Тема 5. Поняття та ознаки злочину
1. Поняття та ознаки злочину
2. Малозначність діяння
3. Відмінність злочину від інших правопорушень
4. Класифікація злочинів
Рекомендована література до теми:
1. Конституція (Основний Закон) України : Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141. – (Бібліотека офіційних видань).
2. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25-26. – Ст. 131.– (Бібліотека офіційних видань).
3. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар /Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гаврик та ін.; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – вид. третє, переробл. та доповн. – Х.: ТОВ ”ОДісей”, 2006.– 1184с.
4. Вартилецька І.А., Плугатир В.С. Кримінальне право України. Альбом схем: навч. посібник/За заг. ред. В.Я. Горбачовського. – К.:Атіка, 2003. – С.32-35.
5. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник /Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін.; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 4-е вид.,переобл. і допов. – Х.:Право, 2010. – С.72-84..
6. Кримінальне право. Загальна частина: Підручник /за ред.А.С. Беніцького, В.С. Гуславського, О.О. Дудорова, Б.Г. Розовського. – К.: Істина,2011. – С221-259.
7. Науково-праткичний коментар Кримінального кодесу України. – 4-е вид., переробл. і доповн. /За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.:Юридична думка, 2007. –1184с.
8. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Навч. посібник. – Київ: ”Центр навчальної літератури”, 2004. – С.42-46.
1. Поняття та ознаки злочину
Злочин виникає з появою держави, з початком правової регламентації суспільного життя. Злочин, як і інше правопорушення, є вчинком людини, але на відміну від інших вчинків за своєю соціальною сутністю є посяганням на відносини, що склалися у суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Внаслідок постійного розвитку потреб і інтересів суспільства, на певних етапах розвитку суспільства змінюється й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної Отже поняття злочину є категорією достатньо динамічною — навіть в одному і тому самому суспільстві, протягом невеликого проміжку часу підходи до розуміння злочинного і незлочинного можуть суттєво змінюватись. Виходячи з цього можемо зробити висновок:
1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;
2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цією поведінки суспільному розвитку.
Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі всіх кримінально-правових інститутів.
В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному.
Першим дав визначення злочину один з 5 відомих римських юристів – Ульпіан - злочин, це дія повязана з насильством або обманом. Відомий вчений Чезаре Беккаріа зазначав, що злочин - це діяння, що завдає шкоди суспільству. Іншими словами – це зло, яке завдає шкоди суспільним відносинам.
Класичним вважається визначення злочину, яке було закріплено у Кримінальному кодексі Франції в 1791 році, а потім у Кримінальному кодексі Наполеона у 1810 році, згідно якого – злочин, це таке діяння, що тягне за собою ганебне або тяжке покарання, проступок (делікт) - це діяння, що тягне виправні покарання, а порушення - це діяння, що тягне за собою поліційне покарання. Фактично КК Франції тільки поділяє злочинні діяння на злочини, проступки та порушення і дає визначення злочину, як діяння, передбаченого кодексом. Такі визначення носять назву формальних або нормативних, тому, що вони не розкривають соціальної природи злочину.
Визначення поняття злочину в кримінальному законодавстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття кримінального закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо. В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі відсутнє, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму. В деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочину — його передбачення кримінальним законом (злочин – це те, що передбачене кримінальним законом або тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-правового реагування), вказуються в його законодавчому визначенні й ознаки, які характеризують його соціальну сутність – властивість заподіювати шкоду об'єктам, взятим під охорону держави.
Наприклад у Кримінальному кодексі Японії 1907 р. визначення поняття злочину відсутнє, воно дається в теорії кримінального права. Немає визначення поняття злочину і в законодавстві Англії, де діє система прецедентного права. Таке визначення даються практикою та доктриною. Так, у коментованому зводі англійського законодавства Хелсбері визначається: “Здебільшого під злочином розуміється зло, що впливає на безпеку чи процвітання суспільства взагалі, тому суспільство зацікавлене його бороти. Часто це моральне зло, тобто поведінка, шкідлива для загального морального духу суспільства”.
Отже в залежності від того, якій саме характеристиці злочину – соціальній чи правовій надавалося переважне значення, в історії кримінального права можна виділити три основні визначення цього поняття – формальне, матеріальне, формальне-матеріальне.
Формальне визначення – відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінально каране (злочинним є те, що каране, або те, що передбачено кримінальним законом).
Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин – суспільно-небезпечне діяння).
Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин – суспільно-небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).
Розглянемо трансформацію поняття ”злочин” у кримінальному праві нашої країни.
Статтею 6 ”Руководящих начал по уголовному праву” (1919 р.) передбачалося, що злочин – це діяння яке є соціально небезпечним для панівної системи відносин. У КК 1922 року це положення було закріплено з певною ідеологізацією: злочин – це суспільно небезпечне діяння, яке посягає на суспільний лад та правопорядок, який встановлений на перехідний до комуністичного ладу період часу.
У КК 1926-1935 року це визначення злочину в принципі було залишено. Корисним у цьому визначенні є спроба розкрити соціальну природу злочину – соціально небезпечного діяння, яке є небезпечним для суспільних відносин, для існуючого суспільного порядку. Вказівка на соціальну сутність злочину створює нове поняття злочину – матеріальне. Недоліком такого визначення є те, що в ньому не була зазначена нормативна ознака – передбачення діяння в законі, а також підвищена його заідеологізованість. З часом стало очевидним, що вказівка у визначенні злочину на період, на протязі якого він буде існувати є примарною і в Основах (1958р) від неї відмовились, в цей же час залишивши вказівку на соціальну ознаку злочину – суспільну небезпеку діяння.
У КК України 1960 р. поняття злочину було закріплено в у ч.1 ст. 7: "Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок". Це визначення злочину вже було формально-матеріальним, оскільки містило вказівку як на формальну ознаку (передбачення діяння у кримінальному законі), так і на матеріальну – суспільну небезпечність діяння.
Більш досконалим є визначення злочину за чинним законодавством України, яке закріплено у ч.1 ст. 11 КК – злочином є передбачене КК суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Перше, що підкреслюється в цьому визначенні – це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) або бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий, вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, переконання, погляди, що не виразилися в актах дії або бездіяльності, хоч би як вони не суперечили інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим, навіть конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння – свідомого і вольового елементів (рефлекторні, інстинктивні вчинки), не є злочином. Це пояснює, чому саме у ч.1 ст. 11 КК зазначено, що злочином є лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким відповідно до ч.1 ст. 18 КК виступає фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, яка діє зі свідомістю і волею, достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.
Визначення злочину, закріплене у ч.1 ст. 11 КК з одного боку, об'єднує два підходи до визначення злочину (є формально-матеріальним), а з іншого, — вказує на ознаки, притаманні цьому явищу. Аналіз цієї норми свідчить, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбачення діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки – суспільна небезпечність і винність є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину, третя – – формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.
Разом з тим, аналіз ч.2 ст. 1 КК, яка визначає завдання кодексу, дозволяє стверджувати, що передбачення діяння в КК одночасно означає і обов’язкову караність його за цим кодексом. Адже ч.2 ст. 1 КК встановлює, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань КК визначає, ”які суспільно-небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили”. У цій нормі чітко простежується нерозривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караності у характеристиці злочину – якщо діяння передбачене у КК як злочин, у КК обов’язково передбачене й покарання за його вчинення.
З урахуванням наведених ознак, можна навести наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно-небезпечне, винне, протиправне та кримінально каране діяння, вчинене суб’єктом злочину.
Суспільна небезпечність, як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди.
У ч.1 ст.11 КК суспільна небезпечність як обов’язкова ознака злочину тільки називається, а її зміст закон не розкриває. Отже поняття ”суспільна небезпечність” є оціночним і не закріплено на нормативному рівні.
Суспільна небезпечність визначається наступними факторами:
– характеристикою (з точки зору важливості) об'єкта злочину;
– характером та розміром заподіяної шкоди, тобто наслідками злочину;
– характеристикою об'єктивної сторони діяння — способом вчинення злочину, знаряддя та засоби, з допомогою яких його вчинено, час, місце, обстановка, стан його скоєння;
– формою та ступенем вини особи, яка вчинила злочин;
– мотивом злочинної діяльності та метою, досягнення якої переслідувалось винним.
В теорії кримінального права для характеристики суспільної небезпечності діяння використовуються такі поняття як характер та ступінь суспільної небезпечності діяння.
Характер – це якісна ознака суспільної небезпечності, яка залежить від важливості об’єкта кримінально-правової охорони. Якщо порівняти такі злочини як вбивство та крадіжка, то характер суспільної небезпечності першого буде набагато небезпечнішим (вищим) ніж другого, оскільки перший злочин посягає та таку найвищу цінність як життя та здоров’я людини, а другий – лише на відносини власності.
Ступінь є кількісною ознакою суспільної небезпечності, на яку впливають: тяжкість (розмір) завданої шкоди, спосіб та знаряддя вчинення злочину, форма вини, мотив, мета та інші ознаки складу злочину.
Значення суспільної небезпечності полягає в наступному:
1) суспільна небезпечність є основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації;
2) дозволяє класифікувати злочини за ступенем тяжкості;
3) визначає межу між злочином і іншими правопорушеннями;
4) є однією із засад індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (п.3 ч.1 ст.65 КК).
Винність діяння є другою ознакою злочину. У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права – принцип суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції. Цей принцип закріплений у ч.2 ст. 2 КК – особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже закон виключає об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина є внутрішньою суб'єктивною характеристикою злочину, її поняття законодавче закріплено у ст. 23 КК – виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Злочином може бути лише діяння, яке вчинене умисно або з необережності. Невинне діяння не може тягнути кримінальну відповідальність.
Вина значною мірою визначає характер діяння та ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.
Протиправність — це юридична (формальна) характеристика діяння. Зміст цієї ознаки полягає в тому, що злочином визнається тільки суспільне небезпечне діяння, яке передбачене як таке чинним Кримінальним кодексом.
Відповідно до п.22 ст. 92 Конституції злочинність діяння визначається виключно Законами України. Виділення законодавцем кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину являє собою конкретний вираз принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, котра вчинила суспільно-небезпечне діяння, яке передбачене законом як злочин. Кримінальний закон містить вичерпний перелік злочинів і тому, якщо діяння навіть становить небезпечність для суспільства, але не передбачене законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.
З наведеного випливає одне з найважливіших положень про неможливість застосування кримінального закону за аналогією. до такого діяння, що прямо у ньому не передбачено. На нормативному рівні неможливість визнання злочином діянь, які не передбачені Кримінальним Кодексом зафіксована законодавцем у ч.3 ст. 3 КК, яка містить пряму заборону застосування аналогії кримінального закону, що раніше не було чітко і прямо зафіксовано в попередній редакції КК України. Слід зазначити, що КК України 1922 і 1927 років допускали аналогію закону, яка означала, що в разі відсутності в КК вказівок на окремі види злочинів, покарання застосовувались за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини. Застосування аналогії відкривало можливість суб’єктивному розсуду правозастосовчих органів в оцінці діяння як злочину і, зрештою часто призводила до порушення закону. Це прямо суперечило принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Необхідність зміцнення законності вимагала виключення аналогії з кримінального кодексу. Це було зроблено вже у ст. 7 КК України 1960р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію цей КК не містив. Заборона застосування аналогії в кримінальному праві базується на положенні ч.2 ст. 58 Конституції, яка закріплює найважливіший принцип законності: ”Ніхто не може відповідати за діяння, які під час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення”.
Караність діяння – ознака, яка тісно пов’язана з ознакою протиправності. Під караністю розуміють загрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає з суспільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кримінально каране, що воно суспільно-небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.
У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад звільнення закінчення строків давності, амністія та ін.). Не можна ототожнювати караність як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення у законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, що дає змогу застосовувати в належних випадках ( а не завжди) покарання.