67. Формування елементів ринкового господарства в економіці України (остання третина XVIII ст.).

Економічне життя України у XVIII ст., а особливо в другій його половині, позначається пожвавленням усіх галузей виробництва і посиленим розвитком товарно-грошових відносин. Розвиток капіталізму в Західній Європі викликав значні зміни не тільки в економіці західноєвропейських країн, він відбився і на господарчому житті Росії й України. Промисловий переворот в Англії, французька буржуазна революція сприяли піднесенню промисловості, сільського господарства, торгівлі. Збільшувалась кількість міст, зростало міське населення. На внутрішньому і зовнішньому ринках підвищився попит на сільськогосподарську продук­цію — як на продовольчі товари (хліб, м’ясо, сало, мед, горілку тощо), так і на сировину (вовну, шкіри, прядиво). Зі свого боку промисловість пропонує велику кількість найрізноманітнішої продукції. У поміщиків зростає потреба в грошах. У нових умовах вони одержали змогу збільшити свої прибутки, підпорядкувавши свої господарства вимогам ринку.

Поміщики починають у своїх господарствах розширяти посівні площі, утягуючи в господарчій обіг цілинні землі, особливо на півдні Лівобережжя, а також шляхом освоєння пусток, знищення луків, заболочених місць тощо. Але треба сказати, що рівень агрокультури залишався невисоким. Основними знаряддями праці були плуги і сохи. Угноювання землі ще не набуло широкого застосування. У зв’язку з цим і врожаї були невисокими, пересічно сам-5.

Значне місце посідало городництво, продукцію якого у великій кількості вивозили в міста і реалізовували на місцевих ринках. Крім традиційних культур — ріпи, капусти, часнику, цибулі, гарбузів, петрушки, хрону — у другій половині XVIII ст. з’явля­ються картопля і кукурудза.

Розвивалося садівництво. Сади були в кожному господарстві. Вирощували яблука, вишні, сливи, груші. Звертали увагу на покращення сортів, практикували щеплення дерев. У деяких поміщицьких господарствах були навіть оранжереї з цитрусовими деревами.

У великій кількості для продажу вирощували тютюн. Поряд з низькосортним бакуном усе більші площі займали високосортні віргінські.

Великі прибутки приносило скотарство і конярство. Поміщики засновували кінські заводи, завозили з-за кордону породистих коней, виводили нові породи. Найбільшими кінськими заводами на Лівобережній Україні були заводи К. Розумовського, графа Завадовського, поміщиків Свічки, Томари та ін. За неповними даними, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережній Україні було 199 поміщицьких кінських заводів.

Щодо скотарства, то воно мало не менше, якщо не більше значення, ніж конярство. В поміщицьких господарствах найчастіше розводили сірих круторогих українських волів, а також мол­давську, угорську, голландську і англійську породи. Поміщики постійно збільшували поголів’я худоби. Так, К. Розумовський у чотирьох своїх волостях з 1769 по 1772 рр. збільшив поголів’я з 2352 до 3640 голів. За неповними даними, в 1782 р. на Лівобережжі було 207 великих і середніх заводів великої рогатої худоби.

У поміщицьких господарствах, особливо на півдні, розвивалося вівчарство, на півночі — свинарство. У маєтках налічувалися отари в тисячі овець. Найбільші заводи мав К. Розумовський. У 1782 р. на лівобережжі було 209 заводів.

Збільшувало прибутки феодалів і бджільництво. Число вуликів і пасік з року в рік зростало. Найбільші пасіки по 100—120 вуликів належали поміщикам.

Усе більше уваги поміщики приділяли обробці вирощуваної в своїх маєтках продукції.

Найбільш прибутковими були млинарство і гуральництво. У 1782 р. в Україні налічувалося 3362 водяних і 12732 вітряних млинів. Млини використовувались у борошномельному виробництві, крупорушному, сукновальному, лісопильному. Більша частина їх належала поміщикам.

У XVIII ст., особливо в його другій половині, швидко зростало гуральництво, удосконалювалась його техніка. В 1782 р. в Малоросійській губернії було 2666 гуралень. Одна велика гуральня могла дати 7515 відер горілки на рік.

Були гуральні й у козаків, посполитих, проте ці гуральні були невеликі — на 1—2 казани, дуже рідко 7—10 казанів. У 1761 р. гетьман К. Розумовський заборонив селянам займатися гуральництвом.

Переробка сільськогосподарської продукції відбувалася також на полотняних і суконних мануфактурах, шкіряних і миловарних «заводах», у броварнях, солодовнях, олійницях, свічкарнях тощо. Всі ці підприємства були або звичайними ремісничими майстернями, або справжніми мануфактурами.

Йшли прибутки також і від підприємств, які або зовсім не були пов’язані з сільським, або пов’язані побічно: рудні, гути, поташні, дігтярні, селітряні варниці, лісопильні тощо.

Свідченням розвитку капіталістичних відносин у XVIII ст. були глибокі зв’язки поміщицьких і козацьких господарств з ринком. Ринок поглинав усе: збіжжя, рогату худобу, коней, овець, свиней, тютюн, фрукти, мед, віск, горілку, коноплі, рибу, сіль, гончарні вироби і т. ін.

Продавали перш за все продукти землеробства: жито, пшеницю, просо, коноплі, тютюн — усе, що мало зростаючий попит як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Хліб експортували в Західну Європу, Сибір, Крим. У 1771 р. Полтавська полкова канцелярія повідомляла про те, що полковий канцелярист Федір Кошманівський відправив у Білгородську Орду борошна пшенич­ного 197 четвертей (четверть — 8—10 пудів), пшона 50 четвертей, масла вершкового 25 пудів і т. д. На жито був дуже великий попит на внутрішньому ринку через те, що його переробляли на горілку. Поміщики, крім того, що одержували у своїх маєтках, ще й у великій кількості купували жито на ринках.

Чималі прибутки приносила торгівля коноплями. У старшинських господарствах не задовольнялися власними плантаціями конопель і скуповували їх ще по селах. Купували по 2—4 крб. берковець (10 пудів), а продавали по 6—10 крб. З конопель робили канати, з насіння одержували олію. В кінці XVIII ст. тільки з Чернігівщини до портів Балтійського моря вивозили 50000 берківців конопель, 30000 пудів канатів та вірьовок, 25000 пудів конопляної олії.

Великі доходи одержували поміщики, козаки і селяни від торгівлі тютюном. З усіх статей господарства вирощування тютюну вважалося найбільш вірною і вигідною статтею доходу. Вивозили його в Білорусію, Польщу, Прибалтику, Петербург, Крим, на Каспій. Так, В. Кочубей восени 1774 р. мав для продажу 6000 пудів високоякісного тютюну, сподіваючись продати його по 2 крб. за пуд.

Звичайно, рядові козаки і селяни, хоч і заможні, не оперували такою кількістю товару, проте і вони продавали багато. В Ніжинському полку чимало козаків виробляли по 100—150 пудів тютюну.

Багато прибутків приносив продаж коней і худоби. Одними з кращих кінських заводів, як уже говорилось, були заводи графів Розумовського та Завадовського. Тут вирощували коней найдобірніших порід і продавали по 2,4 і навіть 10 тис. крб. за голову. На невеликих заводах розводили коней нижчих порід, і коштували вони значно дешевше — від 40 до 500 крб. Займалися конярством і рядові козаки. Звісно, «заводів» вони не мали, і їхні коні були простих порід, та й ціни трималися в межах 10—20 крб.

Торгівля худобою була одним з вигідніших видів торгівлі. В маєтках поміщиків і подвір’я багатьох виборних козаків худобу розводили у великій кількості і, крім місцевих ринків, гнали на продаж второваними шляхами в Прусію, Силезію, Польщу, Прибалтику, Петербург. Середня ціна рогатої худоби була 5—25 крб. за голову. Конотопські сотники Костенецькі в таких великих розмірах торгували биками, що дістали прізвисько Вольоватих. Часто старшина і козаки восени купували волів, відгодовували їх при гуральнях бардою і через 6—7 тижнів продавали у 2—2,5 раза дорожче.

З 80-х років XVIII ст. почалася колонізація причорноморських і приазовських степів і Криму. Завдяки перемозі у війнах з Туреччиною 1768—1774 рр. та 1787—1791 рр. Росія вийшла до північного узбережжя Чорного моря. Це мало велике значення для розвитку економіки як України, так і Росії. Причорноморські землі уряд роздавав українським і російським поміщикам, чиновникам по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами. Запрошували сюди вільних людей, надаючи їм неподільні ділянки розміром 26—30 десятин на правах потомственного володіння. Уряд пішов навіть на те, що пропонував поселитися тут тим, хто колись утік з України і Росії. Поселенцям надавалася допомога, грошові позики, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном, на деякий час їх звільняли від податків тощо. Заохочували сюди переселятися іноземців: німців, сербів, поляків, греків, волохів, молдаван, болгар та ін., також надаючи їм пільги. Переселяли сюди своїх кріпаків російські й українські поміщики. Всі переселенці, крім кріпаків поміщиків, одержали статус державних селян. Закликали переселятися ремісників різних спеціальностей, робітників, купців.

Землеволодіння беїв, мурз залишилося недоторканим, вони могли передавати свої землі в спадщину.

Така політика уряду дала свої наслідки. У Південній Україні посилився розвиток хліборобства, виноградарства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. У 1778 р. було засновано Катеринослав, Херсон, у 1780 р. — Павлоград; на місці турецької фортеці Хаджибей було засновано Одесу, яка відразу перетворилася на головний порт на Чорному морі. У містах купці і міщани засновували мануфактури, на яких працювали вільнонаймані робітники.

Південна Україна відразу ж пішла в основному капіталістичним шляхом розвитку.

У XVIII ст. поглиблюються зв’язки з ринком поміщицьких господарств Правобережної України. Наслідком цього було зростання селянських повинностей і покріпачення селян. Якщо в 1765 р. у 20-ти староствах Київського воєводства кріпаки становили 84,7%, то в 1789 р. — уже 98% всього населення. На Волині селяни мусили відбувати панщину 211—227 днів на рік.

Як і в Східній Україні, поміщики обезземелювали селян, збільшуючи своє власне господарство. Але поряд зі зростанням панщини у фільварках з’являється і наймана робоча сила, особливо це впроваджувалось у південно-східних малозалюднених районах. Починають формуватися кадри сезонних і постійних робітників. Для підвищення продуктивності праці їх починають заохочувати різними приплатами до основної платні.

Більше уваги починають приділяти посівам технічних культур, покращуються породи великої рогатої худоби, овець. Якщо в XVI—XVII ст. селяни обробляли землі у фільварках своїм реманентом і робочою худобою, то тепер феодали починають купувати власний реманент і робочу худобу кращої якості.

У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. Найпоширенішою галуззю було гуральництво. В багатьох фільварках існували поташні буди, особливо на Волині, в степовій частині Правобережжя були розповсюджені селітряні варниці. У великих маєтках працювали суконні мануфактури, скляні заводи тощо. Поряд з кріпаками на таких підприємствах працювали і наймані робітники. Як правило, найманими робітниками були майстри і кваліфіковані ро- бітники.

Продукція фільварків йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринки. Це підвищувало грошові доходи поміщиків. Так, у Клеванівському маєтку Чарторийських грошовий дохід від продажу горілки, меду, пива, полотна та ін. у 1790 р. становив 73,2% всіх доходів.

Раціоналізація організації фільваркового господарства, придбання власного реманенту, робочої худоби, застосування най­маної робочої сили свідчило про розклад феодально-кріпосниць­кої системи і розвиток капіталістичного устрою в її надрах.

Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) Правобережна Україна ввійшла до складу Росії.