66. Культурологічна модель Данилевського

Відомий російський публіцист, соціолог, суспільний діяч М.Я. Данилевський  в праці „Росія і Європа” (1869) вибудував теорію структури й динаміки локальних „культурно-історичних типів” або цивілізацій, які проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду, загибелі, виконуючи у розвитку людства позитивні історичні ролі.  Всі народи розподіляються на три  основні класи: позитивні творці історії, творці великих цивілізацій або культурно-історичні типи; негативні творці історії, котрі як гунни, монголи і турки самі не створювали великих  цивілізацій, але як „божий батіг” сприяли загибелі старезних умираючих цивілізацій; народи, що  в силу різних причин зупинилися на ранній сходинці розвитку, не відбулося пробудження творчого духу. Данилевський підкреслював, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи - хитрі обманщики, безпринципні торгаші.  Він виокремлює 12 культурно-історичних типів (у хронологічному порядку), які повністю або частково вичерпали можливості свого розвитку: єгипетська культура; китайська культура; асірійсько-вавілоно-фінікійська, халдейська, або давньо-семітська культура; індійська культура; іранська культура; єврейська культура; грецька культура; римська культура; аравійська культура; германо-романська, або європейська культура; мексиканська; перуанська.  Кожна культура розвивається від етнографічного стану до державного та цивілізації. В основі типології покладаються напрямки культурної діяльності людини, окремі її різновиди, що уможливило увиразнити: первинні культури: єгипетська, китайська, вавілонська, індійська, іранська - релігійна діяльність тут підготувала грунт для наступного розвитку;  культури одноосновні: єврейська - створила першу монотеїстичну релігію як основу християнства; грецька - втілилася у власне культурній діяльності, зокрема, класичне мистецтво, філософія; римська  - реалізувалася в політико-правовій діяльності, зокрема, класичній системі права, державній системі); культура двохосновна: германо-романська або європейська отримала назву політико-культурного типу завдяки основоположним напрямкам творчої діяльності (утворення парламентської й колоніальної систем, розвиток науки, техніки, мистецтва); культура чотирьохосновна: гіпотетичний культурний тип, який з’явиться мірою реалізації  найважливіших цінностей: істинної віри; політичної справедливості і свободи; власне культури (науки, мистецтва); гармонійного суспільно-економічного устрою ( не створеного попередніми культурами).Така роль відведена слов’янському культурно-історичному типу за умови автентичної самореалізації. Росія і Європа належать до різних культурно-історичних типів, саме в цьому  вбачаються  глибинні основи ворожості між ними.

67. Культурологічна проблема Канта

Іммануїмл Кант (нім. Immanuel Kant; 1724, Кенігсберг — 1804, Кенігсберг), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання — загальнозначущі апріорні форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, волі, безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Центральний принцип етики Канта — категоричний імператив. Іммануїл Кант народився 22 квітня 1724 року в східній частині прусського королівства, у Кенігсберзі. У своїх спогадах про батьків Філософію Канта поділяють на два періоди — докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.) і критичний, коли Кант розпочав досліджувати обмеження розуму. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика спроможності судження» і багатьох інших. В «критичний період» творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. В цей період Кант публікує ряд праць таких, як «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790). Головна ідея цих творів — це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з'ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе. Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.