98655 / ОСТАП ВИШНЯ

ОСТАП ВИШНЯ (1889—1956)       Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко. Інший псевдонім: Павло Грунський.       Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській родині. Навчався в початковій школі, у 1903р. закінчив Зіньківську двокласну школу, отримав свідоцтво поштово-телеграфного чиновника. У 1907 р. закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, працював фельдшером у армії, а пізніше — в хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Склавши екстерном екзамени за гімназію, у 1917р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання й зайнявся журналістською та літературною діяльністю.       У 1919р. П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапив до Кам'янця-Подільського, де написав перший твір — фейлетон «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)», який за підписом «П. Грунський» був надрукований у кам'янець-подільській газеті «Народна воля».       У 1920 р. він повернувся до Києва. Восени був заарештований органами ЧК і як «особливо важливий контрреволюціонер» відправлений на додаткове розслідування до Харкова.       Не виявивши «компромату» в діях П. Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, у 1921 р. його випустили із в'язниці. У квітні цього року П. Губенко став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше — відповідальним секретарем «Селянської правди» (редагував С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня.       Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходили одна за одною збірки усмішок: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.       Протягом тривалого часу Остап Вишня офіційно не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х pp., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Проліт -фронту. Приятелював із М. Хвильовим і М. Кулішем. У 1930—1931 pp. Письменник створив повноцінний драматургічний твір комедію «Вячеслав», де порушив проблеми виховання. Твір був опублікований лише після смерті письменника в 1957р. у книзі «Привіт! Привіт!». 26 грудня 1933р. Остап Вишня був заарештований і абсолютно безпідставно звинувачений у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишева, зазнає численних тортур і допитів, і зізнався в усьому, чого домагалися від нього слідчі. 23 лютого 1934 р. — судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а з березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув'язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Виконував різні роботи, працював фельдшером, плановиком у таборі, у редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк», де написав 22 нариси про трударів, які мріють завоювати суворий північний край.       У 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю, наступного року повернувся до літературної діяльності, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо.       Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладами творів російських та світових класиків — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухо-во-Кобиліна, Марка Твена, ОТенрі, Я- Гашека, Я- Неруди. Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України).       У 1955р. Остап Вишня був реабілітований судовими органами, а 28 вересня 1956р. письменник помер.

Гумореска «Моя автобіографія»

«Моя автобіографія» за жанром — гумористичне оповідання, або гумореска. Композиція відповідає формі ділового паперу — автобіографії. Твір написаний протягом 15-16 березня 1927 року, надрукований у видавництві «Книгоспілка» того ж року.

У «вступному» етюді-розділі автор розповідає про те, де й коли народився, про батьків та дідів. Другий і третій етюди присвячені етапам навчання, формуванню світогляду майбутнього художни­ка слів. В Остапа Вишні що не речення — то народний жарт, який містить глибинний підтекст.

Гумореска скомпонована з окремих невеличких розділів«фресок». Автор «вихоплює» найяскравіші, найхарактерніші епі­зоди, події. це не лише життєпис, а й аналіз пережитого автором. «Найголовніші моменти», переважно — веселі, іноді — трагічні. Гострий на слово гуморист постає серйозним і вдумливим. Гумореска насичена розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. Комізм ситуації базується на контрасті. Твір вражає людяністю, щирістю.

За жанром це гумористичне оповідання, або гумореска. Хоча тут є одна особливість. Взагалі-то автобіографія — один з видів ділових, паперів. А це дійсно автобіографія, бо у творі присутні всі дані, властиві цьому документу: місце і дата народження, відомості про батьків, про освіту, захоплення, початок трудової діяльності та літературної творчості. Але все це приправлене такими коментарями, поясненнями та своєрідними «ліричними відступами», що до ділового паперу його ніяк не віднесеш. Сам Остап Вишня пише: «Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію... А так сам зробиш, — знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть». Комічне починається вже із заголовка. Автобіографія, як засвідчують словники, — це написаний будь-ким самим опис власного життя. Тому слово «моя» зайве. Це налаштовує на якісь невідповідності, на комічний лад. Далі — більше. Маленьким дітям на питання «звідки вони взялися?» зазвичай відповідають, що приніс лелека, знайшли в капусті чи ще десь там. Оскільки в сім'ї Губєнків дітей було багато, то й «знаходили» їх, відповідно, у різних місцях. Павла, наприклад, «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Про це писав М. Рильський у своїй статті «Остап Вишня»: «Автор «Усмішок» — дуже своєрідний художник. Його манеру не сплутаєш ні з чиєю. Можна і треба вчитись у нього творчого ставлення до життя, але марна річ — наслідувати його. От візьмемо хоч би початок його «Автобіографії». «У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий, і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали (саме казали — М. P.), що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». ...Тут увесь Вишня: любов до життя, любов до людини, іронія до отого «щасливого» дитинства... Навіть сама назва корови — Оришка — якась вона, я сказав би, вишнівська, особлива, з затаєним усміхом (хоч, може, це й «історично точне» ім'я корови)». Наслідуючи справжній документ, Остап Вишня пише про умови свого розвитку: «Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку. Так ото й пішло, значить: їси — ростеш, потім ростеш — їси». Починається речення в діловому стилі, а закінчується народно-розмовним (вживаються просторічна лексика «ото», «значить»;зменшувально-ласкаві слова «помаленьку», «трішки»; повтори «ростеш», «їси» і т. ін.). Потім автор згадує про батьків. Перша фраза із своєрідним обрамленням: «Батьки мої були як узагалі батьки». Далі письменник силкується дотримуватися «стилю», «серйозності», навіть вживає таке наукове слово, як «генеалогія». І тут же вдається до діалогу, та ще й з лайливими словами: «...а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала: — Отаке стерво було, як і ти оце! Покою, від їх не було!» Комізм цієї фрази підсилюється вживанням середнього роду замість чоловічого («було»). Хоч Остапу Вишні не зовсім вдалося дослідити свій родовід, все ж ми можемо з певністю сказати: його предки були люди дотепні, з гострим розумом і не менш гострим слівцем. Причому письменник не приховує й такі негативні факти, як пияцтво дідів, а бабуся по матері, за словами батька, «і любила випити, і вміла випити». З іншого боку, це можна розуміти й так: «вміє випити » та людина, яка знає міру, може обставити сам процес випивання влучною примовкою, жартом, людина компанійська. Розповідь про батьків Вишня завершує таким резюме: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі» . І « послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному». Легка насмішечка («усього тільки»!), натяк («вміли... молитись») засвідчують той факт, що в родині Губенків любили дітей, жодна дитина не була зайвою й росла, як і сам Павло, в атмосфері добра та любові. Наступний фрагмент твору розповідає про те, що вплинуло на формування світогляду майбутнього письменника, що привело його до літературної творчості. Тут Остап Вишня, явно іронізуючи над чиєюсь пишномовною біографією, зазначає: «Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина... Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами...» Свій нахил до письменства автор жартівливо пояснює «батьковим пророкуванням» і наводить два «факти» , які зазвичай не змальовуються в літературі. Але, зважаючи, що йдеться про дитину, та ще й у гумористичному творі, цілком допустимі: «Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу». І «коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде. І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати? ...Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на підметі — коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки. І все думаєш, думаєш...» Звичайні події дитячого життя Остап Вишня знову ж таки жартівливо називає «літературними предзнаменуваннями»: «То вглиб тебе потягне, — тоді ото ямки колупаєш, — то погирить тебе в височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята»» Або: «...упав я дуже з коня. ...Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло». Але підсумовує свої дитячі роки Остап Вишня зовсім не іронічно-жартівливо. Тут уже звучать щирі ліричні нотки: «Отак між природою з одного боку та людьми — з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого». Далі — початок навчання. І відразу ж глузливеньке: «Школа була не проста, а «Міністерства народного просвещенія». Та, мабуть, ота школа, звичайна сільська хата, так не в'язалася з поняттям «Міністерства»! Про першого вчителя, «ходячу совість людську», навіть про його лінійку, «що ходила іноді по руках... школярських замурзанках», у автора найкращі, найщиріші та найліричніші спогади: «Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно...» І навіть його лінійка «ходила, бо така тоді комплексна «система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто», примушуючи «в книжку зазирати», вона ж виробляла і «стиль літературний». Викликають сміх рядки гуморески про формування «класової свідомості», особливо вживання автором суспільно-політичних термінів поряд з просторічним фразеологізмом: «Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку — цілував барині ручку, а з другого — клумби квіткові їй толочив. Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша». Далі Вишня розповідає про свій шлях у науку. Початкова школа, Зіньківська двокласна, військово-фельдшерська школа в Києві. Викликає захоплення і подив ставлення батьків (при їхніх прибутках) до навчання дітей. Недаремно з сім'ї Губенків вийшло два письменники — Остап Вишня та Василь Чечвянський. З гумором письменник інтерпретує той факт, що в Зінькові він учився разом з майбутнім письменником і критиком М. Зеровим, прихильником неокласиків: «...неокласиком бути — силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником — значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені». Читачі, звичайно, поціновують скромність автора. Сучасники й колеги, зокрема М. Білкун, відзначали високу культуру, ерудицію, інтелектуальність Остапа Вишні: «Поговориш з людиною, і здається, що вона закінчила Оксфорд, Кембрідж, ще й Сорбонну на додачу». Вишня на рівних міг вести бесіду з фахівцями багатьох профілів, а що вже з агрономами, лісоводами, хліборобами...» Про величезну працю по самоосвіті Вишня знову говорить жартома і скромно: «А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив». Активну життєву позицію автора, пошуки ним свого шляху засвідчують наступні рядки Гуморески: «Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, — там і я! Де говорять, — там і я! Де засідають, — там і я! Державний муж, одне слово». Як завжди, іронія не кидає автора. В останньому реченні — прихований глузливий зміст, адже в Англії, наприклад, «державними мужами» називали тих, у чиї обов'язки входило допомагати бездітним сім'ям продовжити свій рід. Про громадянську війну і далі Остап Вишня пише хоч і в притаманному йому іронічному ключі, але з помітним відтінком смутку та гіркоти: «Ну, а потім під'їхала «платформа», мене й посадили. Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних». Більшовицька партія невтомно вишукувала «ворогів» і знищувала їх, тому доводилося і хитрувати, і йти на компроміс із власною совістю, і багато чим поступатися, писати «на соціальне замовлення». Хоч це потім, як відомо, не врятувало письменника від сталінських таборів. Ще один міні-розділ «Автобіографії» присвячений книжкам, які справили на автора найсильніше враження. У притаманній йому манері Вишня пише, що «взагалі любив... книжки з м'якими палітурками, їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачать. ...А решта книг читалася нічого собі». Читачі, звичайно ж, розуміють цей жарт, бо Остап Вишня насправді книги любив і цінував, багато читав, мав хороші знання з багатьох галузей науки та культури, народного господарства. Цікавий розділ гуморески про те, як Вишня почав писати, як навчився досконало володіти мовою: «Часто мене запитують, де я мову свою взяв». Остап Вишня порушує серйозну проблему: велика частина українців стала забувати рідну мову, цуратися її, тому був навіть один період в історії України, коли українців доводилося «українізовувати». Письменник звертається до матерів, щоб вони дбали не лише про фізичний розвиток своїх дітей, а й про духовний, передали нащадкам свою прекрасну мову: «Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати». Гумореску-автобіографію Вишня закінчує розповіддю про те, як зробився письменником. На перший погляд, дуже легко: «Сиджу собі тай пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка...» І якість творів залежить... від «канцелярського приладдя», тобто ручки, паперу, чорнила. З'явилася «промокачка» — «твори кращими виходять, чепурнішими». А куплений портфель і зовсім зробив з автора «справжнього солідного письменника». Ми, звичайно, добре розуміємо цей жарт, бо письменницький успіх, як відомо, залежить від обдарування митця, його наполегливої праці і того, скільки душі та серця вкладає він у свою роботу. Насамкінець гуморист робить напівжартівливе — напівсерйозне зауваження початківцям, молодим літераторам і тим, хто мріє ними стати: «На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка...» Отак можна проаналізувати гумореску «Моя автобіографія», йдучи «за автором». Взагалі ж, це цілісний художній твір з притаманними його жанру особливостями. Композиція відповідає обраній формі ділового паперу — автобіографії. Події розміщуються в хронологічному порядку. Лише інколи автор робить відступи — екскурси в минуле (про роль книги в його житті). Незважаючи на гумористичний характер твору, письменник порушує серйозні проблеми: збереження рідної мови, зв'язку з народом, який виростив, пошани до старших, до вчителів (не тільки шкільних!), відповідальності за свою працю. Життєвий шлях Остапа Вишні — це шлях багатьох його сучасників: через злидні, темноту — до навчання; пошук свого шляху в епоху соціальних бур; «моменти творчості» і відповідальність за свою працю. Отже, ця біографія — й характеристика того часу. Письменник, досконало володіє усіма засобами творення комічного. Це змішування «високого» та «низького» стилів; використання займенників середнього роду та дієслів у третій особі однини стосовно людини; іронія, вульгаризми, жартівливі народні прислів'я та приказки, комічні ситуації та події; застосування політичних та наукових термінів для зображення побутових явищ, повтори, підтекст. Наприклад, жартівливі прислів'я, приказки, фразеологізми: «якатебе лиха година... потягла», «куди дірка дівається, як бублик їдять», «як муха дише», «велика... цабе», «роззявити рота», «хай воно йому сказиться!», «собача тропа», «душа в штанях», «як мокра миша» і подібні. Влучно використано суспільно-політичну лексику для опису побутових подій, дитячих витівок: «класова свідомість», «чистий тобі Макдональд» (лейборист), «соціалізм», «король», «експлуататорша», «конституція нервова» і подібні. Не менш досконало використовує автор і підтекст: «Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він — на Рим, я на — Шенгеріївку». Тобто М. Зеров заглибився у вивчення античної літератури, а Остап Вишня — у народну творчість, життя рідного народу. Парадокс можна спостерігати у наступних рядках: «Фельдшер був з мене непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирним спиртом замість цинкових крапель». Іронія використовується автором у фразі: «Про гонорар од того хворого говорити не буду». Отже, розмаїття художніх засобів творення комічного свідчить про великий талант письменника-гумориста. Хоча слід зазначити, що часто в Остапа Вишні звучать і ніжні, ліричні нотки — спогади про «перші кроки» «дитинства золотого», про тих людей, які виростили й вивчили. Свою «біографічну» тему письменник продовжує в гуморесках: «Перший диктант», «Отак і пишу», « Якби моя бабуся встали...», « Великомученик Остап Вишня», «Всежиття з Гоголем», у щоденнику «Думи мої, думи мої...» та інших творах.

Чухраїнці країна Чукрен,

Із сумною іронічною усмішкою говорить Остап Вишня і про менталітет українця, про його негативні національні риси. Саме про це йдеться в гуморесці «Чухраїнці». Скільки в ній ііркої іронії, болю через егоїзм, інертність думки н дії, через повільність рідного народу, що завжди давалася йому взнаки па різних етапах історичного поступу! Дотепну назву вигадує Остап Вишня для казкової країни Чукрен, населення якої, чухраїнці, завжди чухаються. Алегорія дуже прозора, йдеться про Україну і українців. І географічні координати також підтверджують це: її територія простягається від біблійної річки Сону аж до біблійної річки Дяну, на заході - пасмх» Кирпатих гір, а на півдні - найулюбленіша чухраїнська річка Дмитро. Країна Чукрен - хліборобська, а чухраїнці - великі майстри співу, та співають чомусь перекрученою мовою. Характеризуючи чухраїнський народ, гуморист перелічує і вмотивовує найістотніші його риси, звісно, негативні: «якби ж знаття», «забув», «спізнивсь», «якось-то воно буде», «я так і знав». Автор розкриває ці риси на численних прикладах, бо цього вкмагає жанр наукового трактату за «викопаними матеріалами». Так, чухраїнці не пригадують, якої вони нації («Та хто й зна… Живемо в Шенгеріївці. Православні»); їх улюблена рослина - соняшник («… як ісхилить голову і стоїть перед тобою, як навколішках… Так ніби він - ти, а ти - ніби пан. Уперто покірлива рослина»). А у вирі полеміки вони здатні і голови один одному попровалювати. У чуханні чухраїнці неперевершені майстри, ще й вигадливі дуже. Не підготувавшись до великого свята через власну повільність і безвідповідальність, вони не сумують, а швидко знаходять вихід із прикрого становища - продовжують рік до тисячі днів, щоб не поспішати.

Остап Вишня (1889-1956 pp.) «Думи мої, думи мої...» Як відзначала дослідниця творчості Остапа Вишні Р. В. Мовчан, щоденник «Думи мої, думи мої...» написано в 50-х рр.: « Там є чимало зайвого пафосу, удаваності й недоговореності. Це й зрозуміло: помер Остап Вишня раніше, аніж було засуджено культ «вождя всіх народів» Й. Сталіна. Тому це встиг духовно розкріпоститися, сказати вголос те, що заховане глибоко в серці. ...Не міг Остап Вишня спрямувати своє перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати болючої правди вголос. Робив те, що дозволяли обставини. Із його творів постала вся Україна 20-30-х pp., яка мовби дивилася в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе». У щоденнику — творі мемуарної літератури — багато щирих слів любові. Любові до свого народу, до рідного краю, до близьких людей. І розуміння відповідальності за свою письменницьку працю. Остап Вишня зізнається: «Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони отакуньким шматочком радості засвітилися! І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, — ніякого більше «гонорару» мені не треба. Я — слуга народний! І я з того гордий, я з того щасливий!» У щоденнику «Думи мої, думи мої...» письменник міркує, що ж є основою праці літератора. І переконливо стверджує: талант і чесність. Чесність — значить, правдивість, неможливість спекулятивних тем, оцінок, творення за вказівкою зверху («Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?!»). А талант — це «крила Шевченка!Це — ніжність Лесі Українки! Це — мудрість Івана Франка! А взагалі талант — це народ!!!» На сторінках щоденника Остап Вишня не раз згадує народ: і з високим пафосом, і з ліричною нотою, і з тонкою іронією. Бо й сам він, і його предки — плоть від плоті рідного народу, мудрого, веселого, дотепного, лукавого. У нього письменник учився, щедро черпаючи з криниці народного слова й гумору. Проте сміятися треба вміти так, щоб не образити, не поранити людську душу, навіть говорячи про найнепривабливіші речі. Цю думку гуморист образно висловлює у щоденнику так: «Спідниці, безрукавки, киреї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) — хіба я їх не люблю? Люблю і любитиму! Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх! Ой широкі штани! Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих штанів, — це мистецтво. Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, — не здирайте грубо їх...» Ці слова якнайточніше характеризують творчий доробок самого Остапа Вишні, його делікатний сміх з вад окремої людини та ущипливу іронію й сатиру, коли йдеться про явища, що суперечать самій людській природі. На сторінках щоденника багато теплих згадок про колег-письменників, артистів, лікарів (адже Остап Вишня і сам причетний до медицини!). Тут його відомі вислови про те, «що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе», тут він визначає природу сміху: «Ловіть, спостерігайте контрасти — і буде сміх!» Остап Вишня виступає за справжню народність літератури, за її зв'язок з життям, за бережне й трепетне ставлення до материнської мови. Ось запис від 26 листопада 1950 p.: «Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця! Визнаю! Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння... Отого, що мати над колискою: Люлі-люлі, люлечки, Шовковії вервечки... Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом: Мальовані бильця Пішли до Кирильця... А з материних уст... Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього, академіка, стомлена, дивиться, та: Ой ну, котку, котів два, Сірі, білі обидва... Отакий академік знатиме аромат рідної мови...» Любов'ю, бережним ставленням до мистецтва продиктовані й такі слова письменника: «Рецензент... Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен «крить»! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, — це ж легше, — от вилає хтось когось, і вже. Похвалити — трудніше, треба довести плюси... А мінуси — легше! Крий! І все!» Особливо ці слова були актуальними в світлі «рецензій» 20-30-х pp., після яких письменників часто чекала в'язниця і табори ГУЛАГу. Не оминула ця чаша й самого Остапа Вишню. І все ж щоденник пронизаний оптимізмом, світлою вірою у краще майбутнє: «От тепер — старий я! — дивлюся я на дітей — і вірю, що їм буде краще!» (Грудень, 1954 p.). Хоч щоденник — річ серйозна, Вишня не відмовляється від гумору, дотепних характеристик друзів, оригінальних слів-новотворів. Ось, наприклад, запис від 18 квітня 1949 р. А. Малишко у нього «дзвінко-серйозний», С. Воскрекасенко — «люто дотепний», а М. Рильський — взагалі «поїхалибачилинестрілялиякстріляли-невлучили». Перш за все, щоденник — це матеріал для характеристики самого автора — щирого, дотепного, інколи задерикуватого й дошкульного, але незмінно — великого патріота свого народу, хорошої і доброї людини.,

Дещо з українознавства

Гіркою іронією перейняті роздуми Остапа Вишні про рідний народ, його історичну долю в минулому і сучасному. Вони доповнюються і поглиблюються в усмішці «Дещо з українознавства». Головна її тема — розвиток рідної мови — розкривається багатоаспектно: збереження чистоти мови, розширення сфер її вживання, грамотність та шляхи її досягнення тощо. У ній гуморист також звертається до осмислення долі України, її історії, висміюючи два найпоширеніші стереотипи мислення — русотяпів і щирих українців. В основі твору лежить антитеза. На запитання «Що таке Україна?» русотяпи дають таку відповідь: «Україною зветься «искони русская земля — Малая Русь, где все обильем дышет...», а щирі українці стверджують свою думку теж безапеляційно і з використанням «аргументів» протилежного плану: «Ненька-Україна — це держава від Біскайського моря і до пустелі Гобі або Шамо. Заснувалася вона ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу». Чи ж є здоровий глузд у подібних переконаннях, коли росіяни намагаються принизити українців, і навпаки? Остап Вишня, майстерно використовуючи комічні ситуації, а найбільше — комізм слова, глузує і з тих, і з тих. Письменник обидві частини свого іронічно-сатиричного «дослідження» будує за єдиним планом і цим теж досягає гумористичного ефекту. Якщо русотяп переконаний, що «головна річка на Україні — Дніпро, яка зветься ще «русской славы колыбель», то щирий українець стверджує: «Дніпро на Україні найбільша річка, йде вона від Міссісіпі, через Гольфштром у Синє море. Раніш по Дніпру плавали «Титаники», але триклятущі кацапи випили Дніпро-Славуту і він трохи ніби висох». Остап Вишня гостро кепкує з позиції і шовіністів, і націоналістів. Як справжній патріот, він хоче бачити свій народ, свою Вітчизну щасливою, багатою, цивілізованою, незалежною, мудрою. І в цьому оптимістичному акорді полягає актуальність вишнівських українознавчих усмішок.