3.2.11. Фасади готичних храмів

зумовлена стилізацією під загальну спрямованість у небо. Але насправді такі статуї просто ставилися на значній ви­соті й сприймалися глядачем знизу, а оптичному скоро­ченні — отже, йдеться про тонке врахування ракурсу сприйняття твору.

У церковних скульптурі та малярстві готичної епохи природно домінує релігійна тематика, але образи святих втрачають суворість і набувають виразних рис земних лю­дей. Теологічно-моральна оцінка людини залишається го­ловним критерієм для митця, водночас найважливішою рисоюгероя художнього твору пізнього середньовіччя стає Його фізична краса та вишуканість.

Посилюється також роль «світських» мотивів. Поруч з Богоматір'ю,Христомта святими зображують музикан­тів, ремісників тощо. Численними є зображення королів та інших можновладців, світських та церковних, які тим мовби прилучаються до Небесного Царства, це зміцнює авторитет влади.

Як і в романському мистецтві, в готиці поряд зі святи­ми фігурують звірі та рослини, що уособлюють природу, створену Богом. І язичницьких чудовиськ тут не менше, ніж в романському мистецтві³⁷.

У готичному живописі трапляються й алегорично-фі­лософські сюжети. Місяці року представлені у вигляді не лише умовних знаків зодіаку,а й постають у пейзажно-побутових сценах сільськогосподарських робіт, намальова­них досконало і вже з урахуванням законів перспективи.

Поруч з храмами в епоху готики будуються й розкішні світські споруди. Готичний замок набуває рис фантастич­ної казки. Такий, наприклад, АлькасаруСеговії(Іспанія), зведений на високій скелі, спрямований в небесну висо­чінь; зубчасті стіни, увінчані конусоподібними куполами та шпилями вежі, утворюють викінчену, зібрану енергій­ну архітектурну мелодію.

Місто в готичну епоху поставало як цілісний архітек­турний ансамбль. У містах виділяються два основних майдани — соборний та ринковий. На соборному розта­шовують храм, а на ринковому — ратуші — будівлі магі­страту, міського самоврядування. Часто вежі ратуш були справжніми шедеврами готичного стилю, як, наприклад, башта магістрату у нідерландському місті Брюгге.

Місто забудовується наче стихійно, приватними госпо­дарями, але вулиці розходяться за радіальним принци­пом — від площ, як промені від сонця.

³⁷Проте знамениті химериНотр-Дам,що зазвичай сприймаються як породження темряви середньовічної душі, насправді встановлені в XIXст.І являють собою, швидше, розуміння середньовіччя європейцем нового часу.

При поступовому переході західного суспільства від латини на національні мови все ще спостерігається певна єдність західноєвропейськоїсловесної творчос­ті (літератури). Це пояснюється і спільністю укладу життя, і різноманітними зв'язками — Захід об'єднувала християнська (католицька) ідеологія. Латина зберігає позиції як мова церкви, науки,дипломатії. Суспільна мораль віддавала перевагубогословським трактазпам, хронікамтощо. Проте не слід думати,що богословська література була лише сухим розумуванням. Характерно,щозапо­чаткував літературний психологізмідеАвгустину своїй «Сповіді» (IVст.). І це було безпосереднім розвитком євангельської максими «Сповідайтеся один ³⁸

перед одним» та того таїнства сповіді, щойого встановила церква.

Загальну зацікавленість викликали історичні хроніки. Ось уривок з «Діяньданців»СаксонаГраматика,данськогоісторика XII ст. Він вмів майстерно зма­лювати характери та обставини, охоче використовував легенди та перекази на­роду (один з них — про принцаГамлета,що мусив прикинутися божевільним, аби вціліти у палацових інтригах, — стане основою «Гамлета»'Шекспіра).

Охоче читалися й житія,що об'єднувалися у збірники, як, наприклад, «Зо­лота легенда»ЯкоподеВорагіне.Описи духовних подвигів християнських по­движників доповнювали яскраві фантастичні деталі. Чого вартий хоча 6 антич­ний кентавр, який в одному з житій приходить до пустельника й просить, аби його охрестили.

Інтенсивно розвивалася лицарська література. У цей час в усіх країнах Євро­пи складалися поеми про історичні події та подвиги лицарів — героїчний епос.

Англійський епос «Беовульф>> (VIII—IX ст.) присвячено змалюванню фантас­тичних подвигів:Беовульфперемагає болотну потвору — вампіраГрендепесата його матір, які тероризували датчан.

А створена у"Франції «Пісня проРоланда»(XI ст.) розповідає про історич­ну подію — війну франків з сарацинами. Тут оспівується хоробрість племінни­ка імператораКарла—Роланда,який у боротьбі ізворогами гине за рідну Францію.

«Пісня про Нібелунгів»(Німеччина,поч.XIII ст.)"це твір, у якому описане зіткнення германців згуннамив епоху Великого переселення народів. Однак тут згадується, швидше, період XII ст.,феодально-лицарські звичаї та іде­али. ШляхетніЗігфрид,Крімгільдата інші герої епосу ратоборствуютьвоім'я справедливості. Та доля героїв трагічна: вони стають жертвою негідникаТроньє.

«Пісня про мого Сіда(Іспанія, XIIст.) відображає події реконкісти —відвоюваннякраїни у арабів (маврів). Головний герой епосу —РодрігоДіас, якому араби дали прізвисько«Сід*,тобто «пан», оточений загальнонародною любов'ю. Характерно, що він не належить до феодальної верхівки і досягає успіхів лише шляхом власноїдоблесті-

3 часом за обробку епічних сказань беруться відомі співці, й під їхнім пером сюжет набуває рис чарівної казки. Такий «Парцифаль»ВольфрамафонЕшенбаха(Німеччина,ХІЇ-ХІІІст,).Лицар Парцифаль шукає святийГрааль

.

(чаша, яка зберігала кров Христав переказах епохи хрестоносців). Вінпроходитьчисленні випробування та стає главою ордену тамплієрів, хоронителем знайденого ним скарбу. В«Парцифалі»фігурує й легендарний корольАртур, що прийшов з кельтського епосу, великодушний і шляхетний, ідеал феодально­го володаря. Явно втрачаючи на релігійному пафосі, книга стає маніфестом чоловічої доблесті, виразом воїнського ідеалу.

У XII—XIII ст.у Франції з'являються перші лицарські романи. Вони поєд­нують яскравий, казковий опис незвичайних пригод, сутичок з чудовиськами та чарівниками і аналіз психологіїлицаря-героя, який здійснює подвиги в ім'я обов'язку перед сюзереном або в честь своєї дами. Такий роман приходить на зміну старому героїчному епосу, в ньому більше уваги приділяється портрету, мовній характеристиці героя, побутовим моментам. У цей жанр вплітаються фольклорні традиції різних народів Європи — германців, кельтів. Зокрема, уславлений цикл романів про короляАртурата його «лицарівкруглого столу» (тобто рівноправних друзів); читачів захоплювали їхні подвиги в ім'я спра­ведливості й добра. Спочатку такий роман писали у віршах, пізніше автори звертаються до прозаїчної форми (наприклад, «Цикл про лицаряЛанселота», XIII ст.).

У рамках лицарської культури вперше у середньовічній Західній Європі з'яв­ляється індивідуальна лірика нового типу, що уславлює внутрішній світ шляхет­ної людини.Зачинателі цього руху(^менестрелітатрубадуриу Франції,шпільманитаміннезінгериу Німеччині) здебільшого невідомі, дійшли до наших часів лише деякі імена(Ландіно,Машо).Вони, подібно до античнихаедівта рапсо­дів, до варварських скальдівранньогерманськоЇепохи, складали пісні, пронизані духом живоїімпровізації про подвиги лицарів, часто використовуючи побутові історії.

За жанрами ця лірика різноманітна. Наприклад, пісні трубадурів («грав­ців на лютні») поділялися на такі типи:кансона(пісня про кохання),серена (пісня про заборонене кохання),сирвента(пісня на політичну тему),тенсо-. на(поетичний діалог-суперечка на якусь важливу, зазвичай моральну тему).

Все більшого значення набувала лірика кохання, культивувалася тема любов­ного служіння прекрасній дамі, в ім'я якої лицар готовий все життя здійснювати подвиги. З'являється придворна куртуазна література.

Виникає й справжній куртуазний епос, зразок якого —«ТрістантаІзольда» ҐотфрідаСтрасбурзького (XIII ст.),який, на відміну від автора«Парцифаля», розвиває вже не тему містичної мрії та надлюдського ідеалу, а тему кохання. Кохання лицаряТрістанадоІзольди— це «жар в крові», «неясні почуття», спроби приборкати прагнення та нестримний потяг молодих людей один до одного.

Хоча загалом культура лицарської знаті здебільшого залишалася релігійною, сама поява хронік, романів і поем на історичні теми, пісень, що уславлювали кохання, свідчила, що в культуру почав проникати мирський дух.

Народна література західного середньовіччя може бути представлена, напри­клад, поезією вагантів(від лат.vagantes —блукаючий). Вагант — колоритна

постать. Це наGівученийюнак, зазвичай вигнаний з університету, який, розва­жаючи селян і міщан,оспівував кохання та вино, часто за межею моральності та пристойності. Щоправда, відоміпісні вагантів, в яких сороміцькі моменти замінено незрозумілою для слухачів латиною. Висміювалися у цих піснях і силь­ні світу цього, зокрема церковне начальство.

Улюбленим жанром міської літератури були фабліо— невеликі віршовані оповідання про якісь комічні випадки (народний аналог літературної новели). Вони малисатирико-гумористичнийта моралістичний характер.

Ось фабліо «Заповіт осла», в якому'ідковисміюються ті,хтоза гроші навіть тварину поховає в священній землі:

Не страшне тому покарання, Хто із грішми на суд прийшов:

Християнином став осел, За гріх свій щедро заплативши.

У Франціїбув популярний також фольклорний «Роман про Лиса», в якому великий феодал виступав у вигляді ледачого Ведмедя, лицар в пошуку здобичі — в образі Вовка, клірик — Осла, а меткий городянин — хитрого Лиса, який їх постійно ошукує. Щоправда, Лис не проти обдурити й Зайця, Півня чи Рав­лика,

Таким чином, у західноєвропейській літературі середніх віків діяли, боролися й взаємоперепліталисярізноманітні тенденції. Спочатку, під впливом римської культури, панувала латина, розроблялися універсальні для всіх народів Західної Європи літературні жанри. Але загальні тенденції з плином часу поступаються місцевим, національним началам.

Інтегруючою постаттю в літературі західного середньовіччя є італієць Данте Аліг'єрі— справжній духовний велетень епохи. Ця творча особистість, пересту­пивши традиційні канони, синтезувала все у власному художньому баченні сві­ту. Творчість Данте виразно сповіщала про наближення Ренесансу.

.У поемі «Божественна комедія» Данте глибоко і оригінальнетлумачить ідеї богословської літератури свого часу. Три частини твору — «Пекло», «Чистили­ще» та «Рай»— ілюструють католицьку концепцію, містять рафінованітеологічні ідеї.

Данте — шанувальник античної культури; недарма ж Його в мандрівці по віртуальних просторах супроводжує великий римський поет Вергілій,відносно якого італійський поет виступає начебто спадкоємцем.

Позначилися політичні пристрасті поета, вигнаного з рідного міста, як противника папської партії": він готує для ще живого папи Боніфаціявогненну яму у своєму «Пеклі».

Він — поет людських почуттів, коли щиро співчуває тінямПаолотаФран-чески,що в своєму нестримному коханні стали жертвами брудної інтриги й розрахунків.

Врешті, Дайте пише живою італійською мовою, є справді народним поетом.

У поемі «Нове життя» оспівано нечувануріч: платонічне кохання доБеа-тріче,яку поет лише одного разу побачив підлітком у церкві. Вона стає для нього символом святої, недоторканої Жіночості,непомітно набуваючи рис, влас­тивих культу Діви Марії. Спіритуалізм, властивий світовідчуттю середньовіччя, дивно й прекрасно поєднується тут з поезією першого, чистого юнацького почуття.

Театр та видовища епохи середньовіччя не складали зазвичай конкуренції літургійному дійству в церкві. Літургію у церквах, переважно на Різдво та Ве­ликдень, доповнювали самодіяльні літургійні драми. Вони,щоправда, мали про­стий народний характер:Христоста святі висловлювалися місцевою говіркою, зодягнені були в звичайний тогочасний одяг — плащі, капелюхи, шоломи тощо.

Більш того, ця лінія продовжувалася й за стінами храму. У дні релігійних свят на майданах розгорталися п'єси релігійно-повчального змісту — містерії таміраклі.

"Міракль(від лат. «чудо»)— віршована драма, в основі сюжету якої розпо­відь про чудо, створене святим або Дівою Марією. Міраклі ставилися на сценах міських аматорських театрів, а також виконувалисьучнями церковних шкіл. Вони покликані були пробудити настрої віри та благочестя. Такийміракль«Гра про святогоМиколая»(XIIст.):широко шанований святий звільняєневинно засудженого з язичницьких лабет.

Містерія (від грецьк.«таїнство») — релігійна драма на сюжети з Біблії, що розігрувались спочатку на паперті (сходи перед церквою) або на майдані. Містерії поділялись на три цикли:старозаповітний,новозаповітниита апостоль­ський.Найвідомішоюновозаповітноюмістерією були пронизані патетикою горя й співчуття Христові, якого мучили,«СтрастіГосподні», твір, що складав­ся з 35 тис.віршів. Така вистава йшла протягом чотирьох днів. Іноді в ній брали участь понад 400 виконавців.

Відомі, проте, й окремі зразки світськоїдрами західного середньовіччя,їм ще властива жанрова невизначеність, за принципом «всього потроху», певна безпомічність у складанні сюжету, руху подій.

Така п'єса АдамадеЛа-Аля«Гра в альтанці» (Франція, XIII ст.).Перед глядачами постають юнакАдам,що хоче вчитися у Парижі, скупий батько, який шкодує на це грошей; поряд з ними — казкові феї, запрошеніАдамомна вечерю.

У замках лицарів, на майданах міст та сіл у свята багато танцювали. У лицарському середовищі прагнули виявити не лише сексуальне поривання,

а й витончену повагу кавалера до дами в дусі куртуазного ідеалу. Музично" танцювальний ритм був підкреслено сповільненим та манірним. Народні танці — судячи хоча б з тодішнього живопису, навпаки — були рвучкими, енергійними та підкреслено сексуальними — давалася взнаки язичницька традиція народної культури.

У багатьох містах періодично проводилися карнавализ яскравими маскара­дами, пов'язані з дохристиянськими віруваннями, але відтепер найчастіше при­урочені до якихось календарних подій чи до імені й житія святого, покровителя міста.На карнавалах фігурували, як у язичницькі часи, постаті у масках, що символізували сили Добра та Зла.

Карнавали, зазвичай, відбувалися напередодні Великого посту, і костюмо-ванівідповідно виконавці розігрували битву Масляниці та Посту.Масляниця— дебела, рум'яна жінка — втілювала радість чуттєвого життя, Піст — зморений старістюта хворобами чоловік — символізував кволість виснаженої людини. Бій був справжній, як у лицарів: на конях, з жердинами,щовиконували функ­цію списів тощо. Зрозуміло, що нещасний стариган летів з коня від міцного удару Масляниці під голосний регіт натовпу. Та назавтра наступав реванш По­сту: гульня й веселощі припинялися на сім тижнів.

Яскраву сторінку середньовічної міської народної культури являла собою твор­чість жонглерів, що демонстрували чудеса спритності та володіння тілом, мистец­тво маніпуляції предметами, ковтання вогню тощо.

Європейська музика,починаючи з середньовіччя, зберігається в історії: у IXст. винайшли ноти, і з'явилася можливість музику записувати.

У церковній музиці спочатку панував строгий спів «в унісон»: всі співали одну й ту ж музичну і^разу.Був і сольний (одиночний) спів. Затвердив такий тип музики, що склався ще у Візантії, папа Григорій І (звідки іназВацього співу — григоріанський хорал).

Згодом з'явилися складніші п'єси на два чи три голоси(органу'митамотеТИ).Потім виникаєбагатоголосна меса(богослужіння), в якій кожний голос вів свою партію. В католицькій церкві припускається під час богослужіння ін­струментальна музика (орган, рідше — інші інструменти).

У народній (світській) музиці тонзадавали мандрівні артисти, які грали на різних інструментах, співали та розважали народ (жонглери, до яких прилуча­лися й згадані вже трубадури,міннезінгеритаін.).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Чому Західна Римська імперія довго відставала в культурному розвиткубідВізантй?

2. Яку роль в розвитку культури відіграли хрестові походи?

3. Що ви знаєї^іепроКлюнійськуреформу та її наслідки?

4. Охарактеризуйте основні особливості середньовічноїЦерковноЇ,лицар­ської та карнавальної культури на Заході. Середньовічнеміапояк.осере­док культури.

5. Змалюйте соціально-правовийрозвиток західного суспільства в епоху феодалізму.

6. Назвіть основніргісисередньовічної західної науки та освіти.

7. Дайте порівняльнухарактеристикуроманського та готичного стилів у мистецтві.

3.3. КУЛЬТУРА АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКОГО СХОДУ

3.3.1. Історична довідка.На початку VIIст.в Аравії, в період становлен­ня Арабської феодальної держави, виникає нова релігія — іслам, на якій вже у середні віки ґрунтується культура численних народів Сходу. Засновником ісла­му бувМохаммед,якого мусульмани вважають найвищим «пророком», «послан­цем Бога» на землі.

За переказами, Мохаммед походив зі збіднілого роду племені курейшитів, був пастухом, прикажчиком, згодом купцем. Настільки перейнявся біблійними переказами, які побутували в арабському світі, що одного разу в релігійному екстазі побачив себе на небі, біля престолу Аллаха. Тут він вмить прочитав й запам'ятав Книгу, яка зберігалася біля підніжжяАллаховогопрестолу — Коран (букв. «читання»).Потім Мохаммед продиктував Коран, який запам'я­тав, своїм секретарям.

Коран став фундаментом арабської словесності, літератури, риторики, під­ґрунтям для поетичної творчості, основою судочинства й судового ораторства, живив і живить досі політику, право, науку та мистецтво у величезному регіо­ні, що сповідує цінності ісламу.

Мохаммед став проповідувати іслам,тобто «покірність Богові». Та пропо­відь його середземляків-мекканцівспочатку не мала успіху: адже місто, як релігійний центр, жило за рахунок ідолопоклонства. Араби-язичники здійсню­вали сюди паломництва, вислуховуючи поетів-пророків, що кружляли навколо Мекки, віщуючи прочанинові долю в імпровізованих віршах(садж).Мохаммед навіть мусив на якийсь час втекти з Мекки доМедіни— селища, де жило чималоєдинобожників,юдеїві християн (здебільшого купців з Візантії, які торгували з арабами). Він сподівався знайти тут визнання як пророк.Але ви­знало його лише арабське населення краю, яке давно зауважило перевагиєди-нобожництвата його культури порівняно з традиційним язичництвом свого народу. До юдеїв та християн, що не визнали його за пророка, Мохаммед поста­вився з розумінням: він стверджував, що це — «люди Писання» і можуть бути врятовані Аллахом за умови сповідання власного віровчення. Себе пророк вважав більш значущим порівняно з тими, хто був згаданий у Біблії, —МойсеємтаІсусом.

З часом, зібравши військо прихильників, Мохаммед завоював Мекку і утвердив там нову віру. Язичницьких ідолів було скинуто, однак чорний камінь, якому поклонялися (Каабу),залишили. Слово«Кааба»означає куб, бо саме у такій формі зцементовано було уламки чорного метеорита.За мусульманськими пере­казами, Кааба розташований на місці, де після вигнання з раю моливсяАдам.