98655 / Микола Хвильовий

Микола Хвильовий (1893 — 1933)         Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893р. в селищі Тростянець, нині райцентр Сумської області. Брав участь у першій світовій та громадянській війнах, з 1921p. — живе й працює в Харкові, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — “Гарту”, “ВАПЛІТЕ”, “Пролітфронту”.       Цикли памфлетів М. Хвильового — “Камо грядеши?”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму”, полемічний трактат “Україна чи Малоросія?” сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925 — 1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман “Вальдшнепи”) викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.       Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. “Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми”.       Перші поетичні збірки М. Хвильового — “Молодість” (1921), “Досвітні симфонії” (1922), поема “В електричний вік” (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Ефремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів “Сині етюди” (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели “Я (Романтика)” — такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи. Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції.       Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, “українському буржуазному націоналізмі”, “намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської”. В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933p.        

Аналіз Я (Романтика)

«Я (Романтика)» — психологічна новела Миколи Хвильового, ідеєю якої є фатальна невідповідність між ідеалами революції та методами їх досягнення, засудження більшовицького революційного фанатизму.

Присвята

«Я (Романтика)» має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», новелі М. Коцюбинського, де душа головного героя, батька, у якого померла донька, подібно до душі «Я» подвоїлась (у ній відбувається боротьба між людиною, що страждає від втрати дитини, та художником, який намагається зафіксувати усі деталі смерті, щоб у майбутньому використати для творчості). У М. Хвильового центром уваги є душа ліричного героя, що змагається між революційним обов’язком та гуманістичним началом.

Сюжет

Твір починається з опису матері, яку оповідач порівнює з образом Діви Марії: »воістину моя мати — втілений образ тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.»

Раптово автор переносить читача у будинок розстріляного шляхтича («фантастичний палац»), у якому збирається «чорний трибунал комуни». Один за одним без суду та слідства ухвалюються вироки: «Розстрілять!» Після чергового засідання голова трибуналу вирішує пройтись обложеним містом, щоб побути на самоті. Потім він повертається додому, де мати:

«… бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.»

У центрі уваги наступної картини динамічний рух кавалеристів, що рухаються «з позиції на позицію», гарматні вибухи та грім блискавиць. Несподівано сцена змінюється на інтер’єр княжого будинку, в якому продовжує працювати штаб Духоніна. Опісля кількох розглянутих справ до кабінету заводять групу черниць, що звинувачується у веденні агітації проти комуни. Серед інших главковерх впізнає рідну матір. Цілу ніч він «розбирає діла», але вже твердо знає, як вчинить. В обід до нього приходить Андрюша і починає переконувати «Я» відпустити з-під варти матір. Їхню розмову перериває грім снаряду: ворог наступає. Черниць вирішують розстріляти під час відступу за містом. Доктор Тагабат перед розстрілом підходить до голови трибуналу та промовляє:

«Ваша мати там! Робіть, що хочете!»

Той, мов у маренні, підходить до засудженої та фанатично убиває її.

Найбільшу увагу в плані розкриття психології мрійників, романтиків революційної доби заслуговує новела «Я (Роман­тика)», у якій розкрито душевний конфлікт між старим і новим. Відомий літературознавець О. Білецький зазначав, що твір «силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі».

М. Хвильовий присвятив новелу «Я (Романтика)» «цвітові яблуні» М. Коцюбинського. По-перше, М. Хвильовий-прозаїк був пильним учнем М. Коцюбинського. По-друге, у «цвіті яблуні» теж виведено персонаж із роздвоєною свідомістю; це письменник, який, переживаючи трагедію смерті власної дитини, одночасно відчуває й муку батьківських почуттів, і роботу письменницької пам’яті. Для нього навіть момент смерті дитини стає творчим матеріалом — поза контролем свідомості, поза його волею. Він страждає, зневажає себе, але не владен будь-що змінити. Однак торжествує в цій трагедії творча, життєстверджуюча сила.

Письменник розкриває глибини підсвідомості персонажа. Але при цьому показує, що він сам несе повну відповідальність за вчи­нене. Його вибір був свідомим, і злочин його непрощенний.

Ідейно-художній зміст

Новела «Я (Романтика)» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами. «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя нестерпна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим пре­красним печальним образом».

Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері «дві кришталеві росинки». Чому ж у чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманності й фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник хоче допомогти осмислити про­тиставлення світлого й чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели.

З одного боку — це інструмент, який повинен вершити рево­люційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніж­ною, яка невидимою силою любові зв’язана з матір’ю.

М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина», — підкреслює головний герой. Отже, хочеться вірити, що цією люди­ною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу. Але між двома началами терзається душа «м’ятежного сина: Андрія і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця». Герой не бачить виходу. Саме в такі хвилини він, кому­нар, викликає співчуття.

Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, заки­нув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни…».

Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який у критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше почи­наємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, уби­ває почуття справедливості, почуття розуміння добра й правди, руйнує людську особистість, людське «я».

«Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни». цими сумними словами закінчується трагічна новела — драма роздвоєності людської особистості, примушуючи замис­литися над високістю матері, яку вбиває блудний син. А Укра­їна, котра породила революціонера, якого морально знівечила абстрактна ідея, прощає йому цей смертний гріх.

Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрідним викриттям жорстокості та несправедливості нової системи. Нама­гання вбити в собі людину, убити добро в ім’я фанатизму, при­водить до переродження в дегенерата.

Разом зі своїми героями письменник шукав вихід із лабірин­тів історії, помилявся й пророкував, свято вірив і люто ненави­дів, і нарешті, не витримав дуалізму сучасної йому доби. Про­лунав постріл…

Проблематика твору

1. Суперечність, полярність одвічного ідеалу любові, гуманізму, добра, традиційних етичних цінностей, вироблених християн­ською цивілізацією — з одного боку, і служінням ідеї абстрак­тного гуманізму, фанатизму, фальшивої романтики — з другого.

Висновок

Ідея цього глибокого філософського твору полягає в тому, що на крові не може постати гуманне суспільство, фанатизм убиває в людині людину, гармонійна світобудова виключає насильство як шлях її досягнення. Новела Миколи Хвильового «Я (Роман­тика)», як і вся література «розстріляного відродження», про­йнята пафосом гуманізму.

«Кіт у чоботях» Продовженням осмислення «непростих» для автора питань є новела «Кіт у чоботях» (1921 p.). Революція в його творах часто з'являється в жіночих образах: Матері, Марії, Жінки. Справжнім символом революції виступає жінка товариш Жучок в новелі « Кіт у чоботях». З глибокою задушевністю, сонячною привабливістю зображує митець отого «кота в чоботях», товариша Жучка — жінку, яка є самовідданим борцем за революційні ідеали, нарівні з чоловіками безстрашно долає труднощі, щоб вибороти щасливе майбутнє. Письменник простежує за духовним зростанням сільської жінки, яка починає усвідомлювати свою причетність до величних діянь. На думку автора, навіть ім'я героїні «не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо. А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом чи сріблом». Письменник у роздумах, у пошуках художніх засобів, які б допомогли йому створити гімн жінці. І хоча в роздуми автора закрадається сумнів про доцільність створення гімну, проте твір дійсно підносить жінку, яка віддала своє життя революції і, на жаль, стала зайвою в житті. Портрет «кота в чоботях» поданий короткими, але досить влучними штрихами, які вимальовують звичайну, просту жінку: «Я не хочу ідеалізувати товариша Жучка, — пише автор, — я хочу написати правду про неї—уривок правди, бо вся правда—то ціла революція ». Дійсно, в новелі зображене звичайне, трохи буденне, але героїчне життя, через яке пройшла головна героїня, яка вірила, що невдовзі настане «сонячний вік, і ми до нього йдемо...». Перебіг подій письменник зображує короткими, емоційними реченнями: «Зима, хуга, буруни, іще буруни... Потяг, залізниця й рейки, рейки в степ». Чути, як вистукують колеса поїзда: «На Кубань!» І в цьому ешелоні жінка, «кіт у чоботях», яка нарівні з усіма йде в бій, дістає дрова, коли паровоз зупиняється без палива, «нам обід варить, вона наша куховарка — і тільки. Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку «Что такое коммунизм?» Ця проста неосвічена жінка вміла говорити з бійцями, виступати на мітингах, а коли закінчилась революція, — пішла своїм життєвим шляхом, але не повернулася до своїх буденних справ, а стала, наприклад, секретарем ком'ячейки або поділа ще яку-небудь посаду. З болем та іронією автор зображує сцену зустрічі « кота в чоботях » зі своїм однополчанином, коли вона не спромоглась на щось тепле й людське, нагадала тільки, щотреба «зарєрістріроваться в ячейке». «Ясно: минуло стільки-то часу. Товариш Жучок дочитала-прочитала «Что такое коммунизм? »... І тільки.» Прочитала, але усвідомила тільки те, що вона керівник, і такі, як і вона — вершителі людських доль. Навряд чи присвятив би автор гімни такій людині. Куди ж поділась та чиста і чесна жінка, «з бузинковим поглядом»? «Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях революції. Зник товариш Жучок», залишилась лише ходяча інструкція. Ось в чому полягає трагедія не тільки життя людини, а й трагедія революції. На якусь мить здається, що не все ще втрачено, що в цій жінці залишилось щось людське: Жучок заговорив по-людськи й розповів про свої нелегкі дні юності, але то було лише на мить — цій жінці вже не змінитися. Над людьми вчинено злочин — їх отруєно фанатичною ідеєю. Останні рядки новели звучать так: «Я не збираюсь викликати у вас сльозу. А от маленький подвиг — це без сумніву». Про який подвиг йдеться, коли «загублено справжніх Жучків, з'явилися Жучки під номерами 2, 3, 4... І не знаю, ще скільки є». Новела «Кіт у чоботях» написана в імпресіоністичній манері: автор зобразив не типовий характер, а колоритну індивідуальність. За визначенням О. Білецького, жанрові ознаки новели «Кіт у чоботях» мають багато спільного з прозою Г. Хоткевича, Н. Кобринської, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Новела Хвильового знаходиться на межі модерністської і реалістичної прози з елементами імпресіонізму. Новела сповнена героїчним пафосом. Звичайно, події, відображені в творі, вимагали особливого світобачення. Але за тією героїко-романтичною дійсністю не зникає відчуття реальності. І тому в тканину твору поступово проникає легка іронія. З перших рядків твору товариш Жучок — стримана, мужня, безстрашна. У битвах і в перервах між ними, коли «упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди», а потім поверталася пізно «завжди в зажурі», вона була бійцем революції. Згодом вона стала іншою, хоч і намагалася бути корисною людям, потрібною суспільству. Тому «вона бігала, метушилася, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання», щоб говорити «про право куховарки» й таке інше. Але ж це зовсім не відповідає тій високій меті, тим ідеалам, за які вона і її товариші гинули в боях. А звідси — іронія і навіть сарказм. Тему новели «Кіт у чоботях» можна визначити не просто як показ жінки в роки революції, а якого згубного впливу завдають хибні ідеї людині, перетворюючи її на бездумного виконавця, чиновника. Ідея новели — засудження суспільної системи, що, прикриваючись хорошими гаслами, перетворювала вірних їй людей у фанатичні механізми, якими можна маніпулювати. Письменник-комуніст був розчарований тим, як комуністичні ідеї втілюються в життя, яких потворних форм вони набирають. Уже заголовок новели несе у собі глибокий підтекст. З одного боку, «кіт у чоботях» — щось близьке, тепле, домашнє й казкове («Знаєте малюнки з дитинства: « Кіт у чоботях »? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осені»). З іншого — «не в свої взувся»: тонкі котячі лапки — у чужих черевиках, до яких він не доріс. Так і товариш Жучок. Приміряла на себе великі ідеї комунізму, але так і не змогла осягнути — не доросла. Лише усвідомила, що їй, малограмотній, але партійній куховарці, партія дала право розпоряджатися чужими долями, карати і милувати на правах секретаря ком'ячейки. Ідея, що «кожна куховарка може керувати державою», виявилася такою заманливою, що заради неї можна пожертвувати навіть бойовою дружбою. Але вона вірила в корисність і необхідність своєї справи, тому «...бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили про аборт, про кохання, про право куховарки. Кричали: — Геть сім'ю! — Хай живе холоста женщина! А для плодючої женщини казали: — Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачечні й т. д., й т. ін. — ...Товаришу Жучок, можна двох любити? — Це залежить від того, як ви знаєте матеріалізм. Я його погано знаю, а тому й "воздержуюсь". Проте виявляється, що і в ній може прокинутись щось людське: і їй буває соромно, і сумно, і що не знаходить вона усіх відповідей на свої питання в партійних книжках. Письменник проникається жалем за загубленою долею. Його іронія зникає: «Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря — повісив на ліхтарі козак. Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко. Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста». Справа в тім, що таких людей, як Жучок, було багато, але всі вони розчинились як особистості, і невідомо, в ім'я чого вони здійснювали свої подвиги. На ці питання дала відповіді лише історія. А Миколі Хвильовому і його сучасникам треба було робити висновки самостійно, самим робити свій вибір. “Мати”

Трагедійного звучання набуває образ жінки у новелі М. Хвильового “Мати” . Невипадково письменник і в цьому творі, і в багатьох інших детально вимальовує жіночі образи, адже жінка, за світовідчуттям українців, — це берегиня роду, носій його традицій. Проте у збурених обставинах перших десятиліть XX століття роль жінки — народжувати і виховувати — доповнюється ще одним штрихом: ціною власного життя рятувати дітей від жорстокості т а абсурдності світу, поділеного на класи, на непримиренні ворожі табори. І найдраматичніше те, що лінія такого протистояння часто проходила через одну сім’ю, родину, краючи ї ї навпіл. Подібна колізія осмислювалась 10. Яновським у новелі “Подвійне коло” (з роману "Вершники”), у поезії П . Тичини “Три сини”. Рядки з неї стали епіграфом до новели М. Хвильового:

Приїхали до матері та три сини:

Три сини вояки, да не однакі,

Що один за бідних,

Другий за багатих...

Цей епіграф містить у собі ядро майбутніх подій, передбачає їх , а також є своєрідним заспівом і, що важливо, наближеним до думи. Новела М. Хвильового теж позначена фольклорними впливами — тон її розповіді нагадує прозові народнопоетичні жанри: казки , легенди. Та й зображення двох братів-антиподів (“один завжди носив чистенький костюмчик та вже з дитинства зростав н а негативного типа, а другий і не знімав засмальцьованої сорочки. Одного мати мусила годувати пахучими сосисками..., а другий їв чорний хліб з олією”) теж витримане у фольклорному стилі. Однак, якщо в народних казках молодший син ніколи не втрачав людської подоби, залишаючись добрим і людяним, то у творі М. Хвильового обидва брати, потрапивши у вир громадянської війни,опинившись по різні боки барикад, перетворилися на сліпих фанатиків ідеї, забули про найсвятіші — християнські — приписи людської моралі. Письменник психологічно вмотивовує вибір життєвого шляху братами. Один із них навчався в гімназії, здобув освіту, і мати намагалася забезпечити йому достойне життя ціною неймовірно виснажливої праці (“цілий день вона шила сорочки т а костюмчики і зовсім не мала часу розмовляти з своїми любими синами”). Проте навчати другу дитину жінка через матеріальні нестатки вже не могла, тому самостійне життя Андрія почалося з містечкової кузні. Не дивно, що Остапа супроводжувала весела усмішка, а Андрій "дивився на світ суворим поглядом незадоволеної людини” . М. Хвильовий акцентує увагу на тому, що саме матеріальні умови визначили шляхи братів у вирі громадянської війни: Остап служить у білогвардійській армії, а Андрій потрапляє до лав більшовиків. Однак я к пояснити їхнє ставлення до матері, я к а порівну між синами розподіляла свою доброту, ласку, тепло душі? Від чого зачерствіли серця хлопців?

Чому нелюдська ненависть пролягла поміж братами? Чому Остап безапеляційно заявляє білогвардійцям: “... хочу я довести вам, що для мене в боротьбі нема і матері". Абсурдність ситуації розв’язати може лише смерть. Такий підтекст прочитується уже в перших рядках твору. Герої носять імена синів Тараса Бульби, бо їхній батько, бідний і зворушливо наївний кравець, марив старовиною, козацьким давнім лицарством. Його сини не стали лицарями, криваві будні воєн, класова ворожнеча, ігнорування гуманних принципів людської спільноти уподобили їх до звірів. Мати не пізнає Остапа — “перед нею стояла сувора і без кінця далека їй людина. Це вже був не той Остап, що обіцяв їй годувати її смачними цукерками. Це було втілення незнаної їй хижої мудрості” . Таким ж е далеким і чужим видається їй Андрій. У розпачі жінка підставляє під сокиру старшого сина власну голову, рятуючи меншого.

Зображена М. Хвильовим колізія нагадує біблійну легенду про Каїна т а Авеля, злочинця і невинну жертву. Давній переказ у XX столітті під пером письменника набуває нового звучання — Остап і Андрій, засліплені ненавистю і пролитою кров’ю, нагадують виродків, а їхня мати — це втілення самопожертви і безмежної любові. Вона також уособлює Україну, розіп’яту на хресті братовбивчих революційних потрясінь.

Солонський Яр

* «До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися. Стоять стіною, хмуряться. В гущавину доріжка по папороті, повз сизих кущів, до Солонського Яру. Солонський Яр: яр і село. В селі пахтить дубовим молодняком…»

Тах розлого починає свою новелу «Солонський Яр» М. Хвильовий. І такий ліричний початок нагадує чимось нашу класичну літературу і насамперед М. Коцюбинського. Але й тут уже свій, власний штришок — уміння будувати фразу без присудка. («В гущавину доріжки по папороті..») Уміння відразу вводити читача в незвичну атмосферу, будити уяву, фіксувати увагу на важливому: «Солонський Яр — природна фортеця.

* Солонські острожники казали: * Є Холодний Яр, а це — Солонський Яр… Атож… * А в Мликківській волості скаржилися: * І сукини сини! Прахвости! Чортового батька видереш їх * відтіля. * Чухали потилиці, збиралися на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці. * Яку тут прахтіку зробити? Га?»

І за цією короткою розповіддю, за невимушеною буденною розмовою постає правдива картина життя. Млинські селяни байдужі до всього, що робиться довкола. Вони не хочуть виступити на боротьбу з бандитами Солонського Мру. Може, пронесе. Ліниво збираються на сходку, раптом минеться. Та вночі знову було пограбування. Ну і  що? Не мене ж. Висловили своє обурення, і все… і тільки Сашко Гордієнко не отримався. У цій короткій розповіді — епізод величезної трагедії в житті людини, душевна драма чоловіка. Зверніть увагу на окремі деталі: «низенький чоловік», «обідрана свитина», обличчя «стягнуло зморшками» ніби «плаче», «полапав», «погладив» хустину «ніжно й ледве чутно» — Дуньчина… І раптом зник.., Ми предметно відчули душевний біль, жаль і страх цього селянина.

І може тому, що «темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху», може, тому не зміг змиритися з усім, що діється в їхньому селі і піднявся на нерівний бій Савко, голова волосної ради. Він не хотів розділити долю покірних, байдужих, і частково заляканих селян. Савко став на боротьбу з бандитами і гине. І лише його смерть сколихнула село, пробудила від дрімоти і байдужості, скинула страх з їхніх душ. Двома останніми реченнями письменник відтворює це пробудження. І ту силу, яка піднялася на боротьбу з ворогами: «…А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців.

Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром». Тут чітко окреслено характер молодого голови Млинської волосної ради, який мужньо стоїть на позиціях борця за народну владу.

Ця героїко-романтична новела зі збірки “Сині етюди” належить до раннього періоду творчості М. Хвильового, коли письменник безоглядно вірив у те, що революційні зміни знаменують собою початок нової щасливої ери. Щоб змалювати драматизм часу, автор відтворює окремі яскраві епізоди, вихоплені з виру тогочасного життя. Динамізм і бурхливість епохи письменник передає за допомогою кінематографічної фрагментарності, уривчастості фрази, схвильованості інтонацій. Композиційно новела складається з чотирьох частин, кожна з яких — закінчений епізод, позначений драматичною напругою: сходка; рейд на Голохватський край Солонського Яру:

“У кожній хаті було розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу”; упізнавання крадених речей на базарі; смерть Савки. Поєднані рукою майстра, вони складають цілісну картину, яка відтворює реалії 20-х років. Селяни настільки налякані, затуркані, що байдужі до власної долі: вони терпляче зносять пограбування солончан, бояться упізнати своє “шмаття”, конфісковане в злодіїв. Промовистим є епізод із низеньким чоловіком в обідраній свитині, він — один із багатьох покривджених, але пасивних млинківських селян:

“Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче. Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив:

— Конечно, Дуньчина... Дуньки моєї... Але раптом зник кудись: впірнув у натовп”.

М. Хвильовий майстерно передає психологію несвідомої селянської маси: моя хата скраю. Страх настільки опанував людьми, що на боротьбу зі злодіями відважується лише волос­ний голова Савка із загоном міліціонерів, колишніх партизан. Не тільки окремими деталями, штрихами письменник відтворює пасивність млинківчан, як і здатні хіба що на обурення або застереження (“І сукини сини! Прахвости! Чортового батька видереш їх відтіля”; “Яку тут прахтіку зробити? Га?..”; “Ти гляди, Савко, п’ять предсідателів ухекали”), а й у формі авторського відступу, прямо висловлюючи своє ставлення до зображеного: “... Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на об­ніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху”. Проте письменник вірить, що сер­ця мільйонів обездолених можна запалити “комуністичним сяйвом”. Цим авторським відступом починається четверта, кульмінаційна, частина новели, у якій розповідається про смерть Савки. М. Хвильовий ніби зупиняє мить, змальовує її у різноманітті зорових і слухових образів. Свист вітру, цокіт копит, гуркіт пострілів — тривожна атмосфера нагнітається тим, я к Савка обороняється з-за кінського тулуба, як випускає останню кулю, як, ускочивши в перший на його шляху двір, ховається під коморою. Художньою логікою подій письменник підводить читача до висновку про неминучу загибель молодого млинківського голови, але автор і далі уповільнює час, підсилюючи ще одним штрихом пасивно-споглядальну позицію селян: