Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Астольф де Кюстін - Правда про Росію

.pdf
Скачиваний:
7
Добавлен:
23.02.2015
Размер:
684.31 Кб
Скачать

Додатки

осідку цієї хижацької жадоби і є джерелом, з якого йде затоп людства. Бо там водночас можна знайти силу, яка погрожує небезпекою; нужду, яка прагне багатства і нужденний ґрунт, який не дає їм нічого, крім меча до здобування. Найтемніший мужик в Росії захоплюється вірою, що його країні призначено здобувати світ. Жах лива боротьба 1812 року, важливі здобутки 1813 та 1814 років надзвичайно сприяли зросту цього при родного прагнення. Похід через Німеччину, захоплен ня Парижу, скинення Наполеона поширили переко нання в російській непереможності й надихнули їх жадобою національного піднесення, змішаного з осо бистою насолодою, яка творить головну підставу для бажання здобувати. Устрій та уряд Росії придумані спе ціально для того, щоб підтримувати в усіх прошарках цей дух амбіції і направляти його на роздмухування почуття вищости (цієї) нації. (Archibald Allison: «History of Europe», New York, 1843, v. IV, p.9)

221

МИХАЙЛО

Післямова

СЛАБОШПИЦЬКИЙ

КНИГА, ЩО ПЕРЕЖИЛА СВІЙ ЧАС

МАРКІЗ АСТОЛЬФ ДЕ КЮСТІН ПРО РОСІЙСЬКИЙ ДЕСПОТИЗМ БЕЗ ГРИМУ Й ПРО РОСІЙСЬКУ МЕН ТАЛЬНІСТЬ.

Якщо викладені мною факти неправдиві, нехай їх одкидають; якщо зроблені мною висновки помилкові, нехай їх заперечують: немає нічого простішого; але якщо правда

переважає в моєму творі, то дозвольте мені вважати, що я досяг своєї мети, яка полягала в тому, щоб показати недугу, розбудити здорові уми шукати ліки.

Астольф де Кюстін

Лише істина може спричинити такий гнів: якби всі подорожани світу об’єдналися для того,

щоб написати, що Франція – країна, населена дурнями, то їхні книги викликали б у Парижі тільки сміх:

для того, щоб поранити, удар повинен бути точний...

Амійо

222

Книга, що пережила свій час

Тяжкий вплив цієї книги на росіянина.

Голова схиляється на груди, й руки опускаються;

ітяжко від того, що відчуваєш страшну правду,

ідосадно, що чужий доторкнувся до болючого місця…

Герцен

Я зневажаю вітчизну мою з голови до ніг – але мені прикро, якщо іноземець поділяє зі мною це почуття.

Пушкін

Цензурна історія світової літератури багата най несподіванішими сюжетами, голосними іменами, наз вами теологічних, історичних, політичних, філософ ських книг, а також творів красного письменства, що їх піддавали жорстокому остракізму і на них наклада ли сувору заборону. Незрідка їхніх авторів терзали в судах, де виносили суворі вердикти, якими авторів ста вили до ганебного стовпа; бувало навіть, що їх страчу вали. Засуджені ж памфлети, трактати, нариси, рома ни, повісті, поеми надовго зникали з бібліотечних полиць у безвість.

Сьогодні навіть важко уявити, що такі славетні тво ри, як, скажімо, «Ареопагітика» Джона Мільтона, «Во лодар» Нікколо Маккіавеллі, «Вік розуму» Томаса Пей ні чи священна книга народу кіче «Пополь вух» зазнавали таких жорстоких переслідувань і потрібні були цілі століття, щоб вони посіли належне місце в скарбниці людського розуму й повернулися до уні верситетських бібліотек. Ще більше подивування вик ликає сьогодні те, що в реєстрах заборонених були такі художні твори, як, наприклад, «Кентерберійські оповідання» Джеффрі Чосера, «Кандид» Вольтера,

223

Михайло Слабошпицький

ПІСЛЯМОВА

«Пані Боварі» Флобера, «Крейцерова соната» Льва Толстого, «Улісс» Джойса, «Квіти зла» Бодлера, «Амери канська трагедія» Теодора Драйзера або «451 за Фа ренгейтом» Рея Бредбері...

Відомий угорський письменник, що став родона чальником унікального жанру цікавої та курйозної культурології, створивши такі книжки, як «Історія жі ночої невірності», «Із історії одурювання людей», «Ко медія грошей», «Комедія книги», написав особливо по пулярну в світі «Історію людської глупоти», що стала ніби своєрідним продовженням «Короткого вступу до науки про людську глупоту» американця В.Бо. Піткіна. Але ніхто не написав за таким взірцем історію цензур ної глупоти й цензурного самодурства, зрештою істо рію війни з книгами. Війни, що велася та й ще ведеться впродовж тисячоліть у різних кутках землі.

Це ж треба, щоб цензура забороняла ще й такі по пулярні нині творі, як «Різня номер п’ять, або Хресто вий похід дітей» Курта Воннегута та «Грона гніву» його співвітчизника Джона Стейнбека, а ще «Горе з розуму» Грибоєдова і навіть «Горбоконика» Петра Єршова й «Крокодил» Корнія Чуковського. Одне слово, ця тема ще чекає свого дослідника, який знайде для себе вель ми багату поживу в цензурних анналах і додасть бага то незнаного й до вже знаної історії людської думки та літератури.

У тій історії не можна не згадати колізії, пов’язані з книжкою іронічного француза маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році». З книжкою, яку в Росії не тільки було заборонено – їй, як, зрештою, і її авторові, царська Росія оголосила війну. Кюстінова книга й сьо годні вельми дратує квасних російських патріотів, які вважають, що француз завдав їхньому народові націо нальної образи. «Росія в 1839 році», на їхню гадку, – взі рець русофобії. А те, що Кюстінів твір усім його пафо сом спрямований проти культу деспотизму в

224

Книга, що пережила свій час

Російській імперії, що ця книжка – пристрасний зак лик упустити в російський простір повітря свободи, опонентами Кюстіна до уваги зовсім не береться. Одне слово, вони бачать у творі лише те, що їм хочеться ба чити. Як це часто бувало в різні часи, будь який кри тичний голос із Європи, вони трактують як ще одне свідчення перманентної війни, яку буцімто веде проти Росії підступний Захід.

Кюстін збирався написати про Росію зовсім іншу книжку. Він, послідовний монархіст, почувався більш аніж просто симпатиком Росії саме за те, що вона «чиста» монархія. Республіканська Франція скарала на смерть його діда й батька.

Він зіставляє Францію та Росію, і Росія постає для нього оплотом його надій та джерелом симпатій. Адже там, на думку Кюстіна, панує освячений історичною традицією порядок, який у Франції порушили револю ції, що принесли республіку. А на революцію (чи на її наслідок – республіку) реакція Кюстіна була підкрес лено однозначна. І навіть конституційна монархія, що постала у Франції на місці республіки, його не влашто вувала, бо вона – конституційна.

Царський двір зустрів Кюстіна, як мовиться, з роз простертими обіймами. Як пишуть С.Гессен та А. Пред теченський, гільйотина, що урвала життя його батька та діда, була найкращою рекомендацією маркізові до цар ського двору. Воднораз його особа мала велике зацікав лення й у середовищі російської інтелігенції, для якої його ім’я було добре відоме передовсім із літератури. Кюстін добре зарекомендував себе кількома книжками подорожньої прози, драмами і навіть романами. Про нього та його прозу прихильно писав Бальзак. Він при ятелював із Шатобріаном, був завсідником літературно го салону Аделаїди Рекам’є, що його відвідували чи не всі тодішні знаменитості. Там він зустрічався і з російськи ми письменниками, котрі часто бували в Парижі.

225

Михайло Слабошпицький

ПІСЛЯМОВА

Можна з цілковитою переконаністю стверджувати, що так, як Кюстіна, в Росії не зустріли б тоді жодного французького письменника. Дослідники з’ясували: то дішня офіційна Росія мала різко негативне ставлення до французької літератури. За дев’ять років до Кюсті нового приїзду в Росії було закрито «Литературную га зету», що її видавав Антон Дельвіг, – у провину їй пос тавили публікацію віршів когось із французьких поетів. 1834 го в Росії (у це сьогодні навіть важко пові рити) заборонено російське видання «Собору Паризь кої богоматері» Віктора Гюго. За дозвіл на публікацію перекладу вірша «Красуня» того ж Гюго цензора Нікі тенка посадили на гауптвахту.

Невдовзі після Кюстіна в Росії побував Оноре де Бальзак, що мав значно вищий за Кюстінів літератур ний авторитет. Однак його приймали набагато стри маніше за маркіза. Бальзак висловився після цього приблизно так: він одержав у Петербурзі ляпаса, який би варто було дати Кюстінові.

С. Гессен та А. Предтеченський наголошували: поява Кюстіна в Росії мала передовсім відтінок політичного значення. Адже тодішні стосунки Франції і Росії значно ускладнилися. Російський імператор Микола І гостро й постійно ненавидів Людовика Філіппа, «короля бари кад». Після липневої революції 1830 року він говорив французькому посланникові, що «глибоко ненавидить принципи, які зманили французів на помилковий шлях». Імператор навіть носився з думкою про відрод ження Священного союзу і вів переговори з Прусією та Австрією про зосередження російської армії на західно му кордоні. Одначе факт визнання Людовика Філіппа всіма іншими європейськими державами змусив і Мико лу визнати «короля барикад» законним правителем Франції, з якою, так чи інак, а належиться рахуватися.

Французька ж громадська думка негативно стави лася до Росії саме через деспотію Миколаївського са

226

Книга, що пережила свій час

модержавства, а також через ту жорстокість, із якою Росія придушувала польське повстання 1831 року. Ми кола І поставав в уявленнях свободолюбивих францу зів (та й не тільки французів) страхітливим жандар мом держимордою з руками по лікті у крові.

Є верcія, що з Кюстіном царський двір пов’язував надію створити Миколі I у Франції паблісіті. Бо ж гість мав не тільки відповідний стан і статус, а й талановите перо в руках. Отже, він при його бажанні може твори ти відповідну опінію. Отож, як уже мовилося, Кюстіно ві було виявлено особливо люб’язний прийом. Імпера торський двір зустрів його майже як національного героя. Микола І персонально опікувався французьким гостем, осипаючи його люб’язноcтями.

Однак Кюcтін не виправдав сподівань. Те, що зго дом російський двір прочитав у його книзі, було знач но страшнішим, аніж у Радищева чи Чаадаєва. Він, власне, замахнувся на самісінькі основи.

Кюстін одержує запрошення від царя на різні учти. Спершу він захоплюється їхньою велелюдністю, далі почуває силуваність того, що розгортається перед йо го очима, імітацію народних веселощів. Це так власти во саме для Російської імперії. Француз виводить своє рідну формулу цього явища: «Отже, ця голова без тіла, цей монарх без народу дає народні святкування.» І да лі таке спостереження: «Мені здається, що перед тим, як шукати (імператорові, – М. С.) популярності в наро дові, треба б створити сам народ».

Кюстін діагнозує: Росія просто дивовижно піддається всім видам обману. «Раби існують у багатьох країнах, але щоб знайти таку кількість придворних рабів, треба при їхати в Росію. Не знаєш, чому більше дивуватися: лице мірству чи протиріччям, що владарюють у цій імперії. Катерина II не вмерла, бо, всупереч відкритому характе рові її онука, Росією, як і раніше, править облуда. Щиро зізнатися в тиранії було б тут великим кроком назад».

227

Михайло Слабошпицький

ПІСЛЯМОВА

За Кюстіном, росіяни обдурюють себе, а також на магаються – і доволі успішно – обдурювати весь світ. Здається, всі дивляться на Росію саме через ті окуляри, які запропонувала їм Росія. Повторюють про неї ті мі фи, які вона сама про себе вигадала. Кюстін чи не єди ний із зарубіжних авторів, хто на цьому виразно наго лошує. Він же й інкримінує багатьом іноземцям співучасть в обдурюванні росіянами світу. «Що може бути потворніше за письменників, котрі збіглися сюди

зусіх кінців Європи, щоб проливати сльози розчуле ності від зворушливої фамільярності стосунків, що пов’язують російського царя з його підданими? Або Росію ще не описували люди, незалежні за своїм ста новищем чи духовними якостями, або ж навіть прав диві розуми, потрапляючи в Росію, втрачають свободу суджень». Вони підхоплюють тут панівні мотиви й, сяк так інтерпретуючи їх, артикулюють для світу.

Кюстін почуває в собі силу для неупередженого ба чення фактів, що властива лише безстрашному інтелек тові. Цю силу йому дає ненависть до зла. «Це ненависне мені зло – брехня. Повсюди, де мені доводилося стика тися з брехнею, я намагався її викривати. Ненависть до неправди додає мені бажання і сміливості описати цю подорож. Я розпочав її з цікавості, я розповідаю про неї

зпочуття обов’язку...» І – далі в одному з ліричних відсту пів з цього своєрідного автокоментаря: «Ненависть до лицемірства – ось факел, що світить мені в лабіринті світу. Той, хто обманює своїх ближніх, уявляється мені отруйником, і що вище займане ним суспільне станови ще, то ще винуватішим постає він у моїх очах».

Він розуміє, що через такі етичні імперативи вида ється тут білою вороною. Але він так само глибоко ро зуміє: «Прагнення до правди, що окрилює нині фран цузів, ще невідоме в Росії».

Кюстін із глибоким подивом спостерігає за тоталь ною владою імператора. Все ще не вірячи, що Росія не

228

Книга, що пережила свій час

має жоднісінького обмеження сваволі самодержця (справді самодержця!), він допевнюється: так, ніде в світі – ні в Туреччині, ні в Китаї, де монархи мають ве лику владу, – ніде немає нічого подібного.

«Уявіть собі все століттями випробуване мистецтво наших урядів, надане в розпорядження ще молодого й напівдикого суспільства, весь адміністративний досвід Заходу, використовуваний східним деспотизмом; євро пейську дисципліну, що підтримує азіатську тиранію, поліцію, що поставила собі за мету приховувати вар варство, а не боротися з ним; тактику європейських ар мій, що служить для проведення східних методів полі тики; уявіть напівдикий народ, який мілітаризували й вимуштрували, але не цивілізували, – і ви зрозумієте, в якому становищі перебуває російський народ...»

Очевидно жоден із іноземних подорожан різних ча сів (за всієї їхньої критичності в оцінці росіян) не ловив себе на такому спостереженні, яке висловлює допитли вий француз: «Чи знаєте ви, що таке подорожувати по Росії? Для поверхового розуму це значить живитися ілюзіями. Але для людини, хоч трохи спостережливої і тієї, що має незалежний характер, – це важка, вперта й невдячна праця. Бо такий подорожанин із величезними зусиллями відрізняє на кожному кроці дві нації, які бо рються одна з одною: одна з цих націй – Росія, якою во на є насправді, друга – Росія, якою її хотіли б показати Європі. Російський уряд, перейнятий візантійським ду хом, так, можна сказати, й Росія загалом завжди дивили ся на дипломатичний корпус і взагалі на європейців як на заздрісних і злорадних шпигунів...»

Чи ж не звідси починається перманентна ксенофо бія московитів і їхня хронічна ненависть до Європи, що про них писав не один чужинець?

Згадаймо Павла Халебського, котрий був вельми розчарований, потрапивши після «Землі Козаків», як він називав Україну, до Московії, де відчув, що за ним,

229

Михайло Слабошпицький

ПІСЛЯМОВА

як і за кожним іноземцем, там шпигують; відчув фаль шивість поведінки господарів, а також їхню незмінну настороженість у ставленні до себе – вони поводили ся так, мовби перед ними не особи духовного сану, до речі, приналежні до тієї ж конфесії, що й росіяни, а – посланці зловорожого світу. Так чи інак ця тема зву чить у «Записках про московські справи» дипломата Сигізмунда Герберштейна, в «Описі подорожі в Моско вію» дипломатичного представника німецького кня зівства Гольштинія Адама Ольварія, в книжці англій ського дипломата Дж. Флетчера «Про державу Російську», в дослідженні американського публіциста Георга Кеннана «Сибір», у студії німецького вченого Ді тера Гро «Росія очима Європи». І це далеко не повний перелік творів, у яких виразно звучить такий мотив.

Не випадково ж у книжці Кюстіна є така характерна в цьому розумінні сцена. Він опинився на званому обі ді представників, так званого, середнього класу, чиї настрої дуже його цікавили. Відзначивши собі, що бур жуазія в Росії – на противагу Франції – майже відсутня (її заміняє стан дрібних чиновників та поміщиків се редньої руки, «людей незнатного походження, котрі дослужилися до дворянства»), Кюстін помітив у них «відверто іронічне й недружелюбне» ставлення до французів, як, зрештою, і до вcіх іноземців узагалі. Вмі ло приховуване у вищому світі, тут воно мовби де монстративно виставлене напоказ. «Вони нас ненави дять, як усякий наслідувач – того, кого він копіює. Їхні запитливі погляди прагнуть підмітити всі наші вади».

У дискусії, що виникла тут з ініціативи господарів, Кюстін, який змушений був оборонятися, оскільки тамтешні дами взялися звинувачувати Францію і французів у найрізноманітніших гріхах, Кюстін наго лосив: зате французи користуються благами свободи. Одна з його опоненток гордо вирекла: «Ми легко об ходимося без них». Саркастичний француз пояснив:

230

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.