31. Роль церкви у господарському та культурному житті середньовічної Європи.

Для середньовічної культури характерні дві ключові відмінні ознаки: корпоративність і домінуюча роль релігії та Церкви.

Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі станів (корпорацій). Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним станом було пов'язано своє коло політичних і майнових прав та обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодали-землевласники), потім купці, ремісники, селяни (останні у Франції були об'єднані в “третій стан”). Чітку формулу вивів на рубежі X - XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: “ одні моляться, інші воюють, треті працюють .”. Кожний стан був носієм відповідного типу культури.

Могутнім об'єднуючим чинником у таких умовах виступали релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького “теос” - бог).

Ядром світогляду феодального суспільства, Його ідеологічною і моральною основою було християнство, яке у IV ст. стало державною релігією. У середні віки монастирі були великими адміністративно-господарськими центрами, виробничими осередками, соціальними притулками, культурними, освітніми центрами, які монополізували просвітництво аж до XIII—XIV ст. Середньовічна університетська наука отримала назву схоластики (від гр. вспоіа — школа) і знайшла яскраве вираження у богослов'ї, зверненні до Біблії як до найвищого критерію істини. Важливу роль відігравала патристика (трактати "отців церкви" Тертуліана, Климента, Кіпріана, Григорія, Августина Блаженного та ін.), яка мала нормативний характер.

В умовах панування есхатологізму і психології месіанства сутність морального ідеалу середньовічної християнської ідеології можна представити єдністю Віри, Надії і Любові. В цій тріаді Віра виступає як особливий стан духу, коли до Бога веде свята простота. Надія уособлює ідею порятунку від гріха за допомогою Бога через загробне воздаяння, шлях до якого — смиренність, слідування зразкам освяченої церквою поведінки. Любов розуміється як любов до Бога, як зв´язок, устремління до нього людини.

Самим головним догматом християнства є віра в єдиного всемогутнього і всеблагого Бога. Причому вирішальне значення для християнства має те уявлення про Бога, що Він є Бог-Отець, Бог-Любов, а люди — діти Божі. Наступна кардинальна ідея — боговтілення, боголюдяність. Її суть в тому, що Бог-Отець в своїй нескінченній любові до людей прийняв людський вигляд, жив за законами матеріального світу, страждав і вмер як людина, будучи невинним. Цією жертвою він спокутував гріхи людей і врятував їх для життя вічного. Бог, що втілився, є Син Божий, Спаситель (Христос). І тому прийти до Бога-Отця можна тільки через віру в Христа. Нарешті, ще одна дуже важлива ідея християнства — це віра в царство Боже (Небесне).

Церква виступає і як світська сила, в особі папства, що прагне до панування над християнським світом. Задача церкви була досить складна: зберігати культуру церква могла лише «обмирщаючись», а розвивати культуру можна було тільки шляхом поглиблення її релігійності.

Вся історія середньовічної культури — це історія боротьби церкви і держави, їх злиття, уподібнення церкви (папства) державі і реалізації його божественних цілей. Піднесення державності було необхідне не тільки світській владі, але і церкві як доказ реальності сили християнства для будівництва Граду Божого на Землі. Головним знаряддям піднесення церкви стало рицарство, що дозволяє виділити рицарську культуру як окреме явище середньовічного життя. Яскравим проявом цих домагань церкви стали Хрестові походи — спроба мечем об´єднати і розширити християнський світ під владою папства, що грунтувалася на роздробленості феодальної Європи, коли саме церква об´єднала християнський світ, була опорою в боротьбі з мусульманським Сходом.

До кінця середніх віків у деяких околицях тривало ще невільництво. Церква в ім'я християнської рівності виступала проти нього рішуче, але невільництво панувало в магометанських державах, і купці, жадні матеріальної користі, не вагалися запродавати людей в неволю. Господарство. Розвиток господарства поступав рівно мірно з розвитком колонізації і загальної культури. продовж середньовіччя Європа зробила незвичайний поступ у загальній цивілізації: від первісного «варварства» перейшла на доволі високий рівень загальної освіти. Головну роль в цій культуризації європейських народів мала церква, що не обмежувалася самою релігійною пропагандою, а дбала також про розвиток вірних у різних напрямах. Середньовічна культура нерозривно зв'язана з християнством. Перші школи постали при міських церквах і монастирях

Король зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на збирання державних доходів.

Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового і натурального чиншу.

Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання").

. Розвивався інститут комендації. Великим землевласником стала католицька церква, володіння якої з'явилися в АНГЛІЇ наприкінці VI—VII ст. Процес феодалізації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і датські завоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали особисту свободу і громадське зевлеволодіння.

У Візантії протягом XI—XIII ст. аграрні відносини мали ознаки західноєвропейських. Зросли державні дарування феодалам і церкві земель на умовах повної або службової власності та імунітетних привілеїв.