Tema_3
.docКомплімент на відміну від лестощів не переслідує вигоду і є наслідком відвертого захоплення чи звичної ґречності. Своєчасно сказаний комплімент, хоча і не надовго, але підвищує настрій людини.
Заслужена похвала підтримує і адекватно підвищує рівень домагань людини і тим самим спонукає її братися за більш складні і важкі задачі – ось у чому користь похвали. Вона звучить рідше, більш переконливо, а якщо до того ж її говорить людина, чия думка є дорогою, то це приносить задоволення.
На формування самоповаги й самооцінки впливають численні фактори, які діють з раннього дитинства, - відношення батьків, положення серед однолітків, відношення педагогів. Співставляючи думки про себе оточуючих людей, людина формує самооцінку, цікаво, що при цьому людина спочатку вчиться оцінювати інших, і лише з часом – себе. Лише у 14-15 років підліток оволодіває вмінням самоаналізу, самоспостереження і рефлексії, аналізує досягнуті власні результати і тим самим оцінює себе. Самооцінка, що складається у людини може бути адекватною (людина правильно оцінює себе), чи неадекватно завищеною чи неадекватно заниженою. А це у свою чергу, буде впливати на рівень домагань особистості, який характеризує ступінь труднощів тих цілей, до яких прагне людина і досягнення яких є для людини привабливим і можливим. Рівень домагань – той рівень труднощів завдань, які людина намагається досягти, знаючи рівень свого попереднього виконання. На рівень домагань має вплив динаміка невдач і вдач на життєвому шляху, динаміка спіхів і невдач у конкретній діяльності. Рівень домагань може бути адекватним (людина обирає цілі, які реально може досягти, які відповідають її здібностям, вмінням, можливостям) чи неадекватно завищеним, заниженим. Чим більш адекватною є самооцінка, тим більш адекватним є рівень домагань.
Занижений рівень домагань, коли людина обирає занадто прості, легкі цілі (хоча могла б досягти і більшого), можливий при низькій самооцінці (людина не вірить у себе, низько оцінює свої здібності, можливості, відчуває себе «неповноцінним»), але також можливий і при високій самооцінці (коли людина знає, вона розумна, здібна, але цілі обирає прості, щоб не «перетрудитися», проявляє своєрідну «соціальну хитрість»). Завищений рівень домагань, коли людина ставить перед собою занадто складні, нереальні цілі, об’єктивно може призвести до частих невдач, до розчарувань, фрустрація. В юнацтві часто висуваються завищені, нереалістичні домагання, переоцінюються можливості, у результаті – необґрунтована самовпевненість часто дратує оточуючих, викликає конфлікти, невдачі, розчарування. Тільки шляхом спроб і помилок людина осягає міру своїх реальних можливостей. Але, як буває неприємною юнацька самовпевненість, психологічно більш небезпечною є занижена самоповага, занижений рівень соціальних домагань, який спонукає ухилятися від будь-якої діяльності, відмовитися від досягнення поставлених цілей, бути слухняним знаряддям у руках інших людей. Для таки людей необхідно постаратися створити ситуації, у яких вони отримають реальні докази своєї соціальної і людської цінності, «повірили у себе», щоб блокувати цей небезпечний процес для людини.
Самоповага – узагальнене відношення особистості до самої себе – прямо пропорційне кількості досягнутих успіхів і зворотно пропорційне рівню домагань (самоповага=успіх/домагання), тобто чим вище домагання, тим більшими мають бути досягнення людини, для того, щоб вона могла себе поважати.
Низька самоповага означає гостру невдоволеність собою, негативну оцінку своєї особистості, схильність до неврозу, депресії, коли визнання і гіпертрофія власних недоліків служать для невротика не стартовою площадкою для їх подолання, а засобом самовиправдання, відмовою від діяльності.
Проте невдоволеність собою і висока самокритичність далеко не завжди свідчать про знижену самоповагу; так у інтелектуально розвинених і творчих людей гостро усвідомлюється розходження між тими властивостями, які є, і тими, які вона хотіла б мати. Звідси і невдоволеність собою, яка спонукає людину ставити собі більш складні завдання, прагнути до самовдосконалення, до само актуалізації. Якщо людина висуває нереалістичні домагання, вона часто стикається із нездоланними перепонами на шляху до досягнення мети, терпить невдачу, відчуває фрустрацію.
Фрустрація – специфічний емоційний стан людини, який виникає у випадку появи нездоланної перепони на шляху до досягнення бажаної мети. Фрустрація проявляється як агресія, яка може бути направлена на інших (агресивна фрустрація) чи на себе, звинувачення у невдачі самого себе (регресивна фрустрація). Стан фрустрації, що часто повторюється може закріпити в особистості деякі риси: агресивність, заздрісність, озлобленість – у одних; в’ялість, невіра у себе, «комплекс неповноцінності», байдужість, безініціативність – у інших. Якщо людина тривалий час не виходить із фрустраційного стану, то формується невроз – хвороба, що виникає внаслідок конфлікту людини з оточуючим середовищем на ґрунті зіткнення бажань і дійсності, яка їх не вдовольняє.
3.3. Здібності
Не тільки темперамент та характер вносять свій внесок у структур особистості. Людина вступає у світ як індивід, наділений сукупністю природних властивостей, а його здібності формуються в діяльності, розвиваються на основі генетично визначених задатків. Проте здібності являються функцією не тільки задатків самих по собі, але і розвитку, у який задатки входять як передумови чи умови.
Виникає питання: в якій мірі здібності зумовлюються спадковістю, а в якій – впливом оточуючого середовища і навчанням? Встановлено, що генотип визначає тільки межі, які можуть бути досягнуті можливостями індивідуума, а середовище і виховання – в якій мірі ці можливості будуть практично реалізовані. Різні дослідники оцінюють співвідношення і внесок цих факторів (спадковість і виховання) по різному. Наприклад, Айзенк головне значення надає спадковості, визначаючи як вроджену пізнавальну властивість, але це – крайня позиція. Якщо з нею погодитися, то тоді всі основні особливості і способи розвитку психіки визначені біологічними факторами. Прихильники цієї позиції вважають, що, на відміну від знань, умінь і навичок, здібності повністю зумовлені вродженими задатками, а виховання і навчання їх начебто проявляють. Оскільки вони переконані, що розвиток здібностей не залежить від навчання, остільки їх зусилля направлені зазвичай лише на виявлення і констатацію здібностей, але не на організацію процесу їх розвитку і формування.
В якості доказів вроджених здібностей зазвичай вказують на факти їх раннього вияву в обдарованих дітей, коли вплив навчання і виховання, здавалося б, ще не могло бути визначальним. Більшість психологів погоджується з тим, що обдаровані діти – це діти, які роблять все набагато раніше і швидше і часто дещо інакше, ніж більшість дітей. Їх пізнавальні можливості і стиль діяльності відрізняються від тих же властивостей однолітків.
Протилежна позиція полягає у тому, що особливості психіки цілком і повністю визначаються якістю виховання і навчання. Як наприклад у цьому випадку часто посилаються на ситуації, коли діти самих відсталих і примітивних племен, які отримали відповідне виховання і навчання, ні у чому не відрізнялися від освічених європейців. Їх здібності відповідали середнім величинам. Чи навпаки, акцент робиться на унікальні обставини ранньої соціальної ізоляції, яка призводить до дефіциту спілкування, особливості на так званих «мауглі». Такі спостереження дійсно переконливо свідчать про невиправні втрати, неможливість власно людського розвитку поза соціальної організації діяльності, незалежно від вроджених даних. З позиції цих уявлень, якщо б дитині були б створені оптимальні умови розвитку, у кожного б сформувалися будь-які здібності.
Для того, щоб вирішити цю дилему чи зняти її, тобто з’ясувати співвідношення впливу спадковості і середовища, було проведено багато досліджень. Одне з них полягало у вивченні родоводів видатних представників науки та мистецтва.
Роль факторів спадковості підтверджується також даними, що отримані при дослідженні прийомних дітей, які були усиновлені при народженні. Коли вони стали дорослими, виявилося, що їхні розумові здібності (за результатами численних психологічних тестів) суттєво більш відповідають розумовим здібностям біологічних, а не прийомних батьків. Проте відносно тестових показників дітей і батьків було встановлено не для всіх пар одно яйцевих близнюків, і воно різко зменшувалося із віком.
У даний час, приймаючи до уваги всю сукупність накопичених даних, більшість дослідників вважають, що спадкові здібності реалізуються як можливості, в залежності від середовища. Спадковість визначає можливості, а середовище – наскільки до них вдається наблизитися. Спадковість створює лише межі для розвитку здібностей, і то досить широкі і, як правило, не вичерпні, а їх реалізація визначається навчанням і вихованням.
Якщо природні анатомо-фізіологічні задатки складають тільки основу здібностей, то у якій мірі навчання сприяє їх розвитку? Бо самі по собі задатки ще не визначають успішної діяльності людини у майбутньому, їх необхідно розвивати, а це може відбутися тільки у процесі виховання, навчання і практики.
Задатки розвиваються, якщо людина буде займатися відповідною діяльністю, а для таких занять потрібні відповідні соціальні умови. Уявлення про здібності, які висуваються вітчизняними дослідниками, зводяться в основному до того, що ці психічні властивості підвищують здатність людини до навчання і до певних видів діяльності. Вони відрізняються від знань і містять у собі певний додаток до них, який полягає у способах їх відбору, обробки і узагальнення.
Про здібності людини часто судять по її продуктивності. Але продуктивність залежить не тільки від вроджених задатків, але й від низки інших факторів, перш за все від розвитку відповідної системи операцій, умінь і способів дій у певній конкретній галузі. Рівень розвитку операцій, умінь і навичок залежить від виховання і навчання. Тому часто можна зустріти людей, які є обдарованими, але досягають менших результатів і їх продуктивність досить мала, а менш обдаровані, але ті, що добре навчені, у яких розвинені емоційно-вольові риси характеру, виявляються більш продуктивними.
Учені сформували основні критерії високого рівня інтелектуального розвитку, який проявляється у вирішенні задач. Виявилося, що крім новизни підходу і вичерпаності всіх умов задачі важливим критерієм інтелекту є рухливість розумових процесів, швидкість розв’язання проблем. У якості однієї із властивостей інтелекту розглядають і вимірюють здатність опиратися нав’язаному стилю діяльності чи підказаному способу рішення задачі.
Успіх чи невдача при вирішення проблем пов’язані також з певними якостями характеру. Особливо важливими є дві психологічні характеристики. Той, хто працює час від часу чи тільки «від» і «до», - не добивається успіху.
Потенційні можливості людської психіки невичерпні. Так само як невичерпними є і здібності людей. Проте далеко не всі люди здатні розпорядитися тим, що дано їм від природи. У сучасній психології під здібностями розуміють особливі властивості психологічної функціональної системи, які виражаються у певному рівні її продуктивності. Кількісні параметри продуктивності системи: точність, надійність, швидкість функціонування.
Відомий психолог Б.М. Тєплов виділив особливості здібностей: по-перше, це індивідуально-психологічні особливості, які відрізняють одну людину від іншої; по-друге, поняття „здібність” не зводиться до знань, вмінь і навичок, які напрацьовані у даної людини, а є сприятливою передумовою для їх формування.
Важливим є питання вимірювання здібностей через діагностику продуктивності психологічної системи шляхом рішення завдань певного рівня складності, вирішення ситуацій.
В якості здібностей можуть виступати і властивості індивіда, і ставлення особистості. У даному випадку до властивостей індивіда відноситься розвиненість системи пізнавальної емоційної і вольової діяльності. Ставлення особистості включають захопленість, усвідомлення довгу, інтерес, тобто спрямованість особистості. Наприклад, у людини є здібності до пізнавальної діяльності, що роблять її схильною до інженерної діяльності, але немає ніякого інтересу до неї. І якщо не підняти мотивацію і не розвинути інтерес, всі пізнавальні здібності залишаться нереалізованими.
Рівень здібностей визначається мірою можливості вирішити протиріччя між властивостями індивіда і ставленням особистості. Здібності характеризуються також своєрідністю індивідуальних прийомів чи індивідуальним стилем діяльності. Важливим моментом у визначенні здібностей є співвідношення загальних і спеціальних здібностей. Загальні здібності пов’язані із розвитком інтелекту і певних особливостей особистості. Ними є:
Готовність до праці, потреба працювати, працелюбство і висока працездатність;
Риси характеру – уважність, зібраність, цілеспрямованість, спостережливість;
Розвиток творчого мислення, гнучкість розуму, вміння орієнтуватися у складних ситуаціях, адаптативністю, висока продуктивність розумової діяльності.
Загальні здібності визначають схильність людини до широкого спектру діяльності і можливість переключатися з одного його виду на інший. Крім того, загальні здібності виступають як соціально-психологічна основа розвитку спеціальних здібностей до певного виду діяльності. Саме вони визначають ефективність діяльності в ситуаціях, які потребують від особистості виявлення різноманітних, інколи протилежних якостей. Так у конфліктних чи екстремальних ситуаціях, коли людині необхідно одночасно бути і обачливою і готовою до ризику. У одних ця здібність розвинута більше, у інших менше.
Спеціальні здібності визначено тими об’єктивними вимогами, які ставить перед людиною певна галузь виробництва, культури, мистецтва тощо. Кожна спеціальна здібність э синтезом певних властивостей особистості, що формують її готовність до активної та продуктивної діяльності. Здібності не тільки виявляються, а й формуються в діяльності.
З розвитком спеціальних здібностей розвиваються і загальні їх сторони. Високі спеціальні здібності мають у своїй основі достатній рівень розвитку загальних здібностей.
Специфічними є шляхи розвитку спеціальних здібностей. Вирізняють такі рівні здібностей: репродуктивний (забезпечує високе вміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю) і творчий (забезпечує створення нового, оригінального). Слід, одна зважати на те, що кожна репродуктивна діяльність має елементи творчої, а творча діяльність включає і репродуктивну, без якої вона неможлива.
Проте розвиток здібностей людини залежить від типу його спрямованості. Намагання людини тільки до задоволення матеріальних потреб (споживацтво), пристосування до оточуючих (конформізм), небажання ризикувати, часто перетворюють обдаровану людину на середню, заважають розкритися його індивідуальності. І навпаки, відмова від соціального стандартів та стереотипів , конструювання нового, незвичайного розвивають людину і перетворюють її на творчу особистість.
Здібності розвиваються в обдарованість, а потім талант.
Поняття обдарованості не має загальновизнаного визначення. Обдарованість – це система здібностей людини, яка дозволяє їй досягнути значних успіхів в одній або кількох видах діяльності.
Обдарованість людина отримує як щось спадкове. Вона є функцією всієї системи умов життєдіяльності в її єдності, функцією особистості й нерозривно пов’язана з усім її життям, виявляючись на різних етапах її розвитку. Це явище виражає внутрішні можливості розвитку не організму як такого, а особистості. Обдарованість виражає внутрішні дані й можливості людини, тобто внутрішні психологічні умови діяльності в їх співвідношенні з вимогами, які висуває ця діяльність. Талант – це такий рівень розвитку здібностей, який дає людині можливості творчо працювати й досягнути надзвичайно важливих, значущих успіхів у діяльності.
Талант – високий рівень розвитку здібностей, насамперед спеціальних. Це сукупність здібностей, що дають змогу отримати продукт діяльності, який вирізняється новизною, високим рівнем досконалості та суспільною значущістю.
Талант може виявитися в усіх сферах людської праці: в організаторській і педагогічній діяльності, в науці, техніці, у найрізноманітніших видах виробництва.
Геніальність – найвищий рівень творчих виявів особистості, який втілюється у творчості, що має історичне значення для життя суспільства. Геній, образно кажучи, створює нову епоху в своїй царині знань. Для генія характерні творча продуктивність, оволодіння культурною спадщиною минулого і водночас долання старих норм і традицій. Геніальні особистості своєю творчою діяльністю сприяє прогресивному розвитку суспільства.