Розділ 3. Проблеми надмірного зростання державного боргу України та шляхи їх вирішення

Існування державного боргу сьогодні є об’єктивно зумовленим явищем не лише для країн із перехідною економікою, але й для розвинених країн. В Україні звуження зовнішніх джерел позичкових коштів, девальвація національної валюти і занепад системи внутрішнього кредитування призвели до посилення макроекономічної нестабільності та негативно позначилися на рівні сукупного

попиту, що, поряд із погіршенням умов зовнішньої торгівлі, обумовило суттєвий спад виробництва. Дефіцит державного бюджету, залучення та використання позик для його покриття призвели до формування і значного зростання державного боргу в Україні[13].

До основних передумов формування надмірної заборгованості в Україні

можна віднести [19]:

- хронічний дефіцит державного бюджету, пов'язаний з постійним протиріччям між потребами та можливостями держави. Варто також зазначити,

що за часи незалежності України бездефіцитний бюджет був лише одного разу;

- недосконала податкова політика;

- значна частка коштів на утримання апарату управління;

- недосконала соціальна політика, основною метою якої є задоволення політичних інтересів представників влади, а не суспільства, що в подальшому призводить до зростання дефіциту державного бюджету.

• фінансування за рахунок запозичень поточних видатків.

• високий рівень залежності від імпортних енергоносіїв.

У короткостроковому періоді збільшення державного боргу призводить до збільшення сукупного попиту та виробництва (національного доходу, ВВП). Наприклад, якщо уряд створює бюджетний дефіцит, залишаючи рівень витрат незмінним та зменшуючи податкове навантаження, то це у свою чергу призведе сукупного наявного доходу та достатку домогосподарств[20].

Проте у довгостроковому періоді надмірне зростання державного боргу може призвести до наступних макроекономічних ефектів[20]:

• ефект монетарної політики: надмірне зростання державного боргу може призвести до підвищення відсоткових ставок, внаслідок чого, державні органи,відповідальні за грошово-кредитну політику, будуть змушені проводити експансіоністську монетарну політику з метою зменшення відсоткових ставок. Крайнім випадком може стати фінансування дефіциту державного бюджету за рахунок грошової емісії;

• ефект втрати податкових надходжень: обслуговування державного боргу потребує використання частини податкових надходжень або збільшення державного боргу на суму його обслуговування;

• ефект економічної залежності країни: у випадку, коли значна частина боргових зобов’язань перебуває у руках нерезидентів незначна зміна ринкової кон’юнктури на рівні як країни, так і світової економіки може спричинити значні коливання як валютного курсу так і динаміки потоків капіталу;

• ефект політичної залежності країни: в умовах великого державного боргу, кризи ліквідності внутрішнього фінансового ринку та низького рівня золотовалютних резервів єдиним виходом щодо уникнення загрози дефолту при збережені належного рівня урядових видатків є залучення зовнішнього фінансування. Проте в таких умовах кредитори можуть висувати ряд вимого щодо зміни економічного курсу та міжнародного політичного позиціонування країни.

На сучасному етапі спостерігається тенденція до збільшення податкового навантаження на економіку України. Перевищення гранично допустимого рівня державного боргу може спричинити проблеми у здатності країни виконувати свої платіжні зобов’язання перед кредиторами та створити загрозу для фінансової безпеки країни. Активне боргове фінансування дефіциту бюджету, рекапіталізація банків і державних компаній, а також надмірне надання державних гарантій призвели до того, що на сьогодні на кожного жителя припадає 12871,36 грн. державного боргу[9].

Стрімке нарощування державного боргу призводить до ряду негативних економічних наслідків, які спостерігалися і продовжують виникати в Україні, зокрема[7]:

1. Гальмування конкурентоспроможного економічного зростання в середньо- та довгостроковій перспективі в результаті негативного впливу зовнішніх боргових виплат на рівень сукупного попиту та виробництва.

2. Збереження хронічно високих відсоткових ставок, які створюють перешкоди для відновлення інвестиційного процесу і переходу економіки на траєкторію стрімкого зростання.

3. Прискорення інфляційних процесів та перерозподіл доходів приватного сектору на користь держави.

4. Погіршення платіжного балансу в результаті стимулюючого впливу нарощування соціальних видатків на імпорт споживчих товарів.

Враховуючи сучасні економічні реалії можна виділити декілька основних проблем для економіки України, що виникають внаслідок надмірного зростання державного боргу[5]:

1. Відтік капіталу за кордон та зменшення інвестиційної привабливості країни.

2. Проблема мобілізації ресурсів для обслуговування державного боргу України.

3. Зростання бюджетних видатків на обслуговування державного боргу внаслідок знецінення національної валюти.

4. Зростання боргового тиску на бюджет та платіжний баланс.

Надмірне зростання державного боргу є негативним явищем для економіки України. Зважаючи на проблеми, які виникають із надмірним зростанням державного боргу можна виділити такі шляхи їх подолання:

1.Зменшення дефіциту державного бюджету[6].Потрібно встановити розмір дефіциту Державного бюджету на такому граничному рівні, що не дозволив би уряду перевищувати планові показники залучення позик і безконтрольно нарощувати розмір Сьогодні Уряд України об’єктивно не має можливостей для проведення експансійної бюджетної політики і включення потужних фіскальних стимулів, спрямованих на піднесення економічної активності в період кризи. Тому, допускаючи значний дефіцит бюджету, уряд змушений залучати політично обумовлені позики офіційних кредиторів або ж вдаватися до емісійного фінансування дефіциту, руйнуючи останні опори фінансової стабільності. Міжнародний досвід не дає однозначної відповіді на питання про оптимальні розміри дефіциту бюджету у період фінансової кризи. В процесі співробітництва з МВФ більшість країн утримували дефіцит бюджету в межах 3-4% ВВП, або ж під тиском МВФ змушені були скорочувати його до рівня 1,5-2,5%[9]. З огляду на наведені обґрунтування уряд України має допускати незначний дефіцит бюджету (до 3% ВВП) та посилити інвестиційну складову його видатків: збільшити обсяги фінансування великих проектів в галузях інфраструктури, розвитку інновацій та

енергозберігаючих технологій. Поточна антикризова політика урядів багатьох країн світу підтверджує обґрунтованість даної пропозиції.

2. З метою зменшення відтоку капіталу за кордон необхідно посилити роль внутрішніх ринкових позик в процесі фінансування дефіциту бюджету[16]. Для розширення кола інвесторів у державні цінні папери та включення до економічного кругообігу заощаджень громадян, суттєва частина яких на сьогодні вилучена з банків, важливе значення має залучення фізичних осіб до внутрішньо боргових операцій уряду. Для надання стимулів дрібним інвесторам до вкладення коштів у державні цінні папери їх доходність має бути зіставною з доходністю банківських

депозитів. Тому необхідно перейти до випуску ощадних облігацій, які розповсюджуватимуся серед фізичних осіб та запровадити ОВДП з плаваючою відсотковою ставкою, прив’язаною до темпів інфляції. Введення такого типу боргових зобов’язань уряду пояснюється довірою суб’єктів ринку до інструментів,

захищених від інфляційного знецінення[19].

3. Потрібно продовжити співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями та проводити стриману політику залучення іноземних кредитів від урядів іноземних держав, оскільки розмір зовнішнього сукупного боргу України вже перевищив усі допустимі межі [24]. Тому необхідно забезпечувати фінансування планового дефіциту бюджету і погашення основної суми внутрішнього боргу за рахунок внутрішніх інвесторів.

4. Крім проблем мобілізації ресурсів для обслуговування державного боргу, сьогодні в Україні гостро постає проблема відвернення зростання бюджетних видатків на обслуговування зовнішнього боргу внаслідок знецінення національної валюти[13]. Девальвація збільшує частку доходів держави, виплачувану іноземцям у вигляді основної суми і процентів за державним боргом. Одним з механізмів стримування наростання боргових виплат є посилення валютного регулювання. При такому регулюванні треба виходити з того, що в Україні попит на іноземну валюту великою мірою визначається намаганням населення зберегти вартість своїх заощаджень, заможних фізичних осіб – перевести капітали за кордон, а комерційних банків – заробити на падінні курсу гривні. З огляду на це, необхідно обмежити можливості банків щодо здійснення операцій за власний рахунок (тобто заборонити їм підтримувати відкриту валютну позицію). Підстави для купівлі іноземної валюти доцільно обмежити виключно потребами проведення поточних операцій із зарубіжними партнерами[16]. Слід також створити перешкоди для нелегального вивезення з України іноземної валюти.

5. Щоб послабити борговий тиск на бюджет і платіжний баланс, а також створити умови для економічного зростання, Україна повинна добиватися укладання з кредиторами угод про реструктуризацію боргу на умовах зменшення боргових виплат і обміну боргових зобов’язань держави на майнові активи. При цьому доцільно враховувати багатий світовий досвід щодо врегулювання зовнішньої заборгованості[16].

Сьогодні Україна має законні підстави добиватися залучення схем реструктуризації, в рамках яких відбувається часткове зменшення розміру державного боргу та процентних виплат. Досягнення поступок з боку кредиторів вимагає вироблення чіткої переговорної позиції. Необхідно акцентувати увагу на тому, що Україна не зможе виконувати свої платіжні зобов’язання, якщо її економіка продовжуватиме занепадати під тиском значних боргових виплат.

На завершення слід додати, що дуже важливу роль при вирішенні питань державного боргу відіграє здорова макроекономічна політика. Розвинута система управління державним боргом не може запобігти виникненню кризи при слабкій бюджетно-податковій, грошово-кредитній або валютно-курсовій політиці[24].

Уряд повинен намагатися досягти економічної прийнятності та обґрунтованості рівня і темпів зростання державного боргу та можливості його обслуговування, не відступаючи від цільових орієнтирів в межах своєї макроекономічної політики[16].