2.6.5. Ко­ринфський ордер

Але Справжньою вершиною давньогрецької архітектури став Афінський Ак­рополь (рис. 2.6.6), збудований на скелі, що піднімалася над морем. Головна

2.6.6. Афінський Акрополь

роль в його створенні належить знову ж таки Філію. До ансамблю Акрополя входили Пропілеї, храм Ніки (Безкрилої Перемоги), Парфенон, Ерехтейон.

Найкращою прикрасою Акрополя вважають Парфе­нон, який, окрім своєї архітектури, відомий статуєю Афі­ни роботи Фідія (рис. 2.6.7). Вона була виконана на де­рев'яній основі, але обличчя, руки, ноги богині були зроб­лені зі слонової кістки, а одяг, зброя та прикраси — із листів золота. Перед статуєю знаходився басейн для води, випарування якої оберігали слонову кістку від пересихан­ня. Парфенон вважали втіленням могутності та слави Афін.

Акрополь є найкращим свідченням того високого рівня архітектурної майстерності, який був досягнутий ста­родавніми греками. Саме тут втілилося вміння грецьких архітекторів гармонійно поєднати між собою як споруди усередині Акрополя, так і сам ансамбль з навколишньою природою.

Подібної природності, гармонійності прагнули досягти греки в усіх видах мистецтва. Головним завданням скульп­тури стає зображення людини красивої як фізично, так і внутрішньо: живої, сильної, сповненої гідності.

2.6.7. Афіна

Розвиток скульптури класичного періоду пов'язаний насамперед з імена­ми Мірона, Поліклета, Фідія та Праксителя. Саме в цей період створюються відомі грецькі пропорції зображення ідеального людського тіла.

Поліклет на основі вимірювання фігур уславлених атлетів свого часу ви­значає норми правильної будови тіла, за якими в подальшому створюються скульп­тури; голова має мати 1/7 всього зросту, обличчя та кисть руки — 1/10, стопа — 1/6 та ін. Щоправда, виліплені Поліклетом скульптури дещо масивні, «квад­ратні». Таке враження залишає, наприклад, його «Дорифор» — статуя кремез­ного юнака-атлета зі списом на плечі.

Мірон уславився реалістичним відображенням руху в статуях. Найвідомі-ша з них — «Дискобол», яка зображує юнака-спортсмена в момент кидання диска і сповнена живого напруження та грації.

Фідій увійшов в історію античного мистецтва завдяки вже згадуваним ста­туям Афіни (в Парфеноні) та Зевса Олімпійського (в храмі Зевса в Олімпії), а Пракситель — завдяки створенню багатих тонкими відтінками емоцій обра­зів (Гермес з малюком Діонісом та іи.).

Характерним є злиття скульптури з архітектурою (постаті атлантів та карі­атид, цю ніби підтримують архітектурні елементи).

Навіть монети набувають характеру художнього твору. Блискуча техніка зображення на грецьких монетах цієї пори: музи з лірою, Афіни з совою, облич правителів тощо.

Важливою частиною грецького мистецтва епохи класики залишається вазопис. У ньому перемагає новий, червонофігурний стиль: фон покривається чорною

фарбою, фігури ж та предмети, залишаючись незафарбованими, зберігають чер­вонуватий колір глини (тонкі лінійні деталі малюнка наносяться пером або пензлем). Відмовившись від пласких, застиглих силуетів чорнофігурного вазопи­су, художники починають зображати світлі тіла в живому русі. Природності сприяв і червонуватий колір глини, яку використовували для зображення люд­ських фігур, вона значно краще передавала колір оголеного загорілого тіла, ніж колір чорного лаку.

Наприкінці V ст. вазопис починає занепадати. Проте виникає ціла низка досягнень в сфері власне живопису.

Існує легенда, що пояснює виникнення живопису в Стародавній Греції, який зобов'язаний своєю появою коханню. Одній дівчині було шкода розлуча­тися зі своїм коханим, і вночі на побаченні вона поставила його біля стіни так, щоби світло місяця відкинуло на стіну його тінь, яку вона й обвела вуглиною. У такій спосіб виникла перша картина, яка нібито довго зберігалась в одному з коринфських храмів.

Розквіт живопису пов'язують, в першу чергу, з іменами Аполлодора Афінського та Полігнота. Аполлодор Афінський першим вивчив ефект світлотіні та застосував його у мистецтві, а картинам Полігнота були властиві перші спроби передати простір та об'єм фігур. Замість того, щоби зображати фігури в один ряд, Полігнот вводить в композицію пейзаж та розміщує фігури на різних рів­нях. Якщо до цього живопис створювався лише для прикраси архітектури, то тепер він виокремлюється як вид мистецтва. На жаль, більшість творів до нас не дійшла, що пояснюється природними нестійкими якостями матеріалів, але можна впевнено сказати, що рівень живопису став надзвичайно високий.

За легендами, митець Апеллес так правдиво зобразив виноград, цю птахи пробували клювати його. Іншого разу маляр виставив картину, прикриту полот­ном, але спроби відкинути його виявляли, що полотно намальоване. Ці легенди свідчать про високорозвинену культуру живопису.

Для елліністичної епохи (334 рр. до н. е. — ЗО рр. н. е.) були характерні монументалізація архітектури, поява нових типів суспільної будови. В новому центрі грецької культури — єгипетській Александрїї було побудовано грандіозну бібліотеку, що скуповувала всі книги, які існували у світі. У Александрії ж вини­кає і перший у світі музей. Навколо цих установ розгортається величезна дослі­дницька робота античних вчених. В Александрії знаходилося одно з семи чудес світу — Александрійський маяк (о. Фарос), один з перших маяків взагалі.

Александрійський маяк був триповерховою вежею. Стіни першого повер­ху були звернені до чотирьох сторін світу. Другий поверх, облицьований білим мармуром, мав вигляд восьмигранної вежі, всі грані якої були орієнтовані за напрямами восьми вітрів. Третій поверх вінчав купол, прикрашений статуєю Посейдона — бога морів. На верху купола палав вогонь маяка, який відбивався

в системі дзеркал і був видний на великій від­стані. Александрійський маяк проіснував багато віків, зруйнувався лише в XIV ст. після сильного землетрусу.

Александрійський маяк не був єдиним гранді­озним творінням еллінізму. Тяжіння до величного спостерігається не лише в архітектурі, але і в скульп­турі. Для грецької класики було характерним зобра­ження богів з тією ж природністю, що й людей, а в елліністичному мистецтві образи богів часто перебільшено монументальні. Достатньо пригада­ти, наприклад, статую Колоса Родоського (о. Ро­дос) , яка також була одним з семи чудес світу. Це — бронзова фігура бога сонця Геліоса, що сягала ЗО м заввишки. Грандіозне й зображення Самофракій-ської Ніке (о. Самофракія). Грецькі майстри часто зображали богиню перемоги (рис. 2.6.8), але ні­коли вони не сягали таких вершин майстерності, як автор цієї скульптури. Ніке в стрімкому пориві ніби злітає на розпростертих крилах і сурмить у бойову сурму. Бурхливий зустрічний вітер, здається, розвіває складки ЇЇ одягу, вимальовуючи під ними струнку фігуру (гідна подиву майстерність скульптора, рука якого перетворила камінь на м'який, прозорий серпанок, крізь який про­свічує тіло). Все в пій скульптурі сповнене радісного відчуття перемоги.

2.6.8. Самофракійська Ніке

Мабуть, єдиною скульптурою, що «не вписується» в стилістику елліністич­ного мистецтва, стала статуя Афродіти Мілоської (з о. Мілос). Це зображення скоріше належить до епохи класичної, а не елліністичної Греції. Богиня кохання зображена з вражаючою життєвістю. Афродіта напівоголена, і тільки ноги її прикриті складками одягу, що надає фігурі деякої монументальності, характерної для еллінізму.

Подібна монументальність властива і для найбільш відомої скульптури еллі­ністичної епохи — «Лаокоон», виконаної Агесандром, Полідором та Афінодором.

Сюжет цього твору взято з міфів про Троянську війну. Троянський жрець Лаокоон попередив співгромадян про небезпеку, що причаїлася в залишеному греками велетенському Троянському коні, зробленому з дерева (в якому хова­лися грецькі воїни). За це Аполлон, який опікувався греками, напустив на Лаокоона двох зміїв, які задушили і жерця, і двох його синів. Саме цей момент і відтворили скульптори: змії душать Лаокоона та його синів. Загибель всіх трьох виражена по-різному: старший син ще не відчуває мук і прагне бороти­ся, молодший вже не тримається на ногах, він гине. Особливо вражає фігура Лаокоона, до фізичних мук якого додаються ще й душевні. Його обличчя спо­творене нелюдськими стражданнями. Здається, що його дихання перериваєть­ся, що з широко розчиненого рота виривається нелюдський крик. Риси облич­чя та тіла передані дуже точно, виділений кожний мускул — навіть дещо

занадто детально. Це — віртуозний за виконанням твір, точне відтворення людських емоцій, але тут вже не слід шукати величі ідеї.

Прагнення до точності відображається і в сфері портретної скульптури, в якій вже передаються індивідуальні риси обличчя і навіть відтінки настрою (варто порівняти з портретами класичного періоду, де у представників однієї і тієї ж суспільної групи підкреслювались насамперед загальні риси — тип порт­ретів поетів, стратегів, філософів та ін.). Елліністичні ж майстри, зберігаючи типові риси образів, виявляли характерні особливості конкретної людини. Таки­ми є скульптурні портрети філософів Арістотеля та Епікура, драматурга Менан-дра й ін. (портрет останнього свідчить, що драматургія посідала таке ж важливе місце в житті суспільства, що й віддавна сформована філософія).

Поряд із зображеннями богів, героїв та відомих людей все частіше увагу скульпторів привертають прості люди. Оспівуються вже не тільки фантастичні подвиги та неземна краса богів, але й принади звичайного життя. Така жартів­лива скульптура «Хлопчик з гусаком» Боефа. Щоправда, в елліністичній скульп­турі митець часом відверто милується потворним. Свідченням цього є, напри­клад, статуя «Старий рибалка», який викликає деяку відразу зображенням рис малопринадної старості.

Тобто елліністичне мистецтво або втілює перебільшено «божественні» та «героїчні» якості (зображення богів, героїв, відомих воєначальників і т.п.), або створює, на противагу їм, образи буденного (іноді навіть потворного) характеру.

Інтенсивно розвиваються малі форми скульптури. Це, наприклад, глгтршха — художнє різьблення по каменю, яке представлене численними прекрасними камеями (прикраси типу брошки), в них інколи скомбіно­вано різні матеріали — наприклад, темне тло та світле мі­ніатюрне зображення у подвійному портреті Птолемея І та його дружини Арсиної (рис. 2.6.9).

2.6.9, Птоломей

Зміни відбуваються і в сфері елліністичного живопису. Він збагачується пейзажем та побутовим жанром. Завдяки Евкліду, що жив в Александрії та перший сформулював ос­нови лінійної перспективи, митці стали більш правильно зо­бражати предмети на відстані. Збагачуються та ускладню­ються також колірні рішення.

Це було останнє піднесення мистецтва Стародавньої Греції, але воно не пішло у безвість і тоді, коли Греція та Арсиноя (камея) увійшла до складу давньоримської імперії, здійснивши ве­личезний вплив на розвиток римської художньої культури. Значним феноменом давньогрецької культури стала художня література. На відміну від суспільств Стародавнього Сходу, де література формувалася у вигляді сакральних текстів, в Елладі поет одразу виступає як незалежний ін­терпретатор священних та напівсвященних фольклорних переказів і доволі швидко переходить до самовиразу власного «я» та суто естетичної точки зору, що відо­бражає розпад полісних цінностей та виокремлення індивідуальності з колективу.

Уже в сиву давнину в давньогрецькому суспільстві з'являються професійні виконавці художнього слова — аеди та рапсоди, що супроводжують спів

віршованого тексту грою на кіфарі⁵². Фактично вони подібні до українського кобзаря, бардів у кельтських племен та інших виконавців власних пісень у різ­них народів.

Першим відомим нам поетом Стародавньої Греції, який виокремився з маси фольклорних співців, був Гомер (VIII ст. до н.е.) (рис. 2.6.10). Його поеми «Іліада» та «Одіссея» є найважливішими джерелами для вивчення історії та куль­тури Давньої Греції. В них відобразилися вірування цього періоду, стан політич­ного життя, мистецтва тощо.

2.6.10. Гомер

В «Іліаді» (назва походить від завойованого греками міста Іліон (Троя)) розповідається про дев'ятирічну об­логу Іліона та чудеса героїзму, який виявили і греки, і Їхні вороги троянці (в епосі, де змальовуються давно­минулі події, панує безпристрасний, відсторонений по­гляд). В «Одіссеї» (за ім'ям головного героя — Одіссея) йдеться про повернення на батьківщину Одіссея до його дружини Пенелопи та про численні напівфантастичні й фантастичні пригоди мандрівника. Але, окрім цього, у поемах змальовані деталі побуту, культури, звичаїв ста­родавніх греків. Поруч з реальними героями в поемах Гомера діє багато олюднених богів, які постійно втруча­ються в людське життя, хоча з олімпійським спокоєм спостерігають метушню й поневіряння людських істот.

Наприкінці VIII — на початку VII ст. до н.е. створює поему «Теогонія» («Походження богів») давньогрецький поет Гесіод. Тут систематизовано чис­ленні міфи, які були відомі від часів Гомера.

Від гомерівського періоду літературу архаїки відрізняє виникнення та роз­квіт інтимної поезії. В гомерівську епоху панував епос, що характеризувався зображенням священного, напівміфічного минулого, епохи богів і героїчних війн. Нова ж поезія передавала інтерес до світу окремої людини та Її почуттів, а не'до родових ідеалів. Давньогрецьку лірику теж виконували під музику, але під акомпанемент більш легкої та камерної за звучанням ліри (звідки й пішло саме слово «лірика»). В цей час творять такі відомі ліричні поети, як Сапфо, Анакребнт, Алкей, Піндар та ін. В їхній поезії виражено світосприйняття особистості, яка вже усвідомлює себе не просто частиною племені, полісу або взагалі якоїсь спільноти, а відчуває власну самоцінність.

Сапфо першою заговорила про муки й радощі кохання та право людини жити

своїми почуттями:

До богів подібний мені здається

Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,

Голосу твого ніжного бриніння Слухає й ловить.

Твій принадний усміх; від нього в мене

Серц^е перестало б у грудях битись;

Ледве я побачу тебе і слова. Мовить не можу.

{Переклад Г. Кочура)

Ця лірика не була бездумним гедонізмом (жагою насолод), а передбачала глибокі роздуми, передавала трагічну приреченість людини до смерті, як це було в поезії Анакреонта;

Сивина вкриває скроні, голова моя сріблиться,

Молоді літа відрадні проминули: зуби слабнуть,

Відліта життя солодке — небагато вже лишилось, Зупинить ридань не можу, бо мене лякає Тартар,

Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього

Увійти; коли ж увійдем — вороття вже нам не буде.

(Переклад Г. Кочура)

Поряд з інтимною лірикою створювалася й поезія для публічних вистав, які влаштовувалися з великою пишністю на свята. Наприклад, Піндар і чимало інших авторів писали пісні на честь переможців у олімпіадах, для хорів, що виступали в різних релігійних церемоніях. Усе це підготувало класичний пері­од давньогрецької літератури, який характеризується, в першу чергу, появою та поширенням драми, що розвивалася в жанрах трагедії та комедії.

У V ст. до н. е. найвидатнішими представниками класичної давньогрецької трагедії були Есхіл, Софокл та Еврипід.

Первісне трагедія складалася з діалогу соліста-актора з хором, який піснями й танцями супроводжував дійство. Есхіл вводить в трагедію другого, а Софокл — третього актора. Три актори вже могли виконувати по кілька ролей кожний. усі ролі виконували чоловіки, які виступали в масках, за потребою — жіночих. Зміна маски означала зміну героя або зміну настрою.

Основними темами творів Есхіла, Софокла та Евріпіда були взаємовідноси­ни між державою та громадянином. В основі Їх творів лежав міф, але на цьому матеріалі розглядалися сучасні проблеми. Класична трагедія швидко еволюціо­нувала в напрямі проблем людини.

Есхіл писав ще цілком релігійні за духом п'єси. В трагедії «Прометей при­кутий» вирішувалося, перш за все, теологічне питання про Зевса як правителя світу: тут цар богів і людей, як звичайнісінька людина, гнівався на неслухняно­го титана Прометея за те, що той дав людству вогонь, за те, що приховує від Зевса, хто мусить, за вироком долі, змінити його на троні. В уривках з «Проме­тея звільненого», другої частині дилогії, які дійшли до нас, Зевс виглядає вже як цілком досконале верховне божество.

Софокл натомість ставить питання про правду оопв та правду людей в трагедії «Цар Едіп». Син фіванського царя Лая Едіп за вироком долі мусить вбити свого батька і одружитися на власній матері. Лай наказує знищити дитя;

проте Едіп виживає, дорослішає і виконує все, що пророкувалося. Відчай Едіпа, якому стало відомо, що він вчинив, є виразом бунту проти язичницької ідеї приреченості людини. Але трагічний герой тут врешті зламаний і принижений перед богами з їх незрозумілими й жорстокими цілями.

Евріпід, трагедії якого найближчі до сучасної драматургії, виявляв інтерес до світу пристрастей людини, його твори характеризуються глибоким психоло­гізмом та зображенням характерів у розвитку. В трагедії «Іполіт» змальовано літню жінку Федру, мачуху, закохану в пасинка Іполіта. Зустрівши з його боку огиду й ворожість, вона накладає на себе руки. Драматург також ставить пи­тання про сили, які керують людиною, Його понад усе цікавлять люди та їхнє ставлення один до одного.

У давньогрецькій трагедії позначилися спроби людини вирішити екзистенці­альні проблеми (проблеми існування): чому людина страждає? чи правильно діють боги, коли чинять насильство над смертним? у чому сенс життя? Але відповіді на ці питання тут, по суті, не було: людина врешті-решт мусить кори­тися вищим силам.

Антична комедія прославилась завдяки Арістофану, якого вважають бать­ком цього жанру. В його творах, що народилися з живої фольклорної традиції сільської «дражнилки», найчастіше вирішуються гострі політичні та соціальні проблеми. Наприклад, у комедії «Хмари» висміюється незрозумілий афіня­нам дивак Сократ, який, аби відгородитися від дійсності, влаштував собі, за волею насмішника-комедіографа, «мислильню» у кошику, підвішеному до гілки дерева.

Театр класичного періоду Греції був державною установою, і ті твори, що ставилися в ньому, мали виконувати виховну функцію. В театрі треба було де­монструвати приклади, варті наслідування, тому заборонялося показувати насиль­ство та вбивство.

В елліністичну епоху театр продовжує розвиватися. Чільне місце в ньому посідає комедія, представником якої є Менандр (IV—III ст. до н.е.). Вона має побутовий характер, викликає інтерес до приватного, а не суспільного життя.

Функції театру також змінюються. Якщо в класичній Греції театр повинен був повчати і виховувати, то тепер його завдання полягає в тому, щоб розважа­ти глядача.

Приміщення давньогрецького театру являло собою зразок високої митець­ко-технічної організації. Лави, розташовані амфітеатром, звичайно вирубували просто в скелі. Біля підніжжя пагорба влаштовували оркестру — місце для акторської гри, споруди вражали прекрасною акустикою. Всі ролі в давньогрець­кому театрі грали чоловіки. Оскільки з великої відстані міміка акторів не сприй­малася, останні використовували вже згадані маски, які дещо перебільшено відображали той чи інший душевний стан людини (рис. 2.6.11). Маски були також своєрідним резонатором — отвір для рота був розташований таким

чином, щоби підсилювати голос. Відтоді символом театрального мистецтва стали трагічна та комічна маски. Характерні для ан­тичного театру також котурни — взуття з дуже високою пі­дошвою, що Їх актори взували, аби виглядати вищими, надати образові величності, урочистості.

Були в давньогрецькому театрі Й декорації, хоча й досить прості. Найчастіше вони зображали храм, гай, царський палац тощо. Цікаво, що вже тоді в театрі застосовували деякі механічні пристрої. Наприклад, актори, що зображали богів, піднімали­ся на «небо» та спускалися з нього на особливій платформі, яку приводили в рух за допомогою мотузки. Існували також пристрої для імітації різних явищ природи: блискавку створю­вали за допомогою системи дзеркал, грім — шляхом переко­чування діжки з камінням.