2.6.5. Ко­ринфський ордер

Але Справжньою вершиною давньогрецькоїархітектури ставАфінськийАк­рополь (рис. 2.6.6), збудований на скелі, що піднімалася надморем. Головна

2.6.6. Афінський Акрополь

роль в його створенні належить знову ж таки Філію. До ансамблю Акрополя входили Пропілеї, храмНіки(Безкрилої Перемоги),Парфенон,Ерехтейон.

Найкращою прикрасою Акрополя вважають Парфе­нон, який, окрім своєїархітектури, відомий статуєю Афі­ни роботиФідія(рис. 2.6.7). Вона була виконана на де­рев'яній основі, але обличчя, руки, ноги богині були зроб­лені зі слонової кістки, а одяг, зброя та прикраси — із листів золота. Перед статуєю знаходився басейн для води, випарування якоїоберігали слонову кістку від пересихан­ня. Парфенон вважали втіленням могутності та слави Афін.

Акрополь є найкращим свідченням того високого рівня архітектурної майстерності, який був досягнутий ста­родавніми греками. Саме тут втілилося вміння грецьких архітекторів гармонійно поєднати між собою як споруди усередині Акрополя, так і сам ансамбль з навколишньою природою.

Подібної природності, гармонійності прагнули досягти греки в усіх видах мистецтва. Головним завданням скульп­тури стає зображення людини красивої як фізично, так і внутрішньо: живої, сильної, сповненої гідності.

2.6.7. Афіна

Розвиток скульптури класичного періоду пов'язаний насамперед з імена­миМірона,Поліклета,Фідія таПраксителя.Саме в цей період створюються відомі грецькі пропорції зображення ідеального людського тіла.

Поліклетна основі вимірювання фігур уславлених атлетів свого часу ви­значає норми правильної будовитіла,за якими в подальшому створюються скульп­тури; голова маємати 1/7 всього зросту, обличчя та кисть руки — 1/10, стопа — 1/6 таін.Щоправда, виліпленіПоліклетомскульптури дещо масивні, «квад­ратні». Таке враження залишає, наприклад, його«Дорифор»— статуя кремез­ного юнака-атлета зі списом на плечі.

Міронуславився реалістичним відображенням руху в статуях.Найвідомі-шазних — «Дискобол», яка зображує юнака-спортсмена в момент кидання диска і сповнена живого напруження та грації.

Фідійувійшов в історію античного мистецтва завдяки вже згадуваним ста­туям Афіни (вПарфеноні)таЗевсаОлімпійського (в храміЗевсав Олімпії), аПракситель— завдяки створенню багатих тонкими відтінками емоцій обра­зів(Гермесз малюкомДіонісомтаіи.).

Характерним є злиття скульптури з архітектурою (постаті атлантів та карі­атид, цю ніби підтримують архітектурні елементи).

Навіть монети набувають характеру художнього твору. Блискуча техніка зображення на грецьких монетах цієї пори: музи з лірою, Афіни з совою, облич правителів тощо.

Важливою частиною грецького мистецтва епохи класики залишається вазопис.У ньому перемагає новий,червонофігурнийстиль: фон покривається чорною

фарбою, фігури ж та предмети, залишаючись незафарбованими, зберігаютьчер­вонуватий колір глини (тонкі лінійні деталі малюнка наносяться пером або пензлем). Відмовившись від пласких, застиглих силуетівчорнофігурноговазопи­су, художники починають зображати світлі тіла в живому русі. Природності сприяв і червонуватий колір глини, яку використовували для зображення люд­ських фігур, вона значно краще передавала колір оголеного загорілого тіла, ніж колір чорного лаку.

Наприкінці Vст.вазопис починає занепадати. Проте виникає ціла низкадосягнень в сферівласне живопису.

Існує легенда, що пояснює виникнення живопису в Стародавній Греції, який зобов'язаний своєю появою коханню. Одній дівчині було шкода розлуча­тися зі своїм коханим, і вночі на побаченні вона поставила його біля стіни так, щоби світло місяця відкинуло на стіну його тінь, яку вона й обвела вуглиною. У такій спосіб виникла перша картина, яка нібито довго зберігалась в одному з коринфських храмів.

Розквіт живопису пов'язують, в першу чергу, з іменамиАполлодораАфінськоготаПолігнота.АполлодорАфінськийпершим вивчив ефект світлотіні та застосував його у мистецтві, а картинам Полігнота були властиві перші спроби передати простір та об'єм фігур. Замість того, щоби зображати фігури в один ряд,Полігнотвводить в композицію пейзаж та розміщує фігури на різних рів­нях. Якщо до цього живопис створювався лише для прикраси архітектури, то тепер він виокремлюється як вид мистецтва. На жаль, більшість творів до нас не дійшла, що пояснюється природними нестійкими якостями матеріалів, але можна впевнено сказати, що рівень живопису став надзвичайно високий.

За легендами, митець Апеллестак правдиво зобразив виноград, цю птахи пробували клювати його. Іншого разу маляр виставив картину, прикриту полот­ном, але спроби відкинути його виявляли, що полотно намальоване. Ці легенди свідчать провисокорозвиненукультуру живопису.

Для елліністичної епохи(334рр.дон.е. — ЗОрр.н.е.) були характернімонументалізаціяархітектури, поява нових типів суспільної будови. В новому центрі грецької культури — єгипетськійАлександрїїбуло побудовано грандіозну бібліотеку, що скуповувала всі книги, які існували у світі. УАлександріїж вини­кає і перший у світі музей. Навколо цих установ розгортається величезна дослі­дницька робота античних вчених. В Александрії знаходилося одно з семи чудес світу —Александрійськиймаяк (о.Фарос),один з перших маяків взагалі.

Александрійськиймаяк був триповерховою вежею. Стіни першого повер­ху були зверненідо чотирьох сторін світу. Другий поверх, облицьований білим мармуром, мав вигляд восьмигранної вежі, всі грані якої були орієнтовані за напрямами восьми вітрів. Третій поверх вінчав купол, прикрашений статуєюПосейдона— бога морів. На верху купола палав вогонь маяка, який відбивався

в системі дзеркал і був видний на великій від­стані.Александрійськиймаяк проіснував багато віків, зруйнувався лише в XIVст.після сильного землетрусу.

Александрійськиймаяк не був єдиним гранді­озним творінням еллінізму. Тяжіння до величного спостерігається не лише в архітектурі, але і в скульп­турі. Для грецької класики було характерним зобра­ження богів з тією ж природністю,щой людей, а в елліністичному мистецтві образи богів часто перебільшено монументальні. Достатньо пригада­ти, наприклад, статую Колоса Родоського (о. Ро­дос),яка також була одним з семи чудес світу. Це — бронзова фігура бога сонцяГеліоса,що сягала ЗОм заввишки. Грандіозне й зображенняСамофракій-ськоїНіке (о.Самофракія).Грецькі майстри часто зображали богиню перемоги (рис. 2.6.8), але ні­коли вони не сягали таких вершин майстерності, як автор цієї скульптури. Ніке в стрімкому пориві ніби злітає на розпростертих крилах і сурмить у бойову сурму. Бурхливий зустрічний вітер, здається, розвіває складки ЇЇ одягу, вимальовуючи під ними струнку фігуру (гідна подиву майстерність скульптора, рука якого перетворила камінь на м'який, прозорий серпанок, крізь який про­свічує тіло). Все впій скульптурі сповнене радісного відчуття перемоги.

2.6.8. СамофракійськаНіке

Мабуть,єдиною скульптурою, що «не вписується» в стилістику елліністич­ного мистецтва, стала статуяАфродітиМілоської(з о.Мілос).Це зображення скоріше належить до епохи класичної, а не елліністичної Греції. Богиня кохання зображена з вражаючою життєвістю.Афродітанапівоголена,і тільки ноги її прикриті складками одягу, що надає фігурі деякої монументальності, характерної для еллінізму.

Подібна монументальність властива і для найбільш відомої скульптури еллі­ністичної епохи —«Лаокоон»,виконаноїАгесандром,ПолідоромтаАфінодором.

Сюжет цього твору взято з міфів про Троянську війну. Троянський жрець Лаокоонпопередив співгромадян про небезпеку,щопричаїлася в залишеному греками велетенському Троянському коні, зробленому з дерева (в якому хова­лися грецькі воїни). За цеАполлон,який опікувався греками, напустив наЛаокоонадвох зміїв, які задушили і жерця, і двох його синів. Саме цей момент і відтворили скульптори: зміїдушать Лаокоона та його синів. Загибель всіх трьох виражена по-різному: старший син ще не відчуває мук і прагне бороти­ся, молодший вже не тримається на ногах, він гине. Особливо вражає фігура Лаокоона, до фізичних мук якого додаються ще й душевні. Його обличчя спо­творене нелюдськими стражданнями. Здається, що його дихання перериваєть­ся, що з широко розчиненого рота виривається нелюдський крик. Риси облич­чя та тіла передані дуже точно, виділений кожний мускул — навіть дещо

занадто детально. Це — віртуозний за виконанням твір, точне відтворення людських емоцій, але тут вже не слід шукати величі ідеї.

Прагнення до точності відображається і в сфері портретної скульптури, в якій вже передаються індивідуальні риси обличчя і навітьвідтінки настрою (варто порівняти з портретами класичного періоду, де у представників однієї і тієї ж суспільної групи підкреслювались насамперед загальні риси — тип порт­ретів поетів, стратегів, філософів таін.).Елліністичні ж майстри, зберігаючи типові риси образів, виявляли характерні особливості конкретної людини. Таки­ми є скульптурні портрети філософівАрістотелятаЕпікура,драматургаМенан-драй ін. (портрет останнього свідчить, що драматургія посідала таке ж важливе місце в житті суспільства,щой віддавна сформована філософія).

Поряд із зображеннями богів, героїв та відомих людей все частіше увагу скульпторів привертають прості люди. Оспівуються вже не тільки фантастичні подвиги та неземна краса богів, але й принади звичайного життя. Така жартів­лива скульптура «Хлопчик з гусаком»Боефа.Щоправда, в елліністичній скульп­турі митець часом відверто милується потворним. Свідченням цього є, напри­клад, статуя «Старий рибалка», який викликає деяку відразу зображенням рисмалопринадноїстарості.

Тобто елліністичне мистецтво або втілює перебільшено «божественні» та «героїчні» якості (зображення богів, героїв, відомих воєначальників і т.п.), або створює, на противагу їм, образи буденного (іноді навіть потворного) характеру.

Інтенсивно розвиваються малі форми скульптури. Це, наприклад, глгтршха— художнє різьблення по каменю, яке представлене численними прекрасними камеями (прикраси типу брошки), в них інколи скомбіно­вано різні матеріали — наприклад, темне тло та світле мі­ніатюрне зображення у подвійному портретіПтолемеяІ та його дружиниАрсиної(рис. 2.6.9).

2.6.9, Птоломей

Зміни відбуваються і в сфері елліністичного живопису. Він збагачується пейзажем та побутовим жанром. ЗавдякиЕвкліду,що жив вАлександріїта перший сформулював ос­нови лінійної перспективи, митці стали більш правильно зо­бражати предмети на відстані. Збагачуються та ускладню­ються також колірні рішення.

Це було останнє піднесення мистецтва Стародавньої Греції, але воно не пішло у безвість і тоді, коли Греція таАрсиноя(камея) увійшла до складу давньоримської імперії, здійснивши ве­личезний вплив на розвиток римської художньої культури. Значним феноменом давньогрецької культури стала художня література. На відміну від суспільств Стародавнього Сходу, де література формувалася у вигляді сакральних текстів, в Елладі поет одразу виступає як незалежний ін­терпретатор священних танапівсвященнихфольклорних переказів і доволі швидко переходить до самовиразу власного «я» та суто естетичної точки зору, що відо­бражає розпад полісних цінностей тавиокремлення індивідуальності з колективу.

Уже в сиву давнину в давньогрецькому суспільстві з'являються професійні виконавці художнього слова — аедитарапсоди,що супроводжують спів

віршованого тексту грою на кіфарі⁵².Фактично вони подібні до українського кобзаря, бардів у кельтських племен та інших виконавців власних пісень у різ­них народів.

Першим відомим нам поетом Стародавньої Греції, який виокремився з маси фольклорних співців, бувГомер(VIIIст.дон.е.)(рис. 2.6.10). Його поеми«Іліада»та «Одіссея»є найважливішими джерелами для вивчення історії та куль­тури Давньої Греції. В них відобразилися вірування цього періоду, стан політич­ного життя, мистецтва тощо.

2.6.10. Гомер

В «Іліаді»(назва походить від завойованого греками містаІліон(Троя))розповідається про дев'ятирічну об­логуІліоната чудеса героїзму, який виявили і греки, і Їхні вороги троянці (в епосі, де змальовуються давно­минулі події, панує безпристрасний, відсторонений по­гляд). В «Одіссеї» (за ім'ям головного героя — Одіссея) йдеться про повернення на батьківщину Одіссея до його дружиниПенелопита про численнінапівфантастичні й фантастичні пригоди мандрівника. Але, окрім цього, у поемах змальовані деталі побуту, культури, звичаїв ста­родавніх греків. Поруч з реальними героями в поемахГомерадіє багато олюднених богів, які постійно втруча­ються в людське життя, хоча з олімпійським спокоєм спостерігають метушню й поневіряння людських істот.

Наприкінці VIII — на початку VII ст. до н.е. створює поему «Теогонія» («Походження богів»)давньогрецький поетГесіод.Тут систематизовано чис­ленні міфи, які були відомі від часів Гомера.

Від гомерівського періоду літературу архаїки відрізняє виникнення та роз­квіт інтимної поезії. В гомерівську епоху панував епос, що характеризувався зображенням священного, напівміфічногоминулого, епохи богів і героїчних війн. Нова ж поезія передавала інтерес до світу окремої людини та Її почуттів, ане'дородових ідеалів. Давньогрецьку лірику теж виконували під музику, але під акомпанемент більш легкої та камерної за звучанням ліри (звідки й пішло саме слово «лірика»).В цей частворять такі відомі ліричні поети, як Сапфо,Анакребнт,Алкей,Піндартаін.В їхній поезії виражено світосприйняттяособистості, яка вже усвідомлює себе не просто частиною племені, полісу або взагалі якоїсь спільноти, а відчуває власнусамоцінність.

Сапфо першою заговорила про муки й радощі кохання та право людини жити

своїми почуттями:

До богівподібний мені здається

Той,хто білятебе,щасливий,сівши,

Голосу твого ніжного бриніння Слухає й ловить.

Твій принадний усміх; від нього в мене

Серц^еперестало б у грудях битись;

Ледве я побачу тебе і слова. Мовить не можу.

{Переклад Г. Кочура)

Ця лірика не була бездумним гедонізмом (жагою насолод), а передбачала глибокі роздуми, передавала трагічну приреченість людини до смерті, як це було в поезії Анакреонта;

Сивина вкриває скроні, голова моя сріблиться,

Молоді літа відрадні проминули: зуби слабнуть,

Відлітажиття солодке — небагато вже лишилось, Зупинить ридань не можу, бо мене лякає Тартар,

Бо страшить Аїдатемне підземелля; важко в нього

Увійти; коли ж увійдем — вороття вже нам не буде.

(Переклад Г. Кочура)

Поряд з інтимною лірикою створювалася й поезія для публічних вистав, які влаштовувалися з великою пишністю на свята. Наприклад, Піндар і чимало інших авторів писали пісні на честь переможців у олімпіадах, для хорів, що виступали в різних релігійних церемоніях. Усе це підготувало класичний пері­од давньогрецької літератури, який характеризується, в першу чергу, появою та поширенням драми, що розвивалася в жанрах трагедії та комедії.

У V ст. до н. е. найвидатнішими представниками класичної давньогрецької трагедії були Есхіл, Софокл та Еврипід.

Первісне трагедія складалася з діалогу соліста-актора з хором, який піснями й танцями супроводжував дійство. Есхіл вводить в трагедію другого, а Софокл — третього актора. Три актори вже могли виконувати по кілька ролей кожний. усі ролі виконували чоловіки, які виступали в масках, за потребою — жіночих. Зміна маски означала зміну героя або зміну настрою.

Основними темами творів Есхіла, Софокла та Евріпіда були взаємовідноси­ни між державою та громадянином. В основі Їх творів лежав міф, але на цьому матеріалі розглядалися сучасні проблеми. Класична трагедія швидко еволюціо­нувала в напрямі проблем людини.

Есхіл писав ще цілком релігійні за духом п'єси. В трагедії «Прометей при­кутий» вирішувалося, перш за все, теологічне питання про Зевса як правителя світу: тут цар богів і людей, як звичайнісінька людина, гнівався на неслухняно­го титана Прометея за те, що той дав людству вогонь, за те, що приховує від Зевса, хто мусить, за вироком долі, змінити його на троні. В уривках з «Проме­тея звільненого», другої частині дилогії, які дійшли до нас, Зевс виглядає вже як цілком досконале верховне божество.

Софоклнатомість ставить питання про правдуоопвта правду людей в трагедії «ЦарЕдіп».СинфіванськогоцаряЛаяЕдіп за вироком долі мусить вбити свого батька і одружитися на власній матері. Лай наказує знищити дитя;

проте Едіп виживає, дорослішає і виконує все, щопророкувалося. ВідчайЕдіпа, якому стало відомо, що він вчинив, є виразом бунту проти язичницькоїідеї приреченості людини. Але трагічний герой тут врешті зламаний і принижений перед богами зїх незрозумілими й жорстокими цілями.

Евріпід,трагедії якого найближчі до сучасноїдраматургії, виявляв інтерес до світу пристрастей людини, його твори характеризуються глибоким психоло­гізмом та зображенням характерів у розвитку. В трагедії«Іполіт»змальовано літню жінкуФедру,мачуху, закохану в пасинкаІполіта.Зустрівши з його боку огиду й ворожість, вона накладає на себе руки. Драматург також ставить пи­тання про сили, які керують людиною, Його понад усе цікавлять люди та їхнє ставлення один до одного.

У давньогрецькій трагедії позначилися спроби людини вирішити екзистенці­альні проблеми (проблеми існування):чому людина страждає? чи правильно діють боги, коли чинять насильство над смертним? у чому сенс життя? Але відповіді наці питання тут, по суті, не було: людина врешті-решт мусить кори­тися вищим силам.

Антична комедія прославилась завдяки Арістофану,якоговважають бать­ком цього жанру. В його творах, що народилися з живої фольклорної традиції сільської«дражнилки»,найчастіше вирішуються гострі політичні та соціальні проблеми. Наприклад, у комедії «Хмари» висміюється незрозумілий афіня­нам дивакСократ,який, аби відгородитися від дійсності, влаштував собі, за волею насмішника-комедіографа,«мислильню»у кошику, підвішеному до гілки дерева.

Театр класичного періоду Греції був державною установою, і ті твори, що ставилися в ньому, мали виконувати виховну функцію. В театрі треба було де­монструвати приклади, варті наслідування, тому заборонялося показувати насиль­ство та вбивство.

В елліністичну епоху театр продовжує розвиватися. Чільне місце в ньому посідає комедія, представником якоїєМенандр(IV—IIIст.дон.е.).Вона має побутовий характер, викликає інтерес до приватного, а не суспільного життя.

Функції театру також змінюються. Якщо в класичній Греціїтеатр повинен був повчати і виховувати, то тепер його завдання полягає в тому, щоб розважа­ти глядача.

Приміщення давньогрецького театру являло собою зразок високої митець­ко-технічної організації. Лави, розташовані амфітеатром, звичайно вирубували просто в скелі. Біля підніжжя пагорба влаштовували оркестру — місце для акторської гри, споруди вражали прекрасною акустикою. Всі ролі в давньогрець­кому театрі грали чоловіки. Оскільки з великої відстані міміка акторів не сприй­малася, останні використовували вже згадані маски, які дещо перебільшено відображали той чи інший душевний стан людини (рис. 2.6.11). Маски були також своєрідним резонатором — отвір для рота був розташований таким

чином, щоби підсилювати голос. Відтоді символом театрального мистецтва стали трагічна та комічна маски. Характерні для ан­тичного театру такожкотурни— взуття з дуже високою пі­дошвою, що Їх актори взували, аби виглядати вищими, надати образові величності, урочистості.

Були в давньогрецькому театрі Й декорації, хоча й досить прості. Найчастіше вони зображали храм, гай, царський палац тощо. Цікаво, що вже тоді в театрі застосовували деякі механічні пристрої. Наприклад, актори, що зображали богів, піднімали­ся на «небо» та спускалися з нього на особливій платформі, яку приводили в рух за допомогою мотузки. Існували також пристрої для імітації різних явищ природи: блискавку створю­вали за допомогою системи дзеркал, грім — шляхом переко­чування діжки з камінням.