5. Політична партія. Функції партій.

Якщо держава так чи інакше змушена піклуватися про спільні інтереси суспільства, то партії відстоюють інтереси окремих його частин. Саме поняття «партія» походить від латинського слова «partis», що означає «частина».

Партією називають добровільну політичну організацію, що створюється найбільш активними представниками населення для вираження своїх інтересів та їхньої реалізації через інститути політичної влади. Партія тим і відрізняється від політичних організацій, що вона створюється для участі в змаганнях за державну владу.

Політичні партії виконують у суспільстві кілька важливих функцій:

• Вираження/артикуляція інтересів частини суспільства в публічній сфері;

• Створення ідеології, що повинна пов'язати групові інтереси з інтересами загальнонаціональними;

• Кадровий підбор осіб, які в перспективі можуть виконувати державні функції, залучення людей з народних мас до елітних груп;

• Мобілізація своїх прихильників на політичну боротьбу, керівництво цією боротьбою;

• Пропаганда й агітація серед всіх верств суспільства своїх ідей і проектів, формування суспільної думки;

• Створення програм вирішення гострих суспільних проблем;

• Змагання за голоси виборців, право від їх імені здійснювати владу;

• Виконання владних повноважень і впровадження в життя програм, за які проголосувало більшість населення.

Не тільки партії можуть виражати в політичній підсистемі групові інтереси. Існують також суспільні рухи. Як правило, вони поєднують представників різних соціальних верств, які стурбовані якоюсь загальною проблемою. Наприклад, такою проблемою може бути забруднення навколишнього середовища. Екологічний рух у певних умовах може мати політичний характер. Однак у політичного руху значно менший ступінь організованості. На відміну від партії суспільний рух обмежується однією або невеликою кількістю проблем. Після досягнення мети рух може припинити своє існування.

6. Політична культура.

Політична культура – це система історично сформованих цінностей, установок, переконань, моделей поведінки, що проявляються в безпосередній діяльності суб'єктів політичного процесу (як еліти, так і народних мас) та забезпечують відтворення політичного життя суспільства.

Високий рівень політичної культури передбачає освіченість й інформованість суспільства, знання й повагу до законів, терпимість до інших думок, здатність враховувати чужі інтереси, уміння вирішувати протиріччя, мистецтво компромісу, володіння способами демократичного управління.

Дослідники політики, Г. Алмонд і С.Верба, запропонували виділяти три «чисті» типи політичної культури - провінційну (патріархальну), підданську й активістську.

Провінційна культура характерна для традиційних (доіндустріальних) суспільств і характеризується такими рисами: племінна, теократична й деспотична. Люди тут не сприймають раціонально політичну систему. Вони змішують політичні і релігійні поняття. Законність влади тут найчастіше пов'язується із її сакральним (божественним) походженням. У людей цього суспільства не має вираженого інтересу до політики. Вони нічого від неї не очікують, миряться з її існуванням.

Для підданської культури характерна зацікавленість населення в політиці. Громадяни усвідомлюють авторитет влади, визнають або не визнають її легітимність. Але вони переважно пасивно орієнтовані на політичну підсистему.

Активістська політична культура передбачає активну участь громадян у політичному житті, незалежно від їхнього відношення до конкретних політиків або політичних рішень.

Самі автори типології говорили про те, що ці «чисті типи» мають, насамперед, аналітичне значення. Реальна політична культура тієї або іншої країни складається з різних комбінацій елементів «чистих» типів.

Сучасні дослідники політичну культуру громадян України оцінюють як «переважно підданську, з елементами провінційної».

Справа в тому, що в Україні дуже слабко розвинені громадські організації (групи інтересів). Більшість населення (83,6% за станом на 2011 р.) є політично пасивними, не були членами суспільних і політичних організацій. Для багатьох же з тих, хто є членом суспільних або політичних організацій, це членство має формальний характер, люди приймають дуже слабку участь у їхній роботі.

Дослідження українських соціологів показують надзвичайну суперечливість політичної свідомості наших громадян. Особливо наочно ця розбіжність демонструє багаторічний моніторинг Інституту соціології НАН України (опитано 1800 респондентів). Дані 2010 р. свідчать про те, що в нашій країні зовсім не цікавляться політикою лише 18,7% опитаних. Дуже цікавляться - 13,8%, цікавляться в певній мері - 67,4%. На питання «Чи потрібна, на Вашу думку, Україні багатопартійна система?» 46,3% відповіли «ні», «так» відповіли 21%, а 32,2% респондентів мали труднощі з відповіддю це питання.

На питання «Чи є в Україні серед наявних на сьогодні політичних партій і рухів такі, яким можна довірити владу» 29,9% респондентів відповіли ствердно, негативну відповідь дали 33,1%, а не мали певної думки із цього приводу - 36,9% опитаних.

Політична свідомість наших громадян може бути охарактеризовано не тільки як суперечлива, але і як розірвана, фрагментарна. Домінантним у масовій свідомості є стан невизначеності щодо вибору суспільного устрою. На питання «Одні політичні сили хочуть, щоб Україна вибрала шлях соціалізму, інші - капіталізму, Як Ви особисто ставитеся до цих сил?» відповіді респондентів розподілилися таким чином:

• Підтримую прихильників соціалізму - 20,3%

• Підтримую прихильників капіталізму - 11,4%

• Підтримую і тих, і інших, аби не конфліктували - 24,5%

• Не підтримую нікого з них - 24,4%

• Інше - 1,1%

• Важко сказати - 18,2%.

Про нерозвиненість ідеологічної ідентифікації й політичних переконань в українському суспільстві свідчать й інші індикатори. За станом на 2010 р. близько 50% громадян не розташовують себе в поле ідеологічних преференцій, 11,3% не ідентифікують себе ні з якою ідеологічною течею, 14,6% не визначило своїх позицій, 24,8% не розуміють їхньої сутності.

Низька ідеологічна артикуляція й невисока політична культура українського народу створюють сприятливі можливості для політичної безвідповідальності, роблячи його відкритим для політичних маніпуляцій з боку елітних груп, у результаті чого мотиви для голосування часто наповнюються не раціональним, а емоційно-ситуативним змістом.

Ще одні красномовні дані. На основі емпіричних даних можна констатувати наявність великого розриву між політичною елітою й більшістю населення. В 2010 р. рівень довіри Президентові становив 32,9% (переважно або повністю довіряли); Верховній Раді - 14,2% (переважно або повністю довіряли); Уряду - 19,6%. На питання «Якби уряд України прийняло рішення, яке б порушувало Ваші законні права й інтереси, могли б Ви що-небудь зробити проти такого рішення» 63,6% респондентів відповіло негативно, позитивну відповідь дали - 7,2%, затруднялися відповісти 29,1%.

Ці дані свідчать у тім, що політична свідомість сучасних громадян України – це відображення якогось паралельного їхньому існуванню світу. Люди цікавляться цим світом, тому що він зачіпає їхні інтереси, але не представляють законів його існування, не мають бачення щодо бажаної моделі цього світу і не впевнені, що можуть якось впливати на цей світ. Відповідно до цього більшість наших громадян і діють. Вони ходять на вибори, щоб обрати з того набору, що запропоновано елітою. Вплинути на формування виборчого набору кандидатів більшість не здатна. Після виборів середнім громадянам залишається спостерігати політичний спектакль, у якому по волі елітних груп змінюються жанри, але незмінною поки що залишається відчуженість від більшості населення. Частини населення наприкінці 2004 р. здалося, що правила зміняться, і вони зі спостерігачів перетворяться на діючих осіб, але тут їх очікувало розчарування. Але політична свідомість не тільки відображає політичний світ, але й створює його. Переконання більшості, що від них нічого не залежить, не тільки фіксує відчуженість еліти від іншої частини населення, але й дає еліті можливість не зважати на це населення.

Які загальні висновки можна зробити? Вирішення проблем політичного розвитку в Україні пов'язане з подоланням загальної кризи суспільства, зокрема, економічної. Без цього в сучасних умовах політичним структурам неможливо завоювати довіру. Підвищення легітимності політичної влади пов'язане з врахуванням думок, настроїв населення регіонів України. В умовах кризи політичні організації можуть одержати довіру населення, тільки взявши курс на вираження й захист соціальних інтересів. Подолання політичної кризи пов'язане з розвитком політичної культури населення і політичних лідерів. Це вимагає великої роботи з політичної освіти й виховання населення, навчанню представників політичної еліти. Не меншого значення має залучення до конкретної політичної діяльності, у тому числі діяльності, пов'язаної із самоврядуванням.