perekazy 2010

Людям відкриється істина, що вода, вітер і сила атмосферних припливів безпосередньо залежать від Со-

нця. Рослинність — інше джерело енергії — загине. Людина не зможе існувати в таких умовах. Людство без

Сонця приречене на загибель...

Таким припущенням нам хотілося виразніше розкрити значення Сонця і повну залежність від нього всьо-

го живого. Проте численні дослідження науковців переконливо доводять, що проблема зменшення світла,

випромінюваного Сонцем, виникатиме, але Сонце світитиме ще сотні мільйонів років у майбутньому.

43. Пригода на острові

Ми відпочивали на цьому острові третій день. Чекаючи товариша, який подався в село закупити продук-

тів, я оглядав усе довкола.

Побачив, як від берега відплив човен, у якому сиділо троє засмаглих парубійків.

Якось я пішов через острівець на протилежний берег. Раптом мою увагу привернув дивний звук. У роз-

куйовдженому гіллі куща лежав чи то хворий, чи поранений собака. Його лапи безвільно відкинуті вбік, морда

— на зів'ялому листі. Собака не поворухнувся, тільки повільно повів запаленим оком, повним болю і туги. Як же він опинився на острові? Невже його привезли хлопці, які нещодавно приставали до острова на човні? Знай-

шовши неподалік бляшанку, я набрав води і спробував напоїти тварину. Собака намагався ковтнути рятівну вологу.

Де ти взяв цього пса? — почувся голос товариша.

Цієї миті собака загарчав, ледь підвівшись, встав на чотири лапи. Я не міг повірити своїм очам: невже тварина, яка ледь переводила подих, звелась і навіть намагається мене захистити?

Я розповів товаришеві про все, що бачив, і про свої здогади.

Ми оглянули собаку. Боляче було дивитися на суцільна рану на боку, облізлу шерсть, відвислу подекуди

шкіру.

Ми завзято взялися його лікувати. Спершу промили рану водою, змиваючи налиплий пісок, потім обе-

режно обробили йодом, присипали стрептоцидом і перев'язали моєю сорочкою.

Довірившись нам, собака стояв сумирно, лише іноді сіпався від болю, мружив очі.

Я відчував, як у ці хвилини сповнююсь співчуттям, співпереживанням.

Ми спорудили з листя курінь, намагаючись сховати собаку від пекучого сонця, пригадували цікаві мис-

ливські пригоди, уявляли, як восени підемо з ним на полювання.

Раптом почулося хрипкувате пострілювання мотора. Неподалік до берега пристав човен, який я одразу впізнав. З нього вийшла дівчина.

—Альбатросе! — покликала вона.

Собака, що досі непорушно сидів коло намету, моторно звівся і з хворобливою грацією пораненої твари-

ни побіг назустріч. Дівчина присіла навколішки і погладила пса поміж вухами.

—Це ваш собака? — запитав я непривітно. — Що з ним сталося?

Дівчина ніяково розповіла, що випадково перевернувся казан з рибальською юшкою і товаришів собака мало не обварився... А на наш докір, що не допомогли гончакові, пояснила, що ніхто не знав, як це зробити.

Товариш звинуватив її в тому, що друзі не допомогли пораненій тварині, а привезли на острів помирати.

Дівчина, розгнівавшись на те, що їй дорікають, пішла геть. Собака спробував кинутися навздогін, та това-

риш його не відпустив. Аж коли човен віддалився, товариш відпустив ремінь. Собака підбіг до води і тужливо заскімлив, дивлячись на протилежний берег Дніпра, де на узліссі біліли намети молодіжного табору.

—Від нього відреклись, а він не здатен осягнути людської жорстокості, відплачує за неї Незрадливою

любов'ю.

—Вірність! — сумно сказав товариш.

31

44. Велика сила дружби

Убудинку людського щастя дружба зводить стіни, а любов утворює купол. Ці словах Козьми Пруткова образно визначають роль дружби в людських стосунках

Упервісному суспільстві була принципово непорушною, а права та обов'язки друзів мали суворо відпо-

відати традиції. Пізніше дружба базується на спільності інтересів.

Дружба ушляхетнює життя, її шанували і звеличували древні мислителі. Аристотель стверджує, що друж-

ба — найнеобхідніша для життя: адже ніхто не воліє жити без друзів, навіть якби він мав усі інші багатства.

Дружба не тільки неоціненна, а й прекрасна. Ми уславлюємо того, хто любить своїх друзів. Мати багато друзів

— це чудово, а деяким навіть здається, що бути хорошою людиною і другом — це те саме.

Надзвичайно високо оцінюється дружба в українській культурі й ментальності. Розкриваючи велику силу дружби, Григорій Сковорода наводить слова Плутарха. Про те, що дружба, супроводжуючи життя, не тільки додає втіхи й чарівності, а й зменшує страждання, і Бог, додавши до життя дружбу, зробив так, щоб усе було радісним, приємним і милим, коли друг поруч і разом з вами втішається. І як би підлесник не кував лихо, вико-

ристовуючи насолоди і приємності, треба знати, що він нічого радісного не вносить у дружбу. Сковорода навчав бути обачливим у виборі друзів.

Нині, коли ритм життя набуває шаленого темпу, коли не вистачає часу для спілкування й телебачення подекуди замінює людські стосунки, — чи актуальні питання глибоких, відданих, дружніх взаємин?

Звісно, час вносить свої корективи, але такі поняття, як дружба, любов, завжди залишатимуться найви-

щими цінностями.

У психології поняття «дружба» визначають як стійкі індивідуально-вибіркові міжособистісні стосунки, що характеризують взаємну прихильність їхніх учасників, взаємні очікування відповідних почуттів і надання пере-

ваги комусь з-поміж інших.

Дружба вимагає дотримання її неписаного «кодексу», що передбачає необхідність взаєморозуміння, ві-

двертості й щирості, активну взаємодопомогу, взаємний інтерес до справ і переживань іншого, щирість і без-

корисливість почуттів. Серйозні порушення цих правил призводять або до припинення дружби, або до повер-

хових приятельських стосунків, або навіть до перетворення дружби на її протилежність — ворожість.

Найбільшої інтенсивності дружба досягає в юнацькі роки та в період ранньої зрілості, коли відзначається виняткова важливість відносин з друзями.

Дружба дає змогу висловити Потаємні почуття, які переповнюють людину, та знайти підтримку тих, хто поділяє ці думки й почуття.

Отож справді, як стверджує українське прислів'я, людина без друзів — що дерево без коріння.

45. Мелодія кам'яної скелі

Багато тисяч років тому в приазовських степах жило плем'я молочаїв. І були в племені двоє хлопча-

ків-ровесників, Яр і Гул, які з дитячих років завзято змагалися одне з одним, намагаючись в усьому бути пер-

шими. Часто зчіплялися в боротьбі, яка виснажувала обох, але не виявляла переможця.

Настав час юнакам ставати мужами. Зібралося все плем'я і вирушило до Гори Бика, біля якої просили люди милостей, вдалого полювання та інших благ. Ватажок племені підвів юнаків до чаклуна, який владарював там.

Чаклун відвів хлопців до печери, викресав вогонь. На освітленій стелі всі побачили зображення четвірки биків, які стояли колом — хвостами всередину, наставивши роги на невідомого ворога.

Чаклун пояснив хлопцям, що й вони так, як ці бики,повинні захищати своє плем'я, забувши про всілякі чвари. Тільки в такий спосіб можна подолаєте ворожі племена й захистите стоянку від хижих звірів. А ще чоло-

32

вік сказав, що тільки вирушивши на полювання і вполювавши великого звіра, вони доведуть, що рівня чо-

ловікам племені й тільки тоді він висіче на кам'яній скелі їхні стопи.

Яр узяв із собою на лови списа, кам'яного ножа, кресало. Зустрілись із Гулом, пішли в степ. Дорогою пос-

перечалися. Яр пропонував шукати вовчу стежку до води, а Гул — нору звіра. Так і розійшлися.

Яр швидко відшукав на стежці широкі відбитки вовчих лап. Викопавши на ній яму, сховався в траві, чека-

ючи на звіра.

На ранок наступного дня з'явився здоровенний, з кудлатою шерстю на загривку вовк. Спокійно пройшо-

вши стежкою, перед самісінькою ямою вовк спинився, гребонув настил передньою лапою, позадкував. Потім,

сильно відштовхнувшись, розбігся і переплигнув яму. Від несподіванки Яр тільки очима кліпнув. Вовк величез-

ними стрибками понісся просто до Ярової засідки.

Хлопець схопив списа і кинув у вовка. Спис застряг у вовчому загривку, а тварина зі страшним гарчанням плигнула на хлопця. Яр знав, що вовк одразу перегризає горло своїй жертві, й утягнув голову в плечі. Лежачи горілиць, обома руками схопив звіра за горло. Тривав страшний двобій людини й хижака... Непритомніючи, Яр почув короткий свист у повітрі.

Коли очуняв, побачив поруч звіра, який уже не ворушився. Закривавлений Яр повернув голову і побачив,

що до нього простує... Гул, несучи широколисте помічне зілля, яке спиняє кров і гоїть рани.

—Приклади до рани. Я заночував біля нори, але проспав сірого. Потім побіг його слідом.

—Це твій вовк, — сказав Яр.

—Ні, твій.

—Він наш, — хитнув головою Яр.

Надвечір, коли вгамувався трохи біль Ярових ран, юнаки пішли з плавнів, несучи вовче тіло. Вони співали про вовчу силу, про свою відвагу, про те, як чаклун висіче на кам'яній скелі їхні стопи.

46.Читаючи Бориса Олійника

Унаші час не багато людей віддають перевагу поетичному слову. І навряд чи це свідчить, що душа су-

часної людини емоційно озлидніла під впливом різних чинників.

Проте великою слід вважати перемогу творчого таланту, якщо йому вдається достукатись до серця су-

часного читача, здобути народне визнання. Таким сьогодні постає перед нами Борис Олійник. Його ім'я поряд з іменами Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Віталія Коротича, Миколи Вінгра-

новського та ще багатьох їхніх ровесників позначає творчі звершення того обдарованого покоління, яке забез-

печило українській літературі тривале й нині цілком відчутне піднесення.

Творче зростання Бориса Олійника відбувалося доволі стрімко. Поет може сказати з гордістю про те, що прийшов у літературу з Полтавщини — землі Котляревського й Гоголя, де, як по всій Україні, у найвищій пошані

«Кобзар», і народна пісня, і влучне веселе слово, що народився на Полтавщині...

Ставши поетом, Борис Олійник не перестає віддавати свою любов рідному краєві, із синівським схвильо-

ваним почуттям пише він про напівстепові ландшафти свого дитинства. Образ рідного краю здатен викликати до життя чисте й довірливе слово, у сповідальному тоні поет складає вдячність людям, які, починаючи із Сивої Ластівки, з Матері, учили його щонайперше власним прикладом таких нічим у житті незамінних і всеосяжних понять, як совість, честь, людяність, вірність...

Одним з найсильніших мотивів у творчості Бориса Олійника є синівська вірність, обов'язок перед отчою землею, перед близькими людьми, зрештою, перед самим народом

Особливістю його творчості є активна громадянськість. Його слово — це слово митця стійких переконань,

одного з тих, хто з гордістю усвідомлює свою належність до будівничих нового світу.

33

Маючи нахил до філософських роздумів, поет охоче використовує народну притчу, мандрівний сюжет,

мудру алегорію, від його творчого доторку давній згусток народної думки набуває сучасного, індивідуально забарвленого звучання.

Багата палітра асоціацій, напружений розвиток образу, притаманна багатьом поезіям співучість, близька до фольклору музикальність — усе це разом надає його поезії неабиякої сили впливу на читача.

Борис Олійник упевнено почувається в різних жанрах: він визнаний майстер поеми, хоча не менш попу-

лярності серед читачів набула також високохудожня лірика цього автора. До його творів охоче звертаються композитори, їх вабить задушевність його поезій, позначених багатою ритмомелодикою.

Твори Бориса Олійника вже витримали суворий іспит часу. Перед нами поет вдумливий, гострий, глибо-

кий, чия творчість нині стає поряд з тими художніми цінностями, що їх подарували своєму народові найтала-

новитіші співці України.

47. Родовідна пам'ять

Чи схожа родина на дерево? Чи не розвиваються від діда-прадіда діти, онуки та правнуки так, як гілки від стовбура? Будь-яке порівняння, як каже народна мудрість, кульгає. Та все ж чимало істин ми краще пізнаємо саме завдяки порівнянням...

Здавна, щоб передати нащадкам пам'ять про їхніх предків, був звичай вести літописи, хронології роду. В

архівах є чимало таких хронік, або генеалогій. Вони дають цінний матеріал для вивчення не тільки того чи іншого роду, а й певних суспільних явищ. Представники знаменитих родин часто замовляли художникам,

граверам наочне зображення свого роду. Так виникла традиція родовідних (або генеалогічних) дерев, яка поширилася в мистецтві багатьох країн, у тому числі й українському.

Родовідні дерева в Україні з'явилися в середньовічну епоху. Родини зображували у вигляді гілок, а члени цих родин — галузок, листочків, плодів.

Зручною для відображення родовідних дерев була гравюра 3 підготовленої гравером металевої пласти-

ни або дерев'яної дошки можна було зробити чимало відбитків, щоб подарувати їх родичам, знайомим. Гра-

вюри з родовідними деревами часто були самостійними творами або ілюстраціями в книжках, коли в них ішлося про того чи іншого представника роду. Бувало й таке, що родовідне дерево вклеювали в книжку на тій підставі, що сім'я матеріально підтримувала друкарню, у якій готувалося це видання, або давала кошти саме на його друк.

Родовідне дерево найчастіше зображували у вигляді лавра, пальми, дуба, а також куща винограду чи троянди, тому що їх цінували передусім за довговічність, красу крони й деревини, плоди і квіти. Символічно всі ці якості переносили на представників роду, члени якого замовляли гравюру. Найталановитішими граверами родовідних дерев в Україні у ХVІІ-ХVІІІ ст. були Олександр Тарасович, Іван Щирський, Григорій Левицький.

Простолюд в Україні не мав можливості замовляти родовідні дерева Але основна ідея виготовлення ге-

неалогій — збереження пам'яті про свій рід — народилася на ґрунті національної традиції пошанування пред-

ків. Тому в давнину кожен вважав за обов'язок знати імена своїх предків принаймні до сьомого коліна Сьогодні, коли опанування комп'ютерних технологій набуває масового характеру, виготовлення родові-

дних дерев стало доступним практично кожному. Однак проблема полягає в тому, чи збереглася в українців внутрішня потреба у виготовленні генеалогій. Чи варто відроджувати цю давню традицію в кожній українській родині?

48. Відповідальність

Категорія відповідальності тісно пов'язана з уявленням про свободу людини. Очевидно, що, не маючи свободи, людина не могла б відповідати за власні вчинки.

34

Коли шибку вікна розбиває футбольний м'яч, нікому не спаде на думку картати його, бо він не міг само-

вільно змінити траєкторію свого руху.

Щодо людини, то вона маючи свободу дії, свободу вибору, будучи здатною свідомо обирати той чи ін-

ший варіант поведінки, повинна відповідати за обране й учинене нею.

Відомо, що питання про відповідальність здебільшого не просте й вирішується неоднозначно, тому наші судження про ступінь відповідальності, будь-кого мають бути надзвичайно виважені.

Людину із чистим сумлінням, коли йдеться про власну відповідальність, не влаштовують «заспокійливі» міркування відносно того, що, мовляв, усе передбачити неможливо, а вище голови не стрибнеш.

За будь-яких обставин людина є істотою відповідальною. Виявляючи здатність по-справжньому відпові-

дально ставитися до своїх моральних проблем, особистість засвідчує тим самим і свою причетність до духовних якостей людського буття — гідності, осмисленості, індивідуальної неповторності. Показовим для моральної ві-

дповідальності є насамперед дотримання певних моральних зобов'язань.

Доволі поширеною є думка про те, що морально свідома людина відповідає за все (або мусить відпові-

дати за все) і відповідає головним чином перед собою. Так, порядній людині властиво завищувати міру своєї відповідальності й це свідчить про моральну доброту особистості. Утім, слід зазначити, що людина не може відповідати за вчинки інших.

Сучасна людина все більшою мірою усвідомлює, що нині вона справді мусить взяти на себе відповідаль-

ність за виживання свого роду й за продовження життя на Землі.

Коли запитати: «Перед ким відповідає людина?», то очевидним є те, що людина повинна відповідати не тільки перед власною совістю, а й — через неї — перед іншими.

Проте моральне життя, моральний розвиток особистості не має готових рецептів. Кожне наше рішення містить у собі елемент ризику, і що вищою є та чи інша людська ідея сама по собі, то вона вразливіша, то болю-

чішими є будь-які її перекручення. Тому потрібно завжди пам'ятати про відповідальність.

49. Нехай слова будуть добрими

Відомо, що нічого так не ранить душу людини, як безжалісне слово. Словом треба вміти користуватися не менш обережно, ніж гострим мечем чи атомною зброєю. Інакше рівень згубної негативної енергії навколо кожного буде непосильним для подолання.

Такі роздуми приходять, коли в публічних місцях на слух потрапляють уривки далеко не делікатних роз-

мов двох закоханих, матері з дитиною. Особливе занепокоєння викликає зневажливе ставлення молоді до людей похилого віку. Іноді достатньо сприйняти тільки «тон», щоб оцінити «войовничий» стиль людських стосунків, а ще гірше — нехтування гідністю співрозмовника.

Негативні слова, що забруднюють наш всесвіт, роблять його ворожим до кожного, надають йому непри-

вабливих відтінків. Усталена манера нетактовно спілкуватися в сім'ї формує характер родинних стосунків. Діти,

на яких постійно гримали дорослі, не спроможні зрозуміти, чому не можна підвищувати голос на дідуся чи бабусю, на батьків і сусідів.

Руйнівною є й звичка багатьох людей «різати правду в очі». Існує багато речей, про які краще ніколи не згадувати. Хоча б для того, щоб не псувати своїм ближнім настрій.

Багато хто переконаний у тому, що кожному фізіологічно необхідно періодично позбавлятися негативної енергії. Наприклад, японці в певних місцях великих офісів встановлюють манекен президента фірми, який є своєрідним громовідводом. До нього кожен службовець може підійти й сказати все, що він думає про прези-

дента, а за певних обставин — навіть його відлупцювати. Кажуть, стає легше.

35

На жаль, дуже часто на місце таких манекенів потрапляють близькі нам люди. Сама згадка про моменти,

коли не вистачило сил утриматися від неприємних слів, викликає почуття сорому. Багато років по тому здається,

що якби повернути час, то слова були б зовсім іншими.

Тож завжди пам'ятаймо мудрий вислів Федора Достоєвського: «Мовчати — благородно, безпечно і кра-

сиво». А слова наші нехай будуть тільки добрими.

50. Культура поведінки

Досі вважають істинним твердження: якщо люди перестануть чинити за правилами, вони втратять люд-

ську подобу. Цих правил, вироблених багатьма поколіннями, надзвичайно багато.

У кожного народу існують свої правила й традиції, зумовлені національною історією, психологією, полі-

тичним устроєм країни. Вони позначаються на особистісній манері поведінки. Попри це законодавці норм етикету — англійці — запевняють: справжня ввічливість усюди однакова, а гарні манери породжують здоровий глузд і доброчинність.

Дотримання норм етикету визначає загальна культура людини, її самоповага та міра ґречного ставлення до інших. Тому люди завжди намагалися пізнати навколишній світ і себе в ньому. А це не просто. Адже не кожний здатний поглянути на себе збоку У котре доводиться переконуватися в слушності зауваження Андре Моруа: «Розкриваючи співрозмовникові душу, ми раптом виявляємо, що зовсім нічого про себе не знаємо».

А як же рідні, друзі, співробітники почуваються в нашому товаристві, як оцінюють нас і наші вчинки? Лю-

дина, яка не володіє вмінням гідно поводитися в товаристві, мало привертає увагу. Вона, як діамант, який не може служити прикрасою, доки не має відповідної оправи. Людина також стає окрасою товариства тільки тоді,

коли узгоджує свої наміри і вчинки з певними правилами, суспільними нормами. Отже, культура поведінки — це вміння поводитися в товаристві (знайомому й незнайомому).

Поза сумнівом, ми хочемо бачите себе бездоганними, приємними, товариськими, мати повагу й довіру людей.

До етикету входять і манери поведінки вдома, на роботі, у гостині, театрі, кіно, музеї, бібліотеці, готелі,

магазині, ресторані, літаку, поїзді, метро, таксі й просто на вулиці, і мистецтво одягатися, користуватися косме-

тикою, і вміння вибирати подарунки, і правила мовленнєвої поведінки тощо.

Звісно, важко перерахувати всі форми мовного, та й будь-якого, етикету в усіх життєвих ситуаціях і не так просто ними оволодіти. Проте, скориставшись ними, ми зможемо зажити слави ґречної людини та самореалі-

зуватися в мовленнєвому спілкуванні. І хоч наше століття невпинно прямує до спрощення манер, проте й досі неабияке значення має оволодіння «кодексом ввічливості». Адже через свою чемність ми нічого не втрачаємо,

а «завоювати» можемо — Людину

51. Живописець правди

Сучасний читач знає Григора Тютюнника як чудового новеліста і повістяра Сьогодні українська художня проза не буде повною без його хоч і кількісно невеликої, але справді вагомої літературної спадщини.

Григір Тютюнник починав своє трудове життя з ремісничого училища, звідки одних доля посилала на зо-

ряні траси, а других покликало небо мистецької творчості.

Письменник у своїх творах віддавав перевагу відданим скромним будівничим життя, людям праці, бо він теж був одним з них. Рано дізнався ціну тяжкого карткового хліба і пекучість кимось завданої кривди, але так само рано відкрив для себе і ціну товариської дружби, цілющого людського тепла, якого не замінити нічим.

Образ людини-трудівника, вірною товариша у творах Тютюнника — один з найколоритніших. Та й чи не самого автора впізнаємо в образі молодого робітника Івана Срібного з однойменного оповідання, скромного звитяж-

36

ця, який, щоб не порушувати друзям весілля, сам береться розвантажувати вагон з дошками і, не ждучи хвали чи відзнаки, більше з почуття совісті й честі звершує те, що, здавалося, було не під силу одній людині.

Визначальним для оцінки людини для митця була не зовнішня ефектність поведінки, не вміння красиво говорити, а діло людини, її життя, її ставлення до матері, до товариша, до свого суспільного обов'язку. Цей загалом лагідний, схильний до теплих ліричних кольорів письменник часто ставав нещадним він зневажливо відгукувався про тих, хто, знехтувавши моральні норми колективу, потоптавши і власну совість, і мудрість на-

родного національного звичаю, пристосувався жиги егоїстичним життям хапуги, рвача й нахлібника. Григір Тютюнник розумів, що література, звеличуючи достойних, водночас має також розвінчувати негідних.

Твори Григора Тютюнника приваблюють читача правдивістю зображуваних людських характерів, худож-

ньою майстерністю у відтворенні їхніх вчинків. Діалоги Тютюнникових героїв вражають саме природністю,

влучністю, бездоганною достовірністю.

Живописець правди — так можна визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю.

Він увесь із життя. Він любив товариство, любив людей мужніх, веселих, і сам був таким. Внутрішня муж-

ність його, здавалося, не має меж, та, напевно, тільки йому самому було відомо, як легко його ранити, якою незахищеною перед болем буває його душа

А ще він любив слово, любив його, як голос рідної землі, як те, що заповідано тобі від глибини віків, адже кожна мова — це джерело духовності, це той запас генетичної сили й краси, що його народ передає тобі, своє-

му синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим.

52. Життя — вічна творчість

Кожна людина по-різному визначає мету свого існування, але мету треба мати — інакше то буде не жит-

тя, а животіння.

У житті важливими є і принципи. Добре навіть, коли вони викладені для себе у щоденнику.

Одне правило має бути в кожної людини: треба прожити життя гідно, так, щоб не соромно було згадати.

Гідність вимагає доброти, великодушності, уміння не розчаруватись і, не стати егоїстом, а бути правди-

вим, вірним товаришем, знаходити радість у допомозі іншим.

Заради гідності потрібно вміти просити вибачення. Визнати перед іншими свою помилку — краще, ніж хитрувати й брехати.

Треба прожити життя з гідністю, так, щоб природа, яка працювала над нашим удосконаленням, не була ображена. Природа — творець, тому ми повинні в нашому житті продовжувати цю тенденцію творення і в жодному разі не підтримувати всього руйнівного, що є в навколишньому світі. Кожна людина має це застосо-

вувати індивідуально, відповідно до своїх здібностей, своїх інтересів. Життя різноманітне, отже, і творчість різноманітна, і наші устремління до творчості в житті мають бути теж різноманітні.

Завдання кожної людини у великому і в малому підвищувати рівень щастя в житті. І своє особисте щастя теж не лишається поза цими турботами. Та головним чином — щастя тих, хто нас оточує, хто ближчий до нас,

чий рівень щастя можна підвищити просто, легко, без турбот. А крім того, це означає підвищувати рівень щастя своєї країни, усього людства, зрештою.

Життя — насамперед творчість, та це не означає, що кожна людина, щоб жити, мусить народитися худо-

жником, балериною або вченим. Творчість теж можна творити. Можна творити просто добру атмосферу до-

вкола себе. Тобто творчість різноманітна й безперервна. Бо життя — вічна творчість.

Не слід забувати, що людина залишає по собі пам'ять. Про це треба дбати не з якогось там певного віку,

а, гадаю, із самого початку свідомого життя, адже людина може піти в небуття будь-якої миті. І яку пам'ять вона по собі залишає — це дуже важливо.

37