Тема 1. Київська Русь

1. Виникнення перших державних утворень у Середньому Подніпров'ї. Союзи племен

У середині І тисячоріччя почалося посилення слов'янських племен і одночасне виділення з єдиної слов'янської спільноти східнослов'янських племен.

Вищим ступнем розвитку родо­вого ладу були союзи племен, що у ІУ-УІІІ ст. стали зарод­ками розвитку держави.

Першим етапом зародження державності у східних слов'ян вважають виникнення в VI - першій половині IX ст. протодержавних утворень - полянського племінного союзу з центром у Києві, дулібо-волинського союзу та ін.

Союзи племен посту­пово переростали в утворення більш високого рівня - пле­мінні князівства.

Про розвиток східних слов'ян напередодні утворення держа­ви в IX столітті говориться в початковому руському літопису «Повість минулих років», основним укладачем якої був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, що жив наприкінці XI — на початку XII ст.

Згідно літопису,

• на правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни, племінним центром яких був Київ;

• на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'яттю, жили древляни з центром у Іскоростені;

• північніше полян і древлян на лівобережжі Прип'яті жили дреговичі;

• на заході від полян, по верхній течії Південного Буга - бужани і волиняни;

• південніше полян у Південному Подніпров'ї - уличі,

• а ще далі на південний захід, у басейні Дністра - тіверці; у За­карпатті -' білі хорвати;

• на лівому березі Дніпра, у ба­сейні рік Сула, Сейм, Десна, доходячи на сході до Сіверського Дінця, жили сіверяни;

• на північ від сіверян, між верх­ньою течією Дніпра і Сожа - радимичі;

• на північ від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра і Двіни - кривичі, з центром Смоленську; у басейні Західної Двіни по річці Полоті - полочани;

• у районі озера Ільмень - словени;

• нарешті, на самому сході регіону розміщення східних слов'ян жили вятичі, що займали басейн верхньої і середньої течії Оки і Москва-ріки.

Територія кожного з цих східнослов'янських племінних союзів була значною і дорівнювала декільком сучасним облас­тям.

Союзи об'єднували до десятка племен, назви яких до нас не дійшли. Збереглася тільки загальна назва союзу, котра, як вважають дослідники, могла одночасно бути назвою одного з племен, що входили у союз.

Кожне окреме плем'я, у свою чергу, складалося з великої кількості родів.

У союзах племен, які утворювалися, насамперед, для ведення бойових дій, великого значення набував військовий ватажок - князь.

Його оточувала родова знать із глав родів – «нарочиті люди», «лучші мужі». Найважливіші питання в житті союзів племен вирішувалися на народних зборах — вічових сходах.

Під час війни збиралося загальплемінне ополчення - «полк», або «тисяча», розділена на «сотні». На чолі їх стояли тисяцькі і сотські.

Військову силу ополчення складали всі боєздатні чоловіки. Крім цього, частина воїнів складала постійну військову організацію - дружину.

Дружина була спаяною не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інте­ресів і вірністю своєму ватажкові.

Вона розподілялася на старшу, з якої формувалися посли і князівські управителі, та молодшу. Старших дружинників називали боярами, вони мали свою землю і жили у власних дворах.

Молодших дружин­ників називали гриднями, вони жили при князі й обслугову­вали його двір і господарство.

Ватажок дружини (князь) і його наближені дружинники (бояри) забирали собі більшу і кращу частину військової здобичі.

При цьому, однак, ще довгий час зберігалися первісні демократичні установи — народні збори (віче) і рада старійшин.

Однак військовий ватажок, підтримуваний дружиною, усе частіше нав'язував свою волю народним зборам, здобуваючи усе більший вплив і владу за рахунок інших старійшин.

Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління — княжіння. У княжіннях панування князя вже підтримува­лося за допомогою військової сили його дружини, котра зби­рала данину (полюддя) з рядових членів племінного союзу.

До IX ст. процес розкладу родоплемінного ладу завер­шився.

В устрою цих політичних об'єднань були присутні риси ранньофеодаль­ної державності.

У VI ст. Р. X в результаті слов'яно-аварських війн антський військовий союз, що був домінуючим до цього часу на території України, розпався.

На історичну арену самостійним суб'єктом висунулися (вийшли) нові східнослов'янські племена та їх -об'єднання.

Найдавніший літопис "Повість врем'яних літ", розповідаючи про розселення слов'ян, називає такі східно­слов'янські етнічні групи (племена): поляни, сіверяни, деревляни, уличі, тиверці, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі, радимичі, в'ятичі, полочани, кривичі, словени.

Ці племена створили об'єд­нання, з яких у процесі тривалого розвитку сформувалися три близькі, але окремі один від одного народи:

• південно-західні русини, а згодом українці,

• північно-західні - білоруси,

• північно-східні -московити, а згодом росіяни.

Східнослов'янські етнічні групи відносно спільно об'єднала державна Русь.

Проте державотворення, як і християнізація, не були одночасними та однаковими для всіх східнослов'янських племен.

Крім спільних рис у віруваннях, була, очевидно, велика подібність у мові (говори та діалекти).

2. Становлення держави східних слов 'ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним результатом внутрішньої еволюції їхнього суспільства, що видно зі схеми (рис.3.1).

Значні

Зручне

географічне

розташування

Утворення

ранньокомплексного суспільства, загострення

соціальних протиріч

Створення союзів

племен і

утворення їх

спільного кордону

Урбанізація,

виникнення та

розбудова

міст

Перетворення

Подніпров'я в

економічний центр

Руської землі

Рис. 3.1. Передумови виникнення держави у східних слов'ян.

Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською Землею з центром у Києві.

Воно і стало тим терито­ріальним і політичним ядром, навколо якого зросла давньоруська держава.

За літописним повідомленням Нестора, Київ було засновано у V ст. Розпочалося правління династії Києвичів.

Найвищого рівня свого розвитку Куявія досягла в середині IX ст. за правління князів Аскольда та Діра.

Про це свідчать їх успішні походи у 860 і 866 роках на Візантію та здійснене у 860 році перше хрещення свого народу, ймовірно за латинським обрядом, чим пояснюється відсутність згадки про це у "Повісті врем'яних літ".

Саме в цей час Київ налагодив взаємовигідні торгові відносини з Візантією і завдяки цьому вигравав конкурентну боротьбу в новгородських купці.

Його перевага була тим сильнішою, що київські купці спирались на підтримку великокняжої влади, а новгородські такої підтримки не мали через суперечки різних сил в Новгороді.

Коли ж на запрошення знаті новгородським князем став варязький князь Рюрик, купці почали вимагати від нього здійснити військовий похід на Київ, щоб ослабити своїх торгових конкурентів на шляху "з вар у греки".

Як привід було використано прохання невдоволеної правлінням Аскольда і Діра частини київської знаті.

У 882 р. новгородський князь Олег зі своєю дружиною під виглядом купців приходить у Київ, убиває Аскольда та Діра.

Відбувається зміна династій. До правління приходить династія Рюриковичів.

Щодо походження Руської держави існує кілька теорій.

В офіційній дореволюційній російській і в західній історіографія значного поширення набула норманська теорія.

Згідно з нею держава Русь постала завдяки зусиллям варязької (норманської) династії Рюриковичів, що утвердилась у Києві з 882 р.

При цьому попереднє державотворення ігнорується, як і те, що самі варяги не мали в той час розвинутої державності.

Сучасний історик академік О. Пріцак і його наукова школа обгрунтовують хазарську теорію походження держави Руська земля.

Вони вважають, що її утворення відбулося завдяки полі­тичним і торгово-економічним впливам Хазарського Каганату, що існував у другій половині І тис. в пониззі Волги.

Серед церковних істориків побутує візантійська теорія.

Вони стверджують, що розвинутою державою Русь стала завдяки візантійським впливам.

В роки СРСР єдино правильною могла і лише одна теорія, інші були приречені вважатися абсолютно антинауковими.

Звісно, що єдино правильною визнавали теорію місцевого (автохтонного) походження держави. Так, ця теорія наукова. Але її абсолютизація, ігнорування раціонального в інших теоріях веде до викривлення історичної правди.

Насправді ж на державотворення мали вплив і варяги (князі, дружинники), які завдяки своїй практиці найманих воїнів, знали досвід як євро­пейської, так і хазарської державності, і самі хазари, у васальній залежності від яких протягом тривалого часу перебували східнослов'янські купці, (а це дало сильний поштовх розвитку торгівлі, що зіграла надзвичайно велику роль в історії Русі).

І зовсім недопустимим є ігнорування візантійських впливів. Саме після прийняття християнства відбувається процес зміни договірних відносин Києва з племенами на централізовану систему управ­ління, налагоджується охорона кордонів, проходить писемне оформлення на основі візантійського права державного законо­давства.

Отже, для дійсно наукового вирішення проблеми про походження держави Русь доцільно користуватись сучасною "синтетичною''' теорією, яка за основу бере автохтонну теорію, але доповнює її раціональними моментами інших теорій, які не можна без шкоди для істини абсолютизувати, але неправильно й ігнорувати.

Дискусійним є питання про походження назв "Русь", "Мала Русь", "Україна".

Походження назви "Русь" на сьогодні наукою до кінця не з'ясоване.

Одні дослідники (М. Грушевський та ін.) вважають, що вона виникла в Україні, де трапляються подібні назви (наприклад, гідроніми Рось, Росава).

Інші вважають, що ця назва перейшла із VII ст. від сарматів на середньодніпровську групу східнослов'янських племен або запозичена у норманів ("і звалися бо ті варяги русь" - за літописом).

Академік О. Пріцак пов'язує термін "Русь" із діяльністю неслов'янського міжнародного купецького товариства, яке поступово перенесло свою діяльність на Дніпровий шлях.

Незаперечним є те, що поняття "Русь" або "Руська земля" вживалися у старих літописах для позначення Наддніпрян­щини.

"Поляни", яких нині називають "Русь", - мовиться у "Повісті врем'яних літ". Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри казали: "...князь наш убієн, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі".

Хоча московські князі-царі і митрополити використовували ці терміни у своїх титулах здавна, але як офіційна назва країни та народу "Росія" була закріплена лише за Петра 1.

"Во всех курантах почитают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие перестеречь, чтобьі печатали Российским, о чем и как во всем дворам писано" - таке розпорядження було надіслане з наказу Петра І Меншиковим до посла в Голландію.

Отже, поняття "Русь" багатозначне. В одному випадку воно вживається для позначення етнічної належності, у другому - суспільного стану чи прошарку, в третьому - геогра­фічного розташування, в четвертому - політичного утворення - Русь як держава.

Назва "Мала Русь" уперше вживається в XIV ст. стосовно Галицько-Волинської держави.

З включенням частини українських земель до складу Російської імперії вона починає набирати принизливого відтінку.

Хоч у інших народів це означає корінну етнічну територію: є Мала Польща, Мала Греція. Усне мовлення українців наймення "малорос" щодо себе не зафіксувало.

Назва "Україна" вперше вживається теологом Григорієм у середині XI ст., а наступного разу - в Іпатіївському літописі у зв'язку зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича 1187 р.

В цьому зв'язку не може трактуватися як похідна від поняття "окраїна" Польщі або Росії. її коріння - у праслов'янській мові.

Дослідники виводять назву від "кра" в розумінні "кінець", "погранична територія", точніше, від прийменникової конструкції "у края" або в розумінні "рідна земля" ("рідний край"); від "краяти", "украяти" в розумінні "відрізати", "наділити"; від "країна" в розумінні "внутрішня земля, заселена своїм народом".

Є версія, за якою цей термін означає "укріплена земля". Деякі вчені вважають, що первісно назва стосувалася відокремлених територій (племені, князівства, пізніше - прилучених земель). Для козацьких літописів XVII ст. вже є типовим використання цієї назви у збірно-етнічному розумінні.

В народній традиції ця назва повністю відповідала поняттям "рідна земля" і "Батьківщина".

У своєму розвитку руська держава пройшла кілька етапів і залишила помітний слід у світовій історії та державотворчій традиції народів Східної Європи.

Перший етап - становлення та розвиток за перших князів (882 р. - кінець X ст..). Внаслідок перевороту до влади в Києві приходить нова династія Рюриковичів норманського походження. Християнство занепадає, бо нові правителі були язичниками.

Князям Олегу (з 882 р.) та Ігореві (з 912 р.) довелося знову підкорювати племена та організовувати нові походи для підтвердження та укладення договорів із Візантією.

Після вбивства Ігоря в 945 р. внаслідок повстання древлян його вдова, княгиня Ольга, придушивши повстання, регламентує збір данини, першою з київських правителів здійснила мирний візит до Візантії, де уклала вигідний для Києва договір з імператором Костянтином Багрянородним, прийняла хрещення, налагодила контакти з Ватиканом та німецьким імператором Оттоном І. її син Святослав (бл. 964-972 рр.) уславився як великий полководець, але дуже поганий дипломат.

Його походи на болгар і хозар призвели до розгрому Хозарії, чим скористались войовничі кочові племена печенігів і захопили причорноморські степи.

Святослав намагався утвер­дитись на побережжі Чорного моря і навіть переніс столицю держави у Переяславець-на-Дунаї.

У зв'язку з численними війнами князь мало уваги приділяв внутрішнім справам. За іронією долі він загинув від рук печенігів.

Другий етап - розквіт та піднесення держави (кінець X -середина XI ст.). Для вирішення проблеми захисту держави Володимир Великий та його син Ярослав Мудрий здійснили укріп­лення кордонів шляхом створення системи сторожових міст, міст-фортець, укріплень.

Князь Володимир, зайнявши престол після боротьби зі своїм бра­том Ярославом, здійснив адміністративно-територіальну реформу, якою ліквідував племенні князівства і створив натомість удільні князівства навколо великих міст, поставив на чолі своїх синів або бояр - посадників. Це доз­волило подолати небезпеку племінного сепаратизму. Важливе значення мала релігійна реформа Володимира. На пер­шому її етапі він створив у Києві пантеон язичницьких богів, розмістивши в одному священному місці ідолів Перуна, Стри-бога, Дажбога, Велеса. Однак це не дало бажаного результату. Тому на другому етапі реформи він прийняв хрещення у Володимир Великий. Херсонесі і в 988 році охрестив киян в річці Почайні. Прийняття християнства як державної релігії було зумовлене необхідністю зміцнення ідеологічної основи держави, наближення її до могутніх християнських держав, зокрема Візантії.

Нова монотеїстична релігія посилювала державу, бо однаково поширювалися одні і ті ж канони. Вона пояснювала та узгоджувала досить складні і заплутані соціальні стосунки доби феодалізму, стирала суперечності. Цим актом Русь остаточно визначила своє входження у загальноєвропейський історико-культурний ландшафт. Незмірно розширились її зв'язки з іншими країнами. Християнство за своєю суттю є багатим, глибоко гуманістичним вченням. Воно пронесло свої етичні норми, коли мораль переносилась у сферу внутрішнього "я" людини. Християнство, давши ідею моністичного всесвіту, довело процес абстрагування людського мислення до н айвищого ступеня, розвинуло його. Християнство дало новий поштовх розвиткові культури, наповнивши її гуманістичним змістом та піднявши на якісно новий рівень писемність, літературу, архітектуру, музику, образотворче мистецтво. Одночасно частково наблизила обряди та свята до колишніх язичницьких, що сприяло прискоренню прийняття нової віри слов'янами. .

Ще більше зміцнив Русь Ярослав Воло­димирович, який, як і його батько, зайняв Ярослав Мудрий. престол після запеклої боротьби за нього зі своїм братом Святополком Окаянним, який вбив їхніх братів Бориса і Гліба. За його правління була здійснена кодифікація звичаєвого права - "Руська правда", яка, по суті, виконувала роль конституції впродовж 500 років. Ярослав остаточно розбив печенігів, і вони зникли з історичної арени. Русь досягла зеніту своєї могутності і світового визнання. Це була імперія, що займала територію від Білого до Чорного моря і від Карпат до Уралу, на якій проживали різні племена. її очолював великий князь, котрому належала вища влада. У своїй діяльності він спирався на княжу раду, що складалася з княжих мужів - знатних бояр. Вони становили старшу дружину і виконували роль центрального апарату управління (воєводи, удільні князі, посадники, тисяцькі, волостителі і т.д.). Значну роль відігравала молодша дружина - професійні воїни - найближчі слуги князя.

Помітне місце в управлінні державними справами займало віче. Одні історики вважають віче демократичним органом влади за участі міських низів.

Інші - що вічем літописці називають зібрання лише "лучших мужів". Місцевий апарат управління був представ­лений соцькими, десяцькими, тіунами, вірниками тощо.

За рішенням князя або віче збиралися полки із вільних мешканців міста і села.

У цей період остаточ­но сформувались особ­ливості соціально-еко­номічного устрою Русі: тут не було системи васальної залежності, характерної для країн Західної Європи. Отри­мана за службу земля переходила у спадкове володіння і не відби­ралася не тільки після припинення служби, а й у разі переходу від князя, який дав землю, до іншого; сільське населення Київської Русі

переважно було осо­бисто вільним, жило і вело господарство об­щинами, а його залеж­ність від князя обмежу­валась лише сплатою данини; феодальне землеволодіння одержало розвиток у Київській Русі лише в ХІ-ХІІ ст. - тобто значно пізніше утворення держави; руські феодали рідко проживали у сільській місцевості, а тяжіли до міст, здаючи свою землю в оренду общинам чи окремим селянам; значно більша, ніж у європейських тогочасних державах, роль в економіці країни міст і торгівлі, а звідси - і приватної власності.

Крім особисто вільних общинників - смердів, "Руська правда" виділяла три категорії залежних селян - рядовичі (відбували феодальні повинності на основі договору (ряду) із землевласником), схожі до них за статусом закупи (відбували повинності як плату за отриману від пана позику - "купу". Якщо протягом 10 років борг не повертався, то закуп перетворювався у холопа). Холопи -

категорія повністю залежних селян, близьких за статусом до рабів.

Отже, соціально-економічні порядки Давній Русі не можна трактувати як класично феодальні. Це була модель, в якій співіснували феодальні, общинні і приватновласницькі елементи. Таке розмаїття зумовило як

економічний розвиток, так і відносний класовий мир у країні.

Третій етап - політична роздробленість (кінець XI початок -\ ІV ст.).