98655 / М Ворониий

М. Вороний Народився на Дніпропетровщині в ремісничий родині. Освіту здобував у ремісничих училищах, звідки був виключений за революційну діяльність. Був під наглядом поліції, не мав права навчатися у вищих навчальних закладах Росії. Продовжив навчання у Віденському та Львівському університетах. Деякий час був режисером в українському театрі «Руська бесіда», актором у трупах М. Кропивницького, П. Саксагансько-го. З 1910рокужив у Києві, але у 1920 році, не сприйнявши нової влади, емігрує. Наприкінці 20-х років повернувся в Україну. У 30-х роках був репресований.

М. Вороний — поет, перекладач, літературний критик. Автор збірок поезій «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «За Україну» (1926), «Поезії» (1929). Твори Вороного розраховані на інтелектуально розвинутого та естетично підготовленого читача, вихованого на творах світової класики.

С. Єфремов про М. Вороного сказав: «Зразок поета-естета, що найбільше кохається у формі поезії,— жрець краси, пурист художнього слова. «Яка краса! Усе життя в акорди перелить, з високих дум і почуття нове життя творить!» — міг би сказати й про себе поет, якщо акордом вважати музику вірша». Найхарактерніша ознака віршів М. Вороного — музикальність. Він починав творити не стільки від словесного образу, як од музики. Для поета краса — богиня, «натхненна чарівниця», якій він ладен ставити храми і все віддати за красу. Поетичні твори Вороного легкі, чисті, музикальні. Автор — співець ідеалів, тих недосяжних високостей, яких прагне душа людська, і разом співець серця, розбитого коханням.

Патріотична лірика Вороного — яскравий художній документ часу революційних перетворень: у ній акумульовано прагнення кращих синів нації збудувати свою державу.

Поезія М. Вороного у своїй основі глибоко патріотична. Про це, насамперед, свідчить поема «Євшан-зілля», яка була написана ще 1899 року. Почуття любові до Батьківщини, до рідного народу, до своєї мови — ось основний ідейний зміст поеми. її сюжет М. Вороному навіяв Галицько-Волинський літопис, у якому збереглася легенда про чарівну силу степового зілля. Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а й надав їй українського побутово-історичного колориту.

У вiршi-присвятi «Iвановi Франковi» М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце й завдання в ньому, на поезію. Вороний намагається розiбратись, чи має поезiя бути зброєю в руках митця, чи мистецтво має вiдтворювати тiльки прекрасне. У житті є «велетні-гнобителі» і «генії-визволителі». Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд стають, теж немовби до бою, «а справді для пихи своєї з порожнім серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами». Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії — це «не дурниці», це душі відрада, «найкращий скарб душі». Вiн доходить висновку, що митець не має права не реагувати на суспiльне життя, не боротись за щасливе майбутнє, але водночас душа прагне пiзнання «надземного», охоплення неосяжного, тому й цю потребу митець має задовольнити:

Моя девiза йти за віком

I бути цiлим чоловiком!

Поезія «Блакитна панна» — взірець пейзажної лірики. Поет М. Вороний оспівав весну як блакитну панну. Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій в’ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові неповторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення.

Вірш «Інфанта» — зразок інтимної лірики поета. У ньому М. Вороний розмірковує над враженням, яке справила на нього старовинна картина під такою ж назвою. Твір починається романтичною пейзажною картиною, у якій багато авторських неологізмів, створених його поетичною уявою («проміннострунними», «мрійнотканому», «вогнелунними»). З чуттям «побожної хвали» ліричний герой оспівує жіночу красу, що, виринувши із глибини століть, залишилася вічною й нетлінною.

А світ продовжує жити, у ньому є завжди «два мечі» — добро та зло, і це слід сприймати як належне. Червоний колір полотна нагадав поетові червоні заграви революції. Образи-символи — Революція, червона заграва, меч — повернення до реалій часу, передчуття біди.

Недарма Вороного називають співцем краси. Краса була і джерелом його творчості, і найголовнішим образом. Поет її бачив усюди: у чарах природи рідного краю, у високому земному призначенні людини, у її благородних почуттях. «Високих дум святі скрижалі, всі наші радощі і жалі, всі ті боління, і надії, і чарівливі гарні мрії» — ці мотиви визначають суть, сенс лірики Вороного, девізом котрого завжди було «йти за віком і бути цілим чоловіком». На думку М. Вороного, саме поезія символізму найкраще може передати прагнення людини, її бажання краси, пошуки кохання, роздуми над сенсом життя.