Пропозиції щодо вдосконалення економічного районування України

У концепції територіальної організації суспільства категорія економічний район – ключова. Він існує в об’єктивній дійсності та формується в ході розвитку продуктивних сил суспільного виробництва в цілому. Існує декілька визначень економічного району. У більшості з них підкреслюється його об’єктивна сутність, цілісність, спільність спеціалізації. Найбільш вдалим є визначення класика регіональної економіки, академіка П.М. Алампієва, який визначив економічний район як “географічно цілісну територіальну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці”.

Очевидно тепер, коли пріоритетним у розвитку будь-якої країни, згідно з розробленим під егідою ООН Порядком денним на ХХІ століття, стає принцип соціо-економіко-екологічної збалансованості розвитку, визначення економічного району почне набувати нових рис. Але вже зараз можна відмітити, що в умовах ринкової економіки в західній літературі економічний район розглядається як система ринків, яка функціонує на основі територіального поділу праці під визначальною дією закону вартості.

Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районів України зробили в останні роки такі українські вчені, як М.М. Паламарчук, М.Д. Пістун, Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій і В.А. Поповкін. Так, Ф.Д. Заставний виділив дев’ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайонів, які названі: Східний, Західний, Південний.

В. Поповкін у праці “Регіонально-цілісний підхід в економіці” (1993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів. До макрорайонів він відніс:

1) Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);

2) Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5) Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька області).

На думку автора, такий поділ найбільше сприяє регулюванню основних територіально-економічних пропорцій, удосконаленню територіального поділу праці[5, c. 23-25].

Цікавим є підхід до виділення економічних районів О.І. Шаблія. В основу класифікації економічних районів він поклав не лише економічні, а й соціально-економічні показники, виділивши таким чином 6 специфічних соціально-економічних районів та Автономну Республіку Крим: Східний, Центрально-Східний, Центральний, Північно-Східний, Західний, Південний, Автономна Республіка Крим.

Кожна із запропонованих схем виділяється особливим підходом. Найбільш вдалим, на нашу думку, є районування, проведене Ф.Д. Заставним та М.Д. Пістуном. Мережа районів, яку запропонували ці автори, є найбільш обґрунтованою. Вона об’єктивно відображає особливості сучасного регіонального розвитку України. Однак, на наш погляд, неправомірним є виділення Київського економічного району в складі трьох, а не чотирьох, областей – Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської.

М.Д.Пістун розробив концептуальні основи суспільно-географічного районування. Основний суспільно-географічний район виступає значною частиною території країни, цілісною ланкою її господарства, що характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком діяльності людини. Запропонована типологічна схема суспільно-географічного районування. З сучасних позицій висвітлена суть регіональної політики як діяльності держави, спрямованої на забезпечення комплексного економічного, політичного, соціального та культурного розвитку окремих територій країни. Охарактеризовані завдання та наукові засоби реалізації регіональної політики, виявлені рівні регіонального управління.

М.Д.Пістун дав чітку оцінку вітчизняним аналітичним і синтетичним економіко-географічним дослідженням в Україні. Ним обгрунтовані етапи і наукові джерела української економічної географії. Виділені лідери і сучасні регіональні центри української соціально-економічної географії.

Включення вищевказаних областей у Київський економічний район є доцільним, оскільки Київська агломерація у зв’язку зі своїми специфічними функціями “столичності” та найвищим у державі рівнем зосередження населення і виробництва протягом багатьох десятиріч суттєво впливала і впливає на їх соціально-економічний розвиток. Це зумовило також розвиток досить інтенсивних господарських та соціально-культурних зв’язків між ними та дало підстави для виділення цього району в окрему природно-господарську цілісність – Київське Придніпров’я. Крім того, шкода, завдана цим областям внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначила спільну стратегію соціальної та економічної реабілітації їх території. Недоцільно об’єднувати також в один економічний район причорноморські області та Автономну Республіку Крим. Остання, на нашу думку, повинна виступати окремою одиницею економічного районування України.

Удосконалення сітки економічного районування – безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливає і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук і створення нових знань у галузі складних природничо-суспільних відносин та їх територіальної організації.

Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки. Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Докладніша спеціалізація характеризується галузями, підгалузями і, навіть окремими виробництвами усередині сфери господарства. Таким чином, основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва у регіоні, а також ефективне обслуговування не лише свого, але й інших регіональних структур, активна участь у загальнодержавному поділі праці[3, c. 25-27].

Для визначення спеціалізації регіонів країни застосовуються такі показники:

– частка виробництва продукції галузей спеціалізації (промисловості, сільського господарства) регіону стосовно загального по країні виробництва продукції відповідної галузі;

– коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території регіону;

– коефіцієнт виробництва продукції на душу населення; цей показник обчислюється за виробництвом продукції у вартісному та натуральному вираженні й розраховується як відношення виробництва на душу населення того або іншого продукту в регіоні до аналогічного показника по країні;

– коефіцієнт товарності визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється у регіоні, а за деякими видами продукції – як відношення вивезення з району даної продукції до її виробництва у натуральних показниках.

Отже, виробничо-спеціалізованими можна вважати галузі, що мають коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на душу населення понад одиницю та продукція яких великою мірою задовольняє потреби інших регіонів країни[2, c. 34].