Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Розділ І.doc
Скачиваний:
21
Добавлен:
23.02.2015
Размер:
180.22 Кб
Скачать

Розділ І Теоретико-методологічні основи вивчення творчості Кадзуо Ішігуро

1.1. Основні напрямки вивчення творчості Кадзуо Ішігуро у зарубіжному літературознавстві

Кадзуо Ішігуро (англ.Kazuo Ishiguro,яп.カズオ・イシグロ; народ. 8. 11.1954уНагасакі,Японія) – британський письменник японського походження, лауреат Букерівської премії (1989) та премії «Віттбред» (1986) за другий роман«Художник хиткого світу». Зарубіжні критики [59;54] відзначають його елегантну та точну мову та стриманий стиль оповідання. Літературна спадщина письменника налічує шість романів, чотири сценарії та три збірки оповідань.

Творчість Кадзуо Ішігуро не достатньо вивчена в межах вітчизняного і російського літературознавства. Проте у зарубіжній критиці є достатньо ґрунтовних досліджень романістики письменника.

Напрямки вивчення літературної спадщини Кадзуо Ішігуро різновекторні. Серед зарубіжних дослідників найбільш фундаментальними є праці Г. Лі [50;51], П. Айера [47], В Сіма [64].

Щодо першого роману автора, «Там де в димці пагорби», критики та літературознавці погоджуються у виділенні художньої категорії невизначеності як розповідної техніки. Для романів К. Ішігуро взагалі характерне звернення до цієї категорії, що пов’язано насамперед з походженням письменника. Поцінування невловимої краси, невизначеності світу є втіленням принципу вабі-сабі, основної естетичної категорії японської культури. Проте погляди на походження категорії невизначеності дещо відрізняються. Наприклад, британська дослідниця, професор англійської літератури в Оксфорді Герміона Лі [50] приписує цій категорії лінгвістичне походження. Дослідниця фокусується на способі використання Кадзуо Ішігуро «мови парадоксу». У своїй статті «Quiet Desolation» Герміона Лі простежує втілення категорії невизначеності у назві твору, у використаному (а, точніше, в невикористаному) артиклі. Дослідниця зазначає: «Це не якісь певні «пагорби», але «пагорби», деякі, де вони? А також, не вони є блідими, але їх образ, начебто їх блідий вигляд є якістю уявного глядача» [51:37].

Британський дослідник Піко Айер навпаки, стверджує, що використання невизначеності у романах К. Ішігуро пояснюються його походженням, адже для японської літератури взагалі характерне тяжіння до неоднозначності та прихованості. Науковець вважає, що «Всі три його романи мають спільну невловимість тушевих картин, еліптичність, майже нестримну у своєму замовчуванні» [47:179]. Британський науковець Френсіс Кінг, погоджується з поглядами П. Айера: «Не дивлячись на те, що Ішігуро провів більшу частину свого життя в Англії, <…> [роман «Там де в димці пагорби»] є типово японським завдяки своїй стислості, виключенню з роману всіх неістотних деталей» [48:24].

Британський літературознавець Барі Льюіс зосереджується на висвітленні історичного контексту й звертається до постколоніального та деконструктивного принципів культурного зміщення. Він доходить висновку, що роман є «дослідженням безпритульності та переміщення, спричинених самогубством у родині та ядерним геноцидом» [52:34].

Британський професор Брайен Шафер ґрунтується на психологічному підході, аналізуючи систему персонажів у романі К. Ішігуро «Там де в димці пагорби». Автор роботи відзначає, що домінантою у створенні образу головної героїні роману Ецуко є складний психічний стан героїні, яка в результаті втрати своєї доньки зазнала емоційну травму [63:45].

Британська дослідниця Сінтія Ф. Уонг [66;67;68] звертаючись до теорії рецепції, акцентує увагу на тому, що невизначеність в романі К. Ішігуро походить від характеру пам’яті та особливостей «розділеної» оповіді його героїні. Британський науковець зазначає, що «Ецуко виявляється читачем свого власного життя, який інтерпретує його значення крізь призму часу та простору» [66:315]. Таким чином, у тексті вибудовується парадигма смислів. Письменник використовує ефект відчуження як наративну стратегію, що також є характерним для пізніших робіт К. Ішігуро. С. Уонг звертає увагу на оповідь роману, яка знаходиться в певному дисонансі з його тематикою: оповідь роману є «надзвичайно тихою та надмірно спокійною», хоча тематика стосується самогубства доньки головної героїні Кейко. Цей дисонанс набуває ще більшого звучання в останньому надрукованому романі письменника «Не відпускай мене». [67:128]. У статті «The shame of memory: Blanchot's self-dispossession in Ishiguro's «A Pale View of Hills.» (literary theorist Maurice Blanchot; writer Kazuo Ishiguro)», дослідниця зауважує, що, відновлюючи у пам’яті події минулого, головна героїня та оповідач роману Ецуко має змогу забути на деякий період часу про смерть доньки. А отже, згадуючи минуле, Ецуко виявляє небажання повністю згадувати чи розповідати Ецуко має змогу забути на деякий час про смерть доньки.

Британська дослідниця Рут Форсайт називає роман «Там де в димці пагорби» «історією болючого процесу розгляду Ецуко свого життя з метою розібратися у виборах, що зроблені» [44:24]. З точки зору Р. Форсайт К. Ішігуро у романі використовує особливу оповідну техніку. Оповідь ведеться на двох рівнях: Ецуко розповідає про своє сприйняття подій беземоційно, проте з оповіді читач розуміє, наскільки суперечливими та емоційно наповненими були для героїні події минулого. У процесі осмислення Ецуко свого минулого, у свідомості героїні простежується переплетення мрій з реальністю. Дослідниця також виявляє категорію «материнської ідентичності» Ецуко, та зосереджується на відносинах Ецуко з доньками.

Британський дослідник В. Сім [64] у монографії «Кадзуо Ішігуро» дає всебічну характеристику роману «Там, де в димці пагорби». Він відзначає рамкову структуру роману: оповідь починається і закінчується приїздом доньки Нікі до головної героїні, а роль основного повістування виконують спогади головної героїні про її життя у місті Нагасакі. Дослідник акцентує увагу на тому, що визначальними у романі є мотив двійництва (Ецуко та її подруга Сачіко; їх діти Кейко та Маріко). а також ремінісценції з японської літератури. Також, науковець вказує на інтертекстуальні зв’язки роману «Там, де в димці пагорби» з оперою «Мадам Батерфляй». Образ подруги головної героїні, Сачіко є алюзією на образ Чіо-Чіо-сан, а образ її коханого Френка – алюзією на образ Бенджаміна Франкліна Пінкертона.

Другий роман письменника, «Художник хиткого світу» не мав широкого критичного осмислення. Британський науковець Герміона Лі [51] вказує, як і в першому романі, на використання невизначеного артиклю у назві, тобто описується «деякий» художник, ця категорія відкрита для невпевненості, а «хиткий світ» у назві є «перехідним процесом, ілюзією». Літературознавець знаходить численні паралелі в образах персонажів, мотивах, стилі письменника у першому та наступному романах письменника. Наприклад, фігура старого, дискредитованого вчителя, яка вперше постає в романі «Там, де в димці пагорби» в образі Огати-сана виходить на перший план у другому романі, неспішний стиль оповіді та використання концепту «ненадійного оповідача» простежується в обох романах К. Ішігуро. Проте науковець відзначає переміщення подій до іншого топосу: якщо у романі «Там, де в димці пагорби» події відбуваються як у Японії так і в Англії, у романі «Художник хиткого світу» це тільки Японія.

З іншого боку, В. Сім [64] подає більш розгорнутий аналіз роману: відмічає зміну топосу оповіді, паралелі між образами Огати-сана з «Там, де в димці пагорби» та Мацуї Оно, головним героем роману «Художник хиткого світу». В. Сім виділяє три стадії розвитку кар’єри героя у романі: 1) Оно працює у комерційній студії Такеда. 2) Оно навчається і працює у студії живопису Морі-сана. 3) Оно приєднується до організації «Окада Сінген». Науковець зауважує, що персонаж Оно вважає свою «зраду» Морі-сана помилкою: «Опис його життя у студії говорить про цілеспрямований, невідчужений труд, і фактично ціле місце видається притулком від світу практичних справ і невдячної важкої роботи». Монографія дослідника містить також пояснення назви твору – слова «прихований світ» є відсилкою до традиційного японського стилю малювання – «укійо-е», у якому працюють художники студії живопису Морі-сана. Літературознавець зауважує, що при близькому ознайомленні з романом, читач розуміє, що його риторична установка зовсім протилежна до того, що написано у тексті. Розвиток особистості Оно як художника є не тільки уособленням теми «падіння з раю», а й корелює з розвитком нації в цілому.

Третій роман письменника «Залишки дня», якому присуджено Букерівську премію, був достатньо широко трактований літературознавцями. Більшість наукових робіт була присвячена концепту пам’яті у романі.

Британський науковець Дж. Ленг [49] зазначає, що роман «Залишки дня», як і інші твори письменника віддзеркалює тривалий та потужний інтерес письменника до проблем історії та пам’яті та їх зв’язків. Науковець виділяє два типи категорії пам’яті у романі: приватну та суспільну, які знаходяться у конфлікті. На протязі всього роману головний герой – Стівенс намагається примирити свої власні спогади про лорда Дарлінгтона, як про шляхетну та доброчесну людину, проте дещо наївну, з післявоєнною суспільною ганьбою його діяльності.

У статті британського науковця Грехема Макфі [53] розглядається кореляція роману К. Ішігуро з ідеями Ганни Арендт, а саме з її працею «Витоки тоталітаризму». Науковець, як і його попередники, звертає увагу на характер категорії пам’яті у романі. У своїй оповіді Стівенс не дотримується правдивого та неупередженого викладу подій, а уникає тих аспектів, які для нього болючі та неприємні.

Британський науковець Б. Екеланд [43] зазначає, що у романі великого значення набуває тема провини. Провина як складний комплекс є значущою для роботи над особливостями жанру. Для поетики роману «Залишки дня», за Б Екландом, є характерним той факт, що неможливо дати повну трактовку навіть одного аспекту поетики. Це пов’язано з категорією підозри, яка базується на питаннях до самого себе наратора, для того, щоб не звинувачувати себе. Б. Екланд, слідом за Дж. Ленгом висуває категорію «суспільної пам’яті» у зв’язку з керованими спогадами головного героя. Науковець проводить паралелі між образом головного героя «Художника хиткого світу» Мацуї Оно і образом Стівенса у самозвинуваченні та намаганнях уникнути цього самозвинувачення.

Літературознавець корейського походження Пак Сенджо [56] досліджує функціонування категорії діалогічності М. Бахтіна у тексті роману. За М. Бахтіним, розбіжність між словом та його актуалізацією створює нові значення. У романі стилізована оповідь під «англійскість» головного героя та наратора Стівенса корелює з теоретичним концептом стилізації М. Бахтіна, як усвідомленої імітації з метою прослідити діалогічні відношення між тим, що було сказано та тим, що замовчано. У романі простежується комплекс процесів імітації, диференціації виключень, «пародійна стилізація» мови Стівенса є достатьньто далекою звичайної бінарної структури імітації, зауважує Пак Сенджо.

Карен Шерзінгер [62], літературознавець з університету Південної Африки досліджує образ дворецького у романі «Залишки дня». Науковець розглядає роман К. Ішігуро у контексті досліджень Віктора Тернера по паломництву та вказує на опозицію між структурною стійкістю позиції Стівенса в Дарлінгтон-холі та межовий аструктуралізм його подорожей. Стаття К. Шерзінгера містить аналіз того, як тематичні складові підкреслюються межовими наративними техніками. Такий взаємозв’язок між змістом та формою відображений як у структурі, так і у назві твору.

Дж. Ротфорк [59], професор з Нью Мехіко досліджує роман К. Ішігуро «Залишки дня» з постколоніальних позицій. На початку своєї роботи науковець дає характеристику постколоніалізму вцілому, потім переходить до аналізу втілення його рис у творчій спадщині К. ішігуро. Дослідник вказує на зв’язки між культурами Сходу та Заходу в романі. Тема твору – суто європейська, її наповнення – східне. Дж. Ротфорк виділяє з японської літератури та культури у творчості К. Ішігуро, наприклад, елементи дзен буддизму, японського кодексу самураїв Бусідо. Дж. Ротфорк виявляє мотив дзен буддизму як провідний у романі К. ішігуро «Залишки дня», що знайшло своє відображення у назві твору.

Британський науковець В. Сім [64] простежує паралелі роману «Залишки дня» з іншими творами письменника. Головним чином, це звернення до мотиву визнання, що життя головного героя розбите самообманом. Дослідник акцентує увагу на використанні прийому «ненадійного оповідача», поряд з постійними спростовуваннями і формою оповіді «journal de voyage» (щоденник подорожі). В. Сім, аналізуючи головні персонажі роману «Залишки дня», вказує на різні способи зв’язку минулого й сучасного, що відбувається на рівні самоусвідомлення героїв: головний герой постійно переоцінює свій життєвий вибір та вчинки і намагається боротися зі стійким відчуттям змарнування свого життя.

Наступний роман письменника, «Безутішні», був прийнятий критиками неоднозначно. Приміром, у статті С. Сандху «The hiding place», (газета «The Telegraph», березень, 2005) [61] подано негативну оцінку: «розтягнутий, майже незрозумілий твір на 500 сторінок, який порівнюють з Кафкою, він [роман «Безутішні»] зазнав нападів багатьох критиків, найбільш відомий з яких Джеймс Вуд» [61]. Проте, у 2005 році роман визнано третім «кращім романом Британії, Ірландії та країн Співдружності з 1980 по 2005».

Британські дослідники Б. Ален та С. Кауфман виявляють зв’язки між романом «Безутішні» та попередніми романами письменника. Порівняно з «Залишками дня», стверджує Б. Ален, роман «Безутішні» більш універсальний та абсолютно новий роман, який ефективно поєднує свідоме і підсвідоме не використовуючи фрейдистські кліше та сюрреалізм [40:12]. С. Кауфман зазначає, що у романах К. Ішігуро простежується еволюція на багатьох рівнях – по перше, це зміна локусу оповіді з Японії до Британії і з Британії до Центральної Європи; по-друге, це ускладнення структури романів письменника.

В. Сім у монографії «Кадзуо Ішігуро» виявляє розбіжності між ранніми романами письменника та романом «Безутішні» на всіх поетикальних рівнях. Він виділяє лише три риси, що об’єднують ці романи: оповідь від першої особи, використання прийому «ненадійного оповідача» та меланхолійний тон повістування. В. Сім звертає увагу на мультикультурні особливості роману, пов’язуючи його з іншими романами письменника. Дослідник виявляє кафкіанські мотиви у романі, що, на його думку, забезпечує новий підхід до сюжету та характеристики персонажів.

Американська дослідниця Н. Рейтано [57] звертає увагу на розбіжності художнього стилю К. Ішігуро і Ф. Кафки у романі. Це проявляється насамперед у відсутності будь-яких помітних культурних, соціальних та історичних детермінант. Слідом за британським дослідником А. Чаудхарі, дослідниця називає це «анкафкіанством у кафкіанському романі Ішігуро»1. Авторка виділяє також концепт «рани» у романі, який трактується як розрив або ділянка, де смертні представлені одне-одному, і який Дж. Л. Ненсі називає «межею суспільства». На думку Н. Рейтано, К. Ішігуро намагається переробити «національний міф», як частину фабулізованої пам’яті країни. Дослідниця також аналізує творчість К. Ішігуро у контексті сучасних літературних течій, розглядаючи його творчість як у контексті реалізму, так і у контексті мультикультуралізму. Крім того, Н. Рейтано проводить паралелі між «Безутішними» та наступними романами письменника – «Коли ми були сиротами» та «Не відпускай мене».

Роман К. Ішігуро «Коли ми були сиротами», виданий у 2000 році, не був широко трактований літературознавцями. Британський романіст У. Саткліф [64] у статті для журналу «Індепендент» звертає увагу на спільні риси роману «Коли ми були сиротами» з іншими романами письменника. Це використання концепту пам’яті, розділення роману на частини. У більшості романів письменника історична подія, наприклад, Друга світова війна, є тією межею, подолавши яку, герої переносять психологічну травму і змінюється їх система моральних цінностей. У. Саткліф простежує паралель між героєм «Залишків дня» Стівенсом та Бенксом, героєм роману «Коли ми були сиротами». Обидва головних героя вважають, що вони особистості, здатні впливаюти на хід історії, проте у кінці роману виявляється, що це не так. Таким чином, вважає У. Саткліф, К. Ішігуро спростовує віру у те, що одна людина здатна впливати на хід історії.

В. Сім [64] у частині монографії «Кадзуо Ішігуро», яка присвячена роману «Коли ми були сиротами» досліджує генетичні зв’язки зі світовою літературою, зокрема з творчою спадщиною Ч. Діккенса. Літературознавець вважає, що роман «Коли ми були сиротами» – варіація роману «Великі сподівання». Сентиментальність Діккенса, за В. Сімом, встановлює більш глибокі зв’язки між «собою» та «іншими». Крім того, важливою для розуміння роману є також його детективна форма. Проте, К. Ішігуро відходить від правил детективного жанру, у його романі немає ані детективного трилера, ані детальних описів роботи детектива.

Останній роман письменника, «Не відпускай мене», був схвально прийнятий критиками, його визнано кращім романом року за версією журналу «Тайм». У 2010 році вийшла екранізація роману. Переважна частина дослідників роману «Не відпускай мене» віддають перевагу описовому та порівняльному методам аналізу.

К. Макдональд [52], науковець з Британії, зазначає, що роман К. Ішігуро використовує автобіографічний метод, проте водночас утримується від чітких класифікацій щодо визначення жанрової природи твору. На думку К. Макдональда, використання біографії, ставить читача у позицію свідка подій, що травмують психіку героя. К. Макдональд проводить компаративні дослідження: порівнює роман К. Ішігуро з романами жанру наукової фантастики – з «Франкенштейном» М. Шеллі, з романом «Прекрасний новий світ» О. Хакслі та з «Розповіддю служниці» М.  Етвуд.

Британський дослідник С. Купер [42] у статті «Imagining the post-human: recent books by Kazuo Ishiguro and Michel Houellebecq offer guides of sorts to the post-human» порівнює роман «Не відпускай мене» з романом французького письменника Мішеля Уельбека «Можливість острова». Спільні риси романів – використання теми клонування, оповідь від першої особи, кульмінація романів, якою виступає крах сподівань. Проте в інших аспектах романи відрізняються. «Не відпускай мене» стилістично імітує прозаїчний тон, за яким проявляється жах від майбутнього, який на думку С. Купер, надто зменшено. «Можливість острова» навпаки, проникнута відразою до сучасного світу та філософією Шопенгауера. У романі М. Уельбека клонування виявляється засобом уникнення «страждання існування», причину якого М. Уельбек, слідом за Шопенгауером бачить у бажанні.

У статті британськї досліднці Е. Саммерс-Бремнер [52] розглядаються зв’язки між романом К. Ішігуро «Не відпускай мене» та романом британського письменника Дж. М. Кутзее «Ганьба», використовуючи опозицію французького філософа Ж. Лакана між людьми та тваринами. Обидва романи використовують образ тварини для того, щоб порушити питання про відношення людини до своєї смертності як риси, що відрізняє людину від тварини. Спільною рисою романів, на думку дослідника, є те, що людина, володіючи мовою і являючи собою особистість, може керувати своїми інстинктами. Роман «Ганьба» зосереджується на проблемі сексу в сенсі магніту, який протидіє як грубості еволюційної біології, так і вірі, що наслідки апартеїду можливо подолати. З іншого боку в романі «Не відпускай мене» постає проблема смерті.

Британський дослідник Р. Гох [59] у свою чергу порівнює роман К. Ішігуро з «Калькутською хромосомою» А. Гоша. Обидва романи у авторів виявляються єдиними, написаними у жанрі наукової фантастики, обидва автори – британці азіацького походження, також формуючи цікаву пару щодо описання технологій продовження людського життя, у «Не відпускай мене» це клонування, у романі «Калькутська хромосома» – переміщення людського життя в інші тіла. Крім того, обидва романи належать до постколоніальної літератури, зазначає Р. Гох.

Британський дослідник Е. Інгерсол у статті «Taking off into the realm of metaphor: Kazuo Ishiguro's Never Let Me Go» [46] проводить паралель між головними героями романів «Коли ми були сиротами» та «Не відпускай мене». Для Бенкса його «великою справою» виявляється подія його дитинства, для Кеті такою справою стає виявлення дійсної природи Хейлшема та «майбутнього», яке чекало на його випускників. У той самий час, у романі «Не відпускай мене», так само як і у «Коли ми були сиротами» науковець виявляє елементи детективного жанру. Е. Інгерсол зазначає, що К. Ішігуро проектує метафору клона, створеного для донування власних частин тіла для того, щоб дозволити читачу дослідити концепцію іншості, яка може слугувати відображенням глибинного досвіду читача як «нормальної» людини.

Отже, розглянувши роботи зарубіжних критиків та літературознавців щодо дослідження творчості К. Ішігуро, можна зробити висновок, що найбільшої уваги критиків та літературознавців привертають увагу такі романи письменника, як: «Там де в димці пагорби», «Залишки дня», «Не відпускай мене». Досліджено інтертекстуальні звязки романів К. Ішігуро. Численна кількість дослідників романів віддають перевагу порівняльному методу аналізу.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.