3. Структура політики.

Політика має складну структуру. Основними її елементами є політична свідомість, політична організація й політичні відносини.

Політична свідомість є відображенням політичної підсистеми у свідомості людей. Люди керуються політичною свідомістю у своїй політичній діяльності. Політична підсистема відображається у свідомості не тільки як наявна, але і як бажана. Тому політична свідомість є засобом конструювання нових станів політичної підсистеми. Політична свідомість є складною за своєю структурою. Її можна розділити на повсякденну (масову) і спеціалізовану свідомість. До спеціалізованої свідомості належать ідеологія і наукова свідомість. Наукова свідомість існує у вигляді різних політичних наук, які призначені для пояснення розвитку політичної підсистеми.

Ідеологія за формою схожа на теорію, але має зовсім інша мету - системно виражати інтереси, формувати програми їхнього забезпечення і об’єднати своїх прихильників.

Політичні відносини – це стійкі політичні зв'язки й взаємодії, які формуються у зв'язку з функціонуванням політичної влади. Це відносини політичних діячів і народних мас, еліти й електорату (виборців), еліти й контреліти, лідерів і груп підтримки та ін.

Елітні статусні позиції поєднує те, що вони пов'язані з можливістю приймати рішення, важливі для всього суспільства. У свою чергу елітні позиції поділяються на власне еліту й контреліту. Еліта виконує владні повноваження. Контреліта перебуває в опозиції до еліти й прагне її замінити.

До народних мас належить частина населення, що не входить в елітні групи. Народні маси теж можуть проявляти політичну активність, але в межах визначених елітою. Так, народні маси користуються активним виборчим правом й у певний термін визначають, хто стане елітою.

Політична діяльність – це доцільна політична активність суб'єктів політичного процесу. У їх якості можуть виступати окремі індивіди, суспільні рухи, групи тиску, політичні партії, державні органи й ін. До політичної діяльності відносяться мітинги, демонстрації і т.д.

4. Політичний режим. Типи демократії. Обмеження демократії (теорія демократичного елітизму, теорія плюралістичної демократії, марксистська теорія ч. Р. Мілза).

Характеристика політичної влади не буде неповної, якщо ми не зупинимося на понятті політичного режиму. Політичний режим - це сукупність методів і прийомів політичного управління, політичного регулювання.

Соціологи й політологи виділяють в якості основних для сучасного суспільства три політичних режими: тоталітаризм, авторитаризм, демократію.

Ознаками тоталітаризму є: гегемонія однієї партії, монополія однієї ідеології, всевладдя каральних органів, заперечення прав людини, придушення опозиції. Повне підпорядкування всіх громадських організацій правлячим структурам, заперечення громадського суспільства.

Ознаки авторитаризму не настільки категоричні. На відміну від тоталітаризму, де всі сторони життя суспільства контролюються, авторитаризм припускає сильну владу, але не диктатуру, тобто тут допускається обмежений плюралізм – деякі економічні й громадські свободи громадян.

Демократичний режим припускає участь широких верств населення в управлінні, виборність органів влади, багатопартійність, гласність, широкі права і свободи громадян, плюралізм у мисленні, організації й діяльності, гармонічне сполучення галузей влади, її децентралізація.

Тому як більшість держав сучасного світу проголошують цінності демократії, то на цьому понятті варто зупинитися докладніше. Поняття «демократія» походить від грецького demokratia, перша частина якого demos означає народ, a kratos – правління; таким чином, демократія – політична система, при якій править народ, а не монарх або аристократи. На перший погляд все просто, але це далеко не так. Проголошені демократичні ідеали не завжди погодяться з реальністю. Той факт, що на сучасному етапі прихильність до демократії так яскраво демонструється правлячими колами, мало говорить про дійсний пристрій реальних режимів правління. Теоретики демократії розходяться в думці про потенційні можливості й обмеження різних форм демократичного впливу в сучасних суспільствах.

Ряд істотних особливостей дозволяє виділити три типи демократії: представницьку багатопартійну демократію, представницьку однопартійну демократію й спільне демократичне правління (пряма демократія).

Представницька демократія означає, що рішення, які впливають на життя людей, приймаються не всіма членами суспільства, а його представниками, спеціально обраними для цієї мети. У державному правлінні представницька демократія виражається у формі виборів у конгреси, парламенти або аналогічні національні органи. Представницька демократія існує й на інших рівнях, де приймаються колективні рішення: в областях, округах, містах і т.п.

Представницька багатопартійна демократія з'являється там, де виборці в ході політичного процесу можуть вибирати не менш двох партій. Держави, в яких реалізується представницька багатопартійна демократія, і де доросле населення має право голосувати на різних рівнях, зазвичай називаються ліберальними демократіями. В цю категорію підпадають США, країни Західної Європи, Японія, Австралія й Нова Зеландія. Деякі країни, що розвиваються, такі, як Індія, також мають ліберально-демократичні системи.

Представницькі однопартійні системи. Коли люди, що живуть на Заході, використають термін демократія без яких-небудь додаткових визначень, вони звичайно мають на увазі ліберальні демократії, про що говорилося вище. Однак Радянський Союз, і багато країн третього світу (як, наприклад, у Китаї), де узаконена тільки одна партія, також відносили (або відносять) себе до числа демократичних. Для багатьох учених ці демократії мають напроти явно антидемократичну спрямованість, тому що в цих країнах голосуючі не мали можливості вибирати між різними партіями й різними ідеями, і хоча вибори проводилися, представники, за яких голосували, призначалися на місцевому або національному рівні.

Принципи, закладені в основу представницької однопартійної демократії, полягають у переконанні, що одна партія виражає волю всього суспільства. Відповідно до марксистської точки зору, партії в умовах ліберальної демократії відбивають інтереси окремих класів. Оскільки вважалося, що при соціалізмі не має антагоністичних (конфронтуючих) класів, стверджувалося, що суспільству потрібна тільки одна партія. Таким чином, при голосуванні потрібно було вибирати не між партіями, а між різними кандидатами.

Офіційна точка зору стверджувала, що в СРСР не існує ні привілейованих елітарних структур, ні особливого вищого класу. Партія стверджувала, що як представник робітничого класу вона виражає колективні інтереси більшості населення. Якщо говорити про соціальне походження, то в Радянському Союзі при призначенні на вищі партійні пости воно дійсно враховувалося менше, ніж у країнах Заходу при висуванні політичних лідерів. Так, в 1957 році всі члени Політбюро були вихідцями з робітників і селян. В 1961 році 85% членів ЦК КПРС мали аналогічне походження. Схожа картина спостерігалася серед керівників промисловості, військового керівництва, у сфері освіти, мистецтва.^.

Незважаючи на загальну рівність, що проголошувалася в Радянському Союзі, вище керівництво КПРС все-таки мало привілеї, недоступні основному населенню. Партійні чиновники мали можливість вільно подорожувати по різних країнах, мали доступ у спеціальні магазини, у яких продавалися товари вищої якості; вони не стояли в нескінченних чергах, володіли кращими житловими умовами і, як правило, мали дачі за містом. Однак через відсутність приватної власності або приватного підприємництва вони не мали змоги нагромадити великий капітал. У Радянському Союзі не існувало багатого вищого класу, що міг би передавати матеріальні блага нащадкам у спадщину.

Пряма демократія – рішення приймаються всіма, кого вони зачіпають. Цей «первинний» тип демократії виник у Стародавній Греції. Там громадяни, що становили меншість суспільства, регулярно збиралися разом, щоб розглянути політичні питання й прийняти важливі рішення. У сучасних суспільствах пряма демократія грає не дуже важливу роль, тому що в них основна частина населення має політичні права, а кожен член суспільства об'єктивно не може брати активну участь у виробленні політичних рішень, що впливають на нього. Однак деякі її елементи знаходять своє застосування, наприклад, однієї з її форм є проведення референдумів, у яких рішення ґрунтується на вираженій думці більшості по тому або іншому питанню.

Найпоширеніша система уявлень про характер й обмеження сучасної демократії була сформульована Максом Вебером, а її модифікований варіант – економістом Йозефом Шумпетером. Ідеї, які вони розробляли, поєднують у теорію демократичного елітизму.

Вебер відштовхувався від припущення, що пряма демократія не може служити засобом щоденного управління великою державою, і не тільки тому, що мільйони людей не в змозі регулярно збиратися для прийняття політичних рішень, але також тому, що керівництво складним суспільним устроєм вимагає спеціальні знання й навички.

Вебер вважає, що для того, щоб демократичні системи діяли ефективно, необхідне існування партій, що представляють різні погляди та різні інтереси. Якщо політика партій більш-менш близька, то виборець не може зробити ефективний вибір. Вебер не згодний із твердженням, що однопартійна система може бути хоч у якомусь змісті демократичною.

Шумпетер повністю розділяє погляди Вебера з приводу границь участі мас у політичному житті. Демократія, як стверджує Шумпетер, це правління політиків, а не народу. Політики – це «торговці голосами виборців». Однак для того, щоб заручатися підтримкою виборців, політичні діячі повинні хоча б мінімально відповідати вимогам й інтересам свого електорату. Тільки при наявності суперництва в ході придбання голосів виборців можна уникнути встановлення деспотичного режиму правління. Як ринок, на якому діє конкуренція, забезпечує можливість вибору споживачеві, так і система конкуруючих партій забезпечує деяку можливість політичного вибору.

Погляди Вебера й Шумпетера вплинули на прихильників плюралістичних теорій сучасної демократії. Головним автором цієї теорії є американський вчений Р. Дал. Прихильники плюралістичних теорій вважають, що окремі громадяни практично не можуть впливати на процес прийняття політичних рішень. Однак при цьому, на їхню думку, тенденції концентрації влади в руках урядових чиновників протистоїть наявність численних груп інтересів.

Групи інтересів – це організації, члени яких, не претендуючи на вищу політичну владу, намагаються впливати на неї для забезпечення своїх специфічних інтересів. У цьому їх принципова відмінність від політичних партій.

У число таких груп входять:

• профспілки робітників та службовців;

• фермерські (селянські) організації й союзи;

• професійні асоціації підприємців;

• феміністські, екологічні, правозахисні, пацифістські та інші рухи;

• союзи ветеранів;

• філософські клуби та ін.

Плюралістична теорія виходить із того, що політична система сучасних держав в істотній мірі визначається конкуренцією різних групових інтересів. Подібна конкуренція перешкоджає концентрації занадто великої влади в руках якої-небудь однієї групи або класу. Таким чином, існування конкуренції між інтересами різних груп є життєво важливою умовою демократії, оскільки влада при цьому поділяється між групами, не даючи можливості якій-небудь одній групі або класу отримати винятковий вплив. На думку прихильників плюралістичних теорій, на політику уряду в умовах демократії впливають переговори між різними угрупованнями - представниками ділових кіл, профспілок, етнічних груп, організацій по охороні навколишнього середовища, релігійних груп і т.д.

Так само, як і прихильники теорії демократичного елітизму, послідовники плюралістичної теорії вважають, що «народ» не править і не може правити. Сполучені Штати й інші країни Заходу розглядаються як демократичні суспільства. При цьому США вважаються найбільш плюралістичним і тому найбільш демократичним із всіх індустріальних суспільств. Суперництво між різноманітними групами інтересів існує не тільки на національному рівні, але також і на рівні окремих штатів і місцевої влади.

Марксистський соціолог, американець Чарльз Райт Мілз, у своїй відомій роботі «Пануюча еліта» висловив іншу точку зору. Він відзначив, що в ранній період своєї історії американське суспільство на всіх рівнях дійсно було дуже пластична й різнорідним, політична система значною мірою визначалася політикою окремих штатів, діяльність яких загалом координувалася федеральним урядом. Однак згодом усе змінилося. Політична влада сьогодні, на думку Мілза, жорстко координується зверху нечисленною групою людей. Економіка теж колись складалася з безлічі малих виробничих фірм, зараз же в ній домінує група дуже великих корпорацій. Якщо раніше збройні сили були нечисленними й доповнювалися формуваннями поліції, тоді як зараз вони перетворилися в гігантську організацію, що займає ключове положення серед інших державних інститутів країни.

Кожна з цих сфер стала не тільки більше централізованою, але й, згідно з Мілзом, більше однорідною. Люди, що займають вищі пости в цих трьох сферах, як правило, є вихідцями з одного соціального середовища, вони розділяють однакові погляди, мають спільні інтереси і нерідко особисто знайомі один з одним. Вони перетворилися в єдину пануючу еліту, що править країною і, беручи до уваги міжнародне становище Сполучених Штатів, впливають на розвиток подій в усьому світі.

Пануюча еліта, у зображенні Мілза, - це в основному заможні білі люди англосаксонського походження, багато з яких закінчили однакові престижні університети, є членами ідентичних клубів і спільно засідають в урядових комітетах. Бізнесмени й політичні лідери працюють разом і тісно пов'язані з військовими за допомогою контрактів на придбання озброєння й асигнувань на різні поставки збройним силам. У вищих ешелонах всіх трьох сфер - політики, економіки і армії – відбувається постійна взаємодія. Політики мають ділові інтереси, лідери в сфері бізнесу часто прагнуть до політичних постів, вищий військовий склад нерідко засідає в радах найбільших компаній.

На противагу думці прихильників плюралістичних теорій, Мілз вважає, що в Сполучених Штатах існують три рівні влади:

Пануюча еліта займає вищий рівень, приймаючи найбільш важливі політичні рішення, впливаючи як на внутрішню, так і на зовнішню політику.

Групи інтересів, на яких концентрують увага прихильники плюралістичних теорій, діють у середньому ешелоні влади разом з місцевими органами правління. Їхній вплив на основні рішення обмежений.

На самому нижньому рівні перебуває основна маса населення, що не має практично ніякого впливу на прийняті рішення, тому що вони розробляються в ході закритих засідань, де збираються вищі ешелони влади від обох партій. На чолі кожної партії – особи, що мають спільні інтереси і погляди. Тому реальні альтернативи, що надаються виборцям у ході виборів президента або конгресменів, відрізняються настільки не суттєво, що наслідки цих розходжень практично не мають значення.

До подібним до висновків приходили й інші вчені марксистської орієнтації, що проводили дослідження в інших країнах Заходу. Їх висновок – у країнах Заходу існує вищий клас, в руках якого зосереджена непропорційно велика частина багатств держави й представники якого мають значно більше шансів досягти вищих постів у різних сферах, ніж вихідці з менш привілейованих верств.

З іншого боку, викликає сумнів, що в дійсності існує група настільки скоординована й згуртована, як пануюча еліта, що відповідає визначенню, яке запропонував Мілз. У дійсності між різними владними структурами спостерігається істотний поділ поглядів й інтересів, і хоча в певних умовах вони можуть співпрацювати між собою, але насправді вони більш різноманітні й фрагментарні, ніж це представлено у Мілза. Істина, імовірно, перебуває десь посередині між картиною, намальованої прихильниками плюралістичних теорій, і аналізом, запропонованим Мілзом.