Харківський національний університет
ім.В.Н.Каразіна
Есе
з історії України
на тему: “ Історія моєї родини у контексті історії України.”
Виконав :
студент
I-го курсу
Факультету Комп’ютерних наук
Групи КБ-11
Зіневич Дмитро Андрійович
Харків - 2014 рік
ПЛАН:
Вступ 3
Основна частина: 5
Загальна характеристика становища України на початку 20 століття 5
Друга Світова війна та її оцінка 7
Погляди на другу половину ХХ століття та сучасність 9
Висновки 10
Список літератури 11
ВСТУП
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її вічно живу і нову
і мову її солов'їну.
В. Сосюра
З давніх-давен виникало багато різноманітних етносів, кожен з яких мав власну культуру, мову, звичаї, обряди а подекуди ще й державність. Український народ відстоював своє право мати власну свідомість та бути нацією. Історію нашого народу творила кожна українська сім’я, кожен українець. Саме тому я вважаю, що мої родичі заслуговують на увагу та мають тісний зв’язок з історією моєї країни.
Основна актуальність даної теми полягає в тому, щоб кожен українець, який вважає себе патріотом, та й просто відданим громадянином усвідомлював зв’язок поколінь. Важливо не тільки знати історію свого народу а й історичних постатей зі своєї родини, оскільки тільки в зіставленні можна прослідкувати тісний та взаємний зв’язок кожного зі своєю країною. Саме тому цій темі треба виділити гідну увагу з цієї точки зору.
Основна ідея роботи – прослідкувати, охарактеризувати та довести зв’язок історії родини з країною в контексті історії України, а також дослідити та зіставити історію України з унікальною історією моєї сім’ї.
Головні завдання есе:
зіставити історію власної родини з історією України;
зробити родовий аналіз власної сім’ї та пращурів;
прослідити зв’язок між родиною та історією країни на конкретних прикладах з життя моїх пращурів;
порівняти сучасність та конкретні історичні події, до яких мали відношення мої родичі;
зробити висновки та зіставити власний досвід з викладеним матеріалом, а також дати власну оцінку історичним та сучасним подіям.
Проблемність питання
В наш час люди намагаються якомога яскравіше показати, що вони патріоти, хоча іноді мало хто знає з них основних історичних постатей. Тобто, українці, на мою думку, замало приділяють увагу історії своєї країни. Можливо, це є причиною того, що зараз країна має багато зовнішньо- та внутрішньополітичних проблем. Вирішити їх намагаються найновішими способами, що не завжди має позитивні наслідки. Справа у тому, що сучасні люди забувають досвід минулих поколінь, що є, по-перше, проявом зневаги до наших прадідів, а по-друге – використанням неперевірених засобів, і, як результат, ми не бачимо прогресивних змін. Відмова від надбання минулих поколінь це теж саме, що починати все з нуля.
На мою думку, подібні моменти в історії нашої країни вже були, тому треба брати приклад з минулого аби досягнути чогось суттєвого у майбутньому. Це – споконвічна проблема українського народу. Маючи завзятість, рішучість, неабияку силу волі ми повинні усвідомити, що ключ до вирішення багатьох проблем – брак знань та відсутність досвіду.
Основна частина
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Тарас Шевченко
"І мертвим, і живим...", 1845
Загальна характеристика становища України на початку 20 століття
[1; с. 4] « Після загибелі двох перших у ХХ ст. демократичних держав українського народу – УНР і ЗУНР – їхні землі були поділені між чотирма країнами. Головні події відбувалися в утвореній більшовиками радянській Україні (УСРР, з 1936 р. - УРСР).
…З 1923 р. УСРР перетворилась у союзну республіку в складі створеної більшовиками радянської федерації – СРСР. Федерація була суто умовним поняттям, оскільки диктаторська влада, як і раніше, зосереджувалась у вищому компартійному керівництві.»
Досліджуючи становище української держави на початку ХХ ст., неможливо не уявити ту жагу, з якою українці намагалися домогтися возʼєднання в єдину країну. На жаль, ми не змогли утворити країну на початку ХХ ст.
На жаль, не залишилося серед моїх родичів тих, хто памʼятав би події часів революції 1917р. Про них я дізнався з усних розповідей мого дідуся, якому це розказував його дід (Клипа Василь, роки життя не відомі у звʼязку з тим, що його розкулачили). Спогади про війну та події, що були за ними справляли на мене одночасно жах та патріотизм. Хоча деякі з моїх родичів не приймали участі у війні, їх розповіді були переповнені емоціями: не зважаючи на те, що про це я дізнався від своїх дідусів, навіть їх розповідь донесла барви тогочасного становища і відчуття моїх далеких родичів.
[1; с. 11] «Воєнні дії, що точилися майже безперервно протягом семи років (з літа 1914 р.), завдали величезної шкоди народному господарству України. Воно становило жахливу картину спустошення: висаджені в повітря домни, затоплені ґрунтовими водами шахти, зруйновані залізничні мости, понівечені пожежами стіни заводських будівель. Тікаючи з чорноморських портів, французькі інтервенти та білогвардійці захопили з собою всі пароплави. Було виведено з ладу третину залізниць. У провідній для народного господарства металургійній галузі працювала лише одна невелика доменна піч на Петровському заводі в Єнакієвому. Чисельність промислових робітників скоротилася наполовину. Рятуючись від безробіття й голоду, вони масово кидали міста й подавалися в сільську місцевість.»
Приблизно таким чином я уявляв картину того часу очима моїх пращурів. До того ж, розповідь була куди цікавішою за наукову літературу!
Також згадували дідусі у своїх розповідях про стан господарства після війни, та у роки НЕПу. Ось цитатна характеристика того ж періоду:[1; с. 22] «Від захоплення влади в 1917 р. й до весни 1921 р. партія Леніна тримала курс на негайну побудову комунізму. Під комунізмом розуміли суспільно-економічний лад без приватної власності й товарно-грошових відносин. Проголошувалося, що комуністичне будівництво вимагає націоналізації засобів виробництва великих власників (буржуазії та поміщиків) і усуспільнення засобів виробництва деяких дрібних власників (селян, ремісників, кустарів). Однак націоналізація не означала передачі засобів виробництва в розпорядження суспільства. Засоби виробництва після їх націоналізації чи усуспільнення фактично переходили в розпорядження держави, тобто, державної партії. Контроль над засобами виробництва становив економічне підґрунтя диктатури партійних вождів. »
Треба уточнити, що НЕП не зміг довго жити поряд із комунізмом, бо створення приватного капіталу суперечило ідеології партійних вождів. НЕП, на мою думку, був відволікаючим кроком в історії УРСР, спробою частково приховати реальні несумісності у розвитку радянської країни.
Ще одне важливе поняття слід розглянути для повноти картини розвитку Українського суспільства початку ХХ ст. Про голодомор 1933 р. досі згадує мій прадід Чернишов А.А. (1928 р. н.). Не можливо словами передати усю трагедію тогочасного становища простого селянина. Навіть діти, яким діставався останній шматок хліба часто вмирали від голоду. Не знаю, як мій прадід та прабабуся (Чернишова Ф.Г. (1930 р.н.)) змогли пережити цей голод…
Історична оцінка цього явища: [1; с. 172] «…Хлібозаготівлі проходили дедалі важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932. Заготівельники тоді вимели в селян абсолютно все. У 44 районах розпочався повальний голод із численними смертними випадками.(…)
З 1 листопада 1932 по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія вилучила в колгоспах 73,2 млн. пудів хліба, серед одноосібників – 13,8 млн. пудів а всього по селянському сектору – 87 млн. пудів. У радгоспників було взято 17,6 млн. пудів. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., сягнула 261 млн. пудів. Заготівлі з урожаю 1931 р., які тривали до 1 лютого 1932 р., дали 440,4 млн. пудів. (…)
Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. чоловік. Цей голод був зумовлений зимовими хлібозаготівля ми з урожаю 1931 р. (в першій половині 1932 р.) та з урожаю 1932 р. (в останньому кварталі 1932 р.). В українському селі смертність перевищувала народжуваність у червні, жовтні, листопаді та грудні 1932 р.
У 1933 р., після конфіскації продовольчих запасів, смертність у сільській місцевості набула масштабів голодомору. Голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Народжуваність у голодні роки знизилася на порядок. Повні демографічні втрати в УСРР, включно з викликаним голодомором зниженням народжуваності, сягали за 1932-1934 рр. 5 млн. чоловік»
Ось такою постає картина голодомору 30-х рр. минулого століття. Дуже жахливе, анти людяне явище. Іще жахливішим робить його те, що по суті не всі селяни розуміли основні причини голоду, факт голодомору замовчувався аж до 80-х рр. ХХ століття.
Отже, проаналізувавши події та ставлення родини до них, я можу зробити висновок, що хоча мої прабабусі та дідусі були очевидцями деяких важливих подій, вони не завжди могли їх раціонально сприйняти та правильно проаналізувати через відсутність достовірної інформації з боку партійної верхівки. Тільки з плином часу, коли історія розкладує всі події по полицях можливо розібрати те чи інше явище з тверезої точки зору. Як на мене, це є однією с основних та найболючіших проблем нашого суспільства. Тому всі сучасники маюсь звернути увагу на досвід минулих років та зробити правильні висновки.