Iнтимна лiрика Тараса Шевченка

Всi ми знаємо, що Тарас Григорович Шевченко присвятив усе своє життя служiнню рiднiй Українi та боротьбi з її пригноблювачами. Вiн постає для усiх насамперед поетом-борцем. За блискучим зображенням героїчного минулого та страждань поневоленого безправного народу часом можна не помiтити “iншого Шевченка” – тонкого лiрика, якому не чуже усе людське, у тому числi й кохання. Тарас Шевченко мав свiй iдеал жiнки, вiн кохав i був коханий. I хай iнтимна лiрика за обсягами поступається творам, присвяченим iншiй тематицi, його балади, вiршi та поеми про кохання являють собою чудовi зразки лiричної поезiї.

Суто художньо iнтимна лiрика Шевченка нагадує за змiстом i формою українську народну пiсню. Багато вiршiв присвячено Ганнi Закревськiй (“Г. З.”, “Моя ти доле чорнобрива”, “Рожевая зоре”, “Свято моє! Єдинеє свято!” та iншi), але не забуває поет i про своє свiтле перше пiдлiткове кохання до Оксани Коваленко (“Ми в купочцi колись росли” тощо). Та не тiльки в творах автобiографiчного плану кохання постає “єдиним святом” серед сумної дiйсностi.

Якого ж ми раю

У Бога благаєм? -

ставить поет риторичне запитання у вiршi “Зацвiла в долинi…”, описавши перед цим просту сценку, як виходить дiвчина в бiлiй свiтинi з бiленької хати до молодого козака, з яким:

…Як дiточок двоє,

Пiд тую калину

Прийшли, посiдали

I поцiлувались.

Скiльки в цих вiршах свiтла i чистоти!

Кохання у Шевченка – не палка пристрасть, воно цнотливе i нiжне. Не гарячi обiйми – а саме невинний поцiлунок на тлi такої самої осяяної сонцем i невинної природи. “Наче сонце засiяло” – каже вiн про поцiлунок дiвчини у вiршi “Менi тринадцятий минало”. Воно трепетне, невибагливе та щире. Його моральнiсть має витоки в релiгiї. Але шевченкiвськiй iдеал кохання передбачає й iншi риси: при зовнiшнiй скромностi i стриманостi, це кохання – велике i справжнє, сповнене внутрiшньої сили, воно передбачає однолюбство та вiрнiсть на все життя, i цiнується бiльше за останнє.

Можна згадати балади його раннього перiоду творчостi. То “причинна” дiвчина блукає в гаю, виглядаючи “козаченька молодого, що торiк покинув” i гине, залоскотана русалками. Так, в iм’я кохання. А козак, що повернувся:

…Кличе її та цiлує…

Нi, вже не поможе!

“За що ж вони розлучили

Мене iз тобою?”

Зареготавсь, розiгнався -

Та в дуб головою!

Життя без кохання для героїв цих творiв Шевченка не має цiнностi. Перетворюється на одиноку тополю дiвчина, милий якої теж пiшов кудись та загинув (“Тополя”). За коханою слiдом пiшов “жити у воду” i “рибалка кучерявий” у баладi “Утоплена”.

Але не лише в баладах зображується вiдданiсть коханих одне одному - навiть у “Гайдамаках” знаходяться рядки, присвяченi цьому свiтлому почуттю. I не лише безпосереднi – наприклад, один з ватажкiв повстання, Максим Залiзняк спiвчуває Яремi, коли його кохану викрали; людина, що присвятила життя боротьбi визнає, що крiм ненавистi до ворога iснує ще й ця важлива цiннiсть.

У деяких iнших поезiях, що не належить до iнтимної лiрики, суспiльний

устрiй засуджується ще й за те, що вiн стає перешкодою iснуванню простого й чистого кохання.

Кохання – щастя, доводить Шевченко, його вiдсутнiсть – велике горе. Розбещенiсть, зрада – те, що перетворює кохання з “раю” на “пекло”. Зрада заслуговує жорстокого покарання: наприклад, героя поезiї “Коло гаю в чистiм полi” Iвана труять дiвчата за те, що “лицявся то з тiєю, то з другою любо”.

Бiль i туга звучать у рядках поезiї “I широкую долину”, побудова ної у формi спогадiв розлученої долею пари. Не вiтри шматують тополю – це образ дiвчини, створеної для кохання, яку кривдить доля (“Не тополю високую…”).

Невесело на свiтi жить,

Коли нема кого любить, -

визнає героїня вiрша “Ой, одна я, одна”.

Отже, можна пiдбити пiдсумок: Шевченко високо цiнував кохання, але справжнє, iдеалом якого були однолюбство, вiдданiсть, незрадливiсть i щирiсть, а також цнотлива невиннiсть i чистота стосункiв, що роблять його гiдним оспiвування. Саме таке кохання, як сонце, осяює людськi життя. Шевченко-художник Щедра й невичерпно родюча українська земля подарувала вселюдському сузір"ю геніїв невгасимого Світоча - Тараса Шевченка, Тираноборця і Пророка, Речника волі, який поставив на сторожі біля своїх земляків, "рабів німих", вогненне слово, а в "Заповіті" дав їм наказ: "Кайдани порвіте!".

Поява Шевченка - поета і художника, митця і борця, що став символом української нації, - була зумовлена всім ходом історичного і духовного розвитку України з її тривалою, сповненою драматизму, героїчною боротьбою за волю.

Багато сказано про велич Тараса Григоровича Шевченка, Кобзаря, котрий став живим символом національної єдності, консолідації українського народу. І до тепер його життя, творчість аналізуються, осмислюються вченими-шевченкознавцями, бо невизначеностей, спірних питань у шевченкознавстві ще багато.

Тарас Григорович Шевченко, як художник займає одне із самих почесних місць в українському образотворчому мистецтві. Шевченко був одним із перших художників, які прокладали новий реалістичний напрям, основоположник критичного реалізму в українському мистецтві. Загальновідомо, що Шевченко був одним із зачинателів і першим видатним майстром офорту у вітчизняному мистецтві. Сам він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.

Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Все ними малює: стіни, лави, стіл в хаті і на дворі, в себе і у гостях. Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей. Коли юний художник намалював п’яного дяка, то був ним покараний.

Бажаючи оволодіти мистецтвом живопису, він звертається до шляхетних дяків-живописців, які в основному заставляють прислужувати їм. Талант художника проявився рано, значно раніше, ніж талант поета. Якщо перші літературні спроби припадають на 1836-1837 роки, то найбільш ранній малюнок, що дійшов до нас і відомий під назвою “Погруддя жінки” або “Жіноча голівка” датований самим автором ще 1830році. З цієї юнацької роботи і розпочалась творчість видатного художника.

У лютому 1831 року на вулицях столиці Російської імперії – Петербурга з’явилася валка втомлених людей. Один хлопчина звертав на себе увагу тим, що незважаючи на зимову пору, був майже босий. На одному чоботі підошва відпоролася і була прив’язана мотузкою. Це був кріпак поміщика Енгельгарда Тарас, який разом з іншими прибув до столиці. У Петербурзі доля Шевченка круто змінилась. Пан вирішив мати власного кваліфікованого майстра і 1832 року він віддав Шевченка у майстерню на навчання до одного з кращих художників-ельфрейщиків В.Ширяєва, законтрактувавши його на чотири роки. Перші спроби в цьому напрямі були невтішні, однак справжнє систематичне навчання почалося в майстра і це подобалось Тарасу. У 1836 році закінчився термін контракту, але Шевченко залишається у Ширяєва, очевидно, вже в ролі найманого робітника-підмайстра.

Через нестачу денного часу і заклопотаність, бажання стати справжнім художником, змушувало Шевченка в білі ночі виходити в Літній сад і змальовувати статуї. Тут відбулась перша зустріч Тараса із своїм земляком – художником І.Сошенком. Сошенко зацікавився обдарованим юнаком і вирішив допомогти художнику-початківцю на його тернистому шляху. Сошенко дав йому поради і консультації, а потім знайомив з видатними діячами російської і української культур (Карлом Брюлловим, Василем Григоровичем, Олексієм Венеціановим, Василем Жуковським, Євгеном Гребінкою),спільними зусиллями яких талановитого кріпака було викуплено з кріпацтва.

Звільнення дало право Шевченку вступити до Академії мистецтв. Він став одним з найулюбленіших учнів Брюллова, Тарас переходить з класу в клас в числі кращих учнів. У малярстві він робить дедалі помітніші успіхи. За час навчання в академії його тричі нагороджують срібною, а потім золотою медалями за малюнки з натури і живописні твори. Тарас мріяв поїхати в казкову Італію, щоб познайомитися із всесвітньо відомими шедеврами малярства, скульптури і архітектури. Та Академія послала іншого, а власних коштів на таку подорож у Шевченка, звісно, не було. Друга заповітна мрія – повернутись назавжди в Україну.

У 1843 році Тарас Григорович нарешті приїхав в Україну. Під час подорожі, любов до рідного краю наштовхнула його на створення цілої серії картин. Уміння інтерпретатора історії Шевченко виявив у трьох офортах серії “Живописна Україна” – “Дари в Чигирині 1649 року”, “Судня рада” і “Старости”, на яких відображено історичні місця, побут і природу країни. Повертаючись в Петербург, він завершує навчання в Академії, видає на власні кошти і поширює альбом під назвою “Живописна Україна”.

Згодом, Шевченко знайшов роботу в Київській археографічній комісії. Художникові довелося побувати у різних місцях України, де він змальовував й описував історичні пам’ятки. З часу його подорожей залишилось чимало акварелей, простих і природних за своїми сюжетами. В 1845-1847 роках Тарас Григорович створив ряд портретів які переконливо свідчать про зростання художника, про поглиблення психологічної характеристики образів.

Велике місце в Шевченковому доробку належить портретам. Він почав працювати над ними ще кріпаком. В Академії продовжував роботу в цій галузі. Незабаром він стає одним з відомих і популярних портретистів. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, відсутністю нарядності, вдалою композиційною бадьорістю і свіжістю барв, намагання дати психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне становище жінки.

Саме у Вільно, в "доширяєвський" період розвитку Шевченка, як художника, під впливом (в тій чи іншій мірі) вчителів-художників Верби, Рустемаса, Лампі, Смаковського були закладені основи його художньої майстерності. Свідченням того є малюнки митця, зокрема, "Погруддя жінки".

Павло Енгельгардт перебував у родинних стосунках з Михайлом Глінкою, що сприяло розвитку рівня музичних інтересів цієї сім’ї.

Енгельгардти мали рояль з горіхового дерева, невеликий орган, оркестрові інструменти. Тут давались уроки музики, влаштовувались музичні вечори. Дружина Енгельгардта, Софія Григорівна, жінка, за свідченням сучасників, "високого розумового і естетичного розвитку", добре грала на фортепіано і співала. Саме вона, слід гадати, мала найбільший вплив на духовний розвиток Шевченка. Чи не гра та спів Софії Григорівни потім відгукнулися в повісті "Варнак", а взаємовідносини її героя з панною Магдаленою є трансформованим ставленням юнака Шевченка до пані Енгельгардт: "... она просиживала до полуночи за фортепиано, вариируя чудные создания Бетховена... Я бывало, сижу в уголку, не пошевельнуся: сижу и слушаю, слушаю и заплачу, сам не знаю отчего. Музыку я полюбил страстно, и этой любовию я обязан панне Магдалене"1. Енгельгардти володіли великою бібліотекою. Ймовірно, Шевченко користувався нею за дозволом і порадою Софії Григорівни в час, коли господар був на службі. Про його любов до книжок писав Пантелеймон Куліш: "...Не було книжки живої і животворящої, щоб йому в руки не попала та й лежала в нього не прочитана. Пушкіна він знав на пам"ять..., а Шекспіра возив з собою, куди б не їхав".

Прийоми, що влаштовувалися в Енгельгардтів, давали можливість козачкові ближче спостерігати манери панства. Решта челяді бачили лиш стайню, кухню, а Тарас більш-менш вільно ходив по всьому будинку, дивився картини, гортав книжки. На балах він не лише подавав склянки з водою чи колоди карт, але й спостерігав за художниками, музикантами, вченими, поетами, слухав їхні розмови, переймав панські манери...

Далі в його житті будуть В.Ширяєв, Літній сад, зустріч з Сошенком, Брюлловим та ін.

Небагато з тих, кому випало безсмертя, здобули його такою дорогою ціною, як Тарас Шевченко. Доля не шкодувала для нього найжорстокіших випробувань і страждань. Прожив Шевченко лише 47 років, з них 25 - у кріпосному рабстві, 10 - у тюрмах та на засланні. А решту постійно перебуваючи під недремним жандармським оком, воюючи із нестатками. Помер він самотнім у казенній комірчині, не здійснивши навіть природньої людської мрії про сімейний затишок у власному домі.

Т.Г.Шевченко був вірним сином поневоленого народу і прагнув його визволення. Він щиро перейнявся і долею інших пригноблених народів царської Росії; й ніякі заборони чи бар"єри не спроможні були стримати його братніх почуттів. У поемі "Кавказ" (1845) Т.Шевченко затаврував царську Росію як тюрму народів, де, "на всіх язиках все мовчить", і солідаризувався з тими, хто не хотів скоритися, сказав про біль, сльози і гнів усіх жертв царизму. І боротьба його власного народу, і боротьба кавказьких горців органічно включалися в його загально поетичну картину і політичну концепцію боротьби людства за свободу і гідне життя.

Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Тарас Шевченко був людиною в родовому значенні цього слова; при тому, що він був сином свого часу і свого народу, поділяв їхні вади у дрібному, але у великому, значному, йшов принаймні на сто років попереду. Він знав свій обов"язок перед уселюдською сім"єю народів, але мав мужність у тій сім"ї народів нагадати про її вселюдський обов"язок перед своєю знеславленою нацією, без рівноправного утвердження якої світ буде неповний і несправедливий, отже, і не матиме виправдання перед совістю й розумом.

Для Шевченка в його творчості було ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент. Україна - мати і Україна блудна. Україна непорочна і Україна "розбещена". Україна "лицарів" і Україна "рабів", "підніжків" і цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну, він і проклинав заради першої - України - матері.

Шевченка без перебільшення можна назвати геніальним художником. В його картинах відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Те, що він пережив і передумав і для чого знайшов небувало синкретичне вираження, - вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас позначене печаттю могутньої й неповторної індивідуальності, засвідчуючи невичерпне розмаїття людського духу.

Це прекрасно, що нині ми повертаємо собі національну самосвідомість під знаком Шевченка. Бо Шевченко був гуманістом та інтернаціоналістом й не мав він а ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну любив, за неї стояв непохитно, і себе віддав не тому, що хотів її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими у сім’ї світовій - "сім’ї вольній, новій".

Бувши плоть від плоті і кров від крові свого багатостраждального народу, люблячи його і належачи йому всім своїм єством, Шевченко відкидав у ньому те, що було виховане століттями національного розтління і соціального рабства. Взявши від народу все краще і животворне, він йому сторицею і віддав. Велика заслуга поета перед українським, перш за все, а потім і перед іншими народами в тому, що він високо ніс ідеї демократизму, соціальної справедливості, правди і свободи. Доклавши стільки зусиль для пробудження національної самосвідомості й виховання національної гідності українського народу, він, як справжній апостол правди і свободи, спрямовував його не в бік національної замкнутості й ворожнечі, а в бік порозуміння, співпраці усіх народів.

Шевченко належить не тільки Україні, а всьому людству, хоч кожне його слово - про Україну. Тут відбувається часте в історії літератури перетворення: поезія, народжена злобою дня, живе вічно; поезія, зміст і характер якої - безпосередньо національні, поєднуючись зі світовими змаганнями, набуває загальнолюдського значення, виростає до загальнолюдських масштабів.

Світове значення творчості Шевченка Твори поета пронизані любов’ю до рідної землі, патріотизмом, глибоким трагізмом і сумом, що огортав душу митця при згадці про страждання земляків. Збірка його поезій, «Кобзар», поклала початок новому етапу в історії української літератури. І.Франко писав: "Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову". У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: "Історія мого життя є історією воскресіння мого народу" Ознайомлення з творчою спадщиною Шевченка за кордоном почалося ще за його життя і згодом набуло там великого розмаху. Перші відгуки про твори з'являються в польській і чеській критиці вже в 40-х роках XIX століття, але широкий і цілеспрямований інтерес до поезії формується у кінці 50-60-х років, свідченням цьому є значна кількість присвячених йому статей (переважно польських) і перші переклади його творів польською, чеською і болгарською мовами. Академік В. Смолій зазначає: "Немає і не буде більше в світі Поета, який би так самозречено рвав свою душу не лише тоді, коли сповідувався у любові до своєї Вітчизни, а й тоді, коли просто вимовляв ім?я її". Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів. Митець особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій. Згадаймо його заклик: "Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Мабуть, саме тому цілі покоління іноземців захоплювались і захоплюються постаттю Тараса Григоровича і його працею. Видатний шведський славіст, референт Нобелівського інституту Шведської академії наук Альфред Єнсен, що добре знав українську мову, написав дві книжки про творчість Тараса Шевченка, де зазначав: "Велика сила прийшла з Правобережної України, справжній обновитель української літератури..В історії всесвітньої літератури мало таких прикладів, щоб 26-літній поет виступив з такими зрілими творами перед народом, як Шевченко. В історії світової літератури він поставив собі пам'ятник, сильніший від бронзи". Цей пам’ятник допомагали встановлювати білоруси й молдавани, адже поезія Тараса Григоровича близька й зрозуміла кожному народові, який зазнав горя і грізно боровся за свою волю, незалежність. Цілий ряд віршів геніального українського Кобзаря, співця і трибуна поневоленого люду , непокірного бунтаря, дістав широке розповсюдження серед чеського народу. Чехи особливо вдячні Шевченкові за поему "Єретик", де він змалював героїчну постать Яна Гуса, присвятивши цю поему видатному чеському діячеві - Павлові Шафарикові. Відомо також, як сам Шафарик, прочитавши цю поему, був зворушений до сліз. Велику увагу й заслужену оцінку Шевченкової творчості дають поляки . Поет Леонард Севінський ще в 1861 році написав працю про Тараса Григоровича , додавши до книжки й переклад "Гайдамаків". У своїй праці він підкреслював: "Велика це людина - Тарас Шевченко, велика вже сама собою, ще вища величчю дум мільйонів, що знайшли свій вияв у натхненній його пісні..." Поляки називають Шевченка пророком, що тримає лютню і співає народові його власну рідну пісню. Та чи не найсміливіше сказав про Тараса Шевченка сучасний польський літературознавець, член Польської академії наук : "Найславніший польський поет і письменник Міцкевич мусив чекати цілі десятиліття, поки його твори завітали під стріхи, а твори Шевченка пішли в народ одразу, ставши його неподільною власністю. Сталось це тому, що Шевченко був найбільшим народним поетом з усіх поетів світу. З цього погляду український поет був вищим за Міцкевича і Пушкіна. ... Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Для неї немає відповідника у світовій літературі". Визнають це і росіяни, і угорці, і молдавани, і вірмени, і казахи та багато інших націй. Не дивно, що твори Кобзаря перекладені всіма слов'янськими мовами, а також грузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою, англійською. французькою, датською, новогрецькою, іспанською, хінді, японською, в'єтнамською, корейською, румунською, італійською, угорською, малайською, бенгальською. Пам?ятники йому відкриті в Петербурзі, Москві, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі, Буенос-Айресі, Тулузі, Палермо, Братиславі, Варшаві, Ашгабаті - власне на всіх материках. Захоплення творчістю нашого земляка на Заході почалося з Австрії, багато користі для ознайомлення й популяризації зробила німецька поетеса Юлія Віргінія. ". У Франції перші статті про Шевченка з'явилися в пресі ще в 1847 році, згодом з’являються переклади творів, які надихають митців , захоплюють французьких читачів. Еміль Дюран у статті 1876 року писав: "Поет, який помер 15 років тому і якого ми хочемо тепер "відкрити читачеві", є народним у найширшому розумінні цього слова. Всі українські селяни знають напам'ять більшість його поезій і співають їх разом з піснями, почутими від своїх батьків або з уст народних співців-кобзарів". Ця стаття була перекладена англійською мовою і опублікована в Америці, Англії, саме вона дала поштовх до вивчення творчості нашого співвітчизника у цих країнах. Багато прихильників і популяризаторів творчості та імені Шевченка бачимо серед грузинів. Поет і громадський діяч А. Церетелі , що був знайомий з Шевченком, читав про нього доповідь у 100-ліття з дня народження. Яскравим свідченням всесвітньої слави українського поета є Всесоюзне Шевченківське літературно-мистецьке свято "В сім'ї вольній, новій", яке щорічно проводиться з 1981 р. У ньому беруть участь представники багатьох країн світу. Всі вони відзначають повагу своїх народів до генія України. Цікаво, що мовами народів Індії здійснено 22 переклади "Заповіту". З 20-х років XX ст. здійснюються переклади творів Шевченка у Китаї , нинішній "Кобзар" китайською мовою містить понад 80 творів. Як про свого сучасника говорив про Шевченка кубинець Мануель Діас Мартінес, який заявив, що український поет "сьогодні живе і бореться за незалежність разом з народами Центральної Америки. Я бачив там його, я чув там його пісню".В'єтнамський поет By Куан Фуонг відзначив, що "поезія Шевченка близька і зрозуміла всім волелюбним народам світу, вона нині наснажена високою моральною силою, його твори кличуть поневолені народи до боротьби за свою свободу". Взагалі, досліджуючи світове значення творчості Шевченка, просто вражає те, наскільки він популярний за кордоном у багатьох країнах світу. Його вірші надихають, дивують, зачаровують і не важливо який у тебе колір шкіри, національність,наскільки далеко живеш від України і скільки знаєш про її історію. Про світове значення творчості Шевченка добре сказав народний поет Узбекистану, академік Гафур Ґулям: "Вірний і геніальний син українського народу - безсмертний, він належить усім народам, незалежно від того, якою мовою вони говорять і в якій частині земної кулі вони живуть, бо він оспівував і боровся за такі високі, благородні, справді людські ідеали, які безсмертні і які виражають кращі думи, мрії й прагнення всіх народів".