2. Діалогічна людина

Центральною проблемою і, можливо, спільною темою всієї творчості Бахтіна є проблема особистості, людської особи і вза-

_____________________________________

²⁷⁰ Пор.: Bachtin M. Problemy literaturv і estetyki / Przel. W. Grajewski.-Warszawa, 1982.-

S. 35.

²⁷¹ Про це писав, наприклад, П. Н. Медведев у книзі: Формальный метод в литературоведении. Критическое введение в социологическую поэтику.- Ле­нинград, 1928 (1 розділ).

²⁷² Bachtin M. Estetyka tworczosci slownej.- S. 508. Подібні визначення можна знайти у книзі: Беседы В. Д. Дувакина с М. М. Бахтиным.- Москва, 1996.

180

галі людини. Таке твердження не суперечить фактові, що голо на частина цієї творчості присвячена літературі й належить до поетики. Адже - як читаємо в «Проблемі змісту, матеріалу форми...» - «Поетика (...) повинна бути естетикою художньої словесної творчості»²⁷³. Натомість естетика, займаючись мистецтвом, має, своєю чергою, справу з людиною. Це правда, що інші дисципліни також займаються людиною, але естетика має справу завдяки людині з людиною повною і цілісною, не оречевленою, а такою, яка має автентичну особистість.

Цим привілеєм володіє естетика, а не, наприклад, психологія. Адже остання оречевлює людину, робить із неї предмет, у якому бачить певні – також предметні – пласти. Здійснюючи аналіз підготовленого в такий спосіб предмету, вона видає судження про людину поза нею самою, ніби заочно. Вона не рахується тим, що так можна пізнавати предметну, а не суб'єктну дійсність, і що людська особистість не надається до суб'єктивного пізнання (чинить спротив), а з власної волі відкривається тільки діалогічно (як «ти» для «я»)²⁷⁴. Крім того, психолог не поважає людське право на свободу. Проводячи свої дослідження, він поводить себе як шпигун: підглядає і підслуховує інших людей, змушує їх до саморозкриття, а потім видає на них прихований вирок²⁷⁵. Митець, навпаки, має можливість пізнавати людину, не реїфікуючи й не редукуючи її — зі збереженям її суб'єкності з повагою до її гідності і свободи.

Не менш хибними від психологічних є й соціологічні підходи, хоча на їхню адресу Бахтін не спрямовує аж стільки інвектив претензій. А в період інтенсивної полеміки з формалістами з психологізмом та індивідуалізмом (тобто в двадцяті роки) і нього спостерігається навіть щось схоже на захоплення можливостями, які дає соціологія. У статті Волошинова з 1926 року під назвою «Слово в житті і слово в поезії» можна прочитати що естетичне є різновидом суспільного, тож естетика повинне бути лише соціологією мистецтва. Проте найчастіше йдеться про пошук і наголошення на міжіндивідуальних, суспільних соціологічних аспектах якогось явища, а не про схвалення со­ціології як такої – з її предметом, апаратурою і методами (ха­рактерно, що в тій же таки статті знаходимо напад на соціоло­гію літератури як на соціологію видавничого ринку). У кінцево­му підсумку бахтінівська оцінка соціології не вельми відріз-

___________________________________

²⁷³ Bachlin M. Problemy literatury і estetyki.- Op. cit.- S. 9.

²⁷⁴ Bachlin M. Estetyka tworczosci slownej.- Op. cit.- S. 461.

²⁷⁵ Ibid.- S. 451.

181

няється від оцінки психології. Адже соціологія, по суті, не вра­ховує суб'єктність людини, її свідомість і особовість. Вона об­межується до поверхової соціальності — вульгарної й абстракт­ної. Вона втрачає з поля зору той найвищою мірою суспільний характер, який важить для людини найбільше. Бахтін називає його «вищим ступенем соціальності», або «внутрішньою со­ціальністю», оскільки йдеться про залежність даної особистості від інших людей, про присутність у ній інших, про все те, що випливає із зустрічей і контактів людини з іншою людиною. Соціологія не доходить до суспільної сутності людини, прояв­ляючи, натомість, природну тенденцію до трактування людей як речей чи явищ. Вона витворює наукове, тобто цілком зовнішнє й абстрактне, «поняття людини» (це визначення набуває у Бахтіна дуже пейоративного звучання), а не позитивний і правдивий «образ людини». Навіть тоді, говорить Бахтін, коли ми здійснюємо «об'єктивний» соціологічний аналіз «образу люди­ни», ми відразу його реїфікуємо й перетворюємо на поняття.

Людина, з якою має справу естетика в мистецтві, є конкрет­ною людиною, реально присутньою у світі, яка існує серед ін­ших людей і спілкується з ними, – майже живою. Вона лише на перший погляд здається штучним, паперовим, вигаданим витво­ром, про який ми знаємо, що це лише «образ» людини. Але цей образ за природою своєю відрізняється від поняття тим, що не надається до оречевлення. Крім того, це художній образ. А та­кий образ має перевагу над будь-яким іншим «образом», подіб­но до того, як художнє мислення вивищується над іншими ти­пами рефлексії.

Від поетики через естетику пролягає прямий шлях до філо­софської антропології. Подібний шлях провадить у протилеж­ному напрямку: від філософської антропології через естетику до поетики, творячи з цих трьох сфер одну цілість, яку важко роз'єднати. З перспективи філософської антропології: 1) вся ес­тетика обертається навколо людини та її світу (світ людини); 2) мистецво – це специфічне художнє пізнання (мислення);

3) яке протиставляється реїфікації та алієнації; 4) в художньо­му пізнанні індивідуальність має внутрішньо суспільний харак­тер, а суб'єктивізм може бути об'єктивним; 5) в естетичному предметі присутня дійсність, життя; 6) більш правдиве, автен­тичне, справді реалістичне мистецтво послуговується естетикою гротеску, а не естетикою класичної краси; 7) в осмисленні літератури відповідником чи продовженням естетики гротеску є тео­рія (естетика) прози, на противагу до естетики поезії.

182

Так само література — і взагалі мистецтво слова – в її істо­ричному розвитку стає пізнаванням людини, відкриванням прав­ди про людину і про її світ. А кожен великий митець, особливо письменник, виростає до рангу дослідника і відкривача цієї правди. Під таким кутом зору Бахтін аналізує твори, авторів, літературні жанри, вистежуючи в них те, що в юнацькій праці («Автор і герой») він назав «ідеєю людини». Адже література має в своєму арсеналі виняткові, унікальні можливості показу людини і специфічних зв'язків між людьми: «я втілений у фор­му іншого або інший в образ я» («Над новою версією книги про Достоєвського »)²⁷⁶.

У цьому сенсі література як цілість є, в розумінні Бахтіна, філософською. А, своєю чергою, повинна бути антропологічно, естетично і — в певному сенсі — літературно зорієнтованою, в опозиції до «гносеологізму», який, на його думку, є власти­вим для філософської культури XIX та XX сторіч, внаслідок чого теорія пізнання стала зразком для теорії всіх інших сфер культури з очевидною шкодою для них.

Бахтінівська філософія людини визнає два принципові різно­види людського існування. Бахтін пише: «Реально людина існує в формах «я» та «інший» («ти», «він» або «man»)²⁷⁷. Причому кожна з цих форм, якщо її взяти окремо, втрачає свої буттєві характеристики. Це стосується передусім «я». Отож «я» без «іншого» взагалі не може існувати: «Бути — це бути для когось, а завдяки йому — для себе»²⁷⁸. І далі: «Я не можу обійтися без іншої людини; без неї я не можу здійснитись; я маю віднайти себе в іншому, а його віднайти в собі»²⁷⁵. Немає одиничної сві­домості, оскільки за своєю природою вона множинна, тобто - як наголошує Бахтін - pluralia tantum. Якщо ж ідеться про «ін­шого», то це не може бути просто інша людина, яка була б предметом моєї свідомості, немовби об'єктом мого зовнішнього спостереження. Нею мусить бути інший суб'єкт, чужа повно­правна свідомість, з якою моя свідомість налагоджує контакт, входить у взаємні стосунки і впливи, щодо якої існує. Кожен суб'єкт живе в оточенні не тільки об'єктів, а й суб'єктів і завдя­ки ним існує, їм завдячує буття собою.

На питання, що означає «буття собою», Бахтін відповідає в такий спосіб: в людині немає внутрішньої суверенної території,

_____________________________________

²⁷⁶ Ibid.- S. 454.

²⁷⁷ Ibid.- S. 454.

²⁷⁸ Ibid.- S. 444.

²⁷⁹ Ibid.- S. 445.

183

вона в цілості завжди перебуває на кордоні - зазираючи собі всередину, вона дивиться в очі іншого або очима іншого. Індиві­дуальний внутрішній світ людини має значення (тобто має сенс) остільки, оскільки (1) може бути зоб'єктивізований (хоча б у вигляді внутрішнього мовлення), виведений назовні і доступний іншому; (2) має подієвий і драматичний характер; (3) відбуваєть­ся на межі власної і чужої свідомості. В такому значенні він «твориться» і «відбувається» між індивідуумами, між конкрет­ними людьми. У працях із кінця двадцятих років, які походять із кола Бахтіна, ця справа розглядається ще радикальніше. На­приклад, у «Фройдизмі» В. Н. Волошинова читаємо, що зміст свідомості і всієї психіки всебічно визначається суспільно-еко­номічними чинниками. Як у цій, так і в інших працях наголоше­но знаковий, ідеологічний, а відтак матеріальний характер сві­домості. Те, що ми називаємо індивідуальною свідомістю і психікою, говорить Волошинов (або Бахтін), є насправді проек­цією суспільних стосунків. З цієї причини вони є доступними для науки про ідеології та марксистського соціологічного мето­ду. В пізніших працях Бахтіна, подібно як у найраніших, цю роль перебирає на себе в основному мистецтво, а особливо лі­тература (художнє мислення). А індивідуальна свідомість, за всієї її відносності, зміцнює свій статус у рамках опозиції: «я» – «інший», здобуваючи як суб'єкт більше прав і свобод.

Одночасно це супроводжується переконанням про натиск зовнішніх щодо свідомості сил, які наступають на індивідуальну свідомість і особовість, на свободу людини. Існують різні види тиску «від середовища і насилля до дива, таємниці, авторитету» («Над новою версією книги про Достоєвського»)²⁸⁰. У класово­му суспільстві, а ще більшою мірою в тоталітарній системі, хоча автор про це не говорить, не може навіть натякнути на це, на­силля набуває всіляких можливих форм: економічних, політич­них, ідеологічних, які впливають на особистість іззовні і зсере­дини. Внаслідок дії цих сил «вона втрачає свою автентичну сво­боду. Особистість підлягає знищенню»²⁸¹. Натомість Бахтін зга­дує про боротьбу проти нищівних сил: вона може точитися тільки назовні й зовнішніми засобами - в такий спосіб виправ­довується революційне насилля. Проте метою обох ворожих сторін є свідомість (особистість) людини²⁸². Це, як відомо, дуже

______________________________

²⁸⁰ Ibid.- S. 459.

²⁸¹ Ibid.

²⁸² Пор.: «Реїфікація людини у класовому суспільстві, допроваджена до крайнощів в капіталістичних умовах» (Ibid.- S. 460).

184

делікатний, просто-таки небезпечний мотив. Тим не менше, він з'явився у Бахтіна, хоч і в завуальованій формі.

Бахтінівська поетика і естетика, так само як і філософія лю­дини, мають аксіологічне спрямування. Прикладом аксіологічного підходу в поетиці є характерна категорія суспільної оцінки або занадто своєрідне розуміння інтонації. А внаслідок цього також - визначення літературного твору як конденсатора невербалізованих суспільних оцінок, поняття форми як їхнього безпосереднього вираження, потрактування змісту, підхід до автора і героя. Все мистецтво стає сферою цінностей, хоча та­кою ж мірою «Будь-яка оцінка означає (...) займання індивіду­ального становища у стосунку до буття»²⁸³. Людина з'являється в мистецтві за аксіологічним принципом. Як цінність Бахтін ха­рактеризує тіло людини, а світ здійснюється як його аксіологіч­не оточення і завдяки цьому набуває художнього сенсу. Аксіологічний характер мають основні антропологічні категорії, такі як «я» та «інший». Мовою аксіології окреслює Бахтін і саме життя: «Жити - це значить щомиті займати у стосунку до жит­тя оцінювальну позицію»²⁸⁴.

Цікавим і пізнавально плідним видається твердження Бахтіна про те, що індивідуальна свідомість сконструйована подібно, просто-таки ізоморфно, як ідеологія певного колективу (колек­тивна свідомість) і як будь-яка культура. Інакше кажучи, від особи до культури може провадити довга й важка, але по суті безпосередня дорога. Тобто культура є ніби продовженням одиничної свідомості (особистості). І навпаки – особа творить­ся і здійснюється тільки в рамках певної культури, а індивіду­альна свідомість (особистість) є - перефразовуючи Бахтіна – культурою, яку загнано всередину особи і там сконденсовано. Автор «Творчості Франсуа Рабле» наводить чимало аналогій між індивідуальною свідомістю (особистістю) та культурою. Так, уже в «Проблемі змісту, матеріалу і форми» він висуває тезу, що сфера культури не має власної внутрішньої території, а живе виключно на кордонах. У «Фройдизмі» - у цьому випад­ку неважливо хто - Бахтін чи Волошинов - гаряче доводить, що те, що в психоаналізі називається свідомим і неусвідомленим, є, по суті, офіційною і неофіційною свідомістю, яким, своєю чер­гою, відповідають: сформована ідеологія (ідеологічні системи наук, мистецтв, закони тощо) та багатошарова життєва ідеоло­гія. Істотною видається особливо остання. Адже, з одного боку, вона стосується як колективу, так і особи, а ступінь її щільності

__________________

²⁸³ Ibid.- S. 183.

²⁸⁴ Ibid.- S. 251.

185

й однорідності свідчить про «суспільне здоров'я» їх обох; з ін­шого ж боку - її стосунок до «готової» ідеології впливає на всі сфери культури, характеризуючи культуру кожної епохи. У книзі про Рабле цей бінарний поділ, який стосується психіки, свідомості та ідеології, допоміг Бахтіну відкрити в європейській історії - поряд з існуванням офіційної культури - неофіційну народну сміхову культуру. До сьогоднішнього дня про неї пам'ятає роман, особливо поліфонічний, про який ідеться у книзі про Достоєвського.

Філософська антропологія переходить на наших очах у філо­софію культури, яку найповніше було сформульовано не тільки у книзі про Рабле і в «Проблемах поетики Достоєвського», а й у книзі про Ґете і роман виховання та у «Відповіді на запитання редакції «Новый Мир». Культура, так само як особистість, по­стає як жива цілість, не замкнена, а відкрита, неготова, повна неусвідомлених, невідктритих і нереалізованих сенсів, які чека­ють на сприятливі умови. Кожна культура потребує зустрічі з чужою культурою, щоб в її очах краще побачити себе. Тільки під час такої зустрічі з шанобливим ставленням до чужості обох культур можна пізнати «чужу» культуру, не ідентифікуючись із нею. Зустрічаючись одна з одною й пізнаючи одна одну, окремі культури утворюють і поступово формують візерунок спільної культури людства²⁸⁵.

Людина Бахтіна — це активна людина. Є два різновиди актив­ності: активність щодо мертвої речі та активність щодо чужої, живої і повноправної, свідомості. Активність першого роду може також спрямовуватись на іншу людину, але навіть тоді вона не змінить свого характеру. Це буде активність, яка опредметнює і «заглушує й убиває чужий голос несуттєвими аргумен­тами»²⁸⁶. Друга, тобто діалогічна активність,— це «активність Бога щодо людини, який надає самій людині право на повну маніфестацію (в іманентному розвитку), автодемаскацію і само­оцінку»²⁸⁷. Відтак діалогічна активність стає активністю макси­мально творчою, хоча не тільки творчою. Адже людина, за Бахтіним, залишається творчою в глибокий і всебічний спосіб: вона творчо реагує на світ, на іншу людину й на саму себе, творчо діє в усіх сферах ідеології та культури. Можна сказати: вона є творчою за своєю сутністю - настільки сильно, що в ній узагалі залишається небагато місця на пасивність, яка суперечить її на­турі. Тому що суб'єктність — це творча активність.

_______________________

²⁸⁵ Пор.: ibid.- S. 474 та ін.

²⁸⁶ Ibid.- S. 442.

²⁸⁷ Ibid.

186

Але не тільки активність може бути діалогічною. Бахтін го­ворить про діалогічність «художнього мислення і художнього образу світу», про «внутрішньо діалогізований світ». А крім того: «Діалогічна природа свідомості, діалогічний характер са­мого людського життя. (...) Життя за своєю суттю є діалогіч­ним. Жити - це брати участь у діалозі: запитувати, слухати, нести відповідальність, схвалювати і т. п. Протягом усього жит­тя людина залучається в них без решти: вустами, очима, руками, душею і духом, усім тілом, усіма діями. Вона усю себе вміщує у слові, яке занурюється потім у діалогічну тканину існування, в загальний симпозіон. (...) Будь-яка думка, кожне життя вклю­чається до безкінечного діалогу»²⁸⁸.