Навчально-методичний посібник для семінарських занять

За редакцією академіка HAH України В.М. Литвина

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Київ

Знання –Прec»

2006

ЗМІСТ

Передмова 7

Тема 1. Вступ до курсу "Історія України" 9

Тема 2. Витоки українського народу 25

Тема 3. Київська Русь. Галицько-Волинська держава 43

Тема 4. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.) 76

Тема 5. Козацька революція середини XVII ст.

Козацький Гетьманат (1648 р. — кінець XVIII ст.) 127

Тема 6. Українські землі у складі Російської

та Австро-Угорської імперій 157

Тема 7. Українська революція (1917—1920 рр.) 221

Тема 8. Україна між двома війнами (1921—1939 рр.) 260

Тема 9. Україна в роки Другої світової і Великої

Вітчизняної воєн (1939—1945 рр.) 306

Тема 10. Україна в 1945—1991 pp.: трансформації

суспільного розвитку 321

Тема 11. Розбудова незалежної України 352

5

САМОСТІЙНА ПІДГОТОВКА СТУДЕНТІВ ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ 435

Загальні рекомендації 435

Роль лекцій в організації самостійної роботи студентів 436

Особливості самостійної підготовки студентів

до семінарських занять 442

Підготовка реферату 454

Підготовка до заліків та іспитів 456

6

ПЕРЕДМОВА

Книга, яку читач нині тримає перед собою, є не зовсім звичайним посібни­ком з історії України. Ще десять-дванадцять років тому подібні видання були надзвичайно рідкісним явищем: вузівських курсів з вітчизняної історії на­лічувалося лише кілька, а повноцінних, тобто таких, які б більш-менш зва­жено репрезентували всю складність і суперечливість історичного процесу, роль у ньому окремих особистостей, багатогранність політичних, культур­них та економічних контактів із сусідніми народами, не було зовсім. Історія України в умовах домінування державно-партійної ідеології радянських часів, що проповідувала відмову від історій окремих народів, котрі з пли­ном часу мусили злитися в історію нової спільноти — "радянського народу", явно не належала до кола актуальних дисциплін.

Нині часи змінилися, кількість наукової та навчальної літератури на полицях бібліотек зросла настільки, що навіть важко собі уявити, як ще до­недавна пересічний український викладач чи студент буквально "полював" у книгарнях на перший популярний курс "Україна. Історія" канадського професора, українця за походженням Ореста Субтельного. Значною мірою цей справжній "підручниковий бум" завдячує інтенсивному розвитку вітчиз­няної історичної науки. Попри певні відступи, втрати, блукання манівцями методологічних суперечок вона змогла не тільки зберегти власний потенці­ал, а й плідно його нарощувати. Зняття гласних і негласних заборон на ви­вчення культурно-національних процесів, явищ політичної та військової історії України, відкриття спеціальних фондів архівів і бібліотек, пожвав­лення співпраці із зарубіжними науковцями — все це, безумовно, сприяло й сприятиме надалі підвищенню якісного рівня історичних студій, їх тематич­ному урізноманітненню, а відтак — збільшенню зацікавленості широких кіл громадськості нововідкритими сторінками нашої минувшини.

Власне, певним підсумком цих нових течій сучасної науки і є нинішній посібник, підготовлений колективом викладачів одного з найбільш автори­тетних наукових і навчальних центрів — історичного факультету Київсько­го національного університету імені Тараса Шевченка. Його автори — не тільки відомі вчені, фахівці з різних періодів і галузей української історії, а

7

й досвідчені викладачі, невтомні популяризатори знань про минуле, що не один рік працюють зі студентською аудиторією.

Посібник має дві основні цілі. Перша з них практична й полягає в тому, щоб надати студентові методичну й інформаційну допомогу при підготовці до семінарських занять. Тут він знайде необхідний обсяг фактичного матері­алу щодо окремих періодів вітчизняної історії, починаючи від первістків людського життя на території сучасної України й закінчуючи проблемами розбудови сучасної Української держави, тлумачення ключових подій і явищ соціального, економічного, політичного та культурного життя, біографічні довідки про видатних діячів минулого, роз'яснення історичних термінів і назв. Окрім власне інформаційного блоку посібник містить також методичні матеріали, присвячені основній проблематиці курсу, його меті й завданням, зв'язку історії України з іншими навчальними дисциплінами, практични­ми порадами, як найоптимальніше побудувати самостійну роботу під час підготовки семінарських тем, шукати й опрацьовувати літературу, готува­ти реферати й усні повідомлення.

Останнім часом ми звикли до того, що вітчизняна історія постає перед нами виключно в темних, а то й криваво-чорних барвах. Ними зображують чи то мас­штабні соціальні потрясіння, чи то виснажливі війни, які спричинялися до жахливих людських втрат і руйнації паростків національної держави. Насправді ж минуле України виглядає навдивовиж різноликим, воно знає і принижен­ня, і справжні тріумфи, за всіх труднощів і потрясінь економічного, соціально­го, політичного й духовного характеру, незважаючи на те, що країна нерідко тупцювала на місці, а то й з вини її правителів втрачала історичні шанси, відсту­пала, загальна тенденція розвитку незмінно залишалася висхідною. Показати сучасному читачеві, як відбувалися ці процеси, в чому безпосередньо вони втілю­валися й до чого привели, якими були умови життя, правові норми, владні орга­ни, зрештою, прості люди з їхніми ідеями, вчинками, успіхами й невдачами, — ось коло питань, що розглядаються на сторінках цієї книги.

Друга ціль передбачає дещо інший підхід до прочитання матеріалів, об'єднаних у цьому посібнику. Відбір сюжетів і фактажу, їх інтерпретації й узагальнення ні в якому разі не мають на меті нав'язати той чи інший "єдино правильний" погляд на вельми складні й суперечливі події минулого. Серед них чимало тем, як, наприклад, доля давньоруської спадщини або політич­не кредо Івана Мазепи, котрі дискутуються зараз у нашому суспільстві над­звичайно контроверсійно та гостро. Тож автори намагалися своїм викладом привернути увагу студента до них, підкреслити ті чи інші особливості й, що найголовніше, — спонукати до самостійного мислення, творчого, можливо, навіть критичного підходу, бо лише ці якості сприяють формуванню влас­ної думки, усвідомленої громадянської позиції — тих складових, які є не­одмінними рисами члена громадянського суспільства.

Академік HAH України Володимир Литвин

8

Тема 1

ВСТУП ДО КУРСУ "ІСТОРІЯ УКРАЇНИ" (2 год)

Тема "Вступ до курсу "Історія України" присвячена усвідомленню мети і завдань названого предмета, загальноосвітнього, соціально виховного і праг­матичного значення його вивчення студентами вищих навчальних закладів. Вивчаючи тему, важливо зрозуміти сутність та особливості періодизації ук раїнського історичного процесу, визначити характерні риси кожного з істо­ричних періодів. Велике пізнавально-методологічне значення має розуміння джерельної бази історії України, особливостей класифікації джерел, значення для відтворення історичного минулого українського народу основних типів і видів історичних джерел, сховищ, у яких вони зберігаються і вивчаються.

План семінарського заняття

1. Предмет і завдання курсу "Історія України".

2. Періодизація історії України.

3. Джерела вивчення української історії.

Методичні рекомендації

1. Предмет і завдання курсу "Історія України". Висвітлення цього пи­тання доцільно розпочати з характеристики значення історичних знань, ви­значення тих змін, які відбуваються в історичній науці та історичній свідо­мості суспільства після проголошення суверенітету України.

Історія — це минуле, повернуте у майбутнє. Без ґрунтовних наукових знань про минуле свого народу неможливо зрозуміти сучасне, передбачити, а тим більше будувати майбутнє. Історія — це вчитель, збагачений тися­чолітнім досвідом людства. Знаючи закономірності й особливості історич­ного поступу, можна уникнути безлічі помилок і спрогнозувати майбутнє. Варто згадати роздуми історика В.О. Ключевського про роль "magistra vitae" в суспільстві. Він писав: "...Історія вчить навіть тих, хто в неї не учиться;

9

Тема 1

вона їх проучує за невігластво і зневагу". Той, хто діє поза історією або напе­рекір їй, завжди врешті-решт шкодуватиме про своє недбайливе ставлення до неї. Ще в 1930-ті pp. іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет писав: "Істо­рична наука конче потрібна для збереження і продовження зрілої цивіліза­ції не тому, щоб вона давала готові рішення для нових конфліктів, — життя ніколи не повторюється і вимагає завжди нових рішень, — а тому, що вона охороняє нас від повторення помилок минулого, якщо людина або країна здійснила великий шлях і опинилася в складному становищі, до того ж втра­чає пам'ять і не може використати досвід минулого, тоді справи погані".

Місце і роль історичної науки в суспільстві визначаються як її пізнаваль­но-освітньою, виховною, так і прагматично-практичною функціями, мож­ливостями використання історичного досвіду сьогодні, а також моделюван­ня його проявів у майбутньому. Проте на історичних уроках потрібно вчи­тися, не копіюючи механічно досвід минулого, а упорядковуючи його з ме­тою пояснення практики сьогодення.

У радянську добу, за тоталітарного режиму, об'єктивне відтворення ук­раїнського історичного процесу поступалося ідеологізованим історичним працям, які писалися на догоду політичній кон'юнктурі. Радянська історич­на наука була перетворена в безпосереднє знаряддя політики, в інструмент для обслуговування політичних інтересів партійно-державного керівницт­ва. Це пояснюється тим, що в умовах тоталітарної держави бюрократія по­стійно піклується про зміцнення своєї економічної і політичної влади. Інте­реси цієї бюрократії все більше вступають у суперечність з інтересами наро­ду. А оскільки обман є невід'ємною умовою збереження влади бюрократії, то фальсифікація історії в тоталітарному суспільстві стає неминучою. Як­раз тому в радянську добу широкий читацький загал був позбавлений мож­ливості ознайомлюватися з дослідженнями зарубіжних істориків-немарк-систів, представників української діаспори. В умовах радянського тоталіта­ризму українці мали деформовану історичну свідомість. Влада розуміла, що людьми легше управляти, коли вони не знають власної історії.

Трагедія України полягала ще і в тому, що впродовж століть на її тери­торії співіснували різні державні структури. Таким чином, природний са­мобутній шлях українського народу немов зникав на тлі загальних подій у житті Росії та Польщі, згодом — Австро-Угорщини, пізніше, після Вер-сальськихугод, — Румунії, Чехословаччини, тієї ж Польщі, врешті-решт — СРСР. Історія України у працях багатьох дослідників часто мала вигляд низки спорадичних ілюстрацій до минулого тих країн, які володіли її зем­лями. І нерідко український народ зображався не тільки недержавним, на­завжди прикутим до інших держав, а й навіть приреченим розчинитися у складі панівної нації.

Проти такого сприйняття українського історичного процесу ще на­прикінці XIX — на початку XX ст. рішуче виступив Михайло Грушевський. Він першим створив фундаментальну наукову історію України — "Історію України-Руси", в якій показав, що і "бездержавні народи" мають національ-

10

Вступ до курсу "Історія України"

ну історію. Вона не збігається з державною історією країни, яка в той чи інший період узурпує чи окупує територію цього народу. І це найкраще ілю­струється історією українського народу під польською, російською та інши­ми чужими окупаціями. На жаль, з кінця 1920-х pp. радянський тоталітар­ний режим не дозволяв вітчизняним історикам не лише використовувати, а й навіть звертатися до науково-історичної спадщини М. Грушевського — за­сновника наукової національної історіографії.

Політичне, економічне і національно-культурне відродження України, яке розпочалося після проголошення незалежності, супроводжується зрос­таючим прагненням українського народу до пізнання власної історії. Мільйо­ни людей гостро відчувають наслідки здійснюваної радянською владою впро­довж десятків років деформації історичної свідомості й не хочуть більше миритися з цим. Найцінніший скарб, що його одержав український народ разом зі своєю державною незалежністю, — це можливість повернення своєї історії, національної пам'яті, які століттями спотворювалися, фальсифіку­валися на догоду панівній у той чи інший період владі, політиці тієї чи іншої держави, до складу якої входили українські землі. Нині Україна є повно­правним членом світової спільноти цивілізованих країн як держава, що має право не тільки на самостійний поступ у майбутнє, а й на власну історію.

Завдання побудови в Україні демократичного громадянського суспіль­ства вимагає формування відповідної суспільної свідомості, чому сприяє ба­гато чинників, у томі числі знання української історії. Розбудова самостійної держави потребує висококваліфікованих спеціалістів, здатних продовжити кращі традиції українства, розбудови державності. Історичний досвід відіграє велику роль у процесі національного відродження нашого народу. У зв'язку з цим історія України є дорогоцінною спадщиною. Вона втілює в собі віхи історичного шляху українського народу, який протягом багатьох століть робив свій внесок у розвиток світової цивілізації. Звернення до історії з новою силою пробуджує національні та громадські почуття, формує духовні підвалини суспільства, посилює історичну відповідальність. Отже, сучасне життя суспільства, процеси посткомуністичної трансформації України по­требують допомоги історичної науки.

Здобуття Україною незалежності стало визначальною передумовою пере­осмислення українського історичного процесу, створення на основі широкого кола джерел сучасних, неупереджених праць. Вітчизняна історична наука звільнилася від марксистсько-ленінської ідеологізації та політизації, класо­вого принципу в оцінці історичних явищ і подій, стала на шлях переосмис­лення та оновлення історичних знань. І це стає однією з важливих гарантій незворотності національно-державного відродження українського народу.

Курс "Історія України" є однією з головних складових гуманітарної за­гальноосвітньої підготовки фахівців з вищою освітою. Він сприяє розвит­кові особистості, формуванню її політичної відповідальності та творчого підходу до вирішення суспільних проблем. Засвоєння історичного досвіду

11

Тема 1

допоможе майбутнім спеціалістам зайняти чітку громадянську позицію, розібратися у складностях сучасного життя. Особливо це важливо сьогодні, коли в суспільно-політичній свідомості громадян України відбувається своє­рідне "протистояння" щодо оцінки історичного минулого нашого народу. Ці та інші чинники зумовлюють зростаюче значення пізнання історії України. Предметом курсу "Історія України" є український історичний процес від найдавніших часів, тобто появи людей на території України, до сього­дення включно. Курс української історії акумулює найновіші досягнення історіографії етногенезу українського народу, його соціально-економічно­го, політичного і культурного розвитку, місця в системі міжнародних відно­син та у світовій цивілізації. Отже, курс "Історія України" передбачає роз­криття основних проявів історичного процесу в Україні, висвітлення тих чис­ленних фактів, подій, явищ, які замовчувалися і фальсифікувалися радянсь­кою історіографією чи на догоду панівним режимам та окремим силам пода­валися неправильно, однобічно. Насамперед це стосується проблем держав­ності українського народу, його культурної спадщини, різних аспектів історії козацтва та інших станів України, ролі та значення кожного з них у виз­вольній боротьбі українського народу, місця України в системі міжнарод­них відносин тощо. Курс "Історія України" передбачає ознайомлення з ос­новними етапами українського національного руху, його конкретним змістом і організаційними формами. Він розкриває діяльність українських політичних партій та організацій від початку їх заснування і до становлен­ня сучасної політичної системи в Україні, показує тяжкі для України на­слідки радянської тоталітарної влади, висвітлює особливості сучасного на­ціонально-державного відродження українського народу. Мета курсу поля­гає в розкритті закономірностей та особливостей економічного, соціально­го, політичного та культурного розвитку України, її відносин з іншими на­родами та державами.

Завдання курсу:

• подати наукову періодизацію історії України, характерні риси основ­них періодів української історії, їхні особливості, визначальні події та яви­ща в кожному з них;

• узагальнити досвід національного державотворення, традиції укра­їнської державності, значення боротьби українського народу за її відроджен­ня та збереження;

• розкрити історію соціально-економічних та суспільно-політичних про­цесів в Україні, основні етапи українського національно-визвольного руху, його конкретний зміст і організаційні форми, визначити роль і місце в ук­раїнській історії видатних історичних осіб;

• висвітлити зміст і особливості розвитку української матеріальної та духовної культури, її взаємозв'язок зі світовою культурою;

12

Вступ до курсу "Історія України"

— показати найважливіші події та явища української історії в контексті світової історії, роль України в системі міжнародних відносин.

2. Періодизація історії України. Розкриваючи друге питання, варто за­значити, що періодизація історії України, як і періодизація історії інших країн, застосовується з метою систематизування й упорядкування історично­го минулого. Періодизація історії України — це поділ історичного процесу на великі проміжки часу, які різняться між собою важливими змінами в житті суспільства, зокрема в розвитку господарства, суспільних форм, релігії, мис­тецтва тощо. Вона допомагає осмисленню історичного процесу, полегшує ви­явлення його внутрішніх закономірностей і дає можливість наукового узагаль­нення. Об'єктом періодизації може бути як весь український історичний про­цес, так і окремі галузі життя та діяльності українського народу, які розгля­даються в історичному аспекті: економіка, міжнародні відносини, культура і, нарешті, окремі явища — суспільно-політичний і національний рух, війни, революції та ін.

В історичній науці використовуються різні критерії і підходи до періо­дизації історичного процесу, є декілька загальних схем періодизації історії України. Кожна з них базується на певних методологічних засадах та кри­теріях. Отже, будь-яка періодизація є умовною.

Основи періодизації історії України були закладені вченим світового рівня М. Грушевським наприкінці XIX — на початку XX ст. у процесі робо­ти над синтетичною працею, десятитомною "Історією України-Руси". Най­важливіший внесок вченого в українську науку якраз і полягає в обґрунту­ванні та впровадженні самобутньої схеми українського історичного проце­су, яка покладена в основу української національної історіографії, і створенні монументальної аналітично-синтетичної праці "Історія України-Руси", що мала і має вирішальний вплив на розвиток української історичної науки.

М. Грушевський рішуче виступив з науковою критикою російської схе­ми історії східноєвропейських народів, яка обстоювала концепцію "обще­русскої" народності, її історії і культури, водночас нехтуючи історичним розвитком українського і білоруського народів, що, власне, було виявом ро­сійського історіографічного шовінізму. Михайло Грушевський розробив власні підходи до історичного минулого України, які відрізнялися від панів­ної в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного проце­су за М. Карамзіним, С. Соловйовим, В. Ключевським, М. Погодіним. В уза-гальнювальній формі вчений виклав нову схему історії України у статті "Зви­чайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства" (1904). Квінтесенцією авторських роздумів є саме думка про те, що "общерусскої" історії не було й не може бути, як немає "общерусскої" народності. Може бути історія всіх "руських народностей, кому охота їх так називати", або історія східного слов'янства. Вона й повинна стати, як вва­жав учений, на місце теперішньої "русскої історії". Отже, М. Грушевський

13

Тема 1

критично оцінив і відкинув "звичайну" схему російських істориків з їхньою концепцією "общерусскої" народності та запереченням раннього історично­го розвитку українського і білоруського народів. Він обґрунтував думку про необхідність вивчення різних гілок східного слов'янства, створив власну, не підпорядковану російській, історію українського народу. М. Грушевсь-кий науково довів безпідставність домагань Московської держави на части­ну давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно "українсько-руська" народність, оскільки вона створила Київську державу. Вчений довів, що спроби пов'язати Київську державу з її суспільно-політич­ним укладом і культурою з Володимиро-Московським князівством XIII— XIV ст. не мають під собою підстав. Українські племена стали державотвор­чим елементом у формуванні Київської держави, культурно-політичну спад­щину якої перебрала Галицько-Волинська держава, а не Московська, як було прийнято вважати в російській дореволюційній, а потім і в радянській істо­ріографії. "Ми знаємо, — писав М. Грушевський, — що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Воло-димиро-Московська — другої, великоруської". Отже, штучне сполучення української і московської історії в середньовіччі не має об'єктивної історич­ної бази. Київський період української історії перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII ст.

Відповідно до своєї історичної схеми М. Грушевський в "Історії України-Руси" та інших історичних працях ("Очерк истории украинского народа" (1904) "Ілюстрована історія України", (1911) та ін.) встановив періодизацію українського історичного процесу. Рання історія, Київська, Галицько-Во­линська держави органічно пов'язані політичними, етнічними і культурни­ми процесами українського народу. Вони набули продовження за литовсько-польської доби української історії, у Хмельниччині та добі козаччини, в ук­раїнському відродженні кінця XVIII — початку XX ст. Отже, М. Грушевсь­кий розкривав тяглість і нерозривність української історії від її ранньої доби, через середньовіччя, аж до нового періоду історії України. Український на­род був основою безперервності українського історичного процесу. Він, не­зважаючи на історичні катаклізми, поневолення іншими державами, полоні­зацію та русифікацію в різні періоди, витримав, і завжди був джерелом на­ціонального відродження, став тим цементом, який пов'язав усі періоди історії України.

Розроблена М. Грушевським схема та відповідна до неї періодизація ук­раїнської історії стали основою його "Історії України-Руси" та інших украї­нознавчих досліджень, були визнані й прийняті українськими істориками в Галичині та в еміграції, у 1920-х pp. — у радянській Україні. Один із найви-датніших українських істориків Дмитро Багалій дав таку характеристику і оцінку схеми М. Грушевського: "Я властиво визнаю схему М.С. Грушевсь-кого за правильну щодо української історії, вона правильна і з теоретично­го, і з практичного боку, бо український народ жив історичним життям про-

14

Вступ до курсу "Історія України"

тягом більш ніж тисячоліття, здобув собі з великими труднощами свою влас­ну територію, витратив колосальну енергію, щоб її охороняти та нею корис­туватися, утворив за цей час націю...".

Українські історики, які проживали на Заході, поклавши в основу схему М. Грушевського, продовжили розробку періодизації історії України, вклю­чили до неї XX ст.

Радянські історики, які працювали в умовах тоталітарного режиму, коли історична наука була повністю підпорядкована політиці та марксистсько-ленінській ідеології, відкинули схему М. Грушевського. У радянській істо­ріографії домінував формаційний підхід до періодизації. У зв'язку з цим істо­рія України поділялася на такі формаційні періоди: первісне суспільство, феодалізм, капіталізм, соціалізм. Це був марксистський погляд на по­слідовність історичного розвитку людства. Основу такого підходу до періо­дизації становили особливості суспільних відносин: хто володіє засобами виробництва, якими є панівні й експлуатовані класи, в чиїх руках влада тощо. Зрозуміло, що періодизація української історії за формаційною озна­кою була заідеологізованою і недосконалою. Адже основним її критерієм був ідеологічний класовий підхід до визначення історичного періоду чи епохи, який базувався на марксистсько-ленінській доктрині. Тому періодизація була не результатом неупередженого дослідження та узагальнення історії України, а по суті, нав'язувалася "згори" як аксіома. З іншого боку, така періодизація визначала і змістовну спрямованість праць радянських учених, присвячених тим чи іншим аспектам української історії, навіть зумовлюва­ла своєрідне співвідношення обсягів дореволюційної (до більшовицького перевороту в 1917 р.) та післяжовтневої проблематики в узагальнювальних працях з історії України. При побудові загальних курсів з української історії, як правило, половина обсягу присвячувалася подіям до жовтневого перево­роту 1917 p., а друга — післяжовтневій історії. Особливо яскраво це вияви­лось у десятитомній "Истории Украинской ССР", написанійу 1981 —1985 pp. Видання будувалося так, що вже п'ятий том завершувався подіями Лютне­вої революції 1917 р. Решта томів висвітлювала історію України з 1917 р. до другої половини 1980-х pp. Отже, менше ніж 70 рокам української радянсь­кої історії присвячувалася половина цього великого видання. Радянські на­уковці своєю практичною діяльністю втілювали в життя відомий вислів кла­сика ленінізму, який заявляв, що вся історія людства до епохи пролетарсь­ких революцій є тільки передісторією.

Сучасна історична наука висунула чимало нових підходів до розв'язан­ня проблеми історичної періодизації. Серед них варто назвати цивілізацій-ний (Арнольд Тойнбі). За ним якісна та часова віднесеність суспільства ви­значається комплексом цивілізаційних цінностей, властивих суспільству. Загальна історія відповідно до цього принципу розглядається як серія "куль­тур" ("цивілізацій"), що йдуть одна за одною і співіснують одна з одною. Все­редині цих "культур" історія розглядається як взаємодія різних вікових

15

Тема 1

поколінь. Цивілізаційний принцип періодизації всесвітньої історії сучасні історики переносять і на періодизацію історії окремих країн і народів. У 1970—1980-х pp. зарубіжні дослідники П. Магочі та Н. Чировський зроби­ли спробу застосувати його до історії України. Так, у створеному при Гар­вардському університеті (СІЛА) Інституті українських досліджень було ви­дано у 1977 р. брошуру П. Магочі "Українська історична спадщина". У1981 р. в Нью-Йорку вийшов перший том тритомного "Вступу до історії України" Н. Чировського, у вступному розділі якого викладена схема періодизації історії України. Методологічні принципи періодизації названих авторів ви­магають розглядати українську історію в контексті взаємодії з іншими ци­вілізаціями та з урахуванням впливу на історичний розвиток українського народу "національного духу", притаманних українцям ідей демократизму, свободолюбства.

Після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України розпочало­ся активне наукове співробітництво вітчизняних істориків з істориками української діаспори, яке охоплює і розробку періодизації історії України. І хоча проблеми періодизації продовжують залишатися дискусійними, сьо­годні можна виділити такі основні періоди в українській історії:

1. Стародавня доба. Охоплює час від початку формування людської ци­вілізації на території України і до східнослов'янських племен у VII—IX ст. У стародавню добу Україну населяли різноманітні племена і народи. Вони залишили свій слід в історії населення країни. Кіммерійці, скіфи, сармати, греки, готи, гуни, авари та інші народи на різних етапах історичного роз­витку впливали на життя та побут місцевого населення. Починаючи з епохи бронзи (II — початок І тис. до н. е.), особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов'янський етніч­ний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. На межі нової ери формується культура давніх слов'ян — венедів, антів, склавинів. Існування антської політичної організації стало вершиною суспільно-полі­тичного розвитку давніх слов'ян. У VII—IX ст. на українських землях про­живали великі племінні об'єднання східних слов'ян, які і склали підґрунтя східнослов'янської державності.

1. Київсько-Галицький період (другаполовинаIX — 40-вірр. XIVст.).

Це час утворення та існування Київської Русі, спадщину якої перебрала Га-лицько-Волинська держава. Найважливішими факторами, що визначили розвиток суспільства Русі-України в межах цього періоду, були запрова­дження християнства і встановлення династичних зв'язків із державами За­хідної Європи. У цей час формування і розвиток українського народу відбу­вались цілком окремо від інших східнослов'янських народів — російського і білоруського.

16

Вступ до курсу "Історія України"

3. Литовсько-польська доба української історії (40-ві pp. XIV ст. — 1648 p.). Це період, коли українські землі входили до складу Литви та Польщі, відбувалася боротьба за Україну різних політичних сил. Українські землі відігравали роль пограниччя між Заходом і Сходом. В умовах Литовсь-ко-Руської держави відбувався процес національного відродження, водно­час протягом XVI ст. визначається вирішальна роль польсько-католицько­го елемента. У цей же період виникає козацтво як свідчення постійного праг­нення українців до свободи і як феномен національно-релігійної боротьби. На політичних і культурних процесах в Україні протягом XVI — першої половини XVII ст. посилилися західні впливи, вищим проявом чого стала Берестейська унія.

4. Українські землі в роки національної революції та Гетьманщини (1648р. — кінець XVIII ст.). Основною віхою цього періоду були Україн­ська національна революція XVII ст. і утворення козацько-гетьманської дер­жави, відновлення політичного суверенітету українського народу. Основний зміст історичного процесу у XVIII ст. становить боротьба гетьманської дер­жави з царською адміністрацією, яка зрештою завершилася ліквідацією геть­манської держави. Наприкінці XVIII ст. Річ Посполита зникає з політичної карти Європи, і українські землі опиняються у складі двох держав — Росії та Австрії.

5. Українські землі в роки російсько-австрійського панування та на­ціонального відродження (кінець XVIII ст. — 1917р.). Цей період харак­теризується тим, що українські землі входили до складу Російської та Авст­рійської імперій. Було ліквідовано всі самобутні українські громадські та політичні інститути. Російський царизм переслідував і знищував українсь­ку мову і культуру. Водночас із кінця XVIII ст. розпочалося українське на­ціональне відродження, яке еволюціонувало від фольклорно-етнографічно­го до політичного етапу. Відбувався процес подальшого формування україн­ської нації. Економіка українських земель підпорядковувалася інтересам Росії та Австрії. Здійснені урядами цих держав реформи середини XIX — початку XX ст. зумовили еволюцію економіки українських земель в напрямі до ринку, але останні продовжували залишатися внутрішніми колоніями імперій.

6. Українські землі в роки національно-демократичної революції та боротьби за возз'єднання (1917—1920рр.). Ці роки характеризуються на­полегливою революційною боротьбою українського народу за відродження української державності. Послідовними етапами цієї революції були УНР доби Центральної Ради, Українська держава — Гетьманат П. Скоропадсько­го, УНР доби Директорії. Аналогічним явищем були боротьба західних ук­раїнців проти польського панування і утворення ЗУНР. У цей період було

17

Тема 1

проголошено Акт злуки (об'єднання) УНР і ЗУНР, який втілював спо­конвічні мрії українців. На жаль, ця подія була суто символічною. Відро­дження національної державності було надто коротким, щоб справити вирі­шальний вплив на соціальну й економічну еволюцію українського народу. Спроби українців відродити державність були перервані більшовиками і Польщею.

7. Україна в радянську добу (1921 р. — серпень 1991 p.). Період радянсь­ко-російського панування на українських землях позначений впроваджен­ням радикального соціалістичного, політичного й економічного порядку. Особливо негативний вплив на становище народу мала жорстока колективі­зація, що супроводжувалася голодомором, воєнно-комуністичний штурм кінця 1920-х — початку 1930-х pp. Радянська влада послідовно здійснюва­ла курс на денаціоналізацію культурного процесу України, її зросійщення. Основою господарського життя стала державна власність на засоби вироб­ництва, яка зумовила командно-адміністративну економіку. Тоталітарним за своєю суттю був політичний устрій суспільства. Подібні соціалістичні зміни і перетворення були здійснені й на західноукраїнських землях, включе­них до складу УРСР у роки Другої світової війни. Системна криза радянсько­го ладу зумовила так звані перебудовні процеси другої половини 1980-х pp., які спрямовувались на вдосконалення тогочасного суспільно-політичного ладу, але привели до остаточного краху командної економіки, до політичної структуризації суспільства, до піднесення національно-визвольного руху, суверенізації УРСР і народження незалежної України.

8. Україна в роки незалежності. Період був започаткований проголо­шенням 24 серпня 1991 р. Акта незалежності України. Було покінчено з ра­дянською формою державності України, насправді фіктивною, що намертво прив'язувала УРСР до тоталітарної наддержави — СРСР. Народилася нова, демократична Україна, яка стала на шлях побудови і зміцнення незалежної держави, ринкових змін в економіці, демократизації суспільно-політично­го життя, національно-культурного і духовного відродження, активного міжнародного співробітництва.

Виділяючи основні періоди української історії, необхідно назвати найбільш характерні риси та особливості кожного з них. Разом з тим варто зауважити, що, як і кожна, наведена періодизація є умовною, а отже, і недо­сконалою. Вона може уточнюватись і доповнюватися. Разом з тим така схе­ма базується на основі двох ідей історичного розвитку українського народу. По-перше, на ідеї європеїзму, включення української матеріальної і духов­ної культури в загальноєвропейську. По-друге, на ідеї української держав­ності, виходячи з якої історія українського народу розглядається як його постійна боротьба за свою державність.

18

Вступ до курсу "Історія України"

3. Джерела вивчення української історії. При розгляді третього питання варто насамперед показати особливості історичного пізнання, дати класифіка­цію джерел з історії України, розкрити систему сховищ історичних джерел.

Якщо об'єктом і предметом вивчення більшості наук є постійно існуюча дійсність, яку можна досліджувати повторно і здійснювати над нею без­кінечні експерименти, то історична наука досліджує те, що колись було, але чого вже немає. З огляду на це історична наука особлива. І ця особливість зумовлюється специфікою історичної реальності, всі елементи якої нале­жать, як правило, лише до минулих часів. Отже, історик, здійснюючи дослі­дження, має справу з історичною реальністю, тобто з такою реальністю, яка була в минулому, але поступилась іншій. Для відображення реально існую­чої в минулому дійсності науковці використовують історичні джерела. В істо­ричній науці є різні визначення історичного джерела. Але спільним у цих визначеннях є визнання історичним джерелом усього, що відображає роз­виток суспільства і є основою для його наукового пізнання, тобто всього, що створене в процесі людської діяльності і несе інформацію про різноманітні сторони життя. Взагалі історичне джерело — це носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи та суспільних відносин і відображає той чи інший бік людської діяльності. Речові, писемні, фольклорні, народ­но-звичаєві, лінгвістичні та інші реліквії з минулого ще прийнято називати історичними пам'ятками.

Історичні джерела мають різноманітні види і форми. Вони дійшли до нас як цілісними, тобто такими, якими були створені, так і ушкодженими, у вигляді фрагментів окремих документів, руїн давніх міст і будов, залишків археологічних городищ, прикрас, посуду тощо. За допомогою історичних джерел історик вивчає минуле, тобто історичний процес. Але кожне джере­ло відображає лише окремі фрагменти історичної дійсності й обмежене об­сягом історичної інформації, що спричиняє певні труднощі у реконструкції минулого.

Історичні джерела мають спільні та відмінні властивості. Спільними вла­стивостями є такі:

• всі пам'ятки — свідки своєї епохи, свого періоду і відтворюють лише певну грань буття минулого часу;

• кожне історичне джерело, зокрема писемне, взяте окремо, є обмеже­ним в об'єктивності відображення історичної дійсності, оскільки його твор­цем була людина із суб'єктивним баченням і сприйняттям реальності свого часу;

• інформація, яка міститься в джерелі, може мати відкритий і прихова­ний характер, що виявляється дослідником через зіставлення багатьох дже­рел; прихований характер інформації, властивий джерелам, створює ґрунт для безкінечного творчого пошуку історика навіть у разі вивчення проблем, до яких уже неможливо залучити нові джерела.

19

Тема 1

Історичні джерела класифікують на основі їх особливих та відмінних оз­нак. Відповідно до завдань історичного дослідження можливе використан­ня різних, за різними ознаками класифікаційних систем. Залежно від того, чи несуть історичні джерела історичну інформацію безпосередньо, чи опосе­редковано, їх поділяють на дві великі групи.

До першої групи джерел за цією класифікацією належать релікти істо­ричної дійсності: знаряддя праці, зброя, посуд, прикраси, руїни міст і фор­тець, храми, берестяні грамоти, законодавчі акти, що свого часу мали юри­дичну силу, історичні пісні, думи тощо. Усі релікти були витвором свого часу, мали цільове призначення, відігравали певну функціональну роль, вони без­посередні свідки епохи.

До другої групи джерел належать ті, які подають історичну інформацію опосередковано. Це оповіді, розповіді про події минулого. У такому випадку між історичною подією, явищем, фактом і сучасним дослідником стоїть ав­тор джерела, який описував свій час. Такі джерела прийнято називати нара-тивними (розповідними). До них варто відносити літописи, житія святих, описи іноземних авторів та мандрівників, які перебували в Україні, мемуа­ри, в тому числі спогади, щоденники, біографії, листування тощо.

Разом з тим є загальноприйнята класифікація джерел з історії України за типами і видами. Класифікація джерел за типами стосується всіх дже­рел. Класифікація джерел за видами стосується лише писемних пам'яток.

Тип об'єднує джерела, які однаковим способом кодують і зберігають істо­ричну інформацію. Виділяють такі типи історичних джерел: письмові, усні (думи, пісні, перекази, прислів'я тощо), речові, етнографічні (можуть бути речові, письмові, усні), лінгвістичні, фонодокументи, фотодокументи. Ок­ремі дослідники виділяють ще й такі типи історичних джерел, як твори ху­дожньої літератури та мистецтва.

Класифікуючи історичні джерела за типами, необхідно дати коротку ха­рактеристику їх, навести конкретні приклади джерел з історії України, які належать до того чи іншого типу. Варто також звернути увагу на те, що поділ джерел за типами свідчить про відмінності в їх походженні, способі творен­ня, формах і ознаках.

У курсі "Історія України" предметом вивчення є насамперед писемні джерела. їх класифікують за видами. Види об'єднують сукупність писем­них джерел, що характеризуються однаковістю своєї форми (структури), відрізняються походженням і призначенням під час створення. Види є яви­щами певних історичних періодів. Одні види існували триваліший, інші ко­ротший час, деякі (наприклад, законодавчі акти) відображали весь період вітчизняної писемної історії.

Сучасні дослідники виділяють такі основні види писемних джерел з історії України: літописи, законодавчі акти, діловодна документація, при­ватні акти, статистичні джерела, періодична преса, документи особистого

20

Вступ до курсу "Історія України"

походження (мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії), літера­турні пам'ятки, публіцистика і політичні твори тощо.

Висвітлюючи цей аспект питання, необхідно навести конкретні прикла­ди джерел з історії України, які належать до різних видів, показати їх зна­чення. Разом з тим варто підкреслити, що є джерела, яким властиві ознаки кількох видів одночасно. Але видова ознака не визначає пріоритетність чи другорядність того чи іншого джерела. Першочергове значення має історична інформація, яку містять джерела різних видів. Враховуючи, що джерело обмежено відображає історичну дійсність, історики прагнуть використати всі доступні джерела.

Писемні та інші джерела поділяють також на масові й унікальні. Ма­сові — це ті, які відображають однотипні, одноструктурні явища, що часто повторювались. Як правило, і кількість джерел, що відображає масові яви­ща, велика. До унікальних історичних джерел належать пам'ятки, що містять інформацію про важливі історичні явища, події та процеси минуло­го і знайдені в одній або кількох редакціях. Удаючись до цієї класифікації, доцільно навести приклади масових та унікальних джерел з історії Украї­ни, показати їх особливості.

Завершити висвітлення цього питання необхідно характеристикою ос­новних сховищ історичних джерел, що є в Україні.

Місцем зберігання рукописних джерел є архіви та рукописні фонди нау­кових бібліотек. Систему архівів України становлять центральні державні архіви, архіви областей. Центральні архіви України: Центральний держав­ний архів вищих органів влади та управління України, Центральний держав­ний архів громадських об'єднань України, Центральний державний історич­ний архів України (м. Київ), Центральний державний історичний архів Украї­ни (м. Львів), Центральний державний кінофотоархів, Центральний держав­ний науково-технічний архів України, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва. В обласних центрах України діють обласні державні архіви. В Криму — Державний архів Автономної Республіки Крим, у Києві — Державний архів м. Києва, у Севастополі — Державний архів м. Севастополя.

Значна частина історичних джерел з історії України зберігається в архі­вах Росії, Польщі, а також інших країн.

Основні терміни і поняття

Архіви — установи або відділи в установах, організаціях, на підприєм­ствах, що зберігають документальні матеріали.

Джерельна база історичної науки — сукупність джерел, на які спирається історичне пізнання.

Джерело історичне — носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи і суспільних відносин і відображає той чи інший бік людсь-

21

Тема 1

кої діяльності. Історичне джерело є незамінним носієм відомостей про діяльність людей у минулому.

Класифікація історичних джерел — поділ усієї сукупності джерел на гру­пи за певною спільною для кожної групи ознакою. Залежно від завдань до­слідження можливе використання різних класифікаційних систем (схем). При цьому створюються різні за універсальністю й обсягом класифікаційні групи джерел.

Періодизація історії У країни — поділ українського історичного процесу на великі проміжки часу, які характеризуються важливими змінами в житті суспільства, у розвитку господарства, суспільно-політичних форм, релігії, мистецтва тощо. Залежно від методології підходів є різні схеми періодизації.

Персонали

Грушевський Михайло (1866—1934) — визначний український історик, літературознавець, публіцист, політичний, громадський і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм. Закінчив Київ­ський університет (1890). Поєднував дослідницьку роботу з участю у гро­мадському житті. На межі XIX—XX ст. першим серед українських істориків обґрунтував наукову схему періодизації історії України, яку конкретизував у цілій низці своїх праць, і насамперед у багатотомній "Історії України-Руси". Запропонована ним періодизація має значення і сьогодні. У березні 1917 р. був обраний головою Української Центральної Ради. З 1919 по 1924 р. пере­бував в еміграції. У 1929 р. обраний академіком АН СРСР. З кінця 1930 по 1934 р. був змушений працювати у Москві. Помер у Кисловодську 25 листо­пада 1934 р. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Тойнбі Арнольд (1889—1975) — британський історик і філософ. Заснов­ник цивілізаційної концепції історії людства. У головній праці — двадцяти-томному "Вивченні історії" поєднав учення про множину цивілізацій, які проходили у своєму розвитку стадію народження, зростання і розпаду, з єди­ним, всесвітнім поглядом на людську історію. Розглядає цивілізації не зам­кнутими в собі, а у багатосторонніх взаємних зв'язках. Застосував цивіліза-ційний підхід до періодизації історії.

Найважливіші події

1904 р. — надруковано статтю М. Грушевського "Звичайна схема "русс-кої" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства", в якій автор обґрунтував самобутню схему історії України.

1934—1961 pp. — видання англійською мовою двадцятитомної праці А. Тойнбі "Вивчення історії", в якій викладено цивілізаційну концепцію світової історії.

22

Вступ до курсу "Історія України"

1991 p., 24 серпня — проголошення незалежності України, що поклало початок сучасному етапові розвитку вітчизняної історичної науки. Вона звільнилася від марксистсько-ленінської ідеології, класового принципу в оцінці історичних явищ і подій, стала на шлях оновлення та об'єктивного висвітлення історії України.

Контрольні запитання та завдання

1. Обґрунтуйте зростаюче значення вивчення історії України на сучас­ному етапі Ті розвитку.

2. Розкрийте мету та завдання курсу "Історія України".

3. Що таке періодизація історичного процесу і з якою метою вона здійснюється?

4. У чому полягає сутність схеми історії України М. Грушевського та його періодизації українського історичного процесу?

5. Які основні періоди в історії України виділяли радянські історики, засто­совуючи формаційний підхід? Розкрийте особливості та, недоліки цього підходу.

6. Які нові схеми періодизації історії України з'явилися на сучасному етапі розвитку історичної науки?

7. Які основні періоди української історії можна виділити сьогодні? Дай­те їх загальну характеристику,розкрийте особливості.

8. Що є історичним джерелом, і які спільні ознаки мають історичні дже­рела?

9. Яка відмінність між реліктами історичної дійсності та наративни ми джерелами?

10. Класифікуйте джерела з історії України за типами та видами, назвіть їх характерні особливості, розкрийте значення.

11. Які відмінності між масовими та унікальними джерелами з історії України?

12. Назвіть основні сховища історичних джерел в Україні, дайте їх стис­лу характеристику.

Теми рефератів

1. Класифікація джерел з історії України.

2. Схема періодизації історії України Михайла Грушевського.

Рекомендована література

1. Брайчевський М.Ю. Вступ до історичної науки: Навч. посіб. — К.: Вид. дім"КМАсасіетіа", 1995.

2. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський // Винар Л. Силуети епох. — Дрогобич: Відродження, 1992.

3. Вступ до курсу "Історія України" // Кормич Л.І., Багацький В.В. Істо­рія України від найдавніших часів і до XXI століття. — X., 2001. — С.4—27.

23

4. Грушевсъкий М. Звичайна схема "русскої" історії й справа раціональ­ного укладу історії східного слов'янства // Винар Л. Силуети епох. — Дро­гобич: Відродження, 1992. — С.168—175.

5. Джерелознавство історії України: Довідник. — К., 1998.

6. Мельник Л.Г. Проблеми періодизації в сучасному українознавстві: Конспект лекцій. — К.: Ред.-вид. центр "Київський університет", 1997.

7. Специальные исторические дисциплины. — К., 1992.

8. Макарчук С. Писемні джерела з історії України: Курс лекцій. — Л.: Світ, 1999.

24

Тема 2

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (2 год)

Походження окремих народів або етносів (етногенез) є надзвичайно склад ною проблемою. її складність зумовлена двома чинниками: по-перше, вона по­требує комплексного підходу: необхідність залучення різних наук. По друге, її треба розглядати в межах тривалого проміжку часу, в історичному русі, коли змінюється структура суспільства, скажімо, від родоплемінного ладу до дер­жавного устрою. При цьому треба мати на увазі процеси переселення та вза ємного впливу народів, враховувати можливість поглинання одного народу іншим (асиміляція) або можливість розпаду одного народу на частини з на ступними контактами цих частин із різними народами і т. ін.

Отже, розглядаючи цю проблему, треба мати на увазі такі основні вихідні положення.

1. Історичні типи етносів: для первісного суспільства — плем'я, для фе­ одального — народ, для індустріального — нація.

Ці об' єднання різні за структурою управління та за розмірами. Скажі мо, за етнографічними джерелами плем'я сенека у північноамериканських ірокезів налічувало близько 3000 осіб, союз племен (ліга ірокезів) — близь­ко 20 000 осіб. Сучасні народи та нації формуються, як правило, на підґрунті кількох народів, значно більших за чисельністю та територією (держава), яку вони займають. Отже, очевидно, що не можна прямолінійно шукати історичне коріння сучасних народів у конкретних племенах первісного су­спільства, відомостей про які, до речі, дуже мало.

2. Спільні риси культури різних соціальних об'єднань формуються під впливом різних чинників. З одного боку, це вплив навколишнього середови­ ща,яке зумовлює спосіб господарювання. Так виникають господарсько куль­ турні типи. Візьмемо для прикладу тип підсічно вогневого землеробства і скотарства лісової зони. До нього належали різні етноси, серед яких і слов'я-

25

Тема 2

ни, і балти, і германці. Отже, спільність господарства не визначає спільності етносу.

З іншого боку, на формування спільних рис історичних об'єднань впли­вають історико-етнографічні спільноти, скажімо, східні слов'яни, до яких належать різні народи, зокрема українці.

Отже, чи правомірно виводити безпосередньо український етнос, скажі­мо, від носіїв трипільської культури доби міді на підставі тільки того, що і ті й інші були землеробами скотарями? Очевидно, що ні, оскільки тоді тре­ба враховувати ще і місце формування трипільської культури, і процес роз­селення її носіїв, і контакти з іншими культурами, і тривалий час (дві тисячі років), який розділяє зникнення трипільської культури і появу давніх слов'ян, у середовищі яких згодом сформувалися українці.

3. Етнічні корені сучасних народів треба шукати у протилежному на прямі: від відомого (сучасного стану) до невідомого (колишнього стану), до тієї пори, коли ці корені вже неможливо простежити. Скажімо, більш-менш очевидно, що сучасні українці сформувались на певній території ран­ньофеодальної держави Київська Русь. Остання виникла в масиві східно­слов'янських племен. Слов'яни раннього залізного віку успадкували культу­ри населення доби бронзи лісової і лісостепової зони Східної і Центральної Європи, які належали спільним предкам слов'ян, балтів і германців. Таким чином стає очевидним, що чим більше заглиблюємося в історію, тим шир­шими стають територія пошуків історичних коренів українців і коло давніх народів, які до цього дотичні.

План семінарського заняття

1. Джерела вивчення давніх слов'ян. Слов'яни в історичному контексті.

2. Концепції щодо території формування слов'ян. Склавини та анти — предки українського народу.

3. Соціально економічний розвиток, суспільний устрій та культура східних слов'ян напередодні об'єднання їх у феодальну державу.

Методичні рекомендації

1. Джерела вивчення давніх слов'ян. Слов'яни в історичному контексті. Археологічні джерела. На підставі вивчення залишків поселень, могиль­ників, культових місць, предметів побуту та праці, одягу, прикрас вивчаєть­ся соціально-економічне і культурне життя давнього населення. Можливість просторового і хронологічного вивчення особливостей матеріальної культу­ри давніх людей дозволяє зіставляти різні археологічні культури між собою, визначати міру близькості між носіями цих культур та разом з іншими на­уками простежувати генетичні ланцюги розвитку і зміни окремих культур, історичний процес в цілому. Але археологічні джерела німі в тому розумінні,

26

Витоки українського народу

що не містять конкретних назв народів — носіїв археологічних культур, імен похованих людей, точних дат історичних подій.

Лінгвістичні джерела. Важливе місце в дослідженні етногенезу слов'ян належить мовознавцям. Вони багато зробили для реконструкції загальносло­в'янської мови як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом ба­гатьох століть у системі мов індоєвропейських народів і визначала окрему ет­нічну спільність слов'ян. Дуже цінним для визначення стародавньої території слов'ян та шляхів їх розселення є картографування архаїчних слов'янських гідронімів (назв річок) і топонімів (назв місцевостей). Було з'ясовано, що сло­в'янські назви концентруються в регіоні на південь від Прип'яті та Десни. По течії Дніпра на південь у лівобережній частині вони сягають межиріччя Псла та Орелі. На Правобережжі з півдня обмежені верхів'ями Південного Бугу та Середнім Дністром, із заходу — верхів'ями Дністра та Прип'яті.

На північ від Прип'яті й Десни домінують балтські назви. З півдня у лісо­степову смугу території України по Дністру заходять гідроніми іллірійсько­го та фракійського походження, а по Лівобережжю — іранського. На захід від Вісли переважають германські назви.

Найдавніші слов'янські гідроніми компактно зосереджені у верхів'ях Пруту та Середньому і Верхньому Подністров'ї до верхів'їв Вісли.

Лінгвістичні джерела узгоджуються з археологічними. їхнім недоліком є те, що їх важко датувати.

Стосовно антропологічних джерел треба зазначити, що давнім слов'я­нам, до прийняття християнства, було властиве тілоспалення небіжчиків, отже, антропологічних решток мало і їх використання обмежене.

Для того періоду, коли антропологічних джерел стало більше, вони свідчать, з одного боку, про єдність процесу слов'янського етногенезу, а з іншо­го — показують вплив на фізичну будову слов'ян сусідніх антропологічних типів — балтських, германських, фінно-угорських, фракійських, іранських.

Писемні джерела обмежені часом та вибіркові по території. Найбільш давні згадки про слов'ян належить до І ст. н. є. Вони містяться у працях римських авторів Плінія Старшого, Тацита і александрійського історика Птолемея. В цих джерелах слов'яни мають назву венетів або венедів. Слов'я­ни тоді були відокремлені від Римської імперії фракійськими та германсь­кими племенами, а отже, мало знайомі римлянам, тому відомості про них мають загальний характер.

Пліній Старший — автор І ст. н. є. згадує венедів поруч з сарматами та германцями.

Тацит у праці "Германія", яку він завершив у 98 р. н. е., також називає венедів поміж певкінів (бастарнів), фінів та сарматів.

У Певтінгерових таблицях — подорожній карті, що датується приблиз­но IV ст. н. є., венеди позначені на північ від Карпат та між Нижнім Дністром і Дунаєм.

27

Тема 2

Готський історик Йордан у праці "Гетика", створеній у середині VI ст. н. е., описує слов'ян, з якими зіткнулися готи у III—IV ст. під час пересування з Нижнього Повіслення до Північного Причорномор'я: "Починаючи від місця походження Вістули (Вісли), на безмежних просторах розташувалося бага­толюдне плем'я венетів (венедів). Хоча їх найменування тепер (у VI ст.) змінюється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами. Ці венети... походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавинів. Хоча зараз через гріхи наші вони бешкетують повсюдно, але тоді всі вони підкорялись владі Германаріха."

Більш повні відомості про слов'ян залишили візантійські джерела VI і наступних століть, що зумовлено активізацією слов'ян на кордонах із Візан­тійською імперією. Про них згадують Прокопій Кесарійський у праці "Війна з готами", написаній у 50-х pp. VI ст., та Феофілакт Симокатта, який жив у першій половині VII ст. Останній описував аваро-антські війни. За відомос­тями цих авторів, склавини займали західну частину розселення слов'ян на північ від Карпат, а анти — східну, між Дністром і Дніпром. Після початку VII ст. анти не згадуються. Найімовірніше, анти у процесі розселення на Балканах, після сутичок з аварами, змішалися зі склавинами і прийняли загальну назву слов'ян.

З праць Плінія Старшого та Тацита можна зробити висновок, що венеди на межі нової ери були досить великою самостійною етнічною групою, яка займала територію між германцями з північного заходу і заходу, балтами на півночі, фінами на північному сході, сарматами на південному сході та фра­кійцями на півдні та південному заході. Але ще раніше предки слов'ян кон­тактували з давнім європейським населенням — кельтами.

Племена кельтів значною мірою впливали на культуру європейських народів. Вони залишили дві послідовні європейські археологічні культури: галъштатсъку (XII—V ст. до н. е.) та латенську (з V ст. до н. є. до римських завоювань у Західній Європі, які поклали край культурі кельтів). Саме носі: латенської культури — кельти контактували з предками слов'ян на меж: нашої ери. Шляхом воєнної експансії кельти займали територію від Британію до Карпат. Але культурний вплив кельтів був ширшим. Це виявилося в тех нологічному і художньому стилі багатьох виробів, зокрема так званих ла тенських фібул (фібула — застібка для одягу). Такі знахідки досить часте трапляються у Правобережній Україні. Про безпосереднє вторгнення кельтії на територію Східної Європи свідчить декрет на честь Протогена в Ольвії. 'S процесі переселення до Малої Азії кельти-галати у 3 ст. до н.е. здійснилі похід у Північне Причорномор'я і погрожували поселенням місцевих греків

Більш тісні контакти населення України в І тис. до н. є. були з фракійсь кими народами, які заселяли значні території на Балканах та лівобережж Дунаю і Дністра. їхня культура зазнала великого впливу з боку грецьке цивілізації, скіфів та кельтів. УІ ст. до н. є. фракійські племена гетів, об'єд

Витоки українського народу

нані під владою царя Буребісти, здійснили похід у Північне Причорномо­р'я, під час якого зруйнували Тіру, Ольвію та велику кількість сільських поселень. Частина завойовників змішалася зі скіфським населенням Ниж­нього Подніпров'я.

У Верхньому Подністров'ї на початку нашої ери існувала яскрава липиць-ка культура, залишена почасти гето-дакійськими племенами, які принесли на цю територію гончарне коло. Пізніше липицьке населення вливається в черняхівську культуру, яка безпосередньо стосується слов'янського етно­генезу. У ранньому середньовіччі, в VI—VII ст. н. е., коли племена склавинів (празька культура) просувалися на Балкани, вони утворили змішану куль­туру з місцевим фракійським населенням. Аналогічні процеси відбувалися під час переселення на Балкани східних слов'ян (Лука-Райковецька куль­тура) у VIII—IX ст. н. є.

Найдавніші германо-слов'янські зв'язки фіксуються у III—II ст. до н. є. на території Лівобережного Полісся (Чернігівська обл., зокрема, Менський р-н), де знайдено своєрідну кераміку та короноподібні бронзові шийні грив­ни, що мають аналоги в Південній Прибалтиці, заселеній германцями. Крім того, відомі зв'язки зарубинецькоі'культури з багатоетнічною пшеворською культурою Польщі, до складу населення якої також входили германці.

У першій половині І тис. н. є. на території формування слов'ян активізу­вався етнокультурний розвиток. Майже всі культури цього регіону, особливо черняхівська, включали неслов'янські елементи, що свідчить про присутність тут германського, балтського, іраномовного, фракійського населення.

Активну роль у цьому процесі відігравали германські племена готів — носіїв вельбарської культури. Наприкінці II на початку III ст. н. є. вони по­чали рухатись із Пониззя Вісли на південний схід у напрямку Криму. УIII— IV ст. готи стали провідною військово-політичною силою. В межах черняхі-вської культури вони очолювали племінні об'єднання, які складалися з пізніх скіфів, сарматів, дако-гетів та слов'ян, вели війни з прикордонними гарнізонами Римської імперії. Осередком слов'янства у цей бурхливий пе­ріод (в II—V ст. н. є.) залишається лісостепова зона від верхів'я Дністра та Пруту до Середньої Десни та Псла.

У степовій зоні Північного Причорномор'я готи вступили в тісні контак­ти з аланами, нащадками сарматів, які просувалися з Приазов'я. Історики фіксують непоодинокі міжетнічні шлюби між аланами та готами.

Наприкінці IV ст. н. є. під тиском гунів та слов'ян готи залишили землі лісостепової України і Північного Причорномор'я і відійшли на Балкани та в Західну Європу. Під час війни зі слов'янами готи захопили і стратили че­рез розп'яття короля антів Божа із синами та 70 старійшинами, що, однак, не забезпечило їхньої перемоги.

Тісні контакти давні слов'яни підтримували з балтами на півночі та угро-фінами на північному сході, що знайшло відображення в історії розвитку зарубинецькоі', київської та колочинської культур.

29

Тема 2

Південний напрямок контактів східних слов'ян пов'язаний зі скіфами, сарматами та греками Північного Причорномор'я. Магістральним шляхом зв'язків слугував Дніпро. На зарубинецьких городищах Середнього По­дніпров'я часто трапляються уламки грецьких амфор та столового антично­го посуду, скляні намиста та інші іноземні речі. На могильнику Дідів Шпиль під Каневом крім зарубинецьких поховань із кремацією знайдено 19 тіло-покладень зі скіфськими речами, в тому числі й керамікою, що свідчить про тривале перебування тут якоїсь групи людей із Нижнього Подніпров'я.

Свідченням нападів сарматів на дерев'яно-земляні зарубинецькі укріп­лення є знахідки сарматських залізних трилопасних черешкових наконеч­ників стріл на валах та ровах городищ Середнього Подніпров'я (Бабина Гора, Пилипенкова Гора, Монастирьок, Ходосівка), де збереглися сліди пожеж та перебудов близько початку нашої ери.

Пізні скіфо-сарматські елементи є в складі черняхівської культури сте­пової та лісостепової зон.

У середині І тис. н. е. в степовій зоні Євразії одним із наймогутніших був гунський союз кочових племен. У степах Північного Причорномор'я панівне становище зайняло тюркомовне населення, яке змінило іраномовні племена.

Історичні джерела визначають час появи гунів у Європі 375 р. н. е., коли вони зустрілися в Північному Причорномор'ї з остготами, яких підкорили. Остготи, очолювані сином Германаріха Гунімудом, увійшли до гунського союзу разом з аланами. Гунське об'єднання набуло розквіту за Аттіли, який правив з 434 по 454 р. До складу гунського союзу, крім остготів та аланів, входило багато інших народів, у тому числі частина антів.

Після поразки у 451 р. на Каталунських полях від об'єднаних військ Захід­ної Римської імперії, вестготів, бургундів та інших гунський союз занепав.

Наступною потужною військовою силою на півдні від слов'янського лісо­степу стали авари, котрі, як і гуни, об'єднали велику кількість різноетніч-ного населення. Відомий історичний факт, що серед бранців, захоплених візантійською армію під час походу проти аварів у 601 р., лише п'яту части­ну становили авар, половину — слов'яни, а решта були представлені "різни­ми іншими варварами". В руських літописах залишилися відомості про жор­стке гноблення аварами (обрами) дулібів. У 626 р. авари зазнали поразки від Візантії під Константинополем. Внутрішні усобиці, повстання слов'ян на чолі з Само, опір інших народів призвели до розпаду аварського каганату. А після розгрому 791 р. Карлом Великим авари сходять з історичної арени.

Тим часом у Південно-Східній Європі, у Прикаспії та на Північному Кав­казі визрівало болгаро-хозарське об'єднання західнотюркської мовної гру­пи. Хозарський каганат залишив відому салтівську культуру VIII—X ст. Складні відносини з Хозарським каганатом значною мірою впливали на життя придніпровських слов'ян періоду формування та ранніх етапів роз­витку Київської Русі.

Внутрішні хозарсько-болгарські конфлікти примусили значну частину болгар на чолі з ханом Аспарухом у 70-ті pp. VII ст. відкочувати в Добру-

30

Витоки українського народу

джу на правовому березі Дунаю. Там болгари зустріли слов'янські племена, що були під протекторатом Візантії.

Ще у VI ст. анти в процесі Великого переселення народів просунулись до берегів Дунаю, що відокремлював слов'янські землі від Візантійської імперії.

У 519 р. слов'яни виступили проти Візантії, але зазнали поразки.

За правління візантійського імператора Юстиніана І (527—565) слов'я­ни просунулися на територію Балканського півострова.

Щоб пом'якшити тиск слов'ян, візантійські імператори були вимушені залучати до свого війська слов'янські дружини. Виходцем з антів був відо­мий візантійський полководець Хільбудій. Помітну роль в адміністрації та військовій службі відігравали й інші представники антів, серед яких істо­рикам відомі імена Всегород і Дабрагес.

Після приходу в Добруджу болгар слов'яни та болгари почали виступати як союзники і, зрештою, "об'єднавшись із слов'янами болгари створили бол­гарську за іменням, слов'янську насправді державу, де ця болгарська орда за кілька поколінь зовсім губиться в масі осілих слов'ян" (Грушевський М. — К.,1990. — С 160).

V—VII ст. — кінцевий період праслов'янської спільноти, коли анти та склавини активно залучаються до етногенезу східних, південних і західних слов'ян. У Східній Європі на підґрунті, перш за все антів формуються тери­торіально-політичні об'єднання слов'ян, відомі завдяки київському літопис­цю початку XII ст. Нестору. Він детально описав їхній побут та звичаї, окрес­лив територію розселення. Літописець Нестор називає 13 слов'янських пле­мен, які жили в Східній Європі від Чудського і Ладозького озер на півночі до Чорного моря на півдні. Центром східного слов'янства було Середнє По­дніпров'я, де жили поляни. Північно-східними сусідами полян були сіверя­ни, за ними — радимичі і в'ятичі. На північний захід від полян розташову­валися древляни, племінним центром яких був Іскоростень та Дреговичі (Туров), на захід від древлян — волиняни. У Прикарпатті жили хорвати, а на Поділлі — дуліби. У межиріччі Дністра і Дунаю, у Північно-Західному Причорномор'ї проживали тиверці, сусідами яких, на схід від Дніпра, були уличі. До північної групи слов'янських племен належали полочани, кри­вичі і словени новгородські.

Київський чернець Нестор, який на початку XII ст. склав "Повість мину­лих літ", так описує процес розселення слов'ян: "Слов'яни прийшли і сіли по Дніпру й назвалися полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю і Двиною і назвались дреговичами (від сло­ва "дрегва" — болото. — Авт.), другі сіли на Двині й назвались полочана­ми — за річкою, що впадає до Двини і має назву Полота. Ті ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім'ям — словенами... І інші сіли по Десні, і по Сеймі, і по Сулі й назвалися сіверянами. І так розійшовся сло­в'янський народ, а за його ім'ям, грамота назвалась слов'янською".

У 40—50-х pp. IX ст., за часів Аскольдаі Діра, у Східній Європі, на тери­торії Середнього Подніпров'я, виникла перша слов'янська держава — Київ-

31

Тема

ське князівство, яка почала процес об'єднання східнослов'янських племек Важливим наслідком цього процесу було утворення Давньоруської держав у X ст.

У 860 р. відомий вдалий похід Аскольда на Константинополь. Тоді флс русичів із 200 човнів вдерся до константинопольської бухти Золотий Ріг домігся значної контрибуції від візантійського імператора Михайла III.

2. Концепції щодо території формування слов'ян. Склавини та анти -предки українського народу. Найбільш рання концепція — дунайська, п^ в'язана з іменем літописця Нестора, у якого читаємо: "По давніх же часа сіли слов'яни на Дунаєві, де є нині угорська земля і болгарська. От тих сл в'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми — от того, , сіли на котрому місці" (Літопись Руський за Іпатіївським списком. — К 1989. — С. 2). Нині вона має назву — карпато-дунайська. У підґрунті ці концепції лежить дійсний факт існування слов'ян на Дунаї, але реально і подія сталася пізніше початкового періоду їх формування і пов'язана з пр цесом розселення слов'ян у добу Великого переселення народів.

Друга концепція — вісло-одерська, яку обґрунтовували, головним ч ном, польські дослідники.

Третя група дослідників розміщує територію формування слов'ян м: Дніпром та Віслою в лісовій або лісостеповій зонах.

Ймовірно, що всі три концепції відображають перебування слов'ян на ц, територіях у різні періоди їх розвитку, оскільки слов'яни до раннього ■ редньовіччя ніколи не займали всієї території між Дніпром і Одером, де п] живали й інші народи.

Треба розрізняти два етапи формування слов'янських народів: перший виокремлення праслов'ян із сукупності староєвропейського населення, д-гий — формування слов'янських етнічних груп з елементами культур: мовної диференціації. Проблема полягає у визначенні часу, коли праслон ни стали осібною етнічною і культурною спільнотою, виокремившись із ве. кого масиву, який становили їхні пращури разом із германцями та балта\

Найбільш ранні періоди формування слов'ян простежуються на межі II II тис. до н. є. (археологічна доба бронзи), коли з масиву давніх індоєн пейців виокремлюються германо-балто-слов'яни, котрі існують, поки і як єдина нерозділена група. Вони представлені на території Середньої Східної Європи культурами кулястих амфор та шнурової кераміки.

У цьому контексті можна згадати широковідому трипільську культ доби міді, яка згадується в багатьох популярних виданнях як така, її підґрунтям формування українського народу. Трипільська культура іс вала в IV—НІ тис. до н. е., головним чином у Правобережній Україні. Tj мати на увазі, що ця яскраво виражена землеробська культура з велик: поселеннями сільського типу сформувалась на Балканах на півдні від ті торії культур кулястих амфор та шнурової кераміки. Отже, два згада

32

Витоки українського народу

великі культурні масиви не пов'язані генетично, і носії трипільської куль­тури не могли брати безпосередньої участі у формуванні слов'ян. Водночас у лісостеповій зоні контактів названих культурних масивів асимілятивні про­цеси були природними.

У II тис. до н. є. праслов'яни виділились як окрема етнічна група, яку дослідники пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, що існува­ла на території Польші та Правобережної України. До праслов'янського ет­ногенезу залучають також лужицьку та поморсько підкльошову культури у Повісленні та на Волині, а також скіфські хліборобські культури лісосте­пової зони Подніпров'я, які існували переважно в І тис. до н. є.

Стосовно класичних скіфів-кочовиків Причорноморського регіону, відо­мих під назвою царських скіфів, можна зазначити, що залучати їх до етно­генезу слов'ян неправомірно, оскільки, згідно з домінуючою думкою нау­ковців, вони належали до іраномовних народів.

Отже, праслов'яни як автохтонне населення входили до складу європейсь­кої людності Середньої та Південно-Східної Європи за доби бронзи. З ураху­ванням наступних етапів формування слов'ян цю територію можна звузити до регіону між Одрою та Дніпром і між південним узбережжям Балтики та Карпатами і Середнім Подніпров'ям.

Чіткіше історія слов'ян простежується з початку ери, ці часи ширше пред­ставлені не тільки археологічними, а й лінгвістичними та писемними джере­лами.

З венедським періодом історії слов'ян пов'язані археологічні культури нашої ери: зарубинецька, пшеворська, липицька, зубрицькатаін.

У другій чверті І тис. н. є. їх змінюють пам'ятки черняхівської, київсь­кої, вельбарської культур. Остання пов'язана з готами, які розділили східних і західних слов'ян.

Археологічні культури другої половини І тис. (середина V—VII ст.) — празька, пеньківська, колочинська — стосуються історичних слов'ян (скла-винів та антів). Кордони цих культур сходяться на Київщині.

Празька культура є найбільшою та найяскравішою серед археологіч­них культур VI—II ст., залишених слов'янами. Вона займала територію від Ельби та Заалє на заході до Прип'яті та Середнього Дніпра на північному сході та до Дунаю на півдні. Цю культуру ототожнюють зі склавинами.

Пеньківська культура розташовувалася на схід і південь від празької — вона тяглась від Пруте через Середній Дністер, Південний Буг, Середнє По­дніпров'я до верхів'я Сіверського Дінця. Центр її був у Середньому По­дніпров'ї, де Йордан розміщує антів.

Колочинська культура займала Лівобережжя Дніпра на північ від пень-ківської культури. Етнічна належність носіїв цієї культури невідома.

На території України житлами ранньосередньовічних слов'ян були чо­тирикутні напівземлянки зрубної або стовпової конструкції. На поселеннях

2 Історія України

33

Тема 2

празької культури у житлах були печі-кам'янки, розташовані у кутку на­півземлянки. Житла пеньківської культури спочатку опалювали відкритим вогнищем, розташованим переважно в центрі споруди. Пізніше, внаслідок впливу носіїв празької культури, в житлах пеньківської культури також з'я­вились печі-кам'янки. В житлах колочинської культури абсолютно перева­жали відкриті вогнища.

Слов'яни різних археологічних культур V—VII ст. мали поховальний обряд тілоспалення, інколи з поховальними урнами. У празькій культурі відомі підкурганні тілоспалення: на Волині — групові, на Середньому Дністрі та у верхів'ях Вісли — одиночні.

Керамічний посуд був ліпний. Серед колочинського посуду переважають банко- і тюльпаноподібні горщики, а також плоскі диски (сковороди для випікання хліба). Серед знахідок пеньківської культури більшість належить біконічним горщикам, є глиняні сковорідки та поодинокі диски. У празькій культурі домінують витягнуті стрункі горщики з опуклістю у верхній час­тині посуду з відносно вузьким горлом та короткими вінцями. Трапляються сковорідки та поодинокі миски. Дисків немає.

Зародження усіх слов'янських народів, отже, і українського, припадає на епоху Великого переселення народів, яка починається з руху германсь­кого племені готів із Прибалтики у Північне Причорномор'я. Саме Україна була вихідною територією розселення слов'ян у VI—VII ст. Південні групи (носії празько-корчацької та пеньківської культур) почали проникати в По-дунав'я, на Балкани, у Межиріччя Ельби і Заалє, західні (носії дзедзицької культури) — в північну частину межиріччя Одри та Ельби), а північні (ко-лочинська культура) — у Подвиння та Поволжя.

У цьому процесі склавини (празько-корчацька культура) та анти (пеньків-ська культура) стали предками українців. Зокрема, зі змішаного анто-скла-винського населення сформувалися сіверяни — предки лівобережних українців. Корчацька культура мала вплив також на словаків, моравів, чехів та україно-польське населення у Верхньому Повісленні. Поляки Середньої та Північної Польщі мають витоки в дзедзицькій культурі. Та частина антів, яка понесла із собою пеньківську культуру на Балкани, стала основою південних слов'ян (бол­гар, сербів, хорватів). Предками білорусів та росіян було населення Верхнього Подніпров'я, представлене у V—VII ст. колочинською культурою, яке посту­пово розселялося в області балтського та угро-фінського населення. У цьому процесі брало участь також населення Середнього Подніпров'я.

Таке спрямування етнічних процесів знаходить підтвердження у джере­лах VIII—X ст. напередодні утворення Київської держави.

М.С. Грушевський висловив припущення, що предками українців стало угруповання східних слов'ян Середнього Подніпров'я, відоме візантійським авторам як анти. В.Д. Баран конкретизує й уточнює цю гіпотезу. За його-тлумаченням, на основі празької культури виникають старожитності типу

34

Витоки українського народу

Луки-Райковецької між Дніпром і Дністром. Пам'ятки пеньківської куль­тури стають одним із компонентів Волинцевської та Роменської культур Лівобережжя Дніпра. Населення празької культури в цей час виявляється більш динамічним: у VII—VIII ст. воно переходить на лівий берег Дніпра, поглинаючи в культурному плані населення пеньківської культури. Як на­слідок цих процесів у VIII—X ст. відомі з літописів племена дулібів (які пізніше називались волинянами та бужанами), деревляни на Волині, хорва­ти Верхнього Подністров'я і Прикарпаття, сіверяни лівобережжя Дніпра, південні племена — поляни, уличі, тиверці. Саме ця група слов'янських племен утворила підґрунтя українського народу. Найбільш активними в VI— VII ст. були дуліби, які згадуються в історичних джерелах у зв'язку з аварсь­ким нашестям. Дуліби утворили напівдержавне племінне об'єднання з цен­тром в городищі в с Зимне на річці Луза — притоці західного Бугу. Це горо­дище належить до празької культури — склавинів. Пізніше центр політич­ної активності східних слов'ян перемістився у Середнє Подніпров'я на Київ­щину, де проживали нащадки пеньківської та празької культур, отже, антів і склавинів. Цей регіон зрештою став осередком ранньофеодальної держави Київська Русь, а згодом, після розпаду імперії Рюриковичів, — і України з одноіменним етносом.

3. Соціально-економічний розвиток, суспільний устрій та культура східних слов'ян напередодні об'єднання їх у феодальну державу. Основним джерелом для вивчення третього питання є соціально-економічний аналіз археологічних решток поселень та городищ. Місце розташування та плану­вання поселень зумовлене як господарськими, так і захисними функціями. Наприклад, усі ранньозарубинецькі поселення II—І ст. до н.е. в Середньому Подніпров'ї розташовані у важкодоступних місцях — високі останці плато та миси берегів Дніпра, Тясмина, Росі. УІ ст. до н. е., коли посилюється за­гроза з боку кочових сарматів, зарубинці укріплюють свої поселення валами та ровами, як-от городище Пилипенкова Гора в Каневі. На рубежі нашої ери, коли міжплеменні відносини були більш спокійні, поруч із городищами з'я­вилися селища. ВІ—VI ст. н. є. відкриті селища були єдиним типом давньо-слов'янських поселень. Городища цього періоду невідомі. Це стосується як пізньозарубинецької, так і київської та черняхівської культур. Селища лісо­вої та лісостепової зони, населення яких займалося хліборобством та ско­тарством, розташовані на низьких ділянках місцевості неподалік води, де були землі, легкі для обробітку та зручні випаси для худоби.

У другій половині VI—VII ст. знову з'являються укріплені поселення — городища, які вже виконують не тільки захисну функцію, а й перетворю­ються на племінні адміністративні центри та осередки ремесла і торгівлі. Відповідно збільшуються розміри городищ від 0,5—1 га, як було в ранньо-зарубинецький час, до З—5 га в другій половині І тис. Прикладом такого племінного центру є Зимнівське городище дулібів на Волині, спалене авара-

35

Тема 2

ми наприкінці VII ст. н. е. та Колочинське городище у Верхньому Подні­пров'ї. Поступово на базі таких городищ формуються феодальні міста: Київ, Чернігів, Родень, Галич та ін.

Соціальна структура ранньослов'янського суспільства відображається в груповому або гніздовому принципі розташування селищ. Нерідко до скла­ду такої групи, що склалася з трьох—п'яти і більше поселень, розташова­них на відстані 3—5 км одне від одного, входило і городище, яке, крім обо­ронних функцій, виконувало функцію общинного центру. На поселеннях також простежується певна структура забудови, що просторово пов'язує певну кількість споруд, засвідчуючи споріднені зв'язки між родичами ве­ликої патріархальної сім'ї — верві.

Крім жител, на поселеннях трапляються комори, стайні, ремісничі май­стерні, господарські ями — погреби.

У житлі (за матеріалами зубрицької культури на Волині) було 16—18 посудин: до 10 горщиків, 4—5 мисок, 2—3 кухлики. Кількість мисок відпо­відало кількості членів сім'ї. Кухлі були у спільному користуванні. Горщи­ки мали різне призначення. В них і зберігали продукти, і готували. Серед посуду були сковороди і диски (для випікання хліба), а також посудини з отворами для приготування сиру.

Господарською основою існування слов'ян було хліборобство. Вони ви­користовували екстенсивну систему землеробства — перелог та підсікання лісу зі спаленням для розчищення ділянок під поле. Продуктивними куль­турами на згарищах були просо, ячмінь, пшениця двозернянка, які добре ростуть навіть на погано обробленому, але чистому ґрунті. Серед інших куль­тур відомі горох, боби, ріпа. Після того, як поле втрачало природну ро­дючість, переходили на нову ділянку (так звана хліборобська колонізація). Землю обробляли дерев'яними ралами, які згодом одержали залізні нараль­ники. Землеробськими знаряддями були також невеликі серпи, коси, моти­ки, ручні млини.

Скотарство було присадибним. У стаді слов'ян переважали велика рога­та худоба та свині. Воли могли використовуватись як тяглова худоба при орному землеробстві.

Поштовхом для подальшого розвитку культури землеробства стало зна­йомство з провінційно-римською та візантійською землеробською культура­ми. У VIII—X ст. слов'яни переходять до обробітку родючих чорноземних ґрунтів на плато, де використовується двопільна система землеробства з па­ром та угноюванням полів. Для обробітку важких ґрунтів застосовували плуг.

Помітне місце в господарстві слов'ян мали полювання, рибальство, зби­ральництво, бортництво.

Важливе місце в господарстві посідало залізообробне ремесло. Сирови­ною слугувала болотяна руда та деревне вугілля. Залізо виробляли в сиро­дутних горнах. Потужний залізообробний центр досліджено на поселенні І—

36

Витоки українського народу

II ст. у Лютежі на Дніпрі. Тут на три житла припадає 15 горнів і понад 300 ям для випалювання вугілля.

Окремі сліди залізообробного виробництва трапляються на поселеннях у вигляді поодиноких горнів, шматки криці та шлаків.

У невеликих кількостях вироблялася сталь.

Асортимент залізних виробів налічує близько ЗО назв, включаючи зна­ряддя праці, предмети озброєння, побутові речі, деталі одягу, прикраси тощо.

Слов'янські ковалі-універсали виготовляли також прикраси та деталі одягу з кольорових металів: свинцево-олов'янистих сплавів, бронзи або ла­туні, рідше срібла. На території слов'ян майже не було родовищ руд кольо­рових металів. За сировину правили уламки імпортних речей та злитки-за-готівки. Для срібних прикрас використовували переважно монети. У першій половині І тис. н. є. це були римські динари, у другій — арабські дирхеми. Залишки ювелірного ремесла знаходять у вигляді ллячок, тиглів, ливарних формочок, шматків шлаків, напівфабрикатів та готових виробів. Останні частіше трапляються при похованнях. Інколи знаходять скарби.

УII—IV ст. були досить поширені вироби з виїмчастою емаллю (фібули, ланцюжки, брошки, браслети). На майстернях городищ Зимне, Пастирське та на поселенні Бернашівка (Середній Дністер) є свідчення місцевого виго­товлення пальчастих фібул та поясних наборів.

Керамічне ремесло у лісовій зоні залишалося ліпним до VIII—IX ст. Дос­коналий ліпний посуд зарубинецької культури дає можливість зробити при­пущення про використання поворотної підставки (праобраз гончарного кола) та певної спеціалізації майстрів-керамістів, праця яких була зорієнтована на невеличку групу сусідніх сімей.

Гончарне коло з'являється у черняхівській культурі у НІ ст. н. є. В Україні відомо вже близько 50 місцезнаходжень черняхівських гончарних майстерень, переважно з горнами. Вони були розраховані на випалення 25— 150 горщиків. Один майстер міг виготовляти до 80 посудин на день, отже, забезпечувати посудом досить велику територію.

У середині І тис. н. є. внаслідок розпаду Римської імперії та Великого переселення народів відбувається деградація гончарного ремісництва: посуд ліплять вручну і випалюють у хатніх печах та вогнищах. Певною компенса­цією втрати гончарного кола було використання слов'янами в другій поло­вині І тис. токарного верстата. Від цього виробництва залишилися залізні різці. Можна припустити наявність у той час дерев'яного посуду (миски та кулхі), виточеного з дерева на токарному верстаті.

Ремісничого характеру набуло в пізньоримський час також виробництво гребенів з рогу оленя, дуже поширених у черняхівській культурі. Майстер­ня з виготовлення гребенів знайдена, зокрема, біля с Велика Снітинка.

Окремою галуззю було виробництво жорен для ручних млинів — одного з основних побутових та виробничих знарядь землеробів.

37

Тема 2

Один із центрів виготовлення жорен населенням черняхівської культу­ри розташовувався біля сіл Жорнище та Лугова на Побужжі. Тут було два кар'єри на місці кратера доісторичного вулкана. В кар'єрах добували туфо­подібну породу, жорна з якої за технічними властивостями були кращими порівняно з подібними виробами з вапняку, пісковику та граніту. Жорна з цього центру розходились по широкому регіону від Дністра до Сіверського Дінця.

Озброєння східних слов'ян складалося з мечів, сокир, списів, дротиків, луків та стріл, дерев'яних щитів, інколи з металевими умбонами. Знахідки шпор свідчать про наявність кінних воїнів.

Основою культури будь-якого народу є мова. Слов'янські мови належать до індоєвропейської мовної сім'ї, до якої входять також балтські, германські, італійські (романські), кельтські, індоіранські мови; окремі мови — грець­ка, вірменська, албанська та поширені в давнину фракійські, іллірійські, анатолійські та тохарські мови.

Від індоєвропейської мовної сім'ї спочатку відокремились анатолійські та індоіранські мови (близько IV—III тис. до н. е.). Досить рано почали фор­муватися також вірменська, грецька та фракійська мови.

Праіталійська мова виокремилася приблизно на межі II—І тис. до н. е.. прагерманська — у І тис. до н. є.

Слов'янська мова належить до числа наймолодших: вона формувалась десь у середині І тис. до н. є. або навіть на межі нашої ери. На етапі свогс формування слов'яни підтримували тісні мовні контакти з балтами, іран­цями, германцями і, можливо, з фракійцями та кельтами. Найтісніші зв'яз­ки давньослов'янська мова мала з балтськими — прусською та ятвязькою.

Розвиток власне слов'янських мов проходить три етапи (Філін В.П. 1962). На першому (до кінця І тис. до н. є.) виробляється власна мовна систе ма, відмінна від інших індоєвропейських мовних систем. На другому (вЦ кінця І тис. до н. є. до III—V ст. н. є.) відбуваються істотні зміни у фонетиці граматиці, розвивається діалектна диференціація. В цей час слов'яни ак тивно контактують із готами й аланами (германцями та іранцями), що відоб ражається в особливостях розвитку таких археологічних культур, як зару бинецька, пшеворська, черняхівська. На третьому етапі (V—VII ст. н. є. відбувалося широке розселення слов'ян на теренах Європи, що привело на прикінці цього етапу до формування окремих мовних груп слов'ян. Можли во, що вже за часів Київської Русі сформувався певний південноруський діа лект, з якого виростала згодом українська мова.

Щодо можливості появи писемності у давніх слов'ян до кирилиці дани: дуже мало. Відома згадка давньоболгарського письменника Чорноризця Храб ра, що у слов'ян до Кирила і Мефодія (IX ст.) існували "черти і рези", за яки ми вони читали і ворожили. Але конкретні джерела, у яких використовують ся ці знаки, невідомі. Зустрічаються поодинокі символи типу "свастика", "зиг

38

Витоки українського народу

заг", "дерево", "хвиля", "рисочки", "крапки", але вони не утворюють систем письма. Рунічне письмо германців також не можна ототожнювати зі сло­в'янським.

В основі світогляду давніх слов'ян було язичництво (поганство), сутність якого полягала в обожнюванні природи і поклонінні різним стихіям та при­родним об'єктам. Важливе місце займав культ предків. Місця молінь та жер­твоприношень називалися святилищами або капищами. В жертву приноси­ли найчастіше биків, вепрів, півнів. Прикладом таких капищ може слугу­вати капище на Старокиївськіи горі (територія Національного музею історії України).

Племінні святилища розташовувались на підвищених ділянках рельє­фу, на домінуючих пагорбах. Рівний майдан пагорба оточувався ровом або валом округлої чи овальної форми. На валах та у ровах розташовувались вог­нища. У центрі майдану стояв ідол.

Інколи майданчик капища мав грубу антропоморфну форму.

Крім великих племінних святилищ археологами досліджені також неве­личкі культові місця з жертовниками у селищах або поблизу них.

На одному з черняхівських поселень, поруч із залізообробним центром знайдені кам'яні ідоли. Зв'язок капища з виробництвом відповідає соціаль­ному статусу ковалів як чаклунів та жерців Сварога.

Ідоли найчастіше відтворювали фігуру літнього чоловіка, нерідко з ри-тоном — культовою посудиною з рогу. На ідолі могли зображуватися солярні знаки або фігура коня — як одного із символів сонця.

Ідолів робили з дерева або з каменю (там де були його природні виходи).

Широко відомий кам'яний Збруцький ідол з чотирма обличчями, що звер­нені на чотири сторони світу — Святовид. Чотиригранний стовп ідола по­діляється на три вертикальних зони: верхня — світ богів, середня — світ людей, нижня — підземне царство. Чотири обличчя богів мають спільну дзво-ноподібну шапку. Провідне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості з рогом добробуту (Мокош). Ліворуч щодо неї — бог-воїн з мечем та конем — Перун. Ідол був пов'язаний зі святилищем X—XIII ст. на горіБогіт.

Соціальний розвиток слов'ян пройшов три основних етапи. Ранній — родоплемінна структура, потім (І—VII ст.) — розклад первіснообщинного ладу, коли панувала первісно-сусідська община та утворювалися союзи пле­мен як перший досвід надплемінного управління, зрештою — етап форму­вання класового суспільства та державних утворень.

Поступово ускладнювався і світогляд: від родових культів та поклонін­ня силам природи — до появи антропоморфних богів, які мають функції творців світу та збереження всесвітнього порядку.

На першому етапі домінували демони місцевостей та стихій: домові, лісові, польові, водяні, русалки, берегині та ін. Про соціальні спільноти тур-

39

Тема 2

бувалися род і рожаниця - це пара демонів - чоловік і жінка, які відпові­дали за родючість (род) і щасливі пологи (рожаниця).

На другому етапі на перше місце вийшли антропоморфні боги сонця — Сварог, Дажбог, Хоре; худоби — Велес; вітру — Стрибог; бог рослинності та родючої сили — Переплут-Симаргл; богиня родючості землі та врожаю — Мокош.

У дохристиянський період ранніх держав слов'ян встановилася ієрархія богів, на перше місце вийшли надплемінні верховні боги типу Перуна, сим­волом якого були бойова залізна сокира, дуб, вепр, кінь, півень (як провісник світла).

Основні терміни і поняття

Амфора (від гр.) — давній глиняний посуд для рідких та сипучих речо­вин 3 видовженим дном та двома вертикальними ручками.

Антропоморфний (від гр.) — людиноподібний за формою.

Асиміляція етнічна (від лат.) — процес, в результаті якого народ втра­чає свої етнічні ознаки і поглинається іншим народом.

Гідронім (від гр.) — назва водного об'єкта.

Етногенез (від гр.) — походження та розвиток народів.

Ллячка (тигель) — товстостінна посудина для плавки металу і відливки у ливарну форму.

Ритон — посудина у формі рогу, яка виготовлялася з різних матеріалів, зокрема коштовних, і використовувалась найчастіше в культових цілях для жертвоприношень та узливань.

Солярний знак (від лат.) — символічне зображення Сонця у вигляді хре­ста, свастики, кола, колеса, зірки та ін. Як правило, має культове значення.

Топонім (від гр.) — назва місцевості.

Умбон (від лат.) — металічна опукла накладка, що зміцнювала та при­крашала центральну частину дерев'яного чи шкіряного щита.

Персонали

Аспарух — болгарський хан, який очолив рух болгар у VII ст. н. є. ді Добруджи, де згодом болгари та місцеві слов'яни утворили давню Болгарсь ку державу.

Аттіла — вождь гунів з 434 по 454 р. З його ім'ям пов'язаний розквї гунського союзу племен, до складу якого входили різні народи, у тому числ частина антів.

Бож — вождь антів наприкінці IV ст. н. е., розп'ятий готами під час сле в'яно-готської війни.

Всегород — ант за походженням, який був на службі у Візантії.

40

Витоки українського народу

Германаріх — готський вождь, який очолював готів у IV ст. н. є. під час пересування готів з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор'я. За нього значна частина слов'ян входила до складу готського союзу.

Дабрагес — ант за походженням, який був на службі у Візантії.

Само — слов'янський вождь, який очолив повстання слов'ян проти аварів у VII ст. н. є.

Хільбудій — ант за походженням, який був на службі у Візантії.

Юстиніан І — візантійський імператор (527—565). Під час його правлін­ня слов'яни активно просуваються на територію Балканського півострова, і їх залучають до служіння Візантійській імперії. За часів Юстиніана І з антів походив відомий візантійський полководець Хільбудій. Давні історики зга­дують також антів на ім'я Всегород да Дабрагес, які займали помітну роль у візантійській адміністрації.

Найважливіші події

IV—III тис. до н. є. — існування трипільської культури доби міді.

Межа III—II тис. до н. є. — виокремлення германо-балто-слов'ян з маси­ву давніх індоєвропейців.

II тис. до н.е. — поява слов'ян як окремої етнічної групи.

Кінець II — початок НІ ст. н. є. — початок руху германського племені готів з Південної Прибалтики в напрямку Криму. Готи розділили територію розселення слов'ян на дві частини, поклавши початок формуванню захід­них та східних слов'ян.

VI ст. н. є. — початок розселення слов'ян на Дунай та Балкани.

IX ст. н. є. — початок формування сучасного українського етносу в ме-Київської Русі.

Контрольні запитання та завдання

1. Які методичні принципи вивчення проблеми походження народів?

2. На якій території формувалися слов'яни?

3. Які основні етапи формування слов'ян?

4. З якими народами контактували слов'яни в процесі свого розвитку тарозселення?

5. Які археологічні культури залишені давніми слов'янами?

6. Які слов'янські об'єднання були безпосередніми предками українців?

Теми рефератів

1. Джерела вивчення історії слов'ян.

2. Давні слов'яни — предки українського народу.

41

3. Відносини слов'ян з іншими народами.

4. Господарство давніх слов'ян.

5. Світогляд давніх слов'ян.

Рекомендована література

1. Баран ВД. Давні слов'яни. — К., 1998. — С 212—218.

1. Баран В Д., Козак Д.М., Терпиловсъкий Р.В. Походження слов'ян. — К.,1991.

2. Грушевеький М. Історія України-Руси. — К.: Наук, думка, 1990. — Т. 1. —С. 154—157.

3. Давня історія України. — К.: Ін-т археології HAH України, 2000. — Т. 3: Слов'яно-руська доба. — С. 13—90.

2. Історія України в особах IX—XVIII ст. — К.: Україна, 1993. — С. 5—20.

4. Історія української культури. — К.: Наук, думка, 2001. — Т. 1: Істо­рія культури давнього населення України. — С. 561—672.

5. Етнічна історія давньої України. — К.: Ін-т археології HAH України, 2000. — С 45—194.

6. Этнокультурная карта территории Украинской ССР в I тыс. н. е. — К., 1985.

Тема З

КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА (4 год)

Київська Русь — велика держава східнослов'янського світу виникла на­прикінці IX cm. Започаткувала славну й героїчну, складну й трагічну історію організованого феодального суспільства. Виникнувши щоб дивувати світ, ра­дувати й смутити слов'янина та його спадкоємців, зайняла належне місце у світовій цивілізації. Повставши, щоб у запеклій, гострій борні з печенігами, половцями, Візантійською імперією, а потім з навалою татаро-монгол ствер­джувати своє право на історичний розвиток.

Князівсько боярська верхівка стародавньоруського суспільства формує міцну державу, укладає "Руську правду", відому читацькому загалу як перший збірник юридичних законів, що регламентували відносини між станами.

Хрещення Київської Русі Володимиром Великим, перетворенням православ ної віри в могутній фундамент держави вводить її до європейської цивілізації, прилучає до високих людських цінностей. Православна Київська Русь, ставши в один ряд з Візантією, все частіше почала впливати на перебіг історичних подій на Європейському континенті.

Культурне, економічне життя населення Київської Русі не один раз зать­марювався міжкнязівськими чварами, нападами кочівників, політичними інтригами Візантії, але найжахливіше чекало попереду.

Татаро-монгольська навала остаточно внесла зміни в політико-економіч не життя Київської Русі, сприяла подальшій роздробленості, нестійкості фе­одальних утворень, виникнення на українській землі дрібніших державних утворень: Київського, Чернігівського, Переяславського та інших князівств.

На західноукраїнських теренах постало й ствердилося Галицько-Волинсь­ке князівство, яке протягом кількох століть займало почесне місце в Цент­ральній та Західній Європі.

Данило Галицький і його послідовники наполегливо, вміло маневруючи, спри­яли становленню та розвитку Галицько-Волинської держави. Виконуючи функції буфера між Заходом і Сходом Європи, ця держава гідно й наполегливо

43

Тема З

захищала власні інтереси, підтримуючи дипломатичними, династичними та воєнними заходами престиж і значимість своєї землі.

Епоха Галицько-Волинської держави охоплює період із середини XII ст. по XIV cm. і містить суттєві події в історії нашої держави. Вони наклали свій відбиток на подальшу долю української народності. Часи Галицько-Волинської Русі завершуються утвердженням влади литовських князів на Наддніпрян­щині і польських королів — у Галичині.

Історичні перипетії тих часів свідчать, що український народ продовжую­чи зразки побудови і функціонування державних структур, вдало і завзято відстоював власне самостійне життя за найскладніших внутрішньо- і зовні­шньополітичних реалій. Галицькі та волинські князі в таких умовах уміли зберегти потрібне політичне середовище заради вдалого визначення перспек­тив збереження владних структур. У творенні загальноруської державності роль волинських і галицьких можновладців була досить скромною. Історія тво рилася в гармонійному поєднанні дій героїв і народних мас, яскравим прикла­дом чого стала історія Галицько-Волинської Русі.

План семінарського заняття

1. Утворення Київської Русі та основні етапи її розвитку.

2. Соціально економічний і політичний устрій Київської держави.

3. Причини та наслідки занепаду Київської Русі.

Методичні рекомендації

1. Утворення Київської Русі та основні етапи її розвитку. Вивчаючи пер­ше питання, слід звернути увагу перш за все на походження самого терміна "Русь", яке ще остаточно не з'ясовано в історичній науці. У ранньому серед­ньовіччі словом "Русь" часто користувалися давньоруські літописці для виз­начення військового прошарку населення країни. Назва "Русь" у X—XII ст. була тісно пов'язана із Середнім Подніпров'ям (трикутник: Київ — Чернігів — Переяслав).

Про те, що термін "Русь" насамперед стосується українських земель, свідчать також топоніми та гідроніми. В Середньому Подніпров'ї — це на­зви річок Рось, Росава, Роставиця й деяких урочищ. Прихильники нормансь­кої теорії виводили його від фінської назви шведів ruotsi і відповідно розта­шовували країну Русь на території новгородських словен. Також побутують думки про іранське, слов'янське та балто-слов'янське походження Русі. Американський учений українського походження О. Пріцак висловив при­пущення, що Русь спершу була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, який з метою встановлення контролю над торговими шляхами між Балтійським і Середземним морями утворив політичну єдність — Київську Русь.

44

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Український історик М.Ю. Брайчевський вважає, що територія русів знаходилася у східній частині анто-полянської землі. Слов'яни і руси зли­лись у X ст.

Після розпаду антського племінного союзу починається утворення нових протодержавних центрів. На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, Верхньому Подністров'ї та у верхів'ях Західного Бугу протодержавне об'єднання на чолі з князем Маджаком. Воно існувало недов­го: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали нищівної поразки від ко-чівників-аварів і були поневолені.

Більш успішно відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племе­на полян, чия рання історія пов'язана з іменами легендарного князя Кия, а також його братів Щека, Хорива й сестри Либіді. Одні вчені датують засну­вання Києва кінцем V — початком VI ст., інші — на століття пізніше. Поля­ни проживали у вигідному геополітичному середовищі. Вони опинилися в центрі праукраїнських племен, на перехресті важливих торгових шляхів. Через їхні землі проходив шлях "з варяг у греки", здійснювалися зв'язки між Сходом і Заходом. До полян за економічними, політичними й етнічни­ми інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни і древляни у VII ст. почали об'єднуватись у федерацію пле­мен. Наприкінці VIII — на початку IX ст. постало стабільне державне об'єднання Руська земля. У джерелах арабського походження воно має на­зву Куявія, а сусідні з ним — Славія та Артанія.

За правління нащадків Кия Руська земля проводила активну зовнішню політику. На початку IX ст. князь Бравлін здійснив вдалий похід на Крим і захопив ряд міст. Розпочиналося суперництво з Хазарським каганатом.

За років правління останнього нащадка династії Києвичів Аскольда Русь остаточно утвердилась як могутня середньовічна країна. У 860 та 866 pp. Аскольд здійснив кілька походів на Константинополь і змусив Візантію спла­чувати данину. Аскольд і його оточення прийняли християнство, що набуло відображення у візантійських джерелах як хрещення Русі. Проте переваж­на більшість руського населення залишалася язичниками. Держава ще не була достатньо консолідованою, населення було об'єднане у племінні со­юзи — дулібів, древлян, полян, дреговичів, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів, радимичів, в'ятичів та ін.

У 882 р. на Русі стався державний переворот, який позбавив влади дина­стію Києвичів і передав її в руки Олега — родича запрошеного у 862 р. на новгородське княжіння варяга Рюрика. Можливо, переворот здійснили вель-можі-язичники, незадоволені прохристиянською політикою Аскольда. Став­ши князем, Олег (882—912) проголосив Київ "матір'ю міст руських" і почав силою приєднувати непокірні племена. Якщо Руська держава становила федерацію племен, то Олег перетворив її на централізовану державу. Він

45

Тема З

поступово підкорив древлян, сіверян, радимичів, пізніше — в'ятичів, хор­ватів, дулібів і тиверців. Могутні племінні союзи прагнули зберегти автоно­мію, тому майже все правління Олега пішло на збирання руських земель. На міжнародній арені Олег продовжував політику Аскольда, зокрема здійснив у 907 і 911 pp. походи на Константинополь і домігся відновлення сплати данини. Після 911 р. доля Олега невідома. Є різі версії щодо його за­гибелі й місця поховання.

Наступником Олега став Ігор (912—945). На початку свого правління він був змушений вести боротьбу з уличами і древлянами, які відмовилися ви­знавати владу київського князя. Уличі чинили запеклий опір, але врешті-решт змушені були залишити обжиті місця від території полян до Руського (Чорного) моря. Тим часом ускладнилося зовнішньополітичне становище Русі. Візантія почала активно використовувати кочові племена печенігів у Нижньому Подніпров'ї проти Русі. Щоб змусити імперію дотримуватися підписаного з Олегом договору, Ігор у 941 р. здійснив новий похід на Візан­тію. Проте 8 липня біля Константинополя візантійці спалили руський флот "грецьким вогнем". У 943 р. Ігор здійснив похід проти союзників Візантії — горців південно-західного узбережжя Каспійського моря. Княжа дружина спустошила їхні землі, заволоділа Дербентом, Ширваном, Бердаа. Проте за­кріпитися в регіоні не вдалося. У 944 р. Ігор здійснив грандіозний похід мо­рем і суходолом проти Візантії. Проте до битви справа не дійшла. За новим договором руські купці втрачали право безмитної торгівлі у Константино­полі та інші пільги. Постійні війни виснажили державу, військо, що не отри­мало здобичі і виявляло незадоволення. Ігор вирішив зібрати додаткову да­нину з древлянських племен, що не брали участі у поході. Проте древляни під керівництвом князя Мала розгромили княжу дружину і вбили Ігоря.

Вдова Ігоря Ольга (945—964) була змушена знову упокорювати племінні союзи. Княгиня захопила столицю древлян Іскоростень і жорстоко розпра­вилася з її мешканцями. За років її правління посилилася централізація і управлінні державою, були встановлені фіксовані податкові ставки. У 946 р на чолі великого посольства Ольга відвідала Константинополь і уклала мир Під час цього візиту вона, можливо, прийняла християнство.

Становище Русі зміцніло за сина Ігоря й Ольги Святослава (964—972) На тривалий час матір усунула його від влади, він був вихований у язич ницьких традиціях в середовищі княжої дружини. В цей період Русь пере ходить до активної зовнішньої експансії. Протягом 964—966 pp. він завер шив об'єднання руських земель, змусивши в'ятичів визнати владу київсь кого князя, розгромив союзників Хозарії — волзьких болгар і мордву. Потії завдав поразки військам хозарського кагана, взяв столицю Ітіль, дійшов д Каспійського (Хвалинського) моря, підкорив на Північному Кавказі племє на ясів і касогів. Після цього Хозарський каганат перестав існувати і загрс жувати Русі зі Сходу. Однак це був недалекоглядний крок, який поруши усталену рівновагу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Чорне го моря. Але вони виявилися слабко захищеними від нападів кочових ор

46

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Середньої Азії. Розгром Хозарського каганату поставив перед Руссю нові проблеми, вирішити які вона не змогла.

Не укріпивши східні кордони держави, Святослав звернув погляд на Захід, де починалася болгаро-візантійська війна. Київський князь вбачав у молодій Болгарській державі потенційного суперника і взяв бік імперії. У

968. р. Святослав рушив у Болгарію, розбив болгарське військо, захопив кілька міст. Проте Візантію стурбував намір Святослава перенести столицю на кордон своєї держави — у Переяславець-на- Дунаї (це означало, що князь мав на меті продовжувати експансію). Проти Святослава утворився болгарсь­ко-візантійський союз, імперія використала також печенігів, які взяли в облогу Київ. Під час нетривалого перебування в Києві князь заклав ще одну міну сповільненої дії, поділивши державу між синами: в Києві посадив кня­зем Ярополка, у древлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира.

969. р. Святослав повернувся в Болгарію, проте зазнав поразки під Доросто-лом. На шляху до Києва залишки руської дружини було знищено печенігами.

У міжусобній боротьбі, що почалася після смерті Святослава, перемогу здобув Володимир (980—1015). Він завершив процес відсторонення від вла­ди племінних вождів, замінивши їх власними синами. За Володимира Вели­кого Київська Русь остаточно утвердилась як європейська феодальна дер­жава. Володимир остаточно придушив сепаратизм радимичів та в'ятичів, зробив спробу розширити кордони держави на Заході. Однією з найбільших заслуг Володимира був захист Русі від нападів печенізьких орд. Найбільші битви з ними відбулися у 990, 992, 996, 997, 1001 pp. Князь почав укріплюва­ти прикордонні землі, будувати фортифікаційні споруди ("Змієві вали") про­ти кочівників. Ці землі він заселяв вихідцями з ільменських словен, кри­вичів, чуді та ін.

Найважливішим нововведенням Володимира стало запровадження хри­стиянства на Русі. Якщо раніше цю релігію приймали окремі князі та їхнє найближче оточення, то за Володимира була християнізована майже вся держава. Стара релігія не відповідала новим соціальним відносинам у суспільстві, ролі великого князя як єдиного суверена, не давала можливості Русі зміцнити свій статус на міжнародній арені. Спроба пристосувати язич­ництво до нових потреб у вигляді пантеону київських богів виявилася мар­ною. Прийняттям християнства Київська держава засвідчила свій європейсь­кий вибір. Напередодні запровадження християнства Володимир уклав союз із Візантією, взявши штурмом візантійську фортецю у Криму Херсонес (Кор­сунь) 988 р. відбулося хрещення киян. Християнізація Русі відкрила двері культурним впливам у всіх сферах життя. Було закладено ідейні основи дер­жави, її духовної єдності, зменшилися міжусобиці князів, зміцніли зв'язки із зарубіжними країнами. Велике значення мала церква і в організації гос­подарського життя. Монастирі, зокрема, освоювали лісові хащі, болота, роз­вивали промисли, торгівлю.

Подальше піднесення Київської держави відбулося за Ярослава Мудрого (1019—1054), котрий вийшов переможцем із міжусобної боротьби після

47

Тема З

смерті Володимира. Як і Володимир, він більше дбав про консолідацію, роз­будову й захист своїх земель, ніж про приєднання нових територій. Ярослав відвоював у Польщі Червенські міста. Для захисту західних рубежів держа­ви київський князь заснував місто, назване його іменем, підкорив племена чуді, ятвягів. У 1036 р. князівська дружина розгромила під стінами Києва печенізьку орду. Київська Русь стала найбільшою державою Європи, її кор­дони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря. Мо­гутність Русі була визнана всією Європою, і королівські династії почали всту­пати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Муд­рого звали "тестем Європи".

Однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого вважається кодифікація норм звичаєвого права. Новий юридичний кодекс узаконював зміни, що ста­лися в суспільстві та свідомості людей. Основним об'єктом захисту стало життя людини, була скасована смертна кара. Замість кровної помсти вводи­лася грошова компенсація.

Київська Русь дедалі більше відходила від язичництва і переймала хрис­тиянство. У багатьох містах будували храми, які ставали осередками осві­ти. У 1037 р. у Києві на зразок храму Софії у Константинополі збудовано Софійський собор. У 1051 р. монахи Антоній і Феодосій заснували на схилах Дніпра Печерський монастир. У 1051 р. Ярослав Мудрий в обхід константи­нопольського патріарха утвердив митрополитом Іларіона, що засвідчило 1 церковну незалежність Русі.

Після смерті Ярослава Мудрого Русь вступила в епоху феодальної роз­дробленості. Процес феодального дроблення був об'єктивним і невідворот­ним явищем, про що свідчить історія усіх європейських країн. При цьом^. держава зберігала політичну єдність, верховний суверенітет київського ве­ликого князя, виступала як єдине ціле у зовнішніх зносинах. Місцеві княз: не були володарями окремих держав чи напівдержав, а мали підпорядкову ватися київському князю.

Ще за життя Ярослав поділив землі між своїми синами. Після смерт князя влада опинилася в руках тріумвірату його синів — Ізяслава, Свято слава і Всеволода. Проте ситуацію дестабілізував зовнішній чинник — поле вецька навала. У 1068 р. військо братів було вщент розгромлене на річц Альті, й кочівники наблизилися до Києва. Неб Ізяслава озброїти не

род призвело до народного повстання, князь змушений був тікати і зумі повернутися лише за допомогою поляків та братів. Але тріумвірат дав тріщь ну, Ізяслав показав себе як невдалий політик. Розпочалася міжусобна бс ротьба. Цим скористалися половці, які спустошували українські землі. Он* ки Ярослава Мудрого нерідко самі запрошували степовиків на допомогу.

У 1097 р. за ініціативи сина Всеволода Володимира Мономаха відбувс князівський з'їзд у Любечі. Учасники присяглися припинити чвари й об'є натись у боротьбі зі спільним ворогом — половецькими ордами, проте уго^ одразу порушив князь Давид Волинський, який осліпив теребовлянсько Василька Ростиславича.

48

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

У ПОЗ р. сім руських князів ущент розгромили половців на р. Самарі. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський Володимир Мономах завдали поразки половцям під Лубнами, а в 1113 р. — на р. Донець.

Після смерті Святополка й чергового повстання киян великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113—1125). За князювання в Чернігівсь­кому, а потім у Переяславському князівствах він здобув собі славу поборни­ка єдності Київської Русі, переможця половців, талановитого правителя і полководця. Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Він продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові пра­вової держави. Його знаменитий "Устав" значно доповнював кодекс законів "Руської правди" й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів. "Устав" встановлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Повчаю­чи синів, Мономах заповідав не забувати убогих і не давати "сильним" погу­бити людину. За нього швидко забудовуються Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста, розвиваються господарство і торгівля, зміцнюються зв'язки Русі із зарубіжними країнами. Централістську політику Володимира Мономаха продовжував і його син Мстислав (1125—1132).

З XII ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любецького з'їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Вна­слідок цього зміцнювалися місцеві князівські династії. Велика родина Яро­слава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії — Мономаховичів і Свято-славичів. У свою чергу, Мономаховичі згодом розділилися на волинських Ізяславичів, галицьких і смоленських Ростиславичів, суздальських Юрійови­чів, а Святославичі — на новгород-сіверських Ольговичів і чернігівських Давидовичів.

Період з початку 40-х по 70-ті pp. XII ст. в історії Русі характеризувався незвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцен­трових сил. Одним із основних вузлів міжкнязівських інтересів, як і рані­ше, залишався Київ, який, хоч і втрачав потроху своє колишнє політичне значення, але до кінця 60-х pp. XII ст. залишився єдиним символом цілісності Русі. Саме тому князі, які боролись у цей час за реалізацію програми єдності руських земель, пов'язували успіхи цієї програми з необхідністю оволодіти Києвом. У круговерть боротьби за столицю Русі були втягнуті волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські та інші князі. Харак­терно, що незалежно від династичної належності удільні князі, ледве оволо­дівши Києвом, перетворювалися з автономістів на рішучих і послідовних по­борників єдності Русі. Далеко не всім їм вдавалося реалізувати свої претензії, проте всі усвідомлювали, що шлях до їх досягнення проходив через Київ.

Слід зауважити, що ця величезна притягальна сила Києва пояснювалася насамперед традиціями його колишньої політичної величі, але не останню роль тут відігравали й ті реальні переваги, що їх одержував князь, оволодів­ши великокняжим столом. У руках київського князя опинялося найбільше

49

Тема З

місто Русі, а також обширна Київська земля, що була однією з наибагатших і найбільш розвинутих. Основні володіння Києва у XII—XIII ст. розташува­лись на правому березі Дніпра, включаючи землі древлян і південно-західні райони розселення дреговичів. Західні кордони Київської землі вже в X — на початку XI ст. проходили по лінії р. Західний Буг, південні — по лінії р. Рось, верхів'їв Південного Бугу, Случі, Горині. В окреслених межах літо­пис називає близько 80 міських центрів, що значно більше, ніж у будь-яко­му іншому князівстві.

Нестримне прагнення князів до Києва, стіл якого через це був надзви­чайно неспокійним і небезпечним місцем, породило з часом і свою проти­лежність. Сильні князі певних земель стали намагатися досягти керівного становища в країні й очолити боротьбу за загальноруську єдність не шля­хом переходу в Київ, а утверджуючи в ролі об'єднавчого центру столицю свого князівства.

У другій половині XII ст. проти великого князя Мстислава II постала по­тужна князівська коаліція на чолі з владимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. 1169 р. проти Мстислава виступило 12 князів. Після тривалої облоги Київ уперше за всю історію Київської Русі було взято штур­мом. Переможці жорстоко пограбували місто. Літописець пише: "И граби-ша за два дня весь град, Подолье и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятин­ную Богородицу и не бысть помилования никому... и взяша именья множе­ство, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесо-ша". Вчені вважають, що розгром Києва остаточно підірвав стару державну систему Русі.

Наприкінці XII ст. утворилися потужна антиполовецька коаліція на чолі з великим князем Святославом Всеволодовичем, в якій активну участь бра­ли сили Київської, Волинської, Галицької, Чернігівської, Переяславської, Смоленської, Пінської та інших земель. Проте успіхи коаліції затьмарив сепаратний похід новгород-сіверського князя Ігоря, оспіваний у літератур­ному шедеврі тих часів "Слові о полку Ігоревім". Внаслідок його поразки у 1185 р. половецьким ордам була відкрита дорога на Русь. Проте у 1187— 1192 pp. блискучі перемоги руських дружин змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця. Успішна антиполовецька боротьба відновила безпеку торгових шляхів Русі, які з'єднували її з Південною і Південно-За-хідною Європою.

Після смерті Святослава у 1194 р. Київ остаточно втрачає роль політич­ного центру. Утворюється кілька регіональних центрів, які претендують на роль об'єднавчого центру, найпомітнішими з яких стають Галицько-Во-линське князівство на чолі з Романом Мстиславичем та Владимиро-Суз-дальське на чолі із Всеволодом "Великим Гніздом". Перша половина XIII ст. характеризується смугою нових усобиць, втручанням поляків і угорців у справи на заході Русі. Нормальний хід історичного розвитку руських земель було порушено вторгненням у межі Русі орд Чингісхана.

50

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

2. Соціально-економічний і політичний устрій Київської держави. Роз­глядаючи друге питання, необхідно пам'ятати, що Київська Русь відкрила новий — феодальний період в історії східних слов'ян. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на IX—X ст. Основними серед них були: утворення Київської держави, прийняття християнства, утверджен­ня феодального способу виробництва.

У міру поглиблення процесів феодалізації на Русі ускладнювалась ієрар­хічна структура панівного класу. На її вершині у X—XIII ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію Рюриковичів і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою держави був великий київський князь. Відсутність на Русі чіткої юридичної системи за­міщення столів призводила до частих міжкнязівських конфліктів.

Численну категорію панівного класу становили бояри. В літописах вони згадуються поряд з князем уже в X ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах були місцева родоплемінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землях і ставали великими землевласниками. Уже в XI ст. існувала певна соціальна диференціація боярства на "великих", "менших" і "земських" бояр. Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало князівській дружині, що брала участь не лише у воєнних кампа­ніях, айв державному управлінні.

На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально за­лежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, найми­ти, холопи, ізгої. Основною категорією населення були смерди — особисто вільні селяни, що мали власне господарство і сплачували данину. Закупи — це колишні смерди, які втратили власне господарство і потрапили в за­лежність до феодала. Вони відпрацьовували взяті в борг гроші — "купу" — в господарстві свого пана. Рядовичі — селяни, які уклали з князем чи бояра­ми договір — "ряд" про найм. Соціальне становище холопів було тотожне рабському, вони працювали в панському господарстві, не маючи ніякої влас­ності.

Основним засобом виробництва була земля, яка перебувала у власності феодалів. За користування нею селянин був зобов'язаний певний час пра­цювати в господарстві пана або віддавати йому частину власних продуктів чи сплачувати грошовий податок. Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми зе­мельної ренти, що базувалося на общинному володінні землею.

Данину сплачували у формі разових контрибуцій і регулярних податків на користь держави. Вони розподілялися між господарствами відповідно до кількості землі, якою користувалася сім'я. Збирання данини отримало на­зву "полюддя", яке збиралося князівською дружиною з листопада до квітня. З другої половини X ст. воно перетворилось у додатковий податок. Після вбивства КНЯЗЯ Ігоря у 945 р. Ольга була змушена встановити чітко фіксова­ну норму податку — "уроки".

51

Тема З

Наприкінці X ст. важливим джерелом князівських прибутків були "вири" — штрафи за скоєні злочини. Населення виконувало і такі повин­ності, як "повоз" — постачання коней і підвод для потреб органів влади, бу­дівництво міст і укріплень, відробітки. Сплачувалася й церковна десятина.

Феодальна земельна власність на Русі засвідчена писемними джерелами з IX ст. Великий київський князь вважався верховним власником землі. Уже в X ст. почала формуватися великокнязівська вотчина — домен. Після по­ходу княгині Ольги у 946 р. на древлян відбувся переворот у поземельних відносинах. Місцевих старійшин-землевласників позбавили наділів, їхнє місце посіла великокнязівська адміністрація. Ольга вперше відокремила князівські землі від державних.

З кінця X ст. почалося формування доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавалися в управління його си­нам. Після Любецького з'їзду 1097 р. на Русі юридично закріплено князів­сько-вотчинний порядок ("каждо да держить отчину свою"). Насправді вот­чина разом зі столом переходила до одного сина, а решта ставали ізгоями.

У князівських дворах були комори, токи, погреби, де зберігалися продук­ти харчування, господарський інвентар, ремісничі вироби. Вони призначали­ся не лише для особистих потреб господарів садиб і їх челяді, а й на продаж.

У Русі склалося три основних типи князівських волостей. Перший — це землі-князівства, підвладні Києву, Чернігову, Галичу, Новгороду, Влади-миру-на-Клязьмі та ін. їх економічна консолідація зі своїми обширними сільськогосподарськими округами визначилась уже в перший період історії Київської Русі. В епоху феодальної роздробленості кристалізуються менші адміністративно-політичні й економічні регіони на чолі з такими містами, як Новгород-Сіверський, Луцьк, Рязань, Туров та ін. — другий тип. З дру­гої половини XII ст. на політичній карті Русі з'явилися князівства третього типу (Вишгород, Путивль, Курськ, Брянськ, Торчеськ). Всього утворилося близько 100 невеликих князівств.

Поступово формується і велике боярське землеволодіння. Способи його утворення були різними: експропріація земель общинників, освоєння нових земель, купівля їх, князівські пожалування за службу тощо.

Великим землевласником була Руська православна церква. Вже "Уста­вом" Володимира Святославича церкві надавалася 1/10 податкових надхо­джень. Ярослав Мудрий забезпечив десятиною церкву Бориса і Гліба у Виш-городі. Київській Десятинній церкві належало багато сіл і місто Полонне, Печерський монастир володів містами Василевом та Мичеськом.

Переважну більшість населених пунктів Київської Русі становили села. Індивідуальні селянські сім'ї об'єднувались у сільські територіальні общи­ни, які називались "верв", "мир", "село" тощо. Общинним було володіння частиною сервітутів — лісами, пасовиськами, водоймами. Община сплачу­вала штраф за злочин, скоєний на її території, якщо особа злочинця не була встановлена.

52

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Уже в IX ст. арабські джерела (Ібн Хордадбех, Ібн Русте, Аль-Якубі) за­свідчують значну кількість слов'янських міст. На початковому етапі руської історії головною містотворчою силою була політична влада. Під стінами міст відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, в них формувалася військова дружина. У IX—X ст. варяги називали Русь "Гардарики" — країна міст. У XII—XIII ст. налічувалося близько 100 міст. За розмірами і кількістю насе­лення давньоруські міста можна поділити на чотири групи: найбільші цент­ри, площа яких перевищувала 100 га (Київ, Чернігів, Новгород, Переяслав, Галич, Владимир-на-Клязьмі); міста, площа яких дорівнювала 10—50 га (Новгород-Сіверський, Любеч, Луцьк); міста, укріплена площа яких стано­вила від 2,5 до 10 га; дрібні містечки, площею від 1 до 2,5 га.

Загальна кількість міського населення Русі у XII—XIII ст. становила 510—520 тис. осіб. У великих містах проживало від 10 до 50 тис. осіб, у се­редніх — 3—5, у малих — 1—2.

Основою економічного розвитку більшості міст були сільськогосподарсь­ке виробництво, ремесло і торгівля. Але співвідношення цих галузей у містах було різним. Господарську специфіку давньоруських міст визначала і торгі­вля. Багато міст, що лежали на важливих внутрішніх і міжнародних торго­вих магістралях, зростали і розвивалися переважно за рахунок торгівлі.

Більшість давньоруських міст мали статус державних і залежали від князів і феодалів. Із великих міст лише Новгород, Псков і Полоцьк мали відносно розвинуте самоврядування.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства по­сідало ремесло, яке досягло високого технічного і технологічного рівня, мало широку спеціалізацію. Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, окремі галузі розвивались у феодальних замках та се­лах. Провідною галуззю ремесла була чорна металургія, яка разом із земле­робством становила основу економічного розвитку країни. Значного розвит­ку набули ювелірне ремесло, склоробство, гончарство, виготовлення цегли, дереворобне ремесло тощо.

Аналіз археологічних матеріалів дає можливість виділити два основні пе­ріоди давньоруського ремесла, що узгоджується із загальною картиною соціаль­но-економічного розвитку держави. Ранньофеодальному етапу відповідає ма-лорозвинуте ремесло, яке перебувало майже цілком у лоні феодального госпо­дарства. Для періоду феодальної роздробленості характерне більш розвинуте ремесло, яке різко збільшило обсяги свого виробництва, коли помітним став внесок виробництва вільних ремісників, зосереджених у міських посадах.

Важливою галуззю економічного розвитку Київської Русі була торгівля. На Схід руські купці вивозили мед, віск, завозили предмети розкоші, пря­нощі, срібло. Після хрещення Русі зовнішня торгівля поступово переорієн­товується на Візантію. Із Візантії вивозили шовкові та парчеві тканини, ки­лими, одяг, прикраси, посуд, вино, оливкове масло. Русь експортувала мед, віск, рабів і особливо хутро. Ця торгівля, як правило, здійснювалася шля-

53

Тема :

хом обміну. Активно торгувала Русь і з країнами Центральної і Західної Євро пи. Уже наприкінці IX — на початку X ст. функціонував торговельний шля? Київ — Галич — Прага — Регенсбург. Важливим елементом міжнародно-торгівлі Русі були торгові колонії — місця перебування купців і зберігання товарів. Паралельно розвивалася й внутрішня торгівля, проте за умов фео­дального способу виробництва формування єдиного внутрішнього ринку булс неможливим.

Розглядаючи політичний устрій Київської держави, необхідно звернути увагу на інститути державної влади. Верховна влада належала князю. Віїг виступав не тільки правителем країни, землі чи волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінсь­ких служб. Зміна князів, як правило, вела до зміни попередньої адмініст­рації, яка повністю залежала від князівської влади.

Однією із суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова. Устави й уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поши­рювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламен­тувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалася земельними фондами тощо. До компетенції князівської вла­ди належали і військові справи. Винятковою прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними державами, а також з іншими князівствами.

Уже на ранньому етапі становлення праукраїнської державності князі у своєму правлінні спиралися на раду старійшин. Раду, що складалася з бояр і "градських" старців, скликав Володимир Святославич для вирішення пи­тання вибору нової віри. За часів Володимира князівські радники іменують­ся дружиною. До її складу, очевидно, входили і вищі церковні ієрархи. Ана­логічні ради з посиленням князівської влади на місцях діяли в усіх землях. З розвитком державності "старци градские" почали називатися "мужами градскими". До князівської ради могли входити в окремих випадках і пред­ставники місцевого магістрату. Роль ради зростала з ослабленням князівсь­кої влади, особливо це виявилося в Галичині.

Важливою політичною формою загальноруського правління другої по-і ловини XI — початку XIII ст. були міжкнязівські з'їзди (снеми). Вони збиі ралися у найвідповідальніші для країни періоди, на них обговорювали пін тання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборону Русі тощо. Практика їх проведення була започаткована у зв'язку з необхід­ністю вироблення давньоруського законодавства. У 1072 р. Ізяслав, Свято-І слав та Всеволод, а також їхні радники-бояри, представники вищого духсм венства затвердили у Вишгороді "Правду Ярославичів". Наступні з'їзди відбувалися у 1097, 1101, 1103, 1155, 1195, 1223, 1230 pp.

У період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути компетенцією виключно князівської влади Києва. Тепер удільні князі

54

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

могли оголошувати війну та укладати мир з ворогами Русі. Залучення іно­земних союзників для вирішення внутрішніх проблем стало звичним яви­щем. Князі окремих земель теж збиралися на з'їзди. Літопис повідомляє про низку зустрічей волинських і чернігівських князів у 40—80-х pp. XII ст.

Поряд із князівською владою зберігався й інститут народного віча. Літо­писи, розповідаючи про віча, нерідко вказують на участь "всех людей", "всех киян". Проте насправді загальноміське віче було вузькостановим органом. Воно об'єднувало великих феодалів, до яких інколи приєднувалася купець­ка верхівка.

Народне віче відіграло вирішальну роль під час вигнання з Києва князя Ізяслава у 1068 p., а також під час запрошення Володимира Мономаха на київський стіл у 1113 р. Особливо велике значення віче зберігало у Новго­роді, який поступово перетворився у боярську республіку.

Зміцнення економічних позицій боярства збігається з активізацією віча. В період феодальної роздробленості боярство хотіло брати активну участь у державному управлінні, використовуючи для цього старий орган народної демократії. Крім суперечностей між князівською владою і боярською фео­дальною демократією на діяльності віча відбились і серйозні суперечності всередині самого боярства. Воно не становило монолітної політичної сили. У кожному великому центрі земель існувало кілька боярських угруповань, які претендували на керівне становище і виборювали це право, намагаючись посадити на князівський стіл свого ставленика.

Особливою гостротою ці суперечності характеризувались у Києві, що було пов'язано з нечітким визначенням порядку успадкування великокнязівсь­кого столу. При цьому одна боярська партія орієнтувалася на князів із ди­настії чернігівських Ольговичів, інша обстоювала право на Київ представ­ників Мономахового роду. Результатом цього стала система дуумвірату — спільного правління представників обох династій.

Отже, на Русі існували, доповнюючи один одного, а нерідко і вступаючи у суперництво, орган феодальної демократії (віче) і представник монархіч­ної влади (князь).

3. Причини та наслідки занепаду Київської Русі. Розглядаючи третє пи­тання, слід зазначити вплив на занепад Руської держави як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. До перших необхідно віднести децентралізацію управ­лінської системи, що відкрило можливості для прискореного розвитку авто­номних князівств. Це призвело до зміни напрямків економічних зв'язків. Новгородське і Полоцьке князівства переважно орієнтувалися на торгівлю з німецькими містами південного узбережжя Балтійського моря та Сканди­навією. До них примикали Ростовське та Суздальське князівства. Водночас українські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Економічні інтереси поступово розводили північно-східні та південно-західні регіони Київської Русі.

55

Тема З

Разом з тим необхідно пам'ятати, що теза про розпад Київської Русі на 15 суверенних держав-князівств є помилковою. Феодальні князівства XII— XIII ст. не становили чогось нового, а виникли з утворенням Київської дер­жави і були її структурними одиницями. Вони не були стабільними ні полі­тично, ні територіально, а тому й не могли замінити собою цілу державу. Столицею Давньоруської держави був Київ, який до монголо-татарської на­вали залишався найбільшим політичним, економічним і культурним цент­ром. Водночас державні підвалини підточували боротьба між різними гілка­ми правлячої династії Рюриковичів, зростання авторитету великого бояр­ства, котре почало втручатися в державне управління, вирішення внутрішніх міжусобиць за допомогою іноземних військ, зростання економічної незалеж­ності від Києва земель-князівств.

Проте був ще один аспект проблеми політичної роздробленості. З пере­могою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства княжі роди все глибше пускали коріння у батьківських зем­лях. Для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'я­зане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Відсутність механізму заміщення великокнязівського столу була стимулом цих міжусобиць.

Деструктивну роль на Русі почали відігравати владимиро-суздальські князі. Ще в середині XII ст. Юрій Долгорукий створив проти київського кня­зя Ізяслава Мстиславича військово-політичний союз з галицьким і чернігів­ським князями, залучивши до нього половців і Візантію. В 1149 р. він роз­громив військо київського князя на р. Трубіж. Невдалі спроби Юрія Долго­рукого утвердитися в Києві навели його нащадків на думку про необхідність підірвати вплив "матері міст руських" і перенести центр Руської держави на північ. Цю політику проводили Андрій Боголюбський, пограбувавши Київ у 1169 p., а також Всеволод "Велике Гніздо", який відмовився увійти до анти-монгольської коаліції у 1223 p., розраховуючи на поразку і занепад Києва.

Поряд з політичними проблемами були й господарські. Розташування Києва на великому торговому шляху "із варяг у греки" відігравало важливу роль у піднесенні міста. З кінця XI ст. значення цього шляху почало змен­шуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Іноземні купці, обминаючи Київ, встановили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом з одного боку та Західною Європою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від кочівників. Багатовікова боротьба зі степовими виснажувала сили Київської Русі. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було розгромлено Візантію. Водночас розпо­чався занепад іншого торговельного партнера — Багдадського халіфату Абба-сидів. Економічні негаразди вели до загострення соціальних суперечностей.

У першій половині XIII ст. Русь отримала нового надзвичайно потужно­го ворога — монголів. У XII ст. монголи були типовими кочівниками, що

56

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

розселялися на безкраїх просторах Великого Степу. У 1206 р. на курултаї на р. Онон єдиним правителем монголів було обрано Темучіна (Чингізхан), який зламав родоплемінний устрій і перетворив увесь монгольський етнос на орду, народ-воїн. Монголи створили потужну армію, їхня кіннота була найкра­щою у світі, вони володіли першокласними стінобитними знаряддями. Потім розпочалося підкорення сусідніх народів. Під ударами монгольських орд впали могутня імперія Чжурчженів у Китаї, Хорезмська держава, була за­войована Сибір. 30-тисячна армія на чолі з Джебе і Субудаєм через Закав­каззя прорвалася на Дон, щоб ударити в тил половцям, війна з якими точи­лася з 1218 р. Оточені звідусіль половці звернулися за допомогою до русь­ких князів. Тоді ж до Києва прибули і монгольські посли, які запропонува­ли мир у разі збереження нейтралітету у війні з половцями. Однак на князів­ському з'їзді у Києві було вирішено надати допомогу половцям, з ханами яких руські князі перебували у династичних зв'язках. Монгольське посоль­ство вирізали. Цей вчинок потяг за собою страшну помсту. Вбивство посла у монтолів-мітраїстів вважалося найтяжчим гріхом, який можна було споку­тувати тільки смертю. Водночас "чорна віра" вчила, що піддані, які не ви­ступають проти гріховного володаря, мають нести таку ж відповідальність за злочин. У цій морально-етичній настанові полягала "таємниця" масштаб­них монгольських звірств у багатьох країнах. У XIII ст. в Європі не вважа­лося ганебним зарізати посла, тому більшість розгромлених монголами країн так і не усвідомили причин тотального погрому.

Навесні 1223 р. на о. Хортиця зібралися дружини київського, галицько­го, волинського, чернігівського, смоленського, путивльського, трубчевсько-го і курського князів. Разом з половцями вони переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшям, розбили передовий загін монгольської армії, захопи­ли табуни коней та іншу здобич.

Легка перемога приспала пильність князів. На р. Калка їхні зморені три­валим походом дружини зіткнулися з головними силами Джебе і Субудая. Між князями почалися суперечки, ніхто з них не хотів поступитися перші­стю. 31 травня (за іншими даними 16 червня) 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удатний і Данило Галицький зі своїми полками та половці переправилися через річку і вступили в бій. Половецька кіннота не витри­мала натиску противника, кинулася безладно тікати і порушила бойові по­рядки галичан і волинян. Монголи оточили військо київського князя Мсти­слава на правому березі Калки й три дні штурмували його табір. Зрештою, руські князі були розбиті й взяті в полон. Полонених князів татарські хани поклали на дошки, а зверху влаштували бенкет, задавивши князів (за мон­гольським звичаєм — це почесна страта без пролиття крові, право на яку мали лише представники правлячих династій). Переслідуючи залишки русь­кої армії, монголи дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київсь­кої землі, але в тил монгольському авангарду несподівано вдарили волзькі булгари, і виснажені загони Джебе й Субудая були змушені відступити.

57

Тема З

Після смерті Чингізхана землі Монгольської держави було поділено між його нащадками. Незавойовані західні простори отримав онук великого хана Батий (Бату). У1235 р. курултай вирішив добити половців та покарати Волзь­ку Булгарію і Русь. 1236 р. монголи розгромили Волзьку Булгарію, а восени наступного року почали завойовувати Рязанське князівство, якому відмо­вився допомагати владимирський князь. Незважаючи на героїчний опір на­селення, нападники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Владимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста та села. Пройшов­ши вогнем і мечем північно-східні землі, за 100 верст від Новгорода загони кочівників повернули на південь.

Руські князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об'єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими му­рами. Навесні 1239 р. монголи вторглися в порубіжні українські землі. Пер­ший удар прийняв на себе Переяслав. Його захисники на чолі з єпископом Симеоном були перебиті, а місто спалене. Відважно боронилися й захисни­ки Чернігова у жовтні 1239 р. На допомогу обложеним встиг з дружиною князь Мстислав Глібович, але Чернігів був взятий і спалений. З Чернігове Менгухан послав гінця до київського князя з вимогою здати місто, а сам е ордою рушив униз вздовж Десни. Наказавши вбити гінця, князь Михаиле втік до Угорщини, прирікши "матір міст руських" на знищення. Проте Мен­гухан не наважився штурмувати потужну фортецю. Наприкінці року мон гольська кіннота вслід за розбитими половцями вдерлася до Криму й заво л о діл а майже всім півостровом.

1240 р. почався нападами монголів на ще не зруйновані міста південнс-Русі. Один за одним падають Білгород, Василів, Витачів та інші фортец Київської землі, які обороняли столицю з півдня. Восени 1240 р. майже вс: армія хана Батия оточила Київ. За чотири тижні монголи зуміли зробити; стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) й захо пити частину валу. Наступного дня захисники зайняли укріплення "міст Володимира" й приготувалися до оборони. Але монголи прорвалися всере дину Києва біля Софійських воріт. Захисники міста на чолі з галицьким воє водою Дмитром за ніч спорудили перед Десятинною церквою огорожу із за гострених догори колод. Вранці 6 грудня від стріл і шабель монголів загину ли останні захисники "матері міст руських". З 50 тис. киян врятувалис лише 2 тис, а з усіх будівель збереглося близько 200.

Після короткочасного відпочинку монгольські загони рушили на захі; руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо оборе няло своє майно і власне життя. Запеклий опір загарбникам чинили захиі ники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городин Надзвичайний героїзм виявили захисники невеликого городища Райки к Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми, і навіть коли ворог вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинка:

58

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Майже вся територія городища була всіяна трупами. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Русь, і в 1241 р. вона була надовго за­войована. На Русі не знайшлося лідера, здатного об'єднати роздроблені кня­зівства на боротьбу. Після важких боїв в Україні монгольська армія була ослаблена. Жах охопив Європу, європейські володарі в паніці втікали в не­приступні місця, проте Русь виконала роль щита Європи. Завдавши удару по Польщі, Чехії та Угорському королівству, Батий був змушений поверну­тися назад. Територія Русі-України потрапила під монголо-татарське іго.

Основні терміни і поняття

Боярин: 1) Представник феодально-землевласницької верхівки панівного класу Київської Русі; 2) З XV ст. в Московщині — чин, служилі люди найвищо­го розряду, що входили до боярської думи. Петро І скасував боярський титул.

Варяги (від давнього скандинавського vaeringjar) — норманські воїни, що служили у візантійських імператорів. Вперше згадуються у "Повісті минулих літ", де вміщено легенду про "закликання варягів".

Воєвода — слов'янський термін, означає воєночальник, правитель. З грецької мови переклад цього слова означає: стратег, архонт, гегемон, сат­рап та ін. У Русі був начальником князівської дружини або керівником на­родного ополчення. Згадується у літописах, починаючи з X ст. Міські воєво­ди — начальники військового і цивільного управління в містах Росії. В ли­товських і польських землях — службова особа, що очолювала воєводство.

Дружина: 1) У первісному й загальному значенні — товариство, спілка, об'єднання людей; 2) У Київській Русі — збройний загін, що становив по­стійне військо князя й апарат його влади. Дружина поділялася на старшу і молодшу. Перша складалася з представників феодальної аристократії і була найближчим оточенням князя. Молодша дружина — професійні воїни, охо­роняла князя, князівський двір і майно.

Персонали

Аскольд — князь київський до 882 р. У 862 р. здійснив вдалий похід на Константинополь. Прийняв християнство. За даними "Окружного послан­ня" патріарха Фотія запровадив християнство на Русі.

Святослав — великий князь київський у 964—972 pp. Здійснив вдалі воєнні походи проти хозарів та булгарів, втрутився у боротьбу Візантії з Бол­гарією і завоював Болгарське царство. У битві з візантійською армією Іоан-на Цимісхія зазнав поразки і був змушений відмовитися від подальшої те­риторіальної експансії. У 972 р. убитий печенігами. Започаткував поділ дер­жави між своїми синами.

59

Тема З

Володимир Великий ("Красне Сонечко") — великий князь київський у 980—1015 pp. Завершив процес об'єднання племен і створення феодальної давньоруської держави. У 988 р. провів загальне хрещення населення Русі.

Ярослав Мудрий — великий князь київський у 1019—1054 pp., син Во­лодимира Великого. Ще за життя батька, будучи князем у Новгороді, відмо­вився сплачувати данину. У міжусобній боротьбі переміг брата Святополка Окаянного. У 1036 р. розгромив печенігів і заклав Софійський собор у Києві. Сприяв поширенню освіти та науки, власним рішенням призначив першого митрополита, руського за походженням, Іларіона. За років його правління Київська держава сягнула вершин своєї могутності.

Нестор-літописець — напівлегендарний давньоруський літописець. Чер­нець Києво-Печерського монастиря з 70-х pp. XI ст. Йому приписують "Жи­тія" святих Бориса і Гліба та Феодосія Печерського, а також участь у скла­данні "Повісті минулих літ".

Найважливіші події

862 р. — похід князя Аскольда на Константинополь, міжнародне визнан­ня Руської держави.

882—912 pp. — правління князя Олега, який прийшов до влади внаслі­док державного перевороту, вбивши свого попередника.

912—945 pp. — правління князя Ігоря.

945 р. — повстання древлян проти князя Ігоря та його вбивство.

945—964 pp. — правління княгині Ольги;

980—1015 pp. — правління князя Володимира Великого ("Красне Сонечко").

988 р. — хрещення Русі.

1019—1054 pp. — правління Ярослава Мудрого.

1113—1125 pp. — правління Володимира Мономаха.

1188 р. — створення "Слова о полку Ігоревім".

1223 р. — поразка дружин руських князів у битві з монголами на р. Калка

1239—1240 рр. — похід Батия на Русь, завоювання монголами Чернігів ського, Переяславського і Київського князівств. Ліквідація Давньорусько держави.

Контрольні запитання та завдання

1. Назвіть основні етапи державотворчого процесу в Київській Русі.

2. Якими були особливості політичного та соціально-економічногорозвит ку Русі у X—XI ст.?

3. Охарактеризуйте державну політику Ярослава Мудрого.

4. Якими були основні причини занепаду Русі у XII—XIII ст.?

60

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Теми рефератів

1. Станово класова структура давньоруського суспільства.

2. Русь у працях іноземних мандрівників та хроністів.

3. Внутрішня та зовнішня політика князя Святослава.

4. Від язичництва до християнства.

5. Основні етапи розвитку Київської держави в XI cm.

6. Русь у добу "Слова о полку Ігоревім".

7. Боротьба Русі з татаро монгольською навалою. Причини розгрому Давньоруської держави.

8. Зовнішня політика Давньоруської держави.

9. Проблеми етногенезу українського народу (IX—XIII ст.). 10. Культура Київської Русі.

Рекомендована література

1. Брайчевський М. Історичні портрети. — К., 1999.

2. Бойко ОД. Історія України. — К., 1999. — С 31—74.

3. Гру шевський М.С. Ілюстрована історія України. — К., 1990. — С. 49— 110.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії. — К., 1996. — С. 47—86.

5. Дорошенко Д.І. Нариси історії України. — Л., 1991. —С. 47—80.

6. Історія України / За ред. ВЛ. Смолія. — К., 1997. — С. 22—49.

7. Історія українського права. — К., 2001.

8. Крип'якевич І.П. Історія України. — Л., 1992. — С. 33—74.

9. Котляр М.Ф. Русь язичницька. Біля витоків східнослов'янської ци­вілізації. — К., 1993. — С 67—158.

10. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.

11. Толочко П. Київська Русь. — К., 1996.

12. Толочко О., Толочко П. Київська Русь. — К., 1998.

61

Тема З

Питання семінарського заняття

1. Піднесення Галицького і Волинського князівств. Утворення Галиць­ко-Волинської держави.

2. Суспільні відносини та зовнішня політика Галицько Волинського кня­зівства. Його занепад: причини і наслідки.

3. Культура Галицько Волинської Русі.

Методичні рекомендації

При підготовці до семінарського заняття слід ґрунтовно опрацювати відповідні розділи навчальних посібників та підручників, окремих дослі­джень та збірників документів і матеріалів з цієї проблеми. Варто зробити необхідні висновки з них, обміркувати та скласти план відповіді з усіх пи­тань, що виносяться на обговорення.

1. Піднесення Галицького і Волинського князівств. Утворення Галиць­ко-Волинської держави. Приступаючи до вивчення першого питання, по­трібно наголосити на тому, що до середини XII ст. політична історія Волині й Галичини відома історикам у найзагальніших рисах. Наприкінці X — в першій половині XI ст. адміністративним осередком земель Волині та Підкар-паття був Володимир — місто, що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володимир Святославич. Він передав управління цим краєм Всеволодові. Місто Володимир стало осередком єпископства і центром розвитку культу­ри в регіоні.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук у руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володими­ра Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136—1142 і 1146—1154 pp. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися про­вадити самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогочині, а в окремі періоди — також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Ро­ман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Чер­вені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.

По-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут уже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Пере-

62

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

мишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. 1099 р. він, спільно з Васильком Теребовельським, переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем, таким чином на деякий час припинивши напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного кня­зівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві певний час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання жителів Гали­ча, які "ввели у місто" Звенигородського князя. Проте внаслідок кровопро­литної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Рости-славича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Воло-димиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, у свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні відносини не лише із сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. З щирим подивом говориться про Яросла­ва у "Слові о полку Ігоревім":

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм золотокованім

престолі,

підпер гори Угорські своїми залізними

полками...

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні відносини. Ці відносини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинсь­кий князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 p., після смерті Володимира Яро­славовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися об'єднання під своєю владою Волині й Га­личини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві.

63

Тем:

J—■—■———^^^^———

Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворої

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, "ца­рем на Русі", "самодержцем всея Русі", причому слово "самодержець" впер­ше в літопису застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грець­кого титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угрупо­вань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олек­сій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман "переміг усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Бо­жих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись,...пе­реходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..."

Роман здобув собі авторитет сміливими й успішними походами на по­ловців та литовців. Згодом він утрутився в боротьбу між гвельфами (при­хильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Го-генштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205).

2. Суспільні відносини та зовнішня політика Галицько-Волинського кня­зівства. Його занепад: причини і наслідки. Вивчаючи друге питання, необ­хідно акцентувати увагу на тому, що смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони роз­почали тривалу і запеклу боротьбу з боярством за престол Волині, а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різно­манітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні про­мисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях — надання їм посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу про­тидіяти спробам зміцнення князівської влади. На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх давати привілеї боя­рам, як головній своїй опорі.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і

64

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Боя­ри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверськоі землі стануть слух­няним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реаль­ної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влашту­вали розправу над великими боярами, і "вбито їх було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, за­хопили двох Ігоровичів і "повісили задля помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському пре­столі — це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили "королем королівства Галицького" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Ко-ломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті воєнної, окупації визволив галичан новгородський князь Мсти­слав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його доч­кою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському коро­левичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Врешті-решт, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідки він розпочав наступ на Галицьку землю. 1230 р. Данило Романович витіс­нив угорців із Галича, але не зміг утриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули захопити Галичину й Волинь, бороть­ба Данила і Василька Романовичів проти бояр і за об'єднання галицько-во­линських земель набувала характеру визвольної війни за державну неза­лежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали містичі — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбіль­ших містах (вірмени, німці та ін.). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців — інозем­них агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення бо­ярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про "доброго князя" уже в той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варі­анта державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічно­го і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. У такому апараті найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником

З Історія України

65

Тема З

князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спирались і на досвід інших країн.

У результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237—1238 pp. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 р. Данило роз­громив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Доро-гочин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив: "Не личить держати нашу батьківщину крижевни-кам (хрестоносцям)". Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укрі­пився в Києві та посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому й довелось керувати обороною міста.

Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літопи­сець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівної діяль­ності Данила і його брата Василька Романовича. За їхнім наказом були спо­руджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував "сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчас­ною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетере­ва, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Очевидно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричини­лась до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині — Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники й озброєні містичі боролись до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди за­лишились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані архео­логії, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який у той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнався про навалу і був змушений поверну­тись до Угорщини, "бо мало з ним було дружини". Ймовірно, шлях орди про­ходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський пере­вали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посла­ний палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські "ворота". Але він здав їх без опору. Не затримуючись у Карпатах, орди Батия рушили в Угор­щину, де об'єдналися з іншою частиною орди, яка поверталась із Польщі та Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати — все це завдало непоправного удару економіці та культурі краю.

66

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дало змогу відразу після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з не­покірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича Черні­гівського та його союзників.

У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками біля м. Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібно­го полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налаго­дились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Лева з донкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вда­лася. Не маючи змоги чинити опір переважаючим силам Золотої Орди, Да­нило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Са­рай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасни­ки розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. "О, гірша будь-якого зла честь татарська!" — написав з цього приводу літописець. По­дальша діяльність Данила свідчить, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб таким чином отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено кілька укріплених міст, які мали, за словами літопису, бути опорою "проти безбож­них татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шу­кати союзників для боротьби з ординцями. В 1254—1255 pp. війська Дани­ла, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі й Тетерева), а коли загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, відтіснили тих у свої кочовища. Однак після при­ходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони "мирни-ки" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікаційні споруди.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і за допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті три­валої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації Данило обрав Дорогочин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством задовго до дорогочинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону,

67

Тема З

папа рахувався з реальними фактами. Відносини холмського двора з Римом мали політичний характер.

Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (по­мер 1301 p.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблін­ську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Дани­лович (з 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались у руках одного князя — Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Во-линське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський ти­тул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володи­мира' (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патрі­арха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — Володимирська, Луцька, Перемишльська, Турівсько-Пінська (пе­ред тим всі землі Русі входили до складу однієї митрополії — Київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московсь­ким митрополитом.

У 1308—1323 pp. у Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їхніми іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти ко­роля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйсь-кої. Деякі історики припускають, що в повстанні взяли участь і селяни За­карпаття. На чолі повстанців стали наджупан Землинського й Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з галицько-волинських князів — Андрія або Лева Юрійовичів. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтрим­ки, зазнало поразки. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розго­рілося знову, однак близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Га-лицько-Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз із Тевтонським орденом. Це було корисна як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась гра­мота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з орденом, якому га­лицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галиць ко-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Зо

68

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

лотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Ви­снажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Во-линського князівства, і цим скористалися сусідні держави. Після смерті ос­таннього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз "дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який при­йняв мову і звичаї місцевого населення.

У боротьбі за галицькі землі, яка йшла зі змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Але сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське кня­зівства, а король польський Казимир проголосив себе "правителем Королів­ства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х роках XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372—1378 і 1385—1387 pp. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. Однак 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галиць-ко-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, у тому числі тери­торія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформувалося саме в цей час. Поряд з румунською більшістю значну части­ну населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укла­дались українською мовою.

3. Культура Галицько-ВолинськоїРусі. Вивчення третього питання тре­ба розпочати з того факту, що у культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії. Про існування шкіл на Волині можна зроби­ти висновок з житія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Його, коли досяг семи років, "віддали батьки книг учитись". Осві­чені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листуван­ня. Збереглися, зокрема, латиномовні грамоти галицько-волинських князів

69

Тема З

І скріплений печаткою лист ради м. Володимира раді м. Штральзунда (Німеч­чина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого ко­рабля. У Галицькій землі була створена найдавніша східнослов'янська ре­дакція тексту Нового Заповіту, яка помітно відрізняється від першої ре­дакції, запозиченої від південних слов'ян. Низка давніх пам'яток (Христи-нопольський Апостол XII ст., Бучацьке Євангеліє XII—XIII ст. та ін.) збе­реглись у монастирі південноволинського с Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був у XIII—XIV ст. великим культурним центром. У Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Василь-ковича. Він "був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля ньо­го не буде". Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпис­копським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чер­нігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдо­рожчих книг оздоблювалася золототканими тканинами (оловір), металеви­ми накладками із зображенням в техніці перегородчатої емалі (фініптом). Всі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі з'явилось рано. "Повість про осліплення Василька", яка увійшла до "Повісті минулих літ", — винятково таланови­тий твір. Простота і безпосередність викладу вміло поєднуються з реалістич­ними штрихами.

Перший літопис (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіче­ним книжником у Холмі, в основному з метою звеличення політики Дани­ла — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — "князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна порівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літопису патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістка­ми лягти, ніж на чужій славним бути".

Волинська частина літопису починається 1261 р. Здебільшого вона писа­лася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Лю­бомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна час­тина якої — переробка "Слова о законі і благодаті" митрополита Київського Іларіона. Якщо холмський літописець писав з погляду вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади і на "простих лю­дей" — "містичів", селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літопису підкреслює, що то був "не боярин, ані знатного роду, а простий муж". Зазна­чено, що Володимир Василькович "світився правдолюбством" також і "щодо

70

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

простих людей", те саме повторено і про Мстислава Даниловича. У мові во­линського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерни­ми для тодішньої української народно-розмовної мови.

У літописі згадані й частково переказані окремі "слави" — величальні пісні, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що станов­лять один із найдавніших пластів української народнопоетичної творчості. Напевне, подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури — архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (у реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 p., повторює план Успенського со­ бору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звениго­ рода Василеві, Галичі започатковано білокам'яне будівництво церков. В одному лише Галичі відомо розташування не менше 30 мурованих монумен­ тальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму — Успенського собору — пов'язують зі ство­ ренням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий зразок галицької архітекту­ ри. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літописної розповіді. Особливою красою відзначалась церква св. Івана. Різьба на них настільки вразила літописця, що він повідомив ім'я скульптора — "хитре- ця" Авдія. На головних дверях "був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, дивувалися..." За Василька і його сина

Володимира Васильковича працював видатний фахівець у галузі містобуду­вання "муж хитр" Олекса, який спорудив ряд дерев'яних міських амортифі­кацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятипо­верхова дерев'яна наскельна фортеця IX—XIV ст. Тустань поблизу с. Урич у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона Богоматері-Одигітрії кінця XIII—XIV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Галицьке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). Багато українських ікон залишаються в руслі ху­дожніх традицій Галицько-Волинської землі, їм, попри індивідуальну мане­ру окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту й одночасно вміння користуватись контрастами барв, емоційна насиченість образу-символу. Ці особливості, органічно зливаючись у ході подальшого розвитку з новими рисами, стали в майбутньому одним із ком­понентів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної Украї-

71

Тема З

ни (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і даль­ший розвиток мотивів, відомих ще з середньовіччя.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спосте­рігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумов­лених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце у формуванні української куль­тури, у зміцненні її зв'язків з культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мис­тецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, у тому числі доби Га-лицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтриму­вав дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київсь­кої Русі і Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збе­реження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

Основні терміни і поняття

Дуумвірат — урядування у певній державі двох осіб, споріднених чи не-споріднених сімейно, що володіють рівними правами у вирішенні економіч­них, соціальних, культурних, політичних питань.

Монархія — це форма державного правління, за якої верховна державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави дер­жави і передається у спадок.

Окупація — загарбницька політика військ і адміністрації певної країни щодо території іншої з метою оволодіння, загарбання.

Олігархи — представники вищих прошарків суспільства, які володіючи достатніми матеріальними і комунікативними засобами впливу на політич­ну ситуацію, з метою розширення владних повноважень часто нехтують по­ширеними у суспільстві правилами, встановленими як державними можно­владцями, так і звичаєм.

Опозиція — цілеспрямована діяльність представників групи людей, що відстоюючи власні інтереси, здійснюють заходи, які суперечать основній лінії державної політики, що проводиться керівними колами держави

Територія — землі, що внаслідок історичних, політичних, культурних відносин належали певним етнічним, політичним об'єднанням на правах повного або обмеженого урядування і стали однією з найважливіших рис самоідентифікації людських спільнот.

Хан — тюркський і монгольській титул. Спочатку означав вождя пле­мені. В Монгольській імперії XIII—XIV ст. — правитель улусу, а після роз паду її — титул государя.

72

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Персонали

Ярослав Володимирович (1153—1187) — князь галицький, син Володи­мира Володаревича й дочки угорського короля Коломана. В 1150 р. одру­жився з дочкою Юрія Долгорукого Ольгою. Отримав від батька галицький престол (1152) і мусив вести затяжну війну з київським князем Ізяславом Мстиславичем за порубіжні міста. Утримав їх за собою. Провадив виважену внутрішню і зовнішню політику. В 1167 р. уклав союз із візантійським імпе­ратором Мануїлом. Водночас значно залежав від бояр. Перед смертю заповів галицький престол синові від Анастасы Олегові, а законному синові Володи­миру віддав Перемишль. Помер у Галичі й похований в Успенському соборі.

Роман Мстиславич (бл. 1150—1205) — князь новгородський, волинсь­кий, галицько-волинський. Син Мстислава Ізяславича. В 1168—1170 pp. княжив у Новгороді Великому, від 1170 до 1199 — у Володимирі-Волинсь-кому, який дістав у спадщину від батька. Особливо уславився успішними походами проти половців у 1197—1198, 1201 і 1204 pp. У 1199 р. "вокня-жився" в Галичі. У 1202 р. оволодів Києвом, об'єднавши під своєю владою всю Південно-Західну Русь. Був видатним полководцем і мудрим держав­ним діячем. Підтримував мирні відносини з Угорщиною і Польщею.

Данило Романович (1200 — 1264) — князь галицько-волинський. Син Романа Мстиславича. У 1213 р. бояри офіційно проголосили його князем. Данило утвердився на Волині (1221) за підтримки населення. У 1238 р. "вок-няжився" в Галичі. У 1239 р. оволодів Києвом, пославши туди свого тисяць­кого Дмитра. Після битви під Ярославом він остаточно повернув собі Гали­чину. Розпочав будувати міста Львів (1256), Холм. 1253 p. коронований у м. Дорогочині. Змушений був підтримувати мирні відносини з Угорщиною і Польщею, Золотою Ордою, що часто переривалися воєнними конфліктами.

Найважливіші події

1199—1205 рр. — князювання Романа Мстиславича, який у 1199 р. об'єд­нав Галичину і Волинь.

1201—1264 pp. — роки життя князя Данила Галицького (князював у Га­лицькій землі з 1238 по 1264 p.).

1238 p. — розгром Данилом Галицьким війська хрестоносців під Дорого-чином.

1240. p., 6 грудня — захоплення Києва монголо-татарами.

1240. р. — вторгнення монголо-татар на територію Галицько-Волинсько-го князівства.

1256 р. — Перша згадка про будівництво Львова.

1301 — 1308 pp. — князювання онука Данила Романовича Юрія, який знову об'єднав Галицько-Волинські землі.

73

Тема З

1308—1321 pp. — правління в Галицько-Волинському князівстві дуумві­рату синів Юрія: Лева Юрійовича — в Галичині та Андрія Юрійовича — на Волині.

1325 — 1340 pp. — князювання Юрія II Тройденовича — останнього га­лицько-волинського князя.

Контрольні запитання та завдання

1. Чому після занепаду Києва саме Галицько Волинське князівство стало основою української державності?

2. Якими були особливості політичного та соціально-економічного розвит­ку Галицько Волинської держави у другій половині XIII — першій половині XIV ст.?

3. У чому полягали причини завоювання монголо-татарами Київської Русі?

4. Які основні творчі здобутки і досягнення культури України-Русі XII— XIV ст.? Які пам' ятки цієї культури дійшли до наших часів?

Теми рефератів

1. Галицькі землі у складі Київської держави. Утворення удільного Галицького князівства та його розвиток у XII cm.

2. Виникнення та розвиток Волинського князівства.

3. Утворення Галицько^Волинськоїдержави таїї розвиток у 1199—1240рр.

4. Галицько-Волинське князівство у 40 — 60 х pp. XIII ст. Боротьба Данила Галицького проти Орди.

5. Основні віхи політичного життя Галицько Волинської держави у дру­гій половині XIII — першій половині XIVcm.

6. Особливості суспільно політичного та економічного розвитку Галиць­ко Волинського князівства.

7. Історичне значення Галицько Волинської держави.

Рекомендована література

І.Андрущенко І. Галичина: між Польщею й Австро-Угорщиною // Київ­ська старовина. — 2001. — № 1. — С 73—81.

2. Бойко ОД. Історія України. — К., 1999. — С 71—80.

3. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. — К., 1999. — С 111—138.

4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. — Л., 1991. — С. 81—99.

5. Ісаєвич Я. Галицько-Волинська держава. —Л., 1999.

6. Історія України / За ред. В.А. Смолія. — К., 1997. — С. 50—56.

7. Історія України в особах. IX—XVIII ст. — К., 1993. — С. 89—132.

8. К о тпляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. —К., 1993.

74

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

9. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. — К., 1998.

10. Кралюк П. Роман Мстиславич, князь Волинський і Галицький. Істо­рико-біографічний нарис. — Луцьк, 1999.

11. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. — К., 1984.

12. Нариси історії України: новий погляд. — 4.1. — К., 1994.

13. Моця О.П. Населення південно-руських земель IX—XIII ст. — К., 1993.

14. Шаров 1.100 видатних імен України. — К., 1999.

15. Полное собрание русских летописей. — Летописный сборник, имену­емый Патриаршею или Никоновскою летописью. — СПб., 1885.

16. Полное собрание русских летописей. — Летопись по Воскресенскому списку. — СПб., 1856.

75

Тема 4

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО

КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (XIV-XVI ст.) (4 год)

Монгольська навала. XIII cm. поклала край багатій, самобутній та яск­равій історії Київської Русі. У свого роду історичний морок поринули Ті спад­коємці на українських теренах: Київське, Переяславське, Чернігівське князів­ства. Лише Галицько Волинська земля до XIV cm. одиноко фігурувала як рівна поміж європейських держав, аж поки і Ті не поділили між собою войовничі сусі­ди. Однак із середини XIVст. на землях майбутньої України починається про­цес відтворення державності та визволення з під монголе татарського іга. Ця державність в історичній формі Великого князівства Литовського була дво-етнічною — литовською і руською (і не лише тому, що другий компонент відігрававроль'Тідемографічного субстрату — до 90 % населення, а насамперед завдяки його культурному впливу на неї) при політичному пріоритеті й над­звичайній динамічності литовського начала.

З посиленням польського складника у польсько литовській унії, утворенням Польсько Литовської держави і стрімким зростанням гегемонії польських фе­одалів у ній, особливо від Люблінського сейму 1569p., змінювалися і характер та сила впливу цієї держави як домінуючого суспільного чинника на українські землі. У зв'язку з цим можна спостерігати дві тенденції у їхньому історично­му розвитку.

Перша — поглиблення інкорпорації українських земель чужонаціональним політичним утворенням і консеквентно — втрата залишків політичної йад­міністративної окремішності, поглинення провідних суспільних верств польсько католицьким середовищем, зростання економічного та позаекономіч­ного визиску селян і міщан, ескалація національного і релігійного гніту. Сере іншого це означало остаточне відмирання закорінених у давньокиївській спа щині соціальних відносин і груп.

Друга тенденція — народження і становлення нових суспільних сил, вж не умовно, ареально українських за своїм національним забарвленням. Вони

76

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

стали вирішальним чинником, що завадив геноциду й етноциду Русі України, спричинився до глибоких,революційних змін у її соціальній структурі та полі­тичному устрої, відродив і на тривалий час зберіг ідею її державності. Йдеть­ся насамперед про українське козацтво.

Якщо розглядати цю епоху в контексті світової історії, то вона була вирі­шальною у закріпленні впливів західної цивілізації на Україну, що опинилася на межі європейського й азіатського світів з усіма похідними з такого маргіне-су наслідками. А відтак можна впевнено стверджувати, що за всієї потуж­ності інтегрального східного фактора тут окреслилася європейська культур на домінанта.

План семінарського заняття

1. Суспільно-політичний розвиток України XIV—XVI ст. Основні ета пи входження українських земель до складу Великого князівства Литовсь­кого та Речі Посполитої.

2. Соціально економічне становище українських земель XIV—XVI ст.

3. Зовнішньополітичні аспекти життя України. Боротьба зовнішніх сил за українські землі у XIV—XVI ст.

Методичні рекомендації

1. Суспільно-політичний розвиток України XIV—XVI ст. Основні етапи входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Вивчаючи перше питання, слід звернути увагу на таке явище, як "виринання" Литви, тобто її зміцнення, стрімке політичне та те­риторіальне зростання, і чинники цього процесу. Особливо важливими були: розгром і ослаблення руських князівств у результаті монгольської навали та необхідність згуртування сил проти експансії Тевтонського ордену.

Можна виділити основні етапи включення українських земель до складу Литви за такою схемою:

1. Походи Гедиміна (Гедимінаса) (20-ті pp. XIV ст.), коли, за свідченням білорусько-литовських літописів, польських хронік, зокрема "Хроніки" Мацея Стрийковського, відбулися походи Гедиміна на Волинь і Київщину. Спочатку було захоплено м. Володимир-Волинський, потім — Луцьк, Ов­руч, Житомир, Білгород, а після місячної облоги й кияни "змовившись, по­далися до великого князя Гедиміна і, вийшовши з міста з хрестами, ігумени й попи, й диякони, ворота міські відчинили і зустріли великого князя Геди­міна урочисто й подалися служити і присягу свою великому князю Гедимі-ну на тому дали...". Та, оскільки метою останнього спочатку не було при­єднання, то ці землі поки що було лише узалежнено від Литви.

2. Заходи за Ольгерда (Ольгірдаса), коли Литва вже набувала ознак міцної держави. Але слід акцентувати увагу на тому, що до 1340 р. Галицько-Во-

77

Тема 4

линська земля зберігала незалежність, і лише після смерті останнього га­лицько-волинського князя Болеслава-Юрія син Гедиміна Любарт стає фор­мальним сюзереном Волинської землі з містами Луцьком, Володимиром, Кременцем та ін. Галичина і частина Західної Волині (Холмщина і Белзька земля) опинилися під владою Польщі.

У процесі переходу суверенітету над українськими землями до Великого князівства Литовського необхідно підкреслити роль воєнної кампанії Оль-герда 1362 р. В "Повісті про Поділля" (середина XV ст.) містяться історичні відомості про битву на Синіх Водах та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Коріата Гедиміновича. У Густинському літописі із Синьоводською битвою хронологічно пов'язується й завоювання литовця­ми Київщини. Так під 1362 р. тут зазначено: "У цей рік Ольгерд переміг трьох царків татарських з ордами їх... І відтоді з Поділля вигнав владу татарську. Цей Ольгерд й інші руські держави під владу свою прийняв, і Київ під Федо-ром-князем узяв, і посадив у ньому Володимира, сина свого". Ці відомості доповнює польський хроніст XVI ст. М. Стрииковськии, стверджуючи, що Ольгерд визволив від татар "Торговицю, залишки мурів якої ще й сьогодні стоять в гирлі ріки Бугу, Білу Церкву, Звенигород і всі степи аж за Очаків, від Києва і до гирла Дону та загнали їх аж до Волги, а інших до Кафи й Азова та Криму, в середину Таврії або Перекопу." Отже, після перемоги литовсь­кого війська на Синіх Водах 1362 р. над татарами та походу на Коршів (се­редня течія р. Дон), що передував їй, до литовських володінь було приєдна­но Поділля, Київщину, Переяславщину та Чернігово-Сіверщину. Київська та Переяславська землі дісталися сину Ольгерда Володимиру, а Поділля — синам його брата Коріата.

Прикметно, що включення українських земель до складу Литви відбу­валося переважно мирним шляхом. У джерелах не зустрічаємо повідомлень про збройну боротьбу литовців із населенням українських земель. Основним фактором, що пояснює легкість, з якою Литва зуміла поширити свою владу на руські землі, було те, що це відповідало інтересам їх людності — Велике князівство Литовське забезпечувало захист території від Золотої Орди.

Підсумовуючи наслідки цього процесу, слід виділити ще один принципо­во важливий для розуміння його характеру момент. У письмових джерелах того часу литовська держава називається Великим князівством Литовським і Руським або Великим князівством Литовським, Руським і Жмойтським. Су­часні автори застосовують скорочення ВКЛ (Велике князівство Литовське), але багато хто забуває, що воно не випадково називалося і "Руським". У цьо­му сенсі варто нагадати, що Україна того часу продовжувала зберігати за со­бою назву Русь. Вітчизняні історики XIX—XX ст., зокрема М. Грушевський, часто вживали ці назви як тотожні або і одночасно ("Україна-Русь").

Велике князівство Литовське, Руське і Жмойтське було політично, етніч­но й культурно різнорідним державним утворенням. Давньоруські (переваж­но білоруські та українські) землі, що перебували на вищому економічному і

78

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

культурному рівні, становлячи близько 90 % території держави, підпорядко­вувалися литовському центру. Літописання та офіційне діловодство велися руською мовою. Входження руських територій до складу ВКЛ мало великий позитивний вплив на його соціально-економічний і культурний розвиток, прискорило процес феодалізації литовського суспільства, внесло туди елемен­ти правового та політичного устрою, яких бракувало останньому.

Варто простежити та порівняти розвиток окремих удільних князівств. Так протягом 60—80-х pp. XIV ст. відбувалося швидке відновлення держав­ного життя у Київському князівстві на чолі з князем Володимиром Ольгер-довичем — виразником інтересів місцевих феодалів (особливо після смер­ті Ольгерда), які активно підтримували його. За його правління (1362— 1394) татари практично не з'являлися в Київській землі, що мало велике значен­ня для розвитку господарства, збільшення населення, піднесення культур­ного життя. Межі князівства значно розширилися в південному та півден­но-східному напрямках. Одним із яскравих проявів політичної автономії та економічної стабілізації князівства стало карбування Володимиром власної монети. Він титулувався як самостійний володар — "з Божої ласки князь київський". Київ знову почав висуватися на одне з чільних місць у політич­ному житті Русі. Слід також звернути увагу на активізацію церковного жит­тя, особливо з приїздом до Києва митрополита Кипріана.

Тим часом на Поділлі утвердилися князі Коріатовичи — брати Юрій, Олександр, Костянтин, Федір, які розбудували міста Кам'янець, Смотрич, Бакоту, Червоноград, Брацлав, Меджибіж, перестали надсилати данину в Орду і готувалися до боротьби з нею. Літопис повідомляє, що ці князі "уві­йшли в приязнь з отаманами (місцеві управителі, поставлені татарами. — Авт.), почали боронити Подільську землю, а баскакам данину давати при­пинили".

На Волині за Любарта Гедиміновича та його сина Федора пожвавилася економіка, будувалися нові міста, фортеці, церкви. Князі вживали заходів протидії зазіханням Польщі.

Дещо повільніше розвивалася Чернігово-Сіверська земля, украй спусто­шена татарською навалою. Зі встановленням тут влади литовських феодалів утворилося кілька удільних князівств: Чернігівське (правив Костянтин Оль-гердович), Стародубське (Патрикій Наримунтович), Трубецьке (Дмитро Оль-гердович), Новгород-Сіверське (Корибут-Дмитро Ольгердович).

Висвітлюючи територіально-адміністративний устрій цих земель, необхід­но пам'ятати, що вони вважалися власністю великокнязівської династії Ге-диміновичів, представниками якої були тут удільні князі. У такий спосіб від влади було усунено місцеву аристократію, оскільки Ольгерд побоювався мож­ливого виступу руських князів за незалежність. Удільний князь розпоря­джався державними землями князівства. При ньому діяла рада, що складалася з місцевих впливових феодалів та придворних урядовців і вирішувала питан­ня законодавства, управління, роздання земель тощо. Головною військовою

79

Тема 4

силою удільних князів було феодальне ополчення, основу якого становили бояри (шляхта). Оскільки удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя литовського, вони мусили надавати йому в разі потреби військову допомогу та сплачувати щорічну данину — підданщину. "Удільні князі мали право брати участь у великокнязівській раді, що вирішувала най­важливіші проблеми зовнішньої та внутрішньої політики ВКЛ.

Кожне велике удільне князівство складалося з кількох дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії, а також з боярських вотчин та державних земель, що перебували у користуванні селянських общин. Князівства поділялися на волості, а наприкінці XIV ст. на півдні Київщини та Поділля з'явилися повіти. У волості та повіті удільний князь призначав намісників з місцевих феодалів чи слуг дворянського походження, що вико­нували обов'язки доменіальних і державних урядовців.

Поєднання функцій вотчинного управління та суду з державним управ­лінням і судом було характерною ознакою двірцево- вотчинної системи уділь­ного князівства. Таким чином, на цих землях було встановлено адміністра­тивну владу, структура якої була подібною до литовської, але із залученням місцевої (української) еліти. Власне ця частина Русі стала територіальним утворенням автономного типу, литовські сюзерени якого дотримувалися принципу: "Старини не рушимо, новини не вводимо". Характерно, що до­сить швидко литовські князі зближувалися з місцевим боярством і ставали виразниками руських інтересів. Проявом цього процесу є прийняття багать­ма Гедиміновичами православ'я, укладення численних русько-литовських династичних шлюбів, не кажучи вже про культурну асиміляцію литовської знаті.

Особливу увагу слід приділити внутрішнім і зовнішнім обставинам укла­дення Кревської унії. За Ольгерда політичні сила і рівновага ВКЛ ґрун­тувалися на союзі та солідарності трьох князів-братів: Ольгерда, Любарта та Кейстута. Далі у боротьбі за титул великого литовського князя переміг Ягайло Ольгердович, ув'язнивши і вбивши Кейстута 1382 р. Син Кейстута — Вітовт звернувся за допомогою до Тевтонського ордену. Одночасно два Ягай-лові брати — Андрій Полоцький та Дмитро Брянський перейшли на бік Мос­кви. Литва опинилась у дуже складному становищі. З одного боку їй загро­жувала Угорщина, з другого — Польща, король якої загарбав Поділля, й Коріатовичі стали його васалами. Велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив агресивний Тевтонський орден. На сході зміцнювався ще один су­перник — Московське князівство, об'єднуючи північно-східні землі Давньої Русі. Перемога у Куликовській битві 8 вересня 1380 р. надала Москві роль організаційного й ідеологічного центру об'єднання східнослов'янських зе­мель. Намагання Ягайла підтримати Мамая було невдалим і похитнуло його позиції. Через цю та інші причини (підступне вбивство Кейстута, очолена Вітовтом опозиція, складна ситуація в Жемайтії) за вісім років правління він не здобув підтримки ні у князівстві, ні у сусідів. Отже, укладення унії з

80

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Польщею як для самого Ягайла, так і для Литви в цілому було виходом із занадто проблематичної ситуації.

У свою чергу Польща також потребувала підтримки Литви, оскільки її власне зовнішньополітичне становище у 80-х pp. XIV ст. теж значно погірши­лось, їй загрожувала втрата власної корони через імовірну унію з Угорщи­ною. Польська правляча верхівка змушена була запросити на королівський стіл доньку короля Угорщини і Польщі Людовика І Угорського Ядвігу і одружити її з Ягайлом. У такий спосіб Польща сподівалася за підтримки Лит­ви зупинити експансію Тевтонського ордену, відвоювати у нього Балтійське Помор'я, повернути захоплену Угорщиною Галичину і примножити свої во­лодіння за рахунок українських та білоруських земель. Великі надії на унію покладало і польське духовенство, яке прагнуло поширити католицизм у ВКЛ і цим посилити свій вплив на сході Європи.

Унія, підписана у замку Крево 14 серпня 1385 p., поклала початок соціаль­но-політичному та культурному впливові магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Оскільки за договором обидві держави об'єдналися в одну "на вічні часи", то Ягайло мусив передати Польщі всі володіння, за які та сперечалася з Литвою, а також повернути землі, відібрані сусідами. Ягайло прийняв като­лицьку віру та мав перевести в неї своїх братів, "бояр", "народ".

Важливо підкреслити, що запровадження католицизму у ВКЛ було од­ним із засобів зміцнення влади польських та литовських феодалів і в україн­ських землях. Ставши у 1386 р. польським королем, Ягайло видав 20 люто­го 1387 р. привілей, за яким для бояр-католиків розширювалися права во­лодіння спадковими маєтностями. Литовські феодали-католики, отримав­ши більші права порівняно з українськими православними землевласника­ми, перетворювалися на вищу, привілейовану верству. Станові привілеї ли­товських феодалів, на відміну від українських, розширювалися в процесі подальшого зближення Польщі та Литви. Цьому сприяли визнання влади єдиного монарха для обох держав, проведення єдиної зовнішньої політики, часте поновлення актів польсько-литовської унії, запровадження у ВКЛ структур польського державного устрою, розміщення польських залог на території Литви, призначення на вищі посади у князівстві польських маг­натів. У 1386—1388 pp. удільні князі були змушені дати присяжні грамоти невірність "королю, королеві і Короні Польській", що, згідно з тогочасним феодальним правом, означало перехід князів у васальну залежність від польського короля.

Розкриваючи значення Кревської унії, слід акцентувати увагу на тому, що її укладення викликало невдоволення литовської знаті, оскільки виник­ла реальна загроза державній самостійності ВКЛ, що у свою чергу спровоку­вало ускладнення внутрішньополітичного становища. Рух литовських фео­далів проти реалізації Кревської унії очолив великий князь Вітовт Кейсту-тович (1382—1430). Виборюючи собі політичний провід, він уклав союз з Тевтонським орденом і водночас заручився підтримкою Московського кня-

81

Тема 4

зівства. Ягайло змушений був підписати 5 серпня 1392 р. у м. Острові угоду, згідно з якою повернув Вітовту всі батьківські землі (насамперед Троцьке князівство), намісник польського короля у ВКЛ князь Скиргайло поступив­ся своїм місцем Вітовту, який був визнаний довічним правителем ВКЛ (хоча й без титулу великого князя) за васальної залежності від короля. Висвітлю­ючи оформлення нового політико-правового статусу ВКЛ після Кревської унії, слід звернути увагу на той факт, що Островська угода припинила три­валу боротьбу між різними політичними угрупованнями всередині литовсь­кого суспільства, сприяла об'єднанню їх навколо Вітовта, дала поштовх до відновлення державного суверенітету Литви.

У 90-х pp. XIV ст. Вітовт здійснив ряд заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни і зміцнення центрального управління. Один з них — акція з ліквідації удільних княжінь, спричинена сепаратистським рухом у них. Власне самі-уділи як адміністративно-територіальні одиниці ліквідовані не були. Від влади усувалися удільні князі, що стали надто незалежними воло­дарями. Найдавніші білорусько-литовські літописи свідчать, що це була по­літика покарання за "невчинення покори своєму новому господарю".

Впродовж 1393—1395 pp. Вітовт силою позбавив влади Федора Любар-товича Волинського, Володимира Ольгердовича Київського, Дмитра-Кори-бута Ольгердовича Сіверського, Федора Коріатовича Подільського. Під 1393 р. літопис повідомляє: "Подільська земля не хотіла слухняною бути князю великому Вітовту і Литовській землі... І князь великий пішов з усіма силами литовськими на Поділля... і всі міста зайняв...". На місце удільних князів були посаджені або намісники (як у Луцьку), або близькі до Вітовта князі-державці (як у Києві), де з кінця XIV ст. до 30-х pp. XV ст. володарю­вали литвини Гольшанські (Іван, його син Андрій та онук Михайло).

Ослаблення позицій Вітовта після розгрому 1399 р. на р. Ворсклі змуси­ло його піти на підписання у 1401 р. Віденської угоди, яка власне відновила унію з Короною Польською, повторила основні пункти Островської угоди 1392 р. Згідно з угодою Вітовт залишався довічним правителем Литви, а інкорпорація всіх підвладних йому земель, за винятком тих, що належали його братові Сигізмунду, мала відбутися після смерті. Було додано низку заприсяжних грамот польському королеві — "верховному князю Литви" Владиславу II Ягайлу представниками руських земель Вітовта. З'ясовуючи значення Віденської унійної угоди, слід наголосити, що вона зменшувала полі­тичні суперечності між Литвою і Польщею та сприяла їхньому спільному ус­піхові у боротьбі проти Тевтонського ордену. Вирішальна перемога під Грюн-вальдом 15 липня 1410 р. остаточно припинила агресію німецьких рицарів на схід. Вітовт зумів повернути собі втрачені політичні позиції: Польща переда­вала йому в довічне володіння західне Поділля, король угорський і німець­кий імператор Сигізмунд І запропонував королівську корону і підтримку.

Зміцнення Литви закріпила Городельська унія 1413 p., яка проголошу­вала збереження великокнязівського столу в Литві. Після смерті Вітовта

82

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

мали відбутися вибори нового великого князя литовського, кандидатура якого погоджувалася з польським королем. Разом з тим був вироблений по­рядок обрання польського короля за згодою феодалів обох держав. Горо-дельська угода закріплювала за покатоличеною литовською знаттю панівне становище у ВКЛ, надаючи привілеї не лише на вотчинні, а й на пожалувані землі, що зрівнювало литовське боярство у станово-правовому відношенні з польськими магнатами і шляхтою (варто звернути увагу на той факт, що в документах Городельської унії серед бояр, панів чи шляхти зовсім не згаду­ються князі, які, очевидно, були витіснені з політичної структури власне польських та литовських земель в українські та білоруські). Закріпити су-веренізацію ВКЛ мала коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. Однак таємна протидія з боку Ягайла та польських магнатів зірвала її, а невдовзі Вітовт раптово помер (жовтень 1430 p.).

Розкриваючи тему князювання наступника Вітовта — Свидригайла (1430—1432), треба насамперед розглянути його політичні акції, спрямовані на здобуття Литвою незалежності. Вся його діяльність позначена воєнними діями на порубіжжі Польщі та ВКЛ. Боротьба закінчилася підписанням дво­річного перемир'я у серпні 1431 р., за яким Західне Поділля залишилося за Польщею, а Волинь — за Литвою. Внутрішня політика Свидригайла, що спирався переважно на українських та білоруських православних князів і бояр, викликала невдоволення литовських феодалів, які у 1432 р. проголо­сили великим князем литовським молодшого брата Вітовта — Сигізмунда Кейстутовича (1432—1440). Подальший розвиток внутрішньополітичної ситуації у ВКЛ призвів по суті до розколу його на дві держави: власне ли­товське князівство з частиною білоруських земель під владою Сигізмунда, якого активно підтримувала Польща, і так зване Велике князівство Руське (Волинь, Брацлавщина, Київщина і Новгород-Сіверщина), де, як свідчить літопис, "посадили князя Швидригайла на велике княжіння Руське". Щоб позбавити Свидригайла підтримки, Ягайло і Сигізмунд видали 15 жовтня 1432 р. привілей, що зрівнював православних князів та бояр у майнових та особистих правах із литовськими феодалами-католиками. Позиції Свидри­гайла були суттєво послаблені, йому вдалося утримати за собою лише Київ­щину і Новгород-Сіверщину. Це не зломило князя: він організував за допо­могою лівонців похід на Литву, проте зазнав поразки 1 вересня 1435 р. на р. Свента біля Вількомира. Ним було здійснено ще кілька воєнних акцій, спрямованих проти Сигізмунда. До кінця 1438 р. він підтримував стосунки злуцькими князями, допоки вони не підкорилися Сигізмунду. Так, власне, закінчилися "Свидригайлові війни", які, крім династичних змагань, об'єк­тивно також мали характер боротьби за відновлення державності українсь­ко-руських земель. Слід підкреслити, що із завершенням цих воєн змінився і політичний курс Сигізмунда. Не потребуючи більше підтримки Польщі для боротьби із суперником, він сам намагався позбутися залежності від неї. Як свідчить літопис, своє бажання не коритися Короні Польській він мотиву-

83

Тема 4

вав так: "Ніколи ми не були нічиїми підданими, і велике князівство наше, наскільки сягає пам'ять людська, ніколи нікому не було підвладним: ми не отримали його від поляків, а займаємо княжий престол за Богом даним спад­ковим правом по наших попередниках. Після смерті нашого брата, вічної пам'яті Вітовта, воно перейшло до нас як до законного спадкоємця, і ми на цьому престолі, з Божою допомогою, нікого, крім Бога не боїмося". За Сигі-змунда було розроблено навіть проект антипольської ліги, до якої мали уві­йти австрійський імператор, Прусський (Тевтонський) та Лівонський орде­ни. Проте смерть князя 20 березня 1440 р. залишила нездійсненними ці на­міри. Литовський престол перебрав 13-річний Казимир Ягайлович (1440— 1492), який 1447 р. одночасно став і польським королем. За нього польсько-литовські взаємини оформилися у вигляді персональної унії. Політика Ка­зимира характеризувалася послідовним курсом на централізацію управлін­ня литовськими і польськими землями, що викликало невдоволення литовсь­ких магнатів. Щодо українських земель, аби нейтралізувати партикуляризм і опозиційність до своєї влади їхньої феодальної еліти, Казимир відновив удільні Київське і Волинське князівства. Останнє було передано під владу Свидригайла, і таким чином досягався певний компроміс з ним. Після смерті останнього (1452) Волинське князівство було перетворене на воєводство.

Київське удільне князівство 1440 р. було відновлене під зверхністю вну­ка Ольгерда — Олелька Володимировича. Затим князювання успадкував його син Семен (1455—1470); коли він помер, Казимир "царствений град Київ і княжіння у воєводство перемінив", 1471 р. утвердивши тут воєводою като­лика Мартина Гаштольда.

Після ліквідації удільних князівств найбільшим територіально-адміні­стративними одиницями стали воєводства, які у свою чергу поділялися на повіти, очолені старостами. Ці зміни в адміністративно-територіальному устрої, а також подальше наближення правового становища литовських, українських та білоруських феодалів до польських через привілей 1492 р. великого князя литовського (який 1501 р. став і польським королем) знач­ною мірою прискорили державну інтеграцію ВКЛ та Корони Польської. Це врешті-решт і спричинило Люблінську унію 1569 р. Процес об'єднання цих двох державно-політичних суб'єктів був тривалим, досить складним, а по-1 части й суперечливим, тому варто ознайомитись із його перебігом.

Після смерті Казимира (1492) королем польським було обрано його сина Яна-Альбрехта, а великим князем литовським став другий син — Олександр. Цим на деякий час було фактично перервано персональну унію ВКЛ та j Польщі, яка була поновлена вже у 1501 р. коронацією Олександра Казими-ровича, що мав пристати на наказ польських феодалів: "Корона Польська та ВКЛ злучаються в одно неподільне й одностайне тіло, щоб був один народ, одна держава, одне братство, спільна рада, одна голова, один король і пан". Його наступник Сигізмунд І Старий (1506—1548) негативно ставився до без­посередньої інкорпорації Литви і за довгі роки його правління поступу в цьо-

84

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

му напрямі не було. У 1544 р. король передав синові Сигізмунду-Августу правління ВКЛ, що знову порушило традицію персональної унії і фактично відокремило Литву від Польщі на чотири роки, до смерті Сигізмунда І Ста­рого, після чого унійний процес поновився.

Розглядаючи фактори об'єднання Литви та Польщі, слід виділити поміж них такі:

1. Постійні важкі війни з Московським князівством за територію (ВКЛ втратило майже третину своїх земель, у тому числі Чернігово-Сіверщину і важливі стратегічні й торгові пункти Смоленськ та Полоцьк); необхідність організації спільної відсічі татарським нападам і турецькій агресії (особли­во актуально це було для українських земель, на які напади татар наприкінці XV ст. стали практично щорічними).

2. Пріоритетом для Польщі було збільшення володінь, опанування родю­чими українськими землями, розширення джерел ресурсів та ринків, конт­роль над торговими і стратегічними шляхами, визиск української людності.

3. Литовський фактор: криза у державі, викликана територіальними втратами, непопулярністю виснажливої Лівонської війни; внутрішні незго­ди у верхах, зокрема між магнатською верхівкою та боярсько-шляхетським загалом; партикуляризм руської спільноти. Литовська шляхта, орієнтую­чись на піднесення Польщі у всіх сферах (часи правління Сигізмунда II Ав-густа(1548—1572) недарма звалися "золотим віком" Польщі), розраховува­ла на покращення свого майнового та правового становища, повне зрівнян­ня з польською шляхтою.

Особливий наголос бажано зробити на аналізі української ситуації, спе­цифіка якої полягала в тому, що українська шляхта, прагнучи здобути й за­кріпити свої привілеї та права, фактично опинилася в одному таборі з поляка­ми, що прагнули "шляхетської республіки" — єдиного державного утворен­ня на базі ВКЛ та Польщі. Треба мати на увазі, що реформаційний процес у ВКЛ 1563—1566 pp. та прийняття другого Литовського Статуту (1566) не ви­рішили жодної з українських проблем (свавілля адміністративної влади, со­ціальна і правова нерівність, організація захисту від татарських набігів). Все це сприяло поширенню партикуляристських настроїв серед української шлях­ти. В цьому ж середовищі під впливом гуманістичних ідей формувалося праг­нення "освіченої монархії", в якій сюзерен гарантував би всі права, свободи та привілеї дворянства. Таким привабливим зразком держави вважали королів­ство Ягеллончиків, чому певною мірою сприяли праці С. Оріховського.

Розглядаючи перебіг Люблінського сейму 1569 p., необхідно з'ясувати позиції та наміри різних сторін, представлених на ньому, розкрити причи­ни й хід дискусії та дій його учасників. Так литовці, не погоджуючись із польським баченням унії (інкорпорація Литви), розробили власну програму (М. Радзивілл та Я. Ходкевич), яка передбачала федерацію ВКЛ та Польщі

85

Тема 4

зі збереженням автономії Литви. Не дійшовши згоди з польським панством, литовська делегація залишила Люблін. Однак робота сейму продовжувала­ся, головно через участь українських послів. Акт унії було підписано 1 лип­ня 1569 р. на таких умовах:

• проголошувалося утворення нової федеративної держави двох на­родів — Речі Посполитої;

• окремий великокняжий стіл у Литві скасовувався, владу і становище монарха об'єднаної держави заступав король польський, його вибори мали відбуватися на вальному (загальному) сеймі за участю польської та литовсь­кої знаті й шляхти;

• основні політичні питання розглядалися на спільних сеймах, а вирі­шення конкретних питань покладалося на місцеві сеймики;

• уніфікувалася адміністративна система;

• зовнішні кордони оголошувалися спільними, а внутрішні відкрива­лися;

• одночасно Велике князівство Литовське і Корона Польська залиша­лися самостійними політичними утвореннями з окремими урядами, влас­ними скарбницями, військом і судово-правовою системою. Урядовою мовою Литви залишалася руська, а чинним правом — Литовські Статути.

Ще під час сейму Польща інкорпорувала у статусі воєводств Підляшшя, Волинь, Київщину та Брацлавщину, які до того були в складі ВКЛ. Цей пе­рехід не натрапив на спротив українського населення, хоча викликав знач­не невдоволення литовських феодалів. Названим воєводствам надавалися привілеї, згідно з якими майже всі повіти зберегли свої межі.

Однак варто наголосити, що ці, здавалося б, позитивні для України на­слідки унійного процесу, з іншого боку, аж ніяк не вирішували багатьох го­стрих соціальних питань в українських землях, а, як виявилося, багато в чому спричинилися до зростання соціальної і національної напруги. За свідченням документів, українська за походженням знать, обійнявши най­вищі провінційні посади, всіляко утискала єдинокровних і єдиновірних шляхтичів і міщан, не кажучи вже про посилення феодального визиску се лянства, що дедалі більше набирав форм панщини і надто обтяжливих п винностей та поборів. Інкорпорація Підляшшя, Волині, Поділля та Київ щини Польщею, безперечно, прискорила експансію на українські землі польських феодалів, що не лише призводило до посилення соціального гні нижчих верств, а й до жорстокого національного гноблення, перманентні утисків і дискримінації українців на релігійному ґрунті, полонізації і на-ціонал-ренегатства української еліти. Все це закладало основи не стільк політичної стабільності, скільки майбутніх соціальних, національних і ре­лігійних конфліктів в Україні.

86

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

2. Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст.

Переходячи до вивчення фактичного матеріалу другого питання, важливо звернути увагу на деякі зовнішньополітичні фактори, які активно вплива­ли на розвиток економіки України. Насамперед це наслідки татаро-мон-гольської навали, в результаті якої було зруйновано, пограбовано або й пов­ністю знищено багато сіл і міст — осередків ремесла, торгівлі, культури, знищено велику кількість населення. Панування Золотої Орди ускладнило політичну й економічну еволюцію українських земель: поглибилася феодаль­на роздробленість, уповільнився процес консолідації князівств, що й дало змогу сусіднім державам опанувати їх у XIV ст. Надалі Україна зазнавала спустошливих набігів ординців, особливо з утворенням у XV ст. Кримського ханства, під час яких грабувалися міста і села, гинуло багато людей, а ще більше потрапляло у полон. Про це свідчить наявність у волостях України великої кількості "пустовищ". Лише при спустошенні кримчаками Галичи­ни, Волині та Поділля у 1508 р. ясир становив понад 50 тис. осіб. Значних руйнувань зазнавали й південно-східні райони України, де відбувалися часті збройні сутички ВКЛ з Московським князівством. Тому влада мусила звільняти розорене населення на певний час від сплати податків, надавати йому різні митні пільги тощо.

Розглядаючи тенденції економічного розвитку українських земель XIV — першої половини XVII ст., слід звернути увагу і на їх специфіку в окремих регіонах, особливо з XVI ст. у зв'язку з розвитком товарно-грошо­вих відносин. Ця обставина у свою чергу мала великий вплив на перебудову феодального господарства, впровадження фільваркової системи, що відпо­відно спричинило низку заходів, спрямованих на посилення феодальної за­лежності селянства і, зрештою, його повне закріпачення. Насамперед це сто­сувалося західноукраїнських земель та центральних районів правобережної Київщини. На півдні та на сході України ці процеси були дещо уповільнені, панщинна система лише започатковувалася.

Основною галуззю економіки України XIV — першої половини XVII ст. залишалося сільське господарство, передусім землеробство, яке набувало інтенсивнішого розвитку завдяки запровадженню більш досконалих знарядь праці, повсюдному впровадженню трипілля, використанню добрив, серед сільськогосподарських культур підвищилася частка пшениці. У зв'язку з розвитком броварництва розширилися посіви ячменю та хмелю. Культиву­валися технічні та городні рослини, значного поширення набуло садівницт­во. Поряд з традиційним бортництвом розвивалося пасічне бджільництво. Важливе місце належало тваринництву, набуло розвитку табунне конярство. Не втратили значення і традиційні промисли: мисливство, рибальство, зби­ральництво, бортництво. Знелюднені набігами ординців величезні просто­ри східноукраїнських земель перетворилися на суцільні мисливські й бортні "уходи". Прикметно, що у XIV—XV ст. населення цих земель, як і за давніх часів, сплачувало данину "медом і скорою" (шкурками хутрових звірів). Активно здійснювалися добування поташу, виробництво селітри, набувало

87

Тема 4

поширення солеваріння. Важливою галуззю стало млинарство, що було мо­нополією феодалів. Водяні млини на одне-два, а то й на одинадцять водяних коліс були ледь не в кожному панському господарстві.

Важливо закцентувати увагу студентів на процесі формування і розвит­ку феодального землеволодіння — основі феодально-кріпосницької системи. Перехід руських земель під зверхність литовських князів не викликав істот­ного перерозподілу земельної власності, оскільки саме утворення Литовсь-ко-Руської держави спиралося на визнання земельних прав знаті. Зберіга­лася й загальна модель владних структур з тією лише відмінністю, що місце давньоруських удільних князів посіли представники великокняжої династії Гедиміновичів. Так звані уставні грамоти великих князів литовських підтверджували права й пільги новоприєднаних руських земель. їх видава­ли боярській знаті, яка на момент входження руських князівств до ВКЛ во­лоділа спадковими ("отчинними") землями і тепер визнавала себе васалами нового сюзерена.

Разом з територією волості у підпорядкуванні намісника опинялися і групи дрібних землевласників, що володіли землею не як "отчичі", а як "кінні слуги" на рицарському праві, зобов'язані відбувати збройну службу. Напружена зовнішньополітична обстановка вимагала залучати до військо­вої служби якомога більше населення, в тому числі й селянського, а відпо­відно — й економічного забезпечення, що реалізувалося в умовному землево­лодінні, наданому з князівського домену. Верховні правителі надавали своїм васалам окремі дворогосподарства, села й території у волостях, а то й цілі волості в умовне або спадкове володіння (з правом передання своїх володінь у спадщину, продажу тощо). В деяких регіонах України існувала традиція, за якою місцеві бояри тримали цілі волості по черзі. Зокрема волості Бирин, Золвяж, Утешків, Лопатин, Хотень, Олевськ у 70-х pp. XV ст. здавалися у почергове держання (по одному року) київським і житомирським боярам. Іншими умовами держання землі за військову службу були: "до волі і ласки господарської", "до живота" (до смерті васала), "до двох животів" (до смерті васала і його сина) тощо. Бояри прагнули перетворити тимчасове володіння у спадкове, зрівняти його у правовому відношенні з вотчиною. І це їм не­рідко вдавалося — протягом XVI ст. значно зросла кількість пожалувань ''на вічність".

Важливо наголосити на тому, що водночас із розширенням феодального землеволодіння відбувалася концентрація великої земельної власності в ру­ках супермагнатів: Замойських, Жолкевських, Калиновських, Потоцьких, Вишневецьких, Острозьких. Особливо швидко зростало феодальне землево­лодіння після Люблінської унії 1569 р. та постанови сейму від 1590 р. про роздання "пустищ, що лежать за Білою Церквою". Вже у XVII ст. Яремі Виш-невецькому належало 7445 димів (близько 50 тис. підданих) на Київщині та 1170 димів на Волині. Він входив до найвужчого кола "некоронованих ко­ролів" Речі Посполитої, поступаючися лише князю Владиславу-Домініку

88

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Заславському, власнику 25 178 димів (у т. ч. на Волині — 14 108, Брацлав-щині — 8556, Київщині — 2514), і Юрію Збаразькому, якому в 1631 р. нале­жало 24 382 димів.

Паралельно зростало і розширювалося церковне землеволодіння, насам­перед монастирське. Так у XVI ст. у володінні Києво-Печерського монасти­ря згадується близько 30 сіл Київського, Любецького, Остерського та Чор­нобильського повітів; Пустинно-Микільському монастирю у XVI ст. нале­жало понад ЗО сіл, серед яких Княжичі, Борщовиця, Дарниця на Дніпрі, Шепеличі на Прип'яті та ін. Великими землевласниками були також Ми­хайлівський Золотоверхий, Межигірськии, Красносільський, Спаський та інші монастирі, до яких перейшла частина як державних, так і приватних сіл. На Волині у XVI ст. згадувалося близько 70 монастирських сіл. Крім того, у власності Луцько-Острозької та Володимиро-Берестейської епископій перебувало не менш як 60 сіл та 4 містечка.

У контексті розгляду проблеми землеволодіння слід також звернутися до проблеми еволюції волосної громади на українських землях у XIV — на початку XVII ст. На той час до її структури належали: центри волостей (місто, містечко, велике село), приватні села, великокнязівські (державні) села, згуртовані дворища тощо. Аналогічно дворищам, частинами волостей були також "служби", а у волостях Київщини відомі "потуг" і "тягл". Найбільш поширеною структурною одиницею сільської громади був "дим" — дворо-господарство селянської сім'ї, яка включала 2—3 покоління родичів. Волос­на громада мала свою територію, яка складалася з наділів орних земель та угідь (земель, що належали відособленим дворогосподарствам, та загально­го користування), незайманих цілинних ділянок (їх можна було займати у разі потреби членам волості), а також земель, що додатково розподілялися між дворами, пропорційно до розмірів останніх. Названі три види земель ста­новили загальний земельний фонд — волосну альменду. Жителі волості мог­ли користуватися альмендою, але вона ніколи не могла перейти до них у спад­кове володіння. У свою чергу, право користуватися волосною альмендою давала селянам наявність алоду (спадкового наділу). До XVI ст. волості утри­мували у своєму складі і селян, і бояр, і зем'ян, які спільно вирішували ос­новні проблеми громади (сплата податків, розподіл волосних коштів, розме­жування земель, черговість відбування сторожової служби) на загальних зібраннях — вічах. Віча розглядали спірні питання, розслідували кримі­нальні справи, чинили суд у присутності представників державної адмініст­рації (вижів, водних). Звідси і походить термін "копний суд", де "копа", "купа" — це громада. Очолювалися громади сільськими старостами (стар­цями, отаманами, війтами, тивунами). Важливо зазначити, що в Галичині поряд із сільськими громадами на руському праві були також села на німець­кому та волоському праві, де урядували солтиси та війти (німецьке право), князі та крайники (волоське).

89

Тема 4

У процесі розвитку економічних відносин у XV—XVI ст. посилювалася дія чинників, що призводили до руйнування волосних громад. Найважлив­ішими з них були ті, які давали волощанам можливість виходу зі складу гро­мади разом зі своїми алодами, що вело до порушення цілісності волосної те­риторії, а отже, економічних та соціальних відносин у її структурі; до руй­нування громади спричинялося також адміністративно-господарське відок­ремлення центрального містечка або міста від неї.

Важливо простежити еволюцію форм селянського землекористування. За традиціями звичаєвого права селяни розглядали свої алоди як власність, однак феодальне право Корони Польської, ВКЛ, аз 1569 р. — Речі Посполи­тої вважало селян лише держателями землі, яких можна було будь-коли витіснити з неї. До певного часу королівська та великокнязівська влада були зацікавлені головним чином в тому, щоб землі не пустували і з них своєчас­но надходила натуральна чи грошова рента. Але з кінця XV ст., зі зростан­ням феодального землеволодіння, а особливо із середини XVI ст. (коли в про­цесі утвердження фільваркової системи господарства значно зросла вартість землі), умови селянського землекористування різко змінилися. У 1557 р. Си-гізмунд-Август II запровадив "Уставу на волоки", мета якої полягала в при­множенні державної казни за рахунок підвищення ефективності сільсько­господарського виробництва в нових умовах товарно-грошових відносин. Згідно з реформою, землі перемірювалися і ділилися на окремі ділянки — волоки, з яких нараховувалися податки. Обміром усі орні землі сільської громади поділялися на три умовні рівні поля, і дворогосподарство отриму­вало рівний з іншими наділ у кожному з виміряних трьох полів. Сума трьох наділів становила одну волоку, яка за розмірами поступалася дореформе-ним селянським землекористуванням. Бідні господарства одержували близь-1 ко 1/10 волоки — загороди. Земля, що залишалася після наділення селян, І відходила під фільварок. Зокрема в артикулі 20 "Устави" наголошувалося: І "Фільварки хочемо мати, щоб вони скрізь були заведені, причому якнай-| більшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти І погані або неродючі були, — такі (ґрунти) наказати людьми осаджувати, зо-1 ставивши на уряд у кожному полі по одній волоці". У процесі реформи юри-1 дичні акти постійно підкреслювали відсутність у селян права на землеволо-1 діння, отже, вони втратили сформовану століттями, базовану на звичаєвому І праві, можливість вільно розпоряджатися своїми наділами. Шляхта держа-1 ла наділи на правах повної власності, а співвідношення фільваркової і се-1 лянської землі становило 1:7. Збільшувалися норми відробіткової та грошо-1 вої ренти. Узаконюючи такий порядок речей, "Устава на волоки" містила! імператив: "... А до роботи приступати підданим, як сонце сходить, а зійти (зі роботи), як заходить (сонце), а відпочинку тим, що з худобою роблять, перед! обідом — година, в полудень — година, надвечір — година; а котрі пішо роб-І лять, тим відпочинку в ті ж часи, але по півгодини має бути;.. .а хто рано на І роботу не вийде через запізнення, такий другого дня стільки ж часу, на!

90

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

скільки спізнився, відробити має" (артикул 20). Так на Волині у другій по­ловині XVI ст. відробітки становили 3—4 дні на тиждень, а грошовий чинш коливався від 31 до 60 грошів з однієї волоки. Вол очна реформа в Україні була проведена в межах Берестейщини, Пінщини, Кобринського повіту і Кре­менецького староства на Волині, а після Люблінської унії реформування зе­мельного устрою відбувається і на інкорпорованих до Речі Посполитої ук­раїнських землях. У першій половині XVI ст. спроби запровадження волоч-ної системи були зафіксовані на Лівобережній Україні. Ця система, інтен­сивно розвиваючись у XVI ст., значно посилила особисту залежність селян від феодалів. Якщо у дворі головною формою експлуатації селян були різні данини, то у фільварку, який базувався на праці залежних селян, замість них утверджувалася панщина. Зростання фільварків супроводжувалося обез­земеленням селян і збільшенням панщини, посиленням і юридичним офор­мленням кріпацтва.

Одночасно з перетворенням вільного орача на робочу силу в панському фільварку прогресувало й обмеження його особистих та майнових прав. На­самперед це стосувалося позбавлення права вільного виходу з волості. Згідно із "Судебником" 1468 р. посилювалося покарання селянина за непослух, а суд над ним міг здійснювати пан. У 1505 р. сейм Корони Польської прийняв ухвалу, за якою вихід із села дозволявся лише за згодою пана, що практично зовсім унеможливлювало його. Вже закони Першого Литовського Статуту 1529 р. забороняли залежному селянину при переході забирати з собою май­но, худобу, реманент тощо. Було встановлено 10-річний термін розшуку і повернення втікачів, суворе покарання очікувало їх переховувачів. Третій Литовський Статут 1588 р. завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні. Селяни стали цілком безправними. Копний суд був замінений вот­чинним: тепер пан сам судив і карав селян. Французький інженер Г. Боп-лан, змальовуючи стан підневільного селянства, писав, що селянам тут гірше, ніж каторжникам на галері.

Переходячи до розгляду розвитку ремесла і торгівлі, зростання міст, не­обхідно звернути увагу на негативні наслідки монгольської навали, які знач­но уповільнили економічний розвиток українських земель на кілька століть. Багато першокласних майстрів загинуло, було забрано до Золотої Орди, якась частина, рятуючися, переселилася у більш безпечні місця, що спричинило "інформаційний розрив" між генераціями міських ремісників. Проте посту­пово, з подальшим поглибленням суспільного поділу праці, збільшувались обсяги ремісничого виробництва, підвищувалася його якість, виникали нові ремісничі професії. Джерела свідчать про наявність в українських містах наприкінці 60-х pp. XVI ст. близько 130 ремісничих спеціальностей. Най­більше (понад 20) їх припадало на ковальсько-слюсарне і ювелірне вироб­ництво, зброярство. Серед них були: замочники, золотарі, конвісари, котель­ники, ковалі-універсали, зброярі, мідники, шабельники, сагайдачники, стільники та ін. Масовими стали спеціальності, пов'язані з виробництвом

91

Тема 4

продуктів харчування, одягу, взуття. Так у середині XVI ст. у Луцьку меш­кало 79 хлібників, 33 м'ясники і стільки ж чоботарів. Концентрація в містах ремісників об'єктивно сприяла зміцненню зв'язків ремесла з ринком, орієн­тувала його на товарне виробництво. Важливим фактором розвитку місько­го ремесла була цехова система організації ремісників за західноєвропейсь­ким зразком. Основна мета середньовічних цехів полягала у збереженні мо­нополії в ремеслі та ліквідації конкуренції з боку нецехових ремісників. Перші цехові корпорації ремісників виникли наприкінці XIV ст. у Львові, Перемишлі, кількість їх з часом зростала, і вже у XVI ст. вони існували у більшості міст. Таку Львові у XIV ст. було 4 цехи (пекарський, різницький, шевський і кравецький); у XV ст. — 14; а на середину XVI ст. — близько 20. Цехи очолювали цехмайстри — старшини, яких обирали з числа найбільш впливових майстрів, що входили до цехового братства. Майстри тримали підмайстрів та учнів. Діяльність цехів регламентувалася спеціальними ста­тутами (кожен цех мусив мати власну письмову "уставу", затверджену ко­ролем чи власником міста), що охоплювали як виробничі, так і моральні ас­пекти життя ремісників. Окрім цехових майстрів були і позацехові — так] звані партачі, які перебували в гірших умовах, не маючи корпоративний привілеїв. У Києві ремісники сплачували воєводі по два гроші кожен. Крім того, лучники давали йому по "луку доброму", шевці — "по парі ботов", кої валі — по сокирі, стрільники — по 10 стріл, а римарі, кравці та кушніри робили йому "даром", що скаже. Різники давали від кожної "яловиці" по грошу.

Поряд з ремеслами на українських землях розвивалися різні промисли, які становили окремі галузі феодального виробництва і концентрувала відносно великі групи кваліфікованих ремісників і залежних селян, об'єднм них певним договором. Найбільш розвинутими промислами були виробним тва: поташу, заліза, селітри, скла, горілки, солі, деревного вугілля, борош на, цегли та ін. Поступово з простого товарного виробництва виростали ранні форми мануфактури. Такими були ливарні, зокрема ті, що виробляли гарі мати і дзвони (Львів, Черкаси, Біла Церква), гути, особливо з виготовлена художнього скла, папірні, монетні двори.

Вивчаючи матеріал про середньовічні міста України, необхідно зосер дитися на теоретичних засадах визначення середньовічного міста, динамі^г зростання міст, їх категоріях, запровадженні в них магдебурзького права.

Розглядаючи питання, пов'язані з розвитком внутрішньої і зовнішнь торгівлі, слід звернути увагу на зміни, насамперед у міжнародній торгі України, спричинені уповільненням ремісничого виробництва. Експортр місничих товарів практично припинився, і це зруйнувало торговельнийм ханізм постачання південноруських земель сировиною експортного призн чення, насамперед хутром, а відтак — підірвало пов'язану з цим важли рушійну силу економічного процесу. Тим часом на європейському рин^г швидко зростав попит і підвищувалися ціни на сільську продукцію і лісо

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

матеріали, і це визначило асортимент експорту з України на майбутнє. Про­відна роль у західноєвропейській торгівлі належала магнатам і шляхті у зв'язку з пануванням феодальної власності на землю і ліси. XVI—XVII ст. стали часом зростання економічної ініціативи панства, значна частина яко­го фактично утворила своєрідну верству землевласників-купців підприєм­ницького типу, що мало великий вплив на розвиток економіки.

Попит західноєвропейських країн на сільськогосподарську продукцію стимулював вивезення з України худоби, зерна, меду, воску, прядива, вов­ни, шкіри. Особливо багато вивозилося зерна. Так, у середині XVI ст. виво­зилося 17 тис, у другій половині — 78, а в першій половині XVII ст. — до 84 тис. лаштів (лашт — близько 2 т) хліба. Багато експортувалося ванчосу — дубових колод та клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. З іншого боку, зріс попит місцевих феодалів на промислові вироби, прикраси, речі особис­того вжитку західноєвропейського та східного ґатунку. Михалон Литвин писав, що у Києві ".. .така велика кількість дорогого шовкового одягу, кош-товного каміння, соболів та іншого хутра, що... самому траплялося бачити шовк, який коштував дешевше, ніж у Вільні льон, а перець — дешевше солі". Як і раніше, центром міжнародної торгівлі залишався Київ, де перехрещу­валися великі торгові шляхи, які поєднували Західну та Східну Європу, Бал­кани, Близький Схід. Документи XV ст. свідчать, що за величиною митних зборів Київ займав одне з перших місць у ВКЛ. З XVI ст. роль посередника у торгівлі з країнами Західної Європи, зокрема Англією, Францією, Фланд­рією, відігравав Гданськ. Центром італійської торгівлі став Львів, де зосере­дилася діяльність купців із Генуї, Флоренції, Венеції. Львівське купецтво здобуло "складське право", яке забороняло транзитну торгівлю із Заходу на Схід і навпаки будь-яким купцям, окрім львівських, що давало їм мож­ливість нагромадити великі капітали. Купці мали їздити визначеними мар­шрутами, не минаючи митниць, що контролювалися владою (митні збори істотно збагачували державну скарбницю). Тим, хто намагався уникнути сплати мита, влада, крім іншого, не гарантувала безпеки і відшкодування збитків. Важливе значення в розвитку економіки відігравала і внутрішня торгівля. Бажано розглянути її організацію: торги, ринки, ярмарки, де відбу­вався обмін як місцевими, так і привізними товарами.

3. Зовнішньополітичні аспекти життя України. Боротьба зовнішніх сил за українські землі у XIV—XVI ст. Переходячи до розгляду зовнішньополі­тичних проблем, які мали безпосередній вплив на розвиток України в ок­реслений період, необхідно відразу означити настанови теоретично-методо­логічного плану, крізь призму яких розглядатиметься фактичний матері­ал. Зовнішньополітичні відносини — це передусім міждержавні відносини, суб'єктом яких виступають суверенні політичні утворення — держави. Із переходом частин колишнього Галицько-Волинського князівства під владу ВКЛ та Польщі український народ втратив власну державність, хоча через

93

Тема 4

свої окремі соціальні групи, насамперед феодалів (князів, шляхту-бояр), мав певний вплив на державний лад і життя Польщі, і особливо ВКЛ. Однак у дійсності політику, особливо ж міжнародну, формували найвищі державні інституції, а також вузьке коло наймогутніших магнатів-олігархів, до яко­го навіть у ВКЛ, не кажучи вже про Корону Польську, а потім Річ Посполи­ту, не часто потрапляла українська знать. До того ж остання досить швидко втратила свої національно-державницькі устремління і поступово — етніч­ну ідентичність. Отже, руська (українська і білоруська) феодальна верхівка не відігравала першорядної ролі у виробленні зовнішньополітичного курсу навіть у ВКЛ, де литовська ієрархія на чолі з великим князем свідомо обме­жувала її дієздатність у цьому плані. Безпосередньо суб'єктом зовнішньої політики руська еліта виступала лише під час змов та партикуляристських рухів (які, втім, не мали помітного успіху). Час від часу ситуативно орієнту­ючись на зовнішні потуги, вона іноді вступала з ними у зносини, здебільшо­го латентного характеру.

Характеризуючи засади тогочасної зовнішньої політики, яка безпосеред­ньо стосувалась і українського народу, не можна обминути ще одного важ­ливого чинника. Він полягав у тому, що в тих конкретних суспільних умо­вах пріоритетним засобом зовнішньополітичного впливу було застосування військової сили. Війна домінувала серед методів вирішення політичних пи­тань, надто ж територіальних проблем. Царина дипломатичних зносин і їхня роль, як і застосування узвичаєного міжнародного права, детермінувалися результатами воєнних операцій. Саме цей момент найфатальніше позначився на долі суспільного поступу українців, мав надто довготривалі наслідки, які даються взнаки й донині.

Приступаючи до розгляду фактичного матеріалу з означеної проблеми, слід звернути увагу на той факт, що історично на першому місці з-поміж катастро­фічних для українського народу суспільних явищ, зумовлених зовнішніми впливами, стоять монголо-татарська навала XIII ст. і наступні багатовікові татарсько-турецькі загарбання, пограбування і руйнування України.

У XIV ст. практично всі українські землі (за винятком Закарпаття) пере­бували у залежності від монголо-татарської держави — Золотої Орди і спла­чували їй данину (вихід). Продовжувалася практика видачі ярликів на кня­жіння удільним руським князям золотоординськими ханами. На Поділлі та­тарські беї (князі) призначали управителів округ — отаманів, які збирали данину і передавали її посланцям ординських володарів — баскакам. Вели­кий князь литовський Ольгерд, підпорядковуючи українські землі, обрав тактику формального визнання над ними зверхності Орди. Тому опануван­ня Литвою цими теренами тривалий час відбувалося без конфронтації з ос­танньою і мало плавний, а на думку деяких істориків, навіть "непомітний" характер. Є також твердження про їх подвійне підпорядкування (кондомі­ніум) ВКЛ і Орді. Однак мета Гедиміновичів полягала в повному оволодінні руськими землями та інкорпорації їх у свою державу. Інтенсивність і мас-

94

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

штаби литовського натиску дедалі зростали, що вело до неминучої конфрон­тації з татарами. Вирішальними стали події 1362 p., коли Ольгерд витіснив ординців із Київської і Чернігово-Сіверської земель, закріпивши це успіш­ним літнім походом до м. Коршева (ймовірно, середнє Подоння). Відтак ре­зультатом розгрому татар на Синіх Водах був перехід контрольованих ними Поділля, Подніпров'я аж до порогів і нижньої течії Дністра з прилеглим чор­номорським узбережжям до ВКЛ. За наказом Ольгерда там спорудили фор­теці Білгород, Бакоту, Кам'янець, Смотрич та ін. Після такого перелому зріс міжнародний вплив ВКЛ, тим більше, що воєнні акції Ольгерд успішно до­повнював політичними. Він та інші литовські князі уміло використовували міжусобиці в золотоординській верхівці для подолання залежності від неї, а також феодальної роздробленості східнослов'янських земель.

Розглядаючи подальші відносини ВКЛ з Ордою, слід наголосити, що ли­товські великі князі, починаючи від Ольгерда, активно реалізовували влас­ну політику щодо неї, перебираючи, як правило, ініціативу. Щоправда, не завжди одержували сподівані результати. Так 1380 р. великий князь Ягай-ло виступив як союзник еміра Мамая проти Москви і лише випадково не встиг звійськом на Куликове поле, що стало одним із чинників перемоги московсь­кого князя Дмитрія. Особливо ж відзначалася активністю в цьому сенсі полі­тика Вітовта, який вибрав собі союзником золотоординського хана Тохта-миша. Вітовт розраховував, що Орда буде могутнім знаряддям поширення литовської гегемонії на землі Північно-Східної Русі (Москва, Твер, Рязань та ін.). "Я посажу тебе в Орді на царство, а ти посадиш мене на Москві на великому княжінні на всій Руській землі", — передає літопис Вітовтову про­позицію Тохтамишу, якого тим часом скинули з ханського престолу Єдигей іТимур-Кутлук. Реальність виявилася складнішою від розрахунків литовсь­кого князя.

У контексті розгляду цього питання слід виділити битву на р. Ворскла 12 серпня 1399 р. і її надзвичайно тяжкі військові та політичні наслідки для ВКЛ й українських земель, зокрема підрив обороноздатності останніх і відновлення систематичного руйнування їх татарами, починаючи від розо­рення Києва ханом Тимур-Кутлуком услід за катастрофою на Ворсклі.

Попри це Вітовт зміг не лише вистояти, а й посилити Литовську держа­ву, розширити і зміцнити литовські володіння у Нижньому Подніпров'ї та Причорномор'ї. Є свідчення про васалітет від великого князя литовського татарських князів у пониззі Дніпра на початку XV ст.

Далі необхідно наголосити на тому, що з відокремленням від Золотої (зго­дом Великої) Орди Криму і утворенням там і на прилеглих територіях неза­лежного татарського ханства (1455) збільшилася потенційна загроза для ВКЛ. Однак поки кримським ханом був Хаджі-Гірей (до 1466 p.), якому сво­го часу Вітовт надавав допомогу, Крим підтримував дружні відносини з Лит­вою. Хаджі-Гірей розбив на Поділлі військо володаря Великої Орди Сеїт-Ахмета (1455), видав ярлик на руські землі сину Ягайла Казимиру. Однак

95

Тема 4

різкий поворот у політиці Криму відбувся за правління сина Хаджі — Менглі-Гірея, який від 1475 р. став васалом Туреччини. На пропозицію московсько­го князя Івана III кримський хан уклав з ним союз проти польського короля і великого князя литовського Казимира. Одним із перших наслідків цього був набіг татар на Галичину і Поділля 1474 р. Восени 1480 р. Менглі-Гірей знову напав на Поділля, "служа великому князю московському", у 1482 р. вщент зруйнував Київ, полонив багато людей, сплюндрував і пограбував Со­фійський собор, а золоті таріль і чашу з нього послав у дарунок Івану III. Прикметно, що король Казимир, не спромігшися забезпечити відсіч напад­никам, навіть намагався виправдати дії хана, говорячи, що розорення Киє­ва — "кара за гріхи", мовляв, все одно, якби людей не знищили, то "на них Божий гнів прийшов.., а з Божої ласки у нас є городов і волостей, і людей досить". Не маючи сил і волі для рішучої збройної відсічі Криму, Казимирі надалі намагався умиротворити татар, погодившись навіть на відновлення їм фіксованої данини — "упоминків". А його син Олександр 1500 р. пішов на ще принизливішу згоду — збирання для Криму подушної податі (по три гроші з людини) на Київщині, Волині та Поділлі. На багато десятиліть відпо­віддю Вільна і Варшави спустошливим нападам татар на українські землі стала політика переговорів, задобрювань і підкупів Криму, що лише стиму­лювало його до розширення агресії.

Звичайно, у ВКЛ вживалися і деякі адекватні заходи відсічі. Проте, як правило, їх ініціювали окремі феодали — державці, зокрема українець, князь Костянтин Острозький (бл. 1460—1530), великий гетьман литовський. Серед його численних перемог особливо вирізняються дві: біля Лопушина на Волині (26 квітня 1512 p.), тоді 6-тисячне литовсько-польське військо роз­громило 25-тисячне військо Менглі-Гірея, звільнивши при цьому 16 тис. ясн-ру, і при Вільшаниці на Київщині (5 лютого 1527 p.), де князь розбив татар, військо яких усемеро переважало за чисельністю, і звільнив 40 тис. полонених.

Однак слід збагнути, що навіть такі перемоги не могли переломити про­сто таки катастрофічної для України ситуації: татарські напади ставали де­далі інтенсивнішими. З кінця 1490-х pp. проти України почала діяти ще одна грізна сила — Османська імперія. У 1498 р. татари з'явилися на Поділлі тав Галичині разом зі своїми сюзеренами — турками, і полонили більше 100 тис. селян та міщан. 1500 р. за намовлянням Москви татарська орда вторгласяу межі власне Литви, дійшла до Вісли. Інтенсивність, жорстокість і нищівність ординсько-турецької агресії стали домінуючим чинником життя в Україні для багатьох її поколінь аж до кінця XVII ст. На думку сучасних істориків, загальні втрати української людності у 1474—1694 pp. становлять від 1 млн (Б. Барановський) до 2—2,5 млн (Я. Дашкевич). Це був фактично геноцид українців, внаслідок якого цілі краї перетворювалися на пустки (Поділля, південна Київщина).

Найвагомішим фактором, що став на заваді винищенню українства і по-! неволенню його Кримом та Туреччиною, було українське козацтво, яке з'я­вилося на політичній арені у XVI ст.

96

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Переходячи до розгляду проблеми українських земель у литовсько-мос­ковських відносинах XIV—XVI ст., доцільно наголосити на активній зовнішній політиці Литви стосовно Московського князівства у XIV ст. Опа­нувавши білоруські й українські землі, що, безперечно, зміцнило ВКЛ, ли­товські князі перейшли до наступу на Північно-Східну Русь. У союзі з сила­ми Великого князівства Тверського в 1368 та 1370 pp. Ольгерд намагався оволодіти Москвою, але зазнавши поразки під Любутськом, мусив укласти з нею мир. За Вітовта Москва, зважаючи на силу ВКЛ, уникала конфліктів з ним. 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь Смоленську землю, мав вели­кий вплив на Тверське та Рязанське князівства і навіть на московського ве­ликого князя Василя І, який 1392 р. став його зятем, а, вмираючи, покли­кав Вітовта в опікуни свого 10-річного сина і спадкоємця — Василія.

Подальший розгляд змісту литовсько-московських відносин потребує виокремлення того етапу, коли вони почали визначатися іншими чинника­ми, і через це розвиватися у несприятливому для ВКЛ напрямі. За часів Іва­на III (1462—1505) Московське князівство перетворилося на могутню дер­жаву. До її складу було інкорпоровано Новгород (1478), Твер (1485), здобуто незалежність від Золотої Орди (1480). Іван III намагався поширити свою вла­ду і далі на південний захід Русі, зокрема на Чернігово-Сіверську землю, що спричинилося до війни з ВКЛ. Зав'язкою послугував перехід до Московщи­ни у 90-х pp. XV ст. сіверських князів Одоєвських, Воротинських, Бєльських та ін. зі своїми вотчинами. 1492 р. московські війська зайняли брянські міста Любутськ і Мценськ. Великий князь литовський Олександр, намагаючись уникнути війни з Москвою, вдався до дипломатичних заходів — підписання 1494 р. литовсько-московської угоди (за якою визнавалися московські на­дбання на Сіверщині) та одружився із донькою Івана III Оленою (1495). Про­те ці акції не умиротворили другу сторону: відтак дійшло до війни ВКЛ з Москвою, кульмінацією якої стала перемога останньої на р. Ведроші у липні 1500 p., де було розгромлене майже 40-тисячне литовсько-руське військо, а гетьман К. Острозький потрапив у полон. Московськими союзниками ви­ступали кримські та казанські татари. Останні допомогли здобути Путивль (серпень 1500 p.), який після цього був пограбований і спалений. Слід звер­нути увагу, що цей та багато інших фактів спростовують концепцію російсь­кої і радянської історіографії про "мирне і добровільне входження" Чергні-гово-Сіверських земель до складу Росії. Так званий Типографський літопис стверджує, що московські війська тут "многие грады и власти [волості], и села поплениша, а людей многих мечю і и огневи предаша и иных в плен поведоша". Кампанія завершилася невдалою облогою московським військом Смоленська. 1503 p. було укладено 6-річне перемир'я, на час якого визнава­лася зверхність Московського князівства над містами Черніговом, Староду-бом, Путивлем, Рильськом, Новгородом-Сіверським, Любечем, Гомелем, По­чепом, Трубецьком та ін. (всього 19). У жовтні 1508 р. Литва змушена була остаточно погодитися на перехід Сіверщини до Московської держави, яка

4 Історія України

97

Тема 4

взялася активно розбудовувати сторожову лінію міст-гарнізонів у цьому ре­гіоні аж до Путивля, ліквідувавши 1522 р. Сіверське удільне князівство. Під московською владою Сіверщина залишалася до 1618 р.

У 1522 р. Москва відвоювала у Литви важливий стратегічний пункт Смо­ленськ. У 1534—1537 pp. точилася невдала для ВКЛ Стародубська війна, а 1558—1583 рр. — виснажлива Лівонська війна, в яку втягнулися також Польща, Швеція та інші держави. На боці Литви, а потім Речі Посполитої вже тоді виступали формування українських козаків. Литва безуспішно на­магалася повернути втрачені землі. Московська експансія на Україну тим­часово призупинилася лише через виснаження Росії у війнах, особливо Лівонській, та її внутрішню дестабілізацію.

Розглядаючи протистояння через Україну між Москвою та Литвою, не­обхідно виділити поряд із воєнним і політичним ще один аспект — ідеологіч­ний. Відповідно до стану і потреб тогочасної суспільної свідомості названі суб'єкти міждержавних відносин кожен по-своєму ідеологічно обґрунтову­вали зазіхання на українські землі та культурну спадщину Київської Русі. Посилення Московської держави наприкінці XV ст. і поява імперських тен­денцій у її політиці, пов'язаних із претензіями на гегемонію над усіма зем­лями Русі, викликали до життя ідеологічну теорію переходу ролі центру православ'я і східної християнської цивілізації від Візантії до Москви. Так на догоду реальним політичним інтересам була трансформована давня візан­тійська ідеологема легітимного "перетікання влади", а отже, і легітимності створюваної імперії. Сутність цієї теорії зводилася до постулату одного з найвидатніших московських ідеологів та церковних публіцистів ченця Філо-фея: "Два ибо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти". Переби­раючи на себе функцію головного оборонця "руської" віри після падіння Константинополя у 1453 p., Москва недвозначно заявила і про свої динас­тичні прерогативи на всі руські землі, що в той час мало пріоритет над інши­ми правовими аргументами. Це було підкріплено московськими ідеологами літературно оформленою легендою "Послання про Мономахів вінець", по- j кладеною в основу твору "Сказання про князів Владимирських". У "По­сланні" наголошувалося на походженні московської княжої династії від київ­ського князя Володимира Мономаха, який буцімто одержав царський вінець як своєрідну монаршу естафету від однойменних візантійських імператорів, а потім він перейшов до Москви (так звана шапка Мономаха). Тут прогля­дається ще один аспект цієї теорії, який мав би надати великодержавним] забаганкам "третього Риму" не лише релігійної, а й історичної легітимнос­ті — київський. Його сутність зводилася до того, що ніяка інша, а саме мое-1 ковська історія є безпосереднім продовженням давнішої київської історії, й І перехід всіх земель давньої Русі з Києвом включно під московську руку буде І відновленням історичної справедливості. У запеклих суперечках із Іваном XXI■ та його послами великий князь литовський Олександр вимагав від свого опо-| нента зректися титула "государя всія Русі і Києва", бо це означало відвертії

98

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

претензії на Русь підлитовську (Україну й Білорусь.) У 1494 р. між ними, здавалося, було досягнуто компромісу: Олександр визнав Івана III "госуда­рем всїя Русі", домігшися номінального зречення претензій на Київ, а не­вдовзі (під час воєн з Москвою) вже сам став зватися "великим князем Русі та Києва". По суті суперечка за спадщину Київської Русі була найболючі­шим і найактуальнішим політико-ідеологічним питанням відносин цих дер­жав. У Москві поряд з тезою, що вона є "третім Римом", декларувалося, що вона є і "другим Києвом", щоб переконати всіх сущих у Московщині та поза нею в історичних патримоніальних правах її государя. Адже не випадково поет XVI ст. Себастьян Кльонович зазначав: "Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, як давній Рим для старих христян, має таку ж він вагу". Прикметно, що й Іван IV Грозний мріяв оволодіти "матір'ю городів руських".

Литовська сторона, теж спираючись на ідеологізовані міфи (наприклад, про римський родовід литовців), московським династичним претензіям про­тиставляла раціональніший доказ — "право меча", яке хоча й не мало шар­му священності, але у тогочасному житті також було цілком прийнятним аргументом, наголошуючи, що литовські великі князі захистили Русь від монголів і нібито обороняли її ще від "скіфів". До речі, цього "доказу" вони вживали і на Люблінському сеймі 1569 p., намагаючись відстояти свої пра­ва на українські землі та запобігти інкорпорації їх Польщею. З поступовим згасанням феодальної литовської державності ця теорія відходила в історію. Натомість московські обґрунтування з косметичними змінами дожили до нашого часу.

Переходячи до розгляду питання про політичне становище українських земель, які не увійшли до складу ВКЛ і Польщі, необхідно спинитися перш за все на процесах і подіях, які визначали долю Північної Буковини. Після роз­паду Галицько-Волинського князівства, до якого вона входила, остання підпа­ла під владу Угорщини з назвою Шипинська земля (центр — м. Шипинці)уїї складі. Важливим для неї був 1359 p., коли її намагалася захопити Польща, але тоді ж вона потрапила до складу новоутвореного Молдавського князівства. Проте з 1387 р. молдавський господар став васалом польського короля, який підтвердив його право на цю землю. У складі Молдавії Буковина зберігала адміністративну автономію до середини XV ст., з якою разом зникла і назва "Шипинська земля". У XVI ст. Північна Буковина у складі Молдавського кня­зівства потрапила у залежність від Порти, що визискувала її як через мол­давських господарів, так і безпосередньо турецькими силами.

Далі слід звернути увагу на те, що іншою землею, яка виявилася відок­ ремленою від України політично, було Закарпаття Буковина, частина Галицько-Волинського князівства. У XIII ст. його відірвала від ньо­ го Угорська корона, щедро роздавши багаті землі своїм феодалам і като­ лицькій церкві. Збереглися права і за руською знаттю, що поступово мадя­ ризувалася. Адміністративно провінція поділялася на три жупи (округи) на чолі з жупанами. Після війни з Туреччиною 1543 р. Угорське королівство

99

Тема 4

фактично перестало існувати. Відтак західне Закарпаття потрапило до скла­ду Священної Римської (Австрійської) імперії Габсбургів, а східне — до кня­зівства Трансільванії. Закарпатські терени дуже потерпали від воєн між цими державами, турецько-татарської агресії, що поряд з нещадним визиском та етноцидом надовго загальмувало розвиток цього краю.

Отже, етнічні русько-українські землі, які були об'єднані у давній Київській державі, внаслідок розпаду останньої та з підкоренням руських князівств іншими потугами виявилися розділені на кілька частин і перебу­вали під владою чужоземних держав аж до XX ст. Деякі ж історично праук-раїнські території так і залишилися в їх складі.

Основні терміни і поняття

Альменда — загальний земельний фонд волосної громади

Баскаки — урядовці хана Золотої Орди у підвладних країнах, що прово­дили облік і збирали данину.

Васалітет (від лат. vassus — слуга) — за середньовіччя система особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших, більш могутніх (сеньйорів, сюзеренів).

Волока — земельна міра в Польщі, Литві, Білорусі, Україні, офіційно запроваджена "Уставою на волоки" 1557 р. Містила ЗО моргів і була для ви­значення феодальних повинностей.

Експансія (від лат. expansio — розширення, поширення) — загарбання чужих територій, ринків, джерел сировини, економічне й політичне поне­волення інших країн.

Інкорпорація (від лат. incorporatio — включення до складу) — приєднан­ня, включення, поглинення.

Кондомініум — сумісне здійснення верховної влади над однією терито­рією двома або кількома державами.

Копа — сільська громада.

Латифундія (від лат. latifundium) — велике приватне земельне володін­ня, маєток, помістя.

Магдебургія — право середньовічного міста на самоврядування.

Магістрат — орган міського управління, що здійснював адміністратив­но-судові функції.

Привілей (від лат. privus — особливий і lex — закон) — перевага, пільга, право, надане законом; грамота, якою за феодалізму стверджувалися при-| вілеї.

Сюзеренітет — верховне право одного феодала (сюзерена) щодо іншого (васала) або верховне право однієї держави щодо іншої, залежної від неї.

Унія (від лат. ипіо — єдність): 1) об'єднання держав під владою одного монарха, союз держав; 2) церковна унія — об'єднання католицької та пра-1 вославної церкви під зверхністю папи римського.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Фільварок — велике багатогалузеве феодальне господарство (крім зем­леробства, велося також скотарство, бджільництво, рибальство, винокурін­ня, пивоваріння, селітроваріння, млинарство тощо), що базувалося на праці залежних селян.

Чинш — податок, як правило, грошовий.

Юридики — приватні земельні володіння на території державних (коро­лівських) міст, які не підлягали міській адміністрації та суду.

Персонали

Вітовт (Вітаутас) (1350—1430) — великий князь литовський (1392 — 1430). Боровся за відновлення державної самостійності Литви. Провадив активну зовнішню політику: воював з татарами за український південь і схід (розширив володіння до Чорного моря), збудував систему укріплень у по­низзі Дніпра і Дністра; здійснив три походи на Московське князівство (1406— 1408), встановив з ним кордон; укладав договори і воював з Тевтонським ор­деном. У Грюнвальдській битві (1410) очолив литовське військо, у складі якого були українські загони.

Гедимін (Гедимінас) (р. н. невід. — 1341) — великий князь литовський (1316—1341). Енергійно протидіяв наступу хрестоносців на землі Литви. Активно проводив політику захоплення і приєднання українських і білорусь­ких земель. З 1340 р. почав титулувати себе "королем литовців і руських". Вважається засновником столиці Литви Вільно (Вільнюса).

Глинський Михайло (р. н. невід. — 1534) — політичний діяч XVI ст., український князь, керівник антипольського повстання 1508 р. Освіту здо­був у Західній Європі, служив у цісаря Максиміліана, у курфюрста Альб­рехта. У 1499—1507 pp. — маршалок великого князя литовського Олексан­дра, після смерті якого (1506) організував повстання української та білорусь­кої шляхти проти Сигізмунда І Старого. Зазнавши поразки, втік до Москви, перейшов на службу до московського князя Василія III, відзначився як пол­ководець у битвах проти татар. Під час литовсько-московської війни 1512— 1522 pp. намагався перейти на бік Литви, за що був ув'язнений (1514—1526). Брав участь у боротьбі боярських угрупувань за владу. 1543 р. звинуваче­ний у вбивстві Василія III, помер у в'язниці.

Жигимонт Кейстутович (Сигізмунд) — великий князь литовський (1432—1440), молодший брат Вітовта. Брав участь у міжусобній війні зі Свид-ригайлом, переміг його у битві під Вількомиром (вересень 1435 p.). Внаслі­док змови вбитий 1440 р. у власному замку в Троках.

Олельковичі — литовсько-український князівський рід, що походив від київського князя Володимира Ольгердовича (р. н. невід. — 1398). Олелько Володимирович (р. н. невід. — 1454—1455) — київський удільний князь (1443—1455; за іншими даними 1440—1455). Обстоював територіальну цілісність і політичну незалежність Великого князівства Литовського, Русь-

101

Тема 4

кого і Жемайтійського, зосередив у своїх руках військову, фіскальну, адмі­ністративну й судову владу, сприяв розвиткові української православної цер­кви і культури. Семеон (Семен) (1420—1470) — останній київський удільний князь (1455—1470). За його правління Київське князівство об'єднало у своїх межах усю Центральну й Східну Україну, досягнувши найбільших розмірів; у 1458 р. православна церква в Україні відокремилася від Московської мит­рополії й була утворена самостійна Київська митрополія. Після його смерті 1471 р. Київське князівство було ліквідоване польським королем Казими­ром IV Ягеллончиком.

Ольгерд (бл. 1296—1377) — великий князь литовський (1345—1377), син Гедиміна. Вів боротьбу проти Золотої Орди, Московського князівства, Польщі та Тевтонського ордену. У 1362 р. у битві на р. Сині Води розбив мон-голо-татарське військо і приєднав до Литви Поділля, Київщину й Перея­славщину. Посадив у Києві удільним князем свого сина Володимира.

Свидригайло (Швидригайло; православне ім'я — Лев; католицьке — Болеслав) (р. н. невід. — 1452) — великий князь литовський (1430—1432), син Ольгерда, брат Ягайла. У 1400—1402 pp. — князь подільский, перед 1408 р. — князь брянський, 1408—1409 рр. — перебував на московській службі. 1430 р. проголошений великим князем литовським. 1431 р. після за­хоплення Ягайлом частини українських земель почав із ним боротьбу, в ре­зультаті якої у 1432 р. був усунений з великокнязівського престолу. Вів міжусобну війну з Жигимонтом, спираючись на підтримку української та білоруської знаті. У 1435 р. у битві під Вількомиром зазнав поразки. Останні роки життя провів у Луцьку, володіючи Волинню і зберігаючи за собою ти­тул великого князя.

Ягайло (Владислав II) (1348—1434) — великий князь литовський (1377—1392), син Ольгерда. У 1386 p., після укладення Кревської унії, став водночас і королем Польщі, прийнявши у хрещенні ім'я Владислава. 1392 p. за Островськбю угодою зрікся великокнязівських прерогатив на користь Вітовта. Засновник польської королівської династії Ягеллонів.

Найважливіші події

1340 — початок завоювання Польщею галицьких і волинських земель.

1362 — битва на Синіх Водах.

1380, 8 вересня — Куликовська битва.

1385 — Кревська унія.

1392 — Островська угода.

1399,12 серпня — битва на р. Ворскла.

1401 — Віденська угода.

1410,15 липня — Грюнвальдська битва.

1413 — Городельська унія.

1428—1430 — виникнення Кримського ханства.

102

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

1429, січень — Луцький князівський з'їзд.

1482 — погром Києва татарами.

1508 — повстання під проводом Михайла Глинського.

1529 — Перший Литовський Статут.

1557 — Вол очна поміра, впровадження фільварків.

1566 — Другий Литовський Статут.

1569 — Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої.

1588 — Третій Литовський Статут.

Контрольні запитання та завдання

1. Які українські землі першими увійшли до складу ВКЛ і за яких обста вин?

2. Що означав і як втілювався у життя литовський політичний принцип "Старини не рушимо, новини не вводимо"?

3. Які основні риси та особливості економічного розвитку українських зе­мель у складі ВКЛ?

4. Які наслідки Кревської унії для українських земель?

5. Чому українські магнати виступали проти укладення Люблінської унії, аукраїнська шляхта Ті активно підтримала?

6. У чому полягає сутність впровадженого Польщею від 1569 р. адмініст­ративно-політичного устрою на українських землях, і як він вплинув на їхнє політичне становище?

7. Які мета утворення цехів та. їхня роль у розвитку ремесел на українсь­ких землях?

8. У чому полягає сутність фільфаркового господарства, та як фільварко­ва система вплинула на становище українських селян?

9. Чому в останню чверть XVст.різко зросла загроза Україні з південного сходу?

10. Наскільки ефективно протистояли ВКЛ і Польща тат ар о-турецькій агресії?

11. Які кроки робила Московська держава для встановлення своєї зверх пості над українськими землями у XV—XVI ст.?

12. Які особливості історичної долі українців Закарпаття та. Північної Буковини у XIV — першій половині XVII ст.?

Теми рефератів

1. Соціальна структура України XIV—XVI ст.

2. Демографічні й етнокультурні процеси XIV—XVI ст. в Україні.

3. Середньовічне місто України.

1. Татарсько-турецька агресіяXV— початку XVII ст. проти України: передумови, перебіг, наслідки.

103

Тема 4

Рекомендована література

1. Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда // Антонович В.Б. Моя сповідь. — К., 1995.

2. Бевзо БЛ. Львівський літопис і Острозький літописець. — К., 1970.

3. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — К., 1993.

4. Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот у серед­ньовічній Україні. — К., 1998.

5. Європейське відродження та українська література XIV—XVIII ст. — К.,1993.

6. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII — середини XVI ст. — К.,1996.

7. Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997.

8. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2 т. — Т. 1. — К., 1993.

9. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою // Україна крізь віки. — Т. 6. —К.,1998.

10. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — К., 1998.

11. Тереіценко Ю.І. Україна і Європейський світ. Нарис історії від утво­рення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К., 1996.

12. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого кня­жества Литовського. — К., 1987.

13. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця | XVIII століття. — К., 1997.

14. Яковенко Н.М.Українська шляхта з кінця XIV до середини XVI ст. І (Волинь і Центральна Україна). — К., 1998.

104

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

План семінарського заняття

1. Початкова історія українського козацтва. Перші січі. Козацько-селянські повстання кінця XVI — початку XVII cm.

2. Церковне і культурне життя України XIV — початку XVII cm.

1. Міжконфесійні відносини. Берестейська унія та її наслідки.

2. Фактори й умови розвитку української культури. Ренесанс в Україні.

Методичні рекомендації

1. Початкова історія українського козацтва. Перші січі. Козацько-се­лянські повстання кінця XVI — початку XVII ст. Розглядаючи перше пи­тання, слід зупинитися на надзвичайній вазі в українській історії такого фе­номену, як козацтво. Необхідно звернути увагу на його ґенезу, щоб збагну­ти складний історичний характер і суспільне значення козацтва, яке вже наприкінці XVI ст., за висловом М. Грушевського, не лише "скристалізува­лося вповні, набуло незвичайної екстенсивної сили, стало великою і впливо­вою суспільною верствою, а й покрило собою інші суспільні верстви, стало репрезентантом української народності par excellence, подібно як "народ шляхетський" репрезентував сучасну народність польську".

Документи засвідчують існування козаків у татар Криму ще наприкінці XIII ст. У перших згадках тюрське слово "козак" означало "охоронець" або навпаки — "розбійник". Пізніше — "вигнанець", "авантюрист", "волоцю­га". Найчастіше ним називали вільних, "нічиїх" людей, які промишляли збройно. Саме в цьому сенсі воно закріпилося і за русинами-українцями. Перші згадки про таких козаків датуються 1489 р. Під час походу польсько­го короля Яна-Альбрехта проти татар дорогу його військові на Поділлі вка­зували козаки-християни. Того ж року козацькі загони отаманів Василя Жили, Богдана і Голубця напали на Таванську переправу в пониззі Дніпра і, розігнавши татарську сторожу, пограбували купців. Надалі скарги татарсь­кого хана Вільнові на напади його підлеглих — козаків стають регулярни­ми. Судячи із того, як звично це означення вживається в тогочасних доку­ментах, слід гадати, що козаки-русини були відомі вже не одне десятиліття, принаймні з середини XV ст. А позаяк феномен українського козацтва свідчення спочатку локалізують у Нижньому Подніпров'ї та Подністров'ї — на території так званого Дикого Поля — широкої степової смуги між терена­ми Кримського ханства, його васальних орд та ВКЛ, то зрозуміло, що від своїх сусідів з тюркомовного, переважно татарського, середовища українські козаки запозичили не лише назву, а й чимало інших слів, прикмет зовніш­ності, організації і тактики, ментальності. Поза сумнівом, що й у етнічному складі козацтва певне місце займав татарський елемент.

Спочатку основним заняттям українських козаків, на відміну від їхніх тюркомовних попередників, були промисли — рибальство, мисливство, борт-

105

Тема 4

ництво в степах, лісах і плавнях, так званих уходах, безлюдного, а інколи і нікому не підвладного, Середнього і Нижнього Подніпров'я. До цього дода­лося також відгінне скотарство, а пізніше — землеробство. Ватаги охочого люду — козаків діставалися сюди з підлитовських руських волостей і про­мишляли, як правило, сезонно. Близьке сусідство татарських кочів'їв при­мушувало їх постійно дбати про захист, а при нагоді давало можливість по­живитися здобиччю. Тому напади, особливо на татар і турків, поряд з госпо­дарською колонізацією Поля теж були одним із їхніх занять. Хоча є дані й про регулярну торгівлю козаків із татарами з XVI ст.

Сутність початків козацтва ттщя ХМ — nepmo\TYOS\oBvra.wXMlc.T. влучно схарактеризував історик Іван Крип'якевич: "Тепер наново розгорівся коло­нізаційний гін, що йшов у напрямі моря. Колонізація росла одночасно з війною. Ватаги уходників ішли в степи озброєні, готові до зустрічі з татара­ми. Степові "промисли" давали великі користі, але вимагали великого зав­зяття, витривалості і відваги. Йшли на них найбільш підприємливі й енер­гійні люди, готові на всякі небезпеки, на боротьбу, навіть на смерть. Степо­вий промисловець мусив бути одночасно войовником".

Висвітлюючи питання про виникнення українського козацтва, варто з'я­сувати проблему його соціальних витоків, проаналізувати особливості про­цесу переходу представників різних суспільних груп до козакування — здо­бування так званого козацького хліба. Довгий час підтримувалася теза, що і головним джерелом формування козацтва були селяни, які рятувались у Полі, у плавнях за Дніпровими порогами так званого Низу від феодального гніту. Насправді втікачі й представники безземельних категорій селянства, хоча, напевно, і траплялися серед козаків кінця XV — початку XVI ст., та аж ніяк не визначали соціального обличчя їхніх гуртів. Козацтво радше ре­презентували два складники: служилі охоронці південного порубіжжя і про-І мисловці-уходники, здебільшого з міського люду "окраїнних міст" Київщи-І ни й Поділля. Сам характер виробничої діяльності українських селян навіть] у період становлення кріпосництва не давав змоги і мотивів для виходу в козацтво. Навпаки, уряди самі заохочували переселення селян до необжитих про-І сторів Середнього Подніпров'я, здебільшого у слободи, на землі, які ледь! почали освоюватися. Лише коли Люблінська унія відкрила можливість маг-| натсько-шляхетської колонізації цих земель, її хвиля все інтенсивніше не-1 сла повсюдно панську займанщину, закріпачення, посилення визиску і гніту,! а їхній тягар у свою чергу дедалі більше підштовхував селян до козаччини. І У містах південних староств на татарському прикордонні значна частина! людності належала до категорій військових служебників — зем'ян, бояр таї слуг. Перші дві з них були давньоруськими за походженням феодальними гру-1 пами, які мали землю і жили з того завдяки своїй службі "кінно і оружно". І Маючи військовий вишкіл і досвід, привчені до дисципліни, вони й ста­ли провідною організаторською силою уходницько-козацьких груп. До того,!

106

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

що перехід бояр та інших військових служебників у козакування набув рис типового явища, призвів процес консолідації феодального класу. Від сере­дини XVI ст. внаслідок узаконених ревізій прав на володіння маєтностями, не змігши підтвердити їх грамотами, значна маса руських бояр опинилася поза шляхетством. Відтак вона перетворювалася у державних селян. У зв'яз­ку з цим доречно виділити такий факт: у документах кінця XVI — початку XVII ст. про бояр як феодально служилу категорію вже не йдеться, натомість вказується, що це "хлопи". Але прикметно, що є згадка, яка ототожнює бояр з козаками. Це, як і інші факти, свідчить, що боярство намагалося віднови­ти втрачений суспільний статус, переходячи у козаки. Міщани Київщини, особисто вільні, але зобов'язані виступати "кінно при зброї" на поклик уряд­ників, теж рушали на уходи і ставали частиною козацтва.

Небезпека від татарсько-турецького сусідства з одного боку, а з друго­го — сам характер степових промислів змушували козаків-здобичників до організованості та дисципліни, спеціальних заходів, які тільки й могли за­безпечити успіх їхньої ризикованої справи. Так поступово з розрізнених уход-ницьких ватаг витворювалася ширша корпорація — козацька спільнота зі своїми особливими способом життя, територією, звичаєвими нормами, ціннісними орієнтаціями, устроєм, світоглядом.

Варто звернути увагу й на те, що цей процес був довготривалим: між пер­шими згадками про козацькі ватаги і власне Запорозьку Січ ледве чи не ціле століття. Зростання промислів на уходах супроводжувалося спорудженням "городків" — засік або "січей", укріплень з дерева та землі. Опис М. Бєль-ським коша на о. Томаківка (перша документальна згадка про Січ) 1575 р. дає уявлення і про формування козацької спільноти: "Козаки — це поспо­литі люди, які на низу Дніпра займаються ловлею риби і там сушать її..., живуть лише влітку, а на зиму розходяться у ближчі міста... Київ, Черкаси та інші, попередньо заховавши свої човни в безпечному місці на одному з дніпровських островів і залишивши там кілька сотень на кошу... на сторожі, мають вони і власні гармати, які здобули у турецьких фортецях... Раніш їх було небагато, але тепер збирається по декілька тисяч, особливо їх численність зросла останнім часом, і неодноразово вони туркам і татарам чималі шкоди чинили, нападали на Очаків, Тягиню, Акерман та інші фортеці".

Для появи Запорозького коша були необхідні не лише об'єктивні умови, а й активна дія суб'єктивних чинників — відомих і невідомих історії органі­заторів козацтва. Певну роль тут відіграли і отамани ватаг та загонів; імена деяких доносять документи. Але історично склалося так, що початок органі­зованого козацтва пов'язується з діяльністю окремих литовських і польських урядовців XVI ст., здебільшого старост у прикордонних землях Подніпро­в'я та Поділля. З огляду на слабкі можливості держави у протистоянні з та­тарами і турками, вони змушені були спиратися на власну ініціативу й силу. Значну роль у відносинах з козацтвом відігравали і меркантильні інтереси

107

Тема 4

таких урядовців¹, пошук лицарської слави. Щодо практичних дій, то Ос-тафій Дашкович неодноразово організовував походи проти татар у Дике Поле, 1523 р. захопив і спалив фортецю Очаків. 1528 р. повторив напад, а 1532 р. витримав облогу Черкас ханом Саадат-Гіреєм. Провідним елементом його загонів були саме козаки. З ними, і вже спільно з татарами, він неодноразо­во ходив на Московщину й на Казань. Дашковичу належить і проект 1533 р., згідно з яким мала бути організована охорона прикордонних шляхів і бродів від ординців. На островах за порогами він радив спорудити фортеці. Актив­но залучали козаків до походів і охорони прикордоння у XVI ст. київський державець Семен Полозович, хмільницький староста Предслав Лянцко-ронський, барський староста Бернард Претвич, якого вважали "муром по­дільських країв". Однак всі вони мусили зовні дистанціюватися від співпраці з козаками, оскільки це суперечило офіційній державній політиці ВКЛ і Польщі, що постійно засвідчували лояльність Порті та Криму, намагаючись уникнути війни. Натомість польсько-литовські уряди звалювали всі прови­ни на козаків, заявляючи про їхню сваволю, непідвладність і екстериторі­альність щодо своїх держав. Так, відповідаючи на вимогу турецького султа­на Ахмеда І покінчити із запорожцями, король Сигізмунд НІ Ваза писав: "Якщо ви їх самі знищите, то з нашого боку не буде ніякого спротиву".

Незаперечним є і той факт, що деякі литовсько-польські державці відігра­ли видатну роль у перетворенні козаків із здобичників у передусім профе­сійних вояків, організації їхніх відділів, оволодінні козацтвом тактикою на­ступу та оборони. Великою мірою до цього спричинився перший легендар­ний гетьман запорозького козацтва волинський князь Дмитро Вишневець-кий. Його реальний внесок у козацький рух, попри власні авантюризм і по­літичну хиткість, визначається і заснуванням замку на о. Мала Хортиця (1555) — прообразу Січі, бази для його почту — озброєного загону, у складі якого переважали козаки. Звідси Вишневецький здійснив успішні походи на ту­рецько-татарські фортеці Іслам-Кермен та Очаків (1556). На початку 1557 р. хан Девлет-Гірей 24 дні безуспішно вів облогу замку, і лише повторивши її влітку того ж року, захопив і зруйнував замок. Дотепер залишається спірним питання: чи була це перша Січ? Але, поза сумнівом, хортицька фортеця Виш-невецького відіграла значну роль у розвитку запорозького козацтва. До її залоги, крім козаків, входили представники військово-служилої верстви — бояри, слуги, драби. Спільне життя і побут за специфічних обставин сприя­ли витворенню суспільно-політичної моделі Запорозького коша — січового товариства, яка реалізувалася згодом. Не випадково М. Грушевський назвав Вишневецького "духовним батьком нової української плебейської республіки".

* Наприклад, грамота Сигізмунда І (1537) свідчить, що черкаський і канівський ста­роста Остафій Дашкович, якого традиційно хибно іменували першим козацьким геть­маном, привласнював половину здобичі угодників (закон вимагав для держави 1/8), сва­вільно встановлював ціни на товари козаків, захопив у них уходи на порогах і принево­лював у волості до панщини на свою користь.

108

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Так з часом на Запорожжі формувався специфічний військовий і соці­альний лад. Січ хоча й нагадувала християнський лицарський орден, була відкритою спільнотою: "З віків за пороги вільно кожному приїхати і від'їха­ти, хоч би як він називався". Сюди потрапляли люди різних станів із різних земель, але поспіль мусили триматися січового звичаю. Всі козаки вважа­лися за рівних, мали однакові права і звалися товаришами. Як правило, вони діставали й нові, січові, прізвища. Кожен міг брати участь у загальній січовій раді, що вирішувала найважливіші справи. Вона й була вищим органом вла­ди на Січі. Але демократизм її, як й інших запорозьких інститутів, був своє­рідним. Справи вирішувала більшість, заявляючи про це криками або підки­данням шапок. "Це була влада химерної юрби, що не виносила спротиву і нікому не дозволяла мати окрему думку," — зазначав І. Крип'якевича. Рада обирала кошового отамана чи гетьмана і старшину — осавулів, суддів, писа­ря, обозного та звільняла їх. Гетьман обирався на час воєнних кампаній. Поза цим життям Січі керував кошовий отаман. Зібрання козаків за їхньою влас­ною ініціативою звалися чернецькою радою (чернь — січова голота, стано­вила основну масу запорожців). Структурною одиницею січового товариства у військовому, організаційному і побутовому плані був курінь на чолі з ви­борним курінним отаманом. Курінь формувався здебільшого за принципом земляцтва.

Слід закцентувати увагу на такому важливому питанні теми, як виник­нення і розвиток реєстрового козацтва — козаків на державній службі, вне­сених до спеціального списку — реєстру, що давало їм певні права та при­вілеї. У другій половині XVI ст. уряд повертається до попередніх планів організації з козаків військово-служилого контингенту з наданням йому поліційних функцій. 1568 р. король Сигізмунд-Август вперше офіційно звер­нувся до "підданих наших, козаків, які із замків і міст окраїнних з'їхавши, на Низу перемешкують". їм пропонувалося йти на службу із жалуванням у пограничні фортеці. А 1570 р. коронний гетьман Речі Посполитої Є. Язло-вецький сформував перший почет державнослужилих козаків зі старшим і суддею над ними шляхтичем Я. Бадовським, що зафіксовано королівською грамотою 1572 р. Хоча цей контингент був невеликим, факт його організації означав появу реєстрового козацтва як соціального стану з оформленням у правовому полі та привілеями (особиста свобода, права на особливу юрис­дикцію і спеціальний суд, володіння землею, звільнення від податків і по­винностей) при обов'язковій військовій службі зі своїм спорядженням. З появою реєстру козацтво перестало бути лише способом життя, заняттям і перетворювалося в інституалізований стан феодального суспільства. Оста­точне його оформлення відбулося за короля Стефана Баторія, за вердиктом якого 1578 р. було записано на службу 500 козаків. їхнім старшим (так офі­ційно іменувалася посада командира реєстровців, хоча паралельно закріп­лювалася й інша — "гетьман") і суддею було призначено шляхтича Яна Ори-шовського. Війську надавалися королівські клейноди, а під постійну рези-

109

пс

131

ре та ті )з;

ЦК

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

лася база масового козацького руху, який вилився у козацькі повстання кінця XVI — першої половини XVII ст.

Переходячи до розгляду питання про козацько-селянські повстання XVI — першої половини XVII ст., на основі попереднього викладу можна зро­бити висновок, що українське козацтво того часу було наиконсолідованішою реальною силою, яка протистояла феодальній експансії шляхти і магнатів, інтереси яких захищала Річ Посполита. Антагонізм цих потуг об'єктивно випливав з їх цілком відмінних соціальних, національних і релігійних за­сад та політичних і економічних інтересів. Слід приділити увагу також ролі специфічних станових рис та інтересів козацтва, які теж стали впливовим чинником цієї боротьби. Це виявилося вже під час першого великого висту­пу під проводом одного зі "старших" реєстрового війська Криштофа Косинсь-кого. Почавшись із конфлікту Косинського з білоцерківським старостою Я. Острозьким, виступ охопив південну Київщину, перекинувся на Волинь і Брацлавщину. Козаки оволоділи Білою Церквою, Трипіллям, Переяславом. Фатальною для долі повстанців виявилася поразка під П'яткою на Жито­мирщині 2 лютого 1593 р. Спроба Косинського продовжити боротьбу і наступ на Черкаси навесні 1593 р. були невдалими і закінчилися його загибеллю. Привертають увагу не лише розмах повстання, а й злам феодально-шляхетсь­ких порядків на підвладних повстанцям територіях. Вони примушували населення до присяги у "послушенстві" козакам.

Ще більш виразно мотиви боротьби за упосліджені польськими феодала­ми козацькі вольності простежуються у повстанні Северина (Семерія) Нали­вайка (1595—1596). У його ході військо з реєстровців і низових козаків, яким разом з Наливайком керували тодішні "старші" Г. Лобода, Б. Микошинсь-кий, М. Шаула, восени 1595 р. зайняло великі території на Київщині, Во­лині, у Білорусі. Козаки не лише грабували й обкладали стаціями (контри­буціями) панські маєтки, а й запроваджували "на волості" власну юрисдик­цію. Однак цей виступ теж мав виразно становий характер. Для провідників повстання пріоритетними були інтереси козацької корпорації. Сам Наливай-коу листі до Сигізмунда III (прикметний сам факт такого звернення до коро­ля Польщі як до патрона і вищого арбітра в українських справах) на почат­ку 1596 р. пропонував не що інше, як "обрізати ніс і вуха, не допускаючи до козацького війська" утікачів-селян. Зрештою соціальна обмеженість програ­ми складу повсталих ослаблювала їхній виступ. До цього додалися супереч­ності між самими козаками, особливо "значними" і низовими, що в сукуп­ності й спричинилося до розгрому повстання військом польного гетьмана Ста­ніслава Жолкевського під Солоницею у травні 1596 р.

Наступні масові виступи проти польсько-шляхетського гніту свідчили не лише про зростання військової потужності козацтва, досвіду його про­відників, а й політичну та соціальну свідомість провідної козацької верстви. Це дало змогу гетьманові реєстровців Марку Жмайлу 1625 р. значно успіш­ніше за попередників діяти у боротьбі з військом коронного гетьмана С. Ко-

111

Тема 4

нецпольського. Результатом була Куруківська угода, за якою кількість рее­стру подвоювалася з 3 до 6 тис. Створювалося шість козацьких полків: Біло­церківський, Канівський, Корсунський, Чигиринський, Черкаський, Пере­яславський. Очоливши нове повстання, провідною силою якого стали 10 тис. запорожців, їх гетьман Тарас Федорович (Трясило) 1630 р. уперше в ко­зацькій практиці звернувся з універсалами до всіх, "хто був коли-небудь козаком і хто хоче ним стати" із закликом битися за віру та давні вольності. Це стимулювало активну участь у його виступі посполитих і покозачених, випищиків. 8 червня 1630 р. була підписана Переяславська угода, за якою всі повстанці амністувалися, а реєстр зростав до 8 тис. Щоправда, козаки зобов'я­зувалися спалити всі чайки та не ходити в походи на Крим і Туреччину.

Певна рівновага у цій боротьбі була порушена внаслідок нових репресій Польської держави та магнатів проти козацтва і "непослушних" та спроби поляків зміцнити своє становище на Подніпров'ї. Одне за одним відбулися повстання під проводом запорозьких отаманів і гетьманів: Івана Сулими (1635), Павла Бута (Павлюка) (1637), Яцька Остряниці (Острянина) та Дмит­ра Гуні (1638). Особливо потужним був останній виступ. На його початку, у березні 1638 р., Я. Остряниця звернувся з відозвою про підтримку не лише до козацтва, а й до всього народу, навіть до руської шляхти Поділля, Волині й Покуття. Це і низка інших чинників сприяло силі та розмаху повстання, хоча його доля вирішувалася у битвах на Лівобережжі поблизу р. Сула. За! інтенсивністю, запеклістю опору повстанців польському війську Яреми Виш-

НЄВЄЦЬКОГО, ЦЄЙ ВИСТуП був безпрецедентним, Проте ЗаКІНЧИВСЯ ЦІЛКОВИТОЮ)

поразкою. її зумовили як фактори військово-оперативного плану, так і соці-1 ально детерміновані чинники: пасивність "значного" козацтва, багатьох реє­стровців, православної шляхти.

Після 6-тижневої облоги у польовому таборі поблизу гирла р. Сули за­лишки козацько-селянського війська склали зброю. Поразка цього повстан­ня перекреслила наслідки попередніх. Наприкінці 1638 р. в урочищі Маслів > Став на Київщині відповідно до сеймової ухвали "Ординація Війська Запо­розького" відбулася так звана комісія з козаками. На ній козацька стариш-; на змушена була прийняти ультиматум: ліквідовувалася виборність гетьма-¹ на й старшини, артилерія й клейноди здавалися королівському комісару, реєстр зменшувався до 6 тис. Всі, хто не увійшов до реєстру, перетворюва­лися з козаків на посполитих. "Тих, кого військове щастя лишило живим, волимо ми перетворити на селянський простолюд", — наголошувала сеймо­ва ухвала 1638 р.

Так збройною силою, репресіями і диктатом було вирішено, на думку шляхти й магнатів, козацьке питання. Наступне десятиліття Речі Посполи­тої іменувалося часом "золотого спокою". Однак, як виявилося, це був та­кож переддень національно-визвольної революції, провідною силою якої виступило українське козацтво на чолі з Богданом Хмельницьким.

112

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

2. Церковне і культурне життя України XIV — початку XVII ст.

2.1. Міжконфесійні відносини. Берестейська унія та її наслідки. Перш ніж викладати фактичний матеріал з цього питання, слід зазначити, що в історичних умовах окресленого періоду, коли українці були позбавлені влас­ної державності, єдиним націоорганізуючим чинником в Україні були вла­да і моральний вплив православної церкви, цієї своєрідної "держави духу". "По упадку самостійної державної організації українців в половині XIV ст. християнська церква заступила українському народові колишню державну владу та стала одинокою установою, репрезентуючи цілий народ", — слуш­но зазначав дослідник церкви і права М. Чубатий.

Варто пригадати, що невдовзі після розгрому Русі монголами київський митрополит Максим переніс до Владимира-на-Клязьмі свою кафедру і це, з одного боку, сприяло створенню на північноруських землях окремої митро­полії (1325 р. у Москві), а з іншого — створенню окремої Галицької митро­полії, що була заснована між 1302 —1306 pp. й існувала до 1415 p., коли ста­ла намісництвом осібного київського митрополита Києва й Галича.

Українські землі, опинившись під литовською зверхністю, спочатку не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті, що пояснюється насампе­ред толерантністю литовських князів щодо різних конфесій. Правляча вер­хівка швидко оцінила роль церкви в житті держави як об'єднавчого та куль­турного фактора, значення митрополії для зміцнення авторитету княжої вла­ди і докладала всіх зусиль для створення митрополичого осідку у ВКЛ. З середини XIV ст. існувала Литовсько-київська митрополія з центрами у Но-вогрудку та Вільні, юрисдикція якої поширювалася на литовські, білоруські та українські землі. Початок XV ст. позначився боротьбою між Литвою, Москвою та Константинополем за Київську митрополію. За Вітовта у 1415 р. місцеві єпископи поставили митролитом "церкви Київської і всієї Русі" Гри­горія Цамблака, продемонструвавши цим самостійницьку позицію право­славної церкви в українсько-білоруських землях. Відновлення митрополії у Києві домагався і київський князь Олелько, а після його смерті — Семен Олелькович.

Остаточний поділ традиційної Київської митрополії на Київську й Мос­ковську започаткував собор московських єпископів (1448), на якому без зго­ди Константинополя було поставлено власного митрополита — Іону, який став останнім владикою, що мав титул "Митрополита Київського і всієї Русі". Цей акт означав фактичну автокефалію московської церкви, канонічне ви­знання якої відбулося 1589 р. Приводом для розриву Москви й Константи­нополя стала Ферраро-Флорентійська унія Східної церкви з Римом у 1439 р. Тоді вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про суп-рематію Папи Римського, чистилище тощо. У 1458 р. на митрополита Киї­вського було висвячено Григорія Болгарина, його церковну юрисдикцію виз­нали польський король і великий князь литовський Казимир. Цим актом остаточно завершився поділ старої Київської митрополії на Московську і

113

Тема 4

Київську (остання залишалася під юрисдикцією Константинопольського патріархату).

Характерно, що з середини XV ст. важливим аспектом політики ВКЛ щодо православної церкви були намагання позбутися залежності від Моск-ВИ Та ПІДПОРЯДКУВАТИ православну церкву католицькій. Вже умови Кревсь-кої унії передбачали охрещення за католицьким обрядом як самого Ягайла, так і всіх язичників-литовців; лише бояр-католиків було зрівняно у правах з польською шляхтою. Спеціальним вердиктом 1400 р. Ягайло позбавив пра­вославних підданих прав шляхетства, герба та високих посад. Все це надава­лося лише католикам. У документах Віленської угоди 1401 р. йшлося про сприяння "розвою католицької справи". Новим актом, що знаменував поділ суспільства за релігійною ознакою та відкривав шлях до дискримінації пра­вославних, був Городельський привілей 1413 p., згідно з яким католики одер­жували виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради. З ускладненням внутрішньополітичної ситуації ці права були поширені й на руських князів і бояр привілеями 1432 та 1434 pp. для стабілізації становища в країні. Однак чинність Городельського акта надалі неодноразово поновлювалася, аж поки у 1563 р. польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август не скасував його, зрівнявши у правах католицьку й православну шляхту. При цьому слід зауважити, що становище православних у ВКЛ було дещо кращим, ніж на руських землях Корони Польської, де їхня конфесія відверто принижувалася. Особливо по­силилася релігійна, політична й культурна експансія католицької церкви на українських теренах після Люблінської унії.

Переходячи до розгляду проблеми церковної унії, бажано звернути ува­гу на процеси, які зумовили внутрішню кризу православної церкви у XV— XVI ст., падіння авторитету церковної ієрархії, підрив релігійно-моральніх засад, так звану "порчу духовенства й церковного життя".

Світська влада ВКЛ, Корони Польської і особливо Речі Посполитої ак­тивно втручалася у справи церкви, поширюючи на неї принципи відносин феодального васалітету ("право патронату"). Основні ієрархічні посади, ар-1 хімандрії та ігуменство, як і державні посади, роздавав великий князь чи ня король, що змінило зміст, функції і роль основних чинників духовної вла­ди. За умов такої практики "подання" церковні посади нерідко розглядали­ся лише як джерело прибутків, і ті, хто обіймав їх, нехтували християнсь­кими чеснотами, ставали їх "осквернителями", що часто бувало темою для полемічних виступів. Важливо і те, що в Україні з середини XVI ст. широко­го розголосу набувають ідеї та засади західноєвропейської Реформації, а саме: звільнення з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до на­роду, переклад Біблії та богослужебних книг національними мовами, засну­вання шкіл. Православне населення одержало важливі засоби протидії по­ширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї Рефор-

114

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

мації до власних потреб. Руське православ'я мало можливість запозичити у західного християнства досвід вдосконалення та оновлення церковного життя.

Опорою православ'я залишалися селянство, міщанство, парафіяльне ду­ховенство, монастирі, частина шляхти, окремі магнати, зокрема родини князів Острозьких, Ходкевичів та ін. Недарма КНЯЗЯ Василя-Костянтина Острозького величали "стовпом православ'я", "начальником православ'я", "великим заступником і потіхою всього народу руського". На захист право­слав'я активно виступили організації міщан — братства, започатковані ще у другій половині XV ст. Діяльність церковних братств загалом позитивно вплинула на церковну дисципліну, освіту, будівництво храмів тощо. Брат­ства намагалися виборювати громадські й релігійні права православних у судах, на сеймах та сеймиках. Разом з тим ускладнилися відносини братств з православним єпископатом, оскільки вони перебирали на себе контроль за діяльністю духовенства і підпорядковувалися константинопольському пат­ріарху (Луцьке, Львівське, Київське).

Поступово у частини вищої церковної ієрархії православної церкви та православної феодальної еліти почала визрівати думка про доцільність унії з католицькою церквою, аби протистояти подальшій латинізації та полоні­зації, домогтися зрівняння в правах православного духовенства з католиць­ким, посилити позиції православних у Речі Посполитій.

Перша спроба конфесійного порозуміння сталася ще у 1439 р. на Фло­рентійському соборі, коли київський митрополит Ісидор підписав акт злуки Східної та Західної церков. І хоча практично він не був реалізований, сама ідея унії зміцніла, розроблялися її варіанти. Концепцію регіональної унії — між Руською церквою Речі Посполитої та Римом поза іншими церковними спільнотами східного обряду (антіохійською, грецькою, московською та ін.) розробив у праці "Про єдність Божої Церкви" єзуїт Петро Скарга (1577). На його думку, визнання верховенства папи зняло б напруженість у відносинах між православними та католиками, сприяло б підвищенню культурного рівня і престижу руського духівництва, викоріненню "єретиків" (протестан­тів), консолідувало суспільство. У відповідь з'являються проекти церковної унії, сформульовані православною стороною, яким було властиве чітке бажан­ня реформувати православну церкву за взірцем уже зреформованої на той час католицької, але зі збереженням східного обряду та традицій православ'я.

Розглядаючи питання про підготовку Берестейського собору, варто при­ділити увагу причинам розходження між його офіційними організаторами та князем Острозьким, що й спровокувало розкол собору та загострення кон­фесійної боротьби на тривалий час. Таємна підготовка українськими право­славними ієрархами унії впродовж першої половини 90-х pp. набула роз­голосу в 1595 р. і викликала рішучий опір з боку князя Острозького і його прихильників. Князь обіцяв у разі необхідності виставити до 20 тис. людей на захист "благочестя". Проте події набули незворотного характеру: король Сигізмунд III своїм універсалом підтримав справу унії, єпископи володи-мирський і берестейський І. Потій та луцький і острозький К. Терлецький

115

Тема 4

побували в Римі, де 23 грудня 1595 р. на урочистій аудієнції у папи Кли-ментія VIII були затверджені умови унії. Заключний акт укладення унії мав відбутися на соборі у Бересті в жовтні 1596 р. Проте від самого початку собор розколовся на два табори — уніатський та православний, які не дійшли порозуміння і прокляли один одного. Уніатський собор проголосив унію — утворення греко-католицької церкви, підпорядкованої папі римському. Православні прийняли ухвалу про усунення митрополита і єпископів, що перейшли до унії, та звернулися до короля з проханням затвердити їхнє рішення. Сигізмунд III видав універсал від 15 грудня 1596 p., який рішення Берестейського уніатського собору проголошував обов'язковими; за уніата­ми офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їхні землі, а також церковна юрисдикція над духовенством східного обряду. Офіційне оформлення церковної унії звело нанівець початки "діалогу", при­звівши до конфронтації у середовищі церкви і вірних. Розпочалася тривала боротьба між обома конфесіями — "Русі з Руссю" замість того, щоб за уні­версалом польського короля "зберегти й укріпити" єдність Речі Посполитої. Доля православних віри і церкви опинилася в епіцентрі релігійної, політич­ної та національної боротьби в Україні XVII ст.

На захист православ'я виступило козацтво, яке вже наприкінці XVI ст. заявило про себе, як про помітну соціальну силу. Визначальною подією став вступ 1615 р. до Київського Богоявленського братства гетьмана Петра Са­гайдачного разом з Військом Запорозьким, що зміцнило православну церк­ву і активізувало її життя. У 1620 р. за сприяння П. Сагайдачного та Київсь­кого братства було канонічно відновлено православний єпископат, висвяче­но митрополита Київського Иова Борецького та п'ятьох єпископів. Однак легітимізувати цей акт вдалося лише на початку 30-х років XVII ст., після смерті ревнителя католицизму Сигізмунда III, завдяки рішучим домаган­ням козацтва та православної шляхти. Новий король Владислав IV, схиль­ний до віротерпимості, створив комісію, яка виробила "Статті для заспокоє­ння руського народу", затверджені на коронаційному сеймі 1633 р. Цим ак­том було легалізовано існування православної церкви та повернено їй части­ну маєтностей. Митрополитом став Петро Могила (див. персоналію), діяльність якого означила цілу добу в історії українського православ'я.

2.2. Фактори й умови розвитку української культури. Ренесанс в Україні. Насамперед треба звернути увагу, на те, що вже на початку XV ст. в Україні, яка спиралася на традиції та духовну спадщину Київської Русі, починають переважати західноєвропейські культурні впливи. Це було зумовлено послаб­ленням зв'язків українських земель з Візантією й одночасно процесом їх вхо­дження до ВКЛ. Через Польщу з Італії в Україну проникла гуманістична куль­турно-ідеологічна течія, що на відміну від панівної раніше в науці схоласти­ки пропагувала свободу дослідів та думки. Сюди ця течія прийшла двома шляхами: через навчання в західноєвропейських університетах та твори гу-

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

маністів (Данте, Петрарки, Боккаччо). Одним із зачинателів гуманізму в Україні став Юрій Дрогобич (Котермак)(бл. 1450—1494) — професор меди­цини й астрономії Краківського і Болонського університетів, певний час — ректор останнього. Його твір "Прогностична оцінка 1483 р." (опублікований того ж року в Римі) став першою друкованою працею українця. Він також написав трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 p., зробив спробу визначити географічні координати Москви, Кафи, Львова, Дрогобича. Гу­маністи Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський одними з перших в європейській філософії заперечили божественне походження влади і держа­ви, обстоювали необхідність відокремлення від неї церкви. Ці вчені-публі-цисти та їхні послідовники використовували історію як засіб пробудження свідомості народу, його історичної пам'яті та виховання патріотизму.

Інша культурна західна хвиля була пов'язана з Реформацією, яка поча­лася з виступу 1517 р. Мартіна Лютера з релігійними тезами. Проте рефор­маційний рух мав велике значення не лише для церковно-релігійного, а й для культурного життя. У Європі він сприяв поширенню шкіл, збільшенню кількості книжок, витісненню латинської і впровадженню живої народної мови в літературі. Започаткувавши протестантизм, Реформація створила також полемічну літературу.

Слід підкреслити, що надзвичайно важливою подією у культурному житті України-Русі стало поширення друкарства. В Європі друк виник завдяки винаходу Й. Гутенберга у 1450 р. У Речі Посполитій першими друкарями були ПІ. Фіоль (надрукував "Октоїх" та "Часослов" кирилицею 1491 р. у Кракові) та білорус Ф. Скорина, що працював у Празі й Вільні ("Псалтир" (1517), "Біблія руська" (1519), "Апостол" та "Мала подорожня книжиця", (1525)). В Україні першим відкрив друкарню Іван Федоров; протягом XVI— XVII ст. друкарні виникали не лише в містах, а й у селах; існували також "мандрівні" друкарні приватних осіб.

1574 р. у Львові вийшов перший друкований в Україні підручник —"Бук­вар" для вивчення церковнослов'янської мови, а граматика "Адельфотес" (1591), складена грецькою та слов'яно-руською мовами, слугувала вступом до діалектики, риторики, музики та інших наук, а також подавала класи­фікацію частин мови. Пізніше видано інші граматики, зокрема Л. Зизанія (1596) та М. Смотрицького(ібіб). На потребу в словниках з'явився "Лекси­кон славенороський і імен толкованіє" П. Беринди, у якому було перекладе­но українською понад 8 тис. слов'янських та іншомовних термінів. Говоря­чи про розвиток української мови, слід мати на увазі, що літературна (пи­семна) мова в Україні XIV—XVI ст. називалася "руською". Вона була офіцій­ною у ВКЛ, нею написано "Судебник" Казимира (1468) та Литовські Стату­ти (1529, 1566, 1588). Літературна мова поступово зближувалася з народ­ною, кращим зразком чого є "Пересопницьке Євангеліє". Наведемо фрагмент його тексту: "...А коли вхожали до ніякого села, стрітили єго десять мужей прокажених, котриї, здалека стоячи, голосом великим закричавши, рекли: "Ісусе учителю, змилуйся над нами!".

117

Тема 4

У літературі XV—XVI ст. першість належить релігійним творам. З'яв­ляються переклади західноєвропейської теологічної літератури (збірник "Приточник", 1483), твори вітчизняних авторів (П. Могила, П. Русин, С. Орі-ховський, Г. Тичинський, ПІ. Зіморович, ПІ. Шимонович, Щасний Гербурт). Наприкінці XVI ст. у зв'язку з Берестейською унією особливого розвитку набула полемічна література, ідейний зміст якої був спрямований за чи про­ти полонізації українського народу, насадження католицтва та унії. Поле­міку започаткували єзуїти Б. Гербест та П. Скарга ("Описаніє і оборона собо­ру руського Берестейського", 1597), виступаючи за унію. їхніми опонента­ми стали X. Філалет ("Апокризис",1597), І. Вишенський ("Писаніє к утек­шим от православной віри єпископам", 1597), М. Смотрицький ("Тренос...", 1610), 3. Копистенський("Палінодій..."), Г. Смотрицький, С. Зизаній, Ю. Ро-гатинець та ін. Полеміка після Берестейського собору мала величезне зна­чення, оскільки уточнювала характер та глибину розходжень між правосла­в'ям, католицизмом і протестантизмом.

Варто звернути увагу на особливий, хоч і традиційний, літературно-істо­ричний жанр — літописання. З XIV ст. з'являються білорусько-литовські літописи: Никифорівський, Віленський, Супрасльський, Баркулабівський, Академічний, Хроніка Биховця, Хроніка Литовська й Жмойтська та ін. Се­ред історичних творів літописного жанру, створених на українському ґрунті, виділяються: Густинський літопис (який крім загального викладу вітчиз­няної історії містить тематичні розділи: "ОначалЪ Козаков", "Оприминении нового календаря", "О унии, како почася в Руской земле"), Київський ко­роткий літопис, Волинський короткий літопис. Велике значення мають т. зв. місцеві літописи: Львівський, Острозький, Хмільницький, Межигірсь-кий та ін., які описують козацько-селянські повстання та боротьбу проти національно-релігійного гноблення.

Для усної народної творчості XV — першої половини XVII ст. характер­не поєднання ще давньоруської традиції з художнім осмисленням драматич­ної, а часто і трагічної сучасності. Це особливо помітно в такому її специфіч­ному жанрі, як думи (з'являються в Україні в першій половині XVI ст.). Як правило, вони мають повчальний характер, відображають етичні норми на­роду ("Втеча трьох братів з Азова", "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка" та ін.). Поряд з думами важливе місце в українському фольклорі посідають історичні, побутові й обрядові пісні, прислів'я тощо.

Відбувається також процес становлення професійної музики. В XVI ст. в українських церквах можна було почути багатоголосий спів; замість крю­кової нотації з'явилося нотно-лінійне письмо. Світська музика набула відоб­раження в таких жанрах: кант (міська побутова пісня), цехова, інструмен­тальна й театральна музика. На зразок ремісничих існували й музичні цехи, колективи яких обслуговували різні свята та обряди.

На основі церковних та народних обрядових дійств, а також завдяки школам з'явився театр. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні зароджується вертеп — мандрівний музичний ляльковий театр.

118

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Особливу увагу варто звернути на зрушення в галузі освіти у XV — на початку XVII ст. Навчання провадилося в школах при церквах та монасти­рях, де навчали читати, писати, давали знання з теології, літератури, грець­кої мови. Вчителями були дяки — "бакаляри". Найздібніші міщани й шлях­тичі здобували освіту в університетах Польщі, Чехії, Німеччини, Італії. У середині XVI ст. в Литві та Польщі виникають протестантські школи (гімна­зія та академія у Ракові, школи в Дубні, Хмільнику та ін.), де також навча­лися українські діти; єзуїтські колегіуми. Останні давали освіту за схолас­тичною системою у католицькому дусі, латиною. На противагу католиць­ким і протестантським з'являються братські школи, першою з яких була школа Львівського Успенського братства (1586). Вона стала зразком для шкіл у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Холмі, Володимирі, Луцьку, Києві та інших містах України. Кожна школа мала свій статут — "Порядок шко­ли", в якому ставилися суворі вимоги до учнів та вчителів, як от: "Дидаскал або учитель цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренно-мудрий, лагідний, не п'яниця, не розпусник, не хабарник, не гнівливий, не завид-ник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник єре­сей... Дидаскал має вчити і любити всіх дітей зарівно, як синів багатих, так і синів убогих, і тих, що ходять по вулиці поживи просити..." У братських школах викладали латину, грецьку, старослов'янську мову та "вільні на­уки". Доречно було б зосередити увагу на діяльності Київської братської школи (1615), яка у 1632 р. об'єдналася з школою Києво-Печерської лаври, започаткувавши цим Києво-Могилянській колегіум (згодом академія) — вищий навчальний заклад з філіями у Гощі, Вінниці, Кременці. Проте най­першою українською школою вищого ступеня був Острозький слов'яно-гре-ко-латинський колегіум (1576).

Українському образотворчому мистецтву того часу властиве поєднання народних та церковних традицій. Церковне малярство було настільки розви­неним, що польський король запрошував українських майстрів розписувати найголовніші храми Польщі. Видатними зразками українського іконопису та церковного різьблення є декор Успенського собору Києво-Печерського мона­стиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському (Галичина) та ін. Із середини XIV ст. іконописці відходять від традиційних візантійських канонів, наближуються до реалізму в живописі (Вірменська церква у Львові, Сандо-мирський кафедральний собор, каплиця в Горянах під Ужгородом та ін.). У живописі світського характеру набувають поширення портрети.

Розглядаючи архітектуру, особливу увагу слід приділити мурованому будівництву замкових споруд, що було помітним явищем XV—XVI ст. Із за­провадженням вогнепальної зброї змінювалася і конструкція замків. У ціло­му на початку XVI ст. в архітектурі набуває поширення ренесансний стиль: зникає сувора, витягнута готика і з'являються античні греко-римські фор­ми, гармонійні й орнаментовані. Вперше в Україні ренесансні споруди з'я­вилися у Львові, який потребував відбудови після пожежі 1527 р. Приїхав-

119

Тема 4

ши до Львова, італійські архітектори у першій половині XVI ст. починають працювати по всій Галичині (Старе Село, Перемишль, Ярослав, Старий Самбіртаін.), Волині (Луцьк, Володимир, Острог), Подніпров'ї (Київ, Пере­яслав, Чернігів, Канів). Серед видатних архітекторів цього стилю — П. Кра-совський, Петро з Барбони, Павло Домінічі Римлянин та ін. На початку XVII ст. започатковується так зване українське бароко, першими зразками якого стали монастир і костьол бернардинів у Заславі, єзуїтський монастир і колегіум у Вінниці, домініканський собор і латинська кафедра у Києві та ін. Прикметно, що на початку XVII ст. у Києві розпочався "реставраційний рух", за підтримки Петра Могили, спрямований на відбудову та реставра­цію визначних будівель княжих часів.

Спираючись на викладений матеріал і простеживши основні тенденції культурного поступу русинів-українців у позначений період, можна конста­тувати, що вектором їхньої цивілізаційної орієнтації за всієї потужності Сходу була Європа. М. Грушевський зазначав, що український народ порівня­но з російським "являється народом західної культури — одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тим часом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії".

Основні терміни і поняття

Бароко (від італ. Ьагоссо — вибагливий, химерний) — стиль в архітек­турі та мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст.

Гравюра (від фр. graver — висікати, вирізати) — вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком з малюнка, виконаного гравіруванням на дошці (друкарській формі).

Гуманізм (від лат. humanus — людяний, людський) — ідейний та куль­турний напрям доби Відродження (XIV — XVI ст.), що утверджував право людини на земне щастя і свободу думки.

Дидактика (пер. з гр. — повчальний) — частина педагогіки, яка розроб­ляє теорію освіти і навчання, виховання в процесі навчання.

Єзуїти (від лат. Gesus — Ісус) — члени найрадикальнішого католицького чернечого ордену, заснованого 1534 р. у Парижі іспанцем І. Лойолою для зміцнення папської влади і боротьби проти Реформації.

Єпархія — церковно-адміністративний округ.

Кіш (від тюрк. — ставка, резиденція) — військове товариство, громада запорозьких козаків, а також назва Запорозької Січі з її адміністративно-військовою системою управління. Кіш Запорозької Січі — її виборний цент­ральний орган управління.

Митрополія — територія, церковно-адміністративна округа, підпорядкова­на митрополиту — другій після патріарха особі у ієрархії православної церкви.

120

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Ренесанс (від лат. renascor — відроджуюсь) — епоха Відродження, пері­од в ідеологічному і культурному розвитку країн Західної і Центральної Євро­пи (в Італії — XIV—XVI ст., в інших країнах — кінець XV—XVI ст.).

Реформація (від лат. reformatio — перетворення) — суспільно-політич­ний та ідеологічний рух у більшості країн Західної і Центральної Європи в XVI ст., що набув форми боротьби проти католицької церкви.

Ставропігія — самостійність певної церковної громади, підпорядкуван­ня її безпосередньо патріархові.

Чайка — основний тип козацьких суден з початку XVI ст., однощогло­вий плоскодонний маневрений човен, що вміщував до 50—60 осіб; флотилії чайок з 1502р. здійснювали походи на татарські і турецькі міста й узбереж­жя, успішно воювали з турецьким галерним флотом.

Ясир — захоплені в полон татарами або турками для продажу в рабство мирні жителі; полон, неволя.

Персонали

Бут (Павлюк) Павло (р. н. невід. — 1638) — один із керівників козацько-селянського повстання 1637—1638 pp. проти польського гніту. Брав участь у багатьох козацьких походах на турків і татар. У серпні 1637 р. на Січі обра­ний гетьманом повстанського війська, виступив на волості, оволодів багать­ма містами Наддніпрянщини. Після поразки козацького війська у битві з польськими військами під Кумейками (16 грудня 1637 p.), у бою при Бо-ровці потрапив у полон і був страчений у Варшаві.

Верещинський Йосиф (1532/1533—1598/1599) — видатний громадський, політичний, церковний діяч, публіцист. Автор праць із проблем політики і моралі, зокрема "Наука доброго життя кожного християнського короля" (1587). 1589 р. висвячений на київського єпископа, став сенатором Речі По­сполитої. Зрозумівши проблеми і значення козацтва, намагався спрямува­ти його на дії, корисні Речі Посполитій. 1594 р. Верещинський видав працю "Публіка", у якій виклав свої погляди щодо організації оборони України (створення на Задніпров'ї рицарського ордену). 1595 р. підготував для роз­гляду в Сенаті проект "Способи осади нового Києва", де пропонував заходи для розбудови Київщини й перетворення Києва на одну зі столиць Речі По­сполитої. 1596 р. розробив проект реорганізації козацького війська.

Вишенський Іван (між 1545—1550—після 1620) — видатний українсь­кий православний письменник-полеміст, схимник. З кінця 1580-х pp. жив на Афоні (Греція). Літературну діяльність почав одночасно з Острозькою групою полемістів. Відомо близько 20 творів І. Вишенського — гострови-кривальних, публіцистичних, емоційно наснажених послань, серед яких "Обліченіє диявола-миродержця", "Посланіе к утекшим от православія єпис­копам", "Писаніє до всіх общее, в Лядской землі живущих" та ін. Виступав

121

Тема 4

проти Берестейської унії й католицизму, викривав тогочасний церковний та світський лад.

Вишневецький Дмитро (Байдя-Вишневецький) (р. н. невід. — 1563) — перший із достеменно відомих козацьких гетьманів, походив з роду ГвДИМІ* новичів. Староста Черкаського і Канівського повітів (1550—1553,1554). збу­дував фортецю — прообраз Запорозької Січі на о. Мала Хортиця, де 1557 р. відбивав напади татар. У 1557—1561 pp. на службі у московського царя Івана IV Грозного. Намагався організувати союз держав для боротьби з Туреччиною і Кримським ханством за участю запорожців. 1563 р. втрутився у боротьбу за молдавський престол, тоді ж його загін був розбитий, а сам Вишневецький полонений, невдовзі — виданий Туреччині й закатований у Стамбулі.

Дорошенко Михайло (р. н. невід. — 1628) — гетьман реєстрового козац­тва (1625—1628). З 1618 р. полковник, соратник П. Сагайдачного, учасник походу на Москву, Хотинської битви. Здійснив вдалий похід на Перекоп. Брав участь у повстанні М. Жмайла (1625). Уклав Куруківську угоду з польським урядом. 1628 р. очолив похід на Крим і загинув. За Дорошенка було реорганізовано реєстрове козацтво, запроваджено його полковий устрій. Провадив політику зменшення суперечностей між козаками і польським урядом.

Косинський Криштоф (р. н. невід. — 1593) — гетьман запорозьких ко­заків, провідник козацького повстання (1591 —1593 pp.). За походженням дрібний шляхтич з Підляшшя. З 1586 р. — на Січі, у 1591 р. обраний геть­маном. У грудні 1591 р. очолив перше велике козацьке повстання проти польського гніту, яке набуло великого розмаху в 1592—1593 pp., охопивши Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Після битви 2 лютого 1593 р. під м. П'яткою (сучасна Житомирщина) Косинсько-го було усунуто від гетьманування. У травні того ж року при спробі віднови­ти повстання й оволодіти м. Черкасами підступно вбитий людьми черкась­кого старости князя О. Вишневецького.

Могила Петро (1596—1647) — видатний політичний, культурний, гро­мадський та церковний діяч України. Син господаря Волощини і Молдови. 1627 р. Петра Могилу було обрано архімандритом Києво-Печерської лаври, 1632 р. — митрополитом київським і галицьким. Активний борець із уніат­ством, домігся відновлення прав православної церкви в Україні. За його уча­стю створено Київський колегіум (1632), його філії і першу румунську шко­лу в Яссах (1640). Організатор книговидання в Україні, Румунії, Молдавії. Петро Могила — автор низки богословских творів: "Євангеліє Учительне", "Служебник", "Хрест Христа Спасителя", "Анфологіон", "Євлогіон", числен­них полемічних творів.

Наливайко Северин (Семерій)(бл. 1560—1597) — провідник козацького повстання в Україні та Білорусі 1595—1596 pp. Змолоду був на Запорожжі, потім служив у князя К. Острозького сотникомнадвірного війська. У1594р. після походу в Молдавію організував виступ проти польського панування в

122

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Україні, який за підтримки козаків, очолених гетьманом Г. Лободою, пе­реріс у справжню війну і охопив Брацлавщину, Київщину, Волинь, частко­во Галичину і Білорусь. Після поразки у боях на р. Солониці під Лубнами (травень — червень 1596 р.) Наливайка та інших козацьких ватажків було видано полякам, відправлено до Варшави, де 11 квітня 1597 р. після жор­стоких тортур страчено.

Оріховський Станіслав (1513—1566) — суспільно-культурнийдіяч, пись­менник, публіцист доби Відродження. Походив з польського шляхетського роду. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому університетах, спілкувався з найвідомішими гуманістами, діячами науки й культури Захід­ної Європи. Автор низки політичних, філософсько-історичних трактатів, се­ред яких "Промова на похороні Сигізмунда І", "Напучення польському коро­лю Сигізмунду-Августу", "Життя і смерть Яна Тарновського", "Квінкунс, тоб­то взірець устрою польської держави" та ін. У своїх працях розробляв кон­цепцію ідеального державного устрою з позицій шляхетської ідеології.

Острозький Василь-Костянтин (1526—1607) — відомий діяч релігійного і культурно-національного життя України. Наприкінці XVI ст. — найбіль­ший після короля землевласник Речі Посполитої. Був старостою володими-ро-волинським, воєводою київським (з 1559 p.), сенатором (з 1559 p.), пре­тендентом на польський престол у 1572 р. і московський у 1598 р. Захисник українських політичних прав, один із лідерів опозиції проти укладення Люблінської унії 1569 р. Відіграв значну роль у національно-культурному житті України XVI ст. Засновник Острозької академії, шкіл, друкарень в Острозі, Володимирі-Волинському. Висунув свою програму об'єднання пра­вославної та католицької церков. У 1596 р. під час Берестейського собору очолив опозицію і виступив проти укладення Берестейської унії.

Острянин (Остряниця) Яків (р. н. невід. — 1641) — козацький гетьман, провідник повстання 1638 р. У 1630-х pp. був полковником реєстрових ко­заків, брав участь у війні з Московією 1634 р. на Чернігово-Сіверщині. Після поразки повстання П. Павлюка під Кумейками, у березні 1638 p., обраний низовими козаками гетьманом. Очолив нове антипольське повстання, але зазнав поразки (3 червня 1638 р.) і відступив на підмосковську Слобідську Україну. Загинув під час козацьких заворушень.

Підкова Іван (р. н. невід. — 1578) — запорозький отаман, учасник бага­тьох воєнних походів. У 1577 р. організував вдалий козацький похід до Ясс із метою зайняти стіл молдавського господаря. У 1578 р. під тиском турець­ких і трансільванських військ відступив в Україну, де був захоплений поля­ками. За рішенням варшавського сейму на догоду туркам страчений у Львові.

Потій Іпатій (1541 —1613) — київський і галицький митрополит, ви­значний письменник-полеміст. У грудні 1595 р. разом з луцьким владикою Кирилом Терлецьким побував у Римі на прийомі у папи Климентія VIII, на якому було вирішено питання про унію православної церкви Речі Посполи­тої з римсько-католицькою. Після смерті митрополита М. Рогози (1599) став

123

Тема 4

київським митрополитом, активно працював над залученням до унії духо­венства та шляхти.

Рогоза Михайло (бл. 1540—1599) — православний митрополит Київсь­кий, Галицький і всієї Русі (з 1589 p.), а з 1596 р. — митрополит уніатської (греко-католицької) церкви. Походив з білоруської шляхти Мінського по­віту. Доклав багато зусиль до організації і проведення Берестейського цер­ковного собору 1596 р.

Русин Павло (1470—1517) — поет, видавець, педагог. Родом з-під м. Пе­ремишля. Навчався у Краківській академії, Грейфсвальдському універси­теті. Автор коментарів до античних творів. Ранні твори Русина (1507— 1508) — вірші й трактат, присвячений "Парадоксам" Цицерона. 1509 p. ви­дав збірку власних творів, підготував до друку книгу сатир Персея (Краків, 1508). Творчість Русина мала великий вплив на розвиток ренесансної лати-номовної поезії.

Сагайдачний Петро (Конашевич-Сагайдачний) (мож., 1570—1622) — гетьман українського реєстрового козацтва, політичний і культурний діяч. Походив з української православної шляхти Львівщини, навчався в Ост­розькому колегіумі. З 1601 р. на Запорожжі. Очолював козацькі походи на Молдавію, Лівонію, Туреччину, Кримське ханство, оволодів м. Варною (1605), м. Кафою (1616). Брав участь у польському поході на Москву (1618). У ве­ресні 1621 р. очолив 40-тисячне українське військо, яке приєднавшись до польської армії, відіграло вирішальну роль у перемозі над турками при Хо­тині, таким чином зупинивши османську експансію в Європу. Відомий і як культурно-просвітницький діяч. За його сприяння у Києві було створено православний культурний осередок, 1620 р. висвячено на митрополита Київ­ського І. Борецького, що відновило православну ієрархію у Речі Посполитій. Разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленсь-кого братства. Автор полемічного трактату "Розмова про унію".

Сулима Іван (р. н. невід. — 1635) — козацький гетьман, за походженням шляхтич з Чернігівщини. Брав участь у походах на турків і татар (1621,1628, 1634). Вперше згадується як козацький гетьман 1628 р. У серпні 1635 р., повертаючись із походу на Азов, очолив виступ запорожців проти польсько­го феодального гніту, зруйнував фортецю Кодак. Зробив спробу підняти на повстання селян та міщан, але був виданий реєстровими козаками полякам. Страчений у Варшаві.

Федоров Іван(бл. 1525—1583) — видавець, засновник книгодрукування в Росії та Україні. У 1553—1565 pp. організував і керував державною дру­карнею у Москві. Переслідуваний церковниками, втік до ВКЛ. У 1569— 1572 pp. працював у магната Г. Ходкевича, у 1572—1575, 1583 pp. — у Львові, у 1575—1576 р. — ус. Дермані, 1577—1582 pp. — в Острозі. Видав перші друковані в Україні книги — "Апостол" (1574), "Буквар" (1574). За­снував Острозьку друкарню, де було надруковано грецько-старослов'янський буквар (1578), "Книгу Нового Завіту" (1581), "Хронологію" А. Римші (1581), Острозьку Біблію (1581).

124

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Федорович Тарас (Трясило) — гетьман нереєстрового козацтва (1629— 1630), провідник козацько-селянського повстання 1630 р. у Наддніпрян­щині, результатом якого було підписання з поляками Переяславської угоди (28 червня 1630 p.). У 1632—1633 pp. Федорович брав участь у війні проти Московії на боці Речі Посполитої. У подальшому зробив спробу організува­ти нове повстання козаків, але не знайшов підтримки реєстровців.

Найважливіші події

1490—1492 — повстання в Галичині та на Волині під проводом Мухи і Борулі.

1555 — заснування Д. Вишневецьким фортеці на о. Мала Хортиця.

1570 — організація реєстрового козацького війська.

1576—1578 — заснування Острозької академії і друкарні.

1577 — похід І. Підкови в Молдавію. .

1585 — заснування Львівського братства.

1591 —1593 — козацьке повстання під проводом К. Косинського.

1594—1596 — козацьке повстання під проводом С. Наливайка.

1596 — Берестейська церковна унія.

1621 — Хотинська війна.

1625 — козацьке повстання під проводом М. Жмайла. Куруківська угода.

1630 — повстання під проводом Т. Федоровича (Трясила). Переяславсь­ка угода.

1632 — заснування Києво-Могилянського колегіуму.

1637. — козацько-селянське повстання під проводом П. Бута (Павлюка).

1637. — козацько-селянське повстання під проводом Я. Остряниці та Д. Гуні. "Ординація Війська Запорозького".

Контрольні запитання та завдання

1. Які особливі умови сприяли виникненню українського козацтва?

2. Які верстви населення були соціальною основою і провідною силою в ук­раїнському козацтві? В чому полягає сутність феномену покозачення?

3. У чому полягала основна відмінність між характером антифеодальних повстань в Україні кінця XVI і 20—30-хpp. XVII ст.?

4. Як відмінності між реєстровим і низовим козацтвом позначилися на характері та результатах козацько селянських повстань кінця XVI — пер­шої половини XVII ст.?

5. Чи було закономірним укладення Берестейської уніїі як вона була сприй­нята в Україні?

6. Які чинники та основні віхи відновлення православної ієрархи в Україні у першій половині XVII ст.?

125

7. Як і завдяки чому виявлявся вплив європейського Ренесансу на українську культуру XV — першої половини XVII ст.?

8. Які фактори в українській культурі XV — першої пол. XVII ст. були до­мінуючими?

Теми рефератів

1. Боротьба українського козацтва з татарською навалою і турецькою агресією у XV — на початку XVII cm.

2. Православні братства в Україні.

3. Суспільна, церковна та культурницька діяльність Петра Могили.

4. Система ціннісних орієнтацій українця доби Середньовіччя.

Рекомендована література

1. БопланГ.Опис України, — К., 1990. — Т. 1—2.

2. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. IV.

1. Європейське відродження та українська література XIV—XVIII ст. — К.,1993.

А.Леп'явкоС. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.

5. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. —К., 1997.

6. Полонсъка Василенко Н. Історія України: В 2 т. — К., 1993. — Т. 1.

7. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.) — К., 1998.

8. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — В 2 кн. — Кн. II: Середина XV — кінець XVI століття. — К., 1994.

9. Щербак В.О. Формування козацького стану в Україні. — К., 1997.

10. Яковенко П.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К., 1997.

11. Яковен ко II. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст. — К., 2002.

126

Тема 5

КОЗАЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ СЕРЕДИНИ XVII ст. КОЗАЦЬКИЙ ГЕТЬМАНАТ (1648 р. - кінець XVIII ст.) (4 год)

Період кінця XVI — початку XVIII cm. займає особливе місце в історії будь якої європейської країни, й через це неодмінно привертає до себе увагу не тільки професійних істориків, а й філософів, політичних мислителів, митців. При чин для цього є декілька. Цей час звичайно називають початком відліку нової (модерної (з англ. modern — новий, сучасний) або ще ранньомодерної ) історії європейської цивілізації, яка, залишивши позаду добу Середньовіччя, виходила на принципово новий, відмінний від попереднього етап свого розвитку. Він був пов'язаний із розширенням товарного виробництва, формуванням міжконти­нентальної торгівлі й капіталістичного ринку, які збіглися в часі з докорінни­ми змінами в соціальній структурі суспільства, відмиранням старих (земель­на аристократія) формуванням нових верств (буржуазія, наймані робітни­ки, служиле дворянство та ін.). Значних трансформацій зазнала культурна сфера, у якій відбувається посилення світської течії в освіті, науці й мистецтві ^поєднанні з поширенням, нових релігійних течій, що виділилися з лона тради­ційних церков (протестантизм та ін.). Глобальні зміни в соціальному, еконо­мічному і релігійному житті породжували серйозні явища в політичній історії. НедаремноXVII cm. називають "залізним", або "століттям солдатів", позна­чаючи в такий спосіб жорстокі релігійні й династичні війни, селянські рухи та революції, що методично спустошували Європу. Словом, у цей час народжу валися ті чинники суспільного розвитку, які наприкінці XVIII—XIX ст. до провадять європейські країни до незаперечного міжнародного лідерства в полі­тиці, економіці й культурі. Перелічені явища протікали в країнах Європейсь­кого континенту по-різному, з неоднаковою інтенсивністю й часто-густо відмінними наслідками та результатами, але тісно впливаючи одне на одне. Так народжувалось явище, яке згодом назвуть європейською цивілізацією.

Загальноєвропейські тенденції повною мірою відбилися в цей час і в ук­раїнській історії, котра, як і будь яка інша, додала до них власну специфіку й

127

Тема 5

витворила власне той шлях розвитку, яким Україні судилося йти вже в на­ступну — модерну — добу. Центром подій ранньомодерного періоду була, без­сумнівно, Козацька революція середини XVII ст., яка активізувала нову полі­тичну еліту — козацтво — й спричинилася до глобального переоблаштування соціального устрою, релігійної ситуації, форм власності. У результаті цієї ре волюції на політичній карті Європи постала нова держава — Військо Запо­розьке, поява якої майже на 100 років запрограмувала всі найзначніші зміни в системі міжнародних відносин, істотною мірою посприявши занепаду однієї з найпотужніших країн — Речі Посполитої (Польщі) й посиленню ролі Московсь­кої (Російської) держави. Нарешті, козацька еліта була одним із творців влас­не національної ідеології, яка Ґрунтувалася на ідеях політичної автономії, прав особи й договірних засад у відносинах із сусідами козацького (українського, ма­лоросійського) народу. Саме події та ідеологеми середини XVII—XVIII cm. ста­нуть тією точкою відліку нового історичного часу, до якої згодом звертати­муться погляди фундаторів українського національного відродження.

План семінарського заняття

1. Козацька революція середини XVII ст.: передумови, причини, основні етапи.

2. Доба "Руїни" в соціально політичній історії України другої половини XVII cm.

3. Україна в системі міжнародних відносин середини — другої половини XVII cm.

Методичні рекомендації

При підготовці до семінару радимо насамперед уважно вивчити відповідні розділи рекомендованих підручників, намагаючись встановити характер епохи й основний зміст процесів і явищ, які позначені в питаннях семінару. Після цього необхідно детально ознайомитися з фактичним матеріалом і джерелами з хрестоматії. У підсумовуванні вивченого матеріалу й виробленні загальної картини історичних подій допоможе складання розгорнутого пла­ну-конспекту, до якого слід вносити основну фактографічну інформацію з тієї чи іншої теми й найважливіші висновки.

1. Козацька революція середини XVII ст.: передумови, причини, основні етапи. Приступаючи до вивчення першого питання, слід звернути увагу на різницю між поняттями "причини" та "передумови" того чи іншого історич­ного явища. Під передумовами, як правило, розуміють глобальні процеси (наприклад, у соціальній або релігійній сферах), які зароджувалися, розви­валися й поступово готували те чи інше історичне явище (війну, повстання, політичну кризу), створювали умови, в яких воно розвиватиметься в подаль­шому. Причини за своїм характером є сукупністю одномоментних явищ, які

128

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

викликають до життя ту чи іншу подію, підготовану попередніми передумо­вами, провокують її, змушують "діяти", ставати історичною дійсністю.

Стосовно передумов Козацької революції середини XVII ст. більшість вчених сходиться на думці, що вони мали комплексний характер, криючись одразу в кількох сферах суспільного життя. Важливим чинником, який ак­тивізував формування цих передумов, був процес господарської та адмініст­ративної колонізації Наддніпрянської та Лівобережної України протягом кінця XVI — початку XVII ст. Організація такої колонізації, в основному, була пов'язана приватною ініціативою найбільших українських магнатів — князів Острозьких, Вишневецьких та ін., які шляхом освоєння незаселених просторів на кордоні з Диким Полем прагнули розширення своїх маєтнос-тей. Меншою мірою колонізацію контролювала королівська влада, котра не мала для цього необхідних коштів і організаційних можливостей. Ситуація дещо змінилася після Люблінської унії, коли українські воєводства увійшли до складу коронних (польських) земель.

З кінця XVI ст. на новоосвоєних теренах стала помітнішою присутність поляків, що проникали сюди як королівські урядники (воєводи, старости, каштеляни), або шляхом укладення вигідних шлюбів з представниками ук­раїнської аристократії. Наслідком цього були поступове дрібнення і пере­тікання латифундій українських магнатів до рук нових власників з числа малопольської та галицької шляхти (Калиновських, Фірлеїв, Любомирсь-ких, Конецпольських, Язловецьких та ін.), котрі одночасно, завдяки проте­гування коронного уряду, зуміли посісти низку ключових посад у місцевій адміністрації Брацлавського й Київського воєводств.

Такий перерозподіл власності й адміністративних посад на межі XVI— XVII ст. приховував у собі потенційну небезпеку, ЯКЩО врахувати особли­вості тогочасного розвитку Наддніпрянської України. Колонізаційні проце­си витворили тут специфічну соціальну структуру місцевого населення з власним укладом життя й господарської діяльності. Більшість осілої люд­ності гуртувалася навколо дрібних міст і замків, які гарантували захист від татарських нападів, займаючись торгівлею, ремеслами, сільським господар­ством і допоміжними промислами (полюванням, риболовлею, бортництвом тощо). Як правило, цією господарською діяльністю займалась не тільки сільське населення, а й городяни, що були змушені часто змінювати місце проживання й характер занять. Освоєння майже необжитих земель потре­бувало від місцевих мешканців ("люду українного") постійного руху, ініціа­тиви й підприємливості, вміння захищати своє життя й майно. Неспокій­ний характер прикордонного життя сформував тут особливий психологіч­ний тип людини, дуже мобільної та соціально активної.

Найяскравішими репрезентантами такого способу життя були, звичайно, козаки, котрі на початку XVII ст. з чисельно невеликої соціальної групи пере­творилися на окремий суспільний стан з власною ідеологією, внутрішньою організацією та політичними інтересами. Після Ординації 1638 p., котра знач­но послабила козацтво, позбавила його вищої військової адміністрації й ско-

5 Історія України

129

Тема 5

ротила реєстр до 6 тис., козацька верхівка з числа реєстрової старшини та по-козаченої шляхти шукала способів повернення втрачених прав. Козацтво, вимагаючи в коронного уряду адміністративної та судової автономії, зрівнян­ня у правах зі шляхтою, часто спиралося на підтримку інших категорій насе­лення, з близьким до них способом життя і соціальним статусом. До них нале­жали покозачені міщани, котрі часто їздили "на Низ", заробляючи дрібними промислами й торгівлею, та напівпривілейована дрібна шляхта — бояри, зам­кові, путні й кінні слуги, утискувані урядом та місцевою владою.

Особливий тип відносин із державною та панською владою мали також селяни. Колонізація нових регіонів, що здійснювалася магнатами й урядов­цями, передбачала надання ним певних "свобод" або "слобід" — насамперед особистої свободи, права самоврядування й позбавлення на чітко фіксова­ний термін від податей і повинностей на користь землевласника. Фактично це означало майже повну правову й господарську незалежність селян, відкри­вало перед ними широкий простір для приватної ініціативи.

Важливо пам'ятати, що самі ці категорії населення чинили найактивні­ший опір поширенню фільваркової системи, ліквідації слобід й усіляким утискам з боку воєводської та старостинської адміністрації на початку XVII ст. Ці конфлікти, які збіглися зі згадуваним нами проникненням в Україну польської шляхти, поступово набули характеру міжнаціонального антагонізму, пов'язувалися саме із засиллям і сваволею іноземців, котрі руй­нували узвичаєний життєвий уклад. На середину XVII ст. провідне місце в цьому протистоянні зайняло реєстрове й запорозьке козацтво як найбільш організований військово й політично стан, зцементований спільною ідеєю відстоювання "старожитних прав і вольностей", збагачений досвідом анти­урядових повстань 20—30-х pp. XVII ст.

Саме козацтво стало в авангарді чергового антиурядового виступу, поча­ток якого припав на 1648 p., ознаменувавши розгортання потужної станової революції. Приводом для неї була серія особистих конфліктів, які розгорі­лися між реєстровою старшиною й старостинськими урядниками на Черка­щині, а також незадоволення козацтва політикою польських магнатів, котрі змусили тодішнього короля Владислава IV відмовитися від вигідних для нього планів антитурецької війни, що обіцяли козакам збільшення реєстру й відновлення втрачених прав. Варто звернути увагу на особу провідника цієї козацької революції — Богдана Хмельницького, вихідця з дрібної шляхти, чигиринського сотника Черкаського реєстрового полку, чия біографія на­очно демонструє ті соціальні сили, котрі спричинили й організаційно офор­мили козацьку революцію.

Коронний уряд не одразу збагнув масштаби й можливі наслідки Хмель­ниччини, сприйнявши її як черговий козацький бунт. Утім, цього разу, на відміну від попередніх повстань, підтримка козацтва міщанами й селянами була набагато масовішою й дієвішою, охопивши всю Лівобережну, Над­дніпрянську Україну й значну частину Правобережжя. Покозачені маси поповнювали військо Хмельницького, з їх числа стихійно формувалися по-

130

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

встанські загони, котрі за підтримки союзних відділів кримського хана про­тягом літа — осені 1648 р. практично знищили польські війська на більшості територій українських воєводств. Кульмінацією перемог повстанського війська була Зборівська битва в серпні 1649 р., після якої польський король Ян Казимир був змушений погодитися на підписання мирного трактату з козаками, котрий дістав однойменну назву.

Слід звернути увагу на те, що саме Зборівський договір знаменував запо-чаткування української козацької держави — Війська Запорозького, котра стихійно почала формуватися ще від початку повстання. Згідно з його поло­женнями, на території трьох воєводств, що традиційно вважалися "козаць­кими", — Київського, Чернігівського та Брацлавського — запроваджували­ся козацький устрій, адміністрація й судочинство на чолі з гетьманом, що фактично означало утворення станово-адміністративної автономії в межах польської держави. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис, а його чле­нам гарантувалися широкі майнові, особисті права, можливість мати влас­ну адміністрацію, суди й військо. Таким чином, на цих теренах козацтво перетворилося на привілейований стан, посівши місце колишньої шляхти й виступаючи речником державного, соціального, економічного та військово­го життя.

Між вченими-істориками досі немає єдності щодо періодизації Козаць­кої революції, датуванні її хронологічних меж. Це пояснюється тим, що вони по-різному трактують її внутрішній зміст, характер і наслідки. Однак більшість сходиться на тому, що події Хмельниччини спричинили ради­кальні зміни в державному ладі, політичній організації, соціальній струк­турі, культурному житті, зумовили глобальний переділ власності (насампе­ред земельної) на величезному обширі етнічних українських земель. Всі ці фактори в сукупності дають змогу визначити козацьке повстання саме як революцію.

Початок революції датується 1648 р. — періодом дипломатичної та військо­вої підготовки збройного виступу на Запорозькій Січі на чолі з Б. Хмельниць­ким, її перший етап тривав до 1651 р. — поразки повстанського війська під Берестечком і укладення невигідного Білоцерківського миру. В цей час наро­дилася козацька держава, більш-менш чітко визначилися її територіальні межі, органи цивільної та військової адміністрації, політичні угруповання в середовищі еліти. Козацький стан виразно заявив про свою першість у полі­тичному житті, поступово усуваючи з нього селянство й міщан (посполитих). Після Берестечка гетьманська влада, котра періодично була вимушена йти на компроміси з поляками й частково відновлювала старі передреволюційні по­винності (особливо на користь свого традиційного союзника — православної церкви), дедалі частіше наражалася на конфлікти з дрібним козацтвом і по-козаченими селянами. Одночасно ускладнюється й міжнародне становище гетьманату, котрий втрачає підтримку з боку Кримського ханства.

131

Тема 5

Під час другого етапу, який охоплював 1651—1654 pp., точилася боротьба за відстоювання, головним чином, територіальних завоювань Козацької ре­волюції, особливо в районі Правобережної України та Поділля. На середину 50-х pp. виснаження людського та економічного потенціалу Гетьманщини безперервними війнами та неврожаями, її тимчасова міжнародна ізоляція спричинилися до вироблення політичною елітою стійкого курсу на пошук зовнішньої підтримки як необхідної умови збереження козацької держав­ності. На роль протектора Гетьманщини однаковою мірою претендували Ос­манська імперія, з якою в уряду Хмельницького склалися традиційно при­язні зв'язки ще з початку війни, та Московська держава. Саме з останньою в березні 1654 р. було укладено договір (у літературі його називають Перея­славським або Переяславсько-Московським), згідно з яким Гетьманщина переходила під протекцію і оборону московського царя. Обидві сторони вкла­дали в нього різний зміст, а отже, й по-різному дивилися на перспективи свого співіснування: козаки розглядали договір як рівноправну угоду, кот­ра гарантувала б гетьманату військову допомогу, залишаючи при цьому фак­тичну незалежність з усіма "стародавніми правами та вольностями", тоді як Москва прагнула одностороннього підпорядкування Війська Запорозького своїм інтересам, здобуття повного політичного та економічного контролю над ним. Так чи інакше, але Переяславська угода мала значний вплив на форму­вання козацької державності й політичної свідомості старшини ще й тому, що була першим прецедентом юридичного відокремлення козацької авто­номії від Польщі, й, отже, визнання цієї автономії як суб'єкта міжнародно­го права з власним устроєм, адміністрацією й політичною елітою.

Завершальний етап революції припав на 1654—1657 рр. Особливе зна­чення в ньому мали два останні роки, коли Хмельницький і старшина, зіткнувшись із непослідовністю московської політики (йдеться про укладен­ня сепаратного перемир'я росіян з поляками в 1655 p., що суперечило пере­яславським домовленостям), вдалися до пошуку нових міжнародних парт­нерів і зробили спробу побудувати потужну антипольську коаліцію. Продов­женням цього курсу й свідченням самодостатності Гетьманщини, лише си­туативно пов'язаної союзом із Московією, можна вважати укладення україн­сько-шведської угоди 1657 р. в Корсуні. Певної завершеності (втім, ще не остаточної) набули державтоворчі процеси, зокрема наприкінці 1657 p., коли зі смертю Богдана Хмельницького вперше відбулося передання найвищої влади в країні й було обрано нового гетьмана, визначилися ті території Украї­ни, на яких поширився козацький устрій.

Не треба забувати, що чимало процесів, породжених і тісно пов'язаних із Козацькою революцією, із її завершенням не припинилися, а продовжували розвиватися. Це стосується соціальної сфери, де тривала поступова майнова диференціація, зміцнювалися "кордони" між станами, утруднювався перехід з одного до іншого. Не припинилася війна з Польщею як основним против­ником козацької державності, до якої в ближчому майбутньому вступили

132

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

сусідні держави, що розраховували на поширення свого впливу в українсь­ких землях. Не завершився й процес становлення традицій суспільно-полі­тичного життя.

2. Доба "Руїни" в соціально-політичній історії України другої половини XVII ст. Розв'язавши цілу низку складних соціально-політичних супереч­ностей, Козацька революція спричинилася до виникнення нових проблем у суспільному розвитку України. Слід пам'ятати, що держава, створена Хмель­ницьким, була молодим утворенням, якому доводилося боротися за існуван­ня, утверджувати свою роль на міжнародній арені й водночас визрівати як державному організму, шукати оптимальний шлях розвитку політичної си­стеми, адміністративного апарату, збройних сил, суспільних відносин. По­єднання цих аспектів часто дуже несприятливо відбивалося на історії Війська Запорозького.

Вже незадовго до смерті Хмельницького стало очевидно, що Московська держава, котра, всупереч переяславським домовленостям, уклала сепарат­не премир'я з Польщею й намагалася через поширення своїх військових за­лог на Лівобережжі активно втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, вже не є для неї актуальним союзником. Спроба знайти альтернативу Москві втілилася в укладенні наприкінці 1656 р. українсько-трансільвансько-шведсько-бранденбурзького військового союзу, спрямованого проти Польщі, й пошуках нового протектора. Втім, ці події збіглися зі смертю Богдана Хмельницького й необхідністю обрання нового гетьмана. Це був перший прецедент зміни політичної влади в гетьманаті, що наразі не мав відпрацьо­ваної процедури, ґрунтуючись на козацьких звичаях. У боротьбі за геть­манську булаву зіткнулися одразу кілька політичних угруповань у стар­шинському середовищі, котрі мали різне соціальне походження, зовнішньо­політичну орієнтацію й погляди на майбутнє держави.

Одне з них очолював генеральний писар Іван Виговський, проголошений на старшинській раді гетьманом. Виговський прагнув трансформації соціаль­но-політичного устрою за зразком Речі Посполитої, себто збереження тієї мо­делі суспільних відносин, що існували до революції, лише з урахуванням збільшення ролі козацької верстви, котра в житті країни заступила стару шляхту. Зневірившись у московській підтримці й відчуваючи з боку царсь­кого уряду загрозу суверенітету козацької старшини й держави загалом, геть­ман спробував повернутися під протекцію польського короля. Угода, підпи­сана з цього приводу у вересні 1658 р. в Гадячі, застерігала перетворення козацького гетьманату у Велике князівство Руське, яке мало стати рівно­правним членом оновленої польсько-литовської федерації. Внутрішня модель цієї держави становила своєрідний синтез нових козацьких форм держав­ності й старих шляхетських. Компромісна, за своєю суттю, Гадяцька угода виявилася нежиттєздатною, оскільки не задовольняла ні більшість козацт­ва, що бачила в ній спробу реставрації старих порядків, ні поляків, котрим

133

Тема 5

не вистачило поступливості й розважливості, аби її сприйняти. Невдоволен­ня політикою Виговського серед козацтва й частини старшини було настільки сильним, що навіть серія перемог над московськими військами (зокрема, в битві під Конотопом 28 червня 1659 р.) не змогла врятувати його владу.

У жовтні 1659 р. на Генеральній раді в Переяславі, у присутності потуж­ного московського війська на чолі з князем О. Трубецьким, котре, скористав­шись із антигетьманських заворушень, знову вступило до України, черго­вим гетьманом було проголошено сина Богдана Хмельницького — Юрія. Тоді ж новообраний гетьман під тиском збройної сили підписав нову редакцію Переяславських (або так званих "других Переяславських") статей, котрі повертали гетьманат під московську протекцію. Царські дипломати запро­понували українській стороні буцімто автентичний текст старих Перея­славських (Березневих) статей, схвалених у 1654 p., котрий насправді був фальсифікатом, доповненим новими положеннями, що істотно обмежували автономні права козацької держави. Зокрема, гетьманське правління поз­бавлялося права провадження самостійної зовнішньої політики, заміщення генеральних і полковничих урядів, козацтву й старшині заборонялося са­мостійно, без згоди царя, скидати гетьманів і обирати нових. Контроль внут­рішньополітичної ситуації в Гетьманщині, якого постійно прагнула Моск­ва, відтепер мав забезпечуватися російськими залогами в Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві та Умані. Таким чином, гетьманат втрачав озна­ки політичної автономії, перетворюючись на автономію адміністративну.

Другі Переяславські статті, прийняті під тиском сили, від самого почат­ку не задовольняли політичну еліту Війська Запорозького й виявилися знач­ною мірою мертвонародженим документом. Однак після їх прийняття суспі­льно-політична криза в Україні досягла свого піку. Частина козацької стар­шини (в основному в правобережних полках), котра продовжувала орієнту­ватися на Польщу як на основного зовнішньополітичного партнера, під час невдалої для українських військ кампанії 1660 р. схилила гетьмана Ю. Хмель­ницького до підписання Слободищенського трактату, що фактично перетво­рював гетьманат на провінцію Речі Посполитої. Нездатного до проведення самостійної політики Ю. Хмельницького в 1663 р. змінив на гетьманстві Павло Тетеря. Тим часом незадоволена цим лівобережна старшина в червні 1663 р. сепаратно проголосила своїм гетьманом Івана Брюховецького. Таким чином, колись єдина козацька держава, створена Богданом Хмельницьким, втратила свою територіальну єдність, розколовшися на два гетьманати.

Варто звернути увагу на те, що цей розкол стався насамперед через внутрішні причини. Правобережна старшина, в середовищі якої було чима­ло представників української шляхти й старих реєстрових козаків, прагну­ла побудови козацької держави, в загальних рисах подібної до шляхетської республіки в Польщі, спираючись на засади станової демократії. На Лівобе­режжі, де цінності річпосполитської політичної культури не були настільки вкоріненими, політичні лідери, що походили з дрібного козацтва, селян і

134

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

міщан, вбачали єдиний можливий шлях до соціальної стабілізації й розв'я­зання політичних конфліктів у наверненні під московську протекцію, коли б цар виступав найвищим арбітром і регулятором суспільно-політичних відносин. До протистояння на рівні еліт додалися жорстокі й руйнівні вис­тупи незаможного козацтва (черні) та селян, незадоволених розширенням соціальної ролі старшини, її збагаченням і поступовим перетворенням на закриту касту.

Розкол Гетьманщини по Дніпру був закріплений польсько-російським Андрусівським перемир'ям 1667 p., котре визначило державну належність ліво- та правобережного гетьманатів аж до кінця XVII ст. Варто підкресли­ти, що Андрусівське перемир'я, як це не парадоксально, спричинилося до поступової стабілізації на Лівобережжі й поступового завершення тут "Руї­ни". При обранні на гетьманство Дем'яна Многогрішного в 1669 р. українсь­ка старшина домоглася в царських посланців ухвалення Глухівських ста­тей, котрі частково відновлювали положення вигідних для України Берез­невих статей 1654 р. Старшина і наступні гетьмани, зберігаючи лояльність щодо Москви, послідовно відстоювали суверенітет Гетьманщини. У вну­трішній політиці стабілізація виявилася в зміцненні гетьманами своєї пер­сональної влади, фінансової самостійності, унезалежненні від впливів рядо­вого козацтва. Найвищого розквіту Лівобережна Гетьманщина досягає в ос­танній чверті XVII ст., коли, спираючись на родові клани в старшинському середовищі, залежне від себе наймане (охотницьке) військо Іван Самойло-вич та Іван Мазепа придушують останні виступи антигетьманської опозиції та покозаченого селянства, забезпечують територіальну цілісність держави, намагаючись максимально обмежити втручання Москви у її внутрішнє життя.

Кардинально інша ситуація склалася в Правобережній Україні, де в 60-х pp. XVII ст. змагалися за владу декілька гетьманів. Послідовної пропольської орієнтації дотримувався Михайло Ханенко, котрий контролював переваж­но північну частину Правобережної Наддніпрянщини. Власних претендентів на гетьманство періодично висувала також Запорозька Січ, політична еліта якої намагалася активно впливати на суспільне життя гетьманату. Однак найбільш цілеспрямованою й успішною була діяльність правобережного гетьмана Петра Дорошенка, обраного в 1665 р. замість П. Тетері. Намагаю­чись об'єднати право- та лівобережний гетьманати, Дорошенко спочатку спирався на союз із Польщею, але після укладення Андрусівського переми­р'я прийняв турецький пртекторат. Турки, котрі готувалися до серії війн з центральноєвропейськими державами, виявилися актуальними союзника­ми, допомігши Дорошенку оволодіти Правобережжям і навіть на деякий час встановити владу над Лівобережною Гетьманщиною. Втім, його не визнала місцева старшина, а на Правобережжі росло невдоволення заграваннями До­рошенка з турками й татарами, котрі спустошували козацькі полки, заби­раючи в полон місцеве населення. В 1676 р. напередодні вирішального зіткнення на українських землях двох найпотужніших протекторів місце-

135

Тема 5

вих еліт — Туреччини й Московії, зневірений у своїх цілях і позбавлений підтримки, Петро Дорошенко зрікся гетьманської булави.

Наслідки "Руїни" виявилися фатальними для історії України. Після зре­чення Дорошенка Правобережна Гетьманщина практично перестала стано­вити цілісне й самостійне державно-політичне утворення, перетворившися в ході безперервних війн кінця XVII ст. на справжню пустку. Більшість міських центрів і населених пунктів тут було знищено, а демографічні втра­ти сягали 65—70 % від загальної чисельності населення. Без перебільшен­ня можна сказати, що з-посеред інших регіонів Європи XVII ст., які по­страждали від воєнних подій, Правобережжя за обсягами матеріальних і людських втрат не знало собі рівних. Стабілізація соціального життя, відновлення торгівлі й ремесел, сільського господарства відбулися тут лише у XVIII ст. Менш вбивчою вявилася "Руїна" для Лівобережної України, кот­ра в складі Російської держави зберегла адміністративну автономію, базова­ну на козацькому устрої.

3. Україна в системі міжнародних відносин середини — другої полови­ни XVII ст. За доби "Руїни" сформувалися нові геополітичні реалії, пов'язані, головним чином, зі зростанням у Центрально-Східній Європі ролі Московсь­кої держави. На тлі послабленої Козацькою революцією та виснажливою війною зі шведами 1655—1660 pp. Польщі, Москва мала вигляд куди могут­нішої сили, здатної посісти роль лідера в цьому регіоні. Зміцнення її позицій ясно засвідчило Андрусівське перемир'я, підписане в січні 1667 p., згідно з яким Польща відмовлялася від претензій на Лівобережну Україну, зберіга­ючи за собою Правобережжя. Київ на два роки залишався під московською владою, але згодом мав бути переданий полякам. Втім, Андрусівська угода мала вирішальне значення не тільки для Московії, а й для України, узако­нивши розкол колись єдиної держави Хмельницького на дві частини й роз­межувавши в них сфери впливу двох найсильніших сусідів, по-різному впли­нувши на подальшу історію козацької державності по обидва боки Дніпра. Закріплення розколу Гетьманщини на міжнародно-правовому рівні призве­ло також до формування нового напряму політики право- та лівобережних гетьманів — боротьби за її возз'єднання, відновлення територіальної цілісності козацької держави. Претензії на гетьманство "обох боків Дніпра", що не полишали свідомість політиків навіть у XVIII ст., штовхали їх на ук­ладення нових союзницьких угод із сусідами, формування військових ко­аліцій тощо.

Найбільш послідовним речником ідеї соборності козацької України був гетьман Петро Дорошенко. Розірвавши відносини з Польщею після підпи­сання Андрусівського перемир'я, він зробив спробу заручитися підтримкою Османської імперії, прийнявши в 1669 р. турецьку протекцію. У прагненні відновити територіальну єдність Гетьманщини Дорошенко зіткнувся зі своїм лівобережним конкурентом гетьманом Іваном Самойловичем, котрий нама­гався об'єднати козацькі землі під своєю владою, спираючись на допомогу

136

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Москви. Боротьба між ними тривала зі змінним успіхом: обрання на геть­манство "обох боків Дніпра" досяг спочатку Дорошенко (1668), а згодом і Самойлович (1674), однак жоден із них не міг на тривалий час закріпити свою владу над всією територією Гетьманщини.

Це протиборство збіглося в часі з черговим періодом османської експансії в Європі. Намагаючись утвердитися в її східній частині, Туреччина спочатку на­дала Дорошенкові збройну підтримку у війні проти Польщі. Після серії пора­зок коронного війська у Правобережній і Західній Україні, поляки в 1672 р. були змушені підписати невигідний для них Бучацький мир, за яким до Туреч­чини відходило Поділля. Спроба реваншу в наступній польсько-турецькій війні не тільки не принесла Речі Посполитій успіху, а й спричинилася до втрати час­тини Правобережжя, котре передавалося Дорошенку. Успіхи Туреччини та її українських союзників виявилися абсолютно приголомшливими для Європи, відкривши шлях для просування османської експансії на захід.

Спробу загальмувати її та повернути спірні українські землі зробила Московська держава, розпочавши за підтримки Лівобережної Гетьманщи­ни нову війну за Правобережне Придніпров'я. Упродовж 1677—1679 рр. московські та гетьманські війська відбили кілька потужних вторгнень ту­рецької армії, втому числі похід 1678 p., очолений султаном Мухаммедом IV, але були змушені назавжди залишити Правобережжя з першопрестольною гетьманською столицею Чигирином. По суті, програна війна завершилася 1681 р. підписанням Бахчисарайського миру і зреченням Московією пре­тензій на Правобережну Україну.

На початок 80-х pp. XVII ст. стало очевидним, що зупинити просування османської експансії в Європі, на вістрі якої опинилися українські землі, можна лише спільними зусиллями кількох держав. Така антитурецька коа­ліція під назвою "Священної ліги" в складі Австрії, Венеції та Ватикану зор­ганізувалася в 1684 р. Однак було ясно, що доти, доки до неї не увійдуть Польща та Росія — найближчі сусіди і противники Туреччини, дії держав цього військового альянсу не будуть успішними.

Необхідно зазначити, що узгодженим польсько-російським діям пере­шкоджало суперництво за українські землі. Андрусівське перемир'я част­ково розв'язало його, але не усунуло зовсім. Лише 1686 р. польським і мос­ковським дипломатам вдалося домовитися про спільні антитурецькі дії. "Вічний мир", підписаний у тому році, остаточно розмежовував сфери впли­ву Польщі й Росії по Дніпру, Київ залишався під російською протекцією. Таким чином, саме українські землі стали розмінною монетою в процесі по­шуку компромісу між союзниками по антиосманській коаліції.

У черговій війні успіх був на боці союзників, котрі зуміли завдати тур­кам кількох нищівних ударів на Середземномор'ї, у Правобережній Україні йПриазов'ї. Зокрема, в походах на Крим 1687—1689 pp., нижньодніпровські фортеці Кизикермен, Очаків, Тавань, взятті Азова у 1696 р. відзначилися й українські полки. Туреччина була змушена відмовитися від Поділля й Брац-

137

Тема 5

лавщини на користь Польщі, а за умовами Константинопольського миру 1700 р. визнавала владу Росії над Запрозькою Січчю; землі від Запорожжя до Перекопа мали стати нейтральними.

Підбиваючи підсумки, варто співвіднести загальноєвропейський кон­текст із подіями власне української історії. XVII ст. закінчувалося грандіоз­ним поділом земель у Центрально-Східній Європі, котрий супроводжувався жахливими війнами й тривалим дипломатичним протистоянням найпотуж­ніших держав цього регіону — Польщі, Туреччини й Росії. Об'єктом їх бо­ротьби, починаючи із середини століття, стали українські землі, на яких у результаті Козацької революції виникло нове державне утворення — Військо Запорозьке. Відіграючи від початку революції роль активного суб'єкта міжнародних відносин, козацька держава, під впливом внутрішньої неста­більності й зовнішніх втручань, поступово її втрачає. Вже в 60-х pp. XVII ст. території колишньої держави Хмельницького стають предметом торгу між сусідами, зацікавленими в їх поділі. Козацькі еліти по обидва боки Дніпра впродовж наступного періоду намагалися грати на зіткненні цих інтересів, періодично роблячи спроби взяти інціативу до своїх рук, однак так і не спро­моглися відновити територіальну цілісність Гетьманщини.

Основні терміни і поняття

Березневі статті — угода, укладена між представниками Війська Запо­розького та Московської держави й оформлена статтями й жалуваними гра­мотами козацькому стану, гетьману та іншим суб'єктам суспільних відно­син у березні (звідси походить їх назва) 1654 р. Угодою передбачалося збере­ження чинної в Гетьманаті системи влади, управління, судочинства, су­спільних відносин і військово-політичного устрою. "Статті" оформлювали відносини протекторату московського царя над Військом Запорозьким на до­говірних засадах.

Військо Запорозьке — самоназва державного утворення, що виникло під час Козацької революції середини XVII ст. (в історичній літературі на його позначення також вживаються назви Гетьманщина, Українська козацька держава) на теренах частини Правобережної України, Поділля, Лівобереж­жя й Наддніпрянщини.

"Вічний мир" — трактат, укладений 6 травня 1686 р. Річчю Посполитою і Московською державою, що мав антитурецьке спрямування. Крім затвер­дження низки воєнно-політичних акцій проти Туреччини, трактат обумов­лював поділ українських територій між Польщею (Правобережна Україна) та Росією (Лівобережна Україна разом із Запорожжям). Не припинивши змагань право- та лівобережних гетьманів за територіальну цілісність Ук­раїнської козацької держави, договір закріпив розмежування більшості ет­нічних українських земель між Польщею та Росією аж до кінця XVIII ст.

138

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Гадяцький трактат — угода, укладена 6 вересня 1658 р. гетьманом І. Ви-говським з польським королем, згідно з якою Українська козацька держава входила до складу Речі Посполитої як рівноправний автномний складник. Положеннями угоди передбачалося збереження дореволюційного станови­ща української шляхти поряд із козацькими станово-адміністративними свободами.

Гетьман — титул найвищого урядника в Українській козацькій державі (Війську Запорозькому), що поєднував функції найвищої військової, адмініст­ративної та судової влади. Протягом XVII ст. владні повноваження гетьмана змінювалися згідно з характерними особливостями державного устрою Польщі або Росії, до складу яких входили право- та лівобережний гетьманати.

Зборівський трактат — договір, укладений 8 серпня 1649 р. між пред­ставниками Війська Запорозького й польським королем після Зборівської битви, згідно з яким встановлювалася територіально-адміністративна юрис­дикція козацького стану в межах Київського, Брацлавського та Чернігівсь­кого воєводств, визначався 40-тисячний реєстр козацького війська. Фактич­но основними положеннями трактату було започатковано існування Україн­ської козацької держави.

Карловицький конгрес — договірний процес, що увінчав підписання серії договорів між Туреччиною й європейськими державами антитурецької ко­аліції протягом 1698—1699 pp. Зокрема, згідно з польсько-турецькою уго­дою до Польщі відійшла вся Правобережна Україна, втрачена протягом по­передніх польсько-турецьких війн кінця XVII ст.

"Руїна" — період в історії Української козацької держави другої полови­ни XVII ст., що характеризується поєднанням громадянської війни, викли­каної внутрішніми суспільно-політичними суперечностями, з серією зовнішніх втручань найближчих сусідів України, зацікавлених у відторг­ненні її територій.

Персонали

Виговський Іван (р. н. невід. — 1663) — гетьман Війська Запорозького. Фактичний наступник Б. Хмельницького. Походив з української шляхти Київського воєводства. Після здобуття освіти в Київському колегіумі слу­жив у судових установах Київського воєводства, де був одним із неформаль­них лідерів наддніпрянської шляхти. На початку Хмельниччини виступав на боці коронного уряду, згодом перейшовши на бік повстанців. З 1649 р. обіймав уряд генерального писаря Війська Запорозького. За участю Виговсь­кого було укладено низку угод з Туреччиною, Кримським ханатом і Шве­цією, що забезпечили зовнішньополітичну самостійність Української ко­зацької держави. Вершиною політичної діяльності гетьмана Виговського виявився Гадяцький трактат 1658 р., який повертав гетьманат до складу Польщі як рівноправного члена польсько-українсько-литовської федерації.

139

Тема 5

Дорошенко Петро (1627—1698) — гетьман Правобережної України (1665—1676). Стрижнем політичної діяльності П. Дорошенка було прагнен­ня до відновлення територіальної цілісності Гетьманщини в тих межах, в яких вона сформувалася за Хмельниччини. Ця обставина зумовила його роз­рив з Польщею, яка 1667 р. підписала з Росією Андрусівське перемир'я, за­кріпивши територіальний розкол Гетьманщини. Прагнучи заручитися підтримкою в боротьбі проти Польщі й Росії та реалізації своїх планів, До­рошенко схилив своїх прибічників під турецьку протекцію, прийняття якої ухвалила в 1669 р. Корсунська рада. Спираючись на військово-політичну підтримку Туреччини й скориставшись із антимосковського повстання на Лівобережжі, Дорошенку на певний час вдалося об'єднати під своєю була­вою право- та лівобережний гетьманати. Втім, розбіжності в політичних умонастроях лівобережної та правобережної еліт дуже швидко спричини­лися до розпаду держави Дорошенка. Розчарувавшись у союзі з Туреччиною, гетьман у першій половині 70-х pp. XVII ст. шукав підтримки в Росії й у 1676 р. добровільно зрікся влади. Вивезений до Москви, протягом 1679— 1692 pp. посідав уряд вятського воєводи.

Немирич Юрій (р. н. невід. — 1659) — видатний дипломат, політичний діяч і мислитель, канцлер Великого князівства Руського. Походив з україн­ської шляхти Київського воєводства. Освіту здобув у протестантській (арі-анській) академії в Ракові. Протягом 1631 —1634 pp. навчався в університе­тах Лейдена, Копенгагена, Оксфорда, Парижа. У складі коронного війська брав участь у польсько-московській війні 1632—1634 рр., посідаючи в 40-х pp. впливовий уряд голови київського підкоморського (межового) суду. З почат­ком Хмельниччини його обрано полковником київського посполитого рушен­ня (шляхетського ополчення), у званні якого він перебував до 1657 p., беру­чи участь у найбільших кампаніях проти повстанців. Неухильно дотримую­чись аріанства, Немирич обстоював віросповідні й політичні права українсь­кої шляхти — протестантів. Через конфлікти на цьому ґрунті з польським урядом у 1655 р. перейшов на бік шведів, що вели війну з Польщею. Висту­паючи посередником у переговорах шведів із Хмельницьким, прийняв пра­вослав'я і незабаром перейшов на гетьманську службу, ставши найближчим дорадником Виговського. Немирич планував за участю України широко­масштабну коаліцію протестантських держав Європи (Швеції, Трансільванії та Бранденбургу), спрямовану проти Московії та Польщі. 1657 р. Гетьман­щина підписала підготований ним договір зі Швецією, тоді ж він виступив одним з основних авторів Гадяцького трактату, очолював українське посоль­ство на Варшавський сейм, котрий мав його ратифікувати. Автор латино-мовного воєнно-політичного трактату "Роздуми про війну з московитами" (1634).

Хмельницький Богдан — (1595—1657) — перший гетьман Української ко­зацької держави (Війська Запорозького). Походив з покозаченої шляхти. Про­тягом 30-х pp. XVII ст. обіймав ряд ключових посад у реєстровому козацькому

140

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

війську. В січні 1648 р. на Генеральній раді Запорозької Січі обраний гетьма­ном повсталого козацтва. За правління Б. Хмельницького було проведено кілька переможних воєнних кампаній, які дали змогу українському козацтву унеза-лежнитися від влади польського короля в межах Наддініпрянської України. В результаті воєнних успіхів армії Хмельницького було укладено низку важли­вих угод Війська Запорозького з Польщею, Туреччиною та Росією, що визначи­ли суспільно-політичний вектор та зовнішньополітичні обставини розвитку Козацького гетьманату в середині XVII ст.

Найважливіші події

1648, січень — початок Козацької революції. Повстання на Запорозькій Січі та обрання на гетьманство Б. Хмельницького.

1649,8 серпня — укладення Зборівської угоди. Започаткування козаць­кої станово-адміністративної автономії.

1654, 8 січня — українсько-російські переговори в Переяславі й прий­няття Гетьманщиною московської протекції.

1658, 6 вересня — підписання І. Виговським Гадяцького трактату.

1660—1663 pp. — розкол козацької держави. Утворення лівобережного та правобережного гетьманатів.

1665—1676 pp. — гетьманування П. Дорошенка.

1667, ЗО січня — підписання Андрусівського перемир'я між Росією й Річчю Посполитою. Початок суспільно-політичної стабілізації в Лівобе­режній Україні.

1672,18 жовтня — Бучацький мирний договір між Польщею і Туреччиною.

1686, 6 травня — укладення "Вічного миру" між Польщею і Росією.

1699,16 січня — підписання Карловицького трактату між Річчю Поспо­литою і Туреччиною.

Контрольні запитання та завдання

1. Які зміни відбулися в соціально правовому становищі козацтва у період Хмельниччини?

2. Окресліть територіальні межі держави Б. Хмельницького.

3. В чому полягали зміни в соціально-політичному, економічному тарелі гійному житті, що сталися внаслідок Хмельниччини?

4. Дайте характеристику положень Гадяцького трактату.

5. Розкрийте основні передумови й причини "Руїни".

6. Охарактеризуйте розбіжності між політичними угрупованнями в сере­довищі козацької старшини.

7. Які з міжнародних угод, укладених європейськими державами в останній чверті XVII ст., мали вирішальне значення для козацької держави? Обґрунтуй­те свою відповідь.

141

Тема 5

Теми рефератів

1. Політико-правовий зміст Переяславської угоди 1654 р.

2. Гадяцький трактат 1658р.

3. Козацька революція середини XVII ст. у міжнародному контексті.

4. ГетьмануванняП. Дорошенка (1665—1676).

5. Запорозька Січ доби Хмельниччини й "Руїни".

Рекомендована література

1. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. —К., 1994.

2. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький. — Перемишль; Л., 1996.

3. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. — Л., 1990.

4. Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність. XVII ст. — К., 1995.

5. Смолій ВЛ., Степанков B.C. Богдан Хмельницький: Соціально-полі­тичний портрет. — К., 1995.

6. Смолій ВЛ., Степанков B.C. Українська державна ідея XVII—XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997.

142

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

План семінарського заняття

1. Гетьманщина кінця XVII — XVIII ст.: кордони, політичний і адмі­ністративно-територіальний устрій.

2. Українсько-російські відносини другої половини XVII — XVIII ст. і ніве­ляція автономії Гетьманщини.

3. Культ урне життя на українських землях другої половини XVII — XVIII ст.

Методичні рекомендації

1. Гетьманщина кінця XVII — XVIII ст.: кордони, політичний і адміні­стративно-територіальний устрій. При підготовці першого питання необхі­дно звернути увагу на кордони Гетьманщини, їх зміну протягом кінця XVII — початку XVIII ст., зауважити сусідство й загалом геополітичні особ­ливості цього регіону України. Політично землі Лівобережної Гетьманщи­ни було вперше виділено Андрусівською угодою 1667 p., що розмежувала сфери впливу Польщі й Росії, передавши останній верховенство над Лівобе­режною Україною. Саме внаслідок цього було сформовано територіальне ядро Лівобережної Гетьманщини. Його основу становили землі нинішньої Черні­гівської, Полтавської, лівобережної частини Київської та Черкаської облас­тей (з м. Києвом), північна частина Дніпропетровської та східна частина Харківської областей. З півдня кордони Гетьманщини сусідили з Запорозь­кою Січчю, котра формально мала автономний статус, а зі сходу — із Слобід­ською Україною, котра так само мала козацький устрій, але вважалася во­лодінням Московської держави, безпосередньо підлягаючи царським воєво­дам. По Дніпру Гетьманщина межувала з українськими провінціями Польщі, на яких наприкінці XVII — на початку XVIII ст. ще існували рештки ко­зацького устрою.

Модель політичного устрою Гетьманщини базувалася на звичаях та інсти­туціях, пов'язаних із козацькою верствою, котра після Хмельниччини пе­ребрала на себе функції організатора політичного, соціального та економіч­ного побуту країни. Козацтво виступало речником державотворення, попов­нювало з числа своїх представників політичну та військову еліту, визначало правове поле суспільного й політичного життя створеної ним держави. По­літичний режим, що склався в Гетьманщині в середині — другій половині XVII ст., ґрунтувався на елементах військової демократії — колективному ухваленні рішень на загальних радах і виборності переважної більшості уряд­ників. Щоправда, ці принципи поширювалися не на все населення, а лише на представників привілейованого стану — козаків, котрі були наділені полі­тичними правами, звільнялися від різноманітних повинностей, мали окре­ме судочинство й адміністрацію, були особисто вільними. Отже, Гетьман­щина була становою (козацькою) республікою.

143

Тема 5

Суспільно-політичний і адміністративний устрій Гетьманщини, наро­джений під час Хмельниччини, був структурований для потреб війни і насліду­вав традиції запорозького та реєстрового козацтва. Територія держави по­ділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський, котрі, у свою чергу, складались із сотень і були одночасно військовими частинами й адміністративно-територіальними одиницями.

На чолі урядової піраміди стояв гетьман, якому належала вся повнота військової, цивільної та законодавчої влади. Гетьманів обирала довічно Гене­ральна рада й з кінця XVII ст. затверджували московські царі. Більшість геть­манів прагнула до перетворення своєї влади на спадкову, намагаючись унеза-лежнитись як від Генеральної ради, так і від старшини.

Важливу роль у політичному житті Гетьманщини відігравала Генераль­на рада, що складалася з представників козацького стану, до яких періодич­но долучалися міщани й духовенство. Ця рада репрезентувала інтереси ко­зацтва як привілейованої політичної верстви, ухвалюючи найважливіші рішення, пов'язані з виборами гетьмана, укладенням мирних угод, прийо­мом іноземних послів і підписанням договірних статей. Непередбачуваність поведінки середнього й дрібного козацтва ("військової черні") на радах, їх стихійний характер і погана керованість призвели до поступового обмежен­ня компетенції й нечастого скликання таких рад. Натомість більшого зна­чення набуває рада старшини, на який готується проведення Генеральних рад, визначаються кандидатури на гетьманство, ведуться переговори з іноземни­ми державами, плануються воєнні кампанії тощо. До участі в радах старши­ни, крім генеральної старшини, іноді залучалися полковники, сотники, пред­ставники вищого духовенства й міської верхівки. В середині XVIII ст. такі ради перетворюються на прообраз станового парламенту — сейм.

Центральним органом державного управління була Генеральна військо­ва канцелярія, котра виникла одразу на початку Козацької революції. Ви­конуючи первісно роль штабу й особистої канцелярії гетьмана, вона протя­гом наступних років перетворилася не тільки на діловодну установу, через яку гетьман і генеральна старшина видавали найважливіші акти з держав­ного управління, дипломатії, військової справи, майнових відносин, а й орган нагляду за їх виконанням. Із середини XVII ст. канцелярія виконувала функції судової установи, розглядаючи особливо важливі справи й злочини, пов'язані з інтересами держави й найвищими урядниками.

Одночасно з Генеральною військовою канцелярією виник Генеральний військовий суд, підпорядкований гетьману й генеральному військовому судді, що розглядав справи генеральної та полкової старшини, апеляції судів ниж­чих інстанцій. У 1723 р. було засновано Генеральну скарбову канцелярію, на яку покладалися організація фінансового господарства, збирання й обраху­вання податків, бюджетний контроль, нагляд за державним земельним фон­дом. Штати центральних установ неухильно збільшувалися, що привело до

144

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

утворення на середину XVIII ст. цілого чиновницького прошарку — військо­вих канцеляристів, зрівняних у правах із козацькою старшиною.

Управління полками здійснювалося полковником і полковою старши­ною, посадові обов'язки котрих нагадували функції гетьмана й генеральної старшини, тільки на нижчому рівні. Полковник був одночасно головою ци­вільної, військової та судової адміністрації. Спочатку його посада була ви­борною, а згодом заміщалася гетьманами на власний розсуд. В управлінні полком полковнику допомагали полковий обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий, що займалися вирішенням судово-адміністративних справ, вели реєстри (компути) козаків, встановлювали місцеві мита й податки. Сходин­кою нижче у військово-адміністративній ієрархії стояли сотні, очолювані

СОТНИКаМИЙСОТенаою старшиною (отаман, писар і осавул).

Власну адміністрацію після Хмельниччини зберегли також міста, що поділялися на два типи — магдебурзькі та ратушні. Міста, наділені магде­бурзьким правом (Київ, Полтава, Ніжин, Переяслав, Глухів, Чернігів, Га-дяч, Стародуб, Новгород-Сіверський), належали до великих ремісничих і торговельних центрів. Вони мали власний уряд — магістрат, що наглядав за ремісничими цехами й торгівлею, встановлював податки й мита, здійсню­вав судочинство. До магістратських урядників належали війт (голова магі­страту), бурмистри (заступники війта), райці (члени ради — цивільного ^СУДУ)> лавники (члени кримінального суду) й магістратські писарі. Натомість обсяг привілеїв ратушних міст був значно меншим, а їхні урядники призна­чалися козацькою старшиною, котра поступово перебирала на себе управ­лінські функції в місті.

Традиційну адміністративну окремішність у Гетьманщині мала українсь­ка православна церква, переведена з 1686 р. у підпорядкування московсь­кому патріарху. Найвищу владу в ній посідав митрополит Київський, Га­лицький і усієї Русі. Київській митрополії в церковних справах підлягали Чернігівська і Переяславська єпархії, Києво-Печерська лавра й Межигірсь-кий монастир. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. частина архієпис-копій і монастирів одержали від московських патріархів самоврядні права й почали унезалежнюватися від влади митрополита. В управлінні митропо­лією, крім митрополита, брали участь підпорядковані йому архієрейська контора й консисторія, на які покладалися судові функції, контроль над нижчим духовенством і т. ін. Адміністративно Київська митрополія поділя­лася на окремі округи (протопопії), очолювані протопопами, й намісництва. Безпосереднє управління протопопією організовувало духовне правління, до складу якого входили священики, митрополичий намісник і обраний світськими й духовними особами округу протопоп. Нижчий щабель посіда­ли парафіяльні священики й церковнослужителі (попи, протодиякони, ди­якони, псаломщики, паламарі та ін.), котрих обирали члени парафії й за­тверджував архієрей.

Важливими осередками духовного життя Київської митрополії були мо­настирі, яких на середину XVIII ст. налічувалося 46. їх найвищим предсто-

145

Тема 5

ятелем вважався митрополит, а безпосередню владу здійснював настоятель (ігумен чи архімандрит). Окрім нього до монастирського правління входили намісник, духовний собор з числа найбільш авторитетних ченців (старша братія) й господарські адміністратори. Володіння монастирів поділялися на парафії, світське населення й духовенство яких залишалося під юрис­дикцією монастирського правління.

2. Українсько-російські відносини другої половини XVII — XVIII ст. і нівеляція автономії Гетьманщини. Важливо звернути увагу на початковий характер відносин між Московською державою та Військом Запорозьким, закладений Переяславською угодою 1654 р. Згідно з нею козацька держава мала широкі права у зовнішньополітичній сфері й зберігала окремішні су­спільно-політичний, адміністративно-територіальний устрій, збройні сили, фінансову систему та законодавство. Така автономія мала адміністративно-політичний характер і відповідала інтересам української сторони, котра віри­ла в те, що, відходячи від Польщі до Московії, вона просто змінює один про­текторат на інший. Козацька старшина, вихована в традиціях річпосполитсь-кої політичної культури, розглядала укладення союзу як добровільний крок, що ґрунтувався на взаємних зобов'язаннях сторін. На переговорах із російсь­ким посольством Богдан Хмельницький навіть зажадав, аби царські посланці від імені свого монарха присягнули дотримуватись умов союзу. Натомість Росія дивилася на угоду як на перший крок у встановленні повного політич­ного контролю над Гетьманщиною. Зіткнення цих тенденцій спричинилося до низки українсько-російських конфліктів, у яких вирішувалася доля ук­раїнської державності.

У жовтні 1659 р. при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького мос­ковські дипломати домоглися ухвалення нової редакції Переяславських ста­тей, котрі вводили низку обмежень прав Гетьманщини. Характер цих обме­жень ясно свідчив про ті засади української автономії, які Москва воліла б ліквідувати. Згідно зі статтями гетьман позбавлявся права провадити само­стійну зовнішню політику, призначати й усувати генеральних старшин і полковників, а Генеральній раді без царського дозволу заборонялося скида­ти й переобирати гетьмана. До кількох ключових фортець на території Геть­манщини вводилися царські залоги з воєводами, котрі мали контролювати місцеве життя й представляти інтереси Московської держави. Таким чином, з адміністративно-політичної автономія Гетьманщини перетворювалася лише на адміністративну.

Наступним важливим кроком було переведення в 1686 р. київського мит­рополита з юрисдикції константинопольського патріарха під владу московсь­кого патріарха. Це не тільки гарантувало контроль Москви над главою ду­ховної влади, а й нейтралізувало впливового опонента Росії в особі українсь­кої православної церкви, предстоятелі якої в 1654 р. не підтримали Перея­славської угоди. Зміна юрисдикції фатально позначилася на внутрішньоцер-ковному житті, активізувавши сепаратистські тенденції в середовищі

146

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

ієрархів. Так, 1688 р. чернігівський єпископ Лазар Баранович домігся сво­го переведення під владу московського патріарха. Аналогічний статус одер­жали Києво-Печерська лавра й Межигірський монастир. З 1721 р. священно­служителі почали призначатися російським Синодом, а не обиратися, як раніше, що давало змогу ефективніше контролювати кадрову політику, яка сприяла русифікації української церкви. Тоді ж митрополит Київський був позбавлений свого сану, а сама митрополія зрівняна у правах із рештою єпархій.

Особливий акцент необхідно зробити на зміні українсько-російських відносин на початку XVIII ст., коли в Росії розгорнулася серія модерніза-ційних реформ. Перетворення, запроваджені за правління Петра І у сферах державного управління, фінансів, збройних сил і економіки, мали на меті побудову сильної централізованої держави європейського типу з режимом абсолютної монархічної влади. Зокрема, це передбачало й зменшення само­стійності автономій, уніфікацію їхнього устрою відповідно до загальноро-сійських стандартів і максимальне використання місцевих людських та еко­номічних ресурсів. Така політика загрожувала вже не частковою, як було до того, а цілковитою ліквідацією автономії Гетьманщини. На її оборону виступила частина української еліти на чолі з гетьманом Іваном Мазепою, котра зробила спробу спертися на підтримку ворожої до Москви Швеції. Однак поразка воєнних планів шведського короля Кала XII автоматично спричинилась і до поразки його українських спільників. Справу визволен­ня України з-під московської влади намагався активізувати наступник Ма­зепи — Пилип Орлик, обраний на гетьманство патріотично налаштованою старшиною й козацтвом за межами Гетьманщини, однак вона не увінчалася успіхом.

Провал повстання Мазепи пришвидшив нівеляцію прав Гетьманщини. Обраний на його місце Іван Скоропадський правив країною під наглядом спе­ціального російського резидента, котрий повідомляв царя про всі скільки-не­будь значні кроки гетьмана. Скориставшися "зрадою" Мазепи, царський уряд дедалі активніше починає втручатися й у кадрову політику, призначаючи че­рез голову гетьмана козацькими полковниками російських офіцерів. Цю сис­тему було закріплено указом 1715р., згідно з яким гетьман мав право подава­ти на "височайший" розгляд лише кандидатури полковників, з яких достой­них обирав сам цар. Намагаючись поставити під контроль фінанси, а також узгодити торговельну політику з інтересами російської скарбниці, протягом 1714—1718 pp. уряд Петра І запровадив укази про "заповідні товари", які за­боронялося вивозити на Захід, минаючи порти на російській Півночі.

Пік обмежень і утисків автономних прав Гетьманщини припав на 1722— 1723 рр., коли після смерті І. Скоропадського було заборонено проводити вибори нового гетьмана. Натомість вводилося правління Малоросійської колегії — органу російської влади, підпорядкованого Сенату, що мав здійсню­вати контроль за виконанням царських указів, стягувати податки й провіант для потреб російської армії. Практично всі питання цивільного, військово-

147

эма

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

кової стилістики була характерна примхливість форм, сповнених рухом, експресією. Бароко ніби втілювало основні чуттєві риси тогочасної епохи, роблячи наголос на спогляданні людських сил і пристрастей, їх звеличенні й уславленні.

Культурне життя Гетьманщини в другій половині XVII ст. характери­зується двома основними чинниками — підвищенням культурних запитів нової української еліти — козацької старшини, їхньою орієнтацією на зраз­ки аристократичної та шляхетської культури річпосполитської доби, а та­кож підвищенням ролі звільненого від переслідування й утисків правосла­в'я в релігійному та культурному житті держави.

Характерною особливістю тодішньої культурної моделі була також її поліваріантність, відкритість для різних зовнішніх впливів. Яскравим при­кладом цих рис є мовна ситуація: у школах і академіях, літературних і нау­кових творах, живому спілкуванні одночасно побутували розмовна укра­їнська, старослов'янська, польська й латина. Українська література в цей час переживає нову фазу піднесення, пов'язану з усвідомленням своєї мов­ної та інтелектуальної самодостатності, можливістю вільно співіснувати й конкурувати насамперед з польською. Діапазон її творів надзвичайно роз­ширюється, охоплюючи не тільки традиційні історичні й полемічні бого­словські трактати, а й дослідження з теорії письменства (гомілетики), пишні поеми, сатиричні вірші й химерні акровірші із зашифрованими в них ла­тинськими сентенціями. Основні літературні гуртки діють при освітньо-на­укових осередках або друкарських центрах (Київ, Новгород-Сіверський, Чернігів, пізніше Глухів).

Ті самі центри утримують лідерство й у науковій сфері. Чільне місце тут займають філософські й теологічні трактати, лекційні курси таких мисли­телів як Інокентій Гізель, Феофан Прокопович.

Внутрішній зміст загалом гуманітарного спрямування освіти був нероз­дільно пов'язаний із науковими знаннями та установками, які народжува­лися й розвивалися в стінах навчальних закладів. Велика увага приділяла­ся вивченню мов (грецької, латини), вмінням складати усні та письмові тво­ри різних жанрів, проповіді, казання, напучування. Далі навчання передба­чало опанування основами логіки, етики, історії, метафізики, фізики й бо-гослів'я. Провідними осередками вищої освіти були Києво-Могилянська ака­демія та Чернігівський колегіум. На середину — другу половину XVIII ст., у період інтенсивного розвитку раціоналістичних ідей і світських універси­тетів, актуальність їхніх програм і самого спрямування освіти дещо знизи­лася. Спроба відкрити в Україні перший університет класичного типу за правління К. Розумовського так і не увінчалася успіхом, тож XVIII ст. Геть­манщина доживала із системою вищої освіти теологічного характеру, успад­кованою ще від минулого століття.

Проте варто підкреслити загалом високу забезпеченість Лівобережної України різноманітними школами й досить широкими можливостями на­вчання для нижчих верств населення. Початкова школа, у якій дяк, свяще-

149

Тема 5

ник або сільський писар навчали читання й елементарних правил арифме­тики, припадала в середньому на 700—900 осіб. Далі охочі до знань діти мог­ли вступати до колегіумів, навчання в яких давало змогу в майбутньому пра­цювати як у світських, так і духовних установах, або претендувати на сан. Колегіуми працювали в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Білгороді й Пе­реяславі. Наприкінці XVIII ст. почали відкриватися аналогічні за рівнем ду­ховні навчальні заклади — семінарії.

На землях Правобережної України, що залишились у складі Польщі, по­жвавлюється освітня діяльність уніатської церкви. 1720 р. Замойський си­нод впорядковує діяльність духовних семінарій, які давали освіту священи­кам. На теренах Поділля, Волині й Брацлавщини Василіанський орден засно­вує мережу шкіл з латинською й польською мовами навчання, при яких пра­цювали друкарні. Місцеві українські спудеї також мали можливість для здо­буття вищої духовної освіти в Литві, Німеччині й Італії. Втім, ці заклади охоп­лювали не всі соціальні верстви, а лише верхівку — шляхту й духовенство.

Водночас саме уніатська церква у Правобережній і Західній Україні висту­пала тим фактором культурного розвитку, що сприяв збереженню власне ук­раїнської ідентичності, на противагу полонізаційним процесам і окатоличен­ню соціальної верхівки. Греко-католицькі священики, триб життя й побуту яких мало чим відрізнявся від селянського, на середину XVIII ст. були мало не єдиними, хто за певної освіченості зберіг зв'язок з українською традиційною культурою, мовою й узагалі почуття належності до "руського", себто українсь­кого, світу. Саме з їх середовища вже на початку наступного століття виходи­тимуть автори нової ідеології, діячі національно-визвольного руху.

Центральне місце церкви в культурному житті українських земель яск­раво підкреслює також розвиток архітектури, образотворчого мистецтва й музики. Інтенсивне будівництво в Гетьманщині, особливо її лівобережній частині, починає розгортатися після закінчення "Руїни". Значну увагу слід звернути на Київ з його фортецею й монастирями, котрим протегували не тільки церковні ієрархи, а й гетьмани, козацька старшина. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. тут було зведено споруди Богоявленської церкви (1690— 1693), Військово-Миколаївського собору (1690—1696), церкви Всіх Святих (1696—1698), які вважаються класичними прикладами стилю "козацького бароко". В цій же стилістиці виконано й світські будівлі, наприклад, "мазе-пинський" корпус Києво-Могилянської академії, павільйон фонтана "Сам­сон", старий Гостиний двір. Окрім Києва значне будівництво провадилося в Чернігові, а також гетьманських столицях — Батурині й Глухові. У XVIII ст. на Правобережжі активно розбудовуються осередки уніатської церкви — Почаїв з його комплексом лаврських будівель і Успенським собором (1771 — 1783), собор Св. Юра у Львові (1746—1762), міські ратуші Бучача, Львова та інших міст. Як культовим, так і світським бароковим спорудам прита­манні геометрична чіткість, застосування химерних і складних декорів у вигляді ліплення й кольорової кераміки в народному стилі.

150

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Малярство того часу відоме нам також переважно за пам'ятками культо­вого живопису — іконами, іконостасами й настінними розписами. Найбільш яскраві його приклади — іконостас Спасо-Преображенської церкви в Соро-чинцях, малювання Троїцької надбрамної церкви в Києво-Печерській лаврі й Андріївської церкви. Цікавим явищем є й окремі ікони, особливо так звані "козацькі покрови" із зображеннями Богоматері й реальних історичних осіб — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Скоропадського, представ­ників козацької старшини. Взагалі проникнення світських елементів у куль­тове мистецтво було характерною рисою тієї епохи. У православних храмах, згідно з давніми традиціями, з'являлися навіть цілком реалістичні портре­ти ктиторів — благодійників і покровителів того чи іншого монастиря або церкви, котрими найчастіше були гетьмани або полковники. Значного по­ширення в середовищі козацької аристократії набув портрет, справжніми майстрами якого в другій половині XVIII ст. вважалися українці Д. Левиць-кий (1735—1822) та В. Боровиковський (1757—1825). Важливо зазначити також і здобутки художників-графіків Антонія й Леонтія Тарасевичів, Не­стора Амбодика-Максимовича. При Києво-Печерській лаврі існували спе­ціальна малярська школа, що готувала граверів і рисувальників, а також типографія з високопрофесійними художниками й друкарями. Аналогічний друкарській і художній центр був і в Чернігові.

Своєрідність української музики, властива їй і протягом наступних часів, утверджується з появою особливого типу багатоголосого хору — українсь­кого партесу. Значну роль у його розвитку відігравали міські братства, ре­місничі цехи (в тому числі музикантські), а також церковні освітні заклади, як, наприклад, Києво-Могилянська академія або Почаївська лавра, де крім хорів існували симфонічні орекстри й провадилось навчання нотної грамо­ти (так званих "крюків"). Голоси українських співаків, та й хори взагалі, користувалися великою популярністю при дворі російських імператорів, а пізніше — й у професійній імператорській опері, для яких здібних юнаків відбирали спеціальні комісії. З російською музикою була тісно пов'язана і творчість багатьох українських композиторів — майстрів вокальної музики духовного змісту (Д. Бортнянський, А. Ведель, В. Трутовський), котрі здо­бували вищу музичну освіту за кордоном, переважно в Італії. Вже із середи­ни XVIII ст. музичне життя починає набувати цілком самодостатнього ха­рактеру — у Глухові відкривається співацька школа, а при дворі гетьмана Розумовського починає діяти музичний театр. Концерти, опери, балети й музичні комедії для нього ставили трьома мовами під керівництвом італійсь­ких і західноукраїнських музикантів.

Театральне життя в Україні, подібно до багатьох інших країн, упродовж Середньовіччя й раннього нового часу було своєрідним вмістилищем різних мистецьких жанрів — літературного, музичного й власне акторського, які об'єднувались у виставах шкільних театрів при братських школах і вищих навчальних закладах (академіях, колегіумах). Розквіт цього "високого" те­атру, сценарії для якого латинською, польською й українською мовами пи-

Гема 5

сали кращі літератори з числа церковних діячів (Феофан Прокопович), при­пав на другу половину XVII—XVIII ст. Одночасно існували й мандрівні тру­пи прфесійних розважальників, які грали для простолюду у вертепах і яр­маркових театрах комедії, містерії з біблійною й побутовою сюжетикою. У другій половині XVIII ст. великий вплив в Україні мав польський та росій­ський класицистичний театр, представлений австрійськими, італійськими та польськими мандрівними трупами.

Опрацьовуючи літературу з цієї теми, слід звернути увагу на те, що пере­лічені вище сфери культурного життя були більшою мірою набутком еліт­них верств суспільства. Високі філософські ідеї, літописи, богословські трак­тати, твори живопису й професійний театр створювалися й були актуальни­ми для досить вузького кола інтелектуалів або тих, хто міг за них заплати­ти. Тому варто звернутися також до так званої популярної, або простонарод­ної, культури і її основних проявів. Найбільш яскравими її явищами можна вважати дерев'яне зодчество, котре наслідувало зразки кам'яного будуван­ня храмів і житлових будинків. Зведені без жодного цвяха й прикрашені химерними розписами з використанням легендарних і апокрифічних сю­жетів, дерев'яні церкви Лівобережжя справляли враження на іноземців і сучасників (Георгіївська церква у с Гоголеві). Характерним виявом народ­них уявлень і творчості є вертеп та інтермедії, в яких використовувалися біблійна сюжетика, легенди, побутові теми. Велику роль у житті міст відігра­вала обрядовість цехів і ремісничих об'єднань, котрі організовували урочисті шестя, відзначали храмові свята.

Основні терміни і поняття

Генеральна старшина — збірна назва найвищих (генеральних) урядників у гетьманаті (Війську Запорозькому). Уряди старшини відповідали військо­вим посадам козацького війська, що сформували протягом кінця XVI — се­редини XVII ст. До них належали генеральний обозний (керівник служби постачання й артилерії), генеральний писар (керував діяльністю Генераль­ної військової канцелярії, фактично зосереджуючи у своїх руках управлін­ня цивільною сферою й зовнішньою політикою гетьманату), генеральний осавул (відав веденням козацьких реєстрів, забезпеченням політичної без­пеки, плануванням бойових дій), генеральний суддя (організовував роботу Генерального суду, здійснював загальний нагляд за функціонуванням судо­вої системи), генеральні бунчужний та хорунжий (не маючи усталеного кола обов'язків, виконували різноманітні доручення гетьманів військово-адміні­стративного й дипломатичного характеру, виступали гетьманськими на­місниками). З утворенням у ході Хмельниччини гетьманату генеральна стар­шина перетворюється на управлінську й військово-адміністративну верхів­ку держави, її політичну еліту. Генеральні урядники утворювали при геть-

152

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

манові спеціальну раду, без схвалення якої не приймали жодного важливо­го рішення. Рада генеральної старшини спільно з гетьманом виробляла зов­нішньополітичний курс Гетьманщини, приймала іноземні посольства, роз­робляла плани воєнних кампаній, готувала генеральні козацькі ради. Пер­вісно виборні, посади генеральних старшин з часом почали заміщуватися за волею гетьмана, а їх здобуття ставало предметом політичної боротьби в сере­довищі козацької верхівки.

Генеральна військова канцелярія — вища управлінська та військово-адміністративна установа Гетьманщини. Створена в 1649 p., постійно пере­бувала в гетьманських столицях — Чигирині, Гадячі, Батурині й Глухові. Координацією роботи канцелярії відав генеральний писар, а безпосереднє керівництво здійснював реєнт, якому підпорядковувалися штати канцеля­ристів, що спеціалізувалися у різних сферах державного управління, судо­чинства та зовнішньої політики й відповідній документації, а також техніч­ного персоналу (писарів, копіїстів, протоколістів, перекладачів, кур'єрів).

Київська (Києво-Могилянська) академія — перший вищий навчальний заклад на території України. Утворений у вересні 1632 р. в результаті злит­тя Лаврської школи, заснованої київським митрополитом Петром (Могилою) (звідси й назва "Могилянська") в 1631 р., та Київською братською школою. Первісно мав статус колегіуму, а після царських указів 1694 та 1701 р. — академії. Програма навчальних курсів складалася з "семи вільних мистецтв" (базових дисциплін західноєвропейських університетів): граматики, поети­ки, риторики, арифметики, геометрії, астрономії та музики, до яких згодом долучилися філософія й теологія. Поєднання у викладанні церковносло­в'янської, української і латинської мов підносило освітню модель вищої шко­ли на якісно новий рівень, паритетний європейському. Викладачами ака­демії в різні періоди її діяльності були видатні представники вітчизняної науки й культури — Ф. Прокопович, І. Гізель, С. Яворський, С. Тодорсь-кий, І. Фальковський та ін. Протягом середини XVII — XVIII ст. академія відігравала роль центру православної культури в Україні, продукування світських і духовних кадрів для багатьох слов'янських країн. Роль академії поступово занепадає наприкінці XVIII ст., обмежуючись переважно рамка­ми духовної освіти.

Малоросійські колегії — органи виконавчо-розпорядчої влади Російсь­кої держави в Лівобережній Гетьманщині XVIII ст. Перша Малоросійська колегія була заснована в 1722 р. з числа призначених царськими указами цивільних і військових урядовців з метою контролю діяльності українських центральних і місцевих установ і впорядкування їх роботи відповідно до інте­ресів російської політики. Існувала до 1727 р. Другу Малоросійську коле­гію засновано після скасування інституту гетьмана в 1764 р. її діяльність поширювалася на всі сфери державного управління Гетьманщини; сприяла процесу остаточної ліквідації українських автономій (політичної, адмініст­ративної, військової та ін.). Ліквідована 1786 р. в ході реорганізації україн­ських адміністративних установ.

153

Тема 5

Персонали

Мазепа Іван (1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687— 1709). Походив з української шляхти Київського воєводства. Здобув освіту в Київському та Варшавському єзуїтських колегіумах, університетах Кра­кова й Девентера. Кар'єра Мазепи починалася при дворі польського короля Яна II Казимира, де він виконував різноманітні доручення, в тому числі дип­ломатичного характеру. Залишивши на початку 60-х pp. XVII ст. через ро­динні обставини королівський двір, потрапляє на службу до правобережно­го гетьмана П. Дорошенка, а згодом лівобережного гетьмана І. Самойлови-ча. Саме на Лівобережжі Мазепа досягає найвищого становища в колі стар­шинської аристократії, посідаючи уряд генерального осавула, а з 1687 р. — гетьмана. Послідовно дотримуючись проросійського курсу в зовнішній по­літиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом петрівських реформ став­ляться під сумнів основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, почи­нає шукати нового протектора для козацької України. 1705 р. він зав'язує відносини з польським королем Станіславом, а за його посередництва — з головним політичним суперником Петра І — шведським королем Кар­лом XII. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобереж­жя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська пере­ходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протек­торату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська підтримки значної частини старшини й козац­тва, гетьман був змушений спиратися, головним чином, на шведів. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховував­ся в турецьких володіннях, де й скінчив своє життя.

Орлик Пилип (1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710— 1714 pp., голова української політичної еміграції (1714—1742). Походив з родини чеських дворян, котрі, осівши у Великому князівстві Литовському, полонізувалися. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом — у Києво-Могилянській академії, звідки у 1693 р. був прийнятий на службу до канцелярії митрополита Київського, а незабаром — до Генеральної військо­вої канцелярії, де пройшов шлях від канцеляриста до реєнта (управителя). 1698 р. одружується з донькою полтавського полковника Герцика. За про­текцією гетьмана І. Мазепи 1706 р. призначений генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьмансь­кого війська й старшини виїжджає до Бендер, де, після смерті Мазепи, був обраний новим гетьманом. Наслідуючи мазепинську політику, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобереж­ну та Правобережну Україну з-під московської влади. Після поразки своїх планів і втрати підтримки союзників, Орлик у супроводі кількох старшин був змушений виїхати спочатку до Швеції, Австрії, Греції, а згодом — Мол-

154

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

давії. Орлик виношував проекти створення антиросійської коаліції, напи­сав кілька політичних трактатів і відозв до європейських монархів — "Вивід прав України" (1712), "Маніфест до європейських урядів" (1712).

Розумовський Кирило (1728—1803) — гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745— 1765). Син незаможного козака Козелецької сотні Чернігівського полку, Кирило Розумовський робить блискавичну кар'єру при петербурзькому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у моргана­тичному шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Відбувши дворічне навчання в європейських університетах, у лютому 1750 р. на старшинському з'їзді був обраний гетьманом Лівобережної України. Послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760— 1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762— 1763). Намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти, провадити самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Занепокоєна цією діяльністю, а також планами Розумовського щодо запровадження спадкового гетьманства, нова імператриця Катерина II в ли­стопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписала маніфест про ска­сування інституту гетьманства.

Найважливіші події

1686 р. — підпорядкування Київської митрополії Московському патрі­архату.

1700—1721 pp. — Північна війна.

1701. 26 вересня — надання Київському колегіуму статусу академії.

1702. липень — 1704, серпень — серія козацьких повстань у Правобе­режній Україні.

1708. жовтень — перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Підписання шведсько-української угоди про протекторат.

1709. 27 червня — Полтавська битва.

1708—1722 pp. — гетьманування П. Скоропадського.

1710, квітень — обрання на гетьманство П. Орлика. Затвердження "Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького".

1722, квітень — запровадження Малоросійської колегії.

1728—1734 pp. — гетьманування Д. Апостола.

1734—1750 pp. — діяльність Правління гетьманського уряду.

1750—1764 pp. — гетьманування К. Розумовського.

1764—1786 pp. — діяльність другої Малоросійської колегії.

1775, серпень — маніфест про скасування Запорозької Січі.

155

Тема 5

Персонали

Мазепа Іван (1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687— 1709). Походив з української шляхти Київського воєводства. Здобув освіту в Київському та Варшавському єзуїтських колегіумах, університетах Кра­кова й Девентера. Кар'єра Мазепи починалася при дворі польського короля Яна II Казимира, де він виконував різноманітні доручення, в тому числі дип­ломатичного характеру. Залишивши на початку 60-х pp. XVII ст. через ро­динні обставини королівський двір, потрапляє на службу до правобережно­го гетьмана П. Дорошенка, а згодом лівобережного гетьмана І. Самойлови-ча. Саме на Лівобережжі Мазепа досягає найвищого становища в колі стар­шинської аристократії, посідаючи уряд генерального осавула, а з 1687 р. — гетьмана. Послідовно дотримуючись проросійського курсу в зовнішній по­літиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом петрівських реформ став­ляться під сумнів основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, почи­нає шукати нового протектора для козацької України. 1705 р. він зав'язує відносини з польським королем Станіславом, а за його посередництва — з головним політичним суперником Петра І — шведським королем Кар­лом XII. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобереж­жя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська пере­ходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протек­торату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська підтримки значної частини старшини й козац­тва, гетьман був змушений спиратися, головним чином, на шведів. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховував­ся в турецьких володіннях, де й скінчив своє життя.

Орлик Пилип (1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710— 1714 pp., голова української політичної еміграції (1714—1742). Походив з родини чеських дворян, котрі, осівши у Великому князівстві Литовському, полонізувалися. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом — у Києво-Могилянській академії, звідки у 1693 р. був прийнятий на службу до канцелярії митрополита Київського, а незабаром — до Генеральної військо­вої канцелярії, де пройшов шлях від канцеляриста до реєнта (управителя). 1698 р. одружується з донькою полтавського полковника Герцика. За про­текцією гетьмана І. Мазепи 1706 р. призначений генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьмансь­кого війська й старшини виїжджає до Бендер, де, після смерті Мазепи, був обраний новим гетьманом. Наслідуючи мазепинську політику, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобереж­ну та Правобережну Україну з-під московської влади. Після поразки своїх планів і втрати підтримки союзників, Орлик у супроводі кількох старшин був змушений виїхати спочатку до Швеції, Австрії, Греції, а згодом — Мол-

154

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

давії. Орлик виношував проекти створення антиросійської коаліції, напи­сав кілька політичних трактатів і відозв до європейських монархів — "Вивід прав України" (1712), "Маніфест до європейських урядів" (1712).

Розумовський Кирило (1728—1803) — гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745— 1765). Син незаможного козака Козелецької сотні Чернігівського полку, Кирило Розумовський робить блискавичну кар'єру при петербурзькому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у моргана­тичному шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Відбувши дворічне навчання в європейських університетах, у лютому 1750 р. на старшинському з'їзді був обраний гетьманом Лівобережної України. Послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760— 1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762— 1763). Намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти, провадити самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Занепокоєна цією діяльністю, а також планами Розумовського щодо запровадження спадкового гетьманства, нова імператриця Катерина II в ли­стопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписала маніфест про ска­сування інституту гетьманства.

Найважливіші події

1686 р. — підпорядкування Київської митрополії Московському патрі­архату.

1700—1721 pp. — Північна війна.

1701. 26 вересня — надання Київському колегіуму статусу академії.

1702. липень — 1704, серпень — серія козацьких повстань у Правобе­режній Україні.

1708. жовтень — перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Підписання шведсько-української угоди про протекторат.

1709. 27 червня — Полтавська битва.

1708—1722 pp. — гетьманування П. Скоропадського.

1710, квітень — обрання на гетьманство П. Орлика. Затвердження "Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького".

1722, квітень — запровадження Малоросійської колегії.

1728—1734 pp. — гетьманування Д. Апостола.

1734—1750 pp. — діяльність Правління гетьманського уряду.

1750—1764 pp. — гетьманування К. Розумовського.

1764—1786 pp. — діяльність другої Малоросійської колегії.

1775, серпень — маніфест про скасування Запорозької Січі.

155

Контрольні запитання та завдання

1. Дайте визначення головних автономних прав і привілеїв, якими корис­тувалася Гетьманщина у складі Російської держави.

2. Поясніть різницю між "Військом Запорозьким" і "Військом Запорозьким низовим".

3. Охарактеризуйте основні віхи українськоросійських відносин першої половини XVIII cm.

1. Яке значення мали реформи Петра І для Гетьманщини?

4. Який характер мала освіта у вищих навчальних закладах українських земель? Перелічіть їх типи.

5. Яку роль відігравала греко-католицъка церква в культурному житті Правобережної України?

Теми рефератів

1. Гетьманування І. Мазепи (1687—1709).

2. Освіта й наука в Україні у другій половині XVII—XVIII ст.

3. Козацькі літописи як історико літературні пам'ятки.

4. Україна в добу реформ Петра І.

5. Збройні сили Гетьманщини.

Рекомендована література

1. Володарі гетьманської булави. — К., 1994.

2. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відно­сини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. — К., 1995.

3. Гуржій 0.7. Українська козацька держава в другій половині XVII— XVIII ст.: Кордони, населення, право. — К., 1996.

4. Дядиченко ВЛ. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.

5. ІсаєвичЯД. Україна давня і нова: Народ, релігія, культура. —Л., 1996.

6. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.

7. Мельник Л.Г. Гетьманщина першої чверті XVIII ст. — К., 1997.

8. Попович М. Історія української культури. — К., 1998.

156

Тема 6

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (3 год)

У другій половині XVIII на початку XIX ст. у результаті воєн, різноманіт­них міждержавних змов та демаршів політична карта Східної Європи зазна­ла суттєвих змін. Поступилася своїми володіннями Росії Туреччина, зникла як держава Річ Посполита. Для українських земель цей період був знаковим з огляду на те, що вони зазнали подальшого "переміщення" в системі державних кордонів європейських країн. Найбільше етнічних українських територій "при­дбали" дві європейські імперії — Російська та Австрійська. Український на­род, уже вкотре в своїй історії, опинився під наглядом іноземного — царського та цісарського ока. Отже, геополітичне становище українських земель визна­чило їх подальшу економічну, політичну, культурно освітню долю. Вона була пов'язана з двома імперіями — Російською та Австрійською (з 1867 р. —Авст-ро Угорською). Звичайно,різні політичні умови, притаманні цим державам, на­клали відбиток на українське життя. Проте спільним як для Наддніпрянщи­ни, так і для Західної України були великодержавні намагання перетворити їх в економічно залежні від центру регіони. Походи проти українства, імперсь­ка політика денаціоналізації стали невід'ємними атрибутами тогочасного життя.

Події і явища української історії XIX — початку XX ст., на думку істо­риків, доречно розглядати з погляду українського національного відродження, що становило стрижень тодішнього історичного процесу в усіх його проявах: соціально-економічному, політичному, національно-етнічному, духовно куль­турному.

Пропонуємо конспективну схему відповіді. Звичайно, студент може внес­ти структурні зміни. Ілюструючи перебіг подій, варто розширити викорис­тання фактичного матеріалу з відповідним його аналізом, що зробить відповідь більш насиченою. Але за будь яких обставин при підготовці до заняття, у відпо­відях потрібно намагатися, чітко слідувати логіці історичного процесу.

157

Тема 6

План семінарського заняття

1. Українські етнічні землі в системі державних кордонів європейських країн. Адміністративний поділ. Населення.

2. Соціально економічний розвиток українських земель наприкінці XVIII — XIX cm.

1. Соціальне протистояння та соціальні конфлікти в Україні у XIX cm.

Методичні рекомендації

1. Українські етнічні землі в системі державних кордонів європейських країн. Адміністративний поділ. Населення. Для розуміння процесів, які відбувалися в підросійській та підавстрійській Україні у XIX — на початку XX ст. необхідно з'ясувати, коли і як завершилось включення етнічних ук­раїнських земель у систему державних кордонів Російської та Австрійської імперій. Варто наголосити, що логічним продовженням інкорпорації україн­ських територій в Австрію та Росію було інтегрування їх в імперський дер­жавний простір шляхом приведення адміністративного устрою у відповід­ність до загальдержавного зразка. На особливу увагу заслуговує аналіз кіль­кісного та національного складу населення, що сприятиме заснуванню сут­ності та особливостей соціально-економічного розвитку та суспільно-політич­ного життя.

Перший блок питання, включення українських територій до складу двох імперій, доречно розглядати за хронологічним принципом. Вивчення про­блеми та відповідь необхідно супроводжувати використанням історичних чи географічних карт.

Спершу наголосимо, що розширення території Російської імперії за ра­хунок українських земель у другій половині XVIII та на початку XIX ст. проходило в декілька етапів і вилилось у низку дипломатичних та воєнних акцій.

Першими остаточно набули статусу підконтрольних Росії територій землі Гетьманщини, з якою царизм покінчив у 1764 р., та Війська Запорозького (ліквідація Січі в 1775 p.).

Один із векторів домагань Росія спрямувала на Південь, вбачаючи в Північному Причорномор'ї економічний потенціал та стратегічний трамплін у просуванні на Балкани, до Середземномор'я. У другій половині XVIII ст. після російсько-турецьких воєн Росія утвердилася на Чорному морі. Після війни 1768—1774 pp. за Кючук-Кайнарджійським мирним договором (1774) до Росії відійшли українські землі в пониззі межиріччя Дніпра та Південно­го Бугу. У 1783 р. було приєднано Крим. Війна 1787—1791 pp. та Ясський мирний договір (1791) дали Росії українські землі між Південним Бугом і Дністром. Завершилось формування південно-західних кордонів імперії після російсько-турецької війни 1806—1812 pp. Бухарестський мирний до-

158

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

говір (1812) утверджував за Росією землі, три повіти яких — Ізмаїльський, Хотинський та Акерманський, були здебільшого населені українцями.

Звернемо увагу на те, що "постачальником" українських етнічних тери­торій для імперій Романових та Габсбургів у другій половині XVIII ст. була Річ Посполита. Землі України, які входили до складу Польщі, опинилися в епіцентрі російських та австрійських територіальних домагань. Поділи Польщі відіграли ключову роль у визначенні належності на півтора століття українських земель до Австрійської і Російської імперій.

У результаті першого поділу Польщі (1772) Австрія захопила українські землі, які входили в польські воєводства Руське (без Холмської землі), Белзь-ке та західні частини Волинського і Подільського.

У вересні 1774 р. внаслідок воєнних дій проти Туреччини австрійські війська окупували, а в травні 1775 р. офіційно приєднали до Австрії Буко­вину.

У складі австрійської монархії продовжувало залишатися Закарпаття.

Габсбурзька монархія заволоділа українськими землями площею близь­ко 70 тис. км².

Після другого поділу Польщі (1793) в імперію Романових були інкорпо­ровані Київщина, Поділля, Волинь. За третім поділом Польщі (1795), до неї увійшли Західна Волинь, Берестейщина. У 1815 p., після російсько-фран­цузької війни, до Росії було приєднано Холмщину та Підляшшя.

Отже, три поділи Польщі, російсько-турецькі та російсько-французькі війни суттєво перекроїли європейські кордони. Завершився наймасштабні-ший переділ українських земель між європейськими монархіями. Із почат­ку XIX ст. вони перебували у складі двох держав — Австрійської та Російсь­кої імперій. Тут доречно звернути увагу на думку сучасних істориків (Я. Грицак), що "...кордон між Росією і Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення цих двох дер­жав до двох різко відмінних суспільно-політичних систем. Відмінність в істо­ричному досвіді населення західноукраїнських земель та населення Серед-ньо-Східної України заклалася власне у XIX ст. і продовжує відігравати дуже велику роль до наших днів".

При підготовці відповіді наголосимо на тому, що російська й австрійська монархії проводили політику інтеграції українських земель у свій держав­ний простір, запроваджуючи на здобутих територіях свій адміністративно-територіальний поділ.

Австрійці утворили на українських та польських землях окрему про­вінцію. У середині XIX ст. вона як коронний край із центром у Львові нази­валася "королівство Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краків­ським, князівствами Освенцімським і Заторським". Підкреслимо, що із суто австрійських великодержавних інтересів в одній адміністративно-територі­альній одиниці були об'єднані етнічні українські землі з частиною польських етнічних земель, що заклало міну уповільненої дії у міжнаціональні відно-

159

Тема 6

сини між українцями та поляками. Річка Сян умовно ділила Галичину на східну — українську та західну — польську.

"Галіція і Лодомерія" поділялася на округи і дистрикти, кількість яких не була сталою. У 1782 р. було 18 округів. На правах 19-го округу до Гали­чини входила (1786—1849) Буковина, а в 1795—1809 рр. — Холмщина. Східна, українська, Галичина поділялася на 12 округів. У 1862 р. Буковина була визнана окремим коронним краєм Австрійської імперії. Після утворен­ня Австро-Угорської імперії (1867) адміністративний статус західноукра­їнських земель дещо змінився. Галичина була поділена на 74 повіти, більшість з яких — 48, становили Східну Галичину.

На Закарпатті зберігався традиційний, на угорський зразок, адміністра­тивний поділ на комітати (жупи), які поділялися на домінії. Березький, Мармароський, Угочанськии, Ужанський комітати підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісництву.

Розглядаючи політику Росії, наголосимо, що у другій половині XVIII ст. вона була спрямована на ліквідацію автономних ознак національно-держав­ного життя Гетьманщини. Царизм, уніфікуючи управлінську систему, пла­номірно приводить до імперського знаменника адміністративний поділ України. У 1765 р. ліквідовано полково-сотенний устрій на Слобожанщині, а натомість створено Слобідсько-Українську губернію. У 1781 р. колишня Гетьманщина була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Таким чином, у колишній гетьманській Україні пе­рестав існувати самобутній полково-сотенний адміністративний устрій.

Новоприєднані до Росії у 1793 р. землі Правобережної України були по­ділені на Ізяславську та Брацлавську губернії і Кам'янецьку область.

Нових пертурбацій адміністративний устрій підросійської України за­знав за правління Павла І (1796—1801). У 1796 р. Харківську губернію пе­рейменували в Слобідсько-Українську. На землях колишньої Гетьманщини у 1796 р. було створено Малоросійську губернію, яка в 1802 р. була поділена на Полтавську та Чернігівську. Того ж року три губернії з'явилися на Пра­вобережжі — Волинська, Київська та Подільська. Південні землі України входили до створеної в 1797 р. Новоросійської губернії, яка на початку XIX ст. була поділена на Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

Загалом приведення адміністративного устрою України до російського зразка призвело до поділу її території на дев'ять губерній, які існували до початку XX ст. Впроваджений адміністративний поділ був однією зі складо­вих проведення в Україні російської імперської політики.

Для розуміння соціально-економічних, політичних процесів, міжнаціо­нальних відносин на українських землях потрібно розглянути чисельність та національний склад їх населення.

Науковці зазнають істотних труднощів при визначенні чисельності ук­раїнців у XVIII — на початку XIX ст. В основу обчислення вони покладають ревізії, за якими для обкладення подушним податком підраховувалося лише

160

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

чоловіче населення ("ревізька душа"). У ревізіях XIX ст. українці окремо не виділялися, а враховувалися разом із росіянами і білорусами (осібно виді­лялися лише євреї, іноземні колоністи та народи Сибіру). Національна на­лежність у переписах була відновлена лише за Всеросійським переписом 1897 р.

Наприкінці XVIII ст. на українських землях, підвладних Російській та Австрійській імперіям, проживало близько 10 440 тис. українців, з них у Росії —8163,7 тис. осіб (78,2 %).

У Лівобережній Україні українці становили 98,1 % місцевих жителів (1795). Мешкали вони, в основному, в селах, а також містах і містечках. На­прикінці XVIII ст. Лівобережжя почали активно заселяти євреї, росіяни, частково — греки, болгари, румуни, молдавани.

Після закінчення російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. українці обживають землі Південної України. У 1773—1816 pp. населення Катеринославської та Херсонської губерній зросло з 169,2 тис. до 1,03 млн осіб, що свідчило про інтенсивність господарського освоєння краю. До регі­ону переселялися також росіяни, німці, євреї, болгари, серби, чехи, греки. Переселенцям гарантувалися значні наділи землі, податкові пільги, звіль­нення від військової повинності, свобода віросповідання, право на місцеве самоврядування.

У другій половині XIX ст. у межах Російської імперії населення України збільшилося з 13,4 у 1863 р. до 23,4 млн осіб у 1897 р. Загалом же впродовж XIX ст. населення України під владою Російської імперії зросло майже втричі. Зростанню кількості населення сприяли як природній приріст, так і міграційні процеси.

Потрібно звернути увагу на те, що в результаті переселення в Україну і з України частка українців на рідній землі наприкінці XIX ст. зменшилася з 90 до 80 % . Уряд заохочував переселення в Україну росіян. Швидкими тем­пами зростали їх кількість і частка серед місцевого населення у містах До-нецько-Криворізького басейну, Лівобережжя та Півдня України. Наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України становила майже 12 % . Най­більше росіян було серед чиновництва, купецтва й робітництва.

В Україні проживала значна кількість євреїв. Наприкінці XVIII ст. ро­сійський уряд ввів для євреїв межі постійного проживання — "смугу осіло­сті", до якої входили Литва, Білорусь, Правобережна Україна. Низка дер­жавних законів фактично забороняла євреям проживати у власне російсь­ких губерніях. Чисельність єврейського населення завдяки найбільшому природному приросту серед національних меншин у XIX ст. динамічно зро­стала. На Правобережжі у 1820—1880 pp. при збільшенні всього населення краю на 90 % кількість євреїв зросла на 150 % . Наприкінці XIX ст. у межах України проживали 1644,4 тис. євреїв (67,5 % загальної кількості євреїв Російської імперії), які становили 8 % усього населення. Більшість євреїв мешкали у містах і містечках Подільської і Волинської губерній, оселялися

6 Історія України

161

Тема 6

вони й у Новоросії. В Одесі наприкінці XIX ст. євреї становили більше поло­вини населення міста, а у Правобережній Україні, у смузі осілості євреїв, 80 % міського населення були євреї. Загалом по всій Україні вони станови­ли 33 % міського населення.

Численною національною меншиною України, зокрема на Правобережжі, залишалися поляки. Проте їх частка щодо загального числа населення у XIX ст. постійно зменшувалася — з 10 % на початку до 6 % наприкінці століття. Вод­ночас поляки продовжували переважати (60 %) серед дворянства України.

Наприкінці XVIII ст. у землеробських районах України з'явились німецькі переселенці, які серед усіх інших іноземних колоністів користувалися най­більшими привілеями царського уряду. Найактивніше вони заселяли Катери­нославську та Одеську губернії. Наприкінці XIX ст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, мешкало 378 тис. осіб німецького походження, що становили 1,8 % усього населення України.

В Україні жили представники й інших національних меншин. На почат­ку XX ст. у межах сучасної України проживало близько 500 тис. румунів, 500 тис. кримських татар, 200 тис. болгар, 140 тис. греків, 50 тис. вірмен, 38 тис. чехів. Окремі меншини становили також словаки, білоруси, грузи­ни, кримчаки, гагаузи та ін.

Переважна більшість населення українських земель мешкала в сільській місцевості. Сільське населення домінувало над міським. За переписом 1897 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, селяни становили 84 % населення.

Доцільно звернути увагу на те, що у XIX ст. для розвитку України було характерне збільшення кількості жителів міст. За період з 1811 по 1858 р. чисельність міського населення в підросійській Україні збільшилася у 2,5 раза (з 512,9 до 1456,8 тис). Населення міст Півдня України за цей час збільшило­ся в 4,5, аПравобежжяу 2,7 раза. У деяких містах чисельність жителів зрос­ла в 3—5 і більше разів. Збільшення кількості міських жителів свідчило про темпи промислового розвитку та торгівлі. У 1900 р. в містах проживало близь­ко 13 % усього населення України. Міських жителів представляли: 5,4 % ук­раїнців, 42,2 росіян, 43,6 євреїв, майже 30 % поляків, 7 % німців, які прожи­вали в підросійській Україні. Наприкінці XIX ст. українці становили не більше третини жителів міст. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі — не більше 6 % , а у Києві — лише 22 % .

Потрібно акцентувати увагу на тому, що розвиток капіталізму виштов­хував із насиджених місць масу розореного селянства, яке намагалося по­ліпшити своє становище шляхом міграції на незаселені землі. Спочатку ос­новний потік мігрантів потягнувся на Північний Кавказ (так званий Мали­новий клин), Нижнє Поволжя. На Кубань, переважну більшість населення якої на той час становили українці, переселялись насамперед жителі Пол­тавської та Харківської губерній. У другій половині XIX ст. кількість ук­раїнців на Кавказі подвоїлася і досягла 1 млн 300 тис. осіб (понад 80 % про-

162

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

живало у північній частині регіону і становило 22 % загальної кількості всьо­го населення). Чисельність українців у Нижньому Поволжі за цей час зрос­ла до 400 тис. Наприкінці XIX ст. значна кількість українців проживала у Східному Сибіру та Північному Казахстані (Сірий клин). Одним з основних регіонів української міграції стали неосвоєні Сибір і Далекий Схід. Найбіль­ше переселенців було з лівобережних губерній, де гостро постала проблема малоземелля й надлишку робочої сили. Від узбережжя Японського та Охотсько-го морів до Забайкалля українці проживали компактно на території (1 млн км²) так званого Зеленогому клину. У 1886—1900 pp. з України в Сибір виїхали близько 370 тис. осіб. Наприкінці XIX ст. Примор'я та Приамур'я на 20 % були заселені українцями. Загалом на зламі століть у межах колишнього СРСР (без України) проживало майже 4,4 млн українців.

Необхідно наголосити на етнічній ситуації, яка склалася на західноук­раїнських землях. Поляки намагалися полонізувати Східну Галичину, в якій, за словами Я. Головацького, українці становили "самое ядро". У Гали­чині у 1840-х pp. проживало близько 3 млн осіб, у тому числі: 2,2 млн ук­раїнців, понад 500 тис. поляків та німців (не менше 2/3 цієї кількості були поляки), більше 230 тис. євреїв. Наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях чисельність населення зросла до 5,9 млн осіб. Загальна кількість українців становила тут більш як 3,8 млн осіб (Східна Галичина — 3 млн, Західна Галичина — майже 90 тис, Буковина — близько 300 тис, Закар­паття — понад 400 тис. осіб).

На початок XX ст. національне розмаїття продовжувало зберігатися се­ред жителів, зокрема, Галицького краю. Велика частка українців була се­ред населення Східної Галичини. У цьому регіоні їх мешкало 63,48 % , по­ляків — 22,7, євреїв — 12,96 % . Таким чином, галицькі землі в основі своїй були заселені представниками корінної, української національності й зали­шалися українськими.

У Західній Україні сільське населення абсолютно переважало міське. На 1900 р. у селах проживало 95,5 % усіх жителів краю.

Безземелля й злиденне життя кидали багатьох українців у пошуках ща­стя по всьому світу. З другої половини XIX ст. трудова еміграція з західно­українських земель почала набувати масового характеру. Основним зарубіж­ним регіоном української еміграції стали Південна Америка (Бразилія, Аргентина), а також Сполучені Штати Америки.

Підсумовуючи, наголосимо, що на землях українського етносу, які пере­бували як під владою Росії, так і Австро-Угорщини, спостерігалася стійка тенденція збільшення загальної кількості українців. Проте спостерігалося і падіння їх частки серед населення, яке проживало в краї. Це явище стало результатом великодержавницької політики, яка набувала прояву в пересе­ленні українців зі своїх земель, вимушеній еміграції, русифікації, полоні­зації, румунізації та мадяризації місцевого населення, а також переселенні наці землі представників інших народів, насамперед великодержавних.

163

Тема 6

2. Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці

XVII — XIX ст. Розпочинаючи підготовку до відповіді, потрібно зважати на те, що соціально-економічний розвиток українських земель першої і другої половини XIX ст. проходив у якісно відмінних умовах, пов'язаних з поглиб­ленням кризи феодально-кріпосницьких відносин, ліквідацією кріпосного права та утвердженням капіталістичної системи господарювання, і позна­чався динамізмом та багатогранністю. Спектр запропонованих для розгля­ду проблем може бути досить широким. Доцільно звернути увагу на найбільш характерні прояви та ознаки соціально-економічного життя України.

Характеристику соціально-економічного становища України у першій половині XIX ст. доречно розпочати з пояснення, що феодально-кріпосниць­ка система, яка базувалася на натуральному веденні господарства, власності поміщиків на землю, особистій залежності від них прикріплених до землі селян, залишалася панівною. Водночас загострюється боротьба між феодаль­но-кріпосницькою системою і новим капіталістичним укладом, який визрі­вав у надрах феодалізму і з кожним роком набував усе більшої сили.

Слід підкреслити, що після входження Правобережної України до скла­ду Росії царський уряд (1793) поширив на українських і польських по­міщиків права, які мало російське дворянство. Правом дворянина-поміщи-ка було володіти землею, заселеною залежними від них селянами-кріпака-ми. Поміщицьке землеволодіння домінувало. Більша частина землі належа­ла великим землевласникам. Напередодні реформи 1861 р. поміщики воло­діли понад 70 % усієї землі та близько 60 % загальної кількості селян, кріпосні селяни складали 44,3 % населення України.

Намагаючись інтенсифікувати розвиток господарства, уряд обмежував панщину трьома днями на тиждень. Однак, поміщики для посилення визис­ку кріпаків ввели денні норми виробітку — "уроки", які потрібно було ви­конувати декілька днів. Мировий посередник з Полтавської губернії Г. Ге підкреслював, щодо 19 лютого 1861 р. "селянин був позбавлений можливості розпоряджатися з упевненістю одним днем на тиждень. Навіть у неділю він повинен був іти на панщину, якщо цього вимагав поміщик, з тією, проте, різницею проти інших днів, що не по зрозумілій силі уцілілого звичаю в цей день можна було робити, за народним виразом, готову роботу, тобто згріба­ти і складати сіно, віяти, але не орати, косити, жати і молотити". У 1803 р. царський уряд видав закон про "вільних хліборобів", за яким за згодою по­міщиків кріпак міг за викуп одержати волю. Проте небажання поміщиків давати волю кріпакам і фінансові можливості останніх не сприяли введен­ню в дію закону.

Тяжким було становище кріпаків і на території Західної України. їх зму­шували відробляти панщину, сплачувати чинш за землю, надану в користу­вання землевласником. Поміщики визнавали, що галицькі селяни "лише 3— 4 місяці в році мали хліб, 5—6 місяців годувалися однією картоплею, а вес­ною протягом 3—4 місяців повинні були задовольнятися травою".

164

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Особливо загрозливих масштабів набуло обезземелення селян. У першій половині XIX ст. значні площі селянських наділів перейшли до поміщиків. Прожитковий мінімум на ревізьку душу мав становити 5 десятин, а насправді на Поділлі та Чернігівщині він коливався в межах лише 1,2—3,6 десятини. Сформувалися цілі групи безземельних селян — піших, бобилів, городників, які становили на Полтавщині 74 %, Київщині — 70, Чернігівщині — 36, Харківщині — ЗО % від загальної кількості селян, які належали поміщи­кам. Напередодні реформи 1861 р. 57 % кріпосних селян перебували під за­ставою 88 млн рублів поміщицьких боргів.

У першій половині XIX ст. селянство України не було однорідним. Царсь­кий уряд активно проводив політику з переведення різних категорій сільського населення у верству державних селян. У свою чергу державні се­ляни поділялися на так звані розряди, яких налічувалося 17. До розряду державних селян, зокрема, були віднесені колишні козаки та їх нащадки. Розміри володінь державних селян балансували на межі прожиткового мінімуму або й того менше.

Значному визиску підлягали колишні державні селяни, які стали військовими поселенцями. У першій половині XIX ст. військову службу з роботою в сільському господарстві поєднували понад 674 тис. осіб.

Державним селянам було дозволено у 1801 р. купувати землю. З часом колишні державні селяни, активно займаючись торгівлею, ставали купця­ми, підприємцями.

Характерною особливістю життя українського села першої половини XIX ст. було його втягнення в товарно-грошові відносини. Незважаючи на гальмівний фактор кріпосництва, товарно-грошові відносини впевнено тору­вали собі дорогу. Розвиток сільського господарства в першій половині XIX ст. проходив під знаком все більшої його орієнтації на ринок збуту продукції. Збільшувалися посівні площі. У південних районах України за першу поло­вину XIX ст. вони зросли у 25 разів. У сільському господарстві застосовува­лась техніка імпортного та вітчизняного виробництва, яку виробляли та по­ставляли підприємства Шмідта на Катеринославщині, Фалька в Одесі, Бра-ницького на Київщині.

Торгівля сприяла втягненню господарства України в систему торговель­но-грошових відносин. Особливого значення набули ярмарки. Із 13 найбіль­ших ярмарків Росії 10 діяли в Україні. На Іллінському ярмарку в Ромнах у 1846 р. збиралося до 22 тис. чумаків і візників з найрізноманітнішим това­ром. У 1857 р. в Україні відбулися 1787 ярмарків, на яких було представле­но товарів майже на 100 млн рублів.

Транспортували вантажі в Україні та поза її межами чумаки. На чумацькі вози-мажі вантажили 60 пудів хліба, до 100 пудів солі або 70 відер спирту. Чумацькі шляхи вели до портів Чорного і Азовського морів. Так, у 1830 р. вони доставили сюди 2,25 млн, а в 1853 р. — 6,7 млн пудів хліба. У 1830— 1850 pp. з кримських озер щорічно вивозили до 8,5 млн пудів солі.

165

Тема 6

Для транспортування вантажів широко використовували річки. У 1823 p. на Дніпрі з'явився перший пароплав, який збудували в маєтку князя М. Во­ронцова (с. Мошни Київської губернії). У 1836—1837 pp. розпочали рейси па­роплави "Наследник" і "Константин". У1828 р. за маршрутом Одеса — Євпато­рія почав курсувати збудований у Миколаєві дерев'яний пароплав "Одесса".

Необхідно зазначити, що період розкладу і кризи феодально-кріпосниць­ких відносин у першій половині XIX ст. супроводжувався значним збільшен­ням промислових підприємств. За період 1825—1860 pp. їх кількість зросла в 3,6 раза, а працюючих на них робітників — у 5,6 раза. Розвиток промисло­вості супроводжувався переходом від дрібних селянських промислів і по­міщицьких мануфактур до фабрик. У першій половині XIX ст. про себе зая­вили родини Яхненків та Симиренків, які займалися виробництвом цукру. Виникають механічні заводи купців Дехтярьових у Києві, Заславського у Катеринославі.

Поряд з поміщицькими і купецькими підприємствами в Україні продов­жували діяти казенні Шостенський пороховий завод, київський Арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика та ін.

Необхідно наголосити, що характерною ознакою промислового розвитку був технічний переворот, з яким пов'язується широке використання машин, які заміняли ручну працю, характерну для мануфактурного виробництва.

Промисловий розвиток торкнувся і західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. в Галичині кількість підприємств мануфактурного типу збільшилась до 100. З'являються перші капіталістичні фабрики і заводи. У 1840-х pp. тут налічувалося 10 цукрових заводів, 9 паперових, 5 керамічних, 5 текстильних підприємств.

Таким чином, розклад феодально-кріпосницьких відносин і формуван­ня елементів капіталістичного ладу були характерною особливістю розвит­ку сільського господарства на українських землях. Кріпосництво гальмува­ло розвиток промисловості, стояло на заваді формуванню ринку робочої сили. Необхідність ліквідації кріпосної залежності селян та реформ в аграрному секторі визнавалась як наріжний камінь буття українського суспільства.

Реформа 1861 p., яка скасувала кріпосне право в Росії, покінчила з фео­дальними виробничими відносинами, поклала початок епосі буржуазного розвитку.

Звернемо увагу на основні положення реформи, наголосивши, що скасу­вання кріпосного права було проведено згори, реформістським шляхом, в інтересах поміщиків.

Царський маніфест від 19 лютого 1861 р. та "Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності" проголошували селян особисто вільними. Водночас у поміщиків залишалося право власності на землю. Се­ляни могли користуватися присадибною землею і польовим наділом, відбу­ваючи за це панщину або сплачуючи оброк. Під час укладання угоди про викуп землі у поміщиків селяни перебували на так званому тимчасовому

166

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

становищі. їх відносини регламентувалися уставними грамотами, які мали скласти і ввести в дію за два роки. На практиці від двох до дев'яти, а в окре­мих маєтках і більше 20 років із часу оголошення законів 1861 р. селяни не могли відмовитись від наділу. Фактично це означало примусове прикріплен­ня їх до землі. Отже, і після скасування кріпосного права селяни перебували в залежності від поміщика аж доти, доки не буде викуплена у власність земля.

Спірні питання полагоджували створені "губернські в селянських спра­вах присутствія" та інститут мирових посередників, які складалися з чинов­ників і поміщиків.

Колишні кріпаки одержали економічні права: займатись торгівлею і про­мислами, купувати нерухомість, засновувати промислові підприємства. Вони могли збиратися на сходи, обирати на три роки сільського старосту і збира­ча податків.

Вище ми згадували, що за положеннями 1861 р. селянам надавалось право отримати присадибну і польову землю. Які ж норми землі при ньому перед­бачалися? Розрахунки були простими: там, де земля давала малі прибутки, норми наділу встановлювалися дещо вищі — поміщикам вигідніше було отримати викуп, ніж вести своє господарство, і навпаки, в губерніях із ро­дючою землею більшість її залишалась у руках поміщиків, а селянам виді­лялись мізерні відрізки.

Потрібно звернути увагу на умови пореформеного поземельного влашту­вання поміщицьких селян України. Вони визначалися "Місцевим положен­ням про земельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях у гу­берніях великоросійських, новоросійських і білоруських", яке поширюва­лося на губернії Південної України, повіти з общинним землекористуван­ням Харківської та Чернігівської губерній. Для Південної України (губернії Катеринославська, Херсонська, Таврійська) розмір наділу коливався від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу, для повітів Харківської та Чернігівської гу­берній — від 1 до 4,5 десятини. Для селян Полтавської і частини Чернігівсь­кої та Харківської губерній, де існувало спадково-сімейне землекористуван­ня, максимальний наділ надушу коливався від 2,75 до 4,5 десятини. У Пра­вобережній Україні при встановленні наділів виходили з інвентарних пра­вил 1847—1848 pp. Розміри наділів, умови їх викупу в поміщиків визнача­лися ще цілою низкою вимог.

Дрібномаєтні поміщики могли звільняти селян зовсім без землі. Дворові селяни фактично були позбавлені можливості одержати як польові, так і присадибні землі.

Удільні селяни за законом 1863 р. ставали селянами-власниками, отри­мавши право на викуп землі. Ліберальнішим було ставлення до державних селян. Закон 1866 р. зберігав за ними усі їх наділи, але не більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. За землі сплачувався оброк. Обов'язковий викуп земель для державних селян було введено через 20 років.

167

Тема 6

Викупити землю було складно. Поміщики виставляли за земельні наді­ли ціну більшу від реальної. Фактично поміщику сплачувалась рента на де­сятки років наперед. Викуп для селян польової землі був обов'язковим. За ринкової ціни 648 млн рублів викупна сума за селянські наділи визначалась у 867 млн. На Лівобережжі викупні платежі перевищували передреформені ціни в 1,5—2,5 раза. Держава надавала селянинові кредит у розмірі 80 % викупної суми. Кредитна кабала розтягувалася на 49 років. За 1862 — 1907 pp. колишні поміщицькі селяни, сплативши загалом більш як 1,5 млрд рублів, так і не позбулись боргу.

Після проведення реформи в Україні домінувало поміщицьке землево­лодіння (4567 тис. десятин). Колишні кріпаки володіли лише 1693 тис. де­сятин. 220 тис. селян залишалися безземельними, близько 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. П'ятьма десятинами володіли близько 94 % пореформених селянських господарств. Склалася градація селянства за кількістю землі. Середній наділ у бідняць­ких господарствах становив трохи більше чотирьох десятин, у середняць­ких — вісім, у куркульських — близько 15 десятин землі.

Поміщики продавали, здавали землю в оренду. Понад 90 % покупної землі зосереджувалося в руках заможних селян. Поміщицькі та господар­ства заможних селян використовували машини та найману працю (на­прикінці XIX ст. за наймом у сільському господарстві працювали близько 1,8 млн робітників). Зростала товарність сільськогосподарського виробниц­тва. У 1898 р. на внутрішньому ринку було продано зерна і борошна на 380 млн рублів, а експортовано — майже на 350 млн. Наголосимо, що особ­ливістю капіталістичного розвитку сільського господарства в пореформеній Україні було поєднання панщинної, відробіткової (прусський шлях) і капі­талістичної (американський шлях) систем ведення господарства. У відповіді доцільно проаналізувати відмінності цих двох напрямів.

Реформи, ринок найманої робочої сили створили умови для розвитку промисловості в Україні. У відповіді увага акцентується на тому, що в Україні 1860—80-ті pp. — це роки промислового перевороту (витіснення руч­ної праці в промисловості машинною). Із другої половини 60-х pp. дрібното­варне і мануфактурне виробництво швидко поглинається зростаючою фаб­рично-заводською промисловістю. Підтримуючи промисловість, яку конт­ролювали дворяни (цукрова, винокурна), держава проводить протекціоні­стську політику щодо розвитку великої машинної індустрії (залізничне бу­дівництво, металургія, машинобудування). У структурі промисловості перші місця посідають вугледобувна, металургійна, машинобудівна. Надходять іноземні інвестиції. Наприклад, англієць Дж. Х'юз (Юз) збудував на почат­ку 70-х pp. великий металургійний завод у Донбасі.

Визначаються райони промислової спеціалізації. Донбас, який давав близько 70 % загальноросійського вуглевидобутку, став центром усієї ка­м'яновугільної промисловості країни. Темпи видобутку вугілля в регіоні у

168

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

другій половині XIX ст. зросли більше ніж у 40 разів. У середині 80-х pp. основним центром залізорудної бази стає Криворіжжя. У 1895 р. на заводах Півдня України виплавляли 28,6 % загальноросійського заліза і сталі.

Металообробка та машинобудування стрімко розвиваються на Катерино-славщині, Херсонщині, Харківщині, Київщині. На початку 90-х pp. в Украї­ні діяли близько 32 % всіх машинобудівних заводів Росії.

Україна покрилася мережею залізниць, загальна довжина яких стано­вила 7,6 тис. верст.

Харчова промисловість (цукрова, спиртогорілчана, борошномельна) та­кож визначала високотехнологічне промислове обличчя України. На почат­ку 90-х pp. на Правобережжі, Харківщині працювали більш як 150 цукро­вих заводів, які щорічно виробляли близько 21 млн пудів цукру (85 % за­гальноросійського виробництва).

У відповіді робиться наголос, що розвиток капіталізму призвів до фор­мування великої промислової буржуазії, яка, витісняючи представників тор­говельного капіталу, стала панівною у своєму класі.

Інтенсивність розвитку машинної індустрії сприяла формуванню класу промислового пролетаріату. Основним джерелом робітничих кадрів було зубожіле селянство. Утворюються великі загони робітничого класу: фабрич­но-заводський, гірничий, транспортний, сільськогосподарський. Робітники концентруються на великих підприємствах, створюючи постійні кадри про­мислового пролетаріату. На початку 90-х pp. тільки в обробній промисло­вості України чисельність робітників становила близько 150 тис. осіб.

У відповіді потрібно вказати на важке становище робітництва. Відсут­ність законів, які б визначали тривалість робочого дня, занедбаність охоро­ни праці, виробничий травматизм, використання праці жінок і дітей, низь­кий рівень заробітної плати, різноманітні штрафи, незадовільні житлові умови та медична допомога, політичне безправ'я створювали соціальну на­пруженість у суспільстві, штовхали робітників на боротьбу за свої права.

Наголосимо, що після революції 1848—1849 pp. в Австрійській імперії у Західній Україні також поступово ліквідовуються феодально-кріпосницькі відносини і розвивається капіталізм. Аграрні перетворення розпочалися з ліквідацією кріпацтва у Галичині (1848). Від реформи насамперед виграли поміщики. Викуп поміщицької землі державою переріс у 40-річну сплату селянами боргових зобов'язань. Щорічні селянські платежі в Галичині за звільнення від кріпацтва перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Зубожіння селян призводило до того, що на початку XX ст. близько 25—30 % їх були безземельними. Селянські господарства розорювалися за несвоєчасну сплату податків, борги лихварям.

На початку 70-х pp. в Австро-Угорській імперії в основному завершився промисловий переворот. Однак це суттєво не вплинуло на повільні темпи розвитку промисловості Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпат­тя. Здебільшого вона мала сировинний характер — видобуток та первинна обробка нафти, озокериту, лісу. У промисловості переважали дрібні, слабо-

169

Тема 6

механізовані підприємства. Найбільше прогресував видобуток нафти у Бо-риславо-Дрогобицькому регіоні, який на кінець століття становив 310— 330 тис. т. Борислав перетворився на найбільший промисловий центр Захід­ної України. Відповідаючи, доречно було б згадати про відображення життя робітництва Бориславщини у творчості І. Франка.

У 60—80-ті pp. у краї ведеться будівництво залізниць. Регіон одержав залізничне сполучення із Заходом. Проте за темпами залізничного будівниц­тва Східна Галичина істотно поступалася промисловим районам Австрії.

Водночас зазначимо, що у другій половині XIX ст. відбувається форму­вання робітничого класу, яке супроводжувалося нещадним визиском робіт­ництва. Водночас відсутність робочих місць призводила до масової трудової еміграції, як сезонної до країн Європи, так і постійної — за океан.

Підсумовуючи, зазначимо, що у XIX ст. економіка західноукраїнських земель так і не позбулася рис аграрно-сировинного придатка Австро-Угор­щини.

З. Соціальне протистояння та соціальні конфлікти в Україні у XIX ст.

Феодально-кріпосницький гніт на українських землях кінця XVIII — по­чатку XIX ст. набув логічного продовження в активізації антикріпосниць­кого руху українського селянства. Надзвичайно жорстока експлуатація, сва­вілля поміщиків, рекрутська повинність штовхали селян на боротьбу з гно­бителями. Боротьба селян мала стихійний характер. Подання скарг на по­міщиків у державні установи, підпали садиб, вбивство гнобителів, утечі, відмови від виконання панщини були характерними проявами антикріпос­ницького руху. Кульмінацією селянської боротьби кінця XVIII ст. стало по­встання в селі Турбаях.

Початок XIX ст. знаменувався селянськими заворушеннями у цілих ре­гіонах. У 1803 р. піднялися на боротьбу селяни 24 міст і містечок Черкаського повіту Київської губернії. З 1811 по 1826 р. відмовлялись виконувати повин­ності жителі села Підвисокого на Уманщині.

Болючою раною для України стали військові поселення, насадження яких почалося з 1817 р. під керівництвом О. Аракчеева. У військових посе­ленців насильницьки перетворювали не тільки державних селян, а й козаків. На 1825 р. в українських губерніях дислокувалися 16 кінних і 3 піхотних полки з військових поселенців. Життя військових поселенців проходило в чергуванні військової муштри з непосильною роботою у полі, особистою без­правністю. Визиск і злиденне становище штовхали військових поселенців на повстання. У 1817 р. спалахнуло повстання проти перетворення у військо­вих поселенців козаків Бузького козацького війська. Повсталі сподівалися на царську грамоту, яка б відновила козацтво. На придушення виступу було кинуто більш як 10 тис. солдатів. Повстання захлинулось.

Понад місяць тривало у 1819 р. повстання військових поселенців Чугуїв­ського та Таганрозького полків. Відмовившись виконувати тяжкі повин-

170

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

ності, поселенці вимагали ліквідації військових поселень, самовільно захоп­лювали землі, виганяли військове начальство. Командир уланської дивізії, до якої входили полки, доповідав Аракчееву, що призвідники зняли "со сте­ны икону Богоматери, дабы сим самым священным обрядом усилить злое свое намерение и удержать упорство и других главнейших и последовавших им возмутителей, при каковом случае многие в сокрытых своих намерениях служили молебны". Сам куратор військових поселень керував придушенням повстання. Під час розправи над повстанцями було заарештовано понад 2 тис. осіб, з них 204 засуджено до страти. Смертну кару замінили на 12 тис. шпіцрутенів. Витримати таку кількість ударів людина була не завжди в змозі. Аракчеев доповідав царю, що "ожесточение преступников было до такой степени, что из 40 человек только трое, раскаявшись в своем преступ­лении, просили помилования, они на месте же прощены, а прочие 37 нака­заны, но сие наказание не подействовало на остальных арестантов...". 3 особ­ливою жорстокістю розправлялися з учасниками повстання в слободі Шебе-линка на Харківщині у 1829 р. Після артилерійського бомбардування села та розстрілів загинуло 109 повстанців та місцевих жителів. В умовах нарос­тання селянського руху уряд у 1857 р. мусив ліквідувати військові поселен­ня, а поселенців перевести до розряду державних селян.

У 1820—30-ті pp. селянський рух набуває подальшого розмаху. На цей час припадає активізація боротьби загонів Устима Кармалюка. Кріпаки по­стійно підтримували його боротьбу, сповіщали про підготовку поміщиками походів проти нього, надавали помешкання, одяг, харчі, переховували по­встанців. Кармалюка чотири рази арештовували, тричі засилали в Сибір. Близько 20 тис. селян пізнали кармалюкову школу боротьби. Вони здійсни­ли понад 1000 нападів на поміщиків, купців, шинкарів, царських урядовців. Кармалюк наводив жах на поміщиків аж до 10 жовтня 1835 р. — дня його підступного вбивства шляхтичем Рудковським. В офіційній реляції Летичів-ського повітового суду з приводу вбивства Кармалюка наголошувалося: "Сим образом закончил жизнь свою славный злодеяниями Карманюк, наказан­ный три раза шпицрутеном и три раза кнутом, столько же раз бежавший из каторжной работы, непокоивший многие годы здешнюю округу, имевший чрезвычайные и даже неимоверные почти связи, соделавшийся, сказать мож­но, водрузителем всего зла и сим ввергнувший многих простолюдинов в па­губу и самое даже суеверное всеобщее о его силах и могуществе мнение...". I після смерті Устима Камелюка ще десятиліття кріпосники з острахом здри­галися від згадки його імені.

Масштаби селянських рухів свідчили, що, як доповідали жандарми царю у 1839 p., "кріпосний стан є пороховим льохом під державою".

Кульмінаційним моментом боротьби селянства проти кріпосництва ста­ла Київська козаччина, повстання 1855 p., яке найбільшого розмаху набуло в Київській губернії. Для мобілізації сил імперії під час Кримської війни царський уряд видав у січні 1855 р. маніфест про створення рухомого опол-

171

Тема 6

чення. В українського селянства запис в ополчення асоціювався з записом у "козаки", а отже, звільненням від кріпосництва. І.С. Нечуй-Левицький пи­сав: "...В народі пішла дивна чутка, пішла й покотилась по селах, як грім по небу: то була чутка про волю. Народ зашумів, як бір в негоду. Встала, ніби із домовини, чутка про козаччину". Кріпаки складали списки козаків, вима­гали від попів зачитати буцімто сховану від них поміщиками царську гра­моту про довгоочікувану волю. Застрільниками виступу повстанців у люто­му 1855 р. виступили селяни Васильківського повіту. Рух охопив понад 500 сіл дев'яти (з дванадцяти) повітів Київської губернії. У ньому брало участь понад 180 тис. чоловік. На придушення Київської козаччини уряд кинув 16 ескадронів кавалерії, піхоту, саперів. Села Березна та Викова Греб­ля, містечки Корсунь, Таганча перетворились у місця кривавих сутичок се­лян з військами. Повстання було нещадно придушене. За офіційними дани­ми в цьому протистоянні було вбито 39 і поранено 63 повстанці.

Характеру масового антикріпосницького виступу набув "похід селян у Таврію по волю" навесні 1856 р. Він охопив селян Катеринославської і Хер­сонської губерній. Приводом стали чутки про те, що після закінчення Кримської війни царський уряд буде заселяти бажаючими Кримський півострів, а майбутні переселенці з кріпаків стануть вільними. Близько 75 тис. селян, нерідко не тільки сім'ями, а й цілими селами, вирушили на Південь, у Крим, за бажаною волею. Просувалися вони в жорстоких сутич­ках із загонами поліції та військових команд. Очевидці зазначали, що "ба­гато партій селян, які йшли на Перекоп, зустрілися з військами і що при цьому відбувались справжні битви, в результаті яких були вбиті й поранені". За участь у "поході за волею" до військового суду були віддані тисячі по­встанців.

Незважаючи на те, що визначити точну цифру селянських виступів на українських землях, які входили до складу Російської імперії, складно внаслідок неповноти даних, вражає динаміка розвитку селянського руху у першій половині XIX ст. За неповними даними, у період 1797—1825 pp. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян, у 1826—1847 pp. — 250, а в 1849—1854 pp. — 104. Існує точка зору, що загалом за період 1800—1860 pp. селяни близько 2400 разів виступали проти своїх гнобителів.

Отже, маховик селянської боротьби в передреформений період набирав усе більших обертів, селянськими антикріпосницьким виступами були охоп­лені цілі регіони України. Феодально-кріпосницька система Росії стояла над прірвою, була напередодні свого краху. Наростаюча боротьба селян і робіт­них людей у першій половині XIX ст. стала однією з тих сил, які привели до скасування кріпосного права в Росії.

Загостримо увагу і на тому, що опір селян феодальній експлуатації охо­пив і західноукраїнські землі. Як і на Наддніпрянщині, вони використову­вали різні форми боротьби. Свої вимоги та позови на феодалів селяни оформ­лювали у колективні скарги до державних органів. Селянські уповноважені

172

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

добиралися аж до Відня. Уповноважений Іван Смицнюк з Ямниці на Івано-Франківщині двічі ходив зі скаргою на свого поміщика М. Шишковського до столиці. За свою наполегливість у шуканні правди він був закатований поміщиком у 1843 р. На знак поваги і вдячності своєму земляку селяни у 1905 р. спорудили йому пам'ятник.

Селяни протягом усієї першої половини XIX ст. втікали від поміщиків. Урядовці повідомляли, що з 1811 по 1848 р. було 13 919 випадків утеч се­лян з 10 округів Східної Галичини, насамперед з прикордонних. Напередодні революції 1848 р. по селах було до 5 % покинутих селянами наділів. Зі Східної Галичини селяни втікали у Правобережну Україну, на Буковину, Закарпаття, в Молдавію, Бессарабію. Уряд намагався припинити втечі се­лян репресивними заходами. Суворими були покарання втікачів. Вони поз­бавлялися прав австрійського підданства, втрачали все майно, штрафува­лися, засуджувались до каторжних робіт строком до трьох років.

Селяни відмовлялися сплачувати державні податки, масово ухилялися від рекрутчини. На початку 40-х pp. серед селян Східної Галичини поши­рився рух тверезості. Виник він за ініціативою духівництва, та швидко пе­реріс свої первісні рамки і набув виразного антифеодального спрямування. Масово переставши пити горілку, кріпаки поставили під загрозу поміщицькі прибутки. Галицька шляхта доклала чимало зусиль, щоб перешкодити цьо­му рухові, але не мала успіху.

Традиційно активною була збройна боротьба опришків. їх загони напа­дали на панські двори і державні маєтки, сільських багатіїв, корчмарів. Апогею рух опришків набув у 1810—1825 pp. Загалом у першій половині XIX ст. у Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів оп­ришків. Ватажками опришківських загонів були І. Волощук, І. Вередюк, Ю. Оженюк, Д. Якимчук (Косівський), Д. Марусяк, М. Бойчук (Климюк), Г. Мозорук, П. Мельничук (Чоботар), М. Циган.

Офіційна влада іменувала опришків не інакше як "розбійниками". Своє тлумачення цього явища дав І. Франко. Він підкреслював, що "розбійницт­во було з давен давна нерозлучним товаришем хлопської неволі". Зневірив­шись у всьому, кріпак "тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих отчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках". Селянство підтримувало рух опришків. На думку І. Франка, кріпаки, допомагаючи опришкам, "...бачили в нім "вільного козака", героя, завидували йому... готові були помагати йому, дати йому поживу і приту­лок, остерегти перед засідкою, порадити та дати вказівки до нападу на пансь­кий двір". Саме в тісному зв'язку з селянством і полягала сила руху оп­ришків.

Найбільшої слави здобув загін опришків Мирона Штолюка (Катериню-ка), який налічував понад ЗО опришків і діяв більш як 10 років у районі Кутів та Вижниці. М. Штолюка схопили у 1830 р. Після розгрому загону М. Што-

173

Тема 6

люк та шість його соратників були страчені 2 червня 1830 р. на околиці містечка Вижниці. Буковинський кримінальний суд вказував, що "загін Мирона Штолюка, дуже значний через свої різні розгалуження, був постра­хом цієї околиці".

Репресивні заходи проти опришків проводилися повсюдно. З початку XIX ст. до 1833 р. в краї діяли польові суди, а безпосередньо приборкати опришків намагалися близько тисячі солдатів та гірських стрільців. У 1820 р. уряд встановив суму винагороди за кожного спійманого опришка, а в 1822 р. — за викриття загону. Всі ці репресивні заходи австрійських урядовців при­звели до поступового послаблення руху опришків. Напередодні революції 1848 р. рух опришків значно ослаб, але повністю придушити його уряду вда­лося лише у другій половині XIX ст. Останнім ватажком опришків був М. Драгирук (Бордюк), якого прилюдно стратили у Коломиї в 1878 р.

Масовим видом протесту селян Галичини було постійне ухиляння від виконання кріпосних повинностей. Такі виступи відбулись у 1817 р. у Лю-бені Великому, Перегінському, Комарному, 1827 р. — в Острові, 1832 р. — в Нагуєвичах, 1840 р. — в Сапогові, 1842 р. — в Демні, 1845 р. — в Пере­гінському, Тур'ї, Станіславчику, Монастирку і Бордуляках та інших селах. Під час заворушень 1819 р. селяни не тільки відмовлялись виконувати повинності, а й подекуди (в Комарному, Якубовій Волі) вчинили збройні напади на представників поміщицької і державної влади та солдат.

Масового характеру набуло заворушення селян влітку 1838 р. на Чортк-івщині. Громада с Бабинців відмовилася відробляти панщину більшу ніж один день на тиждень із селянського двора. Бабинчан підтримали 39 сіль­ських громад різних маєтків. У селах Вовківці, Мельниці, Сапогове селяни присягалися в церквах одностайно захищати свої інтереси.

Події на Чортківщині перекликалися з заворушеннями, які відбувались у той час на Буковині. Спільним у них було і гасло: "Один бог, один цар, однакова панщина". Селяни Буковини домагалися зменшення панщини до 52 днів на рік. Військові загони через 2,5 міс. придушили селянський ви­ступ на Чортківщині. Ватажків було ув'язнено, а селян 29 громад піддано екзекуції.

Найбільше селянське повстання охопило Галичину в лютому 1846 р. Воно спалахнуло біля міста Тарнова і незабаром поширилося майже на 250 сіл Західної Галичини та Саноцької, Перемиської і частково Самбірської округ Східної Галичини. За кілька днів повсталі селяни розгромили 474 панські двори і вбили 728 поміщиків, управителів та дрібних шляхтичів. Пересліду­ючи шляхту, селянські загони намагалися навіть здобути містечко Бірчу. На придушення повстання більш як у 100 сіл були кинуті війська. Повстан­ня селян Галичини 1846 р. стала потужним каталізатором ліквідації кріпац­тва у краї.

Після оголошення реформи 1861 р. соціальне протистояння на селі не вщухло. Селяни сподівалися на безкоштовне одержання землі й вважали,

174

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

що справжній маніфест від них приховали поміщики та попи. Вони відмов­лялися виконувати повинності. Навесні 1861 р. повстали селяни сіл Ольго-польського, Гайсинського і Брацлавського повітів. Війська жорстоко роз­правилися з повсталими.

Розгляд питання доцільно продовжити аналізом динаміки селянських виступів у другій половині XIX ст. та їх спрямуванням. У 1860-х pp. в Україні відбулися 3093 селянські виступи, якими було охоплено понад 4160 сіл із населенням 2 млн осіб. У1870—1875 pp. В Україні відбувся 201 селян­ський виступ у 356 селах із населенням близько 357 тис. осіб. Протягом 1876—1880 pp. в Україні сталося не менш як 260 селянських заворушень. Селяни висловлювали невдоволення аграрними перетвореннями, вимагали повернення земельних відрізів, самочинно захоплювали поміщицьку зем­лю. У 1881 —1894 pp. у підросійській Україні відбулося 964 масові Й44 гру­пові селянські заворушення. Рухом було охоплено 1135 сіл, в яких прожива­ло понад 1,6 млн осіб. Селяни віддавали перевагу захопленням поміщицької землі. У другій половині 90-х pp. у 562 селах України відбулися 421 масовий і 71 груповий селянські виступи, які охопили близько 714 тис. осіб. Поряд з використанням традиційних форм селяни і сільськогосподарські робітники втягувалися в страйкову боротьбу. В цілому протягом дореформеного періоду відбулося 6530 селянських виступів, якими було охоплено понад 5,2 млн осіб.

Акцентуємо увагу на робітничому русі другої половини XIX ст. Капіта­лістична експлуатація зумовила стихійні протести робітництва, зароджен­ня та розвиток у 60-х — на початку 80-х pp. страйкової боротьби. У 1869 р. на Грудецькій цукроварні був зорганізований перший в Україні страйк. У 1874 р. застрайкували шахтарі Юзівки, а в 1875 р. машинобудівники Оде­си. Виступи робітників мали тенденцію до зростання. У 1870-ті pp. в Україні відбулося 72 виступи робітників. Царський уряд розпорядженнями та зако­нами (1870, 1874) надав право застосовувати репресії до організаторів.

Зорганізованість робітництва сприяла поширенню страйкового руху, за­лученню до нього значної кількості людей. Характерно, що до своїх еконо­мічних вимог робітники додавали політичні. На початку літа 1885 р. відбувся переможний страйк 400 робітників Олександрівських залізничних майсте­рень. У травні 1887 р. страйкували 1500 шахтарів у Бахмутському повіті. Страйки металургів і шахтарів Юзівки у травні та серпні 1892 р. переросли у сутички робітників з поліцією. Вимоги своїх колег підтримали робітники Бахмута, Луганська, Маріуполя, Катеринослава. Усього протягом 1885— 1894 pp. в Україні у понад 80 страйках і робітничих виступах взяли участь майже 62 тис. осіб.

Висвітлення боротьби населення Західної України у другій половині XIX ст. варто розпочати з подій революції 1848—1849 pp. в Австрійській імперії та и перебігу на українських землях. Зважаючи на те, що проблеми національ­но-визвольного руху, які були невід'ємною частиною суспільно-політично­го життя українців, розглядаються в наступних темах семінарських занять,

175

Тема 6

при розгляді питання звернемся лише до селянського та робітничого руху як проявів соціальної боротьби.

Початок революції поклало повстання у Відні 13 березня 1848 р. 17 квітня уряд оголосив про скасування у Галичині феодальної залежності селян і пан­щини, що стало поштовхом до розгортання масового народного руху в краї.

Зазначимо, що селянство вперше використало парламентські форми бо­ротьби. Селянські депутати виступили в стінах австрійського рейхстагу про­ти сплати викупу поміщикам за скасовану панщину. Непоступливість уряду призвела навесні та влітку 1849 р. до масових виступів, що супроводжували­ся самочинним поверненням селянами захоплених поміщиками громадських земель, лісів і пасовищ, охопивши понад 100 сіл Східної Галичини.

У відповіді доцільно наголосити, що збройне повстання у Львові 1 листо­пада 1848 р. підняло боротьбу в краї на якісно новий щабель. Барикадні бої, захоплення центру міста, спільні дії робітників, ремісників, студентського легіону, частин національної гвардії були свідченням цьому.

Звернемо увагу на те, що селянськими виступами були охоплені всі регі­они краю. Виступи селянства Північної Буковини очолив Л. Кобилиця. 16 листопада на зборах 2600 селян у Вижниці він закликав самостійно оби­рати сільських старост, не коритися поміщикам, захоплювати ліси і пасови­ща. Повстання охопило гірські села Вижницького і Сторожинецького ок­ругів. Влітку і восени 1848 р. селянський рух проти поміщиків поширився на Закарпаття.

Нове піднесення селянського руху в Галичині та на Буковині спостері­гається у 60-х pp. Селяни виступали проти передання поміщикам громадсь­ких земель, ліквідації сервітутних прав, захоплювали ліси і пасовища, ви­магали зменшення повинностей, податків. Особливо гостра боротьба точи­лася в період виборчих кампаній до Галицького крайового сейму, рейхста­гу, коли селяни разом з робітниками на вічах вимагали введення загального виборчого права.

Зазначимо, що у 50—60-ті pp. на західноукраїнських землях з'являють­ся перші паростки робітничого руху. У 1868 р. у Львові було організовано перше робітниче товариство "Зірка". З 70-х pp. робітники переходять до страйкової боротьби. 24 січня 1870 р. 100 львівських друкарів, оголосивши страйк, започаткували організовані виступи робітників у Західній Україні.

У грудні 1879 р. у Львові відбувся мітинг, в якому взяло участь близько 500 осіб. Робітники висували економічні, політичні вимоги, зокрема запро­вадження загального виборчого права. У 1881 р. робітники Львова домага­ються скликання з'їзду робітників Галичини. У 90-х pp. робітничий рух ха­рактеризувався наростанням страйкової боротьби, виступами робітників за загальне виборче право, демократичні свободи.

176

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Основні терміни і поняття

Зелений клин — землі Далекого Сходу загальною площею 2,1 млн км², в основному сучасні Приморський та Хабаровський краї Росії, місця компакт­ного розселення українців.

Інкорпорація — приєднання, включення територій однієї держави до іншої.

Ревізії — переписи населення, яке мало сплачувати подушний податок і відбувати військову службу. Всі особи, в процесі ревізії внесені до так зва­них "ревізьких казок" (списків), називалися ревізькими душами.

Персонали

Кармалюк Устим (1787—1835) — ватажок повстанського руху на Поділлі. Учасниками селянських виступів були до 20 тис. осіб, які здійсни­ли понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки. Чотири рази був засуджений до каторжних робіт у Сибіру, але щоразу втікав.

Кобилиця Лук'ян (1812—1851) — керівник селянського руху на Буко­вині, член австрійського парламенту. У 1843, 1848—1849 pp. керував се­лянськими виступами, якими було охоплено десятки населених пунктів.

Найважливіші події

1768—1774 — російсько-турецька війна.

1772 — перший поділ Речі Посполитої.

1783 — приєднання до Російської імперії Кримського ханства.

1787—1791 — російсько-турецька війна.

1789—1793 — повстання селян у с. Турбаях.

1793 — другий поділ Речі Посполитої.

1795 — третій поділ Речі Посполитої.

1806—1812 — російсько-турецька війна.

1812 — вторгнення армії Наполеона в Росію.

1813—1819 — антикріпосницькі виступи державних селян у Лівобе­режній Україні.

1813—1835 — антикріпосницький селянський рух під проводом Устима Кармалюка на Поділлі.

1819 — антикріпосницький виступ військових поселенців у Чугуєві.

1843—1844 — селянські виступи під проводом Лук'яна Кобилиці на Північній Буковині.

1848,16 квітня — ліквідація в Австрійській імперії кріпосного права.

177

Тема 6

1848, листопад — 1849 — селянський рух під проводом Лук'яна Коби­лиці на Північній Буковині.

1853 — скасування панщини в Закарпатті.

1855, березень — квітень — Антикріпосницький рух Київська козаччина.

1861,19 лютого — скасування кріпацтва в Росії.

1871 — початок масової селянської еміграції із Закарпаття до країн Північної та Південної Америки.

1877 — початок першої масової еміграції західноукраїнського населен­ня до США.

Контрольні запитання та завдання

1. Як були інкорпоровані українські етнічні землі у склад Російської та Ав­стрійської імперій?

2. Як можна охарактеризувати перші кроки інтеграції українських земель у державний простір імперій?

3. Які зміни відбулися в кількісному та національному складі населення України впродовж XIX ст.?

4. Які причини малопродуктивності кріпацької праці?

5. У чому полягала сутність урочної системи?

6. Які ознаки кризових явищ кріпосницького господарювання?

7. Які галузі промисловості найбільше розвивалися в Наддніпрянські Україні?

8. Які були основні законодавчі акти аграрної реформи в Росії?

9. Які характерні риси промислового перевороту?

Теми рефератів

1. Повстання в селі Турбаях.

2. Устим Кармалюк.

3. Трудова українська еміграція у XIX cm.

Рекомендована література

1. Грабовецький В.В. Антифеодальна боротьба карпатського опришницт-ва XVI—XIX ст. — Л., 1966.

2. Гуржій І.О. Повстання селян в Турбаях (1789—1793). — К., 1950.

3. Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському гос­подарстві України першої половини XIX ст. — К., 1954.

4. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX ст. — К.,1968.

5. Задорожний B.C. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнсь ких землях. — Л., 1989.

6. Зайончковский ПА. Отмена крепостного права в России. — М., 1968.

178

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

7. Кабузан В.М. Заселение Новороссии в XVIII — первой половине XIX века(1719—1858). — М., 1976.

8. Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. — К., 1988.

9. Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі в епоху домоно­полістичного капіталізму. — К., 1970.

10. Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. —К., 1972.

11. Мельник Л.Г. Формування робітничого класу на Україні у 60—90-х роках XIX ст. (На матеріалах транспортного пролетаріату). — К., 1988.

12. Романцов В.О. Український етнос: на одвічних українських землях та за їхніми межами (XVIII — XX століття). — К., 1998.

13. Рындзюнский П.Г. Утверждение капитализма в России. — М., 1978.

14. Сергійчук В. Українці в імперії. — К., 1992.

15. Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2000.

16. Стеблій Ф.І. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX ст. — К., 1961.

17. Теплицъкий В.П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини в Україні. — К.,1959.

179

Тема 6

План семінарського заняття

1. Український національний рух у першій половині XIX ст.

1. Національне суспільно-політичне життя в Україні у другій половині XIX cm.

2. Україна та українці в російському та польському русі.

Методичні рекомендації

1. Український національний рух у першій половині XIX ст. Готуючись до відповіді, потрібно загострити увагу на ключовій думці: український на­ціональний рух у першій половині XIX ст. характеризується культурно-ду­ховним відродженням суспільства, яке заклало підвалини організаційної консолідації українських сил для боротьби за національне визволення. Пра­вомірно побудувати розповідь за проблемно-хронологічним принципом. Це дасть можливість з'ясувати основні напрями та прояви національного руху, його сутність і особливості у різні періоди.

Згадавши матеріал попередніх тем, де йшлося про українську дер­жавність, наголошуємо на поширенні автономістських ідей в українському національному русі, носіями яких були представники колишньої козацької еліти Лівобережної України і Слобожанщини.

Зрозуміти прагнення до повернення втрачених Україною автономних прав дасть можливість стислий аналіз діяльності прихильників відроджен­ня гетьманської держави.

Григорій Полетика, пропагуючи автономні права України з виборною представницькою владою, підкреслював, що українське суспільство має жити згідно зі звичаями і традиціями свого народу "за прикладом освічених народів".

За відновлення автономії України, засуджуючи поневолення її царатом, ратував в "Оді на рабство" (1783) В. Капніст. Автономісти виношували ідеї відокремлення України від Росії і включення до складу Прусської держави. Із цією метою весною 1791 р. за дорученням групи козацької старшини з та­ємною місією у Берлін виїхали брати Капністи. Повідомляючи про зустріч з українцями короля Фрідріха-Вільгельма II, канцлер граф Герцберг наголо­шував, що Капніста послали "мешканці цієї країни (Малоросії), котрі дове­дені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь По-тьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої величності — в такому ви­падку вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їх привілеї, кинувши їх під ноги росіян...". Король не погодився на підтримку українців. Після не­вдалої місії брати фактично відмовилися від активної політичної діяльності.

180

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

На початку XIX ст. за відновлення автономних прав України виступив син Г. Полетики Василь Полетика. Він ВВсіугСся В (1801), що потрібно ставати на шлях боротьби за волю України, наслідуючи приклад національних ге­роїв (Б. Хмельницького, С. Наливайка та ін.). Прихильники автономії нази­вали себе "патріотами рідного краю". "Як приємно працювати для слави і добра батьківщини. Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів Батьківщини, служать нам нагородою", — писав В. Полетика.

Необхідно звернути увагу на діяльність організацій автономістів. У 1780—90-х pp. у Новгород-Сіверському громадські та релігійні діячі, військові (Г. Долинський, О. Лобисевич, Г. Полетика, А. Худорба, В. Ши-шацький, І. Халанський, М. Значко-Яворський, А. Рачинський, І. Калинсь-кий, Ф. Туманський, М. Миклашевський) створили патріотичний гурток. Вони розповсюджували публіцистичні твори з акцентом на діяльність геть­манів Мазепи, Полуботка, збирали і готували до друку матеріали з історії, етнографії, економіки Гетьманщини. Автономістські ідеї сповідували чле­ни громадсько-політичної організації "Малоросійське товариство", яке за­снував у 1821 р. Василь Лукашевич. Осередки товариства діяли в Києві, Пол­таві, Чернігові. Воно підтримувало відносини з Ніжинським ліцеєм, Товари­ством об'єднаних слов'ян, польськими таємними організаціями. В. Лукаше­вич склав "Катехізис автономіста", у якому прославлялася столиця Гетьман­щини Чигирин, де "зійшло сонце" української державності. Під час слідства над декабристами організація була викрита. В. Лукашевич заперечував, що в Україні під його керівництвом працювала таємна політична організація, яка ставила за мету "відірвати Україну від Росії". Слідчий комітет визнав, що В. Лукашевич з однодумцями "хотіли зробити Україну незалежною, але об­межились самою спробою, і (таємне) товариство не стало реальністю".

Політичні настрої автономістів найповніше відображені в "Історії русів". Можливими авторами твору вважаються батько й син Григорій і Василь Полетики, Григорій Кониський, інші особи. Невідома також дата створен­ня. Серед дослідників побутують версії, що "Історія русів" вийшла з Новго-рода-Сіверського. Твір у першій чверті XIX ст. розповсюджувався у спис­ках, а в 1846 р. був виданий у Москві О. Бодянським.

Книга мала антипольське й антиросійське спрямування. Анонімний ав­тор обґрунтовує думку, що українці — "руси" і росіяни — "московці" спо­конвічно жили як два окремих народи, а український народ — "народ вільний і готовий кожночасно вмерти за свою вольність до останньої люди­ни, і характер цей у ньому природжений і непридатний до насилування". "Історія русів" захищала автономні права України.

Твір вплинув на формування ідеології українського національного руху. Національно-визвольна спрямованість зумовила його широку популярність. За словами історика О. Оглобліна, "Історія русів" є "настільною книгою ук­раїнської національно-політичної думки, підручником української націо­нальної філософії".

181

Тема 6

У відповіді потрібно наголосити, що на початку XIX ст. царизм посилив тиск на українську культуру, духовність. Зважаючи на це, українська інте­лігенція першої половини XIX ст. пропагує український фольклор та старо­житності, відстоює права української мови.

Звернемо увагу, що відлік українського національно-духовного відро­дження у XIX ст. традиційно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798). Українська інтелігенція звертається до історичного минулого України. Історик Я. Маркевич написав "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798), П. Симоновський(1717— 1809) підготував працю "Краткое описание о козацком малороссийском на­роде..." (видана у 1847 р.). У 1822 р. в Москві побачила світ чотиритомна "История Малой России" Дмитра Бантиш-Каменського, у якій, незважаю­чи на монархічний ореол твору, фактично протиставляються автономістські ідеї великодержавності "Истории государства Российского" російського істо­рика Михайла Карамзіна.

Микола Маркевич видав у Москві 1842—1843 pp. п'ятитомну "Историю Малороссии". За прихильність до автономізму В. Бєлінський звинуватив Маркевича у прагненні відірвати історію України від історії Росії.

Значний вплив на пробудження національної свідомості справили пуб­лікації фольклористичних збірок. Грузинський князь за походженням, уро­дженець України Микола Цертелєв, вважаючи українську народну думу кра­щою за всі романси і пісні, видав збірку "Опыт собрания старинных мало­российских песен" (1819 р.). Збирачем українського фольклору був перший ректор Київського університету Михайло Максимович, який опублікував пісенні збірки "Малоросійські пісні" (1827) і "Українські народні пісні" (1834). Російський і український вчений Ізмаїл Срезневський видав у Хар­кові кількома випусками (1833—1838) "Запорожскую старину" з матеріа­лами про козацтво.

В умовах першої половини XIX ст., коли царизм твердив, що українсь­кої мови не існує, а є лише діалект російської мови, з'являються мовознавчі дослідження. У 1818 р. в Петербурзі О. Павловський надрукував "Грамма­тику малороссийского наречия...". У 1823 p. I. Войцехович склав невеликий словник української мови. І. Срезневський у статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834) підкреслював, що українська мова є справжньою мовою, а не діалектом, і у неї велике літературне майбутнє.

Українознавчі центри існували в Харкові, Одесі, Петербурзі, Москві. Відкриття університету святого Володимира (1834) та створення Тимчасо­вої (археографічної) комісії для розгляду давніх актів (1843) активізувало українознавчу роботу в Києві. Нею активно займався Т. Шевченко. У 1843 р. він здійснює етнографічну поїздку по Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, а у 1845 р. приїздить до Києва і починає працювати в Археографічній комісії. У Петербурзі Шевченко організував видання "Живописна Україна".

182

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорськоі імперій

Слід підкреслити, що українське відродження підготувало ґрунт для ідей­ного й організаційного становлення національного руху. Це засвідчила пер­ша українська національно-політична організація в Наддніпрянській Україні — Кирило-Мефодіївське товариство.

Засновниками товариства були М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерсь-кий. Ядро організації склалося наприкінці 1845 — на початку 1846 р. Чле­нами товариства стали також Т. Шевченко, П. Куліш, Д. Пильчиков, О. Нав-роцький, І. Посяда, Г. Андрузький, О. Маркевич, О. Тулуб, М. Савич.

Кирило-Мефодіївське товариство мало Статут (вироблений В. Білозерсь-ким, за участю М. Гулака та М. Костомарова), який складався з двох частин: "Головні ідеї" (програмна) і "Головні правила товариства" (статутна). До то­вариства приймали представників слов'янства незалежно від станового по­ходження. Кожний член давав присягу. Між його учасниками мала панува­ти повна рівноправність. Засновники товариства виготовили кілька сим­волів. Персні з литого заліза М. Костомарова і М. Гулака з вигравіюваними іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їх власників до таємної організації. М. Костомаров мав печатку з євангельським висловом: "І пізнаєте істину і істина визволить вас".

Програмні ідеї кирило-мефодіївців викладено в Статуті, "Книзі буття українського народу", прокламації "Брати українці!".

Кирило-мефодіївці передбачали створення демократичної федерації (чи конфедерації) слов'янських держав. У "Книзі буття..." зазначалося, що Україна буде незалежною державою "в союзі слов'янськім". Прокламація "Брати українці!" відкривалася тезою: "Ми приймаємо, що усі слов'яни по­винні з собою поєднатися", але так, щоб вони мали свою мову, літературу і "свою справу общественну".

Члени товариства обстоювали ідею встановлення для кожної слов'янсь­кої держави демократичної республіки з обранням "правління народного" та "свого правителя" на певний період ("на года"). У "Книзі буття..." прого­лошувалося, що "і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царе­вича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосхо­дительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар".

На думку кирило-мефодіївців, Україна була провідною силою серед сло­в'янських народів і мала посісти в майбутній слов'янській федерації чільне місце. У "Книзі буття..." це пояснюється тим, що на відміну від поляків (про­никлись ідеєю аристократизму) та росіян (стали монархістами), українсь­кий народ не любив ні царя, ні пана, бо він суто "демократичний" і завжди керувався Христовими заповідями любові та братерства, ідеями рівності. Кирило-мефодіївці вважали, що управління, законодавство, право власності мають базуватися на вченні Ісуса Христа. Передбачалося, що в майбутній федерації (конфедерації) слов'янських держав буде створено спільний орган — Слов'янський собор (сейм чи раду) з депутатів від усіх держав, які й вирішуватимуть питання, що стосуватимуться всього слов'янського союзу.

183

Тема 6

Товариство прагнуло втілювати в життя свою політичну програму шля­хом виховання молоді, поширення програмних ідей через літературу, збільшення кількості членів своєї організації, ліквідації розбіжностей між слов'янами, особливо в конфесійних питаннях.

Найбільший ідейний вплив на кирило-мефодіївців мав Т. Шевченко. П. Куліш свідчить: "Багато в дечому він природно мусив підлягати Косто­марову, але й Костомаров не міг бути вільним від його впливу". Сам М. Кос­томаров пише: "Тарасова муза розбила якийсь підземний льох, що протягом кількох віків був замкнений на багато замків, запечатаний багатьма печатя­ми. Вона відкрила з собою шлях і соняшному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості".

Кирило-мефодіївці не змогли не тільки реалізувати свої масштабні про­грамні положення, а й розгорнути більш-менш значиму організаційну й про­пагандистську діяльність. Організація існувала трохи більше року. Про її існування на початку березня 1847 р. доніс властям О. Петров (син жандарм­ського офіцера, студент Київського університету). У березні — квітні жан­дарми заарештували всіх його учасників. Слідство спеціальної комісії три­вало до кінця травня 1847 р. Імператор Микола І та його поплічники пока­рали членів Кирило-Мефодіївського товариства ув'язненнями, засланням. Солдатчина без права писати і малювати випала на долю Т. Шевченка.

У підсумку слід зазначити, що Кирило-Мефодіївське товариство, вису­нувши ідею створення української держави, поклало початок організацій­ному об'єднанню діячів українського національного руху. М. Грушевський підкреслював, що кирило-мефодіївці вперше зробили спробу теоретично сформулювати "українську ідею в політичній і суспільній сфері в дусі про­гресу й свободи", від них "веде свою історію весь новий український полі­тичний рух".

Звернемо увагу на національне відродження на західноукраїнських зем­лях, яке відбувалося в умовах австрійського і польського засилля. Західно­українська інтелігенція обстоювала національну ідею, пробуджувала інте­рес народу до рідної мови, фольклору.

Право на українську мову обстоювали священики. Іван Могильницький заснував у Перемишлі (1816) перше в Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, яке займалося мовною проблемою, намагаючись удосконалити галицький діалект української мови церковнослов'янськими зворотами. Проте нововведення не знайшло підтримки як у можновладців, так і в народних масах. І. Могильницький уклав "Граматику язика словено-руського" (1829), написав наукову розвідку "Відомості о руськом язиці" (1829).

Пробудженню національної свідомості галичан сприяла діяльність фоль­клориста Зоріана Доленга-Ходаковського. У 1814—1818 pp. він записав у різних регіонах України близько 3 тис. пісень, серед яких майже 1400 ук­раїнських (частину опубліковано у збірниках пісень М. Максимовича). Істо­рик Денис Зубрицький видав польською мовою "Нарис з історії руського

184

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

народу в Галичині..." (1837), тритомну "Історію древнього Галицько-Русь-кого князівства" (1852—1855), в яких заперечував правомірність польських зазіхань на землі Східної Галичини і Західної Волині.

У 1830-ті pp. у національний рух активно включилися студенти Львова. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький заснували гурток "Руська трійця" (1833). Вони прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, присвятивши цьому всю свою багатогранну діяльність у галузі народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, журналістики, педаго­гіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість.

Я. Головацький тривалий час записував фольклор, описував побут селян Галичини, Буковини, Закарпаття. Він видав першу в Галичині "Хрестома­тію церковнослов'янську і давньоруську" (1854). У 1836 р. І. Вагилевич зро­бив перший переклад українською мовою "Слова о полку Ігоревім", але цен­зура не дозволила друкувати твір. Сам дослідник за заклики до непокори властям зазнав переслідувань. Влада заборонила також розповсюдження "Читанки для діточок..." М. Шашкевича (побачила світ лише в 1850 p.). Лідер "трійчан" працював також над підготовкою граматики та словника ук­раїнської мови.

"Руська трійця" популяризувала славні сторінки минулого. її діячі пи­сали про козацтво, про Богдана Хмельницького, який бачив Волинь, Гали­чину, Львівську та Белзьку землі невід'ємною частиною соборної України. "Руська трійця" виношувала ідею возз'єднання українських земель у складі федерації, в якій Україна мала складатися з двох штатів — Східний (Лівобе­режжя) і Західний (Правобережжя), до якого приєднувалась і Східна Гали­чина. Свої думки і мрії "трійчани" доносили до галичан з церковних амвонів у релігійно-моральних проповідях українською мовою.

У 1837 р. в Будапешті побачило світ дітище "Руської трійці" — альма­нах "Русалка Дністрова". У збірці вміщено українські народні пісні, думи, перекази, історичні документи, публіцистичні статті. Влада визначила спря­мування альманаху ворожим, конфіскувала й знищила майже весь тираж (крім 250 примірників), а автори зазнали гонінь були притягнені до судової відповідальності.

Потрібно зробити наголос, що своєю діяльністю "трійчани" підготували піднесення національного руху в Галичині під час революції 1848 р. Рево­люційні події політизували національно-духовне життя Галичини. Українці від квітневих петицій австрійському імператору з вимогами змін у мовно-культурній сфері перейшли до створення власних політичних організацій. Таким об'єднанням постала 2 травня 1848 р. Руська рада, яка уособлювала не лише національно-культурні, а й політичні домагання українців Галичи­ни в Австрійській імперії. Подібно до львівської виникло близько 50 рад на місцях. Заяви ради з вимогами українців незабаром був змушений визнати австрійський уряд.

185

Тема і

Проти діяльності Руської ради виступила польська Рада народова, які була за єдність революційного руху в краї, проти виокремлення українсь ких вимог. Міжнаціональні відносини різко загострилися. Поляки спира лись на полонізовані вищі верстви українського суспільства, які утворилі 23 квітня свою організацію — "Руський собор". Сповідувані ними ідеї неза лежної Польщі мала захищати створювана пропольська гвардія. Ві; польських зазіхань Східну Галичину мали боронити проукраїнські загоне руських стрільців.

За таких обставин представники Руської ради, Ради народової та "Русь­кого собору" зібрались у Празі у червні 1848 р. на Слов'янський з'їзд. Ук­раїнці домоглися визнання права рівності всіх національностей і віроспові­дань, вжитку української мови у школах і державних установах, створення спільної українсько-польської гвардії. Не знайшла розуміння пропозиція українських делегатів щодо поділу Галичину на українську й польську час­тини. Зважаючи на перебіг революційних подій, з'їзд припинив свою робо­ту. Для органів влади його рішення нічого не означали.

Активність українців дала їм можливість вибороти право на представ­ництво у першому австрійському парламенті. 39 парламентарів-українців домагалися вирішення соціально-економічних та національно-духовних проблем населення краю, справедливого територіального поділу Галичини за національними ознаками. Культурно-освітні здобутки українців втіли­лись у створення влітку 1848 р. "Галицько-руської матиці", яка мала зай­матися виданням шкільних підручників українською мовою, та відкритті у Львівському університеті кафедри української мови й літератури (завіду­вач Я. Головацький).

Національно-політичні успіхи українців Галичини пішли на спад під тиском реакції. 7 березня 1849 р. припинив роботу австрійський парламент, була скасована конституція. Влітку 1851 р. влада заборонила діяльність Го­ловної руської ради. Проте, незважаючи на незавершеність революційної боротьби, вона стала серйозною школою для галицького національно-ви­звольного руху, викристалізувавши його політичне спрямування.

2. Національне суспільно-політичне життя в Україні у другій половині

XIX ст. Напередодні селянської реформи 1861 р. український національний рух значно активізувався. М. Костомаров у статті "Украйна", яка була надру­кована у 1860 р. у герценівському "Колоколі", писав, що в Україні "з'яви­лося прагнення відродити народність, що помирала під московським бато­гом й санкт-петербурзьким багнетом".

На межі 1850—60-х pp. зародився і дав паростки масовий громадівський рух, який влада та російські шовіністи називали "українофільством".

Громадівський рух з другої половини 1858 р. пустив коріння в Петербурзі. Свіжість у життя української громади внесли колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, Т. Шевченко, М. Костомаров. Вони заснували (редактор

186

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

В. Білозерський) громадсько-політичний і літературно-мистецький щомі­сячний журнал "Основа" (1861 —1862). 22 місяці журнал (тиражем 800— 2000 примірників) сприяв пробудженню самосвідомості народу, захищав українську мову, літературу, права народу на освіту та видання навчальної й науково-популярної літератури рідною мовою, популяризував українське минуле. Його авторами були більш як 40 осіб — Т. Шевченко, Марко Вов­чок, М. Максимович, Л. Глібов, М. Костомаров, С. Руданський, А. Свидниць-кий, П. Єфименко, О. Лазаревський, Т. Рильський. Під впливом звинува­чень в "українському сепаратизмі" та внаслідок інших перепон журнал "Ос­нова" мусив самоліквідуватися.

Петербурзькі громадівці у друкарні П. Куліша під назвою "Сільська бібліотека" видали близько 40 невеличких книжечок-"метеликів" українсь­ких письменників. М. Костомаров, звернувшись (1863) до всіх громад із за­кликом збирати гроші на українську видавничу справу, зазначав, що сором "не дать своєї копійчини на святе діло. Коли б спромогтись на книжки, а там пішла б складчина на школи". Зробивши багато для розвитку українського національного руху, громада Петербургу припинила існування в 1863 р.

Ідеї українців Петербургу в 1859 р. підхопили студенти Київського уні­верситету. Біля витоків громадівського руху на Наддніпрянщині стояли так звані хлопомани. Демонструючи єдність з народом, вихідці з польських і українських родин розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Згуртував хлопоманів студент-випускник Київського університету В. Антонович. Його підтримували Т. Рильський, Б. Познанський, К. Михальчук, П. Житець-кий та ін.

Хлопомани розпочинали свою діяльність за непростих обставин. У сту­дентському середовищі діяли польські організації — гміни. Члени польських гмін мали різні погляди, а загалом їх об'єднувала ідея відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Група прихильників українства поступово ви­окремилась із польських студентських гмін Києва. В. Антонович восени 1860 р. доводив, що "жити серед українського народу і не злитися з ним, не пройнятися його національними інтересами, значить бути дармоїдами, па­разитами". Тоді ж прозвучало його "слово про наше єднання з українським народом, про визнання себе самих українцями".

Думки Антоновича поділяв Б. Познанський: "Природнім результатом хлопоманії, як віяння було зближення з "хлопом", а з цього зближення за місцем дії виникло і усвідомлення його, цього хлопа, національності і потім віднесення себе цілком до цієї національності".

Наприкінці 50-х pp. впродовж трьох канікул члени гуртка організовува­ли етнографічні експедиції, вели культурно-просвітні бесіди з селянами Во­лині, Поділля, Київщини, Холмщини, Катеринославщини та Херсонщини. Вони детально ознайомилися з життям і світоглядом українського народу.

Польські поміщики були обурені поведінкою В. Антоновича і його сорат­ників. Посипалися доноси, зокрема київський генерал-губернатор одержав

187

Тема 6

їх аж 42. Поширювались чутки, що в Києві з'явилася група, яка вирішила вирізати усіх панів. У 1860 р. близько 60 польських дворян, зібравшись у Києві, викликали В. Антоновича на свій шляхетський суд, який закінчився безрезультатно.

У січні 1861 р. поліція заарештувала братів Тадея та Йосипа Рильських за те, що вони пропагували "ненависть до вищих станів". У лютому 1861 р. В. Антоновича й Т. Рильського викликали на засідання слідчої комісії при канцелярії генерал-губернатора. За належність до української громади і по­ширенні серед селян розмов про несправедливість реформи 1861 р. у Каневі у квітні було заарештовано Познанського. За таких обставин хлопомани при­пинили свої ходіння по селах і зосередилися на культурно-просвітницькій роботі у містах.

На початку 1860-х pp. на Надніпрянщині діяло чотири громади — київ­ська, полтавська, чернігівська, харківська, які відкривали недільні школи, бібліотеки. Громадівці поширювали твори Т. Шевченка, інших письменників і поетів. Чернігівська громада під егідою Л. Глібова видавала тижневик "Чер­ниговский листок" (1861 —1863) з україномовною літературною частиною.

Громадівський рух зазнавав постійних утисків з боку влади. У 1862 р. уряд закрив недільні школи, було проведено арешти активних членів гро­мад. Розгул російського шовінізму призвів до появи у липні 1863 р. цирку­ляра міністра внутрішніх справ П. Валуева з горезвісним визначенням, що "ніякої української мови не було, немає і бути не може". Заборона україно­мовних наукових, педагогічних, церковних видань, підручників завдала серйозного удару по діяльності громад та загалом по національному життю в Україні. Не міг особливо врятувати становища сановний дозвіл писати ху­дожні твори на "українському наріччі". Арештами і засланнями було роз­громлено полтавську і чернігівську громади. Громадівський рух опинився перед загрозою повного знищення.

Потрібно наголосити, що відносне затишшя на громадівському національ­но-культурному фронті тривало недовго. Наприкінці 1860-х pp. поновили ро­боту громади в Києві, Полтаві, Чернігові. Напівлегальний характер діяльності громад диктував і її форми. В основному це були наукова робота, яка торкала­ся, зокрема, проблем національного руху, та видавнича діяльність.

У цей час спостерігається поляризація поглядів членів громад. Спектр їх був досить широким — від поміркованих позицій невтручання до політич­них проблем до прагнення радикального, революційного вирішення нагаль­них питань життя українського суспільства. Типовим було становище у київській громаді, де помірковане крило очолив представник "старої гвардії" В. Антонович, а радикалів представляли П. Житецький, С. Подолинський, М. Старицький, М. Лисенко.

Легалізації діяльності громад та поширенню їхнього впливу на народні маси сприяло створення у 1873 р. Історичного товариства Нестора-літопис-ця (голова громадівець М. Тулов), Південно-Західного відділу Російського

188

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

географічного товариства. Низка науково-видавничих заходів відділу — ви­дання двох томів "Записок" (1875,1876), семи томів праць етнографічно-ста­тистичної експедиції до Південно-Західного краю (редактор П. Чубинський), проведення III Археологічного з'їзду в Києві (1874) пожвавило науково-про­світню роботу громадівців. Пропаганда громадівських ідей здійснювалась у 1874—1875 pp. на сторінках газети "Киевский телеграф", яка відігравала роль друкованого органу київської громади.

Діяльність громад, оприлюднення їхньої позиції на сторінках "Киевско­го телеграфа", дала "підстави" для звинувачення громадівців в "українсько­му сепаратизмі". Стан речей вивчала спеціальна комісія, висновки якої при­звели до оголошення Емського указу 1876 р. В Україні було заборонено пе­рекладати українською мовою твори російської та світової літератури, ви­давати підручники, писати, співати пісні та грати на сцені, завозити украї­номовну літературу з-за кордону. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, газету "Киевский телеграф". Україн­ство в черговий раз було піддано нещадним гонінням, а активні діячі зазна­вали переслідувань.

Єдиною віддушиною була наукова творчість. У 1882 р. на кошти Василя Симиренка у Києві було засновано журнал "Киевская старина", в якому дру­кувалися історичні документи, мемуари, художні твори. Активізувались на­укові дослідження, розвивалась українська культура, що сприяло національ­ному самоусвідомленню українців.

Передові позиції у розвитку суспільно-політичної думки займав Михай­ло Драгоманов. За кордоном він на кошти громадівців видає для України українською мовою пропагандистську та науково-популярну літературу, яка нелегально поширюється на Батьківщині. Під орудою М.Драгоманова, С. По-долинського, М. Павлика у Женеві видається журнал "Громада" (1878— 1879,1880, 1882). На його сторінках Драгоманов обґрунтовує федералістич-ну модель майбутнього суспільного устрою. Громади з вільних, рівних лю­дей утворять федерацію вільних громад. Федерація автономних земств і країв буде запорукою політичних і соціально-економічних перетворень. М. Дра­гоманов виступав за політичну автономію України, закликаючи громадівців до політичної боротьби за федерацію. Такі основні уявлення М. Драгомано-ва про майбутній державний устрій.

Продовжуючи відповідь, потрібно наголосити, що наприкінці 1880-х pp. спостерігаються потяги до політизації національного руху, які були харак­терні, перш за все для молодіжного середовища. Зусиллями студентів з Хар­кова І. Липи, М. Байздренка, М. Базькевич і студента Київського універси­тету В. Боровика було створено у 1891 р. "Братерство (братство) тарасівців".

Товариство поповнили студенти Харкова. Понад 20 осіб об'єднались у "Молоду громаду". Тарасівці знайшли підтримку в Полтаві, Чернігові, Києві, Олександрії. У 1893 р. у львівському журналі "Правда" вони опублікували програму — "Кредо віри молодих українців". У ньому вони дбали про розви-

189

Тема 6

ток української культури, мови, ставили за мету визволення усіх народів Росії, соборність України. "Братерство тарасівців" існувало до 1893 p., коли весною поліція арештувала більшість його членів.

У відповіді потрібно акцентувати увагу на тому, що у другій половині 90-х pp. активізується студентський громадівський рух. У 1895 р. студенти Київського університету створили таємну Українську студентську громаду, а студенти Харкова — Харківську студентську громаду (1897). У Полтаві діяла Полтавська семінарська громада. Всього в України працювали близь­ко 20 студентських громад, які з різних позицій дивилися на політичне май­бутнє України (самостійна чи автономна Україна у федеративній Росії). Для координації діяльності студентських громад у Києві відбувся (серпень 1898 р.) загальноукраїнський нелегальний з'їзд студентських громад. З'їзд закликав студентів домагатися демократичних свобод, широкого запрова­дження в життя української мови. Другий студентський з'їзд (1899) націлю­вав українських студентів на боротьбу з царським самодержавством.

Розглядаючи національне суспільно-політичне життя на західноукраїнсь­ких землях, акцентуємо увагу на тому, що суспільно-політичний рух харак­теризувався багатогранністю й активністю. Він розвивався в умовах прове­дення австрійцями політики, спрямованої на зміцнення своєї влади в регіоні. Австрія не погодилася на виокремлення Східної, української Галичини в ок­реме адміністративне утворення, була розпущена Головна руська рада.

Похід проти українства викликав протест в українському суспільстві. Галичина перетворилася на український "П'ємонт". Австро-Угорська кон­ституційна монархія, зважаючи на боротьбу українців, змушена була ви­знати право українців на свої видання, культурно-просвітницькі товариства. Українці одержали право обирати й обиратися до австрійського і угорського парламентів, галицького і буковинського сеймів.

Водночас у краї посилюються польські впливи, якими досить вправно маніпулювали з Відня. Політика полонізації стала однією з причин оформ­лення у другій половині 1860-х pp. течії суспільно-політичного руху моск­вофільства, яка, орієнтуючись на Російську імперію, пропагувала ідею "єдиної, неподільної російської народності" від Карпат до Камчатки. На хвилі своєї антипольської популярності москвофіли заснували політичну органі­зацію — Руську раду (1870).

Ідеї москвофілів у 80-ті pp. обстоювали три газети в Галичині, по одній на Буковині та Закарпатті, науково-літературні збірники. Заперечуючи існу­вання українського народу та його мови, українцям втлумачували не­обхідність вжитку "язичія" — суміші з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, яку подавали як "руську" мову. Одночасно москвофіли боролися з пияцтвом, створювали братства тверезості, хоч і на "язичії", але видавали для населення популярну літературу, що перешко­джало австро-угорцям і полякам денаціоналізувати українців Галичини, Буковини й Закарпаття.

190

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Національна течію в суспільно-політичному житті Західної України з початку 1860-х pp. представляли народовці. Вони вбачали своє завдання в служінні українському народові, доводячи, що це — окремий народ, який населяє територію від Кавказу до Карпат. Народовці пропагували націо­нальні та культурно-освітні ідеї у журналах "Вечорниці", "Нива", "Мета", "Русалка", "Правда", щоденній львівській українській газеті "Діло" (1880).

Народовці згуртовували українців у товариства, установи, гуртки, куль­турно-освітні заклади. У 1864 р. у Львові було засновано перший українсь­кий професійний театр, а 1868 р. культурно-освітнє товариство "Просвіта". За сприяння товариства були засновані кооперативи "Народна торгівля", "Сільський господар", страхова компанія "Дністер". У 1873 р. було створе­но Літературне товариство імені Тараса Шевченка (з 1892 р. Наукове това­риство імені Тараса Шевченка), яке проводило культурно-просвітницьку ро­боту, видавало українські журнали "Правда" і "Зоря". У 1885 р. народовці створили свою політичну організацію — Народну раду, яка мала продовжу­вати справу Головної руської ради.

У середині 1870-х pp. у Галичині серед молодої інтелігенції формується радикальна, просоціалістична течія, яку представляли Іван Франко, Михай­ло Павлик, Остап Терлецький. Вони критикували ідеї москвофілів і наро­довців, панівний лад.

У національно-визвольному русі в Західній Україні наприкінці 1880-х pp. простежуються прояви лояльного ставлення до австрійської влади. Під тис­ком австрійців поляки у 1890 р. визнали галицьких українців окремим на­родом. Уряд погодився на надання українцям місць в австрійському парла­менті та Галицькому сеймі, відкриття трьох українських гімназій, збільшен­ня кількості українських кафедр у Львівському університеті. Після цього була проголошена "нова ера" у взаємовідносинах між народовцями, урядом і поляками. В 1892 р. народовці висловилися за зміцнення панівного ладу через поступки українцям. У 1894 р. через невиконання домовленостей сто­рони відмовилися від "новоерівської" політики.

3. Україна та українці в російському та польському русі. Перша полови­на XIX ст. проходила в Росії під знаком поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи. Невдоволення політикою самодержавства, яке охо­пило ліберальні кола, призводило до формування в суспільстві опозиційних настроїв.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у ліберальних колах українських діячів культури, військових, чиновників, поміщиків укорінюється масонство. Ідеї вільнодумства, самопізнання і самовдосконалення, всесвітнього братер­ства і рівності, які сповідували масони, проникали в Україну із західноєвро­пейських країн, Польщі, Росії. Перша масонська ложа — "майстерня" в Украї­ні була заснована у 1742 р. у селі Вишнівці на Волині.

Масонськими ложами були охоплені практично всі регіони України. На Слобожанщині діяла організація масонського типу "Паліцинська академія".

191

Тема 6

Кілька масонських "майстерень" функціонувало на Поділлі: у селі Буць-ківці — ложа "Мінерва", в Кам'янці — ложі "Озиріс до пломеніючої зорі" та "Пломеніюча зоря", у Вінниці — ложа "Трьох братів". На Волині діяла ложа "Доброчинність і досконала єдність", а у Кременчуці — "Марс" і "Добрий па­стир". Масонські "майстерні" існували у Львові, Самборі, Немирові.

Знаним масонським центром на початку XIX ст. була Одеса. З 1817 р. у місті діяла "майстерня" "Понт Евксинський", до якої входили близько 70 осіб, зокрема, І. Котляревський та ректор Рішельєвського ліцею І. Ор-лай. Із ложею "Три царства природи" підтримували зв'язок онуки останньо­го гетьмана України Кирило і Петро Розумовські. Відомою була і ложа "Друзі природи".

Масонська ложа у Харкові була заснована у 1817 р. як релігійно-етичне товариство. До ложі належалиіб—20 масонських "братів" та "сестер" — університетські викладачі, місцеві дворяни. Петро Гулак-Артемовський, майбутній ректор університету, підкреслюючи свою належність до масонів, ходив із палицею з набалдашником у вигляді масонського молотка.

У 1818 р. в Полтаві з ініціативи М. Новікова виникла ложа "Любов до істини", яка об'єднувала понад 20 осіб. Особливим авторитетом користува­лися І. Котляревський та В. Лукашевич. З полтавськими масонами, можли­во, був пов'язаний генерал-губернатор князь М. Рєпнін, який славився своїм лібералізмом та прихильним ставленням до українців. Звертаючись до істо­ричного минулого України, члени ложі формували політичну свідомість українського дворянства. її керівництво контактувало з декабристами. За особистим "повелением" Олександра І у 1819 р. ложа була закрита.

Українське масонство зверталося до ідеї слов'янської єдності. Масонсь­ка ложа "З'єднаних слов'ян", яка діяла у Києві у 1818—1822 pp. і налічува­ла понад 80 членів, обґрунтовувала та пропагувала ідею визволення слов'ян­ських народів від національних та політичних утисків, їх об'єднання в за­гальнослов'янську федерацію.

За опозиційну діяльність масонів Олександр І видав указ (1822) про забо­рону масонських лож та таємних гуртків і організацій. У 1826 р. Микола І підтвердив указ свого попередника, а в 1849 р. від викладачів, священиків, чиновників було взято підписку про неналежність до таємних організацій.

На думку вчених, із середини XIX ст. діяльність масонів значно радика-лізувалась. Не виключаються, зокрема, певні масонські впливи на діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (подібність до масонської назви органі­зації, запозичення символіки).

Загалом діяльність масонів свідчила про зростання в українському суспільстві під впливом європейських ідей та традицій опозиційних настроїв самодержавству, які з часом усе більше радикалізувались.

Потрібно звернути увагу на декабристський рух в Україні, який уособ­лював зростання політичної опозиції російському самодержавству. Доціль­но простежити основні етапи розвитку декабристського руху > охоплення ним

192

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

України. Предтечею декабристського руху в Україні стала таємна організа­ція "Залізні персні", яка діяла в 1815—1816 pp. у Кам'янці-Подільському.

У 1816 р. в Петербурзі виникла таємна офіцерська організація "Союз по­рятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни", яка об'єднувала близько ЗО осіб. Серед учасників "Союзу" визначались онуки гетьмана Да­нила Апостола Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли. Дискусії між радикаль­ним та поміркованим крилом організації призвели до розколу і розпаду то­вариства у 1818 р.

Налаштовані на боротьбу колишні члени "Союзу порятунку" створили у січні 1818 р. таємну організацію "Союзу благоденства", яка налічувала по­над 200 осіб. Багато членів товариства родовим корінням були тісно пов'я­зані з Україною. В Україні з 1818 р. діяла Тульчинська управа на чолі з П. Пе­стелем. Метою організації були ліквідація кріпосницької системи і запро­вадження конституційної монархії. У 1820 р. за пропозицією П. Пестеля було взято курс на встановлення шляхом військового перевороту республікансь­кої форми правління. Проте відсутність єдності щодо стратегії та тактики дій спричинили саморозпуск (березень 1821 р.) "Союзу благоденства".

Колишні члени Тульчинської управи "Союзу благоденства" у березні 1821 р. створили нову таємну організацію — Південне товариство. Очолив організацію П. Пестель. У Петербурзі було створено Північне товариство. Питання діяльності Південного товариства у 1822—1825 pp. обговорювались на з'їздах, які відбувалися в Києві під час Контрактових ярмарків. У 1823 р. товариство було поділено на три управи — Тульчинську, Кам'янську та Ва­сильківську.

У прикордонному Новограді-Волинському на початку 1823 р. була ство­рена таємна військова організація — Товариство об'єднаних слов'ян. Засну­вали товариство офіцери-артилеристи брати Андрій і Петро Борисови та учас­ник польського визвольного руху Юліан Люблінський. До нього увійшли близько 50 офіцерів, серед яких були і вихідці з України. У вересні 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян влилося до Південного товариства як його четверта управа — Слов'янська.

Програмними документами діяльності декабристів були "Руська прав­да" П. Пестеля (Південне товариство) та "Конституція" М. Муравйова (Північне товариство). Документи передбачали скасування кріпосного пра­ва, демократизацію суспільного життя. "Кріпосний стан і рабство скасову­ються, — писав М. Муравйов. — Раб, що торкнувся землі російської, стає вільним". П. Пестель зазначав: "Рабство має бути рішуче знищено і дворян­ство повинно неодмінно навіки зректися ганебної переваги володіти іншими людьми". Однак у програмах декабристів були і суттєві відмінності. Так, за "Руською правдою" після повалення самодержавства Росія проголошувала­ся республікою із загальним виборчим правом для всіх чоловіків, які досяг-ли 20 років. У "Конституції" М. Муравйова обстоювалися доцільність вста­новлення конституційної монархії (імператор — "верховний чиновник"

11сторія України

193

Тема 6

Росії), запровадження високого майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають.

Програми відрізнялися визначенням майбутнього національно-держав­ного устрою. М. Муравиов передбачав утворення федерації, поділ Росії на 15 штучно утворених частин — "держав" і "областей". Дві з них утворюва­лися на території України: Українську — зі столицею в Харкові й Чорно­морська — зі столицею в Києві. "Руська правда" у вирішенні національних питань була консервативнішою. П. Пестель обстоював єдність і цілісність території Росії, бачив її майбутнє в унітарній неподільній державі. Право на самовизначення визнавалося лише за поляками. "Малоросія, — зазначав П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона му­сить поступитися своїм правом бути окремою державою". Можливі ілюзії тих, хто сподівався на відродження державності України, він розвіював: "Ма­лоросія навіки з Росією залишиться нерозривною і ніяка сила не відторгне Малоросії від Росії".

Програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян були "Пра­вила об'єднаних слов'ян" та "Клятва об'єднаних слов'ян", у яких проголо­шувалися завдання скасування кріпацтва. Члени товариства були за визво­лення усіх слов'янських народів шляхом створення слов'янської федерації, до якої увійшли Росія, Польща, Боснія, Моравія, Валахія, Трансільванія, Сербія, Молдавія, Далмація, Угорщина. Кожному народові надавалося пра­во мати свою конституцію, а парламенту приймати закони. На жаль, місця Україні як державі у цих програмних документах не знаходилось.

Члени таємних товариств із 1823 р. активно готували військовий перево­рот. Час спільного виступу узгодили на літо 1826 р. Проте смерть Олександра І прискорила розвиток подій. 14 грудня 1825 р. у день присяги новому цареві Миколі І члени Північного товариства підняли повстання в Петербурзі.

29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання в Чернігівському піхотному полку. На 1 січня 1826 р. лави повстанців налічували понад 1 тис. солдатів та офі­церів. Сподівання чернігівців на підтримку інших військових частин вия­вилися марними. З січня 1826 р. біля сіл Триліси, Ковалівка та Устимівка повстанців розбили урядові війська.

Учасників повстання жорстоко покарали. У 1826 р. найактивніших організаторів змови (М. Бестужева-Рюміна, П. Каховського, С. Муравйова-Апостола, П. Пестеля, К. Рилєєва) повісили у Петропавлівський фортеці. Так, не знайшовши широкої соціальної підтримки, трагічно завершився виступ декабристів.

У відповіді потрібно наголосити, що, починаючи з 1820-х pp. суттєвою ознакою суспільно-політичного життя в Україні було розгортання польсько­го національно-визвольного руху.

У листопаді 1830 р. у Варшаві вибухнуло національно-визвольне повстан­ня поляків. Повсталі передбачали відновити Польщу в межах 1772 p., до якої

194

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

входила б і частина українських, литовських та білоруських земель. Керів­ники повстання зробили спробу поширити його і на Правобережну Україну. Звернувшись до населення Правобережжя із закликом взяти участь у по­встанні, поляки кинули гасло "За вашу і нашу свободу". В Україну було на­правлено кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверниць-кого. У квітні загони повсталих активно діяли на Волині. У середині квітня 1831 р. спалахнуло повстання на Поділлі, в якому взяло участь близько 1200 осіб, переважно дрібної польської шляхти. Останній виступ повстанців під керівництвом К. Ружицького стався в Житомирському повіті у травні — червні 1831 р.

Необхідно наголосити, що масового повстання на Правобережжі Украї­ни полякам підняти не вдалося. Українське селянство не підтримало його, оскільки поляки виступали за збереження кріпосного права, привілеїв шлях­ти та входження земель Правобережжя до складу Польської держави. Го­ловнокомандувач російських військ фельдмаршал Ф. Остен-Сакен, обіцяю­чи звільнення з кріпацтва, закликав селян Правобережжя схоплювати і до­ставляти начальству підозрюваних поміщиків-поляків. Кріпаки виловлю­вали поміщиків і шляхту, заковували їх у дерев'яні колодки й віддавали до рук влади. Досить вдало для боротьби з повстанцями царський уряд вико­ристав ідею відновлення козацтва, оголосивши про формування восьми кінних полків (по тисячі козаків у кожному) на Полтавщині й Чернігівщині. Новозаписаним козакам за боротьбу з поляками було обіцяно повернення до військової козацької служби. Проте після поразки повстання обіцяне україн­ському селянству ніхто не виконав. У серпні 1831 р. царські війська зайня­ли Варшаву і придушили повстання.

Потрібно підкреслити перманентний характер польського національного руху. Після поразки повстання поляки продовжували боротьбу. Вони створи­ли (1835) таємну організацію "Співдружність польського народу". її відділи діяли на Волині (товариство "Віра, надія і любов"), Києві (гурток студентів у Київському університеті), Одесі (гурток "Демократичне товариство").

Польські організації були розкриті жандармами. У складеній поліцією "Алфавітці" неблагонадійних осіб значилися 146 осіб із Київської, Волинсь­кої і Подільської губерній. Було покарано групу студентів Київського уні­верситету. Із січня по вересень 1839 р. університет було закрито. Після відновлення занять над студентами встановили найсуворіший нагляд. Гене­рал-губернаторові надавалося право припиняти читання лекцій, брати під варту винних у створенні таємних товариств.

На суспільно-політичне життя в Україні вплинуло польське повстання 1863—1864 pp. Учасники руху виступали за відновлення Польщі в кордо­нах 1772 р. Незначна частина визнавала права українців, білорусів і литовців на самовизначення.

Своїми планами відновлення незалежності Польщі в межах 1772 р. по­ляки відштовхнули від себе українську інтелігенцію. Негативно ставилися

195

Тема 6

до польських домагань В. Антонович, М. Драгоманов та інші громадівці. Окремі члени громад (А. Красовський, В. Синьогуб) намагалися організува­ти на підтримку польського визвольного руху виступи українського селян­ства. З поляками співпрацював "Комітет російських офіцерів у Польщі", одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня.

Повстання у Польщі розпочалось у січні 1863 р. А. Потебня, який очо­лював військову організацію "Землі і волі", добровільно перейшов на бік повстанців. Бік польських повстанців взяли 273 солдати царської армії — росіяни, українці, білоруси.

Організатори повстання вживали заходів до залучення на свій бік селян України, звертаючись до них зі спеціальними відозвами, листівками, про­кламаціями ("До козаків, що тепер селяни", "Брати поляки, русини і ли­товці" та ін.). Повстання на початку травня 1863 р. охопило частину Київсь­кої та Волинської губерній. Всього на території Правобережної України дія­ло близько 20 повстанських загонів, які складалися переважно з польсько­го населення. Селянство України загалом не підтримало повстанців, оскіль­ки не поділяло їхні ідеї про приєднання українських земель до Польщі. Після поразки повстання сотні поляків було страчено, тисячі вислано в Сибір, відда­но до армії, їхнє майно конфісковано.

У підсумку варто наголосити, що польський національний рух на тере­нах України характеризувався масштабністю, рішучістю й прагненням си­лою повернути Польщі державну незалежність. Він базувався на ідеї панів­ної ролі польського населення й польської культури в житті народів май­бутньої держави, що не сприяло його підтримці в українському середовищі.

Розглядаючи питання, доцільно звернути увагу на опозиційну діяльність земств, які, представляючи різні верстви населення, всупереч волі влади за­ймалися реформуванням народної освіти, визначали шляхи покращення становища селянства. Ліберальні ідеї обговорювалися на нелегальних нара­дах, з'їздах земських діячів у Ніжині та Харкові (1878). Вони виступали за розширення прав земств, об'єднання земських опозиційних сил для бороть­би за демократичні свободи, конституційний лад.

Земці, сподіваючись на проведення реформ, запровадження в країні кон­ституції, надсилали свої проекти до царя. Проблеми політичних реформ у дер­жаві обговорювались у Москві на земському з'їзді (1880). Земці-ліберали на своєму з'їзді у Харкові (1881) прийняли "Програму земського союзу 1881 p.", у якій вимагали створення Державної думи, широкого місцевого самовряду­вання шляхом надання владних повноважень общинам, повітам, волостям і губерніям. Однак, законодавчі ініціативи лібералів не знайшли підтримки.

Підсумовуючи, зазначимо, що, незважаючи на вимушену деклара­тивність, яка диктувалась політичною ситуацією, опозиційність, лібералізм земств впливами на суспільно-політичне життя в Україні.

Розглядаючи питання, потрібно звернути увагу на суспільно-політичну течію російського руху — народництво, яким Україна була охоплена з по-

196

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

чатку 1870-х аж до кінця 1880-х pp. Народники сподівалися повалити шля­хом народної революції самодержавство, побудувати справедливе суспіль­ство. Ідеологами народництва, які уособлювали його головні течії, були П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. П. Лавров вважав, що інтелігенція має готувати народ до боротьби проти панівного ладу пропагандою ідей соціалі­зму. М. Бакунін вбачав у російському селянині готового революціонера-бун-таря, якого лише потрібно підняти на збройну боротьбу. Він пропонував організувати суспільство на основі "вільної федерації" асоціацій виробників, без огляду на національності. Обидва теоретики підкреслювали, що селянсь­ка община — основа розвитку майбутнього суспільства. П. Ткачов, подібно до бланкістів, вважав, що революційна інтелігенція має створити підпільну організацію, шляхом змови скинути царя й будувати соціалізм.

Наголосимо, що народництво в Україні, маючи свої особливості, розви­валося під впливом аналогічного російського руху. У Києві (1872) та Одесі (1873) були створені гуртки "чайковців". У 1873 р. гуртки Петербурга, Моск­ви, Києва та Одеси об'єднались у федеративну організацію. На початку 70-х pp. "чайковці" вели пропаганду в "лавровському дусі" серед населення Полтавської та Подільської губерній.

У 1873 р. народники в Україні почали масове "ходіння в народ". Перши­ми були члени київського гуртка Володимира Жебуньова, які, працюючи вчителями, провадили революційно-просвітню роботу серед учнів і селян. На початку 1874 р. бакунінці, члени "Київської комуни" (виникла з студент­ської комуни і об'єднувала до 80 осіб) під виглядом майстрів діяли у селах та містах. Влітку 1874 р. "ходіння в народ" поширилося на 37 губерній Росії і усі губернії України.

Українські народники користувалися легальною та нелегальною пропа­гандистською літературою, в якій ішлося про становище народу, повстання проти панівного режиму, нове справедливе суспільство. Народники закли­кали трудящих боротися і бути готовими, за словами Герцена та Шевченка, взятися за сокиру чи косу. За повідомленнями поліції, діяльність народників посіяла "бродіння умів" селян. На народників посипалися арешти, ув'язнен­ня, заслання.

Новий поштовх діяльності народницьких гуртків дала створена у Петер­бурзі організація "Земля і воля" (осінь 1876 р.), в якій брали участь і вихідці з України. Землевольці, проводячи агітацію, сподівалися на збройні бунти населення, насильницьке захоплення влади. Передавши землю селянам, зміцнивши общинне землеволодіння і запровадивши широке самоврядуван­ня, вони мріяли побудувати нове суспільство.

Українські народники, не вступаючи в організацію, підтримували зв'яз­ки з "Землею і волею". Натомість у 1875 р. ЗО народників України (І. Коха-новський, Л. Дейч, В. Засулич, М. Ковалевська та ін.), які сповідували ідеї бакунінського анархізму й бунтарства, об'єдналися у гурток "Південних бун­тарів". За свідченнями "бунтарів", їх революційності сприяла історична па­м'ять про Запорозьку Січ, козацтво, гайдамаччину.

197

Тема 6

В епіцентрі діяльності "Південних бунтарів" опинилася Чигиринщина, де не вщухало невдоволення реформою 1861 р. Встановивши контакти з учас­никами заворушень, вони вирішили створити селянську повстанську органі­зацію. Нелегальна селянська організація "Таємна дружина" об'єднувала до тисячі осіб. Змовницький характер дав і назву подіям на Чигиринщині — Чигиринська змова. Збройне повстання планувалось на жовтень 1877 р. У вересні змову розкрили, учасників заарештували і покарали.

У 1877—1878 pp. народники стають на шлях терору. 24 січня 1878 р. Віра Засулич стріляє у петербурзького градоначальника Ф. Трепова. Терористичні акти були проведені в Києві, Одесі. Народник Г. Гольденберг за участю Л. Ко-билянського вбив харківського губернатора князя Д. Кропоткіна. Терор на­родників не знайшов підтримки у суспільстві. Поліція у 1878—1879 pp. роз­громила організації терористів, а їх учасників засудили до каторги чи стра­ти.

Новий етап боротьби народників пов'язаний із діяльністю організацій "Народна воля" та "Чорний переділ", які утворилися після розпаду "Землі і волі" (серпень 1879 р.)

"Народна воля" проголосила метою своєї боротьби досягнення народного добробуту і народної волі. Народовольці спрямували зусилля на пропаган­ду, агітацію, організацію бойових акцій. Народовольські організації діяли з осені 1879 р. у Харкові, Києві, Одесі, Кам'янці-Подільському. 1 березня 1881 р. народовольці вбили Олександра II. Поліція розгромила керівний центр "Народної волі", заарештувала лідерів організації. Незважаючи на арешти, в Україні створюється нове народовольське підпілля (Єлисаветград, станція Люботин, Гадяч, Кам'янець-Подільський, Сімферополь, Луганськ), групи народовольців продовжували діяти в Києві, Харкові, Одесі. Діяльність народовольців тривала до кінця 1880-х pp.

Активно діяла також організація "Чорний переділ" (засновники — Г. Плеханов, Я. Стефанович, Л. Дейч, В. Засулич), яка сповідувала соціалі­стичні ідеї та гасла. Програма чорнопередільців передбачала соціальну ре­волюцію, утвердження політичних свобод. Революційні перетворення в країні мали привести до федеративного принципу співжиття в державі. При­гнобленим народам було обіцяно надати автономію чи незалежність. Ідеї чорнопередільців мали вплив і в Україні. їх гуртки діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві.

Основні терміни і поняття

Сепаратизм — прагнення до відокремлення й створення власної держа­ви чи автономної області.

198

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Персонали

Антонович Володимир (1834—1906), український історик (археолог, археограф, джерелознавець), професор Київського університету, фундатор Історичного товариства Нестора-літописця. Громадський діяч, тривалий час очолював Стару громаду. Його учнями були українські історики М. Гру-шевський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін.

Бантиш-Каменський Дмитро (1788—1850), один із перших дослідників української історії, автор 4-томної "Истории Малой России" (1822).

Берлинський Максим (1764—1848), історик, один із перших істориків Києва. Автор "Краткого описания Киева" (1820).

Бодянський Осип (1808—1877), філолог-славіст, історик, професор Мос­ковського університету. Обстоював самостійність української мови та літе­ратури, збирач та видавець українських пісень, прислів'їв, приказок.

Вагилевич Іван (1811 —1866), громадський діяч, учений, письменник, один з організаторів "Руської трійці" та упорядників альманаху "Русалка Дністрова". Переклав польською мовою "Повість минулих літ" та українсь­кою "Слово о полку Ігоревім".

Вербицький Михайло (1815—1870), композитор, автор гімну "Ще не вмерла Україна" (1863), поклав на музику "Заповіт" Т. Шевченка.

Головацький Яків (1814 —1888), громадський діяч, письменник, історик, педагог. Один з організаторів гуртка "Руська трійця" та видавців альманаху "Русалка Дністрова", перший професор української мови та літератури Львівського університету.

Гулак Микола (1821 —1899), громадсько-політичний діяч, працював у Київській археографічній комісії, член Кирило-Мефодіївського товариства, противник самодержавно-кріпосницького ладу, прихильник права України на національну незалежність та об'єднання слов'янських народів у міждер­жавний конфедеративний союз.

Драгоманов Михайло (1841 —1895), громадсько-політичний діяч, вчений (історик, етнограф та фольклорист) і публіцист, доцент Київського (1864— 1876) та професор Софійського університетів. Очолював ліве крило Київсь­кої громади, емігрував (1876), видавав перший український політичний журнал "Громада" (1878—1882). Стояв біля витоків політизації українсь­кого національного руху, розглядав українську проблему в широкому кон­тексті європейської історії. Спираючись на національну традицію, сповіду­вав ліберальні, соціал-демократичні та соціалістичні погляди.

Житецький Павло (1836—1911), філолог, громадський діяч. Засновник Київської громади. Обґрунтував ідею самостійності української мови та літе­ратури.

Капніст Василь (1758—1827), відомий поет, учасник автономістсько-са­мостійницького руху кінця XVIII — початку XIX ст. Автор проекту відро-

199

Тема 6

дження козацтва (1787), "Оди на рабство", в якій виступав проти закріпа­чення селян.

Кониський Олександр (1836—1900), громадський діяч, письменник, пуб­ліцист. Член Полтавської і Київської громад, організатор недільних та вечірніх шкіл, автор популярних підручників, один із засновників журналів "Зоря" та "Правда".

Костомаров Микола (1817—1885), історик, фольклорист, етнограф, кри­тик, письменник, поет, публіцист. Громадсько-політичний діяч, засновник Кирило-Мефодіївського братства, автор програмного документа товариства.

Котляревський Іван (1769—1838), письменник, основоположник укра­їнської літератури. Брав участь у формуванні частин ополчення у війні 1812 p., член масонської ложі "Любов до істини" (1818). Автор "Енеїди".

Красовський Андрій (1822—1886), військовий, революціонер. Член організації "Земля і воля", під Києвом провадив революційну агітацію се­ред селян і солдатів, очолив таємний "Малоросійський комітет".

Куліш Пантелеймон (1819—1897), український громадський діяч, пись­менник, критик, історик, фольклорист, етнограф, один із лідерів Кирило-Мефодіївського братства.

Липа Іван (1865—1923), громадський і політичний діяч, письменник. Один із засновників "Братства тарасівців".

Лукашевич Василь (1788—1866), громадсько-політичний діяч, меценат. Член полтавської масонської ложі "Любов до істини", київської "З'єднаних слов'ян", нелегального товариства "Союз благодентства".

Максимович Михайло (1804—1873), український вчений та організатор освіти, ботанік, історик, фольклорист, мовознавець, перший ректор Київсь­кого університету.

Полетика Григорій (1724/25—1784), активний український громадсько-політичний діяч другої половини XVIII ст., автономіст. Вважався автором "Історії Русів", збирач історичних та правових джерел.

Шевченко Тарас (1814—1861), світоч українського народу, класик ук­раїнської літератури, автор численних геніальних поетичних творів, худож­ник, академік гравірування. 1838 р. викуплений з кріпацтва, а 1840 р. ви­дав збірку "Кобзар". За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фор­теці з царською резолюцією про заборону писати і малювати.

Найважливіші події

1798 — видано "Енеїду" Івана Котляревського. 1805 — відкриття університету в Харкові.

1818. — заснування масонської ложі "Любов до істини" в Полтаві.

1819. — організація Малоросійського таємного товариства. 1821 — створення Південного товариства.

200

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

1823 — створення Товариства об'єднаних слов'ян.

1825 — повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі.

1825—1826 — повстання Чернігівського полку.

1834 — відкриття університету в Києві.

1840 — видано "Кобзар" Т.Г. Шевченка.

1845, грудень —1847, березень — діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

1848—1849 — революція в Австрійській імперії.

1848, травень — виникнення Головної руської ради.

1848, вересень — відкриття у Львівському університеті кафедри україн­ської мови

1848, жовтень — створення товариства "Галицько-Руська матиця".

1863 — польське повстання у Правобережній Україні.

1863, 18 липня — циркуляр російського міністра внутрішніх справ про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мо­вою (Валуєвський указ).

1865 — відкриття в Одесі Новоросійського університету.

1873 — створення Південно-Західного відділу Російського географічно­го товариства в Києві.

1873 — заснування народницького гуртка "Київська комуна".

1873 — заснування Літературного товариства імені Т. Шевченка у Львові.

1873. — заснування Історичного товариства Нестора-літописця в Києві.

1874. — найвище піднесення масового руху народників — "ходіння в народ".

1876. — підписання Емського указу.

1877. — чигиринська змова.

1891 — виникнення "Братства тарасівців".

Контрольні запитання та завдання

1. Якими були організаційні форми та ідеологія масонства?

2. Як планували розв'язати національне, зокрема українське, питання в Російській імперії діячі таємних військових організацій?

3. Чому та як у програмі Кирило-Мефодіївського товариства ідея незалеж­ної України поєднувалася з ідеєю всеслов'янського федеративного об'єднання?

4. Чому австрійський уряд був зацікавлений у розпалюванні ворожнечі між Головною руською радою і Центральною народною радою?

5. Які програмні цілі діяльності громадівців?

6. У чому полягає сутність " громадівського соціалізму"?

7. Що було відмінного і спільного у суспільно-політичних позиції народовців і москвофілів?

8. Чому Східна Галичина заслужила назву "Українського П'ємонту"?

201

Тема 6

Теми рефератів

1. Тарас Шевченко і діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

2. Участь студентства в українському національно-визвольному русі.

1. Створення та діяльність робітничих і соціал-демократичних органі зацій в Україні (1870—1890pp.).

Рекомендована література

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Л., 1996.

2. Катренко A.M. У пошуках шляхів побудови справедливого суспіль­ства. Діяльність народовольців і чорнопередільців в Україні у 80-х роках ХІХст. — К.,2001.

3. Катренко A.M. Український національний рух XIX ст.: У 2 ч. — К., 1998—1999.

4. Косачевская Е.М. Восточная Галиция накануне и в период револю­ции 1848 г. — Львов, 1968.

5. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нариси суспільно-по­ літичного руху (XIX ст. — 1939 p.). — Івано-Франківськ, 1993.

6. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. — К., 1994.

7. Марченко М.І. Українська історіографія. — К., 1959.

8. Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX — початок XX ст.). — К., 2003.

9. "Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України. —К., 1987.

10. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. — К., 1971.

11. "Українське питання" в Російській імперії (кінець XIX — початок ХХст.):ВЗч. — К.,1999.

12. Шип НА. Интеллигенция на Украине (XIX в.): Историко-социологи-ческий очерк. — К., 1991.

13. Щербак М.Г., Щербак Н.О. Національна політика царизму на Право­бережній Україні (друга половина XIX — початок XX століття). — К., 1997.

202

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

План семінарського заняття

1. Соціально-економічне становище України на початку XX cm.

2. Політизація національного життя в Україні.

3. Україна в роки Першої світової війни.

Методичні рекомендації

1. Соціально-економічне становище України на початку XX ст. На межі XIX—XX ст. українські землі входили до складу Росії та Австро-Угорщи­ни. Російське та австро-угорське підпорядкування України впливало на її соціально-економічне, політичне та культурне життя.

Поступальний економічний розвиток Східної України перетворив її на один з найбільш розвинутих регіонів Російської імперії, який зберігав швидкі темпи розвитку великої капіталістичної промисловості. Не так мас­штабно, але з притаманними часу соціально-економічними процесами, роз­вивалось господарство Західної України.

Звернемо увагу на те, що географічне положення та природні багатства визначали на зламі століть передові позиції України у промисловому роз­витку. В Україні склалися промислові райони всеросійського значення: Пра­вобережжя — з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової про­мисловості та машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізь­ко-придніпровський район — з розвинутою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням — та Донбас — із розви­нутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю; Харківський район (машинобудування, цукрова промисловість); Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість).

Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Ніко­польський марганцевий басейни утворювали серцевину промисловості краю. Україна за своїм потенціалом займала друге місце в промисловому вироб­ництві Російської імперії. Саме тут було сконцентровано понад 20 % про­мислових підприємств імперії, які виробляли більш як 20 % промислової продукції. її вартість становила близько 15 % загальної вартості всієї про­дукції Росії.

Доречно наголосити, що економічний розвиток регіонів був нерівномір­ним. Найвищий рівень індустріального розвитку спостерігався на Півдні та Сході України, а на Правобережжі продовжувало домінувати сільське гос­подарство.

Зауважимо, що темпи і масштаби розвитку промисловості в Україні ви­значали її ключове місце в загальноросійському промисловому комплексі.

Найбільш зримі показники були у вугільно-металургійній галузі. Украї­на видобувала в 1906 р. більш як 1 млрд пудів вугілля, що становило 73 %

203

Тема 6

усього видобутку кам'яного вугілля Росії. У 1913 р. українські показники з кам'яного вугілля зросли до 1,5 млрд пудів, що становило 78 % загальноро-сійського видобутку.

Значними були показники України в металургійній галузі. В 1913 р. Україна виробляла (відсотків від загального виробництва Російської імперії): залізної руди— 72,3, чавуну — 69, сталі — 58, прокату — 57. До найважли­віших галузей промисловості належали сільськогосподарське машинобуду­вання та паровозобудування. Україна давала 50 % загальноросійського ви­робництва сільськогосподарських машин та 40 % паровозів.

На початку століття заводи України виробляли 81 % загальнодержавно­го виробництва цукру. У 1913 р. в Україні виробили 1018 млн пудів цукру, тоді як у Росії в цілому — тільки 0,7 млн пудів.

За рівнем концентрації промислового виробництва Україна на початку XX ст. посідала одне з провідних місць у світі. Кількість великих під­приємств, на яких працювало 1000 і більше осіб, невпинно зростала. З 1879 по 1890 р. вона зросла на 25, з 1890 по 1902 р. — на 141,5 % . Кількість середніх підприємств відповідно в ці роки зросла на 10 і 97,2 % . У 1913 р. в Україні налічувалося 280 великих промислових підприємств, на кожному з яких працювало понад 500 осіб. На них зосереджувалось 63,8 % загальної кількості промислових робітників.

Утворюються великі монопольні об'єднання. У 1902 р. підприємці ство­рили синдикат "Продамет" — товариство для реалізації виробів металургій­них заводів. Ядро цього об'єднання утворювали підприємства Півдня Росії. "Продамет" давав 75 % листового заліза Росії. Діяли синдикати "Трубопро-даж", "Продвагон". 60 % видобутку кам'яного вугілля Донбасу контролю­вав синдикат "Продвугілля", що був організований у 1904 р.

У Західній Україні переважала лісопереробна та нафтодобувна промис­ловість. Західноукраїнські землі постачали до європейських країн ліс, папір, нафту та нафтопродукти. В 1913 р. на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн т нафти.

Промисловий розвиток України був нерозривно пов'язаний з іноземним капіталом. Так, у чорній металургії Півдня перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств. У 12 з них капітал повністю належав іно­земцям, а в інших був змішаним.

Постійно зростала частка російського капіталу, залученого в промис­ловість України. Російські банки, зокрема, активно фінансували вугільну промисловість. На 1912 р. російський капітал контролював майже 80 % ви­добутку антрациту в Донбасі.

Відбувався процес зрощування промислового капіталу з банківським, створювалися банківські об'єднання, які фінансували економіку.

Вугільну промисловість України фінансували Азовсько-Донецькии, Ро-сійсько-Азіатський та Міжнародний банки; цукрову промисловість — Ро­сійський торгово-промисловий і Азовсько-Донецькии банки; експортом хліба

204

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

займались Російський для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецький та Об'єднаний банки.

За рівнем розвитку провідних галузей великої промисловості Україна посідала одне з перших місць у Російській імперії.

Звернемо увагу на швидке зростання чисельності пролетаріату. У1897 р. в Україні було 387 тис. робітників, зайнятих у промисловості, а в 1910 р. їх налічувалося вже 475 тис. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічува­лося 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісовій та нафтовій промисловості.

Основним джерелом поповнення робітничого класу було селянство, яке, залишаючи земельні наділи, вливалося в лави вільнонайманих робітників. Русифікаторській політиці царизму в промислових центрах України сприя­ла міграція робітників із російських губерній. Вони осідали на шахтах, руд­никах, заводах Сходу та Півдня України. Поповнював лави пролетаріату і дрібнотоварний виробник, який не витримував економічної конкуренції і розорявся.

На час Першої світової війни чисельність робітників в Україні сягнула З млн 612 тис. осіб, що становило близько 20 % їх загальної кількості в Росії. Значною була концентрація пролетаріату на великих промислових підприєм­ствах. У металургійному виробництві 100 % робітників були зайняті на ве­ликих заводах, у залізорудній промисловості — 84,4, у вугільній — 84, цук­ровій — 64,4, у машинобудівній і металообробній — 54,2 % . Найбільшими робітничими центрами були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. На шахтах та рудниках Донецько-Криворізького басей­ну працювало 1 млн 209 тис. робітників — 65 % загальної кількості промис­лових робітників України.

На 1917 р. робітничий прошарок становили також 1,2 млн сільськогос­подарських робітників та 230 тис. робітників кустарного виробництва.

Національний склад робітничого класу України вирізнявся надзвичай­ною строкатістю. Серед шахтарів вихідці з Росії становили 70 % , серед ме­талістів — 69, на залізничному транспорті — 48,8 % . В аграрно-промисло­вих районах Південно-Західного краю та в західних областях України пере­важали робітники українського походження. У цілому серед робітничого класу українці становили близько 70 % .

Незалежно від національної належності робітничий клас України зазна­вав жорстокої експлуатації. Робочий день робітника в Україні був найдов­шим серед країн капіталістичного світу і тривав 12—14,5 год на добу.

Відсутність техніки безпеки та охорони праці призвела до великої кількості травматизму та каліцтва. У 1913 р. на шахтах Донбасу нещасні випадки спіткали 15,7 % робітників, а на металургійних заводах — 31 % .

Систематично знижувалася заробітна плата. У 1908—1910 pp. вона змен­шилася в середньому на 25—50 % . Численні штрафи, що накладалися підприємцями на робітників, робили фактичну заробітну плату мізерною.

205

Тема 6

Бараки і землянки були характерні для житлово-побутових умов робітників. Безробіття було постійним супутником робітництва.

Непростим було становище і робітничого класу в західноукраїнських зем­лях. Тяжкою була праця за низької заробітної плати та високого травматиз­му на нафтопромислах і лісозаготівлі, де робочий день тривав від 11 до 16 год на добу.

Таким чином, на початку XX ст. у промисловості України розвиваються капіталістичні відносини, зростає чисельність робітничого класу, який кон­центрується на підприємствах Донбасу, Подніпров'я та Півдня України.

У сільськогосподарському виробництві України, житті українського села також спостерігалися суттєві зрушення, які відбувалися на фоні боротьби нових форм капіталістичного господарювання з феодальними пережитками. Загальна земельна площа України на початку століття становила 44,1 млн десятин. Із них у приватній власності перебувало 20,6 млн десятин, надільні землі становили 20,1, а казенні, удільні, церковні — 3,4 млн десятин. Дво­рянам належало 10,8 млн, а селянам — 5,6 млн десятин землі, — 4,1 млн десятин належали іншим станам суспільства. Земля між більш як 3 млн се­лянськими дворами була розподілена нерівномірно. Від 5 до 10 десятин на двір було у володінні 39,4 % селян, понад 10 десятин — 16,4, до 5 десятин на двір — 44,2 % селян.

На початку XX ст. продовжували існувати великі поміщицьких лати­фундії. У 1905 р. 97 найбільшим латифундіям належало близько 2 млн де­сятин землі. В маєтках із земельною площею понад 500 десятин зосереджу­валося майже 9 млн десятин землі, тобто 20 % місцевого земельного фонду. Всього напередодні революції 1905 р. в Україні налічувалось 32,5 тис. по­міщицьких господарств.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався повільними темпами. На початку століття середня врожайність на одну десятину стано­вила: жита — 45 пудів, пшениці —45—50, вівса — 46, гречки— 27 пудів. Низькі врожаї постійно тримали селянина на межі голоду.

Загальний стан сільського господарства, наявна система землеволодіння і землекористування потребували реформ. Реформа, яка увійшла в історію як столипінська аграрна реформа, розпочалась у 1906 р., в умовах революції.

Вона передбачала ліквідацію селянської общини, створення економічно стійких селянських господарств і була спрямована на зміцнення заможного селянства. У процесі здійснення аграрної реформи в Україні до 1913 р. на Правобережжі 48 % селян виділилося в хутори, на Півдні — 42, на Лівобе-16,5 % . Усього в Україні протягом 1906—1912 pp. було створено 226 тис. фермерських господарств. Бідне селянство змушене було продава­ти свої наділи за безцінь заможним селянам-фермерам. До липня 1913 р. по всіх губерніях України незаможними селянами було продано 745 тис. деся­тин землі. Заможні селяни, які становили лише 5,1 % усіх господарств, зо­середили у своїх руках 8,5 млн десятин землі.

206

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Незаможне селянство масово переселялося в інші регіони імперії. Сотні тисяч українських селян переселялися на Середнє Поволжя, Північний Кав­каз, у Сибір, на Далекий Схід. З 1906 по 1912 р. з України в інші регіони імперії переселилося більш як 3 млн селян. Третина з них повернулися в Україну, поповнивши ряди сільського пролетаріату.

2. Політизація національного життя в Україні. Суспільне життя в Україні на межі століть значно пожвавилось і політизувалось. В Австро-Угорщині та Російській імперії утворюються українські партії, які за спрямуванням своєї діяльності мали революційно-радикальний, ліберально-демократич­ний, національно-радикальний характер. Умови діяльності українських партій у Росії і Австро-Угорщині були неоднакові, що випливало з політич­ної ситуації в цих країнах.

Політичні партії і організації на західноукраїнських землях почали фор­муватися в легальних умовах на початку 1890-х pp. У жовтні 1890 р. у Львові на з'їзді радикально-демократичних сил була створена перша модерна ук­раїнська політична організація — Русько-українська радикальна партія (РУРП), пізніше почали вживати назву Українська радикальна партія (УРП).

Програма партії, розроблена І. Франком, М. Павликом, Є. Левицьким, Р. Яросевичем, передбачала зміни економічного життя на принципах "нау­кового соціалізму", завоювання демократичних свобод, права кожного на­роду на культурний розвиток. Партія сповідувала парламентаризм як голов­ний принцип своєї діяльності. Соціальною опорою партія визначала селян­ство, яке в Галичині на 80 % було безземельним.

Радикали першими назвали свою партію "українською". У 1895 р. член партії Ю. Бачинський у книзі "Україна ірредента" обґрунтував ідею само­стійної України; цим положеннями була доповнена програма партії. Свої ідеї радикали пропагували в часописах "Народ", "Хлібороб", "Радикал", "Гро­мадський голос", літературно-науковому журналі "Життя і слово".

Наприкінці 1890-х pp. у середовищі радикалів формуються декілька течій. На партійній конференції у Львові (1899) партія розкололася. З по­чатку століття РУРП активізувала свою діяльність. Радикали організовува­ли масові віча і демонстрації з вимогою проведення земельної реформи, пра­цювали над організацією січового руху. У 1900 p. K. Трильовський заснував організацію "Січ", у якій напередодні Першої світової війни об'єдналися десятки тисяч представників української молоді.

У 1899 р. у Галичині М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охрімович утворили Ук­раїнську соціал-демократична партію (УСДП), яка стояла на соціалістичних позиціях. Місцеві організації УСДП працювали в 11 містах. Партія органі­зовувала страйки, боролася з полонізацією українських робітників, прова­дила культурно-просвітницьку роботу, домагалася відкриття українського університету, завершення виборчої реформи в Галичині, брала участь у пар­ламентських виборах.

207

Тема 6

У грудні 1899 р. у Львові з ініціативи М. Грушевського, І. Франка, Ю. Ро-манчука, К. Левицького, В. Будзиновського в Українську національно-де­мократичну партію (УНДП) злилися праве (національне) крило Русько-ук­раїнської радикальної партії та народовці. Партія об'єднувала українську інтелігенцію, духовенство, міщан, селянство.

Основою програми стали програмні ідеї РУРП. Першочерговою вимогою було здобуття національно-територіальної автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Партія обрала тактику виборювання прав українців на законодавчому й адміністративному рівнях, а стратегічною метою визна­чила боротьбу за незалежну і соборну Україну. УНДП займала провідне місце в українському політичному русі. Партія спрямовувала страйковий рух у на­ціонально-політичне русло, боролася за створення українського університету у Львові, реформування виборчої системи. На виборах до австрійського пар­ламенту (1907) УНДП здобула 17 мандатів. З її ініціативи у 1911 р. був ство­рений Український парламентський союз, який очолив К. Левицький.

Консервативну течію в українському русі представляв Католицький русь­ко-народний союз (КРНС), який заснували 1896 р. О. Барвінський, А. Шеп-тицький, К. Студинський. Партія визнавала австрійський уряд, чинний лад, критикувала соціалізм. У 1911 р. на основі Католицького русько-народного союзу утворилася Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку очолив О. Бар­вінський.

Політизація національного руху в Галичині спричинила об'єднання у 1900 р. москвофілів у Руську народну партію (РНП), яка була за єднання українців з росіянами, перехід на російську мову.

Підсумовуючи, зазначимо, що у 1890-ті та на початку 1900-х pp. україн­ський рух у Західній Україні набув організаційно-політичне втілення й офор­мився в партійно-політичну систему.

Розглянемо основні прояви активізації на початку XX ст. політичної діяльності українців Російської імперії. Підкреслимо, що в підросійській Україні опанувати національно-визвольним рухом хотіли українські полі­тичні партії ліворадикального та ліберально-демократичного спрямування.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була Револю­ційна українська партія (РУП), яка виникла 29 січня 1900 р. в Харкові на так званій "раді чотирьох" (Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич і М. Ру-сов). Ідеологічне обличчя РУП у 1900—1902 pp. було розпливчастим. У ній існувало кілька течій: соціал-демократична, народницько-революційна, національно-радикальна. Мета політичної організації полягала в об'єднанні різних сил у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Перші програмні засади партії подав М. Міхновський у брошурі "Самостійна Украї­на", виданій у Львові в 1900 р. У ній проголошувалася необхідність бороть­би за єдину, неподільну, вільну і самостійну Україну. Незважаючи на соціа­лістичні уподобання, засновники партії змушені були визнати "Самостійну Україну" за програмний документ РУП.

208

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

За соціальним станом до РУП входили переважно студенти, представни­ки інтелігенції, частина селянства та пролетаріату. У 1902 р. діяли органі­зації у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі, а зго­дом — Чорноморська "вільна громада" на Кубані й Донський комітет. На­прикінці 1902 р. у Києві відбувся перший установчий з'їзд РУП.

Партія провадила активну соціалістичну агітаційно-пропагандистську роботу на сторінках власних нелегальних видань — "Селянин" (34 числа), "Гасло" (21 число), "Праця" (13 чисел) та ін. За кордоном, починаючи з 1900 p., вийшло у світ 30 назв брошур, друкувалися листівки, звернення. У березні 1902 р. у Чернівцях вийшло перше число часопису "Гасло". Редак­ція "Гасла" у січні 1903 р. офіційно відмовилась від ідей "Самостійної Украї­ни" М. Міхновського.

РУП брала участь в організації селянських виступів на Полтавщині й Харківщині весною 1902 р., у яких брало участь 38 тис. осіб із 337 сіл з насе­ленням понад 160 тис. Рупівці взяли участь у загальному політичному страй­ку всіх підприємств Києва у липні — вересні 1903 р. Восени 1903 р. партія зазнала удару — поліція провела арешти членів Київської, Харківської, Полтавської та Лубенської вільних громад. У Харкові та на Полтавщині було затримано 72 активні члени. Відновлення партії розпочалося на початку 1904 р. У грудні 1904 р. на з'їзді у Львові після дискусій із приводу ставлен­ня до РСДРП партія розкололась. Більшість була за самостійність партії. Частина делегатів (О. Скоропис-Йолтуховський, Є. Голіцинський, В. Мазу-ренко) створили Українську соціал-демократичну спілку. У січні 1905 р. "Спілка" заявила, що готова розпочати переговори про входження до РСДРП на принципах автономії. РУП активізувала політичну діяльність з початком революції 1905—1907 pp. У 1905 р. партія випустила 68 відозв загальним на­кладом 89,8 тис. примірників. Представників РУП було включено до створе­них коаліційних комітетів із членів російських і єврейських соціалістичних партій, які діяли в Лубнах, Полтаві, Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові.

У грудні 1905 р. прихильники організаційно-політичної самостійності РУП затвердили програму партії і перейменували організацію в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У програмі партії наголос було зроблено на парламентські, конституційні форми боротьби. Серед ви­мог висувалися гасла демократичної республіки, демократичних свобод. Партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників ("Праця") та селян ("Селянин"), агітаційні листівки та відозви, які розпов­сюджувалися в Наддніпрянській Україні. За перші три роки існування УСДРП видала близько 300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10 тис. прокламацій. Чисельність УСДРП наприкінці першої російської ре­волюції (березень 1907 р.) становила майже 3 тис. осіб. Після серії арештів у серпні 1907 р. були ослаблені місцеві осередки, паралізована робота цент­рального комітету УСДРП, а провідники організації В. Винниченко, Д. Дон­цов, А. Жук та інші емігрували і започаткували Закордонну групу УСДРП.

209

Тема 6

У 1900 р. під впливом польської революційної думки і практики було створено Українську соціалістичну партію (УСП). Програма партії робила акцент на боротьбі за економічні, політичні й національні інтереси народу, завоюванні політичної влади. У червні 1903 р. УСП увійшла до складу РУП. Проте об'єднання було недовгим. У січні 1904 р. в часописі РУП "Праця" було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову буде виступати самостійно.

УСП розповсюджувала в Наддніпрянській Україні свій друкований орган "Добра новина", який призначався для соціалістичної агітації серед україн­ського пролетаріату, агітаційні брошури й листки. У 1905 р. УСП припини­ла своє існування

У 1902 р. з національно-радикальних елементів сформувалась Українсь­ка народна партія на чолі з М. Міхновським. Його однодумцями були брати Василь та Грицько Шевченки, брати Микола, Володимир та Сергій Шемети, Олександр і Сергій Макаренки, О. Степаненко. УНП становила невелику політичну партію, в якій переважали військові та юристи.

Практичну діяльність УНП розпочала з видання у Львові часопису "Са­мостійна Україна", в якому було надруковано Конституцію України за про­ектом М. Міхновського. Партія обстоювала ідею самостійності України, про­пагувала її у відозвах, прокламаціях, пропагандистських брошурах.

Маніфестом самостійників стали написані М. Міхновським у 1903 р. "Де­сять заповідей УНП". У документі були сформульовані основні ідеї і прин­ципи УНП: "Одна єдина, нероздільна від Карпатів аж до Кавказу, самостійна вільна демократична Україна — республіка робочих людей — от се націо­нальний всеукраїнський ідеал — Україна для українців. Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів".

"Десять заповідей" зазнали найжорсткішої критики з боку політичних супротивників партії. Однак потрібно врахувати ті конкретно-історичні умо­ви, в яких з'явився цей документ. Націоналізм М. Міхновського — це в ос­новному оборонний, захисний націоналізм. Це — антитеза, протидія вели­кодержавному шовінізму панівної нації.

Після критики "Заповідей", щоб інтегруватися в політичне життя Украї­ни, М. Міхновський вносить до програмних розробок деякі соціалістичні елементи. Ідеалом УНП був національний соціалізм. Соціалістичний лад проголошувався як єдина альтернатива для українських трудящих мас.

Українська народна партія до 1905 р. діяла конспіративно. При УНП була створена в 1903 р. бойова організація "Оборона України", покликана стати на чолі всеукраїнського національного повстання. Перша російська револю­ція відкрила деякі можливості для легальної політичної діяльності. "Обо­рона України" провела терористичні акти, вчинила замах на життя чиги­ринського повітового справника Трулова, поміщика Давидова. Після розко­лу, який стався у 1906 р., УНП починає занепадати.

У результаті розколу РУП у грудні 1904 р. була заснована Українська соціал-демократична спілка ("Спілка"). "Спілка" складалася з громад, які

210

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

об'єднувалися на місцях з організаціями РСДРП там, де такі були створені. Організація прагнула охопити своїм впливом частину україномовного сільського пролетаріату. Для цього восени 1905 р. було створено 17 селянсь­ких комітетів. Поступово "Спілка" перетворилася на звичайну меншовиць­ку організацію. У роки першої російської революції "Спілка" видавала ук­раїнською і російською мовами газету "Правда", листівки, окремі брошури. Під час виборів до II Державної думи "Спілка" здобула 14 депутатських ман­датів. Наприкінці 1906 р. партія почала занепадати. У 1907 р. майже в пов­ному складі було арештовано центральний комітет "Спілки", розгромлено основні комітети партії в Київській, Полтавській, Волинській, Чернігівській і Подільській губерніях.

На початку XX ст. на хвилі загального піднесення політичного руху в Україні крім українських соціалістичних, ліворадикальних партій виника­ють також національні ліберально-демократичні організації. Зокрема, во­сени 1904 р. із Всеукраїнської загальної безпартійної демократичної органі­зації виокремилась Українська демократична партія (УДП). Програма УДП передбачала встановлення конституційного правління, забезпечення участі народу в державних справах через загальне безпосереднє, рівне, пропорцій­не і таємне голосування, здійснення демократичних свобод, здобуття націо­нально-територіальної автономії України і нових національних прав для українців у межах федеративної Російської республіки, проведення соціаль­них реформ.

УДП існувала близько одного року, залишаючись весь час недостатньо міцним політичним об'єднанням. Усередині партії із самого початку її утво­рення виявилася не тільки "права" опозиція старих громадівців, а й "ліва", яка вимагала активності на політичному ґрунті й вважала старі громади галь­мом для своєї діяльності. Радикальну течію в УДП представляли Б. Грінчен-ко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський. Навесні 1905 р. вони ство­рили Українську радикальну партію (УРП), яка виступала з критикою па­нівного ладу в Росії, проти експлуатації робітників і селян, за політичні сво­боди. Подібність платформ, ідеологічних засад УДП і УРП змусила ці дві партії наприкінці 1905 р. об'єднатися в одну організацію — Українську де­мократично-радикальну партію (УДРП). Найвидатнішими її представника­ми були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. На-уменко, Є. Чикаленко. УДРП за програмою і тактикою була подібна до ро­сійських кадетів і розходилась із ними в питанні про автономію. Крім вимоги національної школи і права користування українською мовою в державних установах, вона висувала також автономістсько-федералістичні гасла.

УДРП була партією парламентського типу, яка значно пожвавлювала роботу в період виборів і в найбільш гострі моменти діяльності Думи.

Блокуючись із кадетами та єврейськими організаціями, УДРП провела за списками кадетів до І Державної думи своїх членів. З ініціативи діячів УДРП у І Думі була організована українська думська фракція, в основу по­літичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикал-демо-

211

Тема 6

кратів. Завдяки партії у II Думі була організована Українська думська гро­мада чисельністю 47 осіб, яка розробила низку законопроектів.

УДРП випускала тижневик "Рідний край", часопис "Громадська думка", газету "Рада", інші видання, через які пропагувала свої програмні вимоги. Арешти на початку 1906 р. призвели до організаційно-політичного послаб­лення УДРП. Напівлегально партія функціонувала до заснування восени 1908 р. непартійного Товариства українських поступовців (ТУП). ТУП здійснювало значну культурно-освітню діяльність. Платформа організації була близькою до платформи кадетів і ґрунтувалась на визнанні принципів конституційного парламентаризму й автономії України, гарантованих фе­дерацією рівноправних народів. Крім загальних політичних вимог, ТУП висувало широку програму захисту і розвитку української культури, мови та національної школи. У різний час до ТУП входили М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, І. Шраг, С. Петлюра, Д. Доро­шенко, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький та ін.

На початку XX ст. у Наддніпрянщині поряд з українськими національни­ми діяли також всеросійські, єврейські, польські та інші політичні партії. Серед російських ліворадикальних партій, організації яких були в Україні, варто назвати РСДРП, Партію соціалістів-революціонерів, анархістські гру­пи. Помітне місце в Україні займала Конституційно-демократична партія — партія ліберальної орієнтації, яка прагнула до демократичних перетворень парламентським шляхом. У роки першої російської революції в Україні сфор­мувалась і діяла буржуазна партія октябристів (Союз 17 жовтня). Восени 1905 р. розпочалося швидке зростання монархічних організацій, серед яких були Союз російського народу, Союз Михаїла Архангела, Партія націоналістів тощо. Всі вони займали великодержавні шовіністично-монархічні позиції.

3. Україна в роки Першої світової війни. При підготовці відповіді слід звернути увагу на причини розв'язання Першої світової війни. З метою пе­реділу світу наприкінці XIX — на початку XX ст. оформились два угрупо­вання — Четверний (спочатку Троїстий) союз (Німеччина, Австро-Угорщи­на, Туреччина, Болгарія) і Антанта (Англія, Франція, Росія, до яких у ході війни приєднались Італія, США, Японія та інші держави).

Україна потрапила у сферу інтересів ворогуючих коаліцій, стояла в епі­центрі воєнного протиборства. Росія планувала довести свої права на Гали­чину і Прикарпатську Україну. Австро-Угорщина, не поступаючись Східною Галичиною, Буковиною, Закарпаттям, сподівалася захопити всі західноук­раїнські землі. З цією метою при Міністерстві закордонних справ Австро-Угорщини виник спеціальний відділ "Українська агітація". Україна потрап­ляла й до сфери життєвих інтересів Німеччини. На українські землі Бесса-рабії й частини Буковини зазіхала Румунія. Значну увагу Україні приділя­ли Англія та Франція, які сподівалися, що український рух ослабить Авст­ро-Угорщину.

212

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

1 серпня 1914 р. Росія і Австро-Угорщина опинилися в стані війни. Ук­раїнці воювали по різні боки фронту. У російській армії перебували більше З мільйонів, а в австрійській — кілька сотень тисяч українців.

Необхідно звернути увагу на ставлення до війни різних політичних сил. Соціал-демократичні партії західних країн, об'єднані в II Інтернаціоналі, єдиним фронтом виступили на підтримку імперіалістичної війни. їхні ліде­ри не тільки проголосували за воєнні кредити своїм урядам, а й увійшли до їх складу. Росія оголосила війну національною під гаслом захисту слов'ян­ства. Лідер кадетів П. Мілюков на засіданні Державної думи заявив: "У цій боротьбі ми всі заодно; ми не ставимо умов і вимог, просто кладемо на терези боротьби нашу тверду волю подолати насильника".

У липні 1914 р. на сторінках часопису "Украинская жизнь" була опри­люднена за підписом С Петлюри декларація "Війна і українці", в якій заяв­лялось, що українці "виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяж­кий час до кінця". Разом з тим висловлювалося сподівання, що якщо народ­ності Росії виконають свій обов'язок перед нею, вони мають право розрахо­вувати на надання їм "і відповідних прав". Київська газета "Рада" у пере­довій статті закликала українців боронити Російську державу, оскільки цим вони боронитимуть власну землю від ворога. З часом погляди українських політиків еволюціонізували. У 1916 р. ТУП виступило проти війни і підтрим­ки будь-якої з воюючих сторін. Ним було оприлюднено декларацію Ради ТУП під назвою "Наша позиція". Окреслюючи свої завдання, поступовці наголо­шували, що вони боролись і боротимуться за "демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів".

На іншій політичній платформі стояли українські партії в Австро-Угор­щині. Вони заснували 1 серпня 1914 р. у Львові Головну українську раду, яку очолив К. Левицький. З серпня Рада видала маніфест до галицьких ук­раїнців, у якому закликала виступити одностайно проти царської Росії. В маніфесті вказувалось: "Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою по-бідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визво­лення України".

4 серпня 1914 р. у Львові з ініціативи емігрантів-надніпрянців було ство­рено Союз визволення України (СВУ), до якого увійшли члени УСДРП, "Спілки", представники інших партій та організацій.

Союз опублікував відозву "До українського народу в Росії" та звернення "До громадської думки Європи", в яких доводив, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. У "Платформі Союзу" заявля­лося, що українці "голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на на­ціональну самостійність", а "реалізацію своїх національно-політичних і еко­номічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні". Самостійна У країна мала стати конституційною монархією ті\д лгроте^-s «ура­том Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавчої влади, громадянськими, мовними і релігійними свободами для всіх націо-

213

Тема 6

нальностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів великої України перед центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав як зародок май­бутнього українського уряду.

Воєнні дії Першої світової розпочалися бойовими операціями в Галичині. Галицька битва тривала з 6 серпня по 13 вересня 1914 р. З обох ворогуючих сторін у ній взяло участь понад 1,5 млн осіб — 700 тис. російських військ і понад 830 тис. австро-угорських. Успішний наступ російських армій увін­чався взяттям Львова, Галича. Внаслідок Галицької битви російські війська зайняли всю східну частину Західної Галичини та майже всю Буковину з м. Чернівці. В результаті цієї операції австрійська армія втратила 400 тис. осіб, у тому числі 100 тис. полоненими, 400 гармат. Протягом лютого — бе­резня 1915 р. російські армії вели бої в Карпатах. Результатом їх здобутків були капітуляція гарнізону Перемишля.

19 квітня німецько-австрійські армії розпочали Горлицьку наступальну операцію. На початку червня російські війська здали Львів, а на кінець черв­ня — більшу частину Галичини. Під австро-німецьку окупацію потрапили українські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і п'ять повітів Во­лині. 1916 р. позначився найвищою активністю і широтою воєнних дій на Південно-Західному фронті, яким командував генерал О. Брусилов. 22 трав­ня артпідготовкою, яка тривала по всій лінії фронту від 8 до 48 год, розпоча­лася наступальна операція російських військ — Брусиловський прорив. За три дні наступу до полону потрапило близько 100 тис. німецько-австрійсь­ких військ. За місяць наступальної операції, на середину серпня, російські війська, заволодівши територією Буковини й Південної Галичини, підійшли до карпатських перевалів.

У відповіді слід наголосити, що війна була трагедією для українства. Українці, не маючи власної державності, розділені кордонами, змушені були воювати один проти одного в арміях інших держав, які ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська Україна дала російській армії 3,5 млн солдатів, а із Західної України було мобілізовано понад 250 тис. українців.

З початком війни в Австро-У горській імперії українців за найменшою підоз­рою в "русофільстві" арештовували, висилали, а то й піддавали смертній карі. Тисячі людей було заарештовано й відправлено до спеціальних таборів у Австрії. Найжорстокішим був режим у таборі Телергоф у Штірії, де лише від тифу по­мерло понад 1000 осіб. За далеко не повними даними, 36 тис. цивільних ук­раїнців, у тому числі стариків і жінок, було розстріляно і повішено і стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концентраційних таборах.

Царський уряд уже в перші дні війни розпочав широкомасштабні анти­українські акції, маючи на меті знищення національно-визвольного руху, оскільки вважав його "сепаратизмом" і "мазепинством". У Києві припини­ли видання газети "Рада", місячників "Літературно-науковий вісник" і "Ук­раїнська хата", тижневика "Село". Багато українських політичних і куль-

214

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

турних діячів опинилися на засланні. Після повернення до Києва в 1914 р. було заарештовано М. Грушевського і заслано спочатку до Симбірська, а потім до Казані.

Успіхи російських військ у Галицькій операції дали змогу поширити ре­пресії і переслідування "мазепинців" і в цьому регіоні України. З окупованих територій царизм утворив Галицьке-Буковинське генерал-губернаторство, на чолі якого став граф О. Бобринський. Він не приховував своїх намірів провідника політики царизму. "Східна Галичина і Лемківщина, — заявив губернатор, — споконвіку корінна частина єдиної великої Русі; у цих зем­лях корінне населення завжди було російським, устрій їх через це повинен бути заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російсь­ку мову, закон і устрій".

Політика російської адміністрації була спрямована на якнайшвидше ви­користання всіх місцевих особливостей українського населення, "витруєн­ня" національної свідомості, так званого мазепинського духу. Уже в жовтні при генерал-губернаторстві почав діяти жандармський відділ. Тільки через київські тюрми на Схід було вивезено понад 12 тис. осіб. Жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква. Російська адміністрація арештовувала греко-католицьких священнослужителів і висилала їх до Сибіру. 19 верес­ня 1914 р. заарештовано її главу Андрея Шептицького, якого було вивезено до Курська, а потім до монастирської в'язниці в Суздалі. Натомість позиції православ'я посилювалися. До березня 1915 р. у Галичині було відкрито 33 церковнопарафіяльні школи.

Здійснення православної акції Св. Синод поклав на архієпископа Во­линського Євлогія. За його розпорядженням на греко-католицькі парафії, залишені уніатськими священиками, призначалися православні настоятелі. Вони будь-що прагнули покінчити з греко-католицькою церквою і насильно навернути населення до православ'я.

Трагедією обернувся для українства відступ російських військ, які не­щадно руйнували і спустошували край, масово виганяли і вивозили на схід населення. Вони пограбували багато українських установ культури, серед них Наукове товариство імені Т. Шевченка. Було вивезено найцінніші речі з бібліотеки і музею Народного дому у Львові, заарештовано багатьох україн­ських діячів, взято 700 заручників.

Австрійські війська, що наступали, чинили так само, як відступаючі російські: переслідування українців, арешти й ув'язнення населення за зви­нуваченнями у шпигунстві на користь росіян, суди і розстріли мирних жи­телів, руйнація культури тощо.

Доречно звернути увагу на діяльність Головної української ради, яка на початку травня 1915 р. булареорганізованау Загальну українську раду. До її складу ввійшли 25 делегатів від Галичини, 6 делегатів від Буковини і 3 делега­ти від "Союзу визволення України" як представники інтересів українців Росії. Головою президії Загальної української ради було обрано К. Левицького.

215

Тема 6

12 травня 1915 р. Загальна українська рада звернулася з декларацією "До всіх народів цивілізованого світу". "Нашою метою, — підкреслювалось у відозві, — є вільна, самостійна Українська держава". Завершальна частина відозви звернена до світової громадської думки і спільноти, які мають бути зацікавлені у визволенні українського народу. "Визволення це необхідне в інтересах людськості, цивілізації, демократії і волі". Для реалізації своїх вимог Рада вважала необхідним розгром царської Росії і підтримку у війні Австро-Угорщини та її союзників.

Для здійснення своїх планів Рада висувала концепцію вирішення націо­нального питання для Галичини і провадила переговори з урядом Австро-Угорщини. Підкреслюючи важливе значення Галичини і Буковини як північно-східних держав Австрійської імперії, вона наголошувала, що "тут ядро не лише українського питання, але і східноєвропейської проблеми вза­галі". Тому "Галичина вбачає свій шанс у політично-національному поділі і найтіснішому союзі з Австрією".

У серпні 1914 р. з ініціативи Бойової управи Головної української ради у Східній Галичині розпочалося формування легіону Українських січових стрільців, які мали брати участь у війні проти царської Росії. Протягом двох тижнів до легіону зголосилося близько ЗО тис. добровольців, що явилися на збірний пункт до Львова. З дозволу уряду було створено лише один україн­ський легіон загальною чисельністю 2 тис. вояків. Він отримав назву легіо­ну Українських січових стрільців (УСС). Спочатку легіон дислокувався в м. Стрий, а потім — ум. Мукачеве в Закарпатті.

Січові стрільці виявили активність у боях у Карпатах в 1914—1915 pp. Особливо тяжкими були бої за гору Маківку навесні 1915 р. Продовженням бойових звитяг січових стрільців стали бої за гору Лисоню влітку та восени 1916 р. її штурм російські війська проводили тричі. І лише за рахунок пере­важаючих сил вони зламали опір захисників Лисоні та змусили їх відступи­ти до Бережан. Це була одна з найтрагічніших сторінок бойового літопису українських січових стрільців. У строю залишилося тільки 150 стрільців і 16 старшин. У бою полягло і потрапило у полон 700 осіб.

Детальніше варто розглянути діяльність Союз визволення України. Союз видав 25 серпня 1914 р. відозви до румунського, турецького, шведського народів, а також звернення "До громадської думки Європи". У політичній платформі СВУ зазначалось: "Об'єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною постала самостійна Українська дер­жава..." У програмі також наголошувалося, що СВУ як центральна загаль­нонаціональна організація "взяла на себе репрезентацію... національно-полі­тичних, соціально-економічних інтересів українського народу в Росії". На випадок приєднання до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території Союз обстоював ідею утворення з усіх земель, заселених українсь­ким народом, окремого автономного краю Австрії.

216

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

З метою пропаганди своїх поглядів члени Союзу визволення України ви­давали книжки про Україну різними мовами — російською, німецькою, французькою, англійською, угорською, італійською та ін. Велику увагу Союз приділяв роботі серед військовополонених українців із російської армії, яких було десятки й сотні тисяч у Німеччині й Австро-Угорщині. СВУ домігся доступу до таборів російських військовополонених, організував окремі та­бори для полонених українців з російської армії.

При підготовці до відповіді потрібно звернути увагу на загострення в ре­зультаті поразки російської армії в 1915 р. українського питання в підросій­ській Україні. Лідер конституційних демократів, відомий історик П. Мілю-ков домігся прийняття партією кадетів резолюції про визнання прав ук­раїнців на широке культурне самовизначення. На сесії Державної думи П. Мілюков, а також депутати М. Суханов і ПІ. Чхеїдзе виступили з різким засудженням політики Росії в Галичині. Мілюков назвав політику уряду в Галичині "європейським скандалом".

Резонансне значення мав лист єпископа Красноярського Никона у часо­пису "Біржові відомості" під назвою "Орли і ворони" 4 червня 1915 р. сто­совно реакції російського духовенства й адміністрації, які підтримали анти­українську політику царату.

У лютому 1916 р. група громадських діячів Полтави надіслала на адресу депутатів П. Мілюкова і Ш. Чхеїдзе документ з вимогами урівняти у правах український народ в Росії з російським, законодавчого закріпити гарантії держави національно-культурного розвитку українського народу. Значну роль у відновленні українського громадсько-політичного і культурного жит­тя відігравало Товариство українських поступовців.

У відповіді слід наголосити, що національно-визвольний рух в Україні щонайтісніше поєднувався з іншими проявами суспільного протесту, які неухильно наростали на фоні поглиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.

Війна суттєво підірвала продуктивні сили. Протягом 1914—1916 pp. в Україні закрилися більш як 1400 підприємств, було задуто 26 доменних пе­чей. У сільському господарстві виявлявся гострий брак робочої сили, тягло­вої сили, реманенту. Посівні площі в Україні зменшились у 1916 р. на 1,9 млн десятин, а збір збіжжя знизився на 200 млн пудів порівняно з 1913 р.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень. Робітники Украї­ни долучалися до страйкової боротьби, надаючи їй також політичний харак­тер. У 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників, у 1916 р. кількість страйків зросла до 218, а страйкарів — до 193 тис. Наростали й селянські виступи, частішали розгроми і підпали по­міщицьких маєтків та економій. Всього протягом війни в Україні стався 161 селянський виступ.

217

Тема 6

Посилювались антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середо­вищі, в тому числі серед військовослужбовців Південно-Західного та Ру­мунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні вливалися в єдине русло загальноросіиської боротьби проти царизму. Набуваючи дедалі більших масштабів і гостроти в умовах тотальної кризи панівного ладу, ця боротьба наближала крах самодержавства.

Основні терміни і поняття

Синдикат — форма монополії, об'єднання підприємств з метою регулю­вання ринку певного товару, підтримання високого рівня цін для одержан­ня прибутку.

Персонали

БачинськийЮліан(1870—1940), політичний діяч, публіцист. У 1895 р. видав книжку "Ukraina irredenta" ("Україна уярмлена"), в якій обґрунтову­вав необхідність політичної самостійності та соборності України. Репресо­ваний, помер у таборах ГУЛАГу.

Грінченко Борис (1863—1910), письменник, етнограф, історик. Один з засновників Української радикальної партії, упорядкував і видав 4-томний "Словарь української мови" (1907—1909).

Грушевський Михайло(1866—1934), історик, політичний, громадський і державний діяч. Один з організаторів Української національно-демокра­тичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських посту­повців (1908), Голова Української Центральної Ради. Автор праць з україн­ської та всесвітньої історії, головною з яких є "Історія України-Руси" у 10 то­мах і 13 книгах.

Міхновський Микола (1873—1924), один з основоположників новітньо­го українського самостійництва, ідеолог Революційної української партії, автор твору "Самостійна Україна", організатор і керівник Української На­родної партії, активний учасник революційних подій 1917 р.

Франко Іван (1856—1916), український діяч останніх десятиліть XIX та початку XX ст., поет і письменник, публіцист, учений. Один з засновників першої української політичної партії — Русько-української, співробітник багатьох українських громадських і наукових інституцій, депутат австрійсь­кого парламенту, організатор української преси в Галичині.

218

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Найважливіші події

1890 — створення Русько-радикальної української партії.

1899 — створення Української соціал-демократичної партії (УСДП).

1900. 29 січня — створення революційної української партії (РУП).

1901. 11 січня — розпорядження царського уряду про віддання в солда­ти 183 студентів Київського університету за участь у революційному русі.

1902 — заснування Української народної партії (УНП).

1904 — утворення Українського соціал-демократичного союзу ("Спілка").

1904 — Заснування Української демократичної партії (УДП).

1904. — створення Української радикальної партії (УРП).

1905. — створення Української демократично-радикальної партії (УДРП).

1906. — початок Столипінської аграрної реформи. 1907, 3 червня — розпуск II Державної думи.

1908 — створення Товариства українських поступовців (ТУП).

1914, лютий — демонстрації та політичні страйки протесту проти забо­рони царським урядом святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

1914, 1 березня — П. Нестеров здійснив перший авіапереліт на велику відстань за маршрутом Київ — Одеса.

1914,1 серпня — початок Першої світової війни.

1914, 2 серпня — створення Головної української ради у Львові. 1914,4 серпня — створення Союзу визволення України.

1914,18—21 вересня — Галицька битва.

1915. квітень — початок наступу австро-нїмецьких військ у Галичині.

1916. травень — червень — "Брусиловський прорив".

Контрольні запитання та завдання

1. Як проходила монополізація промисловості в Україні на початку XX ст.?

2. Які були плани імперіалістичних країн щодо України напередодні Пер­шої світової війни?

3. Які заходи вживали російські й австроугорські власті для знищення ук­раїнства?

4. Як еволюціонізували українські політичні сили у ставленні до війни?

Теми рефератів

1. Студентський рух в Україні на початку XX cm.

2. Революція 1905—1907pp. в Україні.

3. Столипінська аграрна реформа і Україна.

4. Українські січові стрільці.

219

Рекомендована література

1. Атлас. Українці — східна діаспора. — К., 1993.

2. Багатопартійна українська держава на початку XX ст. — К., 1992.

3. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Л., 1996.

4. Історія січових стрільців. Воєнно-історичний нарис. — К., 1992.

5. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX—XX ст. — К., 1993.

6. Колесник В.Ф., Рафалъсъкий О.О. Український рух в Австро-Угорщині (кінець XIX — початок XX ст.). — К., 1998.

7. Колесник В., Рафалъсъкий О., Тимошенко О. Шляхом національного відродження. Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини (1900—1907). — К., 1998.

8. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нариси суспільно-полі­тичного руху (XIX ст. — 1939 p.). — Івано-Франківськ, 1993.

9. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. — Т. 1. — К., 1994.

10. Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914—1920). — К., 2003.

11. Литвин М., НауменкоЯ.Історія галицького стрілецтва.— Л., 1990.

12. Патер І. Союз Визволення України: проблеми державності і собор­ності. — Л., 2000.

13. Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX — початок XX ст.). — К., 2003.

14. "Українське питання" в Російській імперії (кінець XIX — початок XX ст.): В 3 ч. — К., 1999.

15. Українські політичні партії кінця XIX — початку XX ст. Програмові і довідникові матеріали. — К., 1993.

16. Щербак М.Г., Щербак Н.О. Національна політика царизму на Право­бережній Україні (друга половина XIX — початок XX століття). — К., 1997.

220

Тема 7

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (1917-1920 pp.) (4 год)

Доба Української революції охоплює час з 1917 по 1920 р. і насичена важли­вими подіями в історії нашої держави. Вони наклали свій відбиток на загаль ноприйняту періодизацію: Українська Народна Республіка періоду Централь­ної Ради (березень 1917 — квітень 1918 p.), Українська держава гетьмана П. Скоропадського (9 квітня — 14 грудня 1918р.), Українська Народна Респуб­ліка доби Директорії, національно-визвольні змагання на західних землях (ЗУНР) (листопад 1918 — листопад 1920 p.). Українська революція завер шується остаточним утвердженням радянської влади на Наддніпрянщині та окупацією Західної України іноземними державами.

Визвольні змагання цього періоду, які переконливо свідчать, що українсь­кий народ пам'ятає своє героїчне минуле, отримали оцінку як національно-де­мократична революція. Адже йшлося про долю української нації, її здатність брати активну участь у створенні власної держави на демократичних заса­дах, висувати зі свого середовища лідерів, які б визначали перспективи, попе реджали про труднощі на цьому шляху, могли повести за собою маси, перемог­ти і захистити здобуту незалежність від зазіхань іноземних поневолювачів.

План семінарського заняття

1. Організація Української Центральної Ради: соціальна база, програма, державотворча діяльність.

2. Проголошення Української Народної Республіки, наступ радянської Росії проти України. Причини поразки Центральної Ради.

3. Українська держава гетьмана П. Скоропадського. Внутрішня та зов­нішня політика гетьманського уряду.

221

Тема 7

Методичні рекомендації

При підготовці до семінарського заняття студентам слід ґрунтовно опра­цювати відповідні розділи навчальних посібників та підручників, окремих досліджень та збірників документів і матеріалів з цієї проблеми, рекомен­дованих викладачем. При цьому варто обміркувати та скласти план-конс­пект відповіді з усіх питань, що виносяться на обговорення, зробити певні висновки та узагальнення.

1. Організація Української Центральної Ради: соціальна база, програ­ма, державотворча діяльність. Приступаючи до вивчення першого питан­ня, необхідно акцентувати увагу на тому, що події Першої світової війни на­прикінці 1916 — на початку 1917 p., зокрема поразки російських військ на фронтах, різке погіршення економічного становища, загострення соціаль­них суперечностей продемонстрували загальну відсталість імперії, викли­кали незадоволення широких верств російського суспільства, висвітлили політичну неспроможність царизму до управління країною. Росію охопила загальнонаціональна криза, що переросла в революцію і привела до падіння самодержавства.

Звістка про перемогу революції в Петрограді швидко поширилася по всій країні й підняла до визвольної боротьби народи національних окраїн Ро­сійської імперії. У Києві про повалення царизму дізналися 1 березня 1917 р. 4 березня в місті було утворено Виконавчий комітет об'єднаних громадянсь­ких організацій, який діяв від імені Тимчасового уряду і в перші порево-люційні дні вважався найвищою виконавчою владою. Подібні організації виникли в усіх губерніях та повітах України, безпосереднє управління яки­ми було передано комісарам петроградського уряду. Цими посадовими осо­бами ставали голови міських земських управ.

Водночас в Україні почали організовуватися Ради робітничих і солдатсь­ких депутатів. 2 березня 1917 р. робітнича Рада сформувалася і почала дія­ти в Харкові, 3-го — у Києві, 4-го — у Катеринославі та Кременчуці, потім в Одесі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві та інших містах. Всього протягом цього місяця виникло понад 170 рад, засновниками яких були представники ро­сійських соціал-демократів (більшовиків і меншовиків) та есерів.

Вплив більшовиків, яких у перші місяці після Лютневої революції в ук­раїнських губерніях налічувалося близько 2 тис. осіб, на діяльність рад був обмеженим. Проте вже у квітні 1917 р. чисельність більшовиків зросла до 10 тис. осіб, та й поглиблення політичної і соціально-економічної кризи спри­яло популярності їхніх гасел серед населення країни. Тому з другої полови­ни року почався так званий процес більшовизації рад, коли ленінці та при­хильні до них безпартійні депутати стали там переважати. Після приїзду в Петроград В.І. Леніна та виголошених ним "Квітневих тез" гасло "Вся вла­да — радам!" стало головним у діяльності більшовиків.

222

Українська революція (1917—1920 pp.)

Студентам важливо з'ясувати, що водночас в Україні виник ще один центр, який заявив про свої наміри очолити національно-визвольний рух. 4 березня 1917 р. за ініціативою Товариства українських поступовців була заснована Українська Центральна Рада. Крім членів ТУПу до її складу уві­йшли представники православного духовенства, культурно-освітніх, коопе­ративних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, а також національних наукових товариств — наукового, педагогічного, техніків, агрономів. Провідну роль у Раді відігравали партії українських соціалістів-федералістів, соціал-демократів, есерів.

Головою Центральної Ради був обраний лідер руху за українське націо­нальне відродження М. Грушевський. Після повернення із заслання до Киє­ва він виступив проти обмеження визвольного руху культурницькими ви­могами і висунув гасло побудови національно-територіальної автономії Ук­раїни у складі Російської Федеративної Республіки, не чекаючи скликання Установчих зборів. 19 березня 1917 р. в Києві відбулася 100-тисячна мані­фестація, учасники якої прийняли резолюцію домагатися від Тимчасового уряду розв'язання цієї нагальної проблеми.

Продовжуючи розглядати це питання, треба звернути увагу на те, що Центральна Рада користувалася дедалі зростаючою підтримкою різних верств українського суспільства, про що свідчив скликаний нею у Києві 7— 8 квітня 1917 р. Національний конгрес. У його роботі брали участь 900 деле­гатів від губерній України, а також представники українських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини, усіх фронтів. На ньому було обрано новий склад Ради, надалі він мав поповнюватися за територіальним принципом та шляхом делегування представників від політичних партій та громадських установ. Головою Ради конгрес обрав М. Грушевського, його заступниками — С. Єфремова та В. Винниченка.

Національний конгрес доручив Центральній Раді розробити статут ук­раїнської автономії. Дуже важливою у цьому аспекті для неї була підтримка громадськості, що засвідчив проведений у травні 1917 р. І Всеукраїнський військовий з'їзд українізованих частин. Від проголосив Раду "єдиним ком­петентним органом", здатним вирішувати всі наболілі питання життя краю. Слід звернути увагу аудиторії і на те, що Тимчасовий уряд не збирався задо­вольняти ці вимоги, і переговори української делегації у Петрограді з О. Ке-ренським закінчилися безрезультатно.

У червні 1917 р. відбувся Всеукраїнський селянський з'їзд, який у своїх вимогах до Тимчасового уряду закликав "за допомогою шаблі" розв'язати питання про національне самоврядування, врешті-решт скликати для цьо­го Українські Установчі збори. Цього місяця, незважаючи на заборону О. Ке-ренського, розпочав роботу II Всеукраїнський військовий з'їзд, який запро­понував Раді більше не звертатися до центру, а самочинно оголосити авто­номію України. На з'їзді було затверджено статут Генерального військового комітету, головою якого став С. Петлюра.

223

Тема 7

Необхідно наголосити, що одним із перших програмних документів Цент­ральної Ради був виданий нею 10 червня 1917 р. "І Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого" та розкрити його зміст. У ньому проголошувалась автономія України, "не одділяючись від усієї Росії, не роз­риваючи з державою Російською". Висловлювалася надія, що національні меншості, які живуть на території України, теж будуватимуть автономний устрій. Українським установам доручалося з цього приводу налагодити тісні взаємовідносини з демократично обраними організаціями неукраїнців. Отже, видання Універсалу свідчило про крах політики Тимчасового уряду, який не мав сили зупинити наростаючий український національний рух.

Центральна Рада відповідно до І Універсалу розпочала державотворчу діяльність. Вона оголосила про створення Генерального Секретаріату у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря, серед яких переважали со­ціал-демократи. Перший український уряд очолив В. Винниченко, він же виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Секретарем з військових справ став С. Петлюра, земельних справ — Б. Мартос, фінансів — X. Барановський, міжнаціональних справ — С. Єфремов.

За складних політичних та соціально-економічних умов, що склалися в Росії, Тимчасовий уряд вважав недоречним вступати в конфлікт з Централь­ною Радою. Обстановка ще більше загострилася внаслідок провалу наступу російських військ на Південно-Західному фронті, що спричинив втрату Га­личини, захопленої в результаті Брусиловського наступу в 1916 р. Та й І Все­російський з'їзд селянських депутатів у червні 1917 р. пропонував централь­ному урядові знайти спільну мову з революційною демократією в України.

У зв'язку з цим наприкінці червня 1917 р. до Києва для переговорів з Центральною Радою прибула повноважна делегація Тимчасового уряду у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Після напружених пе­реговорів з представниками української демократії вони визнали право Ук­раїни на автономію, а Раду державним органом у ній, не очікуючи на Все­російські Установчі збори. Але в Петрограді ця угода не була схвалена, що призвело до урядової кризи. Проти надання українцям автономного устрою особливо різко виступили міністри з партії кадетів.

У такій складній ситуації 3 липня 1917 р. Центральна Рада опублікува­ла II Універсал. У ньому проголошувалося, що вона, яка завжди стояла за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії, щоб разом з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності її демократичних сил, "з задоволенням сприймає заклик правительства до єднання". Треба за­значити, що Рада, поповнившись представниками партій національних мен­шин, які проживали в Україні, стала єдиним найвищим органом демократії в краї.

Центральна Рада підтверджувала, що вона виділяє зі свого складу відпо­відальний перед нею Генеральний Секретаріат, який мав затверджуватися Тимчасовим урядом як носій вищої крайової влади. При цьому не окреслю-

224

Українська революція (1917—1920 pp.)

валися ні його повноваження, ні територія, на яку поширювалася влада цього органу. Рада зобов'язувалася підготувати закон про автономний устрій України, в якому мали враховуватись інтереси національних меншин, тоб­то її кожного четвертого громадянина, для прийняття його Установчими збо­рами. Але до схвалення цього закону вона не могла самочинно реалізовува­ти автономію України, а військовий міністр із Петрограда контролював ком­плектування військових частин у її межах. Отже, варто наголосити, що Рада робила суттєві поступки центральному урядові, який намагався обмежити певними рамками національно-визвольний рух в Україні.

Треба нагадати студентам, що Центральній Раді довелося розв'язувати питання про реалізацію II Універсалу в обстановці липневої політичної кри­зи в Петрограді, зростання впливу більшовиків серед робітництва України. Складений нею "Статут вищого управління України" не було прийнято Тим­часовим урядом. Після певних зволікань Петроград надіслав "Тимчасову інструкцію", яка обмежувала територію, що підлягала владі українського уряду, п'ятьма губерніями — Київською, Волинською, Подільською, Пол­тавською, Чернігівською (без північних повітів).

Тимчасовий уряд наполягав, що Генеральний Секретаріат мав признача­тися Петроградом на пропозицію Центральної Ради. Український уряд поз­бавлявся виконавчих функцій, а мав лише передавальні обов'язки, губернські власті повинні були надсилати свої заяви й одержувати розпорядження не прямо, а через Київ. У негайних і невідкладних випадках російський уряд залишав за собою право безпосередньо вирішувати їх з губерніями, обминаю­чи Генеральний Секретаріат. Зі сфери компетенції останнього виключалися військові й продовольчі справи, пошта, телеграф, суд, залізниці.

Студентам важливо наголосити, що під час обговорення "Тимчасової інструкції" в Центральній Раді відбулася бурхлива дискусія з приводу її змісту. В. Винниченко назвав її "миршавим клаптиком паперу", але радив цей документ як тимчасовий прийняти. Лунали вимоги відхилити інструк­цію і перейти до збройної боротьби з російським урядом, але для цього Цен­тральна Рада не мала достатньої військової сили. Нагадаємо, що голова ук­раїнського уряду у своїх виступах запевняв, що "не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій". Крім того, протистояння з російським урядом після поразки його армії в Галичині зруйнувало б Південно-Західнии і Румунський фронти, що загрожувало окупацією України німцями та австрійцями. Отже, Цент­ральній Раді нічого не залишалося робити, як погодитися з інструкцією.

2 5 жовтня 1917 р. в Петрограді відбулося збройне повстання більшовиків, які скористалися безпорадністю уряду Керенського і, виконуючи рішення свого VI з'їзду, захопили владу в країні. II Всеросійський з'їзд Рад робітни­чих, солдатських і селянських депутатів, на якому вони переважали, утво­рив Раднарком Радянської Росії на чолі з В. Леніним. Гасло "Вся влада — радам!" набуло практичного втілення.

8 Історія України

225

Тема 7

На семінарському занятті треба чітко визначити негативну оцінку Цент­ральною Радою подій у Петрограді та охарактеризувати надзвичайну ситуа­цію, що склалася в Києві після більшовицького перевороту. Тут діяли три політичні сили, у кожної з яких були власні уявлення про її покращання. Штаб Київського військового округу, як опора поваленого Тимчасового уря­ду, мав війська гарнізону, козаків, юнкерів, його підтримали загальноро-сійські партії, крім більшовиків, які спиралися на ради робітничих і сол­датських депутатів, загони червоногвардійців, озброєні робітничі загони, деякі частини гарнізону в місті і прагнули проголосити радянську владу. Центральна Рада, яка теж мала українізовані частини, як і більшовики, протистояла штабові округу, але обстоювала власне право на владу в Україні.

Протягом певного часу Центральна Рада і більшовики не перешкоджали одне одному, співпрацювали у боротьбі зі штабом Київського військового ок­ругу, а у створеному Радою Комітеті охорони революції деякий час перебу­вали більшовицькі лідери. Вони вийшли з цього органу після засудження керівниками Ради Жовтневого перевороту в Петрограді. Після триденних боїв, які вели загони під керівництвом більшовиків, військові частини, підпо­рядковані штабу округу, покинули Київ. Охорона міста доручалася Цент­ральній Раді, війська якої майже не брали участі в боях.

Отже, можна стверджувати, що Центральна Рада, проголосивши про своє утворення в березні 1917 p., отримала підтримку значних верств українсь­кого суспільства, а до її складу входили представники різних політичних, громадських, наукових, кооперативних, культурно-освітніх молодіжних організацій. Представляючи їхні інтереси, Рада розробляла програму своєї внутрішньої та зовнішньої політики, доносила до української спільноти зміст принципових положень на з'їздах, конференціях та інших зібраннях. Три універсали, прийняті нею в цей період, свідчили про початок законотворчої діяльності, а робота Генерального Секретаріату — про формування системи виконавчої влади, в цілому про відродження національної державності.

2. Проголошення Української Народної Республіки, наступ радянської Росії проти України. Причини поразки Центральної Ради. При підготовці до розгляду другого питання, потрібно наголосити, що в листопаді 1917 р. в Києві склалося своєрідне двовладдя. Адже місто контролювали збройні сили більшовиків і Центральної Ради. Остання, підтримана заявами з різних місць України про визнання її як урядової влади в Україні, 7 листопада 1917 р. проголосила свій III Універсал: "Віднині Україна стає Українською Народ­ною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів". Отже, в Універсалі йшлося про федерацію народів, які входили до колишньої Російської імперії, включаючи Росію, Кавказ, Крим, Донське військо, Кубань, Сибір, Молдавію та Башкирію.

226

Українська революція (1917—1920 pp.)

У III Універсалі була накреслена програма політичних та соціально-еко­номічних перетворень в Україні, а саме ліквідація приватної власності на землю, 8-годинний робочий день на підприємствах, контроль над виробниц­твом, скасування смертної кари, запровадження судової реформи, гарантія демократичних свобод, персонально-національна автономія для національ­них меншостей. Українська Народна Республіка мала намір негайно розпо­чати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками з метою підписання з ними мирного договору. На кінець грудня 1917 р. призначалися вибори до Українських Установчих зборів.

Поза увагою студентів не повинен залишатися той факт, що гасло більшо­вицької партії про право кожної нації на самовизначення, аж до відокремлен­ня в самостійну державу, трактувалося більшовиками з вигодою для себе. Про це переконливо свідчить проголошений 3 грудня 1917 р. Раднаркомом напи­саний В. Леніним "Маніфест до українського народу з ультимативними вимо­гами до Центральної Ради". Радянська Росія визнавала Українську Народну Республіку і все, що стосувалося національних прав і національної незалежнос­ті українського народу. Але Центральна Рада не розглядалась як "повноваж­ний представник трудящих і експлуатованих мас Української Республіки".

Раднарком вимагав від неї не пропускати контрреволюційні війська на Дон, на допомогу Каледіну, припинити роззброєння червоногвардійців, відданих радянській владі солдатів колишньої царської армії. Було заявле­но, що в разі неприйняття цих положень Раднарком буде вважати Централь­ну Раду "в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні". Молода українська демократія з обуренням відкинула ультиматум, і зброй­на сутичка з північним сусідом стала неминучою.

У цей самий час у Києві зібрався Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, серед 2000 депутатів якого лише 124 були прихильниками більшовиків, а решта представляли селянські спілки та українізовані частини, що підтримували Центральну Раду. "Не вважаю­чи себе вправі брати участь у цій комедії, згубній для інтересів пролетаріату і найбіднішого селянства, ми, представники 49 Рад у кількості 124 чол., ухва­лили покинути збори, влаштовані політиками з Центральної Ради", — та­кою була реакція більшовиків на перебіг подій не на їх користь.

Покинувши Київ, більшовики прибули до Харкова, де проходив III об­ласний з'їзд рад Донбасу і Криворіжжя, об'єдналися з ними і проголосили себе Всеукраїнським з'їздом рад, робота якого проходила 11 —12 грудня 1917 р. З'їзд проголосив Україну республікою рад робітничих солдатських і селянсь­ких депутатів, визнавши її федеративною частиною Російської республіки, та заявив про "рішучу боротьбу із згубною для робітничо-селянських мас політикою Центральної Ради".

На з'їзді був створений Центральний виконавчий комітет рад, до якого мала перейти вся повнота влади в Україні. Він утворив перший радянський робітничо-селянський уряд, який було названо Народний Секретаріат. До його складу ввійшли Ф. Сергеев (Артем), М. Скрипник, В. Затонський, Ю. Ко-

227

Тема 7

цюбинський, Є. Бош та ін. Раднарком радянської Росії визнав Народний Секретаріат єдиним законним урядом Української радянської республіки.

Отже, потрібно зробити висновок, що наприкінці 1917 — на початку 1918 р. на території України постали дві влади: Центральна Рада і Генераль­ний Секретаріат у Києві та Центральний виконавчий комітет рад і Народ­ний Секретаріат у Харкові, між якими не могло бути ніякого порозуміння. Тому більшовицький уряд розпочав збройний виступ проти Центральної Ради. Маючи у своєму розпорядженні робітничі загони, частини червоногвар-дійців, у тому числі ті, що прибули з Росії, він поступово збільшував захоп­лену ним територію. Коли радянські війська під командуванням В. Антоно-ва-Овсієнка, які наступали на військові формування Центральної Ради, на­ближалися до міст, більшовицькі організації на підприємствах, підтримую­чи їх, піднімали збройні повстання. Слід зазначити, що в цій боротьбі зали­шилося нейтральним селянство, яке, розчароване неефективною політикою Центральною Радрю на селі, відмовило їй у беззастережній підтримці.

Молода українська демократія переконувалася, що радянська Росія праг­не нав'язати Україні підлеглий їй харківський уряд. Тому перед національ­ними лідерами постало питання про остаточний розрив із "північним сусі­дом" та необхідність проголошення незалежності. Це питання бурхливо об­говорювалося на засіданні Президії Центральної Ради 9 січня 1918 р., а в ніч на 12 січня М. Грушевський оголосив останній IV Універсал, яким проголо­шувалася "вільна Українська Народна Республіка", самостійна, "від нікого не залежна, суверенна". УНР закликала усіх громадян "стояти непохитно на стороні добутої свободи і прав нашого народу", "боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої Української Республіки". Студентам тре­ба нагадати, що за кілька днів до цієї історичної події було ухвалено Закон про персонально-національну автономію, який гарантував кожній націо­нальній меншині в Україні право на влаштування свого життя відповідно до національних традицій та звичаїв.

Згідно з Універсалом Генеральний Секретаріат дістав назву Ради Народ­них Міністрів, яка розпочала виконувати покладені на неї обов'язки вико­навчої влади. Але значну частину України вже зайняли радянські війська, які перебували на лівому березі Дніпра і готувалися захопити Київ. Щоб допомогти їм, місцеві більшовики 16 січня 1918 р. розпочали збройне по­встання проти Центральної Ради, центром якого став завод "Арсенал". Але цей виступ було жорстоко придушено через кілька днів.

Про авторитет Центральної Ради серед молоді свідчить готовність сту­дентів і гімназистів захищати демократичні завоювання від загарбників — більшовиків. Не обстріляні в боях 300 юнаків Києва добровільно вирушили на вузлову залізничну станцію Крути в Чернігівській губернії, щоб зупини­ти червоні війська. Маючи багатократну чисельну перевагу, наступаючі зім'яли оборону і знищили майже всіх, хто чинив опір. Ті, кому пощастило врятуватися, спромоглися розібрати залізничну колію і на кілька днів зу­пинити наступ радянських частин на столицю.

228

Українська революція (1917—1920 pp.)

Центральна Рада та Рада Народних Міністрів продовжували працювати в Києві. Вони прийняли закон про земельну реформу, тобто ліквідували пра­во власності на землю, новим головою уряду замість В. Винниченка став В. Голубович. Але Дарницю вже захопили червоні. Після першого невдало­го штурму столиці їх командувач М. Муравйов наказав кілька днів обстрілю­вати місто з гармат, наражаючи жителів на смертельну небезпеку. Централь­на Рада, визнавши свою поразку, змушена була віддати розпорядження про евакуацію урядових установ. 26 січня більшовицькі війська увійшли до Києва.

Одразу в місті розпочався червоний терор. Згідно з наказом Муравйова почалося фізичне знищення "всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". Вже в перший день було розстріляно кілька тисяч осіб, у тому числі мирних жителів, які навіть не чинили опір загарбникам. Перекреслювалось і заборонялося все те, що намагалася зробити Централь­на Рада, яка була оголошена поза законом, а ті, хто входив до її складу, вва­жались карними злочинцями. На громадян, які переховували членів Ради, теж чекали жорстокі покарання. Панування більшовиків тривало три тижні.

Нагадаємо, що в цей час у Бресті-Литовському проходили мирні перего­вори між Німеччиною та її союзниками з радянською Росією, розпочаті з ініціативи більшовиків 20 листопада 1917 р. З 29 грудня в пленарних засі­даннях переговорів почали брати участь представники Української Народ­ної Республіки, які займали на них самостійну позицію. Делегація радянсь­кої Росії, яку очолював Л. Троцький, змушена була визнати цей факт, щоб не підірвати власні декларації з національного питання. Така постановка питання не суперечила інтересам Німеччини та Австро-Угорщини, які спо­дівались, що майбутній договір з Україною допоможе розв'язати продоволь­чу кризу в цих країнах.

27 січня 1918 р. мирний договір між УНР з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією — з другого, було підписано. Відповідно до нього ці держави визнавали незалежність України і зобов'я­зувалися надати їй збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. Разом з тим згідно з економічною угодою протягом першої половини 1918 р. Центральна Рада повинна була поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 400 млн штук яєць, 3 млн пудів цукру та ін.

18 лютого 1918р., скориставшись неузгодженістю у ставленні до перего­ворів з Німеччиною в керівництві радянської Росії, німецькі війська пере­йшли у наступ проти радянських частин, а разом з ними — збройні форму­вання Центральної Ради. З березня 1918 р. радянська Росія підписала мир­ний договір у Бресті-Литовському, згідно з яким Україна оголошувалася самостійною державою. Спроби радянського Народного Секретаріату орга­нізувати відсіч іноземній інтервенції виявилися марними. На початку берез­ня його війська змушені були покинути Київ, до якого увійшли німці та уряд Центральної Ради. В середині березня австрійці захопили Волинську, Кате-

229

Тема 7

ринославську, Подільську, Херсонську губернії. Отже, варто зробити ви­сновок, що в результаті такої міжнародної діяльності Центральної Ради на території республіки встановлювався окупаційний режим, який забезпечу­вався присутністю майже півмільйонної ворожої армії.

У такій ситуації Центральна Рада після повернення в Україну продов­жувала виконувати свої функції. Але на той час проти неї складалася опози­ція: великих землевласників та промисловців не влаштовували її соціалі­стичні експерименти, заможних селян — аграрна політика, бідняцькі вер­стви — невиконані обіцянки з отриманням землі, зрусифіковані міщанські кола — національний характер влади. Всі разом засуджували Центральну Раду за введення окупаційного режиму, проти якого в республіці розпочав­ся партизанський рух.

Треба враховувати, що й німці теж виявляли невдоволення Централь­ною Радою. Вони пересвідчилися, що вона не мала ніякого адміністративно­го апарату для збирання продовольства і сировини, що їх потребували в Німеччині та Австро-Угорщині. Окупаційна влада почала втручатися у внутрішні справи України. Виник конфлікт з приводу попередження коман­дувача німецьких військ у республіці генерала Ейхгорна селян, щоб вони під загрозою смерті не заважали поміщикам засівати лани. Окупанти дійшли думки, що соціалістичну Раду треба усунути від влади, здійснити держав­ний переворот і створити в країні міцну авторитетну владу. І німці, і внут­рішня опозиція вважали, що її за історичною традицією міг очолити гетьман.

У другій половині квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з колишнім царським генералом П. Скоропадським, на­щадком гетьмана І. Скоропадського. На цій зустрічі вони висунули вимоги, за яких давали згоду підтримати уряд "сильної руки", а саме: визнання умов Брестського миру, отже, перебування німців і австрійців в Україні; розпуск Центральної Ради, відновлення приватної власності на землю, усунення від влади на місцях земельних комітетів і всіх "непевних елементів".

29 квітня 1918 p., коли Центральна Рада ухвалювала Конституцію УНР та обговорювала інші питання, до зали засідань Педагогічного музею уві-йшов-загін німецьких солдат і розпустив збори. Вона ще робила спроби зібра­тися нелегально, як згадував В. Винниченко, "але днем її конця можна вва­жати 29 квітня 1918 року, день переходу влади з рук національно-українсь­кої дрібнобуржуазної демократії в руки неукраїнської великої буржуазії".

Таким чином, підсумовуючи обговорення цього питання, треба підкрес­лити, що Центральна Рада мала значні заслуги перед українським народом. Протягом свого нетривалого існування вона пробудила націю від рабської покори і пасивності, підняла на боротьбу за відродження давно втраченої державності, проголосила Українську Народну Республіку. Саме за неї було закладено основи майбутнього політичного суспільного й економічного ладу вільної і незалежної України на засадах демократії, свободи, справедливості.

230

Українська революція (1917—1920 pp.)

Разом з тим треба наголосити, що в ході цієї боротьби і творчих пошуків Центральна Рада припустилась істотних помилок і прорахунків, що в кінце­вому підсумку відправили її в небуття. Головною помилкою Центральної Ради стала її нездатність проаналізувати складність політичної та соціаль­но-економічної обстановки в Україні, викликаної тривалою кровопролитною війною, соціальною революцією, а також розривом економічних зв'язків з колишньої метрополією. До того ж вирішення грандіозних завдань, які по­трібно було негайно і в екстремальних умовах розв'язувати молодій ук­раїнській демократії, виявилося для неї непосильним.

Центральна Рада не врахувала слабкість національно-визвольногоруху, непідготовленість української нації до будівництва власної держави, що було зумовлено жахливими умовами багатовікового соціального і національного гноблення народних мас, колоніальним становищем України в Російської імперії. Не було створено єдиного могутнього національного фронту всіх українських патріотів у боротьбі за державність, не подолано непримирен­ну ворожнечу між різними напрямами українства.

Помилками були також непослідовність і нерішучість Центральної Ради в різних сферах суспільно-політичної діяльності, постійне відставання від перебігу подій, запізнення з проведенням важливих соціально-економічних реформ. її падіння певною мірою пов'язане зі слабкістю створюваних апа­ратів державної влади в центрі та відсутністю таких структур на місцях.

Інтернаціоналістські переконання діячів Центральної Ради негативно вплинули на її зовнішньополітичну діяльність. Своєчасне усвідомлення не­обхідності власних збройних сил само собою вирішило б проблему боротьби з більшовицькою агресією і відпала б потреба в підписанні договору з авст-ро-німецькими окупантами, які її розігнали.

На завершення слід зазначити, що поразка Центральної Ради була зовсім невипадковою. З огляду на вказані вище чинники, вона мала закономірний характер. Тільки надзвичайно сприятливий збіг багатьох внутрішніх і зовнішніх обставин міг забезпечити тоді перемогу української державності на чолі з Центральною Радою.

3. Українська держава гетьмана П. Скоропадського. Внутрішня та зов­нішня політика гетьманського уряду. Вивчення третього питання треба роз­почати з того, що 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд хліборобів-влас-ників, на який з усієї України прибуло кілька тисяч делегатів. П. Скоро­падського, який з'явився у ложі, під бурхливі оплески було запрошено до президії зібрання, що означало обрання його гетьманом України. Наступно­го дня прихильники нової влади захопили державні установи у столиці. Пе­реворот пройшов досить спокійно, у переповненому окупаційними війська­ми місті ніхто не виступив на захист Центральної Ради та її уряду.

У перший день свого правління П. Скоропадський оприлюднив "Грамо­ту до українського народу". Вивчаючи зміст і порівнюючи з універсалами Центральної Ради, треба звернути увагу, що в ній ішлося про негайну розбу-

231

Тема 7

дову державної влади, "яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці", "фундаментом культури і цивілізації" мала стати приватна власність, права якої будуть відбудовуватися в повній мірі". Передбачалася повна свобода розроблення "купчих по купівлі-прода-жу землі", "по вивласненню земель по дійсній їх вартості від великих зем­левласників до наділення земельними участками малоземельних хлібо­робів". "На економічнім і фінансовім полі гарантувалася повна свобода торгівлі" і відкривався "широкий простір приватної ініціативи". Говорячи сучасною мовою, створювалися умови для розвитку ринкових відносин, що мало задовольнити інтереси всіх верств населення держави.

Потрібно проаналізувати наступні документи гетьмана України, а саме "Закони про тимчасовий державний устрій України" та "Грамоту до всього Українського народу". З них випливало, що УНР ліквідується, а замість неї постає Українська держава, повноту влади в якій тимчасово, до скликання сейму (парламенту), взяв на себе гетьман. Він мав право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справа­ми, бути верховним суддею країни, оголошувати воєнний стан, здійснювати помилування засуджених. В них підкреслювалося, що гетьман "буде підтриму­вати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнішими міра­ми". Але було очевидно, що П. Скоропадський цілковито залежав від окупан­тів, адже вже 2 травня 1918 р. він зробив перший візит до німецького штабу, а генерал Ейхгорн через кілька днів видав наказ, у якому підкреслювалося, що завдання "прошених гостей" полягає у підтримці нового режиму.

Звертаючись до населення, гетьман наголошував, що гетьманство — це здійснення ідеї незалежності України у традиційній національно-державній формі. На доказ цього символом гетьманської влади став старовинний ко­зацький герб "козак з мушкетом", а тризуб став атрибутом військового одя­гу. Прапором Української держави стало полотнище із "синьої і жовтої го­ризонтальних смуг", а в центрі "золотий тризуб з хрестом".

Треба підкреслити, що наводячи порядок у державі, гетьманська адміні­страція одразу почала формувати органи місцевого самоврядування. Тала­новиті висококваліфіковані фахівці призначалися губернськими і повітови­ми старостами замість комісарів, свого часу призначених Центральною Ра­дою. За сумлінну роботу в центральних державних установах значно підви­щувалась матеріальна винагорода. Кожен службовець і суддя повинен був складати присягу на вірність гетьману та Українській державі. Проте більшість чиновницьких посад обіймали росіяни, місцеві поміщики, земські діячі, судді, які дуже швидко перестали приховувати свою ворожість до ук­раїнської державності, що викликало незадоволення місцевого населення.

Гетьман намагався також провести судову реформу в державі. Було ухва­лено закон про судові палати та апеляційні суди, згідно з яким в Українській державі діяли три судові палати (Київська, Одеська та Харківська), утворе­но Державний сенат у складі адміністративного генерального суду, цивіль-

232

Українська революція (1917—1920 pp.)

ного генерального суду та Загального зібрання сенату. Гетьманський уряд домігся обмеження повноважень окупаційних військових судів, встановлен­ня прокурорського нагляду за їхніми діями на українських землях.

Отже, на відміну від попередньої влади П. Скоропадському в цілому вда­лося створити більш-менш дієздатний адміністративний апарат, ліквідува­ти безвладдя та навести порядок у країні. Разом з тим для зміцнення влади широко застосовувалися репресивні заходи, які в основному виконували як Державна варта, так і окупаційні війська. Однак все це давало лише тимча­совий ефект, оскільки значна частина українського населення виявляла не­задоволення панівним режимом.

Як і в попередні роки, в країні особливої гостроти набувало аграрне пи­тання. Відразу після перевороту гетьманський уряд почав розробляти про­ект широкомасштабної земельної реформи, основою якої стало відновлення приватної власності на землю. Вона передбачала, що поміщики за велику ціну передаватимуть свою землю Держбанку для утворення державного зе­мельного фонду, а з нього селяни могли б за викуп отримувати певні наділи у власне користування. Але сам принцип одержання землі за гроші натра­пив на рішучий опір більшості землеробів, які сподівались дістати її безкош­товно, як обіцяла Центральна Рада. До того ж селянство зрозуміло, що здійснення реформи відкладалося на невизначений час.

У хліборобів викликали роздратування закони Української держави, що визначали умови, дотримуючись яких вони практично не мали права розпо­ряджатися урожаєм, зібраним ними у 1918 p., їх обурювали накази про по­вернення поміщикам майна, отриманого згідно з попереднім законодавством. Селяни виступали проти примусової праці на поміщиків під час жнив, косо­виці, оранки, проти каральних заходів щодо "неслухняних" хліборобів. Се­лянство, яке висе звикло, що землею повинні володіти ті, хто її обробляє, зу­стрічало аграрну політику гетьмана вороже і почало чинити їй активний опір.

Масове незадоволення селян гетьманським режимом набувало різних форм, а саме: підпалів поміщицьких маєтків, потрав посівів, убивств знач­них землевласників і, врешті-решт, збройних сутичок з прибулими військови­ми командами та формування повстанських загонів. У червні — липні 1918 р. широкого розголосу в Україні й за її межами набуло повстання близько 30 тис. селян Таращанського та Звенигородського повітів Київщини. Висту­пи перекинулися в села Волині, Поділля, Полтавщини, Херсонщини, Черні­гівщини. Серед їх керівників були відомі Н. Махно, М. Григор'єв, М. Кро-пив'янський та ін., вони мали різні політичні переконання, але їх об'єдну­вала єдина мета боротьби з панівним ладом та іноземними окупантами.

Гетьман та його уряд намагалися розв'язати складні проблеми в галузі фінансів та грошового обігу. Було створено Фінансову раду, яка займалася підготовкою грошової реформи. Передбачалося запровадження єдиної ук­раїнської валюти — гривні. Нові гроші ще на замовлення Центральної Ради друкувалися в Німеччині, їх перші партії почали надходити в Україну. Але

233

Тема 7

загострення економічного і політичного становища не дало змоги заверши­ти роботу. Повністю взяти під свій контроль стан справ у фінансовій сфері гетьману так і не вдалося.

П. Скоропадського підтримували представники промислових кіл, торгівлі, фінансів. На своєму з'їзді у середині травня 1918 р. вони схвалили заходи уряду, спрямовані на утворення нового державного, громадського та економічного ладу в Україні. Щоб припинити деградацію виробництва й за­безпечити вивезення до Німеччини та Австро-Угорщини промислової сиро­вини, гетьманська та окупаційна адміністрації примушували робітників працювати інтенсивніше. В липні 1918 р. фактично був поновлений царсь­кий закон від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь у страйках. Істотно збільшувався робочий день. Зокрема, у чорній металургії, яка дійсно знахо­дилася у критичному стані, він продовжувався 12 год. Боляче вдарили по матеріальному становищу пролетарів локаути, коли підприємці масово звільняли "непокірних", а потім за меншу плату наймали інших. На біржах почали реєструвати безробітних, на початок червня 1918 р. їх налічувалося близько 200 тис. осіб.

У надзвичайно складних умовах розпочалася розбудова українських збройних сил. Як кадровий військовий, гетьман усвідомлював, що без них самостійна держава існувати не може. Йому вдалося переконати окупацій­не командування зняти заборону на формування регулярної армії. її основу становили вісім військових корпусів, у тому числі створюваних із частин Південно-Західного й Румунського фронтів. Було затверджено склад Чор­номорського флоту, чотирьох кінних дивізій, Чорноморського козачого коша та ін. До роботи в Генеральному штабі залучалися відомі військові.

Гетьманському урядові вдалося досягти помітних успіхів у справі ви­знання України на міжнародній арені. Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні відносини лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною, то гетьманат, крім них, обмінявся посольствами з 12 краї­нами світу, зокрема з Голландією, Данією, Іспанією, Італією, Швецією та ін., а також з державними утвореннями на території колишньої Російської імперії, а саме з Грузією, Кримом, Доном, Литвою. У травні—жовтні 1918 р. в Києві відбулися переговори делегації Української Держави і радянської Росії про укладення мирної угоди, яка не була підписана, оскільки російсь­ка делегація припинила подальші переговори.

Особливо помітними були успіхи гетьманату в галузі освіти, науки та культури. У всіх державних установах і військових частинах було створено курси українознавства, розпочався процес українізації загальноосвітньої школи. Поряд з наявними російськими відкривалися українські гімназії. Восени 1918р. їх засновано 150, у тому числі в сільських районах. Було прий­нято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а та­кож історії та географії України в усіх середніх школах.

234

Українська революція (1917—1920 pp.)

Відкрилися Український державний університет у Києві та Український університет у Кам'янці-Подільському. У російськомовних Київському, Харків­ському та Одеському університетах запрацювали кафедри української мови, літератури, історії та права. Вивчення рідної мови стало державною справою.

У листопаді 1918 р. було засновано Українську академію наук, що збира­лася зробити ще Центральна Рада. Першим президентом академії став ви­датний російський вчений В. Вернадський. Гетьманський уряд не шкодував коштів на культурні заклади. Влітку — восени 1918 р. були відкриті Націо­нальний архів, Національна бібліотека, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, "Молодий театр" Курбаса, Державний сим­фонічний оркестр, Українська державна капела, Український театр драми та опери тощо.

Акцентуючи увагу студентів на досягненнях гетьманського режиму, тре­ба звернути їх увагу на наростання незадоволення в українському суспільстві новою владою. Так, уже у травні 1918 р. відбулися нелегальні з'їзди україн­ських соціал-демократів та есерів, які висловили своє несхвалення уряду, а потім і небажання посилати до його складу своїх представників. Про намір вести рішучу боротьбу з існуючим ладом було заявлено на всеукраїнських з'їздах селян та робітників, до них приєдналися залізничники, телеграфі­сти. У середині травня 1918 р. сформувався опозиційний Український на­ціонально-державний союз (із серпня Український національний союз під керівництвом В. Винниченка). До його складу увійшли соціалісти-само-стійники, соціалісти-федералісти, соціал-демократи, есери та інші політичні та громадські угруповання. Антигетьманський курс узяв Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою.

В умовах різкого полівіння мас зросла популярність більшовиків в Украї­ні. В липні 1918 р. вони провели в Москві свій І з'їзд і утворили КП(б)У як складову РКП(б), на чому наполягав В. Ленін. Відновленню революційного возз'єднання України з Росією, що у ленінців не викликало ніякого сумні­ву, мало сприяти повстання проти інтервентів. Справді, в серпні 1918 р. більшовики зробили спробу розпочати загальний збройний виступ проти окупантів, але зазнали поразки через відсутність підтримки широких мас населення України.

На початку листопада 1918 р. режим П. Скоропадського втратив і зовніш­ню військову опору. Закінчилася Перша світова війна, і перед державами Ан­танти капітулювали Німеччина та Австро-Угорщина, в яких до того ж також відбулися революції і постало питання про виведення їхніх військ з України. В таких умовах 14 листопада гетьман розпустив уряд і доручив херсонському по­міщикові С. Гербелову сформувати його новий склад, у якому не було б осіб, пов'язаних дружніми відносинами з німцями. Одночасно було оприлюднено грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою російською державою.

Студентам слушно наголосити, що в той же день Український національ­ний союз утворив Директорію з п'яти осіб (В. Винниченко — голова, члени — С Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко) для керівництва по-

235

Тема 7

встанням проти гетьманського режиму, після повалення якого передбачало­ся визначити форму державної організації УНР. Центром, де формувалися збройні сили Директорії, стала Біла Церква, куди прибули спочатку С. Пет­люра, а потім й інші її члени. Було підготовлено звернення до населення, в якому повідомлялося, що гетьманська влада має бути "дощенту" знищена, а гетьман оголошувався "поза законом". 16 листопада 1918 р. Директорія до­мовилася з німецькою солдатською радою про нейтралітет, а 17 жовтня її військові частини зайняли Білу Церкву, Фастів і вирушили до Києва.

На бік Директорії перейшли загони січових стрільців під командуван­ням Є. Коновальця, Сірожупанна дивізія, Чорноморський козачий кіш та деякі інші. Але головне, що проти гетьманського режиму виступали сотні й тисячі селян, вливаючись у збройні сили повстання, які 21 листопада 1918 р. оточили Київ. 14 грудня німці залишили місто, а до нього увійшли січові стрільці. Того ж дня гетьман зрікся влади, Директорія оголосила його поза законом, і він виїхав до Німеччини, де й провів останні роки життя. 19 груд­ня 1918 р. до столиці прибула Директорія. На Софійському майдані відбу­лися молебень і військовий парад з приводу здобутої перемоги.

Отже, на завершення треба зробити висновок, що Українська гетьмансь­ка держава 1918 р. була об'єктивно необхідним станом визвольних змагань. Вона становила спробу перевести Українську революцію на конструктивний шлях, відмовитися від радикальних соціалістичних перетворень і спряму­вати головні зусилля на розбудову та зміцнення державності.

Але режиму гетьмана П. Скоропадського не вдалося консолідувати ши­рокі політичні кола навколо незалежності України. Він не знайшов спільної мови з українськими політичними партіями, які, скориставшись незадово­ленням широких верств населення соціально-економічною політикою П. Скоропадського, підняли проти нього повстання, що й привело до падін­ня його влади.

Основні терміни і поняття

Автономія — право на самоврядування певної частини держави в еконо­мічних, соціальних, культурних, а подекуди і політичних питаннях у пе­редбачених межах.

Демократія — форма політичної системи суспільства, побудована на ви­знанні народу як джерела влади, на принципах рівності та свободи. Офіційно визнаються влада більшості при збереженні права меншості, рівноправність громадян, верховенство закону. Передбачається відповідна форма держав­ного ладу та органів законодавчої, виконавчої, судової влади.

Демонстрація — прилюдне висловлення суспільних настроїв, політич­них поглядів, солідарності, вимог чи протестів шляхом організації мітингів і процесій тощо. Може мати стихійний, організований характер і привести до радикальних змін у зовнішній і внутрішній політиці країни.

236

Українська революція (1917—1920 pp.)

Конституція — основний закон держави, що має найвищу юридичну силу і визнає її суспільний і адміністративно-територіальний устрій, вико­навчу та судову владу й основні права й обов'язки громадян.

Окупаційні війська — війська певної країни, що тимчасово перебувають на території іншої держави у зв'язку з її окупацією.

Суверенітет — незалежність держав від інших країн у зовнішній і внутрішній політиці.

Персонали

Грушевський Михайло (1866—1934) — видатний український історик, громадсько-політичний і державний діяч; голова Української Центральної Ради.

Дорошенко Дмитро (1882—1951) — громадський і державний діяч, вче-ний-історик, публіцист, один із засновників Центральної Ради, крайовий комісар Тимчасового уряду в Галичині та на Буковині, губерніальний комі­сар Центральної Ради на Чернігівщині.

Єфремов Сергій (1876—1939) — громадсько-політичний і громадський діяч, письменник, журналіст, літературознавець, член Центральної та Малої Рад, заступник голови УНР, генеральний секретар міжнаціональних справ у складі Генерального Секретаріату.

Мартос Борис (1879—1977) — громадсько-політичний діяч, учений-еко-номіст, організатор кооперативного руху; член Центральної і Малої Рад, ЦК Селянської спілки, генеральний секретар земельних справ у складі Ге­нерального Секретаріату, голова Ради Міністрів УНР (1919).

Скоропадський Павло (1873—1945) — генерал російської армії. У квітні 1918 р. проголошений гетьманом України. У грудні того ж року відмовився від гетьманської влади і виїхав до Німеччини.

Барановський Христофор (1874—1941) — громадський і політичний діяч, кооператорі фінансист, член Центральної Ради, генеральний секретар фінансів у складі Генерального Секретаріату.

Найважливіші події (дати до 1 лютого 1918 р. подаються за ста­рим стилем)