93. Зміни в ринковому господарстві на етапі державно-монополістичного розвитку та їх відображення в теоріях конкуренції е.Чемберліна, Дж. Робінсон, й. Шумпетера.

На зламі XIX—XX століть під впливом монополізації суттє­вих деформацій зазнали конкурентні відносини, що призвело до серйозних соціально-економічних потрясінь (банкрутства слаб­ких підприємств, безробіття, зубожіння робітників і сільського населення тощо). Крім того, посилення монополізації виробницт­ва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула проводити олігархічну політику.

Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила у суперечність із панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти XX ст. Дж. Робінсон та Е. Чемберлін. Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конку­ренції» (1933) спростовує існування вільної(досконалої) конку­ренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу.

Одним із найважливіших питань ринкової політики монополі­стичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту шля­хом «дискримінації в цінах», тобто сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різних категоріях спожи­вачів. У результаті своїх досліджень вона доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рів­новаги попиту і пропозиції з оптимальним використанням ресур­сів тощо.

У цьому ЇЇ позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна, який вважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше забезпечує інтереси економічного добро­буту підприємців, фірми та держави. Вчений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, що поєднує елементи конкуренції (вільний до­ступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами моно­полії (споживачі віддають перевагу деяким продуктам, за які згод­ні платити навіть завищену ціну). На думку Е. Чемберліна, мо­нопольне становище на ринку досягається за рахунок диференці­ації продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умо­ви його реалізації й доведення продукту до споживача. Тобто ри­нок будь-якого виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома чинниками: ціною продукту, його особливо­стями та витратами зі збуту.

У теорії Е. Чемберліна конкуренція і монополія існують по­ряд. На відміну від позиції Дж. Робінсон, яка аналізувала процес становлення монополій на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу, Е. Чемберлін серед причин виникнення монополій називав поза виробничі чинники, зокрема унікальні особливості підприємства, репутацію фірми, виготовлення товарів-субститутів, рекламу тощо. Учений визнавав, що утворення монополій супроводжується підвищенням цін, безробіттям, змен­шенням випуску товарів і незавантаженими виробничими потуж­ностями, але при цьому не вважав, що монополісти мають нести відповідальність за таку економічну ситуацію.

За таких умов саме держава мусила вдатися до певного регу­люючого впливу на економіку, обмежуючи тим самим процес монополізації. Одним із перших антимонопольний закон був ух­валений у США 1890 року. Конгрес ухвалив закон (відомий як закон Шермана), що забороняв будь-яке об'єднання у формі тре­сту чи іншій формі, спрямоване на обмеження виробництва або торгівлі. Це був час, коли економісти вірили, що лише досконала конкуренція може дати найкращі результати і тільки вона є аль­тернативою монополії. В антимонопольній політиці багатьох країн світу відбулися суттєві зсуви акцентів: пріоритетним напря­мом став захист споживачів. Водночас велику увагу приділяли проблемам підвищення ефективності й динаміки споживчих цін. Сприятливі умови для розвитку у США були створені завдяки гарантуванню з боку держави повної свободи економічної діяль­ності після Громадянської війни; значним сировинним ресурсам; еміграції; відсутності морально застарілого устаткування; протек­ціонізму уряду в сфері торгівлі імпортом, повною свободою ім­порту іноземного капіталу тощо.

Німеччина в цей період набувала статусу другої країни після США за рівнем і темпами економічного розвитку. Цьому сприяло об'єднання країни, відновлення і розвиток паливно-металургійної бази німецької промисловості, запровадження новітньої й відсут­ність морально застарілої техніки, введення військово-морських програм, а також залучення у промисловість значних обсягів державних і приватних капіталів. Основним чинником, що стри­мував подальше зростання економіки Німеччини, був брак сиро­вини (нафти і кольорових металів) та незначний за обсягом внут­рішній ринок.

Велика Британія втрачала промислову гегемонію через низку чинників: застаріла виробнича база англійської індустрії; експорт капіталу; закриття ринків для британських товарів (епоха вільної торгівлі добігла кіпця). Економіка країни (крім суднобудування) переживала кризу. Проте в банківській сфері набирала обертів та­ка сфера економіки, як кредит, і особливо — іноземний. Певною мірою доходи від іноземних інвестицій відшкодовували втрату пе­редових позицій у світовій промисловості, але разом із тим вони підсилювали застій англійської економіки, що спричинило занепад заповзятливості англійської буржуазії, бо через зменшення верст­ви капіталістів у країні збільшувалася кількість рантьє.

На початок XX ст. припадає економічне відставання Франції, слід зазначити, що тут в основних рисах повторилася ситуація Великої Британії. Становище економіки Франції ускладнювалося тим, що в країні лише частково збереглася капіталістично пере­творена соціально-економічна структура населення, й тим, що буржуа віддавали перевагу вкладенням у фінансову сферу еко­номіки, а не в промисловість. Французький капіталізм був пере­важно лихварським. Слід наголосити, що певні зрушення відбу­лися у важкій промисловості, що пояснювалося підготовкою до військового реваншу.