perekazy 2010

Родині Терещенків довелося емігрувати за кордон. Згодом чоловіча лінія славетного роду урвалася, але залишився взірець дивовижної працездатності та благодійництва, який, хотілося б вірити, матиме гідних послі-

довників.

27.Поетична майстерність Максима Рильського

Вумовах терору Максим Рильський зумів написати десять книжок ліричних поезій і ліро-епічних творів,

кілька книжок перекладів, зокрема й досі неперевершений переклад творів Адама Міцкевича.

Уже перша поетична збірка п'ятнадцятирічного Рильського вишукано демонструє уміння вільно володіти словом. Саме вона виявила найхарактернішу рису письменника — писати лаконічно і водночас глибокозмісто-

вно. Максим Тадейович — великий майстер сонета, форма якого вимагала саме лаконічності, стислості думки і слова

З молодих літ поета захоплювала творчість великих поетів минулого. Потрібно бути мужнім, щоб у той час писати ніжну лірику та суворі сонети й октави.

Максим Рильський був талановитим імпровізатором і чудово грав на роялі, навчившись у великого укра-

їнського композитора Миколи Лисенка. Напевно, звідси особлива ніжність, чистота, мелодійність його поезії.

Багатство мотивів — перше, що характерне для поезії Максима Рильського. Традиційні мотиви українсь-

кої поезії Рильський доповнює почерпнутими з античної та західноєвропейської, а в нові часи — із сучасності.

Ясність світовідчуття, дитинне захоплення радістю життя поет проніс через усю творчість. Навіть змінюючи під впливом обставин своє творче кредо, коли, за його словами, «сучасність заговорила», він насамперед вслухав-

ся в порухи людської душі, в глибини людських переживань. Для його віршів характерна зосереджена думка,

енергія, закута в класично прозорі й гармонійно виважені форми. Рильський на догоду часові був вірним пое-

тичній класичній традиції.

«Нове життя нового прагне слова», — змушений написати Максим Тадейович. Проте серед багатьох офі-

ціозних поезій 30-50-х років часто з'являються справжні шедеври, які навічно залишають поета серед видатних митців сучасності.

Музикальність поезії Максима Рильського — від української народної пісні. Завдяки Рильському і неок-

ласикам українська поезія зрівнялася із західноєвропейською у використанні найскладніших форм вірша.

Особливою майстерністю вирізняються сонети М. Рильського. Як сказав дослідник його творчості Юрій Лавріненко, «може, саме тому Рильський вибрав сонет і дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням з провінціалізму, за «великою землею» культури».

Уся творчість видатного поета пройнята прагненням до «великої землі» культури, до краси слова, до на-

родної мудрості Максим Рильський — душа і совість свого народу — був не просто поетом, а мислителем,

філософом, працелюбом, який зі свого Голосієва в Києві, мудро примружившись, бачив увесь світ, але ніколи не забував своєї Романівки. Тому й міг, осягнувши вершини світової культури, заповісти нащадкам: «Як парость ви-

ноградної лози, плекайте мову».

28. Виснажливий шлях пошуків

4 жовтня 1957 року ракета вивела на орбіту штучний супутник Землі. Це був перший крок в освоєнні кос-

мосу. Без ракети-носія не могло навіть ітися про космічні польоти.

Очолював цю велику справу Головний конструктор, академік, українець за походженням Сергій Коро-

льов.

Підвищена вимогливість, стислі терміни завершення завдань, новизна, яка приховувала не лише приємні несподіванки, змушували тих, хто з ним працював, постійно перебувати в стані нервового напруження.

21

Але усі труднощі й неприємності були дріб'язком порівняно із захопливою роботою. Однією з причин по-

стійного інтересу до роботи була її новизна. Корольов не хотів спокою, не любив повторюватися. Працюючи над якоюсь новою конструкцією, зробивши певний поступ у роботі, нарешті надавши конструкції потрібного ступеня завершеності, він часто свої досягнення «дарував» спорідненому колективу, до того ж навіть переводив своїх колег до нової групи конструкторів. Це свідчило про масштабність його поглядів, правильне розуміння держа-

вних завдань і невичерпну творчість.

Попри все Сергій Корольов нікому не передавав тематики, пов'язаної з пілотуванням польотів. Мабуть,

вагому роль у цьому відігравала його юнацькій мрія — літати на планерах, а потім на ракетному апараті. Тому всю інформацію про космонавтів він контролював дуже ретельно.

На той час не було жодного досвіду створення космічних кораблів, підготовки космонавтів. Що очікувало людину в космічному просторі? Як вплине космічний політ на психіку людини? На ці запитання ніхто не міг відповісти.

Першим космонавтом був Юрій Гагарін, який зумів зробити все, на що здатна людина. Раніше про таке можна було тільки мріяти.

Перший космічний політ був дуже коротким. Він тривав усього сто вісім хвилин. Але саме ці миті стали в історії початком нової ери — проникнення людини в космос.

Космонавтика розширила обрії наших знань, стимулювала розвиток багатьох галузей науки й техніки. Ми завжди будемо з вдячністю пам'ятати імена людей, які відкрили нову сферу людської діяльності, зокрема одне з найяскравіших — ім'я нашого співвітчизника — Головного конструктора, академіка Сергія Павловича Коро-

льова.

29. Народна художниця

Марія Приймаченко — самобутня народна художниця з України. Її творчість розгорнула нову сторінку у світовому образотворчому мистецтві, а виставки проходили в багатьох країнах світу.

Марія Оксентівна Приймаченко народилась у 1908 році на Київщині в сім'ї простих селян, які, проте, були мистецьки обдарованими людьми. Саме від матері перейняла майбутня художниця вміння створювати той особливий чарівний орнамент, у якому, за словами Гоголя, «птахи виходять схожими на квіти, а квіти — на птахів».

У дитинстві Марія захворіла на тяжку недугу — поліомієліт. Це зробило її не по-дитячому серйозною, за-

гострило сприйняття навколишнього світу. Звернення до мистецтва було зумовлене одвічним селянським потягом до роботи. За словами майстрині, якось у дитинстві вона пасла гусей у лузі. Помітила синюватий глей,

принесла його додому і розмалювала хату дивовижними візерунками. Сусіди похвалили роботу дівчинки,

просили прикрасити і їхні хати. Не маючи змоги працювати в полі, Марія прагнула виразити себе в мистецтві.

Марія Приймаченко брала образи для своїх картин з рідної поліської природи. А ще на її полотнах ожи-

ває велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Картини Приймаченко — це згусток емоційних вражень від народних казок, легенд, переказів. Химерні образи її картин ніби випромі-

нюють енергію доброти, наївного зачудування світом.

Фантастичні звірі, яких малювала художниця упродовж останніх років, — унікальне явище у світовому мистецтві. Ці картини — витвір геніальної уяви художниці. Насправді таких звірів не існує у природі, проте поштовхом до створення образів часто стають реалії сьогоднішнього дня.

Марія Приймаченко була творчо обдарованою особистістю. Підписи до своїх картин художниця приду-

мувала сама. Назви «Три буслики в горосі живуть у нас і досі...», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть» свідчать і про поетичний талант, і про неабиякий хист відтворювати музику.

22

Останні роки життя хвороба прикувала Марію Приймаченко до ліжка. Але вона продовжувала спілкува-

тися зі світом— малювати.

30. Національний геній

Іван Миколайчук — обличчя і душа українського поетичного кіно, аристократ духу, блискучий самородок.

Він був особливий, народний, справжній, найкращий Параджанов казав про нього: «Я не знаю більш націона-

льного народного генія... До нього це був Довженко».

Народився Іван Миколайчук 1941 року на Буковині в селі Чорторий. Закінчив Чернівецьке музичне учи-

лище, театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

У кіно дебютував ще студентом, зігравши ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палій-

чука в «Тінях забутих предків», й одразу здобув загальне визнання. Кінострічку «Тіні забутих предків» визнали однією з двадцяти найкращих картин світу. Поза сумнівом, успіхові цього фільму сприяла участь талановитих митців і передусім Івана Миколайчука. Він, будучи студентом першого курсу кіноакторського факультету, на кінопроби потрапив майже випадково. Проте вся творча група на чолі з режисером Сергієм Параджановим була захоплена його грою. Після того його запрошували працювати в Голлівуд, але Держкіно актора про це не повідомило. Американці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету.

Після успішного дебюту в кіно Миколайчука знімали часто. У кожній картині він запам'ятовувався своєю яскраво грою. Навіть епізодичні ролі він «витягував» своїй особистості та вмінню створити образ майже з нічо-

го.

Мірка — бути не гіршим від сусіда — була не для нього. Іван був яскравим романтиком, який прагне ве-

ршини. Фільм «Білий птах з чорною ознакою» розгортає нову сторінку в його творчості — він стає ще й сцена-

ристом.

Виконавець колоритної ролі козака Василя у фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» був фактично співрежисером, а також працював над музичним оформленням фільму. Іван відходив від традиційного кіно,

віддаючи перевагу філософському.

У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури, які зачепили й Івана. Його звинуватили в націоналізмі,

кваліфікували як людину ворожої ідеології. Стрічка «Білий птах з чорною ознакою», що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил.

Лягли на полицю і «Тіні забутих предків». Так поступово актора почали відлучати від творчого процесу.

І досі залишається таємницею, як митцеві вдалося зняти наповнений фантастичними і водночас реаль-

ними образами фільм «Вавилон XX», який увібрав усе найкраще, що міг дати йому Миколайчук-сценарист,

Миколайчук-режисер, Миколайчук-актор.

Постійні неприємності, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі Івана Миколайчука. У серпні 1987 року його не стало. Розповідають що, того року, коли він помер, на став його рід-

ного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими...

31. Нести у світ добро

Петро Яцик — патріот і меценат — справляє враження чоловіка дуже надійного. Він має тверде слово, не щедрий на всілякі обіцянки, але, пообіцявши щось, неодмінно виконає, хоч би яких зусиль це йому коштувало.

Уже потім я не раз переконувався в справедливості свого першого враження від Петра Яцика. Єдине пи-

тання, на яке я не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, позбуваючись таких карика-

турних риси, як розхристаність душі, пустопорожня балаканина й інше, що так прикро вражає нас у багатьох

23

людях. Але Яцик якби мав вроджену діловитість й відповідальність, своєрідний фундамент, без якого він так далеко не просунувся б у процесі самовиховання й самовдосконалення.

Згадуючи його багате на складні перипетії життя, не раз впевнювався: він — людина сильна, яка вміє боротися до кінця, а не сходить з дистанції на півдороги, прагне скористати кожен — бодай і найменший — шанс. І, напевно, саме тому здебільшого перемагав.

Отже, Петро Яцик — це яскравий індивідуум суспільства. Прагнення і здобування висот він вважав єди-

ним здоровим виправданням на існування. Боротьбу за життя — єдиним реальним виправданням життя.

Той, хто неспроможний іти до висот, підсвідомо перестає боротися за своє місце на землі, між людьми.

Він нидіє втрачає право на життя і помирає. Порожні розмови не є змаганням. Адже тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні в країнах нашого поселення, а

також і на рідних землях.

32. Авторитетний меценат України

Дня кожного киянина, а втім, мабуть, і для кожного українця звичною є назва «Оболонь»... Вона звучить так само, як, скажімо, Печерськ або Поділ, хоча вік її значно молодший. «Оболонь» без будь-якого перебіль-

шення справді стала частиною біографії кількох поколінь. Кожний у назву «Оболонь» вкладає своє значення:

чиста вода для пиття, яку вподобали мільйони громадян; маленьке свято з назвою «Живчик»; синонім добрих справ, меценатства та спонсорства національних мистецьких фестивалів і конкурсів, фінансова підтримка ви-

дань сотень українських книжок...

Історія компанії «Оболонь» бере початок лише від 1974 року,хоча, напевно, пов'язана з існуванням у столиці України району Оболонь.

Того ж року розпочато намивання майданчика для будівництва заводу. Відкриття ж виробництва плану-

валося до Олімпійських ігор 1980 року. «Оболонню» воно стало понад двадцять років тому, 1986-го. Відтоді це ім'я — і не як назва одного з районів Києва — звучить на всіх континентах.

Нині «Оболонь» — незаперечний лідер українського експорту напоїв. Там виготовляють продукти, не шкідливі для здоров'я людей. Їхній напій «Живчик-унік» можна вживати навіть діабетикам.

«Оболонь» здобула репутацію одного з найавторитетніших меценатів і благодійників в Україні.

Особливо яскравою сторінкою у напрямах діяльності компанії є участь в освітніх і культурно-мистецьких проектах. За останні двадцять років «Оболонь» допомогла видати близько півтори сотні підручників, посібни-

ків, довідників, збірників, каталогів, науково-пізнавальної, історичної та дитячої літератури.

Компанія опікується п'ятьма тисячами будинків сімейного типу, допомагає малозабезпеченим. «Оболонь» має власну футбольну команду, яка виступає в національному чемпіонаті, підгримує розвиток

дитячого футболу в дитячо-юнацькій спортивній школі «Зміна»; дві волейбольні команди, ралійна команда,

бере участь в регатах вітрильник, здіймається в небо повітряна куля. Компанія є спонсором Національної фе-

дерації шахів і головним спонсором національної молодіжної збірної команди з футболу. За підтримки «Обо-

лоні» відроджуються такі духовні центри, як Видубецький монастир і церква Святого Миколи (Притиска) в

Києві, Святотроїцький кафедральний собор у Луцьку та інші. Компанія пожертвувала сто тисяч гривень на реко-

нструкцію палацу Кирила Розумовського в Батурині та надала підтримку музею-заповіднику «Личаківський цвинтар» у Львові.

Ця сторінка біографії підприємства, а саме меценатство та благодійництво, дає всі підстави вважати

«Оболонь» нашою національною гордістю і надією.

24

33. Крилаті мрії

Христина з дитячих літ захоплювалась вітряками. Біля них народжувався і клубився вітер. Вони трудилися з ранку до пізньої ночі, викидаючи зі своїх камінних душ струмочки запашного борошна. На цих тремтливих струмочках трималося селянське життя, і коли вітряки махали крилами, то в селі й пісні веселіше співались.

Найбільше Христині подобались весняні вітряки, саме тоді, коли вони, перелопачуючи вітер, затихали під великими туманними зорями. Саме тоді западала така тиша, що навіть напівоглухлі мірошники чули бентежну ніжність дівочих голосів. Тоді, прощаючись очима з натомленими крильми, добре їхалося на благенькому,

скрипучому возі; босі ноги самі ворушились під музику далеких дівочих пісень, а душа поривалася співати.

Сьогодні ж Христина, побачивши невтомні крила вітряка, зупинилася і заніміла від здивування. Вони були немов зі срібла. Їй здалося, що це не зима, а вони, крутячись, гралися хуртовиною, розтрушуючи довкола стіль-

ки снігів. Дівчина схвилювалась від такої думки і входила всередину вітряка, мов у якусь недоказану казку.

А місяць і сніги творили біля дівчини своє диво. Здавалося, на рівних полях вилися з кованого срібла сте-

жки, марилися обриси ліній дивовижних озер.

Христина колись часто мріяла кудись летіти. Щойно заплющить очі, а руки враз легшають, стають криль-

ми, і вона в радісному переляці підіймається-підіймається вгору і все-все бачить, що робиться внизу: он діти проводжають її захопленими поглядами, а мати жене до череди корівку і свариться на дочку; он рибалки притягують бредень зі срібною рибою, а за рікою на лану, над колосся підіймається сонце, що теж, здається,

зіткане із колосся. Отак і в сон щасливо влітала дівчина, де все було не таким, як у житті.

Можливо, Христинине бажання найбільше в світі бажання мати крила породило те, що вона й по землі не ходила, а наче літала. Жодне весілля, жодні танці, жодне колядування не обходилось без неї. Навіть на буряках сапка у Христини теж не полола, а пританцьовувала. І тільки цього року, коли вперше взула не переши-

ті, а нові, із жовтими халявками чобітки, а на голову начепила багато стрічок і запишалася перед дзеркальцем,

що вона вже таки дівчина, посмирніла. Це раптове і захопливе відкриття порадувало дівчину. Тому-то сама собі по-змовницьки підморгнула в дзеркальце, потім споважніла, ураз зрозумівши, що вже стала дорослою.

34.Маленький дослідник

Щоранку з побережної далечі з'являється хлопчик віку, коли фантазія цвіте і берегові дітлахи почуваються Магелланами. Десь аж з-під рибальського обрію з'являється його темненька щуплява постать. Усе виразніше проступає через туман, іде узбережжям.

Безлюдно. Море жене крутогриві вали. Пірнає та виринає між бурунів самотній буйок, а тут — так само самотній на всім узбережжі — з'являється хлопчик. Напевно, рибальський син. У чорненькій курточці, у сірому кашкеті, він неквапом звершує свій щоденний узбережний маршрут. У руці — школярський портфелик, що його юний господар тримає ніби за вухо...

Іде понад розламищами бетонного бурелому, часом перескакуючи з каменя на камінь, вглядаючись у зелене безмежжя стихії. Може, виглядає рибальські судна? Може, там батько його чи брат?.. Чи, може, щось інше його там цікавить... А може, просто цікаво йому спостерігати...

Не варто питати юного дослідника моря, що він там шукає, бо навряд чи сам він може пояснити, чим са-

ме його приваблює вирування прибою, весняний неспокій моря. Хлопчик у червонім пуловері і сам загадка, і

для нього кругом загадки... Кажуть, нібито в генах уже закладена потреба дослідження неосвоєного простору...

То море підкрадається до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря. З-під старенького кашкета чер-

воніють нахльоскані вітром вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях, вони відстрибують так спритно, коли хвиля набігає... Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп'я отак присяде і, нахилившись, усе щось вистежує з терплячістю істинного дослідника. Іноді раптом само собі всміхнеться.

25

Цікаво, що спричинює ту його справді загадкову усмішку. Худорляве личко розквітає. Хлопчик у своєму невтомному пошуку ніби переживає мить натхнення. Між ним і морем виникає не збагнена ніким іншим гар-

монія.

Його уважний обхід узбережжя відбувається за будь-якої погоди. Для людини такого віку, мабуть, нема ні вагань, ні сумнівів чи смутку... Весь у полоні цікавості пізнання, у владі своїх пошуків, він подеколи і шторму не помічає, а все слухає нерозгадану мову стихії.

Море шаленіє, бетон, поламаний штормами, лежить усюди навалом, а над усім цим зі своїми думками якимись щоранку спокійно бреде, розмахуючи портфеликом, юна людина. І щоранку несе в собі оту жагу шу-

кати по берегу щось навіть незначне для нас, а для нього, школярика, таке важливе і вражаюче.

Ось він, син людства, прямує в майбутнє...

35. Лісове життя

Як одвирує хурделицями зима, а сонечко зігріє землю та води, збирається Данило Коряк до своєї лісової сторожки. Там він має оберігати від усякого лиха цілий лан лісової розсади: дрібненьких дубків, що недавно ще спали в жолудях, берізок, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастих сосонок, схожих на їжаків.

Зібравшись, вирушає в дорогу, покликавши за собою малого, проте бідового рудого, криволапого песика Кузьку.

І йдуть.

За плечима в Данила — лантух, у якому усяка-всячина, і рушниця, на ногах поклеєні великими латками

(щоб не протікали) гумові чоботи, а на ремінці поверх старенького піджака — шкіряні торбинки з набоями.

І хоч як важко Данилові нести свій лантух, старий, одначе несе, бо знає, що без усього того добра, що в нього за плечима, у лісі, далеко від села, не проживеш.

Данило високий на зріст і цибатий, як лелека, тому іде швидко. Зате Кузьці доводиться бігти, хекаючи і висолопивши язика. У Кузьки неоднакові вуха, одне нашорошене, друге опало й теліпається, як неживе, схоже,

як Данилова шапка — одне вухо вгору, друге — униз..

Дорога до лісу низова, де-не-де перелита повінню, хоч і не глибоко: Данилові можна перебрести, а Кузь-

ці треба оббігати кружка, по сухому, якщо старий не візьме його під пахву та не перенесе. Проте Кузьці дужче подобається оббігати, бо по дорозі можна буде погавкати на лелек, що, немов сажнями, обмірюють кроками калюжки, шукаючи поживи.

Ліс зустрічає Данила, як батька: гілля немовби розступається з-понад стежки, щоб він не вдряпнувся, пе-

ньки немовби відступають від неї, щоб він часом не спіткнувся. А сонечко просівається крізь молоде листя та цвіт диких яблунь.

Данило повертається до сторожки, назбиравши дровець, розкладає багаття. Дим від нього підіймається вгору, і тоді здається, ніби усі дерева цвітуть.

Утомившись за день, Кузька лягає біля багаття, кладе голову на передні лапи й, не кліпаючи, дивиться на вогонь. А сонце сідає за гору, поволі змовкають пташки в лісі — заходить вечір.

36. Дорога до Коропового хутора

Чудові місця на Північнім Дінці... Якщо вам ніколи не доводилося там бувати, обов'язково побувайте.

Ви з Харкова потягом їдете до Змієва — районного центру Харківської області. У Змієві ви візьмете човна і

попливете за течією Північним Дінцем...

А пливти потрібно в червні...

26

Пливучи, будете милуватись чудовими краєвидами. Ліворуч зеленітимуть заливні луки, уквітчані і рома-

шкою, і конюшиною, і дзвіночками, а іноді серед зеленої соковитої трави червоно горітиме квітка степового тюльпана або дикого маку.

І скільки ви пливтимете, вас вітатимуть своїм щебетом веселі жовтобрюшки, канарейкові трясогузочки,

підпадьомкатиме на вашу честь перепел і дерчатиме деркач, з посвистом зриватимуться кулички, а в затоці,

укритій лататтям і білими лілеями, вас зустрічатиме сіра чапля. На правому високому березі в кущах ліщини

розриватимуться солов'ї...

Так ви допливаєте аж до Коропового хутора. Наближаючись до нього, Північний Донець ширшає, стає глибшим, повноводнішим. Тут він упливає в ліс. З обох берегів над ним схиляються зелені віти дерев, утворю-

ючи казкову алею-тунель...

Як випливете ви з алеї, на вашому шляху буде невеличкий острівець, зарослий і вільхами, і вербами, і

високим очеретом.

А на тому острові побачите прикритий очеретом благенький курінь... І в курені зеленої трави настелено,

щоб можна було подрімати годину-другу.

Щоб з лівого берега переправитися на правий, неподалік буде пором, бо лівим берегом ген аж куди пі-

шли луки. А на правому березі серед лісу — величенька галявина, де й розлігся Коропів хутір, з хатами, із сад-

ками, з городами...

Який же він чудовий Коропів хутір! Ну, просто як ліс... Хуторяни вам відразу ж і скажуть, що в них не хутір,

а рай!

А якщо запитаєте їх, чи бачили вони рай, хуторяни, не задумуючись, дадуть відповідь, що рай тут, у них. А

коли ви вже захочете, щоб на свій бік їх переманити, то скажіть, що у них краще, ніж у раю! Вони вам привітно усміхнуться і скажуть, що ви маєте рацію. Отакий Коропів хутір!

37. Рідні жита

Від станції до села було три кілометри. Андрій ішов пішки старою польовою дорогою, хоча поряд з висо-

ковольтною лінією линула в далеч стрічка асфальту.

Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, у п'янкій високості заливалися жайворони. Андрій зайшов у жито,

яке закрило його майже з головою, зупинився. Захопив кілька ласкавих колосків, притиснув до обличчя. Не-

ймовірно! Минають віки, люди вже мчать у темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пес-

тять на своїх грудях все нові покоління. Яка неповторна сила!

Здрастуйте, жита! Низький уклін тобі, безкрає батьківське поле! Поцілуй мене, вітре пестливий, як колись у дитячі роки! Я часто, вибігаючи вранці за село, зустрічався з твоїм дружнім подихом, удивлявся в голубе марево на обрії. Там я бачив майбутні дороги! Тепер повертаю безмірну вдячність тобі, полям, сонцю, родючій,

незабутній батьківській землі...

Котять хвилі жита. Мов чарівні казки старої бабусі, химерно летять у блакитній безодні хмарини. З-за горба виринули перші хати рідного села. Замайорів у високості білий змій. Андрій, побачивши його, аж засмія-

вся від радості. Білий паперовий змій. Саме з нього почався шлях у небо. Хай він був недоладний, смішний, але хлопчик Андрійко, що його запускав, завжди підіймав погляд угору. До зірок... Славен будь! Ти знову здіймає-

шся під хмари, і оченята мужніх хлоп'ят вбирають у себе чари небесної безодні. Здрастуй, химерний, смішний,

невмирущий змій!..

А ось і село. Вишневі сади. А понад ними, скільки око бачить, манячать у повітрі антени радіо й телевізо-

рів. Як далеко ти сягнуло, село! Залишаючись в обіймах матері-природи, ти простягло безконечні руки в навко-

лишній світ. Здрастуй, село!..

Зі скрипом розчинилися ворота першого від поля подвір'я. Мамо, чи серце твоє віщує, що син недалеко?

27

Загуркотіло в сінях. На ґанок вибігла літня жінка. Кинулася назустріч синові, припала. Він з висоти свого

велетенського зросту схилявся, ніжно цілував сиве волосся, змарнілі худі щоки, заплакані очі...

Мати відхилилася, милуючись широкоплечою постаттю сина, ласкавими синіми очима з-під кудлатих брів, рідними очима єдиного сина.

38. Батьків сад

Колись на крутому схилі гори буйна фантазія позбирала з усіх усюд дерева, і тепер вони створили мальо-

вничу строкату сім'ю. Між стовбурами дерев пробивалося світло літнього сонця, простір манив загадковим затишком. Батько, ідучи від дерева до дерева, перед кожним зупинявся, наче зустрівся зі знайомою людиною.

У саду на схилі гори були не тільки розлогі яблуні, а й зовсім молоденькі яблуньки. Так само росли різно-

го віку та різних сортів груші. Черешні, вишні, сливи, абрикосові дерева, кущі аґрусу, смородини, порічок, густі малинові зарості. А ще грецькі горіхи, кущі глоду, шипшини, ліщини. Упереміжку з ягідними та плодовими деревами — і дубки, й липи, й черемхи.

Посеред саду вигнались у височінь тополі, білокорі берези світилися, сяяли білизною стовбурів, шумува-

ли плетивом кіс.

Гора така, зауважив товариш, — що ні під город не зореш, ні збудуєшся. То кожен господар напроти своєї хати чи траву косить для корови або кози, чи ось так позасаджував деревом. А наш батько скільки жив у хаті під горою, то саджав дерева. Ото за багато літ і понасаджував.

Старий, спираючись на ціпок, торкався до дерев долонею, наче хотів відчути їхнє тепло або ж передавав їм тепло своє.

Оцей дуб, — показав товариш на ошатного кремезня, — ми вдвох із батьком посадили. Кожне дерево тут посаджене не самим батьком, а з яким-небудь гостем, із іншим чоловіком. Кожне дерево — це пам'ять про ту людину. Батько пам'ятає про них усіх. А біля отого каштана, що за березами росте, раптом зупиняється й питає: «А з ким же я садив його, не пам'ятаєш?» Звісно, я не пам'ятаю, бо, може, й не знав ніколи. То він аж посірів на лиці, що ім'я людське забулося.

Почувши розповідь товариша, я вже по-іншому дивився на строкатий сад на схилі гори. Колисаний вітер-

цем, він обізвався легким шелестом гілля, хистким мереживом тіней, що плавало по траві, голосами птахів, що пурхали поміж віття. Стежачи, як до нас наближається батько, я подумав про те, що він, мабуть, ось зараз іде не просто поміж дерев, а поміж спогадів, які й складають його сьогоднішню справжню сутність.

39. За законами природи

Цілком імовірно, що споконвічна віра в чудодійне — закономірний початок того шляху, яким ішло людс-

тво, пізнаючи світ. Люди не знали й не могли знати, що навколишня природа розвивається об'єктивно й зако-

номірно.

Майже за кожним природним явищем наші предки бачили певні невідомі й могутні сили. Було загаль-

ноприйнятим, що земля тоді трималася на трьох слонах і черепасі, тварини виростали на деревах, у надрах землі містилося потойбічне царство, у піднебессі літали дракони з вогняними язиками, а саме небо на обрії змикалося із землею.

Що це — казки? Ні, це закономірний і неминучий шлях, яким наші пращури йшли до оволодіння знан-

нями.

Не слід забувати, що наші погляди на світ, його таємниці визначаються загальним рівнем розвитку науки й культури. Сто років тому прояви особливостей психіки людини — сновидіння — поставали у вигляді дійсних представників потойбічних сил, належали до розряду усталених чудес.

Минає час, наука іде вперед, і чудо утрачає ореол незбагненності, свої найістотніші ознаки.

28

Варто згадати звичайне відтворення звуку. Винайдений Едісоном спосіб його запису на грамофонну пла-

тівку демонструвався в цирках, немов одне із чудес світу. Фонограф характеризувався на афішах не інакше як

«незбагненна загадка природи».

А як же чудеса? Відповідь зрозуміла: потрібно намагатися знайти їх логічне наукове пояснення.

Це, звісно, дуже важко, але процес пошуку, знаходження способів вирішення розкривають перед нами безмірно багату скарбницю уже здобутих людством знань, привчають до логіки наукового мислення, переко-

нують у безмежній пізнаванності світу.

«Знання — сила!» Ці крилаті слова людство збагнуло давно. Мільйони людей жили, не вміючи ні читати,

ні писати; покладалися тільки на свій життєвий досвід. Із часом людині, озброєній елементарними знаннями,

жилося значно легше. Згодом знання допомогли підкорити, розумно використати силу неба і землі.

Нині, коли розвиток цивілізації сягнув небувалих висот, потреба в нових знаннях є очевидною. Тільки глибина знань дає можливість людині чути й бачити за тисячі кілометрів, досліджу вати таємниці океанів,

підкорювати космічні атмосфери.

40. Секрети природи

Здавна в Україні відомо, що на землі є так звані місця, де не можна селитися. Раніше їх знаходили за конкретними прикметами іноки, схимники, лозоходці. Сьогодні такі місця дослідники природи називають геопатогенними зонами, хоча незаперечних наукових доказів їх існування немає.

Цивілізація поступово відучила людину відчувати наближення небезпеки. У тварин ці властивості не втрачені. Часто люди, збудувавши новий дім або переїжджаючи в нову квартиру, першого впускають до оселі собаку. І ліжко ставлять на місце, де собака спав, уночі бо це завжди сприяло здоровому сну.

Спостерігаючи за котами, люди з'ясували, що, на відміну від собак, вони надають перевагу саме так зва-

ним геопатогенним зонам. Тому так часто знаходять собі місце біля побутових приладів — телевізора, потужних електричних нагрівачів тощо. Кіт відчуває хворий орган людини, лягаючи на нього. Погладжуючи пухнасте створіння, яке лежить на колінах, ми розслабляємося, відчуваємо спокій і задоволення.

У народі вважають, що, притулившись на кілька хвилин до берези, сливи, вишні, дуба, модрини, людина позбувається негативної енергії. Вважають, що ці дерева ростуть краще в негативних енергетичних зонах, так само як і папороть, очерет, кропива. Якщо ж верба, клен, береза або ялина нахилилися в один бік, значить поб-

лизу є «водяна жила». Будинкам, зведеним над такими жилами, загрожує небезпека зараження дерева руйні-

вним грибком.

Коли в якомусь місці буйно ростуть болиголов, наперсник, осінній пізньоцвіт, то, за народною прикме-

тою, їх слід оминути.

До енергетичних зон чутливі городні рослини, квіти, трави. Інколи квітку, що всихає на підвіконні, досить пересунути трохи вбік, і вона швидко почне оживати.

Часто видно, як на грядках рослини за однакових умов неможливо виростити гарними. Одні — гірше ні-

куди, зате інші — напрочуд гарні.

По-різному реагують на геопатогенні зони птахи й комахи. Дикі бджоли завжди селяться в них. Якщо в такому місці поставити вулики з домашніми бджолами, то меду вони дадуть утричі більше. Залюбки селяться в таких зонах сови. Проте поряд з геопатогенною зоною ви не побачите жодного мурашника.

Кажуть, що лелеки й ластівки часто селяться на дахах благополучних будинків. За старовинним повір'ям,

лелека, який гніздиться на будинку, приносить щастя, добробут, багато дітей і захищає від ударів блискавки.

Однак єдиного наукового пояснення причин різної реакції тварин і рослин на так звані геопатогенні зони немає. Та й саме існування таких місць на землі ще вимагає доказів. Люди теж по-різному ставляться до на-

родних прикмет. А чи зважати на так звані згубні зони, чи ні — особиста справа кожного.

29

41. Гармонія природи і мистецтва

Людству відомо чимало шедеврів паркового, ландшафтного мистецтва. Одним з них є «Софіївка». Рідко який витвір паркової архітектури позмагається з нею кількістю легенд і романтичних історій, що загубилися в тінистих алеях, таємничих гротах, у нагромадженні скель. Вони розкриваються лише перед тими, хто вміє ба-

чити і хоче слухати.

Романтична оповідь про заснування «Софіївки» каже,що Граф Станіслав Потоцький узяв шлюб із врод-

ливою грекинею Софією. Закоханий чоловік квапився виконати всі забаганки молодої дружини. Улітку 1795

року Софія, повертаючись із Гамбурга до Умані, завітала до містечка Неборів, що неподалік від Варшави. Там на неї неабияке враження справив розкішний парк, про що красуня писала в листі до чоловіка: «Після обіду поїха-

ли дивитися «Аркадію». Важко собі уявити щось більш романтичне і прекрасне...» Далі у листі вона розповіда-

ла, що закохалася до нестями, що «Аркадія» дуже нагадує їй Крим. Відтак вона запевняла чоловіка, що з його достатками можна було б протягом двох років мати таку саму, а може, й прекраснішу «Аркадію», і просила про таке сільце в Криму... На жаль, Софія не знала про справжній стан фінансових справ чоловіка — на той час перша дружина графа зі своїми управителями довела маєток мало не до зубожіння. Тому тоді придбати садибу в Криму граф не міг.

Та недаремно древня мудрість твердить: усе перемагає кохання! Вона й надихнула закоханого Потоць-

кого на своєрідний подвиг — він зібрав кошти, і через рік в Умані, серед вигорілих під сонцем степів та балок почалося будівництво парку в романтичному стилі. У дарунок коханій граф вирішив створити куточок Еллади,

щоб нагадував він їй гори й ліси, чисті струмки й прозорі озера покинутої рідної Греції.

Граф доручив будівництво парку людині талановитій і широко ерудованій — Людвігові Метцелю, колиш-

ньому польському військовому інженерові. Саме за його проектом утілили в життя таку феєрію гаїв і мальов-

ничих галявин, ставків і водограїв, терас і алей, гротів і альтанок.

Тисячі екзотичних дерев було звезено до Умані звідусюди. Вони чудово вписалися в навколишню місце-

вість і створили неповторний ансамбль.

Урочисте відкриття парку відбулося в травні 1802 року, у день народження красуні Софії. Так стала дійс-

ністю примхлива мрія дружини вельможного графа.

42. Сонце в нашому житті

Майже всі первісні люди вважали Сонце істотою чи вогняною кулею, яку хтось невідомий носить небом.

Регулярність поведінки Сонця при цьому здавалася загадковою. Що ж змусило Сонце служити людям? У бага-

тьох легендах майже всіх первісних народів робилися спроби це пояснити.

Ціла низка міфів розповідає про тимчасове зникнення Сонця, а це, напевно думки, породжені побаче-

ними сонячними затемненнями. Інші, можливо, зумовлені настанням темряви через погану погоду чи хмари вулканічного попелу й пилу, бо в багатьох легендах темрява тривала дні й тижні. Сильний вплив цих легенд на первісних людей, мабуть, пов'язаний зі страхом, що Сонце може раптово зникнути з неба.

Чи можемо ми бути впевненими, що завтра Сонце не почне поступово зменшувати свою звичайну яскра-

вість і чи не вибухне воно з такою силою, що вся Земля розлетиться на шматки або випарується? Адже Сонце — це тільки одна з тих сотень мільярдів зірок, які становлять наш величезний Чумацький Шлях. Учені іноді помі-

чають подібні катастрофи серед небесних світил, коли зірка раптово зникає або вибухає. Чи можемо ми гаран-

тувати, що такої катастрофи не станеться?

Щоб відповісти на ці запитання, ми повинні замислитися над роллю Сонця в нашому житті.

Що відбудеться, якщо Сонце раптом зникне з неба? Землю охопить темрява, ледь осяяна світлом самих зірок. Місяць і планети теж не відбиватимуть світла. Арктичний холод охопить усю Землю. Річки перестануть текти, вітри не віятимуть, і океан поступово промерзне до дна.

30