2. Поняття політичної влади, її механізми та функції.

Політична влада з'являється на певному етапі розвитку у зв'язку з поглибленням соціальної диференціації суспільства. Поділ праці, виникнення приватної власності, поглиблення національно-етнічних, поселенських розходжень призводить до появи соціальних груп з відмінними, а те й прямо протилежними інтересами, для регуляції яких уже недостатні норми моралі, звичаї. Виникає потреба в нових формах організації й регуляції поведінки, пов'язаних з особливою політичною владою. Політична влада відрізняється від влади всередині роду, племені тим, що вона особливим образом організована – не по кровноспорідненому, а по територіальному принципу, має особливу матеріальну базу у формі збору податків, здійснюється професіоналами-чиновниками і опирається на спеціальні примусові установи (армію, поліцію, суд і т.д.).

Політика як вид людської діяльності належить до найдавніших об'єктів теоретичного дослідження. У різний час свій внесок у вивчення політики внесли: Платон, Аристотель, Н. Макіавеллі, Т.Гоббс, Г. Гроций, Ж. Боден, Ж.-Ж. Руссо, Дж.-Ст. Міль, Г. Геґель, А. де Токвіль, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, М. Вебер, В. Парето, Г. Моска, М. Острогорський, А. Грамші. В наш час до авторитетних дослідників політики можна віднести Ю. Хабермаса, Р. Дарендорфа, Е. Ґіденса, Р. Дала, І. Валерстайна, М. Шульгу, О. Куценко та ін.

Прихильники функціонального походу (М. Вебер, Г. Моска й ін.) розглядають політичну владу як властивість соціальної організації, як спосіб самоорганізації, заснований на доцільності поділу функцій управління й підпорядкування, як джерело гармонії, згоди й інтеграції суспільства.

Представники конфліктного підходу (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, а також деякі сучасні марксисти) пов'язують появу політичної влади й держави з протистоянням інтересів, з утвердженням відносин панування й підпорядкування. Відповідно до марксизму, політична влада виражає волю не всіх членів суспільства, а економічно пануючих соціальних груп. Наприклад, В.І. Ленін у своїй знаменитій лекції «О государстве» (1919 р.) говорив: «Держава є машиною для пригноблення одного класу іншим, машина, щоб тримати в покірності одному класу всі інші класи». Особлива увага при цьому зверталася на примус, насильство.

Можна погодитися з марксистами, що дійсно суб'єкти влади виражають інтереси економічно пануючих соціальних груп і тією чи іншою мірою використають механізми насильства для підтримки свого панування. Однак, політична підсистема суспільства неможлива і без виділення й досягнення певних спільних інтерес усього суспільства. Саме остання обставина приводить до того, що більшість дає меншості згоду на політичне панування. Цим вирішується історична загадка, яка полягає в тому, що в історії суспільством завжди управляла меншість. Тому політична влада не може бути винятково продуктом насильства. Вона ще є продуктом згоди, довіри. Піддані повинні бути згодними з наявністю влади. Така громадська згода називається соціологічною мовою легітимністю. Найбільш резонансне навчання про легітимність політичної влади створив німецький соціолог к. XIX – н. XX ст. М. Вебер. Він виділив наступні типи легітимного панування: традиційний, харизматичний і легальний. Традиційний тип легітимності характерний для традиційних (аграрних) суспільств і монархічної форми правління. Законність влади тут зв'язують з її сакральним (божественним) джерелом і заснована на вірі в непохитність, сакральність здавна існуючих порядків, звичаїв.

Харизматичний тип легітимного панування виникає в період переходу розвитку суспільства від традиційного до індустріального. У цей час народні маси покладаються, насамперед, на вождів, які наділяються особливими властивостями інтуїції, здатністю передбачення. Харизматичні лідери руйнують традиційне панування, але при цьому опираються на особисто відданих прихильників.

Легальний тип політичного панування з'являється в індустріальному суспільстві й існує зараз. Головним у ньому є формально-правовий початок. Легальне панування припускає правову державу, в якій всі підкорюються закону. Будь-яка влада, що видає й забезпечує виконання законів - легальна.

Важливо відзначити, що повної легітимності не здобуває жодна влада. Тому можна говорить тільки про міру легітимності. При дослідженні реальних політичних процесів доцільно виділити процеси легітимації (знаходження легітимності) і делегітимації (позбавлення легітимності).

Таким чином, політична влада існує через механізми сили, які примушують до слухняності, і механізми авторитету, які продукують згоду з носієм влади, переконаність у тому, що це вигідно й для забезпечення власних інтересів.

Ключове призначення політики – регулювання суспільних відносин. Її наукове визначення полягає в наступному. Політика - підсистема суспільного життя, в якій відбувається регуляція відносин між великими групами людей (класами, націями, регіонами, професійними групами, етнічними групами й ін.).

Ця її особливість має кілька наслідків.

По-перше, політична регуляція поширюється не тільки на політичні інститути, але й економіки, соціального життя, духовної діяльності людей. Немає жодної підсистеми людського життя, до якої не була б справи політиці. Саме в політичній сфері вирішуються проблеми, що зачіпають все суспільство. Саме тут формуються засоби для проведення цих рішень у життя.

По-друге, в політиці є й темна сторона. Політика – це сфера використання одними соціальними групами інших соціальних груп як засіб для досягнення своїх цілей. Тому в історії багато разів виникали проекти ліквідації держави й політики взагалі. Це стосується проекту анархістів, кінцевої мети комуністів та ін. Але практичні спроби ліквідувати державу й політику приводили до того, що насильство охоплювало все суспільство. Тим самим суспільство відмовлялося від тих елементів гуманності, які в ньому накопичувалися. Способом обмеження безконтрольного прагнення держави й політичних установ до використання людини як засобу лежить у площині законодавчої регуляції. Закони як елемент державного життя виступають засобом нормування політики.

Успішна реалізація інститутом політики соціального призначення передбачає виконання наступних найважливіших функцій:

А) Ціннісно-орієнтаційна – виражає корінні інтереси соціальних груп, дає визначення колективних цілей, програм суспільного розвитку.

Б) Інтеграція й розподіл ресурсів у суспільстві – управляючи суспільними процесами й розподіляючи соціально значимі ресурси, необхідні для задоволення потреб різних груп людей, політика тим самим пов'язує суспільство в цілісний соціальний організм, стимулюючи громадську згоду. Політична діяльність покликана вирішувати виникаючі соціальні й політичні суперечності. Відсутність володіння цим мистецтвом приводить до зворотного ефекту - посиленню конфліктів і дезорганізацію суспільства. З погляду виконання цієї функції, ми можемо оцінювати політику як легітимну або нелегітимну, справедливу або несправедливу, ефективну або неефективну.

В) Інноваційна функція – створення нових форм організації, зміни й розвитку суспільства.

Г) Комунікативна функція. Політика сприяє спілкуванню, до якого залучаються члени суспільства з приводу влади, владного розподілу ресурсів і контролю за ними. Ця функція реалізує одну з найважливіших потреб особистості - бути в соціумі й відчувати свою причетність до нього.

Д) Політика як специфічне середовище соціалізації здійснює функцію виховання, формування особистості.