Історична особа

Юрій Дрогобич-Котермак. Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню - у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем - доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481-1482 рр. був ректором Болонського університету — на той час центру передових гуманістичних течій, передусім у природознавстві та філософії. Видана вченим книга була розлогим астрологічним прогнозом на 1483 рік. Прогнозу передувала віршована посвята папі Сиксту IV, яку перший український поет-гуманіст почав з визначення свого творчого кредо:

Більшість тепер виставля напоказ свої праці, святотче, Дбаючи щонайпильніш про честолюбство та зиск. Я ж свої книги у світ випускаю з єдиним бажанням: Хай буде користь від них роду людському в житті.

У книзі знайшли відбиття здійснені Ю. Дрогобичем обрахунки двох наступних місячних затемнень. Вперше в історії друкованої книги в цій праці згадуються Львів, Дрогобич, Вільно, Москва, Кафа (Феодосія). Наприкінці 80-х років XV ст. Ю. Дрогобич повертається до Краківського університету, де читає лекції з медицини й астрономії. Серед його слухачів був майбутній славетний астроном М. Коперник. У Кракові Ю. Дрогобич допомагав П. Фіолю в підготовці до друку перших слов'янських видань кириличним шрифтом. З Кракова неодноразово приїздив до рідного Дрогобича, бував у Львові та Зимній Воді поблизу Львова. Помер у лютому 1494 р. Рукописи астрономічних і медичних праць Ю. Дрогобича-Котермака зберігаються тепер у Парижі, Мюнхені, Мілані.

Василь-Костянтин Костянтинович Острозький (* 2 (12) лютого 1526 — † 13 (23) лютого 1608) — український князь, магнат, воєнний, політичний і культурний діяч, меценат. Один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Великого Князівства Литовського у Речі Посполитій, сенатор Речі Посполитої, "некоронований король Русі-України". Син великого гетьмана литовського князя Костянтина Івановича Острозького. арх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші. За сприянням К.В.Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше. В 1575 році К.В.Острозький запросив переслідуваного Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 року («Острозька Біблія»). Близько 1578 року при академії почала діяти школа, де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Досвід та програма острозької школи були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами.

Засновник шкіл у Турові в 1572 році, Володимирі-Волинському у 1577 році, Острозької школи у 1576 році і друкарні в Острозі близько 1577 року. При Богоявленській замковій церкві (мала статус кафедрального собору, один з найзначніших православних храмів того часу) виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон, написаних в той час, вважаються шедеврами православного іконопису.

Спричинився до розбудови Межиріцького монастиря (вали, Заславська та Дубенська (не збереглась) брами.

М.Грушевський назвав діяльність К.В.Острозького «першим національним відродженням України».

Миха́йло Льво́вич Гли́нський (* *1467 — † 15 (24 вересня) 1534) — український магнат Герб Глинських, воєначальник і державний діяч Великого князівства Литовського і Великого князівства Московського, князь з роду Глинських.

Мав великі земельні маєтності на Чернігівщині, Київщині і в Білорусі. За молодих років перебував за кордоном (Саксонія, Італія), де прийняв католицтво. Студіював у Німеччині, був при дворі цісаря Максиміліана, служив у Альбрехта, курфюрста саксонського. В 1499 — 1507 роках служив маршалком двору литовського великого князя Олександра. Здобувши значний вплив, підтримував православних вельмож. Уславився перемогами над татарами. Він прагнув утворити окрему державу з руських (українських та білоруських) земель, які перебували під владою феодальної Литви. Після смерті Олександра, звинувачений у його отруєнні, був усунутий польським королем і великим литовським князем Сигізмундом І з державних посад. Глинський разом з братами Василем та Іваном в 1508 році очолив повстання групи українських та білоруських феодалів (за підтримки Московського царства), невдоволених пануванням литовської знаті. Після поразки повстанців під Гомелем Глинський зі своїми братами перейшов до Москви, дістав звання боярина і великі земельні маєтності. Глинський відзначився як воєначальник у боротьбі проти нападів татарських орд. Під час війни Московської держави з Литвою 1512—1522 років намагався перейти на сторону Литви, за що був ув'язнений (1514—1526 роках). Після смерті великого князя Василія ІІІ брав участь у боротьбі боярських груп за владу. В 1534 році був ув'язнений вдруге і помер у тюрмі. Історик М. Аркас, оцінюючи повстання М. Глинського" твердить, що на ньому скінчилося останнє бажання й остання спроба княжої України знову стати самостійною і незалежною. З цим важко погодитись, оскільки згодом чимало представників інших давніх князівських і взагалі аристократичних родів українських ставали на захист України і домагалися її незалежності, її волі. Тому будемо вважати збройний виступ князя М. Глинського однією з найпомітніших спроб відродити незалежну Україну. І було б справедливо, якби ми утвердили в історії нашої держави те місце князя М. Глинського, на яке він заслуговує. Він боровся і помер патріотом України, одним з її воїнів, її полководців.

Станіслав Оріховський Роксолан (1513 — 1566 pp.) — мислитель-гуманіст, публіцист, поет, оратор. Народився в с. Оріховці Перемишлянського повіту Руського воєводства у Польщі. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Навчався у Краківському (від 1526 р.), Віденському (з 1527 р.), Вітенберзькому (1529), Падуанському (1532 р.), Болонському (1540р.) університетах; удосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу. Серед вчителів Станіслава Оріховського — такі визначні постаті, як Ф. Меланхтон і М. Лютер, серед друзів — А. Дюрер, У. фон Гутен, Л. Кранах-старший, П. Рамузій та ін. Після повернення на батьківщину (1543р.) займався суспільно-політичною діяльністю. Станіслав Оріховський — визначна постать доби Відродження. В Західній Європі його називали «укр. Демосфеном» та «сучасним Ціцероном». Серед філософських питань, які посідають чільне місце в його творчості, найбільшу увагу заслуговують політико-правові та історіософські. Станіслав Оріховський обстоює суспільно-договірне походження держави, принципи шляхетського парламентаризму, ідеї природного права, незалежність світської влади від церкви, певною мірою захищає інтереси третього стану, а іноді навіть низів суспільства. Природне право ставить вище від людських законів, які в разі потреби можна змінювати. Обґрунтовує характерні для гуманістичної етики принципи спільного блага (блага народу), патріотизму, служіння державі, підпорядкування приватних інтересів спільному добру. Станіслав Оріховський — один із перших європейських ідеологів освіченої монархії. Значне місце приділяв проблемі війни і миру. Обстоюючи гуманістичні погляди на історію, на місце і роль людини в історичному процесі, Станіслав Оріховський розглядає історію не як реалізацію наперед визначеного божественного припису, а як розгортання людської драми. На його переконання, «історик нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду: не керуватися ні дружбою, ні ненавистю». В історичному знанні Станіслав Оріховський знаходить засіб пробудження самосвідомості народу, історичної пам’яті, виховання патріотичних почуттів. Оріховський усвідомлював себе українцем. Свої твори часто підписував подвійним прізвищем — Оріховський-Роксолан або Оріховський-Русин. У них він виступає на захист України від турецько-татарських вторгнень, симпатизує православній релігії (хоча сам залишається католиком). Разом з тим письменник сповідує мораль «політичного поляка» — вважає себе повноправним представником «шляхетського народу» Польського королівства й глибоко вірить у вищу справедливість політичного устрою країни, який забезпечує панівній суспільній верстві свободу та широкі привілеї. Твори Станіслава Оріховського написані переважно латиною. Найважливіші з них — «Про турецьку загрозу» (дві промови, видані в Кракові, 1543, 1544 рр.), «Про целібат» (Краків, 1547). «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (у двох редакціях — 1543 і 1548 рр.), «Літопис», «Промова на похоронах Сигізмунда І» (Венеція, 1548 р.). Остання була включена до антології «Промови славетних мужів», виданої 1559 р. у Венеції Павлом Мануцієм (перевидавалася згодом у Парижі (1566 р.), Венеції (1568 р.) та Кельні (1569, 1586 рр.). Становлять інтерес і дрібніші твори Станіслава Оріховського — діалоги, памфлети, промови, листи. Деякі з праць Станіслава Оріховського, зокрема — «Про природне право», «Відступництво Риму», не збереглись.

Григо́рій I Цамбла́к (Саблак, Самвлак, Цамвлак; світське ім'я — Гавриїл; н. бл. 1364 -п. 1419, за ін. дан. — 1420, після 1450) — церковний і освітній діяч, Митрополит Київський і Литовський (1414—1419 рр.), що не був затверджений Константинопольським патріархом. Здобув прихильність великого князя литовського Вітовта. За його підтримки в листопаді 1415 р. у Новгородку на соборі руських єпископів (були присутні також бояри і князі) Цамблак без згоди Константинопольського Патріарха обраний Київським митрополитом (замість митрополіта Фотія, який постійно мешкав у Москві). Патріархом не був затверджений. Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив здобути окремого митрополита. Соборами єпископів православної церкви 1415 р. в Новгородку (березень, серпень, листопад) було вирішено поставити митрополитом «Церкви Київської і всієї Русі» Григорія Цамблака. Це поставлення зустріло шалений опір Московського митрополита Фотія та московських князів. Спочатку з своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріярха свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського манастиря, Григорія Цамблака. Однак до патріярха приїхали посли з дарами від Фотія і відмовили патріарха та скомпрометували Григорія. Тоді на другому соборі, Вітовт з єпископами знову звернувся до патріярха з проханням висвятити митрополита, обраного самим патріярхом. Відповіді не одержано. Відстоюючи православну віру, виступав за продовження діалогу між православною й католицькою церквами. Під тиском Константинополя змушений покинути митрополичу кафедру і виїхати до Молдови, де і помер. Після його смерті митрополіт Фотій обійняв цілу митрополію та управляв нею до самої смерті. Автор понад 50 творів та проповідей, зокрема «Слово надгробне митрополиту Кипріяну», «Слово похвальне Євфимію Тирновському», «Житіє Стефана Дечанського».

Смотрицький Герасим Данилович (р. н. невід, м-ко Смотрич на Поділлі, тепер смт Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл., Україна, — 12.10.1594, м. Острог) — релігійний, освітній і культурний діяч, поет і письменник-полеміст, педагог; перший ректор Острозької академії; батько Мелетія Смотрицького. Народився в дрібній шляхетській родині. Освіту здобув, напевно, під керівництвом батька — високоосвіченої людини. До 1576 р. Смотрицький був міським писарем чи підстаростою в Кам’янець-Подільському старостві. У 1576 р. запрошений князем Костянтином Острозьким до Острога, де створив і очолив відомий науково-літературний гурток, а невдовзі став одним із його передових діячів.

У 1580 p. — перший ректор Острозької академії. Керував редакторським опрацюванням видання Острозької Біблії (1581), написав до неї обидві передмови та віршовану посвяту князю Костянтину Острозькому — один із зразків найдавнішого українського віршування (нерівноскладове), що нагадує українські думи. Г. Смотрицький відомий своїми полемічними творами, спрямованими проти католицизму й унії. В його поезіях релігійно-містичні роздуми знайшли поєднання з ренесансно-гуманістичними ідеями. Оспівуючи в такому дусі сильну, активну, творчу особистість, автор підпорядковує її ідеї служіння «спільному благу»; прославляючи освітню і культурну діяльність, пріоритетного значення надає не «зовнішньому знанню» (світським наукам), а «внутрішній», богонатхненній мудрості, а розкриваючи внутрішню сутність людини, він зосереджує увагу на її духовному «єстві». І вочевидь щоб не відволікатися на сторонні мотиви, навіть усуває зі своїх поезій характерний для ренесансного світогляду пейзаж.

На жаль, відомі свого часу полемічні твори Г. Смотрицького, зокрема проти відступників від православ’я й сатира на духовенство, загубилися. Збереглася лише його книга «Ключ царства небесного» (1587) — перша друкована пам’ятка української полемічної літератури, що складається з посвяти князю Олександрові Острозькому, звернення «До народов руских …» і двох полемічних трактатів «Ключ царства небесного и нашее христианское духовное власти нерушимый узел» та «Календарь римски новы». У полемічних творах «Ключ царства небесного» і «Календарь римски новы» Смотрицький виступає проти ідеї унії православної й католицької церков, викриває експансіоністські наміри Ватикану щодо української церкви та українського народу, заперечує притаманні західній схоластиці раціоналістичні методи витлумачення істин віри. У творі «Календарь римски новы» автор не завжди дотримується суто теологічних аргументів, а натомість використовує народний гумор із приповідками та прислів’ями, тобто послуговується мовою, наближеною до народної. Разом із іншими вченими Острозького осередку Смотрицький стояв біля витоків процесу модернізації православної релігійної доктрини, що відбувався не без впливу поширеної в Україні реформаційної ідеології. Це, зокрема, привело до більшої акцентуації потреби особистісного осмислення Святого Письма при збереженні авторитету церкви щодо його інтерпретації.

Мелетій Смотрицький (світське ім'я — Максим Герасимович; *1577 — †27 грудня 1633) — письменник, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, український мовознавець, праці якого вплинули на розвиток східнослов'янських мов. Автор «Граматики слов'янської» (1619), що систематизувала церковнослов'янську мову.

Бл. 1608 прибув до Вільна, де, мабуть, викладав у брат. школі. Під псевд. Теофіл Ортолог 1610 надр. свій видатний полем. твір «Тренос» («Θринос»). Приблизно в 1615 — 18 викладав церковнослов’ян. та лат. мови в Київ. брат. школі, був одним з перших її ректорів. У 1616 виходить його переклад староукр. мовою «Євангелія учительного... Калиста». У 1618 повернувся до Вільна, де в Святодухівському монастирі постригся в ченці під ім’ям Мелетій. 1619 у м. Єв’ї (Вевіс) біля Вільна вийшла друком його славнозвісна праця «Грамматіки славєнскиА правилноє Сvнтаґма» (А — юс малий). Деякі біографи С. пишуть, що він 1617 — 20 склав лексикон (але жодних слідів словника не збереглося), а ще раніше (1615) у Кельні опубл. граматику грец. мови. Брав участь у написанні «Букваря языка славенска», надр. 1618 в Єв’ї. 1620 висвячений на архієпископа полоцького, єпископа вітебського й мстиславського. Після цього видав низку антиуніат. творів, за що зазнав переслідувань польс. властей. На поч. 1624 С. вирушив з Києва у подорож на Схід (Константинополь, Палестина, Єгипет). Навесні 1625 повернувся до Києва. У 1627 перейшов на бік унії, був архімандритом Дерманського монастиря. Папа Урбан VIII дав С. титул ієрапольського архієпископа. Протягом 1628 — 29 видав кілька книжок, у яких виправдовував свій учинок, агітував за унію, за скликання собору для примирення укр. церков.

«Грамматіка...» С. — один із найвидатніших творів старожитнього слов’ян. мовознавства. Учений першим в історії вітчизн. лінгвістики дав повний курс церковнослов’ян. мови в прийнятих тоді частинах: орфографія, етимологія (тобто морфологія), синтаксис, просодія. У розділі про орфографію в давнину давався й опис фонетики та орфоепії. Ввів нову літеру на позначення дзвінкого проривного задньоязикового приголосного — ґ, узаконив вживання букви й. Встановив правила вживання літер на позначення голосних і приголосних, вживання великої букви, розділових знаків, правила переносу тощо. Багато з його правил орфографії й пунктуації зберігають чинність у сучас. укр. літ. мові. Виділив вісім частин мови: ім’я, містоименіє, глагол, причастіє, нарічіє, предлог, союз, междометіє. Як частину мови «междометіє» у вітчизн. лінгвістиці С. визначив уперше, вийнявши з переліку й опису частин мови невластивий слов’ян. системі артикль. Йому належить і термін «междометіє». Першим виділив як категорію дієприслівник, названий ним «дієпричастієм». Відкрив у слов’ян. відміні місц. відмінок, який назвав «сказательний падеж». Іменники поділив на п’ять «склоненій»-відмін, котрі в осн. рисах у шкільних граматиках зберіг. донині. Вперше описав відмінювання прикметників і числівників. Запропонований ним принцип поділу дієслів на дієвідміни зберіг. у східнослов’ян. граматиках і в наш час. Першим дав докладний опис розрядів незмінних частин мови й вигуків, виклав синтаксис церковнослов’ян. мови. Збагатив слов’ян. лінгвістичну термінологію. Описана С. морфол. система близька до старослов’янської пізнього періоду, але в ній спостерігається певна кількість укр. елементів. С. виступає ориг. граматистомтеоретиком слов’ян. системи. У цьому він не мав собі рівних у слов’ян. філології аж до 2-ї пол. 18 ст. Його досягнення використовуються і тепер. Учений здійснив кодифікацію церковнослов’ян. мови східнослов’ян. редакції. За нормами «Грамматіки...» поступово було впорядковано всі церковнослов’ян. тексти на сході і півдні Славії. Через друковані церковнослов’ян. тексти норми набули заг. поширення й понині функціонують у конфес. вжитку. Уперше виразно відділив церковнослов’ян. мову від живих слов’янських, проте східнослов’ян. характер норм С. благотворно вплинув на усталення орфографії й пунктуації староукр. літ. мови.