19.Поняття та правова природа недійсності правочину

див статтю

20.Правові підстави визнання правочинів недійсними та класифікація недійсних правочинів

див статтю

21.Правові наслідки визнання правочинів недійсними

див статтю

22.Поняття та межі здійснення цивільних прав

Кожна особа від народження наділена цілим рядом різноманітних прав та обов’язків. З часом коло цих прав та обов’язків змінюється, стає ширшим. Усі люди відповідно до Конституції є вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст. 21). Реалізуючи свої права, особи вступають у численні відносини, у тому числі в правовідносини, тобто відносини, урегульовані правом. Значну частину цих правовідносин становлять цивільні правовідносини, тобто «майнові та особисті немайнові відносини між майново відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями суб’єктивних прав і обов’язків... [1]».

Як очевидно випливає із поняття цивільних правовідносин, у їх центрі стоять суб’єктивні права та суб’єктивні обов’язки. Суб’єктивне цивільне право як вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи є «чи не найвизначнішим досягненням правової свідомості людства, адже саме завдяки здійсненню своїх суб’єктивних цивільних прав особа може задовольнити будь-які свої потреби, починаючи від буденних фізіологічних і закінчуючи найвищими духовними [2]».

Власні суб’єктивні права особа може реалізовувати шляхом вчинення певних дій, які розуміються як «прояв волі», але при цьому слід мати на увазі, що далеко не кожна дія має значення для права. Якщо ж говорити саме про юридичні дії, то за однією із багатьох існуючих класифікацій Мейер Д.І. розподіляє усі дії в області права на законні та незаконні. При цьому під законними він розуміє «не дії, що ґрунтуються на відомих статтях Зводу законів, але дії, на які особа має право. Дією незаконною є та, якою порушуються будь-яке право, – іншими словами, діями законними особа здійснює своє право, незаконними – порушує право іншої особи [3]».

Ця межа між законними та незаконним діями є набагато тоншою, аніж може здатися на перший погляд, оскільки іноді дія, яка не виходить за рамки закону, може порушувати право як таке або право іншої особи (наприклад, вчинення шикани).

Безумовно, що основну межу між «законною» та «незаконною» дією проводить закон, але як зазначає Гойхбарг А.Г., «закон дає чи може дати лише форму права, конкретне ж його здійснення може бути надзвичайно різноманітним, тому немає можливості при самому описі права та його наслідків передбачити та викласти усі викривлення при практичному його застосуванні».

Дана проблема хвилювала юристів, починаючи із часів Римської імперії, але до цього часу не було дано однозначної відповіді на питання, де закінчується суб’єктивне право однієї особи, і починається право іншої? Основною формулою для римських юристів була «хто застосовує своє право, не обмежує нічиїх прав» (Neminem laedit qui suo iure utitur), у зв’язку і з чим Е. Годеме вказував на те, що «ідея безвідповідальності при здійсненні права була сприйнята римськими юристами у найбільш крайніх її проявах: здійснене у силу права не може дати місця позову про відшкодування шкоди [4]». Але, не дивлячись на це, саме римляни першими встановили, що «зловживання непростиме». Таким чином, вони вказали на необхідність деякого обмеження свободи правокористування.

Принцип абсолютності та непорушності суб’єктивних прав (за винятком деяких окремих обмежень), що був закріплений у римському праві, проіснував аж до XVIII століття.

Одним із перших, хто поставив під сумнів концепцію абсолютності суб’єктивного права, вважається О. Конт, який у принципі заперечував суб’єктивні права, визнаючи при цьому лише суб’єктивні обов’язки. Він вважав, що «категорія права повинна зникнути із філософії... Позитивізм визнає лише обов’язки... Будь-яке суб’єктивне право індивіда абсурдне та аморальне... Оскільки божественне право не існує, саме поняття права повинно відійти у минуле як явище не більше ніж відносне навіть для примітивного суспільного устрою та абсолютно несумісне із правилами досконалого суспільства, яке визнає лише обов’язки, обумовлені соціальними функціями...» [5].

Пізніше його погляди були розвинуті, але загалом більшість науковців не підтримали О. Конта.

Щоб проаналізувати межі здійснення суб’єктивних цивільних прав, необхідно визначити саме поняття „здійснення права”. На сьогодні, під здійсненням цивільних прав розуміють використання суб’єктами права передбачених законом можливостей, які складають зміст даного суб’єктивного права, для задоволення власних потреб [6].

При цьому маємо наголосити, що у контексті даного дослідження ми зупинятимемося лише на здійсненні цивільного права, по-перше, відповідно до закону, а по-друге, відповідно до його призначення. Призначенням права, як зазначає Рясенцев В.А., є «та мета, заради якої встановляються права даної категорії (право оперативного управління, право особистої власності, право автора, право наймача), а також окремі правомочності у складі складних суб’єктивних прав [7]».

Суб’єктивні права особи не є абсолютними, вони мають певні межі. Навіть ті, хто не визнає категорію зловживання правом, погоджуються, що межі права визначаються, перш за все, законом. Іоффе О.С. та Грибанов В.П. до закону ще додають і, так звані, «правомірні вольові дії (адміністративні, у тому числі й планові акти, односторонні правочини та договори)», які разом із законом «окреслюють межі цивільних прав як визначений тип поведінки, дозволений уповноваженому [8]».

Дана позиція видається нам правильною та такою, що не викликає сумнівів та заперечень. Дійсно, саме закон визначає, що можна робити, а що ні, тобто він визначає межі дозволеного та недозволеного. Так само як, наприклад, і договір: особи, вступаючи у договірні відносини, добровільно та за власною згодою встановлюють для себе певні обмеження для досягнення певної мети, визначеної договором.

Водночас, деякі вчені наголошують на тому, що варто розрізняти поняття «межі» та «обмеження» здійснення суб’єктивних цивільних прав. Під поняттям «межі права» розуміються «всі ті можливості, які особа здатна для себе набути в зв’язку із юридичним закріпленням її прав. Межами здійснення права слід вважати передбачені актами цивільного законодавства чи правочином способи, якими управомочена особа може набути ті можливості, що містяться в юридичному закріпленні цих прав, а до «обмеження здійснення суб’єктивних цивільних прав» слід віднести поведінку як іншої особи, так і дії відповідних органів, що наділені владними повноваженнями, які направлені на унеможливлення здійснення особами своїх суб’єктивних прав повною мірою [9]».

Але проблема виникає через інше – як охарактеризувати ті випадки, коли особа, діючи, з юридичної точки зору, правомірно (тобто у межах, наданих законом), тим самим, наприклад, заподіює шкоду іншим особам; тобто коли «спостерігається відоме поєднання дозволеного та недозволеного, правомірного та неправомірного» та відбувається «використання недозволених конкретних форм у рамках дозволеного загального типу поведінки [10]»?

Питання можна поставити по-іншому: як визначити критерій, який би розмежовував «правомірне» здійснення прав від «неправомірного»?

Нижче ми наведемо кілька різних точок зору на проблему визначення критерію для встановлення меж цивільного права та спробуємо їх проаналізувати:

1. Агарков М.М. вважав, що «заборона шикани і повинна слугувати загальною межею цивільних прав [11]». Даний підхід, безумовно, є досить непоганим, тим більше, що він був використаний у ряді нормативних актів Європи.  Він випливає із презумпції, що «не варто бути поблажливим до злісних актів».

Але недоліком такої позиції є її обмежений характер. Як відомо, шикана є одним із проявів зловживання правом, хоча і найгіршим, але не єдиним, тому залишення поза увагою інших випадків виходу за межі здійснення права без умислу заподіяння шкоди іншим особам, є необґрунтованим звуженням поняття зловживання правом.

Частина 3 ст. 13 ЦК України також прямо забороняє вчиняти дії з наміром завдати шкоди іншій особі, але при цьому забороняється також зловживання правом і в інших формах, що нам видається правильним.

Іншим недоліком даного критерію є те, що на практиці буде дуже важко довести, що дія вчинялася з єдиною метою – заподіяння шкоди іншій особі.

2. На думку Рясенцева В.А., «у тих випадках, коли формально закон не порушено, але дії не узгоджуються з моральними принципами соціалістичного суспільства, із суспільними інтересами, має бути визнано, що право здійснюється усупереч до свого призначення [12]».  Даний критерій є досить розмитим та неоднозначним. І не дивлячись на те, що пройшло більше п’ятдесяти років із часу висловлення даної точки зору, до нашого часу немає єдиного розуміння, що можна вважати суспільними інтересами та моральними принципами. Дані категорії є оціночними поняттями, позбавленими юридичних ознак, тому визначення їх сутності у повній мірі видається навряд чи можливим. На даний час проблема визначення цих категорій ще більше загострилася у зв’язку із включенням до нового Цивільного кодексу положень про моральні засади суспільства. Щодо останнього, то в літературі висловлюється думка про «недоцільність визнання моральних засад суспільства межами здійснення суб’єктивних цивільних прав на законодавчому рівні, оскільки моральні засади суспільства ніде об’єктивно не закріплені та є достатньо нестійкими, щодо них відсутня єдина точка зору суспільства на окремі проблеми, кожна суспільна група має свої моральні засади, тому не зрозуміло, який критерій слід брати за мірило [13]».

3. Бару М.І., Іоффе О.С., Грибанов В.П., Братусь С.Н. називають іще один критерій, а саме – призначення суб’єктивного права, під яким розуміється «та мета, досягнення якої повинно бути ним забезпечено [14]».

При цьому Грибанов В.П. наголошує, що «зведення меж здійснення прав відповідно до їх призначення видається неправильним, оскільки... чинне законодавство знає з цього приводу і багато інших правил [15]». Поряд із призначенням він називає ще інші критерії, такі як: суб’єктивні межі здійснення цивільних прав (визначаються рамками цивільної дієздатності), часові межі (здійснення певних суб’єктивних прав у чітко встановлені законом строки), спосіб здійснення суб’єктивних прав тощо. Тому він робить висновок, що «поняття меж здійснення права значно ширше, ніж поняття здійснення права всупереч із його призначенням та не може зводитися до останнього [16]».

Таким чином, проаналізувавши існуючи точки зору на проблему визначення критерію встановлення меж здійснення суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, ми дійшли висновку, що основним критерієм варто визнавати призначення того чи іншого суб’єктивного права. Але, безумовно, що у більшості випадків при кваліфікації дій особи як перевищення меж здійснення права, тобто при зловживанні правом, судам необхідно буде керуватися також іншими критеріями. Слабкою стороною даної позиції є те, що у кожному випадку доведеться покладатися на суб’єктивну оцінку суду, але, з іншого боку, при винесенні рішення з будь-якої справи (як цивільної, так і кримінальної) суб’єктивний фактор завжди грає помітну роль.

Література 

1. Цивільне паво України: Підручник: У 2-х кн. Кн. 1; За ред. О.В.Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.78.

2. Стефанчук М.О. Зловживання правом як новела цивільного законодавства // Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики. Матеріали міжн. наук.-практ. конференції, м. Харків. К.: 2004. – С. 101.  

3. Мейер Д.И. Русское гражданское право (в 2-х ч.). М.: Статут (Классика российской цивилистики), 2003. – С.177.

4. Годэме Е. Общая теория обязательств // Пер. с фр. Новицкого И.Б.  М.: 1948. – С.327

5. Див. Покровський И.А. Основные проблемы гражданского права. М: Статут (Классика российской цивилистики), 2003. – С. 111-112.

6. Мирошникова Н.И. Механизм осуществления субъективных гражданских прав. Ярославль. 1989. – С.24.

7. Рясенцев В.А. Условия и юридические последствия отказа в защите гражданских прав (к ст. 5 Основ гражданского законодательства Союза ССР и союзных республик) // Советская юстиция. 1962, № 9. – С. 8

8. Иоффе О.С., Грибанов В.П. Пределы осуществления субъективных гражданских прав // Советское государство и право. 1964, № 7. – С. 77.

9. Стефанчук М.О. Межі здійснення суб’єктивних цивільних прав // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Національна академія наук України, І-т держави і права ім. Корецького.. – К.: Вид-во Хмельницького у-ту управління та права, 2006. – С. 11.

10. Иоффе О.С., Грибанов В.П. Цит. праця. – С.77.

11. Агарков М.М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве. «Известия АН СССР», отделение экономики и права, 1946. - № 6. – С. 436.

12. Рясенцев В.А. Цит. праця. – С.8.

13. Стефанчук М.О. Межі здійснення суб’єктивних цивільних прав. – С.15.

14. Иоффе О.С., Грибанов В.П. Цит. праця. – С.78.

15. Грибанов В.П.Пределы осуществления и защиты гражданских прав. // Осуществление и защита гражданских прав. – М.: Статут, 2001. – С.48-49.

16. Грибанов В.П. Цит. праця. – С. 49.