Розділ іі. Організація державного правління в спарті

Як в інших общинах Греції, так і в Спарті зростання продуктивних сил, часті сутички з сусідами і внутрішня боротьба призвели до розкладу родових відносин і утворення рабовласницької держа­ви. Держава в Спарті виникла дуже рано, вона утворилася вна­слідок завоювання, і в ній зберігалося далеко більше родових пережитків, ніж у будь-якому іншому полісі. В поєднанні силь­ної державності з родовими установами і полягає головна особ­ливість спартанського, а почасти і взагалі дорійського ладу.

За словами Сергєєва В.С., багато спартанських установ і звичаїв зв'язується з ім'ям напівлегендарного спартанського законодавця-мудреця Лікурга, в образі якого злилися риси людини і бога світу Лікурга, культ якого справлявся в Спарті і в історичні часи. Лише в V ст. Лі­кург, діяльність якого припадає приблизно на VIII ст., почав вважатися творцем спартанського державного ладу. З густого туману, що окутує діяльність Лікурга, проте просвічують деякі реальні риси законодавця. При ослабленні родових союзів і звіль­ненні індивіда від кровних, локальних, племінних та інших обме­жень поява на історичній арені таких осіб, як Лікург, цілком правдоподібна. Це доводиться всією грецькою історією. За порадою дельфій­ського оракула Лікург як виконавець божественної волі опублі­кував ретру. Ретрами називались короткі вислови у вигляді фор­мул, які містили в собі які­-небудь важливі постанови і закони[41;141].

Тагунов Д. Є. зазначає, що реформи Лікурга – це цілий комплекс перетворень соціально-економічного та правового характеру, оформлений ретрою – договором про «найкращий державний устрій». Антиаристократична спрямованість Лікургової ретри очевидна. Після реформ знать формально зникла, ніби розчинилася в масі демосу. За короткий термін Лікург навів зразковий порядок, визволив народ від заколотів і негараздів; легенди приписують йому створення таких підвалин спартанського суспільства, які вражали своєю стабільністю[40;64].

Печатнова Л. Г. стверджувала, що Велика Ретра Лікурга – це знак розпочатої консолідації громадянського колективу, в якому не аристократія була зведена до народу, а навпаки, весь спартанський народ перетворився в правлячий стан. Недарма спартанці дуже рано стали іменувати себе гомеями, тобто рівними. Але їх рівність було дуже своєрідно – це було рівність всередині шару панів [34;7].

Плутарх зазначав, що з численних нововведень Лікурга першим і найголовнішим була Рада старійшин. У поєднанні з гарячковій і запаленої, за словом Платона, царською владою, володіючи рівним з нею правом голосу при вирішенні найважливіших справ, ця Рада став запорукою благополуччя і розсудливості. Держава, яка носилося з боку в бік, схиляючись то до тиранії, коли перемогу здобували царі, то до повної демократії, коли верх брала натовп, поклавши посередині, точно баласт в трюмі судна, влада старійшин, знайшло рівновагу, стійкість і порядок: двадцять вісім старійшин тепер постійно підтримували царів, чинячи опір демократії, але в той же час допомагали народу зберігати батьківщину від тиранії [36;42].

Крім того, Лікургові приписували велику земельну реформу, яка покінчила з існуючою доти земельною нерівністю і перева­жанням аристократії. За переказом, Лікург усю територію, яку займала Спарта, поділив на дев'ять або десять тисяч рівних ді­лянок (клерів) за числом спартіатів — чоловіків, які складали ополчення[41;141].

Після цього, розповідає переказ, Лікург, вважаючи свою ре­форму закінченою і мету свого життя виконаною, покинув Спарту, зобов'язавши громадян присягою не порушувати прийнятої ними конституції. [41;141]

Після смерті Лікурга в Спарті був збудований йому храм, а сам він проголошений героєм і богом. Згодом ім'я Лікурга для спартанців стало символом справедливості і ідеального вож­дя, який любить свій народ і свою батьківщину.

Протягом усієї своєї історії Спарта залишалася землеробською, аграрною країною.

Сергєєв В. С. зазначав, що говорячи про лад стародавньої Спарти необхідно зазначити, що здавна спартанці поділялись на три дорійські (родові) філи. Кожний спартіат належав до якої-небудь філи. Але чим далі, тим все більше родовий лад витіснявся державним, і родові поділи змінювалися територіаль­ними. Спарта поділялася на п'ять об(територіальних округів). Кожен об являв собою село, а вся Спарта, за словами стародавніх авторів, не була мі­стом у власному розумінні, а становила сукупність п'яти сіл [41;142].

На чолі Спартанської держави стояли два воєначальники (басилеї, але частіше архагети), які походили від двох впливових родів Агіадів і Еврипонтидів[8;126]. Це нага­дувало про колишній процес синойкізму аристократів ахейського і дорійського по­ходження. Царі командували ополченням (причому у похід вирушав один з царів за жеребом), виконували функції жерців та відали судовими справами, пов'язаними з сімейним правом.

Царі зберігали і зовнішні старовинні царські почесті: головували при всіх пу­блічних жертвопринесеннях, урочистостях і змаганнях, мали подвійну порцію і по­двійну чашу на урочистих трапезах; отримували почесну долю при поділі військової здобичі; користувалися царським житлом – старим, досить просторим будинком, побудованим ще першим царем Аристодемом, і царським помістям; отримували «царський податок», який виплачували періеки за залишені їм землі, тож за своїми прибутками царі завжди були багатими людьми у Спарті [8;126].

Як царі-жерці вони не повинні були мати тілесних недоліків. Кожних 9 років царі піддавалися релігійному випробуванню. Лише пройшовши його успішно, вони отримували право царювати на наступне дев'ятиріччя. На посаду царі обиралися у віці не молодше 30 років (до 30 років спартанці вважалися політично неповнолітніми і мали опікунів). Архагети майже не мали реальної влади у Спарті (за винятком пері­оду воєн), будучи обмежені аристократією.

При цареві знаходилася свита, яка постійно підтримувала його авторитет. Два піфії супроводжували царя, були присутніми при його спільних трапезах, і саме їх цар відправляв у Дельфи до знаменитого дельфійського оракула.

Однак загибель (частіше смерть) царя досить болісно переживалася спартанця­ми. У державі встановлювався одинадцятиденний траур, під час якого забальзамо­ване медом тіло царя возили по всій країні для прощання. Ілоти повинні були наяву проявляти скорботу, роздираючи обличчя і вириваючи волосся з голови. На цей час закривався навіть міський ринок.

Вищим політичним органом влади була рада старійшин (герусія), яка складала­ся з 2 архагетів та 28 геронтів (старців) не молодших 60 років. Геронти обиралися на народних зборах пожиттєво з найвгошвовіших спартанських родів. Вони готували всі рішення на народні збори, контролювали спартанську систему виховання. Геронти під головуванням царів обговорювали найважливіші державні справи, були вищим судом країни, судили за вбивства, насильства, проступки проти суспільства тощо. Після смерті одного з геронтів відбувалися вибори нового із спартанців, які запропо–новували свою кандидатуру в народних зборах [8;127].

Народні збори (апелла) формально вважалися найвищим органом влади і скла­далися з воїнів-спартанців у віці не молодше 30 років. Однак апелла не мала пра­ва обговорювати питання, підготовлені герусією, а лише могла голосувати «за» чи «проти» [8;127]. Народні збори збиралися раз на місяць і голосували з питань війни і миру та обирали геронтів та ефорів. Більшість голосів визначалася вигуком чи взагалі га­ласом. При вирішенні питань, які вимагали точнішого визначення більшості, при­хильники «за» чи «проти» розходилися по різні сторони поля, де проходили народні збори. В обох випадках керуючий зборами (у давній час – цар, а пізніше – ефор) на слух визначав більшість чи меншість голосів. Такий спосіб вирішення державних справ успадкований від військової демократії і був анахронізмом, який дозволяв правлячій верхівці проводити свою політику. Геронти мали право навіть розпускати народні збори, якщо ті відмовлялися голосувати за рішення, підготовлені радою ста­рійшин, чи голосували проти. Проте спартанська апелла була зборами воїнів-спартіатів у більшій мірі, ніж народні збори в Афінах чи якогось іншого грецького поліса. Оскільки спартанське суспільство було воєнізованим, то його армія являла собою добре продуману орга­нізаційну структуру і численний командний корпус, який користувався у суспільстві певним політичним впливом. Однією з вищих військових посад стала посада наварха, командира спартанського флоту[8;127]. Аристотель називав навархію «майже другою царською владою», а навархів – реальними суперниками спартанських царів.

У структурі сухопутної армії передбачався постійний штат різноманітних вій­ськових командирів. Він включав командирів підрозділів, на які поділялася спартан­ська армія:

– полемархів, які командували морою (500–900 чол.);

– лохагів, які командували лохом (150–200 чол.);

– пентеконтерів, які командували пентекостіею (50–60 чол.);

– енемотархів, які командували енемотією (25–30 чол,). [8;127]

Полемархи складали найближчу свиту царя і його верховну владу, постійно зна­ходилися поблизу царя, навіть при жертвопринесеннях[8;127]. До царської свити входили також відбірні воїни, які виконували функції сучасних ад'ютантів; ворожбити, лікарі, флейтисти. Тут знаходилися і командири союзницьких загонів, підрозділів найман­ців, начальники обозів. В управлінні військом царям допомагали спеціальні посадові особи: судді-еланодики розглядали військові злочини; скарбники розпоряджалися фінансами; лафірополи відали продажем військової здобичі. Царську особу охоро­няв загін із 300 «вершників» – молодих піших спартіатів, три його командири – гіппагрети –входили в найближче оточення царя. Достеменно не відомо, хто призна­чав численних військових командирів. Можна передбачити, що їх обирали в апеллі, але за поданням царів. Час перебування на посаді, напевно, залежав від волі царя як командувача армії.

Досить важливу роль у політичному житті Спарти відігравала колегія ефорів (спостерігачів), поява якої була викликана ростом соціальної та майнової диферен­ціації суспільства для контролю за герусією і царями.

Пікус М.М. пише про те, що ефори обиралися з числа всіх спартіатів строком на один рік і були вищою контрольною владою, мали право притягати до відповідальності і судити всіх спартіатів, в тому числі геронтів і царів. Вони спостерігали за неухильним дотриманням правил спартанського способу життя, керували внутрішньою і зовнішньою політикою. [35;116–117].

Колегія 5 ефорів представля­ла 5 сіл, з яких складалася Спарта, і обиралася на народних зборах[8;128]. Але в V– IV ст. до н. е. колегія виродилася в олігархічний орган, який захищав лише вищі верстви спартанського громадянства. Функції ефорів були широкими і різнобічними. Від них залежав набір ополчення для ведення військових операцій. Вони супроводжували царя в поході і контролювали його дії. В їхніх руках знаходилася вся зовнішня по­літика і дипломатія Спарти[8;128]. Крім того, ефори, володіючи судовою владою, могли притягувати до кримінальної відповідальності навіть царів, але лише в мирний час. Виконуючи функції своєрідних царських опікунів, вони раз на 9 років покидали те­риторію міста і вночі спостерігали за зоряним небом. Якщо в цю ніч хоча б одна зірка впала з неба, ефори могли потрактувати це як знак небажаності перебування на по­саді одного з царів, якого усували від влади. Ефори обиралися з числа всіх спартанців терміном на і рік.

Правляча спартанська аристократія була налаштована проти вимоги запису за­конів. Оскільки письмові закони з'являлися в результаті вимог нових груп багачів, які вимагали доступу до політичної влади і були пов'язані з соціально-економічним розвитком, вони йшли всупереч інтересам родової знаті. Крім того, у відсталому спартанському суспільстві особливої потреби у виданні письмових законів ще не було. Відсталість економіки і соціальних відносин штучно підтримувалася Спартан­ською державою шляхом відносної самоізоляції Лаконіки і Мессенії перш за все від передових за своїм економічним розвитком районів Стародавньої Греції.

Таким чином, свою могутність Спартанська держава досягла завдяки реформам Лікурга. Законодавство Ликурга грунтується на двох основних принципах: по-перше, шляхом стримування майнової диференціації забезпечити єдність спартанців, по-друге, спільне панування спартанців над завойованим населенням. Державний лад Спарти – рабовласницької олігархії, державними органами влади в якої були Народні збори, Рада старійшин, царі і ефори.

Народні збори приймало або скасовувало рішення, висунуті герусією. Воно носило формальний характер, так як Рада старійшин могда відхиляти їх рішення. Герусія вирішувала всі державні справи, розглядала кримінальні справи, особливо про державні злочини. Царі командували військом, керували релігійним культом, виконували судову функцію. Ефори керували внутрішньою і зовнішньою політикою, вирішували цивільні спори.

Виходячи з цього, створений Спартанський державний устрій носив яскраво виражений характер рабовласницької олігархії. Він грунтується на законодавстві легендарного царя Лікурга, який згуртував спартіатів в так звану «общину рівних» і забезпечив їх панування над поневоленим населенням.