5.2.1. Срібняк князя Володимира з гербом-тризубом (замоделлю візантійської монети)

справжніми джерелами духовного життя. Саме звідси бере початок городницт­во, нові землеробські методи — навіть буряки та опрки, привезені з Греції, вперше почали вирощувати в монастирях. У країні неписьменній, що ще вчора жила подекуди «звичаєм звіриним» (вираз Нестора-літописця), формуються сильні й численні центри цивілізації. Відгороджені від повсякденних життєвих турбот, ченці виробляють у тиші келій ті цінності, що були життєво необхідні Київській Русі, яка прагнула порівнятися з культурними співтовариствами Захо­ду та Сходу.

Водночас прийняття християнства ускладнювалося неграмотністю мас, силь­ними пережитками язичництва в народі. Поряд із відвідуванням церкви люди­на продовжувала, часом приносити таємні пожертви старим, звичним божкам і демонам, при потребі чаклувала. Навіть у церковне життя увійшли звичні язичницькі уявлення (освячення води як доброї стихії й ін,). Деяких святих і надалі вважали заступниками стад, погоди, здоров'я і т.д. (наприклад, Св. Власій, чиє ім'я ототожнювалося за співзвуччям з язичницьким Велесом, став «покровителем скотарства»). Найбільш яскраво виявилося тяжіння до язич­ницьких традицій в накладенні один на одного старого землеробського календа­ря і нового, християнського.

Ось характерний приклад; свято Стрітення, тобто зустрічі Христа-немов-ляти жерцем Симеоном в Єрусалимському храмі, яке святкують навесні, осмис­лено як язичницький міф; у цей день «зима з літом зустрічаються».

При всій значущості язичницького періоду для історії української культури, слід визнати, що в умовах масового прийняття християнства двовірство свід­чить про те, що релігія вищого рівня не одразу змінила архаїчну структуру мислення.

Проте після Володимирового хрещення відносини між Київською Руссю та Візантією зміцніли. Це позначилося і на торгових, і на культурних зв'язках (рис. 5.2.1). Постійне спілкування з візантійцями збагатило слов'янську культу­ру: запозичено чимало слів з грецької мови, русичам стали давати грецькі імена (Андрій, Олександр, Софія й ін.); на Русь проникають грецькі книги — і релігій­ного, і нерелігійного змісту,

Введення християнства сприяло зближенню Русі не тільки з Візантією, але й з іншими європейськими державами. Достатньо згадати, що дочок Ярослав Мудрий одружив з представниками королівських родів Європи, а Анна Яросла-вна по смерті свого чоловіка, короля Франції, правила цією країною тривалий

час. Характерна деталь: на привезеному нею з Києва Євангелії складали присягу королі Фран­ції а>к до революції 1789 р.

5.2.4. Судочинство в Київській Русі. З прийняттям християнства змінився й характер судочинства. Достатньо сказати, що Володимир Хреститель відмінив смертну кару. Суспільство зро­зуміло необхідність жити за гуманним законом. На слов'янському грунті насаджувалася нова, ви­сока духовність, нова міра світу й людини, відчут­тя святості й цінності життя.

За синів Ярослава Мудрого, у другій поло­вині XI ст., був складений перший звід законів Київської держави — «Руська правда» (слово «правда» у Древній Русі мало ще значення — устав, закон). Це були закони щодо поділу спад­щини, покарання злодіїв, убивць і т.д. У «Русь­кій правді» позначилися і соціальні розходжен­ня: для знаті і для простих селян покарання були різними, «Цетжовні люди» — священики, їхні сім'ї й загалом ті, що жили при монастирях та церквах, підлягали суду єпископа.

5.2.2. Ярослав Мудрий (ідеалізований портрет)

«Руська правда», як і чимало інших книг, дійшла до нас завдяки монасти­рям, у яких часто зберігалися великі бібліотеки.

5.2.5. Наука та освіта. Перші школи в Київській Русі з'являються завдя­ки ініціативі князів. Наприклад, князь Володимир Хреститель відкрив школу для дітей «кращих людей» при Десятинній церкві. У Новгороді було створено школу, у якій навчалися діти новгородських урядовців і священства,

При Софійському соборі Ярослав Мудрий (рис. 5.2.2) відкрив щось на зразок вузу, у якому навчалися такі особистості, як перший митрополит з руси­чів їларіон та діти самого Ярослава, а також діти іноземних володарів Європи. У закладі вивчали мови, історію, географію, риторику, богослов'я.

Згодом по країні поширилися освітянські школи при церквах для широкого загалу. При єпархіях з'явилися школи для підготовки майбутніх кліриків. Особливу роль відіграли монастирі (в першу чергу — Києво-Печерська лавра, яка була потужним культурним центром, де готували майбутніх кліриків, митців, книж­ників і навіть лікарів). Відомо також про існування у Києві школи для дівчат.

У Київській Русі вже функціонували спеціалізовані школи, в яких навчали малярству, співу, художній різьбі, обробці металу тощо.

На західноукраїнських землях стали вивчати латину, яка була мовою міжна­родної культури на Заході. Освіту в Галицьке-Волинському князівстві поширю­вали вчителі (бакаляри) та духовні особи (дидаскали). Серед знаті запроваджу­валося індивідуальне навчання дітей, і латина поруч з грецькою, польською чи німецькою мовами посідала у програмах такого навчання чільне місце.

У XI—XII ст. на Русі вже з'являються свої вчені-натуралісти. Відомо, що київський ненець Агапіт професійно займався медициною. Він зцілював шкір­ні хвороби, запалення, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів.

Розвиток науки до цих часів був утруднений. Достатньо сказати, що лише з прийняттям християнства в краї остаточно й назавжди утверди­лася писемність. До християнізації і наука, і словесна творчість мали фольклорний характер¹⁰. Неясні й час­то недостовірні версії про існування писемності до християнізації ґрунту­ються або на ототожненні зі слов'ян­ськими письменами використовуваних варягами рун, або на фальсифікаціях, або на можливих фактах проникнен­ня на Русь елементів південнослов'ян­ської християнської книжності. Звідси й можливість появи окремих пам'я­ток такого типу у християн доволо-димирськоЇ Русі,

5.2.3. МалюнокОнфімана бересті

Як матеріал для письма використовували пергамент. Однак він був доро­гим і переважно призначався для книг церковного характеру. Паперу для побутового письма ще було недостатньо. Характерно, що на півночі — у Нов­городській- землі — писали грамоти на бересті, березовій корі. Тексти на цих грамотах витискали за допомогою спеціального інструмента. У давнину бере­ста була найпоширенішим матеріалом для письма, адже вона значно дешевша від пергаменту та паперу. Тому зазвичай на ній писали небагаті люди — про­сті городяни та селяни, занотовуючи усілякі господарські питання. Зберігся також наївний дитячий малюнок, зроблений невпевненими лініями: хлопчик Онфім намалював себе на коні, зі списом у руці, яким він б'є ворога (рис. 5.2.3). Зберігся й уривок дражнилки, надряпаної, вочевидь, насмішкуватим учнем стародавньої школи:

«невежа писа недума каза а хто се цита...»

У духовній культурі Київської Русі велику роль продовжувала відігравати усна народна творчість: билини^, пісні, казка, загадки., легенди, в яких закарбувалася народна пам'ять про події давнини. Чимало з них пізніше стали письмовими

творами. Наприклад, так потрапили у «Повість временних літ» легенда про будівництво Києва трьома братами, давні перекази про Олега, Ігоря й Ольгу, про Володимирове хрещення та ін.

Князь Володимир після прийняття християнства заснував школи, у яких навчали читанню та письму. Духовне життя Київської Русі було доволі актив­ним; тут кипіли релігійні полеміки, обговорювалися концепції юдеЇв і мусуль­ман, «єресь вірменська», відмінності між західним і східним церковним обрядом'².

5.2.6. Літературно-митецька діяльність. За князя Ярослава (XI ст.) книжно-писемна справа і вченість особливо піднеслися. Відомо, що сам Ярослав проводив ночі за читанням, мав величезну бібліотеку. Характерний складений книжником Іваном «Ізборник» — хрестоматія з кращих повчальних творів ві­зантійських авторів.

За Ярослава на митрополичий престол Києва вперше було поставлено не грека, а русича — їларіона, вченість якого засвідчена блискуче написаною про­повіддю «Слово про Закон і Благодать», що збереглася до наших часів.

Тут патетично стверджується, що новозаповітна віра вища за старозаповіт-ну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсееві, їларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агари, що поступилася Саррі як законній дружині й пані своїй. Автор проповіді радіє, що слов'яни отримали світло віри саме «за благодаттю».

Відомі й інші видатні книжники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часом викликала й заздрість. Це — Климент Смолятич і Кирило Туровський (XII ст.).

«Повість временних літ» була написана найвідомішим із вітчизняних літо­писців — Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря, що жив у другій половині XI — на початку XII ст. Вона отримала назву за першими словами: «Се повєсть врємєнних лєт..,». У повісті, крім власне літопису — опису подій рік за роком — Нестор зв'язує історію слов'ян зі світовою історією, описує їх побут, обряди, звичаї, вірування тощо. Наприклад, із «Повісті...» ми дізнаємося про існування в 945 р. у Києві кам'яного палацу князя Святослава, стіни якого були прикрашені фресками, мозаїкою, інкрустаціями,з мармуру,

З'являється новий для слов'ян жанр літератури — жипіія святих, у яких розповідається про життя церковних і державних діячів, оголошених церквою святими; тут фігурували як персонажі світової церковної історії (Алексій — чоло­вік Божий, Іоан Золотоустий та ін.), так і герої давнього київського життя (му­ченики-князі Борис і Гліб, вбиті своїм братом Святополком Окаянним у боротьбі за владу; засновники Києво-Печерського монастиря Антоній і Феодосій Печор­ські й ін.). У житіях відтворено історичні події тих часів, релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства.

Справжнім шедевром київської літератури є «Слово о полку Ігоревім», ство­рене в XII ст. невідомим автором, у якому описується невдалий похід руських

.