ЛекцПравозн.16 / PRAV7zemel
.docТЕМА 7 . ОСНОВИ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА
1. Поняття земельного права
2. Поняття права власності на землю
3. Права та обов’язки землевласників. Гарантії права власності
4. Право користування землею
5. Управління у сфері використання та охорони земель
6. Правова охорона земель
7. Відповідальність за порушення земельного законодавства України
1. Поняття земельного права України. Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Дане конституційне положення закріплено також і в Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 р. та має принципове значення для регулювання земельних відносин.
Земельні відносини є самостійним видом суспільних відносин, регулювання яких, в першу чергу, здійснюється на підставі норм земельного права. Як відомо, галузь права - це основний структурний підрозділ правової системи, який являє собою сукупність певних правових норм, що регулюють особливі суспільні відносини.
Земельні відносини – це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб’єктами земельних відносин можуть бути громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні части (паї). Зміст земельних відносин становлять права та обов’язки їх учасників у сфері раціонального використання та охорони земель.
Варто зауважити, що при визначенні земельних відносин, їх об’єктів ключовими поняттями виступають «земля» та «земельна ділянка». Земля – це поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею (ст. 1 Закону України «Про охорону земель»). Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 Земельного кодексу України).
До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Регулюються земельні відносини Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Зокрема, законами України «Про охорону земель», «Про землеустрій», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», «Про оренду землі», «Про плату за землю», «Про Державний земельний кадастр» та інші. Водночас, чинним законодавством передбачається пріоритетне значення Земельного кодексу України щодо регулювання земельних відносин по відношенню до іншого законодавства. А саме: ст. 3 Земельного кодексу України встановлює положення, згідно якого земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, рослинного та тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються Земельним кодексом, нормативно-правовими актами по надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать положенням Земельного кодексу. Відтак, земельне право як галузь – є сукупністю правових норм, що регулюють земельні відносини з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Предметом земельного права є земельні відносини, які характеризуються певними особливостями, що зумовлені специфікою використання та охороною земель.
В основу правового регулювання земельних відносин покладені певні принципи, що являють собою основоположні ідеї чи положення найбільш важливого та універсального значення. Принципи закріплені в правових нормах, які є джерелом земельного права. Основними принципами земельного права є наступні:
1) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
2) забезпечення рівності права власності та землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;
3) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;
4) забезпечення раціонального використання та охорони земель;
5) забезпечення гарантій прав на землю;
6) пріоритет вимог екологічної безпеки.
2. Поняття права власності на землю. Право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташуванням, з визначеними щодо неї правами.
Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.
Зміст права власності становлять повноваження власника, а саме: право володіння, право користування, право розпорядження.
Земля може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Суб’єктами права власності на землю є:
а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;
б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Зокрема: 1) землі атомної енергетики та космічної системи; 2) землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; 3) землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; 4) землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; 5) землі лісогосподарського призначення, крім випадків визначених чинним земельним законодавством України; 6) землі під водними об’єктами загальнодержавного значення; 7) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; 8) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 9) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами; 10) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності; 11) земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти; 12) земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної слуги чи слуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об’єктів, або на земельних ділянках дна водних об’єктів.
У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель державної та приватної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать: 1) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); 2) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту; 3) землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; 4) землі лісогосподарського призначення та землі водного фонду, крім випадків, визначених чинним законодавством; 5) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування; 6) земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної слуги чи слуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об’єктів, або на земельних ділянках дна водних об’єктів.
Громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: 1) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; 2) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; 3) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; 4) прийняття спадщини; 5) виділення в натурі (на місцевості) належної їм частки (паю); 6) за давністю користування (набувальна давність).
Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: 1) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; 2) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; 3) прийняття спадщини; 4) виникнення інших підстав, передбачених законом.
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення як в межах населених пунктів, так й за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності, у разі: 1) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; 2) викупу земельних ділянко, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; 3) прийняття спадщини.
Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: 1) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; 2) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.
Право власності на земельну ділянку припиняється з наступних підстав: 1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; 2) смерть власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємців; 3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; 4) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; 5) конфіскація за рішенням суду; 6) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених законодавством1.
3. Права та обов’язки землевласників. Гарантії права власності. Одним із важливих напрямків забезпечення реалізації права власності на землю слід вважати здійснення суб’єктами права власності на землю наданих їм прав та виконання покладених на них обов’язків. Власники земельних ділянок мають право: 1) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку; 2) самостійно господарювати на землі; 3) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; 4) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; 5) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; 6) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Власники земельних ділянок зобов’язані: 1) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; 2) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; 3) своєчасно сплачувати земельний податок; 4) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; 5) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 6) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані по стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; 7) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; 8) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем та інші обов’язки; 9) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у природний стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Законом можуть бути встановлені й інші обов’язки власників земельних ділянок.
Серед гарантій захисту прав на землю важливе значення мають гарантії саме права власності на землю. Правовою основою гарантій права власності на землю є положення ст. 3 Конституції України, яка закріплює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Серед гарантій права власності на землю виокремлюються наступні:
1) неможливість позбавлення права власності на земельну ділянку, за винятком випадків, передбачених законодавством;
2) відшкодування вартості земельної ділянки фізичних і юридичних осіб у разі її викупу для суспільних потреб;
3) можливість звернення власника до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки;
4) заборона втручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування без рішення суду в здійснення власником повноважень;
5) покладання на органи виконавчої влади та місцевого самоврядування відповідальності за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням;
6) встановлення відповідальності у формі визнання недійсними, у встановленому законом порядку, актів органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, якими порушуються повноваження власників;
7) забезпечення власникам відшкодування збитків, заподіяних у разі викупу земель сільськогосподарського призначення для потреб, не пов’язаних із сільським господарством; встановленням обмежень щодо використання земель;
8) запровадження організаційно-правових форм та процедури вирішення земельних спорів.
4. Право користування землею. Право землекористування розглядається в кількох аспектах: 1) в об’єктивному аспекті – це правовий інститут, який являє собою сукупність правових норм, що регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення та припинення права землекористування; 2) в суб’єктивному – це гарантована законодавством можливість конкретної особи використовувати у встановленому порядку корисні властивості землі.
Розрізняють право постійного користування землею та використання земель на умовах оренди.
Право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної або комунальної власності набувають:
а) підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності;
б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації;
в) релігійні організації України, положення (статути) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.
Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: 1) самостійно господарювати на землі; 2) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; 3) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; 4) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; 5) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Землекористувачі зобов’язані: 1) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки; 2) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; 3) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; 4) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; 5) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 6) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані по стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; 7) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; 8) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем та інші обов’язки.
Право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, яка необхідна орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Орендарями земельних ділянок можуть бути громадяни та юридичні особи України, іноземні громадяни та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об’єднання і організації, іноземні держави. Орендодавці це власники земельних ділянок або уповноважені ними особи. Строк оренди земельної ділянки: не більше 5 років – короткострокова, не більше 50 років – довгострокова.
Не підлягають передачі в оренду земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи слуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об’єктів, або на земельних ділянках дна водних об’єктів.
Також право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки – на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.
Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).
Відноси, що пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі», прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, а також договором оренди землі.
Договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Істотними умовами договору оренди землі є: 1) об’єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); 2) строк дії договору; 3) орендна плата; 4) умови використання та цільове призначення земельної ділянки, що передається в оренду; 5) умови збереження стану об’єкта оренди; 6) умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; 7) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; 8) існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; 9) визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини; 10) відповідальність сторін.
5. Управління у сфері використання та охорони земель. Під управлінням у сфері земельних відносин слід розуміти діяльність уповноважених органів щодо забезпечення раціонального використання та охорони земель усіма суб'єктами землекористування у встановленому законом порядку.
Систему органів управління у сфері використання та охорони земель поділяють на органи загальної компетенції та органи спеціальної компетенції.
Органи загальної компетенції відають усіма питаннями, включаючи й земельні відносини, в межах держави чи певної території. До системи органів загальної компетенції належать: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада АР Крим, Рада міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування.
Органи спеціальної компетенції уповноважені здійснювати саме функції управління у сфері використання та охорони земель, а саме: Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство аграрної політики та продовольства України; Міністерство надзвичайних ситуацій України; Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України та інші. Спеціально уповноваженим органом у галузі земельних відносин є Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагенство України), діяльність якого регламентується Положенням по Державне агентство земельних ресурсів України, затверджене Указом Президента України від 8 квітня 2011 року № 445/2011.
Зміст управління у сфері використання та охорони земель становлять функції управління, вчинення яких регламентується чинним законодавством України.
Функціями управління у сфері використання та охорони земель є напрями діяльності уповноважених органів по забезпечення організації раціонального використання та охорони земель. Відповідно до положень Земельного кодексу України до функцій управління у галузі використання та охорони земель відносяться: встановлення та зміна меж адміністративно-територіальних утворень; планування використання земель; землеустрій; контроль за використанням та охороною земель; моніторинг земель; ведення Державного земельного кадастру; економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель; відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.
6. Правова охорона земель. Правову охорону земель слід розглядати як один із засобів забезпечення екологічної безпеки та гарантію реалізації права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля, що закріплено Конституцією України.
Правове регулювання відносин у сфері охорони земель здійснюється відповідно до положень Конституції України, Земельного кодексу України, Закону України «Про охорону земель», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.
За чинним законодавством України охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей землі.
Завдання правової охорони земель: забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.
Важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель відіграють органи публічної влади, перш за все державної, шляхом виконання ряду функцій, а саме: регулюючої, стимулюючої, контрольної, каральної, превентивної.
Регулююча функція держави в охороні земель зводиться до встановлення загальнообов’язкових правил раціонального використання земельних ресурсів.
Стимулююча функція держави в охороні земель полягає у запровадженні заходів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель для землевласників та землекористувачів, які, зокрема, передбачені ст. 205 ЗК України.
Контрольна функція держави в охороні земель спрямована на здійснення уповноваженими органами державної влади та місцевого самоврядування контрольно-охоронних функцій за раціональним використанням й охороною земель.
Каральна функція проявляється у встановленні санкцій за порушення правил раціонального використання й охорони земель та застосування їх до порушників земельного законодавства.
Превентивна функція держави в охороні земель виявляється у попередженні негативного впливу на якісний стан земель та запобіганні необґрунтованому зменшенні кількісного складу відповідних категорій земель.
Об’єктом охорони є всі землі в межах території України. Особливим об’єктом охорони Земельний кодекс України виділяє ґрунти (ст. 168).
Основними принципами охорони земель є: забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу; пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні землі як просторового базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; відшкодування збитків, завданих порушенням законодавства України про охорону земель; нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси; поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності в галузі охорони земель; публічність у вирішенні питань охорони земель, використання коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів на охорону земель.
Зміст охорони земель становить сукупність заходів щодо охорони земель, які ст. 164 Земельного кодексу України виокремлює у наступні групи:
1) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;