3. Сучасне українське кіномистецтво

Українська держава, щоб бути європейською країною, а не азійською колонією, повинна підтримувати і сприяти розвитку національної літератури, засобів масової інформації, кіно, теле-, радіо- і книговиробництво. Захищаючи власний інформаційний простір, урядовці дбають про національні інтереси і навпаки... А хто володіє інформацією, той володіє світом взагалі, і окремо взятою країною зокрема. Ще на початку ХХ ст. геніальний політик В. Ленін наголошував у своїх промовах, що кіно, для більшовиків найголовніше з усіх мистецтв. У кінці ХХ - на поч. ХХІ ст. - телебачення, кіноіндустрія мають надзвичайно великий вплив на маси. Наприклад, польсько-український фільм Є. Гофмана "Вогнем і мечем" попри всю дискусійність щодо зображення в ньому козацтва піднімає український дух і національну самоповагу, а вітчизняний телесеріал "Чорна рада" опускає все, що тільки може... Проте українське кіномистецтво має величезний потенціал, і якщо держава на перших порах виділить достатні кошти на його реанімацію, то в майбутньому воно не тільки окупиться і підніметься до світового рівня, а й сприятиме зростанню духовності, посиленню української національної ідеї. Наприклад, непересічний, хоча і дуже неоднозначний кінопроект режисера Ю.Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Попри його перевантаженість постмодерністською символікою й образністю, фільм змушує вдумливого глядача подумати над минулим України, і повірити, а потім і усвідомити, що такі неординарні особистості як Іван Мазепа, були не зрадниками нашої Батьківщини, а борцями за її державність та майбуття.

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі.

Починаючи приблизно з 2003 року в Україні спостерігаються подібні процеси, а саме – поступове, проте впевнене кількісне та якісне зростання вітчизняного телевізійного кіновиробництва. На вітчизняній виробничій базі досить активно продукується телевізійне кіно всіх найпопулярніших нині форматів – теленовели та серіали (понад 100 серій), телесеріали (8-16 серій), телефільми (1-2 серії).

Крім того, за останні роки у державі сформувалася доволі розвинена система аудіовізуальних ЗМІ та розгалужені телевізійні мережі, що дає можливість охопити достатньо широку аудиторію на всій території країни.

Галузь, попри дефіцит фахівців з використання сучасної техніки, має загалом задовільне кадрове забезпечення. Швидко зростають знімальні площі – за приблизними підрахунками, в Україні вже зараз функціонують павільйони загальною площею понад 20 000 м2*. Це порівняно небагато (лише у розпорядженні російської продюсерської компанії "Амедіа" – власний студійний комплекс повного циклу площею більше 40 000 м2), але в Україні вже на поточний момент будується не менше 10 000 м2 нових знімальних площ, планується ж значно більше.

Нині в Україні існує декілька крупних центрів теле- та кіновиробництва. Кіностудія ім. О. Довженка повністю перебуває у власності держави. Її великі, хоча й здебільшого застарілі павільйони та технічні потужності активно орендуються низкою провідних українських продюсерських компаній („Українська Медійна Група”, „Стар Медіа”, „ПРО-ТВ”) та телеканалів („Інтер”, „Студія ”1+1”). Контрольним пакетом акцій ЗАТ „Одеська кіностудія” володіє держава в особі Фонду Держмайна. Нині триває технічне переоснащення кіностудії й доведення її за багатьма параметрами до рівня Сinema City. Закінчення модернізації, включаючи введення в експлуатацію двох нових павільйонів, очікується у 2009 році. ЗАТ „Ялтинська кіностудія” з 2003 року перебуває повністю у власності російської компанії „Полікомвест”. Національна кінематека України (колишній „Кіївнаучфільм”) залишається найбільшою в Європі спеціалізованою студією неігрового кіно. Павільйони студії активно використовуються як для зйомок телепрограм, музичних кліпів та роликів, так, подекуди, і кінофільмів (наприклад, „Аврора” Оксани Байрак). НКУ має власне виробництво – близько 10 документальних фільмів на рік, хоча її продукція має більший попит за рубежем (Росія, Польща, США), аніж в Україні. Студія „Укртелефільм” вважається сьогодні найкращою в Україні з технічної точки зору, причому саме для телевізійних зйомок. На її базі, зокрема, було відзнято україномовний вітчизняний телесеріал „Родичі”. Знаходиться у державній власності.

Поряд із цим власні кіновиробничі комплекси вже почали будувати деякі продюсерські компанії, причому масштаби цих проектів свідчать, що обсяги українського ринку телевізійного кіновиробництва значно зростуть протягом ближчих 5-10 років. Наприклад, компанія „ПРО-ТВ” будує під Києвом сучасну студію, лише павільйонна площа якої складе близько 10 000 м2, а у розпорядженні творчого об’єднання „Мамаду” нині знаходиться близько 7 000 м2 знімальних площадок.

Висновки

Найвпливовіші телевізійні виробництва, що діють нині в Україні, вдаються до типової для цього бізнесу маркетингової стратегії: вони виготовляють (або закуповують в РФ) в основному суто комерційний продукт різних форматів та якості, але розрахований на російського та російськомовного споживача. На пострадянському просторі, включаючи Україну, це поки що забезпечує мінімальні фінансові ризики, достатню аудиторію, розміщення реклами, а отже – прибуток. З таких же міркувань саме цій продукції віддають перевагу і провідні українські канали. Вона кількісно домінує у нашому телевізійному ефірі, причому, як правило, розміщується у прайм-тайм. Порівняно нечисленні телевізійні фільми, що створюються у рамках бюджетного фінансування на базі державних організацій, мають – незалежно від їх якісних характеристик – значно нижчі обсяги розміщення на телебаченні і глядацькі рейтинги.

Таким чином, виникає суто гуманітарна проблема – переважна більшість телевізійної кінопродукції, що виготовляється в Україні і розміщується на вітчизняному телебаченні не є українською не лише за мовною ознакою, але й з точки зору художнього змісту. Відтак, вона об'єктивно виступає чинником консервації й зміцнення російського мовно-культурного ареалу, гальмує процеси формування консолідованого українського суспільства, сучасної української ідентичності. Показово, що створені в Україні серіали та телефільми наш глядач зазвичай ідентифікує як російські.

Водночас можна стверджувати, що продюсерська система телевізійного кіновиробництва у визначеннях, передбачених Законом України "Про кінематографію" (статті 3 та 8) в Україні багато в чому вже склалася і продовжує швидко формуватися, але значною мірою – стихійно і за активної участі російських структур.