98655 / Олесь Гончар

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава. Після смерті матері, коли хлопцеві було три ро­ки, Його забрали на виховання до бабусі в слободу Суху на Полтавщині. За­кінчивши середню школу, він навчався в технікумі журналістики, працював у газетах, захопився літературною творчістю.

1938 року Гончар вступив на філологічний факультет Харківського уні­верситету Однак у навчанні довелося зробити кількарічну перерву: 1941 ро­ку він іде добровольцем на фронт у сісладі студентського батальйону. На вій­ні був старшиною мінометної батареї, був двічі поранений. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті. Після війни 1946 року закінчив Дніпропетровський університет. Tpiі перші повоєнні роки працював над трилогією «Прапороносці», яка принесла йому успіх і визнання після публі­кації в 1946-1948 роках (роман видавався по частинах). За цей твір Гончар одержав дві Сталінські премії. Розвиваючи досягнутий успіх, письменник у 50-х роках виступає з оповіданнями, новелами, повістями, романами. Важ­ливим у творчому житті прозаїка стан роман «Людина і зброя» (1960), за яку автор одержав Державну премію УРСР ім Т, Шевченка. У цьому творі на основі особистих вражень Гончар розповів про долю студентського баталь­йону в часи вііінп. За наступний роман «Тронка» (1963) прозаїк був удосто­єний Ленінської премії СРСР.

Важливою творчою віхою став для Гончара роман «Собор» (1968), у яко­му письменник порушив важливі проблеми духовності народу, збереження історичної пам’яті, пам’яток минулої о. За це автор був підданий несправед­ливій критиці, а сам твір майже на двадцять років вилучили з літературного життя.

У 70-80-х роках вийшли нові романи Гончара: «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980). з’явилися численні повісті та новели.

Літературно-критичні статті прозаїка було зібрано в книжках «Про на­ше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).

Помер Олесь Гончар 14 липня 1995 року, похований у Кисві на Байко­вому кладовищі.

«О. Гончар вийшов на новий творчий рубіж у 50-60-х роках, опублі­кувавши "Людину і зброю" та одну з найглибших новел на тему минулої війни "За мить щастя” (1964), а також оповідання з проблеми сучасності “Крєсафт” (1963). “На косі” (1966), “Птахи над Бродшиною" (1967), роман “Тронка’’ (1963). В останньому письменник зробив спробу осмислити полі­фонізм зв'язків раціональної епохи HTP з життєвим єством людини, де спле­лися в один часовий вузол усі категорії історичного буття: минуле, сучасне і майбутнє. Як виявилось, у тих зв'язках більше суперечностей, ніж гармо­нії, Осмислюючи ці суперечності й контрасти, письменник разом з героями твору (старий чабан Горпищенко, його донька Тоня, голова робіткому Лукія Рясна, її син Віталій, капітан далекого плавання Дорошенко, начальник по­лігону Уралов та ін.) з тривогою "нагадує” читачеві, шо подальша доля люд­ська ніяк не складатиметься без кардинальних змін у моральних орієнтирах життя, без пошуку нових шляхів до світової гармонії, без плекання в душах людських добра і справедливості.

У "Тронці” “пульсуючий” характер життя і: сюжету відбивають дванад­цять композиційно завершених новел. Новелістичиість роману дала змогу авторові досягти бажаного лаконізму в мисленні і водночас значно розшири­ти спектр підтекстових узагальнень твору».

«Собор»

Олесь Гончар багато уваги приділяв зображенню духовної краси представників повоєнного покоління і викриттю їхніх негативних проявів. Роман «Собор» було заборонено літературними критиками на двадцять років.

Та хіба могла сподобатись тогочасним ідеологам правда про кар'єризм деяких офіційних осіб, риси яких уособлює в собі Володька Лобода? Саме з ініціативи таких робіт руйнувалися пам'ятки архітектури, знищувались родючі ґрунти, осушувались повноводні ріки. Дивлячись на красу дніпровських плавнів, Володька виношує руйнівну ідею: «Затопити або, навпаки, осушити?» Про Лободу і про таких, як він у романі «Собор» сказано: «Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу, він задає тон... Так, так, великий чиновник двадцятого століття. Ейнштейн ніщо порівняно з ним. Той робить відкриття, а цей вирішує. Кнопки натискає. Кладе резолюцію на твоїй долі». Такі ж чиновники вершили долі представників сільської молоді, які не мали права виїхати з села.

У самому творі можна віднайти рядки, якими Олесь Гончар передбачав реакцію чиновників на свій роман: «Треба й сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось... мислять? Лобода одразу нахмурився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм... Вічні питання їм подавай, вічні істини, їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились... Ні, розбалували ми їх!..»

«Стало, зокрема, зрозуміло, що на час виходу у світ роман поділив долю творів, які за рівнем проникливості і гостроти художніх узагальнень та завбачальності багато в чому випереджали свою добу — саме в плані акцентування на проблемах, які з плином років набули ще більшої злободенності. Властива й іншим Гончарєвим творам, ця якість виявила себе в «Соборі», може, з найбільшою силою. Принаймні перечитуючи роман, не раз ловиш себе на думці, що написаний він саме нині, а не двадцять років тому — такими першовідкриттєвими, розвідувальними ознаками твір наділений»

Центральним образом твору є образ собору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв'язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу І внутрішню силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно...»

Проте найголовнішою в творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовних табори — захисників цієї величної споруди та недругів.

Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, своя історія, свій шлях. Але єднає їх моральна чистота, виражена у їхньому відношенні до праці, до природи, до культури свого народу. Душі Єльки і Миколи, Віруньки й Івана, Ізота Лоботи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Таке уособлення непорядності як Володька Лобода не може їх морально зіпсувати.

Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він сповнений такої глибокої віри в життя, що ладен пожертвувати ним в ім'я людей. В ім'я людей будували давні майстри свою святиню, в Ім'я людей захищав її професор Яворницький від махновського розгулу, в ім'я людей став на захист собору ще один оборонець — Микола Баглай. Юнак любить свій край, в якому виріс, з пошаною ставиться до людей, до історії свого народу, до науки. На тлі собору виростає його кохання до Єльки, але при цьому собор — не пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів. Єлька, яка дивилась на собор з острахом і недовірою, після переконань Миколи збагнула, що іноді споруди бувають чистішими за людей. А пережиті дівчиною втрати і образи не залишать і сліду жорстокості на її серці. Вона палко кохає Миколу, шанобливо ставиться до дядька Ягора, щиро вболіває за Ізота Лободу. Миколине кохання допомагає дівчині розібратися у власних почуттях і поривах.

Герої Гончара надзвичайно вродливі. Вродливі не лише зовнішньо, а і внутрішньо. Наполеглива і лагідна Вірунька вродлива своїм чеканням. Вона ніби випромінює свою чистоту і вірність. Ця жінка всюди встигає — завзяття вистачає їй і на роботі, і дома, і у громадських справах. Вірунька не лише поборниця справедливості, а ще і звинувачувач людської підлості, адже саме вона викрила безчесний вчинок свого кума Володьки Лободи, який позбавив собор таблички — його охоронної грамоти.

Такою ж чистотою оповитий образ Івана Баглая. Але творення цього образу дещо відмінне, оскільки читач знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку, через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті він з'являється сам, чистий своїми поглядами, думками, розумінням свого місця в житті. Перебуваючи в чужій країні, Іван ні на мить не забував про свою. Він порівнював життя людей далекої Індії із побутом нашого народу і щиро вболівав за велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільш його захоплювало те, як «там» уміють захищати й берегти пам'ятки культури, яка доброзичливість панує серед людей. Іван мимоволі доходить до висновку, що не можна далі так жити, підкоряючись підлабузникам, кар'єристам, руйнівникам досягнень співвітчизників.

З любов'ю зобразив письменник і образ металурга Ягора Катратого. Зовні похмурий, Ягор виявляється дуже ніжною людиною. Його батьківське ставлення до Єльки сповнене турботи і вболівання за її долю. Саме цим пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний захист. Безумовно, захист в образі Володьки Лободи хибний, проте почуття Ягора справжні.

Юність проведена серед махновців, наклала на Ягорове обличчя печатку суворості. На все життя запам'ятав він зустріч з професором Яворницьким, яка дала його становленню значно більше, ніж всі попередні роки. Відбулась переоцінка цінностей. Можливо, саме ця зустріч допомогла юнакові знайти себе, а згодом стати хорошим металургом і героїчним визволителем Титана.

З надзвичайною теплотою зображено Ізота Івановича Лободу. Заслужений робітник виховав багато славних металургів. Війна забрала в нього двох синів. На третього, Володимира, покладав всі батьківські надії, але марно. Не маючи впливу на сина-кар'єриста, тамуючи образу на нього, Лобода змушений доживати вік у Будинку старих металургів. Старий батько мріє про онуків, сподівається, що син отямиться, зміниться і повернеться обличчям до людей.

Але історія має немало свідчень тому, як деякі людці шляхом підступності і підлості ошукували державу, а не те що рідних батьків. Саме з такого звироднілого племені походить і Володька Лобода. Недаремно його називають батькопродавцем. І хоча це не єдине його прізвисько, проте ганебнішого за це не буває. Кар'єрист і «юшкоїд» Володька Лобода з тих, хто будь-якою ціною йтиме до влади. Він вміло ховає своє хижацьке єство за словами: «Ідучи назустріч побажанню трудящих...» Боляче зачіплянцям, бо з'являється чутка, що Володьчину старанність вислужитись помітили «вгорі», на що рідний батько, Ізот Лобода, скаже: «...Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте».

Жахлива сама природа такого явища як байдужість. «І ніякого докору власної совісті, навіть дивна реакція на протест. Чи немає в тім страшнішого, аніж жорстокість завойовника? Ворог руйнує із заздрощів, із люті. Народ, звільнивши рідну землю, знову починає відбудовувати зруйноване, реставрує, все робить для того, щоб пам'ятка була такою ж гарною, привабливою. Що руйнує байдужість і сліпота, вже не відбудовується».

Хоча Володька Лобода досить молода людина, змінити його характер, напевне, вже не зможе ніщо. У творі є ще один представник молоді, судження якого викликають занепокоєність. Це Роман Орлянченко, друг Миколи Баглая. Роман — принципова і чесна людина. Проте гнітюче враження залишає його скептицизм. Юнак не вірить у людей, у гуманістичні ідеали. Поспілкуєшся з таким — і життя втратить найяскравіші фарби, стане сірим і безбарвним. І якщо Микола ставиться до буденності життя оптимістично і прагне позитивних змін, то Роман не йде далі критики.

Можливо, Миколин вчинок переконає і Романа, і йому подібних скептиків у величі людини. Адже у сутичці з тими, «...що без соборів у душі», Микола виглядав «як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму».

Образи «Собору» виписані повно та чітко. Стосується це не тільки позитивних персонажів, які мають ніби позначку чистоти і святості, стосується це і негативних образів — будь то кар'єрист Лобода чи осквернителі храму.

«Собор» містить в собі і філософські, і моральні аспекти. 1 Автор поєднав спогади про минуле і турботу про день прийдешній, відповідальність людини за навколишній світ і її значимість в цьому світі. Кожний з творів, а особливо роман «Собор», неначе застерігає людство від руйнівної спроби змінити світ. Наскрізне через усе художнє полотно «Собору» Гончар проводить ідею збереження споруди, повітря, людини. Дими над Зачіплянкою і клапті сажі над степовими Вовчугами — це своєрідне застереження від екологічних катаклізмів. Твір було написано в 60-ті роки, задовго від аварії на Чорнобильській АЕС! Ось в чому полягає сучасність твору, актуальність його тематики. Злободенність прози письменника направлена проти загальнолюдського злочину, злочину перед історичною пам'яткою, перед сучасниками і перед нащадками. Адже бюрократизм, кар'єризм, егоїзм, байдужість ведуть до бездуховності і бездушшя. Саме в цьому і полягають особливості художньої публіцистики Олеся Гончара.

Суспільні події є результатом людської діяльності, отже і розглядати їх треба через людські долі і характери. А герої Олеся Гончара відзначаються чітким індивідуальним колоритом, їх діалоги сконденсовані і влучні, і вся мова чітка і дотепна. Кілька штрихів — і перед нами автор примітивного листа, солдат-нездара, що поставив у ряд з високим почуттям приземлену потребу та ще й спаплюженою мовою: «Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватає, наїдаюся полностью». Безумовно, витончена душа Єльки не могла прийняти такого визнання, навряд, що комусь іншому буде воно до вподоби. Здавалось би, смішно, проте не до сміху, коли подібний молодик ганьбить і людські почуття, і рідну мову. А хіба не відчувається авторський праведний гнів, направлений на руйначів рідної природи!

Олесь Гончар належить до тих людей, які прагнули бачити не тільки людські почуття, а і все життя гармонійним.

Герої роману «Людина і зброя» — молоді хлопці-солдати, які будучи студентами добровольцями пішли на боротьбу з ворогом — захищати рідну землю. «Окопи стали для нас другим університетом», — згадує Гончар. Страшні реалії життя випали на долю Богдана Колосовського, Степури, Дробахи, Мирона Духновича, Слави Лагуті-на.„ Але турбота про інших, солдатська взаємодопомога, любов, синівський обов'язок перед державою, людська гідність допомагають вистояти у цьому пеклі, бо вони мають право на щасливе життя.

Роман має виразну антивоєнну спрямованість.

 Показуючи жахи війни, викриваючи злочинність розбійницького нападу гітлерівців, письменник кожним образом, кожним епізодом пристрасно протестує проти і кривавої бійні, підкреслює, що людина і смертоносна зброя не сумісні. Університетський професор історії Микола Ювеналійович, глянувши через вікно аудиторії І на колони мобілізованих, що йшли вулицями міста, і сумовито говорить про нищівний подих воєн, які були ; найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій: «Досить згадати напівлегендарну Трою, і Карфаген, і перетоптані копитами завойовників квітучі міста Сходу, досить глянути під час розкопок на мертві, спалені ордами наші городища, щоб переконатись, чим були війни для народів».

Як велике горе, як прокляття вривається в життя і людей війна. Нагло перервано мирний трудовий ритм країни, круто повернуто долю кожної людини. Усім ясно: будуть випробування, яких нікому не уникнути. Смерть, руїна, рабство — все лихо людське асоціюється з фашизмом. Тому таким смутком, такою тривогою оповите гірке, безрадісне весілля Мар’яни і Лагутіна.

Щось протиприродне, безглузде є в тому, що молоді,; красиві, здорові люди змушені йти в саме пекло війни, звідки багатьом не судитиметься повернутися.

Весь роман сприймається як гнівне осудження безглуздості воєн з їх смертоносною зброєю.

Через сприйняття своїх героїв письменник дає оцінку подіям, виявляє своє ставлення до них, наснажує твір справжньою людяністю.

Моральна сила людини, що відстоює свою землю, захищає здобутки цивілізації, боронить життя, — непереможна.

У романі звучить неприхована гордість за людину, що в кривавих побоїщах війни зберегла кращі риси своєї душі і серця, звучить захоплення величчю людини.

Основне в романі — оспівування бойового побратимства, краси всього людяного, доброго, чистого.

Роман Олеся Гончара «Людина і зброя» — це яскравий художній документ років війни, в якому письменникові вдалося відтворити злет патріотичного духу свого народу, загартування їхніх душ на війні як важкому випробуванні. Проблематика роману складна і багатоаспектна. Письменник розкриває саму сутність війни, створюючи образ руйнівної сили; глибоко розкриває проблему вибору. перед якою стає молода людина на війні, підносить красу кохання, яке незнищенне навіть у страшні історичні часи. Дослідники творчості Олеся Гончара справедливо вважають лірико-філософський роман «Людина і зброя» новим кроком у творчій еволюції письменника, новаторським твором як за змістом, так і за формою. Головними героями твору є студбатівці, колишні студенти, які залишили студентські лави задля того, щоб захищати рідну країну. Юнаки, яким у такому віці треба було б насолоджуватися життям, прекрасним світом, змушені гинути, але вони не знають егоїстичних інтересів, повністю підкорюючись відчуттю партіотизму, стаючи прекраснішими душею у своєму горінні. У романі багата автобіографічних штрихів. В основі фабули — справжня історія добровільного батальйону, сформованого зі студентів Харківського університету у перші роки війни. В головному герої роману Богдані Колосовському, прототипом якого був товариш Гончара Григорій Тютюнник, знаходимо багато рис вдачі і самого автора. Звістка про війну, почута у залах бібліотеки, підготовка до фронту у Чугуївських таборах під Харковом, перші бої, поранення, вихід з оточення та інші події — теж із власного досвіду. Олесь Гончар трактує війну не тільки як важку необхідність, бо коли рідному народові загрожує знищення, необхідно дати опір ворогові. Сучас¬ник О. Гончара Дмитро Білоус пише: «Але ми не знали тоді, що нас, необстріляних політбійців-студбатівців, заплановано кинути в бої смертників, щоб відстрочити падіння Києва бодай на кілька днів. Перші ж фронтові дії були суцільним пеклом. За три місяці боїв із 3200 чоловік нас лишилося тільки 37, тих, що були поранені. «Студбат стікав кров'ю», — писав уже по війні Олесь Гончар у романі «Людина і зброя». Справді, червоніла від крові Рось, багрянів Дніпро!». Герої роману Богдан Колосовський, Духнович, Степура, Дробаха, Лагутін та інші осмислюють проблеми війни і миру, застерігаючи світ від нових воєн, шукають відповіді на болючі питання про сутність людського буття, про смерть, думками звертаються у майбутнє. У романі переплелися героїка народних дум з поглядом на війну крізь призму досвіду вселюдської цивілізації. Тому дослідники зіставляють роман зі «Словом о полку Ігоревім». Образ війни, створений Олесем Гончаром у романі, вражає сво^ єю масштабністю та глибиною. Війна несе смерть, втрату близьких людей, і студбатівці болюче переживають це. Моторошних картин смерті, де змальовано загибель студбатівців, у романі чимало. Кожна смерть — це моральна травма, але й поштовх до того, щоб задуматися над цінністю людського буття. Особливо тоді, коли нищиться цвіт нації — студбатівці, колишні студенти, мислителі. Війна — це суцільне безглуздя, вибух дикунського потягу до вбивання. І герой твору професор Микола Ювеналович стверджує: «Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій». Але війни бувають різні. Друга світова війна стала війною, коли нація «має привід для того, щоб постояти за саму себе». І саме з позицій вселюдської моралі оцінюються моделі поведінки героїв роману «Людина і зброя». Однозначно глумливо оцінюється героями твору поведінка «трясогуза» Штепи, який прагне одержати броню, щоб не йти на фронт і продовжити навчання в університеті. Дії одного з бійців, котрий в оточенні тихцем зраджує своїх, зриває військові відзнаки і прагне скористатися як перепусткою німецькою листівкою, його товариші оцінюють ще жорсткіше — карають відступника на смерть. Так само засуджують боязкого Гладуна, і навіть коли поранений Лимар обирає для себе безпечну посаду писаря, це сприймається як певна зрада. Отже, війна створює для людини проблему вибору, змушує її проявити свої справжні життєві якості. Але війна — це не тільки вибір: воювати чи не воювати. Війна «перековує людину на свій лад», робить її звіром, «двоногим звіром», а це ставить під загрозу відвічну людську гуманістичну традицію, яка, як вважає мудрий професор Микола Ювеналович, що птілює в романі людське інтелектуальне начало. Так, війна міняє людей. І от, наприклад, факультетський філософ Духнович, зовсім, здається, неспроможний воювати, стійко долає важкі воєнні будні, весь концентруючись на ідеї самопожертви. А простий селюк Степура переборює свої особисті образи, знаходить у собі сили бути вищим за особисті інтереси, і врешті героїчно гине. A вроджений воїн і боєць Колосовський ще більше загартовується у складних випробуваннях. Роман Олеся Гончара — це глибокий психологічний замальовок епічної картини страшної нищівної війни, це твір про гартування людського характеру, про цінність людської особистості, про силу патріотизму і про нікчемність зради.