98655 / Максим Тадейович Рильський

Максим Тадейович Рильський (український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч) народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Рильський Тадей Розеславович, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського й княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Дід був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений. Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області). 1902 року помер його батько, і родина переїхала з Києва в Романівку. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім у приватній гімназії в Києві.                Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Після приватної гімназії Рильський у 1915 — 1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.                Pильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926).                У 1920-х роках вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».                Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВД у 1931 році, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.                Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилася на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944 — 1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.                Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його в Києві, на Байковому кладовищі.

Щоб охарактеризувати стиль письменника, треба брати до уваги, з одного боку, темперамент, світогляд письменника, його естетичні уподобання і, з другого,- образи людей, події, факти дійсності, які він відбирає, узагальнює, дає їм оцінку, а також типові для нього художні засоби, особливості його мови. Отже, особливості стилю виявляються як у змісті, так і в формі художніх творів. Різноманітність індивідуальних стилів свідчить про багатство талантів у народі, який їх породив, про багатогранність життя, відображеного в літературі.

Які ж основні риси індивідуального стилю Рильського періоду його поетичної зрілості? Стиль Рильського, як і сам поет, весь час був у русі, розвивався. «Простоту радісну узявши за закон», поет прагнув досягти (і досягав) пушкінської ясності і «нечуваної простоти», гармонійного злиття ідеї й образу, змісту й форми. Ось естетичне кредо поета:

• Лише дійшовши схилу віку,

• Поезію я зрозумів

• Як простоту таку велику,

• Таке єднання точних слів,

• Коли ні марній позолоті,

• Ні всяким викрутам тонким

• Немає місця, як підлоті

• У серці чистім і палкім,

• Коли епітет б’є стрілою

• У саму щонайглибшу суть,

• Коли дорогою прямою

• Тебе метафори ведуть…

• («Поетичне мистецтво»).

Великому майстру художнього слова, який досконало володів усіма формами класичного віршування, була ненависною гра в слово, формалістичні викрутаси. Всі художні засоби поета визначались його емоціями, думками:

• Слова повинні буть покірні

• Чуттям і помислам твоїм,

• І рими мусять бути вірні.

• Як друзі в подвигу святім.

• («Поетичне мистецтво»).

Характерною рисою поетичного стилю Рильського є органічне поєднання багатогранного бачення світу, неповторність і краса емоцій та глибина роздумів над явищами дійсності. Поет багато подорожував, зустрічав різних людей, а головне, мав найвищий дар - дар людинознавця. Конкретний матеріал дійсності постійно живив серце і уяву поета, був тим грунтом, на якому проростали глибокі політичні, філософські і естетичні роздуми Рильського - на зразок віршів «Мости», «Троянди й виноград». Не випадково одним з найбільш поширених і улюблених ліричних жанрів Рильського є медитація. Чимало віршів поета своєю ідейною гостротою і художнього формою тяжіють до публіцистики. У віршах цього жанру поет продовжує публіцистичні традиції Тараса Шевченка («Я не нездужаю» та ін.), Івана Франка («Товаришам із тюрми»), Лесі Українки («Досвітні огні»), а також своїх улюблених російських поетів Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Миколи Некраоова, а із своїх старших сучасників - Володимира Маяковського.

Публіцистичний струмінь не накладав на поезію Рильського відпечатку декларативності, бо поет здебільшого «урівноважував» публіцистику образним, художнім відтворенням думок і почуттів нашого сучасника. Гостро-політичні, публіцистичні за своїм характером в і р ш і-з а-клики («За мир», «До поляків»), вірші-послання («Народам світу», «Бійцям Південного фронту»), вірші-гімни («Партія», «Слово про Партію», «Слава російському народові») та багато інших - це зразки лірики. З особливою пошаною і любов’ю поет пише про людей вільної творчої праці. Поет славить працю,

• Бо тільки з праці виростає подвиг,

• Бо тільки з праці родяться герої,

• Бо тільки з праці геній постає.

• («Триптих про кобзарів»),

Рильський опоетизував працю чабанів і свинопасів, народних селекціонерів і трактористів, учених і поетів, артистів і народних кобзарів, створив багато чудових л і-ричних портретів людей нашого часу. Прикладом можуть бути вірші «Тодось», «Нові люди», цикли «Подорож на Закарпаття», «Щедрість». Великий поет був закоханий у красу природи, мав спостережливий зір художника і розум ученого, який думає про збереження і умноження краси і багатства рідної землі. Пейзажні малюнки Рильського часто «оживлені», персоніфіковані. Природа ніби «співрозмовник» поета, перед яким він висловлював свою радість і свій смуток. Тонке багатогранне відчуття природи, яке, наприклад, знайшло своє могутнє виявлення у вірші «Туга за молодістю», свідчить про велике серце поета, красу і неповторність його емоцій:

• …Жаль світанків тих, які лиш раз палали,

• Тих неповторних гроз, що в вічність одблищали,

• І пертих трепетів у серці й на устах,

• І першої весни, що зникла, ніби птах…

• Жаль просвітів між хмар, блакитних і легких,

• І льоту ластівки, що над землею мчиться,

• Грозу віщуючи, як синя блискавиця,

• І гаю млистого, що ніби обважнів

• Од щастя, од роси, од туги й солов’їв.

Максим Рильський умів опоетизувати звичайне, буденне, побачити в ньому красу соціалістичного життя. Так, велич радянської Батьківщини розкривають деталі, які піднесені талантом поета до рівня символів: «удар молотка і руль тракториста невтомний, і скелі розбиті, й покірна ріка, комбайни і домни» («Моя Батьківщина»), У багатьох своїх творах поет досяг гармонійної єдності змісту і форми. Його майстерність, як і кожного видатного письменника,- це не сума готових художніх прийомів, а високий рівень ідейно-художнього зображення дійсності. Рильський уміє піднести найважливіші ідеї часу по-своєму, втілити їх в оригінальні образи яскравими художніми засобами. Максим Рильський мав свої улюблені теми, розробці яких він приділяв найбільше уваги.  Щоб розкрити улюблені теми, ноет шукає і знаходить цікаві факти минулого і сучасного, своїм талантом підносить їх до рівня символів - образів великої узагальнюючої сили. Поет створює ліричні портрети рядових людей нашої країни, які своєю працею наближають «сяєво такого дня, якому душу я ладен віддати» («Записна книжка»). Ранок і день, весна і літо, теплі дні збирання виноградіду - це символи великих етапів у житті нашої країни.

Своєю творчістю М. Рильський довів нев’янучість і красу такої форми вірша, як сонет. Ця строга форма, що не терпить слова зайвого, служить у Рильського, зокрема, для створення ліричних портретів видатних діячів культури («Франко», «Два сонети про Горького»), для роздумів про мистецтво («Сікстинська мадонна», «Афродіта Мілоська»), для вислову важливих політичних думок («Незгасна зоря», «Весна людськості»). Поезія Максима Рильського надзвичайно багата жанрами. В ліриці - громадянські (політичні) вірші, вірші-порт-рети, вірші-роздуми, пісні, пейзажні малюнки. Поеми його завжди мають ліро-епічний характер. Написана в часи тяжких випробувань народу, поема «Жага» своєю розмаїтістю розмірів і стильових переходів нагадує поему Тараса Шевченка «Гайдамаки».

В українській літературі М. Рильський займає визначне місце як майстер мови. Він прекрасно володів живою мовою народу, створював на її основі нові лексичні форми. Прикладом можуть бути вищенаведені складні епітети, а також новостворені дієслова, іменники і т. д. Так, про дружню зустріч композиторів Лисенка і Чайковського в Києві поет говорить: «Високий дух їх благородив» («Над Дніпром» ), а творчу працю радянських людей поет характеризує неологізмом: «Людина обертає в сад пустині і в стоко-лосся колос оберта…» («Весняні води»). Національна своєрідність поезії Рильського в багатій барвистій мові, в широкому використанні образів і художніх засобів фольклору та розвитку кращих традицій пись-менників-класиків, у створенні національного характеру українця радянської епохи. 

Максим Рильський — оригінальна творча індивідуальність, поет з власним стилем. У чому ж особливість сучасного поетичного стилю М. Рильського? Поет у своїх кращих творах досяг гармонійності змісту і форми. Майстерність М. Рильського, як і кожного видатного поета, — це не сума готових художніх прийомів, а дійсно високий рівень ідейно-художнього зображення дійсності. М. Рильський уміє піднести найважливіші ідеї часу по-своєму, утілити їх в оригінальні образи яскравими художніми засобами. Поет має свої улюблені теми, яким він приділяє найбільше уваги. Провідні теми його творчості — любов до Вітчизни, дружба народів, творча праця нашого народу на благо своєї країни, боротьба за мир тощо. Для розкриття улюблених тем М. Рильський має й улюблені образи (здебільшого символічні: міст, незгасна зоря, весна людськості, пишне літо та ряд інших). Повторюючись у нових творах поета, ці образи не створюють враження одноманітності, бо завжди сяють новими гранями, викликають нові думки й емоції. Поезія М. Рильського характеризується багатством і красою тропів (порівнянь, епітетів, метафор, символів). Так, значення пісні в житті народу поет розкриває епітетами і порівняннями: Як сонце наше благовісне, Як віщий білокрилий птах... («Слово про рідну матір») Вдало поет уживає і народні епітети: «За колоски налиті... За руки працьовиті...» («За мир»); «Свят союз наш...» («Україні»). Особливо поетові вдаються складні епітети: вікопомний (подвиг), злотостеблі (ниви), непоборно-сміла (Радянська Армія), мудро-ласкавий (усміх). Часто як складові частини таких епітетів Рильський використовує емоціонально-красиві слова: крила, огонь, грім. У творчості поета гармонійно поєднуються глибокий ліризм і публіцистична схвильованість, які відповідають різноманітним обставинам життя.

Характерною рисою творчості Рильського є багатогранне бачення і відображення дійсності. Поет створює образи, які діють на різні чуття людини (зорові, слухові, смакові тощо), зачіпають багато струн людського серця. Максим Рильський — майстер стислих висловів, які звучать як афоризми. Великої поетичної сили поет досягає завдяки стилістичним фігурам (анафора, звертання, риторичні запитання і оклики). Прикладом вдалого використання фігур можуть бути вірші: «Слово про рідну матір», «За мир», «Моя Батьківщина» та інші. Поезія М. Рильського відзначається жанровим багатством в ліриці й ліро-епічних творах, музичністю, різноманітністю віршованих розмірів, строфічної будови. У нього зустрічаються різностопні ямби, хореї, трискладові розміри (дактиль, амфібрахій, анапест), різні поетичні строфи та форми: терміни («Бакинські терцини»), шестирядкові («Пісня про братерство»), семирядкові («Нащадок»), октава («Радянській жінці»), сонети («Незгасна зоря», «Весна людскості», «Франко»), навіть онєгінська строфа («Пушкінській дім в Одесі» в циклі віршів «Подорож»). В українській літературі М. Рильський займає визначне місце як майстер мови. Він прекрасно володіє живою мовою народу, створює на її основі і нові лексичні форми.