3.2.3. Чернець-переписувач книг

У школах вивчають два цикли дисциплін: це тривіум (тобто перехрестя трьох шляхів) — граматика, риторика та діалектика (філософія) та квадривіум (перехрестя чотирьох шляхів) — арифметика, геометрія, астрономія та музи­ка. усі ці науки вважали «сімома служницями богослов'я». Це називалося та­кож «сім вільних мистецтв».

З часом деякі колегії переростають в університети: саме таким шляхом утворилися Сорбонна, Оксфордський і Кембриджський та деякі інші славетні університети Заходу.

Якщо порівняти ситуацію з Візантією, то там було, пригадаємо, лише кілька навчальних закладів, які можна визнати школами вищого рівня. Саме з цього моменту західна цивілізація починає міцно укріплювати своє буття на фундаменті наукового знання й доброякісної освіти.

Середньовічний університет мав чотири факультети: артистичний (тут ви­вчали «сім вільних мистецтв»), теологічний, юридичний, медичний.

Кожен факультет, як і сьогодні, очолював декан., а університет загалом — ректор.

Університети були незалежними від місцевої влади, мали власний суд і пра­во обирати посадових осіб.

Тим, хто закінчив університет, присвоювалися наукові ступені:

бакалавр (деяким випускникам факультету, що витримали іспит з тривіуму); ліценціат (тим, хто витримав іспит з квадривіуму); магістр (деяким ліцен­ціатам, які закінчили один з попередніх факультетів).

Магістрант після складання іспитів мав прочитати лекцію і провести дис­пут, на якому мусив викласти свої погляди, вислухати заперечення, спростувати їх.

Магістранта приводили до присяги і вручали відзнаки його гідності: каблуч­ку (символ союзу з наукою), капелюх і мантію.

Навчання було схоластичним (від лат. schola —«школа»— учена бесіда):

з часом цеслово стало означати механічне зазубрювання та сліпе прийняття на віру теологічних догматів. Але люди середньовіччя сприймали схоластику інак­ше; це була справжняшкола діалектичного мислення, і, як зауважив знавець питання Б.Майоров,автор книги про середньовічну філософію, колиска захід­ного раціоналізму. До того ж викладання орієнтоване було зовсім не на пасивне засвоєння знань: поряд з лекціями звичайними були й різноманітні диспути.Навчання велося латиною.

Оскільки всі науки вважалися «служницями теології», то доведення буття Божого сприймалося як почесне завдання будь-якої дисципліни. Мета лекцій зводилась до коментування Біблії.

Однак характерною рисою західного середньовічного «розумування», на від­міну від візантійської думки, було чітке й тверезе розрізнення інтелектуальної моделі та реальних речей. Цікавою є суперечка двох філософських шкіл —номіналістівтареалістів —щодо існування абстрактних понять типу «добро­чинність»,«справедливість»тощо: перші вважали, що це лише слова; другі — що це вияви якоїсь тілесної субстанції,

Інтерес до властивостей реальних речей та технічного винахідництва яскраво виявився у діяльності АльбертаВеликого, видатного теолога, знавцяАрісто-теля,автора підсумкової праці«5иттаіЬеоІо^іа».Він залишив єпископський сан, аби мати час для практично-наукових занять. Займався фізикою, хімією, ботанікою, механікою. Переказують, що він начебто сконструював робота, який говорив людською мовою (І був розбитий переляканимТомоюАквінантом, учнем Альберта, коли металева істота заговорила до нього). Вченого мали за чаклуна, бо ж в західній богословській думці чітко розрізняли творчість та винахідництво: Творцем був Бог, а винахідником (майстром) — диявол. Та вреш­ті католицька церква титулувала Альберта як «універсального доктора».

Завдяки цьому західному інтересу до природи та конструюванню артефак­тів навіть у рамках суворо догматичного мислення поступово вимальовувалася інша методологія думки, яка полягала в застосуванні не дедукції (від загального до часткового), а індукції (від часткового до загального).

Пов'язують такий перехід з ім'ям видатного теолога Оксфордського уні­верситету XIIIст.РоджераБекона.Він стверджував, що мета науки — вивчати природу та примусити Ті слугувати людям. Вважають, що Бекон вперше запро­вадив математичні методи та експеримент, прагнучи практичних результатів знання. Вивчаючи оптику, він передбачив винахід телескопа та мікроскопа:

«Прозорі тіла можуть бути так опрацьовані, шовіддалені тіла видаватимуться

3.2.4. Германьска прикраса

близькими, й навпаки. На неймовірній відстані можна буде читати найменші літери й розріз­нятинайдрібнішіречі, роздивлятися зірки, де забажаємо, приховане стане видимим». Вчений проводивтакож досліди з магнітною стрілкою. Дехто приписує йому (незалежно від китай­ців) винахід пороху.

Врешті-решт, наукова думка Заходу починає

тяжіти вже до конкретних і практичних проблем, що виникають у повсякденному житті людини. Характерне, наприклад, дослідження французького математикаНіколяОрема(XVст.)«Про походження,сутність і обіг грошей».

На початку XIV ст. італійський капітан ФлавіоДжіойявдосконалив компас, внаслідок чого прилад набув сучасного вигляду. До того часу магнітна стрілка розташовувалась в скляній посудині з водою та підтримувалась солом'яним або пробковим поплавцем. Джіойя закріпив її на нерухомому вістрі та помістив весь прилад до шухляди зі скляним верхом. Завдякицьому компас став більш точним та зручнішим у користуванні.

У XIII ст. Віттелійв багатотомному трактаті «Перспектива» пояснив явище веселки як результат заломлення сонячних променів. У цей же часЛеонардо Пізанськийописав відкритий ним спосіб обчислення числа «пі» («Практична геометрія») та виклав методику розв'язанняневизначенихрівнянь («Книга про квадрати»),

3.2.6. Літературно-митецьке життя Західної Європи в середні віки. Культура варварів була значно нижчою за римську. Вони не вміли, як римляни, будувати досконалі кам'яні споруди, людину в мистецтві зображали досить при­мітивно, проте майстерно покривали орнаментом та різьбленням вироби з ме­талу, дерева,кістки. Найчастіше в орнаменті зображали боротьбу фантастичних чудовиськ та птахів,

Спочатку (У—УІІІст.) в більшій частині Західної Європи провідна роль належала художнім традиціям варварських районів. Тоді мало розвиненим було образотворче мистецтво, проте збереглося чимало зразків художніх ремесел:

вироби з металів, прикрашені коштовним камінням,(пряжки, зброя таін.), різьблення по дереву тощо (рис. 3.2.4).

Але поступово «варвари» асимілювалися з корінним населенням. І, хоча образи фантастичних чудовиськ — сліди давніх вірувань — ще довго зберігалися потім у західноєвропейському мистецтві, в культуру цих племен вже проника­ють античні й християнські традиції культури корінного населення. Культура західноєвропейського середньовіччя прагнула зрівнятися з римськими зразками.

Першим значним свідченням цього був романський стильу мистецтві (XI— XII ст.) Він належить до епохи, що почалася після розпаду імперіїКарлаВелико­го. Це був перший загальноєвропейський визначний стиль, який підкорив собі численні місцеві традиції і виявився на всіх рівнях художнього пошуку — від архітектури до дрібної пластики й навіть музики. Основна ідея його полягає в прагненні відродити римську велич та монументальність, римський стиль,

3.2.5. Романськийхрам

хоча вміння митців цієїепохи аж ніяк не можна було зрівняти з умінням античних майстрів.

Найяскравіше романський стиль виявляється у Німеччині та франції, хоча вплив його простежується аж до просторів Київської Русі. Обмін ми­тецьким досвідом між різними облас­тями та країнами зумовив поширення нового стилю по всій середньовічній Європі. Водночас після розриву з Ві­зантією західноєвропейські митці шукають власну художню манеру. «Римська ідея», природно, відіграє свою роль на тлі суперництва з Константинополем.

Перш за все, слід звернути увагу на романську архітектуру. З початку XI ст. в Європі починається будівництво кам'яних споруд, які витісняють дерев'яні будівлі. Будівельники чимало запозичили з архітектури Стародавнього Риму (арки, склепіння, архітектурні прикраси). Головні типи споруд цього часу — храм, монастир і лицарський замок.

Домінувала церковна архітектура. Створювалися монастирські ансамблі. Мо­настирі будували за певним планом. Навколо двору, обнесеного аркадою, розта­шовували келії, різні службові приміщення, центрові всього ансамблю був храм.

'Романський храм — це велика споруда з високими вежами та напівкругли­ми арками (рис. 3.2.5). Стіни храмів були масивними, а вікна — дуже вузьки­ми. Ці риси надавали романському храму величі та ґрунтовності. Храм схожий на фортецю і служив нею під час війни. Та не ця функція була основною. Оскільки саме церква стала місцем зібрання людей в середньовічному суспіль­стві, вона об'єднувала особистості та народи єдиною вірою, насаджувала єдину мораль, то природно, що саме до церкви приходили люди у сумні та радісні хвилини,

Церкви зводили на пагорбах, використовуючи особливості західноєвропей­ського ландшафту: середньовічний собор³³височів над містом, ніби ковчег біб­лійногоНоянад водами потопу: церква нагадувала корабель спасіння в морі житейському.

Перейнявши ранньохристиянський культурний досвід, романські зодчі утвер­джували в церковній архітектурі тип базиліки, традиційні візантійськіабсидутатрансепт,входи з трьох сторін світу.

Досить часто зберігаються також куполи та підкупольнийпростір, система напівкруглих арок, коли, як і у візантійській церкві, все підпорядковане централь­ному куполу, образу неба.

Проте виникають і класичні базиліки з підвищеною над бічними навами центральною навою. Удороманськихбазиліках над видовженим внутрішнім

.