№51 Українські православні братства. Історія їх виникнення та діяльність.

Перша згадка про братства в Україні сягає ще 15 століття. Тоді ремісники в містах створювали цехові товариства ( кравців, ткачів, ковалів тощо,) - фахові об'єднання, які відстоювали свої виробничі інтереси. З часом діяльність братств набула релігійно-благодійних ознак. Серед основних завдань братств було опікування братською церквою, а також забезпечення її матеріальних потреб, піклування про хворих ,надання допомоги вбогим.

Релігійно - національна ситуація в Україні після Люблінської унії 1569 р. і Берестейської унії 1596 р. породила нову форму братської діяльності. Відтепер першочерговим завданням братств була охорона українського православ'я від латинізації і наступного ополячення українського народу. Братства, як всецерковний громадський голос, виступали перед судами і самим королем в обороні Православної церкви. Складали протести проти неправних дій уніатів та їх прихильників до судових актових книг, судилися за церковне майно, складали петиції до сеймів. Стаючи на захист Православної церкви, братства взаємодіяли між собою та поширювали зі своїх друкарень потрібну протиунійну літературу. Поступово братська організація набуває всестанового характеру. Маючи в своєму складі родовитих і заможних людей, братства набирають політичної ваги. Перше відоме нам православне братство було засноване 1453 р. у Львові при храмі Успіння Божої Матері. На той час воно було суто релігійно - благодійним і лише наприкінці 16 ст. основною його діяльності стає оборона православної віри і рідного народу.

Тим часом посилились утиски та обмеження українського міщанства, яке протягом 16 ст. дуже збільшилося і зміцніло. Потреба у культурно - освітній праці для піднесення національного життя зумовила долучення найбільш активної частини братчиків до просвітництва, письменської роботи та оборони рідної школи. Вони доводили, що церква без освіти, а отже і без школи - безсила. Саме церковні братства започаткували і зміцнили соборноправний устрій в управлінні Церкви. 1589р. царгородський патріарх Єремія підтвердив розпорядження Йоакима і затвердив право братств на духовну цензуру. До найбільш діяльних церковних братств належали :Київське Богоявленське, Віленське,Свято-Духівське, Св. Миколая в Бресті, Острозьке,Пинське,Кремьяне .цьке, Гощанське а також братства у містах Володимирі, Нільську, Замості,Степанське при соборній церкві Св. Трійці у містечку Степані на Волинському Поліссі.

Підтримка братств збоку патріархів та розширення їх прав обумовили надання Львівському братству ставропігії ( вилучення братств з-під влади єпископа та поставлення в безпосередню залежність від патріарха ). Слід зазначити, що опікуном Луцького Хрестоздвиженського братства був великий митрополит Київський Петро Могила. Велика кількість тогочасних хроністів засвідчує значне духовне і культурне піднесення в Україні у 1 пол. 17 ст. чому безпосередньо сприяли православні церковні братства.

Звичайно, зараз існують православні братства, які вважають себе продовжувачами традицій братств XVI-XVIIст. Метою діяльності братств є пропагування християнського способу життя серед молоді, сприяння духовному зростанню та воцерковленню через духовне навчання та участь у літургійному житті Церкви, а також реалізація соціальних проектів та сприяння товариському спілкуванню в християнській спільноті.

52.Богдан Хмельницький- необачний політик чи визначий політичний діяч?

Від перших місяців Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький виявив себе як талановитий дипломат. Його дипломатична діяльність була спрямована на зміцнення міжнародного становища козацької України. Вже наприкінці лютого - на початку березня 1648 р. було укладено воєнно-політичний союз із Кримським ханством. Уряд Хмельницького зумів уникнути загострення відносин із Московією, примусив молдавського господаря відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні взаємини з Валахією, Трансільванією, Венецією. Зваживши на несприятливу зовнішньо- і внутрішньополітичну ситуацію кінця 1653 р., яка загрожувала існуванню Української держави, Богдан Хмельницький, аби зберегти головний здобуток Національно-визвольної війни, 1654 р. сприяв укладенню українсько-московської угоди. Та після Віленського московсько-польського перемир'я 1656 р., яке засвідчило справжні наміри московського царату щодо України, Хмельницький вдався до пошуків нових союзників, зокрема Трансильванії та Швеції.

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно нову її модель, у якій зовнішньополітичний фактор був одним із центральних.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. Усередині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм. Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився лише викупом зі Львова і укладенням перемир'я під Замостям. 23 грудня 1648 р. на чолі повстанського війська тріумфально вступає до Києва. Його зустрічали як «українського Мойсея», що «визволив свій народ від польського рабства».

Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили – 25 тис. на солі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем, і під Зборовом, татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців, Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницький вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як погодитися. 18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті в свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Зауважимо, що українсько-татарський мілітарний альянс з моменту свого виникнення був дуже ненадійним, адже Україна для Кримського ханства тривалий час була, з одного боку, об'єктом для грабунку, з іншого – певною загрозою. З огляду на це перемога України у протистоянні з Річчю Посполитою, становлення та зміцнення української державності зовсім не приваблювали татар. Вони завжди мали на меті тільки взаємоослаблення протидіючих сторін та провокування їх протистояння, тобто створення ідеальних умов для татарських набігів. Для українського населення цей союз був ненависним, оскільки у відплату за татарську допомогу гетьман мусив дозволяти союзникові брати ясир. Хмельницький сподівався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерідко захоплювали всіх ,хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячі українських селян.

Тим часом у 1651 р. почався новий етап польсько-української війни. І знову першими в наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром, і знову обидві армії зійшлися на Волині, цього разу під Берестечком. Битва почалася 18 червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького страшною поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переламний момент кинули поле бою. Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис. чоловік, влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство ,йому заборонялися зовнішні відносини. Крім того ,шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів.

53. Чи існувала альтернатива «Переяславській угоді» 1654 року. Заумов зборівського договору Б. Хмельницький розуміє, що вибитися власними зусиллями з-під польського панування, маючи лише ненадійного союзника – татар, не вдасться. Гетьман зробив ставку на Оттоманську Порту. Відтак, у 1651 р., після обміну посольствами, Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке. Проте ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від про турецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького. Із початку повстання Хмельницький умовляв царя прийти на допомогу і антипольській боротьбі. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Московити воліли почекати, доки козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати тим ,що віддадуть перевагу оттоманському варіанту ,московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор ,який вирішив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та розширити свої впливи. Укладення Переяславсько-Московського договору кардинально змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір»про взаємодопомогу. Вже в жовтні цього ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної в договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було спустошено (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, взято в неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміцнила української державності Як бачимо з реконструкції цілей, які ставили перед собою Богдан Хмельницький та його оточення, жодна із них не була досягнута. Не вдалося домогтися ані збереження привілеїв і вольностей шляхти і козацтва (вони були значно урізані в Російській імперії), ані оборони українського православ'я, ані збирання всіх етнічних українських земель у кордонах часів Київської Русі, ані розвитку міського самоврядування; ані збереження українських традицій суспільного життя; ані економічного прогресу і ані, навіть, швидкого виходу з тяжкої війни і досягнення вигідного миру (задля чого, власне, і потрібна була московська військова потуга). Отже, альтернативи як такої не існувало.

54)Чи можна назвати Визвольну війну козацькою революцією?

Відповідь знаходиться у причинах війни. Мотиви воювати були у селян:

Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, багатьом селянам в Україні в цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам»,по-правді, влада пана була безмежною — він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити. Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які перебували в приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки — чинш (по 20—30 грошів з «диму»),церковну десятину та ін. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України користувалася Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно обмежувалося. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу «випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу «селянську націю».

Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв «ординацію Війська Запорозького реєстрового», яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

Тож Нац.-Виз. війну можна назвати Козацькою революцією, бо рущійною силою були козаки, а інші верстви вступали до їх лав.

(55). Амбівалентна роль Кримського ханства у Визвольній війні

• Середина 17 ст. є однією з визначальних сторінок української історії. Україна перебуває під владою Речі Посполитої, сукупність багатьох чинників викликають та роблять можливим революційний вибух – національно-визвольне повстання, що стає питанням не тільки між Польщею та Україною, а втягує такі держави, як Московія та Кримське ханство. Яка ж роль кримськотатарської держави у боротьбі українців за визволення?

• Розпочинаючи боротьбу, Б. Хмельницький застосував її нову модель, у якій зовнішньополітичний чинник був одним із центральних. Перші блискучі перемоги повстанців, які власне і перетворили збройне повстання на визвольну війну були значною мірою зумовлені вдалими організаційними кроками гетьмана, одним з яких стала домовленість із кримськими татарами. Цю угоду було укладено ще в березні 1648 року. Вона була дуже важливою для Хмельницького, адже однією з головних проблем у підготовці повстання була нестача кінних сил, тож залучення мобільної татарської кінноти, яка могла на рівних протистояти польській було стратегічно важливим моментом. До того ж, не маючи безпечного тилу на Півдні та не користуючись підтримкою кримських татар, Хмельницький наряд чи зміг би проводити ті важливі політичні рішення, до яких його спонукала міжнародна ситуація. Саме тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим щоб залишити в Криму заручником власного сина. У середині березня 1648 року союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис татарських вояків на чолі з Тугай-беєм.

• Треба, однак, зауважити, що українсько-татарський мілітарний альянс з моменту свого виникнення був дуже ненадійним, адже Україна для Кримського ханства тривалий час була, з одного боку, об’єктом для грабунку, з іншого – певною загрозою. Тож чи можна було розраховувати на вірність хана та його реальну зацікавленість у перемозі Хмельницького? Вже при облозі Замостя гетьман розумів, що не може повною мірою покладатися на допомогу татар. Він отримав інформацію про переговори татар із поляками. До того ж існувала загроза повернення татар до Криму – за деякими джерелами татари, з якими військо Хмельницького об’єдналося у вересні 1648 р. перед наступом на Львів, обіцяли свою підтримку лише на місяць. Тож після облоги Львова основні сили орди, обтяжені здобиччю, повертаються до Криму, залишаючи з Хмельницьким лише незначну частину формувань Туган-бея. Це, разом із іншими причинами (такими, як послаблене попередніми битвами та нестачею їжі військо та ін.) й змусило гетьмана підписати перемир’я, яке тривало до травня 1649 р. Під час перемир’я Хмельницький розумів необхідність будь якими силам укріплювати зв’язки з татарами, адже без сильних союзників на своєму боці виступати проти Польщі він не міг. (Москва, на яку, на думку багатьох істориків, Хмельницький орієнтувався з самого початку, тоді ще не була в змозі надати реальної воєнної допомоги, адже була не готова починати відкриту війну із Польщею). Він намагається нейтралізувати спроби польських дипломатів посварити українців з татарами та забезпечує їх участь у наступних бойових діях. Але Зборівська битва знов показує ненадійність таких домовленостей. Хан, підкуплений польським королем, який пообіцяв заплатити татарам велику суму та дозволив брати ясир та грабувати українські землі на шляху до Криму, у вирішальний момент вимагає піти на перемир’я. Хмельницький розуміє неможливість боротьби проти Польщі і татар одночасно, тож змушений укласти не дуже вигідний для себе Зборівський договір. Поразка козаків у найбільшій битві Хмельниччини – Берестецькій теж пов’язана з діями татарів. Татари, які складали значну частину війська, у вирішальний момент покинули поле бою, поставивши повстанців у катастрофічне становище. Причина втечі хана Іслама Гірея ІІІ до кінця не відома. Існує версія, що татари не зраджували Хмельницького, а їх втеча пов’язана з тим, що проведення битви співпало із мусульманським святом Курбан-байрам, під час якого заборонено битися. Хан, нібито, просив гетьмана відкласти бойові дії, але все ж погодився вивести війська. Та на самому початку бою було вбито хана Амурата, який впав головою на сторону, протилежну ,розташуванню військ ворога. Татари сприйняли це як знак Аллаха - немилість за порушення його настанов, та кинулися втікати. Існує версія, що татари просто не витримали атаки на них польської кінноти, бо вже багато десятиліть не наважувалися «ставити чоло» важкій польській кавалерії. Можливо, план поляків власне і полягав в тому, щоб вдарити по татарах, і, в такий спосіб змусивши їх відступити, потім таки блокувати козацьке військо. Але на мій погляд більшу роль все ж зіграло те,що хан не був зацікавлений у посиленні козацької держави, і можливо навіть мав домовленості з польським королем. До цієї версії схиляє й те, що подібні ситуації складалися й раніше: під час описаної вище битви під Зборовом та пізніше, у 1653 році – під Жванцем. Тоді, отримавши повідомлення про рішення Земського собору 1 жовтня 1653 року щодо протекції Москви над Україною, кримський хан укладає сепаратний договір із Польщею, адже обидві сторони відчувають необхідність об’єднання перед лицем московської загрози  (Довга серія двосторонніх переговорів наприкінці листопада — на початку грудня закінчилася укладенням угоди 5(15) грудня 1653 року, згідно з якою Білоцерківська угода скасовувалася і відновлялася дія Зборівської угоди, і польський король зобов'язовувався сплатити кримському ханові контрибуцію у розмірі 100 тисяч злотих). Хмельницький же, в свою чергу, вирушає до Москви, де в січні-березні 1654 року і укладає союзницький договір із Московським царством.

• Тож, на мій погляд, амбівалентність Кримського ханства у визвольній війні є цілком натуральним та логічним явищем. Адже зрозуміло, що перемога України у протистоянні з Річчю Посполитою, становлення та зміцнення Української державності зовсім не приваблювали татар. Все, що вони мали на меті – це взаємоослаблення ворогуючих сторін та провокування їх постійного протистояння, тобто створення ідеальних умов для татарських набігів.