10. Візантійське музичне мистецтво

Важливим шляхом поширення духовної візантійської культури на Захід стала Італія, південні та північно-східні землі якої довгий час (до XI ст.) належали Візантійській імперії. У VI-VIII ст. сюди цілими громадами переселялися грецькі, палестинські й сирійські монахи, рятуючись від персів та арабів. Тільки з 726 по 775 pp. тут осіло близько 5 тис. східних монахів, з яких багато хто займав високі єпископські та інші посади в західній частині церкви. Сучасні музикознавці вважають, що саме на базі східних монастирських розспівів на Заході формується традиційна форма церковної музики, що з XII ст. відома як "григоріанський хорал" (не маючи відомостей про походження цього розспіву, Бернард Клервоський приписав його створення папі Григорію Великому). Характерні риси григоріанського хоралу - величність, суворість, мелодійна повільність, уні-сонність співу. У VIII ст. на Захід з Візантії потрапляє орган, який був початкове суто світським інструментом, атрибутом музичного супроводу життя можновладців. Золотий орган у Візантії міг мати тільки імператор, інші сановники мусили замовляти собі органи з інших матеріалів, відповідно до місця в державній ієрархії. Візантійська церковна музика (поза монастирями) принаймні з VI ст. розвивалася в напрямку переймання традицій античної культури співу різних регіонів елліністичного світу. Остаточно система щотижневого чередування вісьмох основних розспівів (серед яких були лідійські, фригійські, фракійські, аркадські та інші давні співи) встановлюється у VIII ст. і отримує назву октоїх (восьми-голосник). Перший опис завершеної октоїхової системи міститься у творах автора багатьох церковних гімнів Іоанна Дамаскина, у зв'язку з чим його вважали її автором. У VIII-XII ст. оформилося спеціальне музично-поетичне церковне мистецтво. Завдяки його високим художньої достоїнствам, ослабшав вплив на церковну музику музики фольклорної, мелодії якої раніше проникали раніше навіть у літургію. З метою ще більшої ізоляції музичних основ богослужіння від зовнішніх впливів була проведена канонізація лаотональної системи - "октоіха" (восьмигласія). Іхоси являли собою деякі мелодійні формули. Однак музично-теоретичні пам'ятники дозволяють укласти, що система іхосів не виключала звукорядного розуміння. Найбільше популярними жанрами церковної музики стали канон (музичнопоетична композиція під час церковної служби) і тропар (навряд чи не основний осередок візантійської гімнографії). Тропарі складалися до усіх свят, всім урочистим подіям і пам'ятним датам. Прогрес музичного мистецтва привів до створення нотного листа (нотації), а також літургійних рукописних збірників, у яких фіксувалися пісноспіви (або тільки текст, або тексту з нотацією). Громадське життя також не обходилося без музики. У книзі "Про церемонії візантійського двору" повідомляється майже про 400 співів. Це і ходи-пісні-ходу, і пісні під час кінних процесій, і пісні при імператорському застіллі, і пісні-аккламації, і т.п. З IX в. у колах інтелектуальної еліти наростав інтерес до античної музичної культури, хоча цей інтерес і мав по перевазі теоретичний характер : увагу залучала не стільки сама музика, скільки твору давньогрецьких музичних теоретиків.