ЛекцПравозн.16 / PRAV5civil

7

ТЕМА 5. ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

1. Загальна характеристика цивільного права України

2. Цивільно-правові відносини та підстави їх виникнення

3. Фізична особа як суб'єкт цивільного права

4. Юридична особа як суб'єкт цивільного права. Види юридичних осіб

5. Об'єкти цивільних прав

6. Особисті немайнові права фізичної особи

7. Поняття, види та форми правочину. Недійсність правочину

8. Види майнових прав. Право власності, його зміст та форми

9. Підстави набуття та припинення права власності. Захист права власності

10. Право інтелектуальної власності

11. Поняття та види зобов'язань, підстави їхнього виникнення і припинення. Забезпечення виконання зобов’язань.

12. Поняття й види цивільно-правових договорів. Укладення, зміна і розірвання договору

13. Поняття цивільно-правової відповідальності

14. Поняття спадкування. Спадкування за заповітом та за законом.

1. Загальна характеристика цивільного права України. Цивільне право – це галузь права, яка регулює майнові й особисті немайнові відносини фізичних і юридичних осіб. З нормами цивільного права ми стикаємося практично щодня (поїздка в транспорті, купівля продуктів тощо).

Основи цивільно-правового регулювання закріплені у ст.41 Конституції України, норми якої передбачають право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної чи творчої діяльності та встановлює непорушність права приватної власності.

Найважливішим і основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України, який було прийнято 16 січня 2003 р. та введено в дію з 1 січня 2004 р.

Загальні засади цивільного права закріплені у ст. 3 ЦК і до них належать:

1. неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2. неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених конституцією та законом;

3. свобода договору;

4. свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5. судовий захист цивільного права та інтересу;

6. справедливість, добросовісність та розумність.

Цивільне право як окрема галузь права має свій предмет правового регулювання та методи.

Предметом цивільного права є майнові та немайнові суспільні відносини фізичних та юридичних особами.

Основними методами цивільно-правового регулювання є методи диспозитивності та автономності волі сторін.

2. Цивільно-правові відносини та підстави їх виникнення. Цивільно-правові відносини – це суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного права, учасники яких є носіями цивільних прав і обов'язків. Як і всі правові відносини, цивільні правовідносини мають свій склад (структуру):

1) Суб'єкти цивільних правовідносин – це їх учасники. Ст.2 ЦК визначає, що учасниками цивільних відносин є фізичні (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) та юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права;

2) Об'єкти цивільних правовідносин — це матеріальні нематеріальні блага, із приводу яких виникли правовідносини, а саме: речі, в тому числі гроші та цінні папери, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага;

3) Зміст цивільних правовідносин включає суб'єктивні права і відповідні їм юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків (ст.11 ЦК) є:

1. договори та інші правочини;

2. створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3. завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4. інші юридичні факти.

Цивільні права та обов'язки можуть також виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, з актів органів державної влади, органів влади АРК або органів місцевого самоврядування, а також з рішення суду. Наприклад рішення суду про визнання права власності на спірну річ, про обов'язкове відшкодування завданих збитків тощо.

3. Фізична особа як суб'єкт цивільного права. Людина як учасник цивільних правовідносин вважається фізичною особою. Фізичні особи – суб’єкти цивільних правовідносин повинні мати цивільну правосуб’єктність – цивільну правоздатність і дієздатність.

Цивільна правоздатність – це здатність особи мати суб'єктивні цивільні права і цивільні обов'язки. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження та припиняється в момент смерті(ст. 25 ЦК).

Цивільна дієздатність — здатність особи своїми діями набувати цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у випадку їх невиконання (ст. 30 ЦК).

Цивільна дієздатність залежить від віку і психічного стану фізичної особи. В залежності від віку розрізняють часткову, неповну та повну дієздатність.

1. особи, які не досягли 14 років (малолітні), є частково дієздатними. Вони мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Усі інші цивільні правочини від їхнього імені та на їх користь здійснюють батьки (усиновителі) або опікуни (ст. 31 ЦК);

2. особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні) мають неповну цивільну дієздатність. Ряд дій вони можуть здійснювати самостійно: розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності; бути учасником (засновником) юридичних осіб; укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом. Інші правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків (усиновителів) або піклувальників (ст. 32 ЦК);

3. особи, які досягли 18 років (повнолітні), або вступили до шлюбу до досягнення повноліття, мають повну цивільну дієздатність (ст.34 ЦК).

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і: 1) працює за трудовим договором; 2) записана матір'ю або батьком дитини; 3) бажає займатися підприємницькою діяльністю.

За наявністю згоди батьків(усиновлювачів) або піклувальника надання повної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування, а в разі відсутності такої згоди може бути надана за рішенням суду.

За рішенням суду фізична особа може бути визнана обмежено дієздатною, якщо вона (ст. 36 К):

1) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і тим самим ставить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище.

Особі, дієздатність якої обмежена призначається піклувальник, який дає згоду на вчинення нею цивільно-правових дій. Сама особа може самостійно здійснювати тільки дрібні правочини (купити продукти, квиток у кінотеатр і т.ін.).

Фізична особа, що страждає на хронічний, стійкий психічний розлад і не здатна усвідомлювати своїх дій та (або) керувати ними, за рішенням суду може бути визнана недієздатною. Такій особі призначається опікун, який здійснює правочини від імені та в інтересах опікуваного, оскільки останній не має права вчиняти будь-якого право чину (ст .41 ЦК)

Отже обмеження цивільної правосуб'єктності можливе виключно за рішенням суду. Встановлені обмеження скасовуються судом в разі зміни психічного стану на краще (припинення зловживання спиртними напоями, наркотиками, токсичними речовинами, видужання) і дієздатність особи поновлюється в повному обсязі. В такому разі встановлене піклування припиняється.

4. Юридична особа як суб'єкт цивільного права. Види юридичних осіб. Юридична особа – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді (ст.80 ЦК).

Ознаками юридичної особи є:

1) організаційна єдність. Юридична особа має певну структуру (відділи, цехи, інші підрозділи), керівництво, певну мету і завдання (закріплені установчим документом);

2) наявність відокремленого майна. Організація повинна мати своє майно, відокремлене від майна засновників або інших юридичних осіб. Юридична особа володіє ним за правом власності, повного господарського відання (державні підприємства) чи оперативного управління (казенні підприємства – такі, що не можуть бути приватизовані). Крім того, юридична особа повинна мати самостійні фінансові документи (баланс чи кошторис, рахунок у банку);

3. самостійна майнова відповідальність. Юридична особа сама відповідає за правочинами, що укладаються нею, за борги та інші зобов'язання. Наприклад, держава не відповідає за борги державних підприємств;

4. участь у цивільному обігу від свого імені. Юридична особа має власне найменування, закріплене державною реєстрацією. Вона має право набувати цивільні права та обов'язки, визначені її статутом чи іншим установчим документом;

5. здатність бути позивачем і відповідачем у суді. Від свого імені юридична особа має право бути учасником судового процесу.

Правоздатність і дієздатність юридичної особи виникають одночасно – у момент державної реєстрації і внесення її до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Види юридичних осіб:

1) залежно від порядку створення розрізняють юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права. Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статутів, договорів). Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування;

2. залежно від форм власності розрізняють приватні, комунальні та державні юридичні особи;

3. залежно від організаційно-правової форми розрізняють товариства та установи.

Товариство створюється шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право брати участь в цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, бути підприємницьким та непідприємницьким. Підприємницьким є товариство, мета якого – отримання прибутку та його наступний розподіл між учасниками. Такими юридичними особами є господарські товариства та виробничі кооперативи. Непідприємницьким є товариство, яке не має мети отримання прибутку.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

5. Об'єкти цивільних прав. Об'єктами цивільних прав є речі, в тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Всі об'єкти цивільних прав перш за все поділяють на матеріальні та нематеріальні .

До матеріальних об'єктів цивільного права відносять:

1) речі. Річ – це предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Розрізняють наступні види речей: рухомі і нерухомі; подільні та неподільн; речі, визначені індивідуальними (незамінні) або родовими ознаками (замінні); споживні і неспоживні; головна річ і приналежність; прості та складні речі; продукція, плоди та доходи;

2) майно — це окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки;

3) підприємство – єдиний нерухомий майновий комплекс, який використовується для здійснення підприємницької діяльності і до складу якого входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція;

4) гроші та валютні цінності. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання на всій території України є гривня. У встановлених законом випадках, може використовуватися іноземна валюта. До числа валютних цінностей належать дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння;

5) цінні папери. Цінним папером є документ встановленої форми, що посвідчує грошове або інше майнове право власника.

До нематеріальних об'єктів (нематеріальних благ) цивільного права належать:

1) результати інтелектуальної, творчої діяльності: літературні та художні твори, комп'ютерні програми, бази даних, фонограми, відеограми, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин, комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки, комерційні таємниці тощо;

2) інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі;

3) особисті немайнові блага – здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

6. Особисті немайнові права фізичної особи. Особисті немайнові права не мають, на відміну від майнових прав, економічного змісту і належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Людина (фізична особа) не може відмовитися від своїх особистих прав і не може бути позбавлена особистих прав. Обмеження особистих немайнових прав можливе тільки у випадках, передбачених законом (наприклад, за скоєний злочин може бути обмежена особиста свобода).

Особисті немайнові права поділяють на 2 групи:

1. особисті немайнові права, які забезпечують природне існування фізичної особи;

2. особисті немайнові права, які забезпечують соціальне буття фізичної особи.

До 1 групи належать:

– право на життя, а також право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю. Фізична особа не може бути позбавлена життя, навіть за її проханням припинити її життя. Фізична особа вправі захищати своє життя будь-якими законними засобами;

– право на охорону здоров'я та медичну допомогу;

– право на інформацію про стан свого здоров'я, а також право на збереження таємниці про стан свого здоров'я;

- право фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні, на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката, священнослужителя',

– право на свободу та особисту недоторканність;

– право на донорство. Повнолітня дієздатна особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин;

– право на сім'ю;

– право на опіку та піклування. Це право має дитина, а також доросла недієздатна або обмежена дієздатна особа;

– право на безпечне для життя та здоров'я довкілля.

До 2 групи особистих немайнових прав фізичної особи належать:

– право на ім'я, на зміну та використання імені. Фізична особа, яка досягла 16 років, має право змінити своє прізвище та ім'я, а особа, яка досягла 14 років, вправі здійснити цю дію за згодою батьків або піклувальника. Прізвище може бути змінене у разі реєстрації шлюбу або його розірвання;

– право на повагу до гідності та честі;

– право на недоторканність ділової репутації. Ділова репутація – це суспільна оцінка ділових якостей громадянина;

– право на індивідуальність, тобто на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності та на вільний вибір форм її прояву;

– право на особисте життя та його таємницю;

– право на інформацію. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Обмеження стосуються конфіденційної інформації та інформації, яка містить державну таємницю;

– право на таємницю кореспонденції;

– право на захист своїх інтересів при проведенні зйомки. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-,теле- чи відеоплівку тільки за її згодою;

– право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості;

– право на місце проживання та вільний вибір місця проживання;

– право на недоторканність житла,

– право на вибір роду занять;

– право на свободу пересування по території України, виїзд за межі України та в'їзд в Україну;

– право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації;

– право на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.

7. Поняття, види та форми правочину. Недійсність правочину. Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Розрізняють односторонні та двосторонні (багатосторонні) правочини. Односторонній правочин втілює волю одного суб'єкта правових відносин. Наприклад: заповіт, прийняття спадщини, обіцянка винагороди (за знахідку тварини, що загубилася, за повернення загублених документів). Двосторонні (багатосторонні) правочини втілюють погоджену волю кількох суб'єктів права, тому їх називають договорами.

Форми правочинів:

1) усна форма. Як правило, в усній формі укладаються правочини, що виконуються при здійсненні. Наприклад договір купівлі-продажу рухомої речі.

2) проста письмова форма. Закон вимагає, щоб у такій формі укладалися правочини юридичних осіб між собою і з громадянами, за винятком правочинів, що виконуються при здійсненні й правочинів, для яких потрібне нотаріальне посвідчення. Наприклад письмово повинні укладатися правочини між фізичними особами на суму, яка в 20 і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за винятком правочинів, що виконуються при здійсненні й правочинів, для яких потрібно нотаріальне посвідчення;

3. нотаріально засвідчена письмова форма. Цивільне законодавство містить перелік правочинів, які повинні відбуватися тільки в такій формі: договори про відчуження і заставу нерухомого майна, доручення, шлюбні контракти, заповіти й ін. Крім того, за бажанням учасників вони вправі нотаріально засвідчити будь-який правочин;

4. конклюдентна (мовчазна) форма (посадка в тролейбус і оплата проїзду).

Не кожна дія суб'єктів права є правочином. Для визнання таким вона повинна відповідати ряду вимог, що називаються умовами дійсності правочинів і до яких належать:

1. законність. Зміст правочину не повинен суперечити законодавству та моральним засадам суспільства;

2. дієздатність учасників. Не визнаються дійсними правочини, укладені недієздатними;

3. вільне волевиявлення сторін. Волевиявлення, зроблене внаслідок омани, насильства чи під погрозою його застосування, недійсне, а отже, недійсним є правочин;

4)дотримання необхідної законом форми правочину. Якщо закон містить указівку на форму правочину, укладати його потрібно тільки в такій формі;

5) реальність правочину. Правочин є дійсним, якщо його фізично і юридично можна виконати. Наприклад, фізично неможливо здійснити купівлю-продаж неіснуючої в природі речі, побудувати хмарочос за одну добу;

5. захист прав дитини. Правочин не повинен суперечити правам та інтересам їх дітей.

Невиконання цих умов тягне недійсність правочину.

Розрізняють нікчемні (абсолютно недійсні) правочини і заперечні (відносно недійсні) правочини.

Нікчемний правочин недійсний з моменту його здійснення, тому судового рішення про визнання його недійсним не потрібне. До нікчемних відносять: протиправні й аморальні правочини; позастатутні правочини юридичних осіб; правочини, не засвідчені нотаріально, якщо закон вимагає тільки такої форми правочину; правочини з особами у віці до 14 років; правочини з недієздатними; фіктивні й удавані правочини. Фіктивний правочин – це дія, що відбувається для виду, без наміру створити, змінити чи припинити цивільні права чи обов'язки. Удаваний правочин прикриває правочин, який у дійсності сторони уклали. Наприклад, видано довіреність на управління автотранспортним засобом, хоча в реальності він був проданий власнику довіреності.

Заперечний правочин може бути визнаний недійсним у судовому порядку за умови доведеності фактів, що свідчать про пороки правочину. До заперечних належать: правочини з особами у віці від 14 до 18 років; з обмежено дієздатними; з особами, що перебували в момент укладання правочину в стані тимчасового розладу психіки; правочини, здійснені внаслідок обману, насильства, збігу важких обставин, погрози.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість одержаного.

8. Види майнових прав. Право власності, його зміст та форми. Майнові права розподіляють на дві групи: речові права (право власності, майнові права на чужу річ) і права, що випливають із зобов'язань. Речове право – це безпосередній юридичний зв'язок особи з річчю.

Речові права мають ряд ознак:

1. їхнім об'єктом завжди є річ (майно);

1. зміст речового права визначається законом. Наприклад, власник телевізора не повинен домовлятися з будь-ким про те, як він буде його використовувати, — його права (володіння, користування, розпорядження) випливають безпосередньо із закону;

2. речове право є тривалим, тобто строками не обмежується;

3. речове право є абсолютним: власнику протистоїть невизначене число зобов'язаних суб'єктів, які мають поважати його права і не порушувати їх;

4. речове право в разі його порушення підлягає абсолютному захисту. Це означає, що власник має право вимагати свою річ із володіння будь-якої особи, навіть особи, що отримала річ добросовісно і не є правопорушником.

Право власності – центральний інститут цивільного права. Конституція України (ст. 41) встановила принцип непорушності (недоторканності) приватної власності, сутність якого полягає в тому, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Цією ж статтею передбачені правові підстави для позбавлення права власності:

1) примусове відчуження об'єктів права приватної власності. Мотивом такого відчуження може бути лише суспільна необхідність. Примусове відчуження об'єкта приватної власності в мирний час здійснюється тільки за умови попереднього і повного відшкодування його вартості;

2) конфіскація майна. Може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Конституція встановлює також обмеження щодо реалізації права власності – використання власності має не завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні властивості землі.

Право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності полягає в тому, що власникові належать права володіння, користування і розпорядження своїм майном (ст. 316 ЦК).

Володіння – фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати річ своєю. Фактично має річ і той, хто буквально тримає її в руках, фізично відчуває її, і той, хто має до речі доступ;

Користування – вилучення з речі корисних властивостей. Це головне повноваження власника, свого роду мета права власності. Річ купується задля того, щоб задовольнити особисті, побутові, господарські потреби власника. Користування річчю повинно не порушувати прав інших людей і не бути забороненим законом;

Розпорядження – можливість вирішити юридичну і фактичну долю речі: переробити річ, знищити (вирішення фактичної долі речі), викинути, передати іншій особі (вирішення юридичної долі речі).

Суб'єктами права власності можуть бути (ст. 2, 316, ЦК) – український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

ЦК встановив такі форми права власності: право власності Українського народу, приватна, державна і комунальна.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Право власності українського народу реалізується уповноваженими органами держави та органами місцевого самоврядування у формі державної комунальної форм власності.