1.Предмет і завдання курсу. Місце XIX ст. в історії України. Східна Україна, яка знаходилася під владою російської монархії, охоплювала землі лівобережної, слобідської, правобережної України та регіони на півдні. Протягом 19 ст. на цих територіях діяли загальноімперські закони соціально-політичного та економічного розвитку. На них також поширювалась дія російських законів, адміністративно-територіальної системи та діяльність виконавчих органів. Спеціальним едиктом абсолютною владою наділялися генерал-губернатори, які виконували адміністративні та керівні функції. Царатом було обрано шлях на русифікацію населення східної України. В результаті такої політики російського уряду кількість українців в регіоні на кінець століття знизилася на 80%. Зокрема, національний елемент серед міського населення не перевищував 1/3 від загальної кількості жителів. В результаті інтенсифікації промислового виробництва в цих нещодавно сільськогосподарських землях спостерігалося зміцнення робітничого класу, а також зростання національної буржуазії. Визвольні традиції українців почали відроджуватися на початку 19 століття. Вони брали початок в національних інтелектуальних колах, особливо серед українських письменників. Ідеї визволення та соціального розвитку також поширювалися серед представників робітничого класу України. Посилення соціального тиску та економічна експлуатація з боку російської монархії наштовхнулися на опір українського селянства та міщанства. Їх відмова працювати та численні озброєні повстання стали найбільш поширеною формою соціального протесту в 19 ст. Незважаючи на Драконівські закони царату від 1863 та 1876 р. щодо української мови, розвиток української культури піднявся на новий рівень. Це стало важливим фактором національного відродження. Творчі роботи М.Грушевського (зокрема, багатотомна „Історія України – Русі”), праці Б.Грінченка, А.Кримського та М.Аркаса стали визначними літературними явищами. В роботах багатьох поетів увага зверталася на нагальні соціальні та національні проблеми. Становище українців на землях, які знаходилися під владою Австро-Угорської імперії, в 19 ст. було не набагато простішим, ніж на східноукраїнських землях. Населення Східної Галичини, Північної Буковини та Транскарпаття (в основному селянство) потерпало від економічних та соціальних утисків, а також національної дискримінації. Розширення на ці території повноважень центральних органів влади сприяло стабілізації економічних відносин між ними та створило умови для їх поступового розвитку. Австро-угорський уряд, під впливом революційної ситуації в Європі, в 1848 році почав проводити реформи, орієнтовані на покращення аграрних відносин в країні. Зокрема, було ліквідовано юридичну залежність селян від землевласників – їм було роздано земельні наділи. Це створило умови для успішної трансформації селянства в активну політичну силу. У квітні 1848 р. Австрія отримала статус конституційної монархії. Однак проголошені демократичні свободи та національна рівність всіх громадян часто існували лише на папері. Конституційно-парламентську форму управління було відновлено лише в 1860 рр. Прийняття в грудні 1867 р. конституції гарантувало (хоча б формально) рівність всіх мов та національностей. Окремі регіони імперії (наприклад, Галичина) отримали права обмеженої автономії. Заходи, вжиті австрійським урядом, мали на меті інтенсифікацію економічного життя на західноукраїнських землях та їх входження у світову систему торговельних зв’язків. Аграрна реформа 1848 р. відкрила шлях до повної реорганізації сільськогосподарської сфери країни. В результаті розподілу селянських господарств наприкінці 19 ст. було створено ринок найманої праці, що сприяло збільшенню прибутковості сільськогосподарського виробництва. На західноукраїнських землях спостерігався подальший розвиток підприємництва. В 19 ст. у суспільно-політичному кліматі регіону відбулися певні зміни. Проведення в життя ідей Просвітництва та поширення ідеології романтизму, спричинені посиленням визвольного руху на європейському континенті, сприяли інтенсифікації процесів національного відродження. У Львові та Перемишлі з’явились перші культурно-освітні гуртки. Значно зріс інтерес до історії землі, мови та фольклору. У значній мірі розвиток національного руху залежав від соціально-культурної асоціації „Руська трійця”. Мотиви визволення регіону простежувалися на сторінках публіцистичних статей, альманахів та шкільних підручників.

2. Соціальні рухи 1пол.19ст.в Україні: робітники та військові поселенці (причини, форми,наслідки). У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. У 1819 р. сталося заворушення серед військових поселенців Чугуєва, що на Харківщині. Повсталі відмовилися виконувати непосильні казенні роботи, їх підтримали сусідні села. На поч. квітня 1826 р.^спалахнуло селянське заворушення на Уманщині. Його очолив рядовий Дніпровського піхотного полку Олексій Семенов. Він оголосив себе майором, якому нібито наказано арештувати всіх поміщиків Київської губернії і відправити їх до Петербурга. Рух охопив ряд сіл Уманського повіту. Селяни проголосили себе вільними, почали арештовувати поміщиків і захоплювати їхнє майно. Царський уряд жорстоко розправився з повсталими, проте селянські виступи не припинялися.Особливо гострого характеру набув селянський антипоміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та Київщини. Рух очолив Устим Кармелюк .до 1840 р. судові інстанції ухвалювали суворі вироки повстанцям.Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. Особливе широкого розмаху набрали вони в Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентарної реформи 1847 — 1848 pp., що в цілому було заходом, спрямованим на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин..Відповіддю на це були рішучі антикріпосницькі виступи селян, які лише у Київській губернії охопили не менш як 100 сіл. Подекуди селяни вступали в сутички з царськими військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники антикріпосницьких виступів. Важливим етапом селянського руху в дореформений період був т. зв. похід у Таврію «за волею». Він почався у квітні 1856 p., тобто після закінчення Кримської війни. Серед селян поширилися чутки, нібито царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, а перєселенцям-кріпакам надасть значну допомогу, встановить високу платню, а головне — вони стануть вільними. Наймасовішим цей рух був на Катєринославщині. У Таврію «за волею» йшли селяни також з інших губерній — Херсонської, Полтавської, Чернігівської. Щоб припинити міграцію селян у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліційні сили. За офіційними даними, в Катеринославській і Херсонській губерніях відбулося шість кривавих сутичок, під час яких було вбито п'ять і поранено 50 чоловік.На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів, більшість з яких зливається із селянським рухом. Найвідоміші заворушення цього періоду — виступи робітник)в-кріпаків Писарівської суконної мануфактури на Харківщині в 1817 p., робітників казенного Луганського заводу в 1818 і 1820 pp., робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині в 1823 р, Значним розмахом і гостротою відзначалося т. зв. холерне повстання в червні 1830 р. у Севастополі. Протягом 1817—1835 pp. рішуче боролися проти жорстокої експлуатації та численних утисків царської адміністрації приписні селяни і робітники Луганського ливарного заводу. Усі ці виступи робітників, хоч і були стихійними, слабо організованими, мали певне позитивне значення. Вони разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.

3. Українські землі в 30-х-40х рр.. 19 ст.Інвентарна реформа. Напередодні проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. українські землі були вкотре поділені і знаходились під владою Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони перебували з кінця XVIII – до початку XX ст. внаслідок трьох поділів Польщі, які здійснили Австрія, Прусія та Росія. У першій половині XIX ст. майже усі українські землі возз'єдналися під владою Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.Україна у складі Росії офіційно називалася "Малороссия". Окремі її частини мали свої назви. Народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною. За південною (Степовою) Україною закріплюється назва "Новороссия". Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній. Становище на українських землях під владою як російських, так і австрійських володарів було важким Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії, провідним сектором якої залишалося сільське господарство, адже аграрна сфера стала серцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля – основний засіб виробництва – належала поміщикам, головна виробнича сила – селянство – було залежне від феодала чи держави.

У зазначений період в Україні домінуюче становище займало поміщицьке землеволодінняОсновними володільцями заселених та незаселених земель були поміщики. Правда, в першій половині XIX ст. царський уряд рядом указів дозволив міщанам, купцям та державним селянам купувати незаселені землі і володіти ними. Але це істотно не змінило становища. В руках поміщиків перебувала переважна частина орної землі, угідь та лісів На Правобережній Україні близько ¾ всієї землі перебувало в руках поміщиків, а частка орної поміщицької землі була ще вищою. Характерною рисою місцевого поміщицького землеволодіння була наявність величезних латифундій. Основна частина земельних багатств зосереджувалась в руках невеликої групи поміщиків.Розглядаючи дані про поміщицьке землеволодіння на Правобережній Україні, необхідно враховувати ту обставину, що тут досить поширене було здавання маєтків в оренду. Власники великих латифундій часто самі не вели господарство, а, роздрібнивши маєтки на окремі фільварки, віддавали в оренду іншим поміщикам-посесорамВ руках поміщиків зосереджувалось понад 70% всієї землі і близько 60% загального числа селян.Вся поміщицька земля розподілялась на дві частини – власне поміщицьку і селянські наділи. Співвідношення між цими частинами залежало виключно від сваволі поміщика, від способу ведення ним господарстваОсновними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна рента. Закон 1797 р. установлював 3-денну панщину з вільною неділею. Але фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. На Правобережній і Лівобережній Україні офіційна триденна панщина доповнювалась так званими «згінними днями» або «толоками». Часто поміщики вимагали віл селян під час посіву і жнив спочатку закінчити всі роботи на панському полі, а потім уже приступати до посіву чи збирання хліба на своїх наділах. Це приводило до того, що селяни, втативши сприятливий час посіву і збирання, залишалися без хліба. Такі факти у кріпосну епоху набрали масового характеруПісля реформи 1827 р. у військових поселеннях виникло дві протилежні групи: з одного боку, поселенці-господарі та їх помічники і, з другого – солдати-постояльці діючих і резервних ескадронів. Для утримання їх поселенці повинні були виконувати військову панщину в сільському господарстві і численні повинності. Незважаючи на те, що формально поселенці мали працювати три дні на казну і три дні на себе, в дійсності вони працювали на казну часто протягом всього тижня, бо «уроки» були такі великі, що за один «день» треба було виробляти 2-3 дні. За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків Щоб зміцнити позиції російських поміщиків, Бібіков протягом кількох років виключив з складу правобережного дворянства понад 80 тисяч дрібної шляхти, головним чином поляків. В 1840 р. Бібіков з розпорядження Миколи І завів у судах імперські закони, скасувавши Литовський статут. Ці ж закони були заведені замість Литовського статуту і на Лівобережжі царським указом від 4 березня 1843 р. Була заведена паспортна система, в результаті чого на урядову адміністрацію був покладений облік усього кріпосного селянства. До неї перейшов обов‘язок переслідувати і розшукувати селян-утікачів, що раніш робив сам поміщик. Щоб ще більше підсилити державну владу і роль царської адміністрації на Україні, Микола І вилучив кримінальні злочини, зроблені кріпаками, з підсудності поміщикові і передав їх царському судові.Крім того, щоб знищити на Україні всякі рештки колишніх особливостей у міському управлінні, царський уряд скасував у 1835 р. в Києві магдебурзьке право. Київський магістрат, що підлягав досі безпосередньо сенатові, був перейменований у міську думу, яка залежала від місцевих губернських властей. Боячись зростаючого селянського руху і прагнучи створити на Правобережній Україні в особі селян опору для боротьби проти польського національно-визвольного руху, царський уряд приступив у 1847-1848 рр. до проведення інвентарної реформи.На Україні і в Польщі ще з XVI ст. існували інвентарі, тобто періодичні описи маєтків, які складали поміщики для обліку своїх кріпаків, їх інвентаря і встановлення загальної кількості землі, її поділу на поміщицьку і селянську, з переліком селянських дворів, розміру панщини та інших повинностей. Ці інвентарі були приватною справою поміщиків і не мали ніякої обов’язкової сили. При першій-ліпшій нагоді володільці зменшували селянські наділи, збільшували панщину та натуральні і грошові побори. Розміри панщини та інших селянських повинностей, які встановлювались інвентарями, нічим не були обмежені і цілком залежали від розсуду поміщиків. Уряд вирішив зробити складання інвентарів обов’язковим для правобережних поміщиків.26 травня (7 червня) 1847 р. царський уряд опублікував «Правила для управления имениями по утвержденных для оных інвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». В основу цих «Правил» були покладені норми, які виробив Київський інвентарний комітет з окремими незначними доповненнями генерал-губернатора Бібікова і Петербурзького комітету.Суть інвентарних правил сходила до такого:1) вся земля, що була під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялась за ними і поміщик не мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів;2) за землі, відведені поміщиками селянам, останні мусили відбувати панщину залежно від розміру одержаного наділу.

Для визначення розміру панщини селяни поділялись на три розряди – тяглових, напівтяглових і нетяг, або городників, що не мали робочої худоби. Тяглові повинні були відбувати з своєю худобою і реманентом три чоловічих дні і один жіночий день панщини на тиждень, а напівтяглові – два дні чоловічих і один жіночий день. Нетяги мусили виконувати різні не польові роботи на поміщика;3) заборонялись усякі додаткові натуральні побори і податки на користь поміщика.Інвентарі встановлювали досить тяжку норму, яку повинен був виконати селянин за день панщини. Крім панщини селяни повинні були відробити по 12 літніх «згінних днів» і 8 «будівельних» з платою згідно такси, затвердженої генерал-губернатором. Селяни були зобов’язані також нести від кожного робітника раз на місяць нічну варту. «Городники», крім будівельних і вартових днів, платили поміщикові оброк і відбували 24 дні панщини на рік.[21]

У зв’язку з революцією 1848 року в країнах Західної Європи і посиленням кріпосницької реакції в Росії 29 грудня 1848р. (10 січня 1849р.) Микола І затвердив нову редакцію «інвентарних правил», яка ще більше розширяла права поміщиків і погіршила становище селян.[22] Зокрема поміщики одержали право визначати, «виходячи з місцевих умов», розмір селянських наділів і проводити обмін їх на панську землю. Це санкціонувало попередню практику поміщиків, які зменшували селянські наділи або відбирали в селян землю високої якості, даючи в замін непридатну. Лише в одному Гайсинському повіті було зареєстровано 26 таких фактів. Якщо навіть не враховувати цих постійних порушень поміщиками «інвентарних правил», а виходити з офіціальних відомостей про розподіл землі, то й тоді кидається у вічі надзвичайна незабезпеченість нею селян. абсолютно ніякого контролю над проведенням інвентарів у життя не здійснювалося. Саме тому інвентарна реформа не дала царському уряду бажаних наслідків. Вона ставила своїм завданням тільки врегулювати, а не скасувати феодально-кріпосницькі відносини. Але не цього чекали від інвентарної реформи селяни. Запровадження інвентарної реформи підняло нову хвилю селянських виступів, які особливо широкого розмаху набрали на Правобережній Україні. За далеко неповними офіційними даними міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу, протягом 30-х років у Росії відбулося 138 селянських рухів, а в 40-х роках число їх зросло до 345.

4.Адміністративний устрій та політичне становище укр.земель у складі Рос.імперії в 1 пол. 19ст У другій половині XVIII ст. з українською автономією було покінчено спочатку на Слобожанщині, а потім і на Гетьманщині. У результаті поділів Польщі та вдалих перемог у ході російсько-турецьких воєн у кінці XVIII — на початку XX ст. переважна більшість українських земель — Слобожанщина, Лівобережжя (Гетьманщина), Правобережжя, Південь (Новоросія) — входили до складу Російської імперії Романових. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — на лежали Австрійській (з 1867 р. Австро-Угорській) імперії Габсбургів. Офіційно Україна у складі Росії називалася «Малоросія» або «Юго-Западная Русь». Російський уряд, ще наприкінці XVIII ст. остаточно покінчивши з автономією України, для зручності управління в першій половині XIX ст. створив на її території 9 губерній, об'єднаних у 3 генерал-губернаторства. На території Слобожанщини і Лівобережжя було засновано Слобідсько-Українську, яку у 1835 р. перейменували у Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії, що склали Малоросійське генерал-губернаторство. На Правобережній Україні та Волині у 1832 р. у зв'язку з польським повстанням 1830-1831 pp. царський уряд утворив Київську, Подільську та Волинську губернії, об'єднані в Київське генерал-губернаторство. Відібрані у Війська Запорізького землі Північного Причорномор'я та Приазов'я поділили на три губернії — Херсонську, Катеринославську і Таврійську, приєднавши до них у 1812 р. Бессарабську область, і все це адміністративне утворення назвали Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство.На місцях владу царя реалізовували призначені ним з числа вищих сановників довірені особи — губернатори та генерал-губернатори. Губернатор як представник вищої урядової влади здійснював владу адміністративну та поліцейську. Він спирався на губернське управління, до складу якого входили віце-губернатор, радники, прокурор, та на станові дворянські збори. У губернії також знаходилися органи відповідних міністерств на місцях — губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присутствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей тощо), проте вони повністю підпорядковувалися губернаторові. До речі, казенна палата була досить важливою державною установою, що відала збиранням з населення різних державних податків. Губернатори, проголошені спеціальним царським указом «хазяями» губерній, отримали право безмежного контролю над діяльністю всіх установ та підприємств, розташованих на ввіреній їм території. Найчастіше на посади губернаторів призначали не цивільних, а військових осіб, як правило, генералів, яким у та кому разі підпорядковувалися не тільки місцева адміністрація та поліція, а й розквартировані в губернії військові частини.Губернії складалися з повітів, де влада належала земському суду (до 1837 р. він називався нижчий земський суд) на чолі з капітаном-справником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. У свою чергу повіти мали поділи на стани, очолювані поліцейськими приставами, які, спираючись на підлеглих їм сільських соцьких і десяцьких, тримали населення міст і сіл у покорі самодержавній владі царя та його органів на місцях.Такий територіальний поділ необхідний був для виконання завдань податкової та каральної політики держави. В Україні в першій чверті XIX ст. значно зменшилася кіль кість міст, які користувалися самоврядуванням за магдебурзьким правом. На Лівобережній Україні було ліквідовано чинність цього права у 1831 р., а в 1835 р. це скасування було підтверджене царським указом. У Києві разом з магдебурзьким правом було роз формовано й міську міліцію у кількості понад 2000 чол., озброєну й обмундировану на старосвітський козацький лад. Щоб ослабити український елемент у цьому місті, купці-українці виселялися з центру на окраїни, а їх місце займали купці-великороси.Своєрідними адміністративними утвореннями стало запровадження у 1903 р. градоначальства на чолі з градоначальниками, влада яких поширювалася не тільки на цивільні, а й на військові та морські органи. В Україні градоначальство започаткували в містах Одесі, Херсоні та Феодосії.Генерал-губернатори, губернатори, інші високі урядовці по винні були відстоювати ті принципи, на які опиралася вся російська державність, а саме: православну віру, самодержавство і народність. . Проте були серед вищих російських сановників, що правили в Україні, й ті, хто залишив по собі на цій землі добру пам'ять. До них належить малоросійський генерал-губернатор з 1816 р. князь Микола Рєпнін, рідний брат декабриста С. Волконського. Одруження з онукою колишнього гетьмана Кирила Розумовського ще більше зблизило його з українським шляхетством, яке активно виступало за поновлення Гетьманщини і висувало на гетьманство кандидатуру РєпнінаЗміцнювати устої російського самодержавства в Україні по винні були численні збройні сили, що утримувалися за рахунок місцевого населення. Слід відзначити, що розквартировані в Україні «москалі» виконували ще одне важливе завдання царату: шляхом змішаних шлюбів вони повинні були сприяти асиміляції українців. Та чи не найбільшим лихом для українського селянства стали «військові поселення», які після наполеонівських воєн у період політичної реакції в країні впроваджував з царської згоди жорстокий, малоосвічений генерал Аракчеев. З 1816 р. він почав засновувати «військові поселення», перетворюючи цілі села на військові табори, з метою утворення ізольованої від народу касти солдатів-селян, що одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством. До 1825 р. на становище військових поселенців було переведено 375 тис. державних селян.

5.Українська еліта в умовах бездержавності. Кирило-Мефодпвське братство. Під впливом за­гострення протиріч у Європі між абсолютизмом і де­мократією у 1-й половині XIX ст. посилився громадсь­кий та суспільний рух і в Україні. Вершиною його стало виникнення в кінці 1845 р. у Київі Кирило-Мефодіївського братства. Засновниками його були: про­фесор історії Київського університету М. Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і вчитель Полтавського кадетського корпусу В. Біло-зерський.Незабаром до них приєднався П. Куліш, письменник і етнограф, а за ним і Т. Шевченко, на той час уже видатний поет, який прославився своїм «Кобзарем», що вийшов друком у Санкт-Петербурзі в 1840 р.Програмні положення братства викладені в «Книзі буття українського народу» та в «Статуті Сло­в'янського братства св. Кирила і Мєфодія». Сама форма організації була запозичена у церковних братств. Програма відстоювала загальнолюдські цінності — справедливість, свободу, рівність і братерство. Пропо­нувалось також створити федерацію слов'янських дер­жав з центром у Києві.Ведучу роль національних ідей в організації захи­щав П. Куліш. Т. Шевченко разом з М. Гулаком відсто­ював необхідність повалення самодержавства, а христи­янські і загальнолюдські ідеї пропагував М. Косто­маров.За доносом одного із студентів, на початку 1847 р. всіх учасників братства без усякого суду було засла­но. Найтяжче було покарано Т. Шевченка — його від­дали у солдати без права писати і малювати і заслали на Аральське море.Кирило-Мефодпвське братство врахувало уроки світового досвіду і використало ідеї західноєвропейсь­кого вільнодумства в своїх національних умовах. Ним були сформульовані основні постулати українського відродження, визначені форми та методи досягнення поставленої мети. Діяльність братства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за державність України. Це була спроба но­вої національної еліти визначити місце і роль україн­ського народу в сучасному історичному контексті. Формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60-90-х років XIX ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 наказів царського уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 p.).В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу "Основа", який видавався у 1861-1862 pp. (протягом 22 місяців) не лише російською, а й українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні, "фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича. Там же, в Петербурзі, коштом В. Тарновського та Г. Галагана відкрилася друкарня, де видавались українські твори Г. Квітки-Основ´яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, вперше друкувалися твори Марка Вовчка. Саме в "Основі" М. Костомаров видав ряд статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. Він відзначав в українцях "сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади".У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація українських інтелектуалів - студенти Київського університету св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації "Київська Громада" (1859-1863). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва.Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої "Громади", яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів "Громад" об´єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури.Доробком "громадівців" було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника. Але циркуляром 1863 р. діяльність "Громад" заборонялася, як заборонялося й користування українською мовою. Один з перших дослідників української культури І. Огієнко писав: "Українську інтелігенцію відірвали од народу і заборонили промовляти до нього рідною мовою". Громадівський рух в Наддніпрянщині відновився на початку 70-х років XIX ст., коли послабшала цензура. Разом зі старими членами в громадівські організації приходить молодь, переважно студентська. Ідеї, що зародилися серед молодших членів "Київської Громади", найбільше відбилися в працях М. Драгоманова, який розглядав національно-визвольний рух як головний фактор відновлення української державності. Він проголошував права людини і громадянина як необхідну умову особистої єдності і розвитку; самоврядування - як основу руху до соціальної справедливості; політичну свободу - як засіб повернення української нації до родини націй культурних. Його погляди стосувалися питань державотворення. Але, на відміну від представників російської інтелігенції, які прагнули радикальних змін в імперії, українська духовна еліта здебільшого була прихильником еволюційного шляху розбудови нової України. У другій половині XIX ст. активізується процес консолідації інтелектуальної еліти східно- і західноукраїнських земель, що входили до різних імперій. Саме в 60-ті роки, коли на Лівобережн. Україні посилились утиски царату щодо української культури, в західноукраїнських землях інтелігенція відчувала, хоч і досить обмежено, деякі політичні права та свободи, намагаючись втілити їх у справу національного та духовного визволення. Тому звідси й починається український П´ємонт (рух за об´єднання нації - політичне, духовне, державне).Справі культурно-національного відродження сприяло заснування 1868 р. у Львові громадського товариства "Просвіта" начолі з А. Вахняниним. Дуже скоро в містах і містечках Галичини з´явились його філії, що об´єднували прогресивну інтелігенцію не тільки цього регіону, а й Буковини, а згодом і Східної України. У роботі "Просвіти" брали участь В. Барвінський, Ю. Федькович, І. Франко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Л. Українка та ін. Головним завданням "Просвіти" було поширення освіти серед народу, підвищення його загальнокульт рівня та сприяння формуванню національної свідомості. Для цього в 77 її філіях було засновано близько трьох тисяч читалень та бібліотек, здійснювалися театралізовані вистави тощо.Вінцем об´єднання національної духовної еліти стала спільна робота інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини в 70-х pp. XIX ст. Спочатку ця робота проходила під егідою Північно-Західного відділі Російського географічного товариства (1873-1875), що згуртував навколо себе провідні культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. У його рамках проводилися археологічні з´їзди, видавалися наукові праці з історії, етнографії, мовознавства, поширювались українські літературні твори. Товариство стало першим науковим українознавчим осередком.Після Емського акту (травень 1876) знову посилилась цензура в східноукраїнських землях; епіцентром культурного відродження, об´єднання інтелектуального потенціалу всієї України став Львів. Тут у 1873 р. було засновано Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ ім. Т. Г. Шевченка), яке понад 15 років очолював М. Грушевський. Воно об´єднувало майже всіх провідних східно- та західноукра учених, а також науковців з європейських країн.   Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті просвітницький рух збудив народ до бажання здобувати знання, виховував патріотичні почуття, естетичні смаки. Тут, у Галичині, засновувались україномовні школи, незважаючи на спротив польських чиновників та уряду. Галичани організували власні приватні школи, прагнули заснувати другий, осібний від спольщеного та знімеченого у Львові, університет.Галичани, які дійсно відчували справжній культурний ренесанс, своєю натхненною працею вагомо впливали на діячів культури зі Східної України: вони допомагали видавати твори П. Мирного, Л. Українки, М. Коцюбинського та інших письменників. І наддніпрянські українці розуміли, що тиск збоку царського уряду можна обійти, принаймні у видавничій справі. Культурні зв´язки між східно- і західноукраїнськими землями відтоді вже ніколи не поривалися (за винятком міжвоєнного періоду 1919-1939).. Нова генерація української інтелігенції не закликала народ до збройних повстань. Це була в основі своїй ліберальна інтелектуальна еліта, що засновувала недільні школи (П. Куліш, О. Кониський), працювала в університетах (М. Драгоманов, М. Костомаров, М. Грушевський), займалася меценатством (родини Ханенків, Терещенків, Бродських), у літературних та публіцистичних творах розвінчувала вади політичного устрою і вишукувала шляхи національного самовизначення.Отже, можна констатувати, що в другій половині XIX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв´язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення.

6.Массонство в Рос.імп. та Україні. Масонство в Росії з'явилося в середині XVIII століття. У масонських легендах засновниками масонства в Росії часто називають Петра I і його соратників Франца Лефорта і Патріка Гордона. Ця версія, однак, не має документального підтвердження. Перше достовірне звістка про початок масонства в Росії відноситься до 1731 р, коли гросмейстер Великої Лондонській ложі лорд Ловель призначив капітана Джона Філіпса провінційним великим майстром для Росії. Широке поширення масонства в Росії, почалося з заснування кількох лож генералом російської служби Джеймсом Кейтом в 1740-х роках. У документах Великої Ложі Англії вказується, що в 1740 він був призначений провінційним Великим Майстром для Росії. Спочатку більшість членів російських лож були іноземцями - офіцерами на російській службі і купцями, але незабаром стало зростати і число масонів російських за народженням. В 1750-х роках в Санкт-Петербурзі працювала ложа під керівництвом графа Р. І. Воронцова. В 1772 Провінційним Великим Майстром став канцлер І. П. Єлагін, який реорганізував існуючі на той час в Росії ложі в єдину систему. Крім самого І. П. Єлагіна в очолювану ним "Велику провінційну ложу" в Санкт-Петербурзі входили такі відомі на той час масони, як граф Р. І. Воронцов (намісник-майстер), генерал-майор А. Л. Щербачов, князь І. В. Несвіцький та інші. Під управлінням Елагинской Великої ложі в першій половині 70-х років XVIII століття працювало 14 лож Загальне число членів Елагинских лож чи становило приблизно 400 чоловік. Альтернативною Елагинской масонської системою стала так звана Шведська або Циннендорфской система, заснована приїхали в Росію в 1771 колишнім гофмейстером Брауншвейзького двору П.-Б. Рейхель. У 1772-1776 Рейхель заснував ще кілька ложВ 1776 після переговорів Елагинских і Рейхелевских ложі об'єдналися в єдину систему. 16 липня 1782 зібрався Вільгельмсбадскій конвент, під головуванням герцога Фердинанда Брауншвейзького. На з'їзді були присутні представники масонів Франції, верхньої та нижньої Німеччині, Австрії та Італії; Росія також мала представництво Новий етап у розвитку російського масонства пов'язаний з ім'ям Н. І. Новикова, який вступив в масони в 1775 в одній з Елагинских лож. Разом з Іоганном Шварцем Новиков розгорнув широку пропаганду в Москві, куди змістився центр діяльності російського масонства. 1 серпня 1822 масонські ложі були офіційно закриті найвищим рескриптом Олександра IМасонство на Україні менш усього можна назвати українським, — менш усього — бо воно відбивало на собі національні риси української людності. що минули десятки літ, відколи постало масонство в Росії, і аж

тоді тільки зайшло воно й на Україну, Першою, про яку натрапляємо на відомості, ложею на Україні була київська ложа «Безсмертия»; заснували її р. 1784 російські офіцери, але без жодного, можна думати, зв'язку з російським масонством, бо підлягала вона безпосередньо Великому Сходові Польському . Так само належали до Польського Великого Сходу й інші з відомих нам масонських лож на Україні кінця XVIII ст.: ложа Трех Колонну Києві, дуже недовговічна; військова ложа Минерви в Кременчуці, щоперейшла сюди, певне, з Немирова житомирські ложі Разсеянного Мрака («Des Tenebres Dispersees») та ВсходуЖитомирского, які заснував «карантинний лекарь украинской провинціи»Францишек Гінч; ложа Совершенной Тайни («Doskonalej Tajemnicy») в Дубніна Волині тощо (6). Видима річ, що початок масонства на Україні був одгуком розквіту масонської організації в Польщі й заснування року 1784Великого Сходу Польського (7). Але — ще раз зазначимо – якогось інтенсивного поширення масонство на Україні цим разом не мали. Одна німецька газета зробила була р. 1787 підрахунок російським та польським ложам: перших зареєстровано 145, других — 75; з цього досить поважного числа хіба якихось 4—5 лож припадає на Україну (8). Трохи згодом, коли припинив своє існування р. 1794 Великий Схід Польський, масонський рух на Україні, що залежав цілком од польського масонства, завмирає зовсім і поновлюється вже тільки за 20-х рр. Сприяли тому нові політичні обставини в Польщі, а почасти і в Росії взагалі, що викликали до життя

силу таємних організацій. Масонство позиціонується як морально-етична система, виражена в алегоріях і іллюстріруемих символами. Більшість символіки запозичено з іудаїзму і християнства, в ритуалах обіграються легенди з біблійними персонажами. Увага масонів звертається на необхідність морального самовдосконалення, а також духовного зростання в рамках тієї релігії, яку кожен з них сповідує. Філософія масонства включає в себе зовнішні елементи як християнства, так і інших релігій.Кожен масон шанує Бога, перебуваючи в масонстві, до нього звертаються, як до "Великому Будівельнику (Архітектору) Всесвіту", і допускається сповідання будь-якої традиційної релігії. Проте дискусії з релігійних і політичних питань виключаються з масонських зборів, в масонстві немає своєї теології. Кожен масон продовжує сповідувати ті релігійні погляди, з якими він прийшов у ложу, а його велика увага до його релігії вітається. Визнання віри в Бога, як базису масонства і його принципів, сходить до засновників сучасного спекулятивного масонства ^[2] на початку XVIII в і цього дотримується домінуючу більшість світового масонства (так зване регулярне або консервативне масонство), робиться акцент на обов'язковому монотеїзмі. Масонство не є самостійною релігією або заміною релігії, масонська філософія не стосується релігійних поглядів своїх членів і не коригує їх. ^[3] Масонська морально-етична система і філософія спирається на віру своїх членів у Бога, але має справу лише з питаннями відносин людей між собою , зачіпає тільки питання етики та моралі, не торкаючись релігійних питань (тобто питань відносин людини з Богом), залишаючи їх на совісті кожного з масонів. Символіка і термінологія масонства веде початок від знарядь праці каменярів-будівельників середньовічних соборів в Європі, які були першими т. н. "Братами" руху. Кельма, Циркуль і Наугольник, схил, фартух та ін тлумачаться масонами в символічному сенсі і використовуються для викладу масонської морально-етичної системи. Загальноприйнятим символом руху є трикутник, усередині якого зображається відкрите око - " Промениста дельта ", як він називається в масонстві (Англ.) ). Саме зображення ока в трикутнику запозичене з християнства, де цей знак є символом " Всевидючого Ока "провидіння, а трикутник символізує Трійцю. Символ зустрічається на іконах і культових спорудах, в тому числі православних (головний портик Казанського собору в Санкт-Петербурзі, оформлення Ахенського собору в місті Ахен). Ще до християн дещо інший символ "Всевидючого Ока" був популярний у древніх єгиптян ( Око Хору) Одним із символів масонства також є акація, яка вважається одним з основних символів, що використовуються в масонстві, і пов'язана з так званої Легендою про смерть майстра Хірама - тематичної базою ступеня майстра-масона. Далі: Виска - символ прагнення до досконалості, рівень - символ рівності, наугольник - символ врівноваженості і примирення незмінного прагнення до досконалості з реально досяжним, символ земного, циркуль - символ поміркованості та розсудливості, а також прагнення до вищого і духовному, кельму - символ зміцнення братніх зв'язків, і т. д. У масонстві широко використовується Біблійний розповідь про будівництво Храму Соломона.Лояльність до влади тих країн і територій, де масонство існує, є одним з масонських принципів. Робота на користь суспільства вважається однією з масонських чеснот. Для більшості масонів світу це реалізується їх участю у благодійній діяльності.

7. Тов – во об’єдн. слов’ян і Україна: історія та ідейні засади.

Року 1823 у Новгород-Волинському засновано третю таємну організацію — Товариство Об'єднаних Слов'ян. Зорганізували його брати А. і П. Борисови, до яких приєднався учасник польського революційного руху Ю. Любинський. До цього Товариства входили переважно молоді старшини місцевих полків, головним чином Чернігівського, яким командував С. Муравйов-Апостол. У товаристві об'єдналися близько 50 офіцерів. На відміну від учасників інших товариств, які належали переважно до багатих, аристократичних родів, ці офіцери були вихідцями здебільшого з дрібних або навіть збіднілих дворянських сімей.Своїм демократизмом Товариство Об'єднаних Слов'ян було відмінне від Південного Товариства, де переважали члени родової української еліти. Південне Товариство вело революційну пропаганду нагорі, а Товариство Об'єднаних Слов'ян — у нижчих шарах населення України. По суті Товариство Об'єднаних Слов'ян було ближче до Польського Патріотичного Товариства.

Із програмних творів — «Правил об'єднаних слов'ян» і «Присяги об'єднаних слов'ян», «Записок» І. Ґорбачевського, показань П. Борисова та інших документів видно, що, як і інші таємні товариства, Товариство об'єднаних слов'ян ставило своїм основним завданням боротьбу проти кріпосництва, деспотизму й самодержавства. При цьому особливістю цього товариства було те, що воно, як про це пише у своїх «Записках» Горбачевський, «мало головною метою звільнення всіх слов'янських племен від самовладдя; знищення існуючої між деякими з них національної ненависті і з'єднання всіх населених ними земель у федеративний союз». У центрі федерації передбачалося побудувати місто, що стало б столицею, до якої слов'янські народи посилали б своїх депутатів і в якій би перебувало головне управління федеративного союзу — Конгрес, що виробляв би «Загальні корінні закони» і здійснював би загальне керівництво. Кожний же народ — федерації — матиме свою демократичну конституцію, свій уряд і самостійно вирішуватиме питання свого внутрішнього життя.Дізнавшись про існування Південного товариства, члени Товариства об'єднаних слов'ян у вересні 1825 р. на зборах у с Ліщині під Житомиром вирішили для спільних дій об'єднатися з цим товариством, після чого стали підлягати Васильківській управі.Готуючись до повстання проти царизму, керівні діячі як Південного, так і Північного товариств протягом 1822—1825 pp. вели переговори про спільні дії і об'єднання товариств. З цією метою до Петербурга їздили представники Південного товариства, зокрема в 1824 р. Пестель, а в 1825 р. у Києві вів переговори один із керівників Північного товариства С. Трубецькой.

З метою забезпечення спільності дій і підняття в один час повстання в Росії і Польщі керівники Південного товариства в 1824—1825 pp. вели переговори з керівниками польського Патріотичного товариства, яке було організацією шляхетських революціонерів. Але досягти угоди не вдалося.

8. Стан ремесел, промислів, торгівлі та транспорту.

торгівляОднією з яскравих ознак того часу став розвиток внутрішньої торгівлі. Це було пов'язано з відходом української економіки від натурального господарства, усе більшим розгортанням товарно-грошових відносин, посиленням спеціалізації окремих територій, розвитком промисловості й ростом міст.Жваво розвивалася щоденна торгівля в численних постійних міських крамницях. Проте найістотніший вплив на економіку справляли ярмарки, на яких відбувалася оптова (гуртова) торгівля. Протягом першої половини XIX ст. Україна перетворилася на один із найбільших центрів ярмаркової торгівлі Східної Європи. Це було зумовлено розвитком української промисловості, сільського господарства, а також зручним географічним становищем. Україна знаходилася на перехресті торговельних шляхів Східної Європи. Ярмарки об'єднували українську економіку в єдиний український національний ринок. Торгівля та обмін між різними населеними пунктами й регіонами сприяла зближенню мешканців територій, незважаючи на їхні особливості в побуті, матеріальній і духовній культурі та мові.

Колоніальне підпорядкування української торгівлі. Зміст контрактів, укладених на ярмарках, яскраво засвідчував, що російський уряд перетворив Україну на сировинний додаток імперії.До Росії вивозилася сільськогосподарська продукція, а також сировина для російської промисловості. Вивозилася також і промислова продукція, виготовлена із сільськогосподарської сировини тощо.До України ввозилися російський текстиль, готовий одяг, взуття, тобто продукція з її ж сировини. Майже не відчуваючи конкуренції, продавалися російський метал, чавун та вироби з них Протягом першої половини XIX ст. Україна посідала чільне місце в загально-російській зовнішній торгівлі. На початку XIX ст. через Одеський порт вивозилися товари переважно з Поділля, Київщини, Волині й Херсонщини, через Таганрозький — із Катеринославщини, через Бердянський та Маріупольський порти — із Таври та південно-східної Катеринославщини. Головною статтею експортування з України були зернові культури, особливо пшениця. промислиЧумацтво із селянського промислу виросло до водночас вагомої торгової та транспортної складової українського національного ринку. Чумаки купували випарену й кам'яну сіль у Криму, Бессарабії, Бахмацькому і Слов'яносербському повітах, сушену, в'ялену й солену рибу на Дону, Волзі, Азовському й Чорноморському узбережжях, а звідти розвозили й продавали все це в Україні та в багатьох місцевостях Росії. Вони почали торгувати також різними сільськогосп продуктами, промисловими виробами й будівельними матеріалами: хлібом, медом, воском, цукром, дьогтем, смолою, прядивом, горілкою, кам'яним вугіллям, крейдою, алебастром тощо. Торгуючи, чумаки перевозили величезну кількість товарів на далекі відстані.ТранспортРозвиток капіталістичних відносин вимагав поліпшення сухопутного зв'язку. Основну частину доріг почали впорядковувати на території України наприкінці XVIII — в XIX ст. Залежно від інтенсивності руху, благоустрою та функціонального призначення вони поділялися на три категорії: поштові, торговельні й місцеві. У прикордонних районах прокладалися так звані військові шляхи, які теж відігравали позитивну роль у виробничо-господарській діяльності місцевого населення.Протягом першої половини XIX ст. основна частина вантажів перевозилася гужовим транспортом — возами (хурами або мажами), запряженими волами чи кіньми. Перевезенням на договірних засадах займалися чумаки. У транспортуванні вантажів брали участь і селяни-кріпаки, які відбували транспортну повинність («подорожчизну») на користь поміщиків. Хоча основна частина товарів перевозилася суходолом, шляхи, насамперед ґрунтові, перебували в поганому стані.У 1823 р. в м. Мошнах на Черкащині в маєтку графа Воронова українські майстри-кріпаки спорудили перший на Дніпрі пароплав «Бджілка». Майстер Вернигора встановив на ньому паровий двигун потужністю 6,5 кінських сил. Пароплав успішно буксирував вантажні барки.У 40-х роках XIX ст. пароплави курсували не лише Дніпром, а й Південним Дністром, Десною. У 50-х роках на Дніпрі та притоках діяли вже дві пароплавні компанії, яким належали 17 пароплавів. У 1828 р. миколаївські суднобудівники започаткували створення морського пароплавства, спустивши на воду дерев'яний пароплав «Одеса». Він з'єднав морськими трасами Одесу з містами Криму. РемеслаУ 1-й пол. ХІХ ст. ремісництво відчуло тиск фіскальної політики на центральних і східних землях і в Галичині. Ще неґативніше на ремісників вплинули у 2-й пол. ХІХ ст. розвиток фабричної промисловості і капіталізму, побудова залізниць, що полегшило підвіз фабричного краму, втрата значення ремісничих цехів, низька освіта ремісників та лихварство. Особливо кризовими були для ремісництва 1870 — 90-і pp. Значна частина міського ремісництва, не витримуючи конкуренції фабрично-заводської продукції, відмирала; краще розвивалася кустарна промисловість. На допомогу ремісникам і зокрема кустарям прийшли деякі урядові агентства і особливо земства. Їх заходами створювалася інструкторська допомога, постачалися деякі види сировини з державних підприємств, відкривалися кустарно-ремісничі учбові майстерні та організовувалися мїсцеві і міжнародні виставки кустарних виробів, на яких були широко представлені вибори з України.

9. . Соціальні рухи п.п. 19 ст. в Україні: селяни (причини, форми, наслідки).Основним борцем проти кріпосницького гноблення, за ліквідацію кріпосництва виступало багатомільйонне селянство, до якого тісно примикали робітники, що тоді ще не виділилися в окремий клас. Вони здебільшого виступали проти посилення експлуатації, боролися за ліквідацію кріпацтва, за визволення з-під влади поміщиків, за землю і волю, за те, щоб стати вільними виробниками. Селянські виступи того часу мали стихійний, неорганізований і здебільшого локальний характер.

Поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам. Іншими формами селянського протесту були: відмовлення платити оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям (самовільна зміна вотчинних начальників, суд над ними, створення свого самоврядування й т. п.), підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків, управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дін, Таврію, збройний опір поміщикам, урядовцям і військовим командам, партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання.Поряд з поміщицькими виступали проти посилення гноблення й державні селяни, особливо ті, що були на «господарському становищі». Протягом першої половини XIX ст. селянські рухи майже з кожним десятиліттям наростали, ставали впертішими й настійнішими.Уже протягом першої чверті XIX століття, особливо після війни 1812 року, коли за участь у ній селянство сподівалося дістати полегшення або навіть звільнення від кріпосницького гніту, а царський уряд не пішов назустріч цим сподіванням, селянський рух розширювався й ставав дедалі масовішим і впертішим. Траплялися випадки, коли селянські хвилювання тривали по кілька або навіть десятки років. Так, у маєтку на Волині селяни відмовлялися виконувати панщину, вимагали волі й не згоджувалися підкорятися поміщикам протягом майже 37 років (1811—1847 pp.), аж до введення нових інвентарів у 1848 р. Державні селяни Правобережжя, які перебували на «господарському», а фактично на кріпацькому становищі в ряді сіл відмовлялися виконувати панщину та інші повинності на орендарів і вимагали повернути їх у відання казни. Для приведення селян до покори власті посилали в села військові команди і вдавалися до репресій.Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками розпочалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.Протягом 1826—1847 pp. відбулося 250 селянських виступів. Отже, селянський рух наростав та набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність тощо він був більшою мірою свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою пануючому режимові.У першій половині XIX ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним з показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об'єднання опозиційно настроєної ліберальної еліти.