
- •1.1 Поняття про культуру
- •1.2. Культура первісного суспільства
- •1.2.1. Статуетки неоліту
- •1.2.2. Вироби майстрів бронзового віку
- •1.2.3. Знаряддя залізного віку
- •1.2.4. Малюнок звіра, враженого стрілами
- •2.1. Культура стародавньої месопотамії
- •2.1.1. Боги Дворіччя — Мардук,ІштартаЕа
- •2.1,2. Ассирійський цар на троні
- •2.1.4. Зіккурат в Урі
- •2.1.5. План Вавилонузі Шляхом Процесій у центрі
- •2.2.2. Саркофаг у вигляді зображення померлої
- •2.2.5. Єгипетський канон. Зображення фараона
- •2.3.1. Бронзова фігурка зХараппи
- •2.3.2. Ступа в Санчі
- •2.3.3. “Левова” капітель стамбги вм.Сарнатг
- •2.3.4. Храм-чаитья
- •2.3.5. Фреска Алжанти
- •2.4.2. Храм вогнешанувальників
- •2.4.3. Капітель у вигляді бика (Персеполь)
- •2.4.4. Перські воїни
- •2.4.5. Ювелірні прикраси давніх іранців
- •2.5.2. Виробництво порцелянового начиння
- •2.6.1. Грецькі боги:
- •2.6.2. Учень давньогрецької школи
- •2.6.3. Зразок чорнофігурного вазопису
- •2.6.4. Дорійський та іонійський ордери
- •2.6.5. Коринфський ордер
- •2.6.6. Афінський Акрополь
- •2.6.11. Трагічна такомічна маски
- •2.7.3. Статуя імператора Августа
- •2.7.4. Годинник (за Вітрувієм)
- •2.7.5. Пантеон
- •2.7.6. Великийцирк(реконструкція)
- •2.7.8. Капітолійськавовчиця зРомуломтаРемом
- •2.7.9. Цицерон (мармуровий бюст)
- •2.8.3. Псалтир (реконструкція)
- •2.8.4. Менора (семисвічник) – центральний символ єврейскої религії
- •3.1.1. Мозаїчний портрет
- •3.2.1. Засідання двох палат англійського парламенту
- •3.2.2. Папа ІннокентійIii
- •3.2.3. Чернець-переписувач книг
- •3.2.6. Фасади романських церков
- •3.2.9. Собор Паризької Богоматері. Південний фасад
- •3.2.11. Фасади готичних храмів
- •3.3.1. Кааба
- •3.3.3. Ісламські мінарети
- •3.5. Середньовічна культура буддійських країн азії
- •3.6. Китайська культура в середні віки
- •3.7. Японська культура в середні віки
- •3.7.1. Золотий храм (Кондо)
- •3.8. Основні культурні досягнення
- •3.8.1. Фрагмент скульптуриБорободуру
- •4.1.4. Брунеллескі.КапелаПацці у Флоренції
- •4.1.7. Леонардо да Вінчі. «Джоконда»
- •4.1.8. Мікеланджело. Голова Давида(фрагмент статуї)
- •4.1.9. АльбрехтДюрер. «Автопортрет»
- •4.1.12. «Глобус» —театрШекспіра
- •4.2.2. Мартін Лютер (портрет)роботиА.Кранлха)
- •4.2.3. Бароковий фасад
- •4.2.5. Берніні «Екстаз Св,Терези»
- •4.2.7. Рембрандт «Повернення блудного сина»
- •4.2.8. Пам'ятник Дон Кіхотута СанчоПансіу Севільї
- •4.2.11. Церква Будинку інвалідів у Парижі
- •4.4.4. Театр «Гранд-Опера» у Парижі
- •4.4.5. Світильник (стиль модерн)
- •5.1.4. Зброя та начиння кіммерійців
- •5.1.6. «Звіриний стиль» (скіфські прикраси)
- •5.2.1. Срібняк князя Володимира з гербом-тризубом (замоделлю візантійської монети)
- •5.2.2. Ярослав Мудрий (ідеалізований портрет)
- •5.2.4. Будинки Новгорода Київської Русі
- •5.2,5. Десятинна церква
- •5.2.6. Софійський собор у Києві
- •5.3. Українська культура гетьманської епохи (хіу-хуіі ст.)
- •5.3.1. Сторінка з литовської конституції, писана староукраїнською мовою
- •5.3.2. Запорозька Січ
- •5.3.3. Рада на Січі
- •5.3.5. Козацькі клейноди
- •5.3.6. Титульна сторінка ОстрозькоїБіблй
- •5.3.8. Успенська церква (зліва) та вежа Корнякта
- •5.3.9. Каплиця Трьох святителів у Львові
- •5.3.10. Софійський собор (перебудова, у стилі бароко)
- •5.3.11. Бароковий герб Корибутів-Вишневецьких
- •5.3.12. Церква Богдана Хмельницького у Суботою (козацьке бароко)
- •5.4.4, Іван Франко {портрет роботи о. Кульчгщько'і)
- •5.4.5. Дзвіниця Софійського собору у Києві, побудована коштом і. Мазепи
- •5.4.6. ДзвіницяКиєво-Печерсько'їлаври
- •5.4.8. Шевченко—маляр. «Катерина»
- •5.5. Трагедія та надія української культури у XX ст.
- •5.5.2. Будинок у Києві в стилі модерн
- •5.5.5. О. Богомазов. «Вулиця Львова»
і Контрреформації. Бароко припускає
діалог із язичниц.ь-ко-античноюспадщиною, дає простір філософській
насиченості та
пластичній досконалості стилю, поєднанню
християнської духовності та
пластичності образу. Воно впливає
на нові принципи літературної творчості,
музики, живопису й архітектури,
декоративно-прикладного мистецтва.
Нові ідеїв архітектурі
вплинули і на розвиток тодішньої
української скульптури,
тісно з нею пов'язаної. На стінах
будинків, палаців, церков з'явилисяскульптурні рельєфи і пишнарізьба(наприклад, «Хресна дорога» у нинішній
православній церквім.Тернопіль). З'являється
іскульптурний
портрет,що широко застосовувався у
жанрі надгробних пам'ятників.
Українське малярство "цієї
пори характеризується доволі високим
рівнем,фреска
збагачується ренесансними віяннями.
Це сюжети«Різдво
Христове» та«УспінняБогородиці» у Кирилівській церкві
Києва (XIVст.).Релігійні
образи, що були раніше статичними,
скутими каноном, поступово набувають
руху, збагачуються психологізмом та
натурними деталями. Звертає на себе
увагу ікона зс.Красова«Богома-тір-Одигітрія»,в якій впевнене відтворення
візантійського канону поєднується з
натхненною спіритуалістичною
інтерпретацією
християнського ідеалу і водночас з
яскравістю фарб і життєвістютрактування натури. Майстром
українського
5.3.10. Софійський собор (перебудова, у стилі бароко)
5.3.11. Бароковий герб Корибутів-Вишневецьких
5.3.12. Церква Богдана Хмельницького у Суботою (козацьке бароко)
іконопису був митрополит Петро, що перебрався з Галичини до Москви, де став засновником московської школи іконопису.
5.3.13. Заставка зі старовинного рукопису
Наприкінці XVII ст. значно розвивається в Україні, набуває нового вигляду музично-театральне мистецтво. Джерела розвитку українського театру беруть початок від народних ігрищ Київської Русі, в яких поєднувалися елементи народної драми та пантоміми. У XVI—XVII ст. у народних верствах поширюється мистецтво блазнів — народних співаків, музикантів, танцюристів, акробатів, жонглерів, дресирувальників звірів та ін. Карнавально-сатиричні моменти поєднуються тут з живою імпровізацією.
Популярним стає також вертеп, ляльковий театр (з XVII ст.)» який поєднував елементи релігійної містерії з народною імпровізацією. Вистава йшла у двоповерховій скриньці (подвійна сцена); у верхній частині фігурували біблійні персонажі, у нижній — сатиричні, насичені злободенністю, Тут діяли постійні, як у так званій комедії масок на Заході, характери-персонажі: Дяк, Шинкарка, Москаль-солдат, Циган тощо.
У XVI—XVII ст. виникає шкільний театр, який розвивався у вузькому колі, наприклад — у Києво-Могилянській колегії, де студенти самі писали п'єси і виконували всі ролі, до жіночих включно, розвиваючи й літературну майстерність, і вміння триматися перед аудиторією. Оскільки тут навчалася велика кількість людей, переважно — майбутніх священиків, все це набувало і якогось суспільного резонансу. Розквіт шкільного театру пов'язаний з Київською колегією.
Музика розвивалася у народній та професійній формах. Саме в цю епоху сформувалося мистецтво кобзарів, які використовували в своїй творчості істори-ко-героїчні теми; кобзарський спів супроводжувався грою на бандурі та лірі-З'явилися троїсті музики, невід'ємна частина народного свята (скрипка, бубон та цимбали, інколи як третій інструмент фігурували басоля, флояра, сопілка тощо).
Одноголосий
розспів змінюється багатоголоссям
{партесний
спів);
зокрема у поширенні багатоголосого
співу велику роль відіграли братські
школи. У ствердженні цього типу співу
значне місце посідає Н.
Ділецький,
видатний український композитор. У
сфері церковного співу сформувався
київський
розспів з
його м'яким ліризмом та емоційного
повнотою.
5.3.7. Визвольна
війна під проводом
Богдана
Хмельницького.
Утискування з боку польської
влади при волелюбності українського
народу призвели до численних
селянсько-козаць-ких
повстань, які у'ХУІІ
ст.
переростають у національно-визвольну
війну.
5.3-14, Богдан Хмельницький
Боротьбу за звільнення краю у XVII ст. очолив талановитий полководець Богдан Хмельницький (рис. 5.3.14); під його проводом православні маси українського народу виступили проти польського гніту, за збереження рідної мови, звичаїв предків і своєї віри. До козацького стрижня приєдналося багато селян і городян; утворилася велика армія. Війна йшла жорстока й виснажлива.
Боротьба за незалежність Української держави продовжувалася протягом 1648—1654 р. На Переяславській Раді (1654 р.) було прийняте рішення про з'єднання із Москвою, після чого новим союзом було оголошено війну Польщі. Після смерті Богдана Хмельницького війна закінчилася перемир'ям 1667 р., внаслідок якого до Росії відійшла Лівобережна Україна з м. Києвом. Правобережна ж Україна залишилася під владою польського короля.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
1. Який історико-політичнийзміст вкладається у поняття «гетьманська доба» (або«козацько-гетьманська доба»)?Які політично-правові засади становили ідеал українства у цей період?
2. Стисло охарактеризуйте перипетії української історії XIV- XVIIст.
3. Дайте характеристику релігійної ситуації в Україні цієї пори.
4. Охарактеризуйте козацьку культуру та їїроль в історії українства в цілому.
5. Опишіть роль .братств у збереженні та розвитку національної культури.
6. Назвіть найвидатнішілітературно-полемічні твори епохи, проаналізуйте Їхню ідейну спрямованість.
7. Охарактеризуйте станукраїнської науки і освіти цієї пори.
8. Визначте основні різновиди українського бароко та його історико-куль-турнуфункцію.
5.4. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В БОРОТЬБІ ЗА ІСНУВАННЯ
(ХУІІІ-ХІХ ст.)
5.4.1. Українці під чужою владою.Духовна культура українського народу XVIII—XIX ст. розвивалася в умовах постійних утисків. Зокрема, не виправдалися сподівання на політично-духовну автономію у складі Росії, як це було передбачено угодами часів Хмельницького: Україна почала інтенсивно русифікуватися, набувши статусу окраїни й образливої назви Малоросія. Після ліквідації Гетьманщини (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775) велика частина України перетворилася на пригноблену,закріпаченупровінцію Російської імперії, а західноукраїнські землі увійшли до складу Австрійської(Австро-Угорської) імперії (Галичина — з 1772, Буковина — з 1774р.).У Російській імперії робилися спроби фактично знищити українську мову — достатньо згадати про заборони українського слова 1863, 1876 та 1881 років. У 1894 р. було заборонено навіть ввозити з-за кордону українські книжки. Однак це не знищило національної самосвідомості українців. Навпаки, XIX ст. стає добою справжнього національно-культурного відродження.
Перш за все, слід чітко визначити взаємовідносини української культури з панівними культурами імперій, до складу яких вона в цей час входила.
'Зокрема, у певнихнапівосвіченихколах все ще побутує міф про повну залежність української культури від російської, про начебто незрівнянну вищість останньої.
Російська культура Нового часу — дійсно велика культура, достойна частина європейської культурної панорами. Але не секрет, що блиск ЇЇ багато в чому відбиває сяйво чужих великих культур; що їй притаманні космополітизм та певна вторинність, бо вона розвивалася на запозиченні чужого (до французької мови включно) соціальною верхівкою країни.
Окрім цього, в історії становлення російської культури був період, коли вона широко живилася саме українським духовним досвідом. Реалії культурного життя другої половини XVII—XVIII ст.,коли більша частина України тільки-но увійшла до складу російськоїдержави, — яскравий тому приклад.
Характерною рисою культурного життя Російської імперіїв XVIII—XIX ст. є поширення українських учених, літераторів, архітекторів, художників і музикантів по всійтериторії країни. У XVIII ст. вони фактично домінували у всіх сферах культурного життя імперії. У Петербурзі, Москві й інших містах Росії виникали справжні «українські колонії» освічених людей. І природно, що вони тягнулися до столиць, туди, де могли себе реалізувати,
Як зазначив митрополит їларіон(1.Огієнко),це тривало аж до початку XIX ст.:«Москва бачила культуру українців, охоче приймала Їх до себе і добре платила,і тому в «далекуМосковію»,в«московскіястраньї»перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури».
Кінецьцьому тотальному українському впливові поклав, подібно, перехід Мазепи на сторону шведів у Полтавській битві, який викликав синдром недовіри до всього українського. Характерна фраза з поеми О.Пушкіна «Полтава»:
«Изменники,злодеи-украинцьр>.Трагедія власне української культури у цей час полягає в тому, що Україна, поступово втрачаючи свою інтелектуальну еліту, перетворюється (особливо після введення кріпацтва за Катерини II) у «націю гречкосіїв»',позбувається власноїаристократії та культурного прошарку. Українська мова зберігає свої позиції лише в селі, у середовищізакріпаченогоселянства. Воно переважно вже неписьменне: дослідники-фахівці показали, що одним із результатівпетровських«просвітницьких» реформ стала масова безграмотність посполитого люду; освіта зосередилася лише в аристократичному російському та русифікованому середовищі.
Українська культура продовжувала розвиватися й у цих непростих умовах, зокрема в атмосфері зростання русифікації краю. Однак встановилася тенденція розглядати як надбання російської культури, скажімо, творчість таких визначних літераторів, якПрокоповичіТуптало,таких першокласних майстрів мистецтва, якЛевицькийіБоровиковський,Бортнянський іВедель,що є кричущою історичною несправедливістю.
Але й українство Австро-Угорщини у складі «польської» Галичини під тиском розвиненої та багатої західної культури якийсь час не мало психологічної впевненості у власних духовних цінностях. Ось характерна ситуація: «Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення,всі патріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришівШашкевича,молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповідувалипо-польськи.Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало йому відваги й, до краю збентежений,загикуючися,почав перекладати казання польською мовою!»21
5.4.2.Розділення української' церкви.Народні маси в Україні завжди були релігійними: навіть на початку XXст.відомий російський письменник МаксимГорькийзауважив, що в Україні народ — більший поет у релігії порівняно з Росією. Прощі до монастирів, регулярне відвідування церкви, життя за церковними приписами становили духовний хліб основної маси українців і віяння секуляризованої культури верхівки торкалися народу лише частково.
Проте на українській землі відтоді існує два регіони, розділені не лише політичне, а й релігійне. Якщо основна маса українців виборола право сповідувати успадковане від батьків православ'я в складі Російської імперії, то Західна Українаємасовогреко-католицькою.
Українська православна церква у складі російської, втративши безпосереднє підпорядкування Константинополю, стає повністю залежною від світської самодержавної влади..Зі скасуванням у Росії патріаршества й перетворенням Церкви, власне кажучи, на міністерство управління душами (в чому Петрові І добре прислужився український архієрейФеофанПрокопович),православна церква в Україні, зберігаючи, звичайно, всі основні цінності християнської культури, стає, однак, попри свою волю, не тільки суцільно русифікованою, а ще й знаряддям русифікації. Міцно тримається тут і традиційна церковнослов'янська мова, відхилена секуляризованою культурою, яку народ дедалі менше розуміє.
Красномовною є така ситуація. У другій половині XVIII ст.імператриця Єлизавета Петрівна видає указ про те, що на єпископські кафедри слід ставити «нетокмомалороссов»,як водилосядотепер, але й«великороссов».Це означало, що церковне життя Росії досі розвивалося підпроводом українських книжників.
А на початку XX ст.,коли постало питання про створення автокефальної(самокерованої)української церкви, то не знайшлося навіть потрібного для висвячення нових єпископів мінімуму владик-українців у кількості двох осіб, які забезпечили 6 становлення автокефальної церковної ієрархії.
У проповіді дозволялася жива мова,але зазвичай це вже була мова російська. І.Нечуй-Левицькийв повісті«Афонськийпройдисвіт» описує такого байдужого до слухачів«батюшку», що говорить сільським людям проповіді грамотною літературною російською мовою,по-вченому,не викликаючи ані розуміння, ані інтересу, внаслідок чого на селі «заводитьсяштунда»(протестанти).
Але й уніатська церква у західних українських землях не одразу знайшла свійшлях. Від початку існувала сильна тенденція до максимального зближенняримо-католицькоїта уніатської церковної культури, при домінуванні західного впливу.Не лише догматика, але й структура візантійського богослужіння та виглядсвященствамаксимально наближалися до римського (польського) типу. Уніатськесвященстводовго ототожнювало також з «руською» традицією лише книжну церковно-слов'янську мову, не схвалюючи спроб писати живою «мужицькою» мовою24.Проте на практиці склалося так, що саме в лонігреко-
католицької традиції — через наближеність церкви іпарохадо народу — було врешті-решт широко й надійно усталено українські культурні основи, а з кінця XIXст.уніатськацерква вже робить все можливе для збереження національноїкультурної традиції.
5.4.1, Києво-Могилянськаакадемія
та їїстуденти
сільського люду існують лише при церквах, хоча й не всіх. Зате у містах розгортають свою діяльність представники орденувасиліан,який опікується освітою:
відкрито низку шкіл у центрах «польського» регіону (Львів, Теребовля,Бучач, Володимир-Волинський, Бар таін.)-У Галичині діють також трирічні нормальні школи для міського населення усіх верств.
За традиціями гетьманської доби, коли Україна покрита була мережею єзуїтських колегій, відкриваються деякі нові колегіуми (Чернігівський, 1700; Харківський, 1721; Переяславський, 1738). З'являються нові дисципліни практично-утилітарного характеру (геодезія, інженерія тощо).
У першій половині XIX ст. у Роси була проведена реформа освіти за такою ієрархією: дворічнецерковно-приходськеучилище, повітове училище, гімназія, університет.
Гімназіївідкрито було спершу уНовгороді-Сіверському,Києві, Харкові, Сімферополі, Полтаві, Чернігові, Херсоні,Єкатеринославі,Вінниці. Згодом вони з'являються у кожному місті.
З початку XIX ст.в Україні існували також три ліцеї, призначені дати освіту дітям з привілейованих сімей, і курс наук тут поєднував шкільні та вузівські дисципліни. Це були Кременецький,Рішельєвський(Одеса) та Ніжинський ліцеї.
У другій половині XIX ст. з'являються міські училища, розраховані на підготовку кадрів для повсякденних потреб (вчителі, бухгалтери тощо).
Навчання у Східній Україні велося російською мовою. У 1876 р.російський царат видав указ про повну заборону української мови в освіті й культурі.
Вища школа в Україні зароджується у цей період поступовой повільно. Важливим осередком духовноїкультури залишаласяКиєво-Могилянськаколегія (з 1701 р. — академія), де за традицією вивчали богослов'я та інші класичні дисципліни, згодом почали викладати й медицину, математику, астрономію, географію,а також архітектуру й малярство.
У Західній Україні продовжував інтенсивну науково-освітянську діяльність Львівський університет (з 1661 р,),хоча тут простежувалося тяжіння до всього польського.
Важливим моментом національного підйому в Україні було заснування університету в Харкові, що виник наприкінці XVIII ст. за приватною ініціативою і на кошти харківської громадськості. В його заснуванніважливу роль відіграв відомий суспільний та культурний діяч ВасильКаразін,«архітектор» національного відродження.
.«Харківський університет може приймати в студенти шляхом екзаменів учнів з губернських народних училищ— Харківського, Курського, Орловського, Воронезького, Новоросійського, Полтавського та Чернігівського; таким способом він може впливати на освіту і користь всього південногокраяРосії», — писав В. Каразін у поданні харківському дворянському зібранню про заснування університету(ІУК,с.161). Життя цілковито підтвердило ці сподівання.
Офіційне відкриття університету відбулося у 1805 р.,а в 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу ПетроГулак-Артемовський(1790 — 1865). Важливою для національного культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікацій фундаментальних наукових праць з початку видавничої діяльності Харківського університету.
8 листопада 1833 р. вийшов указ про заснування університету Св.Володимирг у Києві. Він складався тоді з філософського та юридичного факультетів; планувався й факультет медицини. Відкриття університету відбулося 15 липня 1834 р Характерно, що одразу ж попечитель Київського навчального округу фонБрадке віддає розпорядження ректорові про встановлення таємного нагляду за викладанням в університеті (ІУК,с.166—167).
Важливий внесок в історію освітянської українськоїдумки зробив видатний філософ, гуманіст, просвітитель, письменник, педагог, музикант Григорій Сковорода. Після навчання в Західній Європі, він,повернувшись на батьківщину відхилив пропозицію стати «стовпом церкви» і обрав спосіб життя мандрівного філософа, подібний до життя стародавніх мудреців. З мішком книг заплечима25 роківвін ходив від села до села, поширюючи знання середпростого неписьменногонароду. Сковорода створив оригінальну філософську систему у центрі якої стояла людина та'Й екзистенціальні інтереси. Перед нами особистість
яка являє приклад абсолютної свободи від будь-якого зовнішнього тиску, виразник глибинної духовноїнезалежності українського народу.
На межі XIX-—XXст.педагогічна думка представлена, перш за все, ім'ямХ-Алчевської,яка обстоюєправо на навчання дітей у школах рідною мовою.
Наукова думка в Україні цієї пори має переважно гуманітарно-історичний напрям, бо українці прагнуть усвідомити власний шлях і корені власної культури^.
З другоїполовини.XVII до середини XVIII ст. спостерігається розквітісторичної прози,що грунтується на традиціях давнього літопису. Особливо ж серед творів, написаних у цьому жанрі, вирізняються у XVIII ст. анонімний «Літопис самовидця*'16,а також козацькі літописиГ-Граб'янкиіС.Величка,у яких описано історичні події XVII—XVIII ст. У центрі уваги літописців — визвольна боротьба українського народу проти Польщі,
С. Величко,грунтуючись на вивченні історичних джерел, поділяє землі України на Малоросію та Галичину,а історію України розглядає у взаємозв'язку з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральною фігурою літопису є Богдан Хмельницький, яким автор захоплюється, а війну під його керівництвом називає справедливою і святою.
Козацькі літописи мали великий вплив нарозвиток національної самосвідомості. їх використовували такі історики, якМ.Костомаров таМ.Грушевський.
В Україні XIX ст. підноситься розвинена національно-суспільнадумка.
Публіцист, вчений і суспільний діяч М.Драгомановувійшов до історії культури українського народу як видатний фольклорист, літературознавець, полеміст, що встав на захист української духовності.
Війвиступив проти заборони царськимиуказами народної мови. Через переслідуванняДрагомановзмушений був емігрувати і видавав у Женеві український суспільно-політичний альманах«Громада» (1878-1882). Вінвважав себе «громадяниномеліту», космополітом, водночас стверджуючи право кожного народу на вільний розвиток своєї мови і культури, маючи на увазі, в першу чергу, рідний український народ,
Видатним вченим XIX ст, був О. Потебня. Він висунув оригінальне вчення про мову, яку розглядав у її глибинних основах як поетичну образотворчість. Потебня відомий також як патріот української мови.
Поруч із ним слід назвати М. Грушевського,видатного історика та суспільного діяча, автора понад двох тисячважливих наукових праць, серед яких — двотомна «Історія України-Русі» і п'ятитомна «Історія української літератури». Велику популярність мали «Нарис історії українського народу»,«Ілюстрована
історія України» та ін.У своїх творахГрушевськийпереконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях,вистраждавши право на свою мову, національну культуру, власну державність.
5.4.4. Політика-визвольний рух 6 Україні.Найбільш значним виступом проти російської самодержавної тиранії в Україні після Івана Мазепи постає організація таємногоКирило-Мефодіївськоготовариства у Києві у 1845 — 1847рр. (М.Костомаров, А. Маркевич,П.Куліш,Т.Шевченко та ін.),яке ставило за мету знищити самодержавство Й кріпацтво та об'єднати всіх слов'ян.
Певне значення для усвідомлення специфіки традиційного українського суспільства та його менталітету мала сформульована М.Костомаровим концепціябезбуржуазностіукраїнської нації, яка лягла в основу подальших політичних програм, спрямованих на мир і злагоду у краї.
Проте наприкінці XIX ст.в Україні набувають сили різноманітні радикальні політичні рухи, серед яких впливовоюєсоціал-демократичнапрограма,що справляє певне враження на багатьох провідних діячів української культури(І.Франко. Леся Українка та ін.).Водночас паралельно все глибше усталюється та деталізується національна ідея, яка не лишається чужою навіть для членів соціалістичної партії (наприклад,В.Винниченка),і яка в Україні XX—XXI ст. має майбутнє.
•5.4.5. Українське літературне слово та вільне мистецтво у XVIII—
ХЇХ ст.Важливу роль у розвитку літератури, науки та культури в Україні, як і у всій Європі, відіграло друкарство. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Україні працювало 13 друкарень, серед яких головна роль відводилась друкарні Києво-Печерського монастиря.їївидання поширювалися не тільки в Україні. але й у Росії, Білорусі, Молдові, Болгарії та інших країнах. Важливою подією в історії видавничої справи стало використання громадянського шрифту замість церковної графіки, завдяки чомуцерковна літературавідокремилася відсвітської.
Помітні зміни в цей період відбуваються у літературній творчості. З часів Київської Русі вона була за характером переважно церковною, риторично-моралізаторською, а не художньою; мовою цієї словесності була не народнамова-ацерковнослов'янська (саме це разом з таким фактором як спільність православної релігії сприяло «природному» переміщенню українських книговидавців до Росії). В цей час у рамках Російської таАвстро-Угорської імперій складається новий тип світської, секуляризованої культури, найважливішу частину якої становить література нового, ще незвичного типу —художня.Не випадково і те що в обох імперіях в цю пору культивується класицизм як провіднийлітератуг-но-художнійнапрям: саме класицизм сприяє формуваннюнецерковної,заснованоїне на Біблії, а на правилахАрістотелятаГорація,словесності. Однакдії східних українців це вже російська, а не українська література. Майстри,а:
створюють її, іноді єетнічними українцями, як, наприклад, В.Капніст,автор колись популярної уросії антибюрократичної п'єси «Ябеда», але мислять себе російськими письменниками і пишуть російською мовою. Прихованийдраматизм властивий, наприклад, позиції Миколи Гоголя, нащадка старовинного козацьке:. роду, органічного українця, який, аби бути зрозумілим для освічених читача пише вже російською (характерно, що до першого видання своїх повістей він
докладає словник українських виразів). Гоголь — спадкоємець української барокової літературної традиції.
Водночас не припиняється розвиток власне української літератури, хоча іноді важко сказати, до якого культурного полюса — «російського»чи «українського»— належить той чи інший автор.
Уже з середини XVII ст.і протягом усього XVIIIст.поширився жанрезопівської байки.Значення цього жанру полягало в тому,щоукраїнські письменники запозичили кращі езопівські сюжети, сформували жанр національної байки — легкий, пронизливий і «вільнодумний».
Важливе місце в літературному житті України XVIII ст. посідає поезія різних жанрів: релігіїїно-морального, історичною, ліричноготощо. Поети цього часу —КлиментійЗінов'єв,ІванНекрашевич,ФеофанПрокоповичтаін.
Зокрема Ф.Прокопович, цей«архієрей-секуляризатор»,виступив як піонер нового, класицистичного напряму у російській літературі, був видатним пропагандистом-теоретиком класицистичного стилю. Проте літературно-художня творчість самогоПрокоповичаіцене вкладалася у рамки класицизму (така, наприклад, трагікомедія «Володимир», у якій змальована боротьба Петра І проти нових «жерців», церковних традиціоналістів. Барокові за стилем і панегіричні твори Прокоповича на честь імператора.
Шляхи нового трактування Біблії простежуються у літературній спадщині Г.Сковороди. Добре знаючи Біблію, Сковорода був водночас вільним у її оцінках. Він спробував перелити біблійну поезію в сучасне слово (переспіви Псалмів).Йому належать численні байки й Інші поетичні твори, написані в річищі високої філософської культури. Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу.
Однак справжнім основоположником її став Іван Котляревський. Наприкінці XVIII ст. вийшли у світ перші пісні «Енеїди»Котляревського, що була талановито перероблена з поеми«Енеїда»римського поетаВергілія.Події античної поеми перенесено на українськийфунт: мова, звичаї, зброя героїв — українські.Енейі його товариші виступають перед нами у ролі кошового і запорожців, а в образах римських богів легко впізнаються українські поміщики. Поему написано народною мовою, з неповторним національним гумором.
Характерно, що на українському грунті літературний класицизм виникає саме в бурлескномуваріанті: основні жанри його (епічна поема, лірика, трагедія, комедія) розвивалися винятково в рамках російської літератури. Україну класицизм практично обминув.
Класицизм, що зароджувався в українській словесності вже наприкінці XVII ст.,був начебто «перехоплений» російськими літераторами; українській літературі, через пригнічення національної мови, не довелось пройти класицистичної школи, що позначилося на подальшій долі українського слова подвійно:
воно буде цуратися строгих канонів, але незмінневиграватиме в області живого,розкріпаченогоавторського самовираження.
Українське слово у XIX ст.,незважаючи на офіційну його заборону, живе й розвивається. Автором численних сатиричних байок, балад і ліричних віршів
є П.Гулак-Артемовський.Національне відродження в літературі пов'язане тако;к з ім'ямГ.Квітки-Основ'яненка, що став основоположником нової української художньої прози.Антикріпацькимиідеями пронизаний його роман «ПанХалявський». Разом із Квіткою-Основ'яненком в літературу приходятьукраїнські романтики.Місцем Їхнього об'єднання стає Харківський університет.
Серед харківських поетів-романтиків найбільш талановитим був А.Метлинський(АмвросіЙМогила), автор збірки «Думки і пісні та ще дещо», яка грунтується на фольклорно-історичних традиціях.
Є. Гребінка незміннепідносив у своїй поезії гуманність, працьовитість. доброту; його творчість пройнята любов'ю до України, захопленням її героїчною історією- Один із кращих творів Гребінки — поема «Богдан» — навіяна героїчною постаттю Богдана Хмельницького.
Значне місце серед ранніх романтиків належить М.Костомарову — цеє творець політичних концепцій тавчений-істориквідомий ще й як автор яскравих історичних драм і повістей («Українські балади», повість «Сорок років» таін.).
Саме романтики визначили українську мову як першорядний чинник розвитку української національної культури.
Перші альманахи та збірники українського романтизму з'явилися у Харкові. «Украинскийальманах» (1831),«Утренняязвезда»(1838),«Запорожскаястарина» (1833—1838), «Украинскийсборник»('1838—1841). Тут друкувались твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П.Гулака-Артемовського,а також історичні перекази, українські народні думи.
У 1841 р.Є. Гребінка видав у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». На його сторінках було надруковано твори І. Котляревського. А.Боровиковського,В. Забіли,Т.Шевченка. Альманах став помітним явищем національно-культурного відродження й активізував українське літературне життя.
Провідну роль у процесі духовного відродження України відіграв геніальний поет-романтик Тарас Шевченко (рис. 5.4.2). Він став джерелом духу та слова українського народу, утвердив його самостійність, залишив глибоким слід в історії духовної культури українського суспільства, виразив його мрії та надії. Вихід у світ віршів «Кобзаря», поем «Катерина», «Гайдамаки», «Сон». поетичної збірки «Три літа» та численних інших творів зробили поета центральною постаттю української літератури. Шевченко відродив історичну пам'ять українців. Художній метод його вдало поєднує обидві течії у романтизмі: прагненні:
самовиразу й прагнення народності. Його слово органічно особисте й щире, але водночас фольклорне у глибинних своїх джерелах:
О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся.,,але не каюсь!.. Люблю як щиру, вірну дружину, Як безталанну свою Вкраїну! Роби що хочеш з темним зо мною, Тільки не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю...
Його твори пройняті ідеями соціального та національного звільнення України. Творчість Шевченка мала величезний вплив на духовну культуру українського народу, ввійшла до золотого фонду європейської та світової культури.
5.4.2. Тарас Шевченко
Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав ІванФранко— видатний український письменник, філософ, історик, фольклорист, етнограф, суспільний і культурний діяч (рис. 5.4.4),Його світогляд грунтувався на принципах демократизму та обстоювання соціальної справедливості. Він почував себе «сином народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох».
Народне визнання принесли Франкові поетичні збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд»,«Зів'яле листя». Серед художніх творів Франка особливе місце посідають твори на історичну та соціальну тематику: «Захар Беркут», «Борислав сміється» й ін. Вершиною поетичної творчості франка стала поема«Мой-сей».Головна "їїтема — смерть пророка, якого не прийняв власний народ.
Франко багато уваги приділяв перекладам з європейських мов, які помітно збагатили українську культуру слова. Слово франка — карбоване за формою, насичене глибоким підтекстом, як, наприклад, у вірші «Каменярі», де поет закликає розбивати скалунасильства, пітьми, незнання;
Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинять вас. Зносітьі труд, і спрагу, й голод,
Бо ж вам призначено скалу сесюрозбить!