2. Історичний аспект трансформації кримінального законодавства України
Кримінальний закон України має свою довгу і надзвичайно цікаву історію.
Коріннями він сягає часів Київської Русі, коли князем Ярославом Мудрим було створено першу пам'ятку права слов'ян — "Руську правду".
В Україні, особливо в Правобережжі, широко застосовувались кримінально-правові норми, які містились у Статуті Князівства Литовського, в нормах магдебурзького права та в польському "Порядку..." . Із возз'єднанням України з Росією (1654 р.) на території України продовжували діяти вищевказані правові акти, однак стало поширюватись і російське законодавство. Одним з найдосконаліших нормативних актів свого часу були "Права по которым судится малороссийский народ", до якого було включено норми вищевказаних правових актів, а також деякі норми українського звичаєвого права.
З посиленням абсолютизму в Росії будь-яка "самостійність" в Україні, в тому числі і в сфері правового регулювання, стала недопустимою. У зв'язку з цим у XIX та на початку XX ст. в Україні в повному обсязі діяло кримінальне законодавство Російської імперії, яке історично повинно розглядатись як частина національного кримінального законодавства. Зі вступом в силу кримінального законодавства Російської імперії "Положения о наказаниях уголовных й исправительных” 1845 р. його дію було поширено на територію України, де із змінами, внесеними редакцією 1885 р. воно діяло до 1917 р.
Перша Українська Народна Республіка через малий термін існування не видала жодного кримінально-правового акта. Після жовтневого перевороту в Україну стала розповсюджуватись дія кримінального законодавства спочатку РРФСР, а згодом СРСР. Формальна відокремленість кримінального законодавства України по суті була фікцією, адже все законодавство в СРСР будувалось на базі керівних вказівок ЦК КПРС, оформлених відповідними рішеннями законодавчих органів.
У 1920 р. наказом НКЮ УРСР на Україні було впроваджено дію "Руководящих начал по уголовному праву" РРФСР від 12 грудня 1919 р. (далі — "Руководящие начала"). З метою встановлення єдності кримінального законодавства всіх союзних республік у 1922 р. на територію України було поширено дію КК РРФСР 1922 р. (з деякими незначними доповненнями), який вважається першим Кримінальним кодексом УРСР.
У 1927 р. було прийнято новий кримінальний кодекс України, який знову практично не відрізнявся від КК РРФСР 1926 р. Цей кодекс залишив по собі страшну пам'ять, оскільки на підставі його норм здійснювався геноцид українського народу, сталінські мільйонні репресії.
У 1958 р. Верховною Радою СРСР було прийнято Основи кримінального законодавства Союзу СРСР і союзних республік. На їх базі 28 грудня 1960 р. було прийнято КК України, який було введено в дію з 1 квітня 1961 р. Цей кримінальний кодекс проіснував 40 років. За цей час він фактично був змінений майже на 2/3.
Чинний КК було прийнято Верховною Радою України 5 квітня 2001 р і введено в дію з 1 вересня 2001 р.
3. Структура Кримінального кодексу України
Закони про кримінальну відповідальність, які входять до складу КК систематизовані і поділяються на Загальну та Особливу частини.
У Загальній частині зосереджені норми, що відображають принципи та загальні положення кримінального права, а також визначають його сонові інститути, наприклад поняття злочину та його видів, вини, її форм, співучасті у злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочинів, покарання та його мети, видів покарань і підстав їх застосування. Це вихідні, засадничі норми, які застосовуються до всіх злочинів. Загальна частина КК включає в себе 15 розділів, які носять відповідні назви та присвячені, як правило, конкретному інституту (або декільком інститутам) кримінального права (наприклад розділ ІІІ – ”Злочин, його види та стадії”, розділ V – ”Вина та її форми”, розділ VІ – ”Співучасть у злочині” тощо).
Особлива частина містить норми, що визначають, які конкретні суспільно-небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінально-правового впливу (покарання) можуть бути застосовані до осіб, що їх учинили. Особлива частина КК містить 20 розділів, що систематизовані по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини.. Наприклад злочини, що посягають на життя та здоров’я людини містяться у розділі ІІ Особливої частини, який носить назву ”Злочини прот життя та здоров’я особи. Злочини, що посягають на власність – у розділі VІ Особливої частини – ”Злочини проти власності”.
Загальна і Особлива частина КК між собою пов’язані й утворюють нерозривну системну нормативну єдність, оскільки не можна застосовувати жодну з норм Особливої частини КК, не звернувшись при цьому до норм Загальної частини КК.
Розділи КК поділяються на статті, кожна з яких має порядковий номер і назву. Стаття в свою чергу може поділятися на частини або пункти, які також мають власну нумерацію. При прийнятті нових статей вони отримують номер, який має стаття, найближче до нової за характером, а для того, щоб відрізнятися від неї, номер нової статті має позначку (наприклад ст. 188-1 КК).
У кінці кодексу розміщено "Прикінцеві та перехідні положення", які складаються з двох розділів і регулюють порядок введення в дію КК, діяльність суду та правоохоронних органів у зв'язку із введенням в дію нового кримінального закону, а також ”Перелік майна, що не підлягає конфіскації за рішенням суду”.
4. Кримінально-правова норма та її структура.
Кримінально-правова норма є основним елементом кримінального закону. Норми Загальної і Особливої частини розрізняються не тільки за змістом, а й за формою. Норми Загальної частини мають описовий характер із чітким викладенням суті конкретного припису. Наприклад ст. 11 КК дає визначення злочину, ст. .50 КК – визначення покарання, ст. 65 КК формулює загальні засади призначення покарання. Зовсім іншу структуру мають норми Особливої частини КК. Говорячи далі про норми кримінального права будемо мати на увазі саме норми Особливої частини КК.
Норма кримінального права (кримінально-правова норма) – це загальнообов'язкове правило поведінки, яке встановлено державою і є обов'язковим для виконання під страхом застосування кримінального покарання.
Як вже зазначалося вище, практично кожна стаття складається з частин. В окремих випадках частина поділяється на пункти. Для універсальності застосування кримінального закону в деяких статтях містяться примітки, що розкривають зміст термінів та понять, які використані в статті.
Структурно кримінально-правова норма як і будь-яка інша правова норма складається з гіпотези, диспозиції та санкції.
Гіпотеза – це частина кримінально-правової норми, яка вказує на умови застосування норми (за яких саме умов норма діє). Загальною гіпотезою для кожної правової норми Особливої частини КК України виступає норма ст. 2 КК, яка встановлює загальні підстави кримінальної відповідальності і визначає, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений КК України.
Особливістю тексту норм Особливої частини КК є те, що він містить тільки диспозицію та санкцію, а гіпотеза, тобто умова, за якої норма застосовується, розуміється як необхідна.
Диспозиція – це та частина норми Особливої частини КК, в якій визначається злочинне діяння (заборонене правило поведінки). Можна сказати, що в диспозиції норм Особливої частини КК сформульована заборонена модель поведінки особи. В залежності від техніки побудови та способу опису ознак конкретного злочину, в чинному законодавстві України розрізняють просту, описову, відсильна та бланкетну диспозицію.
Проста диспозиція називає лише заборонену поведінку, не розкриваючи її ознак (наприклад, ч. 1 ст. 269 КК – незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, ст.369 – давання хабара, тощо.).
Описова — називає заборонену поведінку та вказує (розкриває) її ознаки. Наприклад диспозиція ч.1 ст.185 КК дає опис ознак крадіжки: таємне викрадення чужого майна.
Відсильна диспозиція не розкриває змісту забороненої поведінки, а відсилає для з'ясування змісту до іншої кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, коли для з'ясування змісту диспозиції слід звернутись до диспозицій вказаних частин цієї ж статті. Наприклад. ч.3 ст. 136 КК "Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані", сформульована таким чином: "Діяння передбачені частинами першою або другою цієї статті.", або п.13 ч.2 ст. 115 КК – умисне вбивство вчинені особою, яка раніше вчинила умисне вбивство.
Бланкетна диспозиція – не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи лише частину з них (як і відсильна) відсилає для встановлення їх зміст до норм інших галузей права – цивільного, адміністративного, трудового тощо. Наприклад, ч.1 ст. 286 КК "Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами" – відсилає нас до іншого нормативного акту – Правил дорожнього руху. Банкетною є диспозиція і ст. 271 КК ”Порушення вимог законодавства про охорону праці”.
У чинному кримінальному законодавстві зустрічаються диспозиції, які містять в собі ознаки диспозицій кількох видів — в одній частині вони можуть характеризуватись як описові, в іншій — як відсильні чи бланкетні. Прикладом такої диспозиції може бути диспозиція ст. 328 КК України "Розголошення державної таємниці", яка, з одного боку, описує цю протиправну поведінку, а з іншого, — фактично відсилає до відповідних нормативних документів, які визначають перелік відомостей, що становлять державну таємницю. Такі диспозиції можуть визначатись як змішані.
Санкція – частина кримінально-правової норми, яка визначає вид та розмір покарання, які можуть бути застосовані до винного. Санкції кримінально-правової норми поділяють за ступенем визначеності виду та розміру покарання на абсолютно невизначені, абсолютно визначені, відносно визначені, альтернативні та відсильні.
В чинному кримінальному законодавстві України застосовуються санкції двох видів – відносно визначені та альтернативні.
Абсолютно невизначені санкції не існують в чинному законодавстві. Вони були найбільш поширеними в кримінальному законодавстві ХVIII та початку XIX століть. Наприклад: “наказать как государь повелит”. Цей вид санкцій застосовувався в перші роки Радянської влади та у період громадянської війни: “посадити до в’язниці” або “посадити до в’язниці до повної перемоги революції”.
Абсолютно визначені — санкції, які вказують лише один конкретний вид та розмір покарання. У чинному законодавстві такі санкції також відсутні хоча нещодавно ще існували в кримінальному законі 1960 р. (санкція ст. 190-1 КК України в редакції Указу Президій Верховної Ради УРСР від 10 вересня 1962р., яка передбачала лише один вид покарання за вбивство працівника міліції або народного дружинника при обтяжуючих обставинах — смертну кару). Проте це питання не є безспірним, оскільки в певній мірі до цієї групи санкцій може бути віднесено таке покарання як ”довічне позбавлення волі”.
Відносно визначені санкції встановлюють покарання відповідного виду, вказуючи на його межі (з нижньою межею – не існують в чинному законодавстві; з вищою та нижньою межею — наприклад, санкція ч.1 ст. 115 КК "Умисне вбивство", яка передбачає позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяті років; з вищою межею — наприклад, санкція ч.1 ст. 390 КК "Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі", яка передбачає позбавлення волі на строк до трьох років).
Поряд з основним покаранням, відносно визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, що можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно визначеним (позбавлення військового або спеціального звання, рангу, чину) або відносно визначеним (позбавлення права обіймати певні посади на строк від 1 до 3 років).
Альтернативні санкції передбачають можливість застосування декількох видів покарання (наприклад, санкція ст. 135 ч.І КК "Залишення в небезпеці", яка передбачає можливість застосування покарання у виді обмеження волі на строк до двох років або позбавлення волі на той самий строк). Альтернативні санкції в свою чергу можуть мати наступні різновиди:
– у санкції вказані відносно визначений і абсолютно визначений види покарання (наприклад санкція ст. 112 КК – ”карається позбавленням волі на строк від 10 до 15 років або довічним позбавленням волі”);
– у санкції вказані два або більше відносно визначених видів покарання.
Як і відносно визначені, альтернативні санкції можуть містити вказівку на можливість застосування до одного із основних покарань – додаткового покарання.
Відсильні санкції (в чинному законодавстві відсутні) — для визначення їх посилались на санкції інших норм кримінального закону.