ЛекцПравозн.16 / PRAV2const

10

ТЕМА 2. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Поняття і загальна характеристика конституційного права. Джерела та норми конституційного права

2. Конституція України як Основний закон держави та її функції. Конституційний лад України

3. Міжнародні відносини України

4. Інститут громадянства України. Порядок його набуття та припинення

5. Класифікація конституційних прав та свобод людини і громадянина та їх загальна характеристика

6. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні

7. Поняття та принципи виборчого права в Україні. Види виборів та виборчих систем

8. Порядок проведення виборів в Україні

9. Референдум

10. Система органів державної влади України. Основні повноваження Верховної Ради України

11. Законодавчий процес та його стадії

12. Правовий статус Президента України

13. Правовий статус Кабінету Міністрів України. Центральні та місцеві органи виконавчої влади в Україні

14. Органи місцевого самоврядування в Україні

1. Поняття і загальна характеристика конституційного права. Джерела та норми конституційного права. У системі права України конституційне право є галуззю, яка закріплює та регулює повновладдя народу, правовий статус людини і громадянина, організацію і діяльність органів державної влади та держави в цілому, засади місцевого самоврядування.

Специфіка конституційного права полягає, по-перше, в тому, що воно містить фундаментальні положення для інших галузей права, по-друге, в тому, що воно має особливий предмет правового регулювання — суспільні відносини, що виникають між людиною і державою з приводу організації державної влади та державного устрою. Такі відносини називають конституційно-правовими.

Як і будь-які інші правовідносини, конституційно-правові відносини виникають на підставі юридичних фактів, а до їх структури входять: об'єкт, суб'єкт та зміст правовідносин.

Об'єктами конституційно-правових відносин виступають різноманітні матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини. Змістом конституційно-правових відносин виступають суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників цих відносин. Суб'єкти конституційно-правових відносин: народ держави, окремі фізичні особи, об'єднання громадян і трудові колективи, юридичні особи, державні органи, держава в цілому, інші держави, їхні фізичні та юридичні особи.

Слово ”конституція”, як і багато інших юридичних термінів, прийшло до нас із Давнього Риму. Так звалися накази римських імператорів. У середньовічній Європі конституціями називали різного роду нормативно-правові акти, зокрема постанови сеймів Речі Посполитої. Перші конституції в сучасному розумінні цього слова були прийняті у США (1787), Польщі та Франції (1791).

Конституція – це основний установчий юридичний акт країни, який і є головним джерелом конституційного права.

Конституція як джерело права має наступні специфічні юридичні ознаки:

1) найвища юридична чинність – закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі конституції і повинні їй відповідати;

2) основа правової системи — конституція є фундаментом національної правової системи, оскільки вона містить принципові положення всіх інших галузей права;

3) стабільність – конституція приймається з перспективою застосування її протягом тривалого строку. Незмінність її положень забезпечується ускладненим порядком внесення змін (найстабільнішою конституцією у світі є Конституція США, до якої протягом майже 220 років внесено лише 27 поправок);

4) пряма дія норм — кожний може звернутися із позовом до суду для захисту своїх прав і свобод безпосередньо на підставі норм конституції;

5) особливий порядок захисту — існують органи конституційного контролю у вигляді конституційного суду (трибуналу, ради), який має стежити за тим, щоб створення нових законів та підзаконних актів не суперечило конституції.

Крім Конституції України, джерелами конституційного права України є:

– закони, серед яких виділяють звичайні (регулюють певні питання) та конституційні (вносять зміни до Конституції);

– підзаконні акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України);

– міжнародні договори, ратифіковані ВР України;

Особливим джерелом конституційного права є рішення Конституційного Суду України, які містять офіційне тлумачення Конституції України або висновки щодо відповідності Конституції законів та під законних актів.

Норми конституційного права значною мірою відрізняються від норм інших галузей права і ці особливості полягають у наступному:

1) особлива форма викладення – норми конституції мають узагальнений характер і на основі практично кожної з них може бути створено самостійний нормативно-правовий акт. Наприклад, з метою конкретизації ст. 40 Конституції України, яка закріплює право петицій, прийнято Закон України ”Про звернення громадян”;

2) особливий зміст – норми конституційного права мають не тільки нормативний, а й політично-програмний характер, оскільки вони формулюють та закріплюють стратегічні цілі суспільства;

3) особлива побудова – норми конституційного права не містять санкцій, а норми, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення конституційних приписів, містяться у інших нормативно-правових актів (наприклад у КК України).

2. Конституція України як Основний закон держави та її функції. Конституційний лад України. Конституція України була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. і містить: преамбулу, 15 розділів та 161 статтю. В подальшому Законом України ”Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. (набув чинності 1 січня 2006 р.) були внесені зміни, відповідно до яких, змінилася форма державного правління – з президентсько-парламентської республіки Україна стала парламентсько-президентською. Проте 30 вересня 2010р. за рішенням Конституційного Суду України ці зміни були визнані неконституційними, а форма державного правління в неконституційний спосіб (без внесення змін законодавчим органом до Конституції України) на догоду тодішньому Президенту України В.Ф. Януковичу знову була змінена на президентсько-парламентську. Після "революції гідності" Верховна Рада України своїм Законом №742-VІІ від 21.02.2014р. відновила дію Конституції України в редакції від 8.12.2004 р. (з деякими змінами), чим поклала край узурпації державної влади і на законодавчому рівні відновила парламентсько-президентську форму правління в Україні.

Конституція України — це закон, але закон особливий, що має тільки йому властиві ознаки. Зокрема крім вже розглянутих вище (найвища юридична сила, загальна форма норм, політичний зміст норм, особливий характер захисту), вона характеризується ще й такими як:

1) особливий порядок прийняття (кваліфікована більшість);

2) особливий порядок внесення змін. Законопроект про внесення змін у всі розділи Конституції України, крім І, III, XIII, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії за нього проголосувало не менш ніж дві третини від конституційного складу ВР (подвійний вотум). Законопроект про внесення змін у розділи І, III, XIII має бути схвалений не менш ніж двома третинами від конституційного складу ВР і затверджений всеукраїнським референдумом. Ускладнений порядок перегляду Конституції України покликаний забезпечити її стабільність.

Як і всім іншим нормативно-правовим актам, Конституції України притаманні регулятивна й охоронна функції.

Регулятивна функція полягає в тому, що вона визначає основи відносин між громадянами і державою, між державними органами, закріплює основні права та обов'язки людини і громадянина. Наприклад, ст. 114 визначає порядок формування Кабінету Міністрів і взаємодії Верховної Ради і Президента України у вирішенні цього питання.

Охоронна функція полягає в тому, що Конституція захищає найбільш значущі соціальні блага і цінності через заборону певних дій, містить гарантії дотримання прав і свобод людини і громадянина, обмеження діяльності державних органів. Наприклад, ст. 27 зазначає: ”Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя”. Ця заборона охороняє життя людини від протиправних посягань.

Крім цих спеціально-юридичних функцій, Конституція України має кілька лише їй властивих функцій, до яких належать: установча, інтегративна та ідеологічна.

За формою державного правління Україна є змішаною – парламентсько - президентською республікою. Главою держави є Президент України, який обирається всенародним голосуванням на 5-ти річний строк. Прем’єр – міністр України, який очолює вищий орган виконавчої влади (Кабінет Міністрів України) призначається Верховною Радою України за поданням Президента України (пропозицію по кандидатурі на посаду Прем’єр – міністра України вносить Президенту коаліція більшості депутатських фракцій у ВР). Члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр – міністра України (за виключенням Міністрів оборони та закордонних справ, які призначаються ВР за поданням Президента). Керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до КМУ (державні служби, агентства, інспекції) призначає на посади (та звільняє з посад) Кабінет Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України (в межах передбачених Конституцією).

Відповідно до Конституції, Україна є унітарною державою, до складу якої входить автономне утворення – Автономна Республіка Крим (тимчасово окупована РФ). Систему адміністративно-територіального устрою України складають: АРК, області (їх в Україні – 24), райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Територіальний устрій України ґрунтується на принципах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади.

Принцип єдності державної території означає єдність статусу складових частин держави, наявність єдиної системи органів влади та єдиної системи права в Україні. Принцип цілісності державної території означає неприпустимість відокремлення будь-яких частин України, перетворення їх на об'єкт військової окупації та експансії інших держав.

Принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади виявляється в тому, що голови місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій) призначаються і звільняються з посади Президентом України за поданням КМ України. Однак деякі аспекти діяльності МДА підзвітні та підконтрольні відповідним органам місцевого самоврядування (районним і обласним радам). Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної МДА. Крім того, одна складова частина держави – АРК – має власну систему органів влади.

Хоча форма державного режиму в Україні й закріплена як демократична, проте справжньої, реальної демократії українське суспільство і держава ще не досягли. Існують лише окремі риси демократичного режиму, такі, як багатопартійність, регулярні вибори, наявність недержавних ЗМІ та деякі інші.

3. Міжнародні відносини України. Взаємовідносини України з іншими державами здійснюються на основі міжнародних договорів, порядок укладення яких визначений Законом України ”Про міжнародні договори України”.

Цей закон визначає порядок укладення, ратифікації, виконання і денонсації міжнародних договорів України з метою забезпечення її національних інтересів. Він застосовується до всіх міжнародних договорів – міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, незалежно від їхньої форми і найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами).

Поняття ”укладення міжнародного договору” охоплює такі процеси, як ведення переговорів з метою підготовки тексту договору, прийняття тексту договору та висловлення згоди на обов'язковість міжнародного договору для України. Міжнародні договори України можуть укладатися з іноземними державами та міжнародними організаціями від імені: України, уряду, міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади.

Від імені України можуть укладатися договори: політичні, територіальні, мирні, щодо прав і свобод людини, про громадянство, про участь України у міждержавних союзах, про військову допомогу, про використання її території та природних ресурсів тощо. Від імені уряду укладаються договори з економічних, торговельних, науково-технічних питань, що належать до його компетенції. Від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади укладаються договори з питань, що належать до їхньої компетенції.

Ведення переговорів щодо підготовки та підписання договору здійснюється лише уповноваженими на те особами, а Президент, Прем'єр-міністр і міністр закордонних справ мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори без спеціальних повноважень. Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародного договору надаються:

– щодо договорів, які укладаються від імені України, — Президентом;

– від імені уряду — урядом, або за його дорученням МЗС;

– щодо договорів міжвідомчого характеру — відповідним міністерством або відомством разом із МЗС.

Підписаний міжнародний договір підлягає офіційній легалізації, яка може здійснюватися шляхом його ратифікації або затвердження.

Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється ВР України шляхом прийняття спеціального закону про ратифікацію. Договори, які не потребують ратифікації, легалізуються шляхом їх затвердження Президентом у формі указу, а урядом — у формі постанови. Укладені і ратифіковані (затверджені) міжнародні договори України є невід'ємною частиною її національного законодавства і підлягають неухильному дотриманню Україною. У разі істотного порушення міжнародного договору України іншими його учасниками, він може бути денонсований (розірваний) у тому ж порядку, в якому відбувалася його легалізація.

4. Інститут громадянства України. Порядок його набуття та припинення. Громадянство України — це стійкий правовий зв'язок між фізичною особою та Українською державою, який знаходить свій прояв у їх взаємних правах і обов'язках. Правовий зміст громадянства України, порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, визначаються Законом ”Про громадянство України” від 18 січня 2001 р.

Підтвердженням належності до Українського громадянства є паспорт громадянина України (а також паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний, службовий паспорти), свідоцтво про належність до громадянства України, проїзний документ дитини (для осіб молодше 16 років) та деякі інші документи.

Закон встановлює такі підстави набуття українського громадянства:

1) За народженням. Під дію цієї норми закону підпадає особа:

– батьки або один із батьків якої на момент її народження були громадянами України;

– народжена від апатридів, які постійно проживають на території України;

– народжена на території України від постійно проживаючих в Україні іноземців, якщо вона не набула громадянства батьків;

– народжена на території України від невідомих батьків (найда) та деякі інші.

2) За територіальним походженням. Такий спосіб набуття громадянства України можуть обрати зокрема:

– іноземець чи апатрид, який сам або хоча б один із його батьків, дід або бабка, повнорідні брат або сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території сучасної Української держави (або на території інших Українських держав, що існували у XX ст.);

– дитина-іноземець, що народилася на території України, іноземне громадянство якої потім було припинено та деякі інші особи.

3) Внаслідок прийняття до громадянства України. Прийняття в громадянство здійснюється за клопотанням зацікавленої особи за наявності наступних умов:

– визнання і дотримання Конституції України і законів України;

– зобов'язання припинити іноземне громадянство або відсутність перебування в іноземному громадянстві;

– безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на осіб, які перебувають у шлюбі з громадянином України строком понад два роки. Для осіб, яким надано статус біженця або притулок в Україні, цей строк складає три роки;

– одержання дозволу на постійне проживання в Україні (не стосується осіб, яким надано статус біженця або притулок в Україні);

– володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

– наявність законних джерел існування (заробітна плата, пенсія, стипендія, доходи від акцій і т.ін.). Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця або притулок в Україні.

Не приймаються до Українського громадянства особи:

– які скоїли злочин проти людства або вчинили геноцид;

– засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

– які вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано Українським законодавством тяжким злочином;

4) Унаслідок відновлення в громадянстві України. У такий спосіб можуть набути громадянство колишні громадяни України;

5) Унаслідок усиновлення, а також з інших підстав, передбачених законом.

Набуття громадянства України дітьми у віці від 15 до 18 років може відбуватися тільки за їхньою згодою.

Рішення про оформлення набуття громадянства України (за винятком прийняття до громадянства) приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства. Рішення про надання громадянства України приймає Президент України.

Закон України ”Про громадянство України” встановлює підстави припинення українського громадянства:

1) унаслідок виходу з громадянства України – здійснюється за клопотанням особи, що виїхала на постійне проживання за кордон. Не дозволяється вихід із громадянства особи, притягнутої як обвинуваченої у кримінальній справі;

2) унаслідок втрати громадянства. Громадянство України втрачається, якщо:

– повнолітній громадянин України добровільно набув громадянство іншої держави;

– іноземець набув громадянство України і не надав до державних органів України документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

– іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, що надала або поклала на нього іноземна держава;

– особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

– громадянин України без згоди державних органів України вступив на державну службу або на службу в органи місцевого самоврядування іншої держави.

Рішення про припинення громадянства України приймається Президентом України.

5. Класифікація конституційних прав та свобод людини і громадянина та їх загальна характеристика. Права і свободи людини і громадянина є ядром правового статусу особи в Україні. Конституційні права та свободи людини і громадянина поділяються на: громадянські (особисті), політичні, соціальні, економічні, екологічні, культурні права

Особисті (громадянські) права і свободи людини – це закріплені правом можливості фізичного існування і духовного розвитку людини. Особистими правами володіють всі індивіди, які проживають на території України незалежно від свого правового стану (громадяни України, іноземні громадяни і піддані, апатриди). Конституція України містить такий перелік особистих (громадянських) прав людини:

1) право на вільний розвиток особистості. Кожна людина має право сама визначати свою долю, обирати засоби для досягнення цих цілей, але при цьому вона не повинна порушувати прав інших людей (ст. 23 Конституції );

2) право на життя. Згідно ст. 27 Конституції ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, навіть за рішенням державного органу. Кожен має право на самозахист від протиправних посягань на життя і здоров'я;

3) право на повагу людської гідності. Ст. 28 Конституції встановлює заборону щодо дій, що посягають на людську гідність: катування, жорстоке, нелюдське, таке, що принижує гідність, поводження або покарання, примусові медичні або наукові дослідження на людині;

4) право на свободу і особисту недоторканність. Відповідно до ст. 29 Конституції ніхто не може бути заарештованим чи триматися під вартою інакше як за рішенням суду;

5) недоторканність житла. Відповідно до ст. 30 Конституції кожному гарантується недоторканість житла. Проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку допускається лише за рішенням суду. Винятки з цього правила допускаються тільки для порятунку життя людей і майна, а також з метою переслідування осіб, підозрюваних у скоєні злочину;

6) дотримання таємниці листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції. Ця норма Конституції (ст. 31) є також однією з гарантій свободи особи. Винятки можуть бути встановлені тільки судом з метою запобігти злочину чи встановити істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими засобами одержати інформацію неможливо;

7) невтручання в особисте і сімейне життя. Ст. 32 Конституції забороняє збирання, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини;

8) свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на вільний в'їзд в Україну і виїзд з України. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися до України, не може бути висланий за межі України ;

9) право на свободу думки і слова, на вільне висловлювання своїх поглядів і переконань(ст. 34 );

10) свобода світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, правити релігійні культи і ритуальні обряди, здійснювати релігійну діяльність (ст.35).

Політичні права і свободи громадян України – це встановлені правом можливості особи брати участь в управлінні суспільними і державними справами, які включають:

1) право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації (ст. 36);

2) право громадян брати участь в управлінні державними справами. Це можливість участі у референдумах, право обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право на доступ до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування (ст.38);

3) право громадян на проведення зборів, мітингів, ходи і демонстрацій (ст.39);

4) право на звернення до органів влади чи органів місцевого самоврядування (ст. 40).

Економічні права людини і громадянина — це право брати участь в економічних, насамперед майнових, відносинах. Економічні права спрямовані на задоволення першорядних потреб людини (у харчуванні, одязі, житлі й т.ін.) через участь у виробництві матеріальних та духовних благ і користуванні ними.

Конституція України закріплює такі економічні права людини і громадянина:

1) право власності – кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.41). Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності;

2) право на підприємницьку діяльність – кожна людина має право здійснювати підприємницьку діяльність, тобто діяльність спрямовану на систематичне одержання прибутку, за умови, що вона не заборонена законом (ст. 42). Конституція містить ряд обмежень щодо цього права – зокрема не можуть займатися підприємництвом посадові особи держави й органів місцевого самоврядування; не допускаються зловживання монополією і недобросовісна конкуренція; держава має право контролювати якість і безпечність виробленої продукції, послуг і робіт.

Соціальні права громадян України – це право на гідний людини рівень життя і соціальний захист із боку суспільства і держави. Соціальні права, закріплені Конституцією України, включають:

1) право на працю. Кожен має право заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає чи на яку вільно погоджується. Використання примусової праці в Україні заборонено (примусовою працею не вважаються: виконання конституційних обов'язків; робота, що виконується згідно з рішенням або вироком суду; робота або служба згідно з законами про воєнний і надзвичайний стан). Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на захист від незаконного звільнення, на вчасне одержання заробітної плати (ст.43);

2) право на страйк – цим правом володіють тільки працівники виключно для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст.44);

3) право на відпочинок – цим правом володіє кожен працюючий (ст. 45);

4) право на соціальний захист. Громадяни України мають право на соціальний захист у разі повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності; втрати годувальника; безробіття з не залежних від них обставин; у старості; у деяких інших випадках, передбачених законом (ст.46);

5) право на житло. Держава лише створює умови, за яких кожен громадянин матиме можливість побудувати житло, придбати його у власність, взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону і тільки за рішенням суду (ст. 47);