Друга Світова війна та її оцінка
Мабуть, найтрагічніша у вітчизняній історії подія – Велика Вітчизняна війна. З упевненістю можна сказати, що те лихо, яке завдала ця війна, поставило у неймовірно скрутне становище усю Україну. Дійсно, бойові дії велися переважно на території нашої країни, вона першою поряд із Білорусією прийняла на себе удар Німеччини, та була окупована чи не найбільше з усіх радянських держав. Усі без виключення члени родини згадують війну, як найбільше лихо, яке вони пережили…
Починалося все з того, що радянське керівництво е усвідомлювало загрози, яку несе німецька армія: [2; с. 56] «…Завищена оцінка сил і можливостей Червоної армії в поєднанні з недооцінкою воєнного потенціалу та агресивних намірів Німеччини, що панували серед вищого керівництва країни, позначилися й на настоях населення. Почувши про напад фашистів, люди підбадьорювали себе тим, що, мовляв, довго ця війна (як і зовсім недавня з Фінляндією) не триватиме, що “могутня і непереможна” Червона армія швидко розгромить агресора і за тиждень-другий здобуде столицю третього рейху. Говорили: “Будемо снідати в Москві, обідати у Варшаві, а вечеряти у Берліні”. Молодим командирам, котрі щойно закінчили військові училища й вирушали на фронт, радили покласти до валіз парадну форму та обовʼязково білу сорочку, щоб бути “на рівні” під час параду радянських військ у Берліні, який ось-ось має відбутися…»
Не памʼятаю достеменно, чи були такі настрої в моїх родичів, проте знаю напевно, що війна згодом принесла чимало лиха абсолютно всім. Згадували і про те, що іноді доводилося мати справи не тільки з радянськими а й з німецькими солдатами, неодноразово бачили на власні очі бої та безліч техніки… Навіть сходити на власний город було справжнім подвигом. Особливо тяжкі були бої за мій рідний Маріуполь, адже в ньому розташовані два металургійні комбінати.
Потроху все миналося і підійшов переломний момент у війні. Гітлерівці починали відступати, а радянська армія ціною неймовірних жертв переходила у наступ. На жаль (а, може, і на щастя) майже не було грізних боїв біля Маріуполя, проте мої родичі назавжди запамʼятали що таке війна.
А ось як розгорталися події на Донбасі та на Харківщині:[2; , с. 88-93] «Протягом січня-березня 1942 р. радянські війська вели криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу. Невдало розвивалися воєнні дії на ділянках на північ та на південь від Харкова. Незважаючи на те, що частини Червоної армії прорвали тут лінію оборони противника, загальне співвідношення сил було не на їх користь. На клопотання головкома Південно-Західного напряму С.Тимошенка, члена військової ради М.Хрущова і начальника штабу І.Баграмяна Ставка й особисто Сталін дали дозвіл провести в районі Харкова велику наступальну операцію…
16 грудня 1942 р. Воронезький та Південно-Західний фронти перейшли в наступ. Першими на землю України вступили воїни 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. Ц сталося 18 грудня 1942 р. Того ж дня ворога було вибито з перших українських сіл Міловського району Ворошиловградської області…
Успіх супроводжував бойові дії Червоної армії до лютого 1943 р. Однак після визволення нею Харкова наступ спершу послабшав, а незабаром припинився зовсім. Основна причина полягала в тому, що не вистачало досвіду наступальних боїв, злагодженості в діях родів військ, а подекуди й транспортних засобів та бойової техніки.»
Згадується мені розповідь про звістку про перемогу на Курській дузі. Тоді й виникла тверда упевненість, подвоїлося завзяття та віра в перемогу – так описували дідусі події тих часів. А ось науковий опис:[2; , с. 88-93] «5 липня 1943 р. розпочалася одна з найбільших битв Другої світової війни, що мала вирішальне значення для долі України, - Курська. З її завершенням виникли умови для широкого наступу Червоної армії на всьому південному крилі фронту. Війська Південно-Західного та Південного фронтів з 18 серпня по 28 вересня провели Донбаську операцію, внаслідок якої 8 вересня визволили Сталіно (нині - Донецьк), а за два тижні до того – й Харків.»
[2; , с. 111]«Хоча з Української землі ворога було викинуто, визволення поневолених фашистами країн Центральної та Південно-Східної Європи – аж до завершення розгрому гітлерівської Німеччини – тривало ще довгих півроку. Мільйони воїнів-українців поруч із солдатами та офіцерами інших національностей брали активну участь в очищенні від ворога Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини та інших країн. Їх тут чекали як визволителів. У тому, що сталося цих країнах після приходу сталінських посланців з їхніми “смершами”, немає жодної вини рядових солдатів і офіцерів. Український воїн нічим себе не зганьбив перед народами Європи.»
Так і закінчилася війна проти гітлерівської Німеччини – найбільша та найкривавіша в історії українського народу війна.