5.3. Українська культура гетьманської епохи (хіу-хуіі ст.)

5.3.1. Міжнародне та внутрішнє положення краю. Гетьманська доба — славетна епоха української історії та період формування фундаменту нової україн­ської культури, яка, незважаючи на тяжкі обставини життя нації, досягла в бага­тьох відношеннях європейського рівня і стала гідною частиною культури світової.

Розвиток української культури XIV—XVI ст. відбувається в складних історич­них умовах. Українські землі розпорошилися і втратили єдиний політичний центр, так само, як і державну незалежність (якийсь час лише Галичина утри­мувала свою незалежність та власну державність). Тоді вони були у повній залежності від татарського хана і не могли відстояти свою самостійність.

Кримські татари, прийнявши іслам, стали васалами турецького султана, що подвоїло воєнно-політичний тиск з півдня. Татари постійно плюндрували укра­їнські землі, винищували літніх людей і забирали молодших у ясир, продаючи їх як рабів на ринках Сходу. Про ці події складалися народні пісні, у яких орда

Малих потоптала, старих порубала, А молодших, середульших у полон погнала.

Невтішну долю мали у Туреччині полонені українські хлопці, які. позбавле­ні сім'ї та роду, змалку виховувалися як віддані султанові та ісламу воїни, не знали іншого життя, окрім війни та воєнних вправ (мамлюки). Дівчата попов­нювали турецькі гареми, стаючи безправними дружинами чи рабинями своїх чоловіків-володарів. Не всіх спіткала доля легендарної Рокоолани, яка стала улюб­леною дружиною султана й змогла значно полегшити життя своїх земляків у турецькому полоні.

Українці почали тиснутися до півночі, бо життя поблизу татарських земель стало небезпечним. У середині XIV ст. частина українських земель (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля та частина Волині) увійшла до складу Великого князівства Литовського.

Литовське панування спочатку виявилося більш сприятливим для розвитку української культури, ніж період монголо-татарського ярма. Чимало литовських аристократів-язичників, відчуваючи тяжіння до більш високої християнської куль­тури та недосконалість власного духовного ґрунту, приймали православ'я, порід­нившись з украЇнсьіСими князями. Староукраїнська мова стала офіційною мо­вою уряду, нею була написана конституція Литви (рис- 5.3.1). Але саме по собі Литовське князівство не було достатньо міцним чи впливовим, аби втриматися разом з Україною в цивілізованому просторі.

У другій половині XIV ст. стала воювати з литовцями за українські землі Польща. Частина України потрапила під владу поляків (Галичина і почасти Волинь). Однак внаслідок політичних порахунків у XVI ст. Польща об'єдналася з Литвою в одну державу — Річ Посполиту, після чого українці потрапили під подвійний гніт. Українська православна культура зазнала гноблення, тому що умовою нового союзу стало впровадження католицизму.

Окрім цього, протягом XV—XVI ст. продовжувалася боротьба Речі Поспо­литої з татарською ордою. Україна виявилася на кордоні напруженості: татари

5.3.1. Сторінка з литовської конституції, писана староукраїнською мовою

5.3.2. Запорозька Січ

5.3.3. Рада на Січі

мучили переважно її. Ні Литва, ні Польща, не змогли зорганізувати оборону від навали зовнішніх во­рогів. Це завдання взяло на себе українське козацтво, що стадо формуватися в XV ст.

5.3.2. Козацтво і його куль­тура. Заснувалося козацтво на островах пониззя Дніпра, де був створений укріплений військо­вий табір — Запорозька Січ (рис. 5.3.2). Запорожці, насліду­ючи своїх пращурів часів Київської Русі, ходили походами на Крим і в Туреччину, відбивали їхні на­пади на Україну.

Перебуваючи поза межами польсько-литовського законодавст­ва та держави, козаки жили за республіканським устроєм, куль­тивували лицарський ідеал і вій­ськові доблесті, були провідника­ми патріотичної ідеї (рис. 5.3.3). Вчорашні втікачі з кріпаиггва, вони відчували себе спадкоємцями неза­лежної Київської Русі: характерний вигляд козака «оселедець і вуса» є не що інше, як наслідування імід­жу князів і дружинників київської епохи. Таким чином підкреслюва­лося, що козаки — це вільний. і шляхетний народ (рис. 5.3.4).

Існування Запорозької Січі на кордоні християнського світу, по­стійна напруга й готовність до смерті визначили неповторні риск психологи козацтва;

«За соціально-культурним змі­стом Запоріжжя було такими соб:

дверима у «світ навиворіт», що озна­чає парадоксальний, водночас аске­тично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї і кумедні ритуалк-лицарство і волоцюжництво, дис­ципліна і анархія, взаємодія схілниг

і західних впливів у побуті та методах ве­дення війни тощо).

З посиленням польського гніту в Укра­їні козаки переносять свої удари на нових ворогів, ставши основною силою у боротьбі за національну незалежність. Саме козаць­ке військо (рис. 5.3.5) зіграє вирішальну роль у визвольній війні проти Речі Поспо­литої під проводом Богдана Хмельниць­кого і визначить подальшу долю України.

Важливу роль у козацькому житті мали захист православних традицій, фізич­не загартування, фольклорно-музична культура, У західних істориків козаки опи­сані як доблесні лицарі. Вони були не тіль­ки героями історичних пісень і дум, але часто і їх виконавцями. Саме в Січі розви­нулося своєрідне явище української народ­ної культури — кобзарство, виконання народних пісень або дум під акомпане­мент бандури (кобзи). Кобзарі були по­етами й усними літописцями, оспівували бойову славу України.

Окрім поезії, важливу роль у житті Січі і всієї України мали музика, спів і танці. Зокрема, у Запорозькій Січі була створена школа світського та церковного вокалу, де готували читців і співаків для православних церков України. Високого рівня розвитку досягла у козаків військо­ва музика. Загони запорозьких козаків, що виступали у похід, обов'язково мали сурмача. Трубу і сурму використовували як сигнали в боях, а також при урочис­тих зустрічах гостей. Високого розвитку в козаків досягло також хорове мистецтво.

Особливою популярністю в козаків і всіх українців користувалися танці, улюб­леним серед яких був гопак. Його вико­нували тільки чоловіки, під час танцю вони показували свого силу і спритність.

У січовій музичній школі, де вчили вокальній музиці і церковному співу, були створені спеціальні групи виконавців, що

5.3.4. Герб Війська Запорозького

пірнач булава

печатка