3. Деякі теоретичні та практичні аспекти поділу окремих об’єктів подружжя, які можуть вважатися їх спільною сумісною власністю.

Майно фізичної особи – підприємця як об’єкт спільної сумісної власності подружжя.

У пункті 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна» зазначено (з посиланням на ст.52 ЦК та ст.ст. 57 та 61 СК), що майно фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності (надалі – Роз’яснення).

Із авторитетних в Україні науковців в галузі сімейного права, лише доктор юридичних наук, професор Зорислава Ромовська, зазначила, що така позиція Верховного Суду України є дуже спірною, жодна із указаних статей окремо й усі вони разом не дають достатньої підстави для такого висновку; згадка у ст.52 ЦК про особисте майно підприємця не означає, що особистим майном закон вважає все те майно, яке він набув з початку підприємницької діяльності. (Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – [3-тє вид., перероб. і доп.]/ З.В.Ромовська.– К.: Правова єдність, 2009, с.96); Ромовська З.В. Українське сімейне право: підручник [для студ. вищ.навч.закл.]/ Зорислава Ромовська.– К.: Правова єдність, 2009, с. 192-193).

Слушність такого зауваження З. Ромовської беззаперечна.

У зв’язку з цим варто звернути увагу, що в науково-практичному коментарі до цивільного законодавства України, випущеному в 2004 році Академією суддів України, автори – Ярема А.Г., Карабань В.Я., Кривенко В.В., Ротань В.Г., де прямо зазначається, що майно фізичної особи - підприємця вважається спільним сумісним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу (Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: (в 4 т.)\А.Г.Ярема, В.Я.Карабань, В.В.Кривенко, В.Г.Ротань. - т.1.- К: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид.дослідж., 2004.- с.213).

В листі Мін’юста України від 4.08.2008 року № 7885-0-33-08 «Щодо реєстрації транспортних засобів за фізичними особами – підприємцями» – зазначалося наступне: «Транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами». У зв’язку з цими положеннями слід констатувати, що поняття «фізична особа» та «фізична особа – підприємець» у законодавстві є різними у смисловому плані. На підтвердження вказаного зазначаємо таке.

На сьогодні відносини власності та порядок реалізації права власності чітко визначають Конституція України та Цивільний кодекс України (далі – ЦК) (Закон України «Про власність» згідно із Законом України від 27 квітня 2007 року №997-V втратив чинність).

Суб’єктами права власності за ЦК є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, тобто, фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (статті 2 та 318).

Водночас серед цього переліку немає такого суб’єкта права власності, як фізична особа – підприємець.

Крім того, Конституція України та ЦК закріпили право приватної власності (статті 41 та 325). Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи (стаття 325 ЦК).

Таким чином, суб’єктом права власності законодавством визнається фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, яке не може перебувати взагалі у власності фізичної особи, і, водночас, не виокремлюється такий суб’єкт права власності як фізична особа – підприємець.

Що стосується поняття «фізична особа – підприємець», то слід зауважити, що фізична особа має усі особисті немайнові права та здатна мати усі майнові права, передбачені Конституцією України, Цивільним кодексом України та іншими законами (стаття 26 ЦК). Переліку майнових прав чинне законодавство не містить. Виходячи з аналізу чинного законодавства можна стверджувати, що право займатися підприємницькою діяльністю є майновим правом фізичної особи [14].

Тобто правовий статус фізичної особи є набагато ширшим, ніж правовий статус фізичної особи – підприємця. Право на здійснення підприємницької діяльності є правом фізичної особи, і набуття статусу підприємця дозволяє фізичній особі лише здійснювати господарську діяльність – діяльність у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Ураховуючи викладене, вважаємо, що реєстрація транспортних засобів має здійснюватись за фізичною особою, а не за фізичною особою – підприємцем, оскільки реєстрація здійснюється за особами, які є власниками.

Зрозуміло – листи міністерств не встановлюють норм права і мають лише інформаційний характер. Але в даному випадку необхідно визнати, що їхня аргументованість заслуговує на увагу.

Роз’яснення, що містяться в п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року [3], не враховують положення ч.4 ст.61 СК України про те, що речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якраз речі для професійних занять становлять (або можуть становити) основу або первинний капітал підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця, адже реалізація свого професійного хисту можливо як за наймом, так і самостійно, зареєструвавшись фізичною особою – підприємцем. Наприклад, маючи лікарське обладнання, дружина – лікар реєструється як фізична особа – підприємець і відкриває приватну медичну клініку. А також, напевно, важко зараз віднайти підприємницький напрямок діяльності без використання оргтехніки.

З позиції Сімейного кодексу України – це майно є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а з позиції Роз’яснень – особиста власність одного із подружжя, зареєстрованого фізичною особою – підприємцем.

Роз’яснення суттєво звужують норму Сімейного кодексу України, яка закріплена в статті 60, а саме, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Водночас одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Так, вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) може передаватись у власність приватного підприємства.

Ділимо бізнес

В ст.191 ЦК сказано, що «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності [1]. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом… Підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших право чинів». Тобто, як зазначив Суд, «зі змісту цієї статті вбачається, що стосовно підприємства як єдиного майнового комплексу або його частини можуть виникати цивільні права і обов’язки».

На думку КС, приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, — це окремий об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, включаючи вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності. Таким чином, Суд дійшов висновку, що «статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності».

Отже, тепер Верховному Суду доведеться переглянути власну правову позицію. Проте сторони в спорах про поділ майна, які свого часу отримали інший вердикт ВС, навряд чи зможуть скористатися цим рішенням КС. Адже в процесуальних кодексах з-поміж підстав перегляду актів судів рішення КС щодо тлумачення законодавчих норм не згадується… А однією з підстав перегляду за нововиявленими обставинами є лише «встановлена Конституційним Судом неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане».

У постанові Пленуму Верховного Суду №11 від 21.12.2007 зазначається, що майно приватного підприємства, фізичної особи — підприємця, як і внесок у статутний капітал господарського товариства, не є об’єктом права спільної сумісної власності. Така правова позиція обумовлюється тим, що майно підприємства, як і статутний капітал, належать безпосередньо приватному підприємству — юридичній особі.

Таким чином, спільне майно подружжя, передане підприємству, є його власністю і, відповідно, не є об’єктом спільної власності подружжя або особистою приватною власністю одного з них.

При цьому в постанові ВС відзначає, що інший з подружжя має право на поділ доходів від використання спільного майна. Тобто ВС не визнає майно підприємства за одним з подружжя на праві особистої приватної власності, оскільки дохід від використання такого майна розподіляється між подружжям.

У свою чергу Конституційний Суд при винесенні рішення виходив з аналізу лише положень сімейного права й загальних норм цивільного права.

Кому належатиме кредит?

Більшість кредитів є забезпеченими, тому поряд з кредитним договором укладається також договір іпотеки нерухомості. Це означає, що до повного погашення кредиту квартира (або інша нерухомість) перебуватиме в заставі банку, і в разі неплатоспроможності боржника банк матиме право звернути стягнення на заставлену нерухомість для погашення заборгованості за кредитом.

На цій підставі при вирішенні спору про право власності на будинок обовязок виплатити заборгованість за позичкою за згодою позикодавця (у данному випадку банку) може бути покладено на інших співвласників (у даному випадку на іншого з подружжя). За відсутності такої згоди обовязок виплати позички лежить на особі, яка її одержала. Суд має брати цю обставину до уваги, визначаючи частку кожного учасника спільної власності і вирішуючи питання про грошові розрахунки між сторонами. Позичальник до закінчення виплати одержаної позички не має права відчужувати збудований або капітально відремонтований за рахунок позички будинок без дозволу банку або підприємства (організації), що видали позичку (п. 14 постанови Пленуму ВСУ Про практику розгляду судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок від 25.05.1998 р. 15). Це означає, що в разі поділу між подружжям квартири (будинку), кредит за яку виплачений частково, поділу підлягає лише та частина квартири, кредит за яку вже виплачений. Саме ця частина квартири і буде спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу. Решта кредиту підлягає подальшій виплаті. Тому, хто продовжуватиме сплачувати кредит, і належатиме право власності на решту квартири. Якщо банк дасть згоду на подальшу сплату кредиту колишнім подружжям у рівних частках, то і решта квартири після повного погашення кредиту належатиме колишнім чоловіку та дружині в рівних частках. Але слід мати на увазі, що на практиці банки вкрай рідко дають такі дозволи, оскільки для цього необхідно переукладати кредитний договір [13].

Адже залишок кредиту необхідно розподілити між двома боржниками колишніми чоловіком та дружиною. Для цього треба провести перевірку платоспроможності боржників, передбачену в банківській установі. Проте найболючішим питанням є забезпечення кредиту, адже при його видачі банк отримав в іпотеку всю квартиру, а тепер може отримати в іпотеку по половині квартири від кожного боржника. Для банка виникає проблема: як звернути стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання одним з боржників своїх зобовязань за кредитом? Якщо один із колишнього подружжя сумлінно виконуватиме свої кредитні зобовязання, а інший не сплачуватиме кредит за свою половину квартири, банк матиме серйозні труднощі зі зверненням стягнення.

Висновок

Спільність майна, як правило, найбільш повною мірою забезпечує інтереси подружжя. Проте в житті можуть виникати ситуації, коли подружжя доходить висновку про припинення режиму спільності та поділ належного йому майна.

Для законодавства традиційним є режим спільності майна подружжя. Він передбачає об'єднання майна дружини та чоловіка в єдину май нову масу та встановлення ряду спеціальних правил щодо його володіння, корис тування та розпоряджання. У сучасному розумінні сутності режиму спільності подружжя розглядається як особи, котрі мають спільний інтерес у підтриманні майнового благополуччя сім'ї, а їхні відносини характеризуються як відноси ни економічного партнерства. Внесок кожного з подружжя незалежно від його конкретного виразу та обсягу розглядається як суттєвий і необхідний елемент формування і підтримання майнової спільності. Таким чином, фундаментальна концепція режиму майнової спільності виражається в принципі економічного партнерства подружжя.

Подружжя може бути суб'єктом майнових відносин, у тому числі — відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі. При цьому найбільш істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя, які складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визначаються переважно нормами сімейного законодавства, а зовнішні (відносини подружжя з третіми особами) — переважно нормами цивільного законодавства. Таким чином, правове регулювання майнових відносин подружжя ускладнене і переобтяжене характером особистих стосунків між чоловіком і дружиною, що, в свою чергу, і вимагає окремого глибокого їх дослідження.

У літературі з сімейно-правових питань останнім часом завершилося формування концепції правового режиму спільної сумісної власності.

Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна, яке набувається ним за час шлюбу. Подружжя користується рівними правами на майно.

Також законодавством визначається майно, яке належить до спільної сумісної власності чоловіка і дружини. Таким чином, Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Отже, розгляд питання про спільну сумісну власність подружжя є актуальним в сімейному праві.