6.3 Класифікація надзвичайних ситуацій

Надзвичайні ситуації класифікуються за характером походження, ступенем поширення, розміром людських втрат та матеріальних збитків.

Залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій на території України, визначаються такі види надзвичайних ситуацій:

1) техногенного характеру;

2) природного характеру;

3) соціальні;

4) воєнні.

Залежно від обсягів заподіяних надзвичайною ситуацією наслідків, обсягів технічних і матеріальних ресурсів, необхідних для їх ліквідації, визначаються такі рівні надзвичайних ситуацій:

1) державний;

2) регіональний;

3) місцевий;

4) об’єктовий.

Порядок класифікації надзвичайних ситуацій за їх рівнями встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Класифікаційні ознаки надзвичайних ситуацій визначаються центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

6.4 Аналіз сучасного стану проблеми безпеки на морі. Законодавчо-правова основа.

Протягом останніх років проблема морського піратства біля узбережжя Сомалі в Індійському океані та Аденській затоці перетворилась у справжню загрозу для міжнародного судноплавства. Не піддаються обліку ті страждання, яких зазнають члени екіпажів цих суден протягом багатомісячного перебування в полоні. Відповідно до звіту Міжнародного морського бюро (IMB), за 2013 рік в світі відбулося 264 напади на суда.

Стрімке зростання актів піратства вказує на те, що заходи, які застосовуються у боротьбі з цими злочинами, у тому числі і у правовій сфері, є ще недостатньо ефективними. Світове співтовариство не приділяє достатньої уваги питанням боротьби з піратством на морі, особливо, якщо порівняти це з досить успішною протидією повітряному піратству. Складається враження, що всіх влаштовує ситуація, коли один з найбільш пожвавлених морських шляхів використовується озброєними до зубів злочинцями для захоплення мирних суден та утримання сотень заручників. При цьому ці злочини щедро оплачуються мільйонами доларів. Не дивно, що апетити піратів виросли до того, що вони вже почали полювання за торговельними суднами не лише навколо Африканського рогу, але й в Індійському океані.

Піратство є одним із найдавніших видів злочинів, які вчиняються на морі. Воно посягає на принцип свободи відкритого моря, на інтереси морських держав і перш за все - на право кожної людини на життя, свободу та особисту недоторканість. Ускладнює проблему піратства недостатня ефективність заходів, у тому числі і міжнародно-правових, а в окремих випадках і безпечність судновласників, яких здебільшого цікавлять розмір прибутку, ніж безпека екіпажів своїх суден. Як наслідок, моряки платять високу ціну за бездіяльність світового співтовариства - у доповнення до труднощів їхньої нелегкої професії додається тягар стати жертвою морських злочинців.

До розгляду питань, пов’язаних з вирішенням проблем міжнародно-правового регулювання боротьби з піратством, неодноразово зверталися провідні українські та зарубіжні науковці у галузі морського права – Г.А. Анцелевич, А.Л. Колодкін, Ю.С. Ромашев, В.М. Прус, А.Н. Шемякін та інші. Разом з тим ситуація, пов’язана зі стрімким зростанням піратства в районі Сомалі, вимагає відповідного доктринального відображення в сучасному міжнародному праві, що і зумовлює необхідність подальших досліджень у цій сфері.

Що ж являє собою сучасне морське піратство? За метою та методами, які використовують морські злочинці, його можна умовно поділити на два види: «індонезійське» та «сомалійське». До першого відносяться звичайні банди, які озброєні холодною та вогнестрільною зброєю. Використовуючи фактор раптовості, вони здійснюють напади на торговельні судна у відкритому морі або в акваторії портів. Як правило, «індонезійські» пірати не посягають на захоплення самого судна та екіпажу, а обмежуються лише судновою касою, цінними речами членів екіпажу та інколи частиною вантажу. Другий вид - це угрупування, які озброєні крупнокаліберними кулеметами, автоматами і гранатометами; вони використовують сучасну супутникову навігацію і засоби зв’язку, володіють агентурною мережею, мають спільників у інших країнах. Якщо метою «індонезійського» піратства є просто пограбування моряків, то «сомалійське» пов’язане із захопленням судна та заручників і вимаганням викупу за них.

Є цілий ряд загальних чинників виникнення «сомалійського» піратства як соціального явища. Політична нестабільність, відсутність урядового контролю, складна економічна, соціальна і криміногенна обстановка у Сомалі стала основним джерелом піратства в цьому регіоні. Надзвичайні прибутки, які пірати отримують від незаконних дій, лише підігрівають їх апетити. Сприятливими для піратства є фізико-географічні умови в регіоні: велика довжина морського узбережжя Сомалі (2105 морських миль або 3900 км), хороші погодні умови, тощо. Ситуація ускладняється тим, що пірати нерідко діють з так званих суден-«маток», якими найчастіше є рибальські судна, що дозволяє їм здійснювати захоплення суден за сотні миль від берега. Тактика дій піратів є досить ефективною - зазвичай визначивши ціль, «мирне» рибальське судно спускає на воду швидкісний катер, і, навіть заздалегідь помітивши нападника, судно-ціль є приреченим. Невелика швидкість вантажних суден, низький надводний борт, обмежена кількість екіпажу та відсутність ефективних засобів відбиття атак морських розбійників сприяють здійсненню протизаконних захоплень суден.

До інших чинників, які сприяють піратству, слід віднести: відсутність загальновизнаної ефективної договірно-правової бази з питань самооборони та захисту суден від озброєних нападів; низький рівень науково-технічного співробітництва держав у створенні єдиної системи протидії піратству в регіоні; відсутність єдиних підходів у здійсненні заходів боротьби з актами піратства на міжнародному та державному рівнях; недостатньо ефективна участь міжнародних організацій у підтриманні правопорядку на морі, тощо.

Окремо слід зупинитися на відсутності відповідальності держави прапора судна з боку країн так званої «зручної» реєстрації. В основі принципу виключної юрисдикції держави над морськими суднами, які знаходяться у відкритому морі, лежать положення Конвенції 1982 року, відповідно до якої морське судно у відкритому морі розглядається як частина території держави, у якій воно зареєстроване. Однак відсутність «реального зв’язку» між державою прапора і судном ускладнює застосування заходів по підтриманню правопорядку на морі.

Останнє має пряме відношення до долі українських моряків. В результаті комерціалізації українського судноплавства після отримання нашою державою незалежності більшість суден змінили не тільки форму власності, але й прапор судна, втративши при цьому правовий зв’язок з Україною. Дивно, що багатостраждальний теплохід «Фаїна» в пресі називається українським судном. Національність судна визначається прапором, а «Фаїна» несла прапор держави. Більшість торговельних суден, на яких працюють українські моряки, ходять під прапором держав «вільної» реєстрації. Такі країни у більшості випадків не мають реальних можли­востей і бажання втручатися в ситуацію з суднами, щодо яких здійсненні акти піратства. Однак і Україна, за повідомленнями джерел, не в стані провести повноцінну силову операцію по звільненню своїх громадян із полону далеко від своїх кордонів. Причинами цього називають як відсутність необхідного законодавчого регулювання для проведення таких операцій, так і недостатність фінансових коштів для доставлення спецназівців та створення операційних баз за кордоном.

Окремо слід зазначити, що міжнародно-правова база з питань захисту торговельного мореплавства від актів піратства на морі не відповідає сучасним вимогам ефективної протидії морським злочинцям. Спробуємо проаналізувати, наскільки дієвими є норми міжнародного морського права у галузі боротьби з піратством.

Піратство здавна визнавалось злочином на морі у відповідності зі звичаєвими нормами міжнародного права. Однак нечіткість ознак такого злочину обумовлювала суттєві складності у здійсненні міжнародних заходів по боротьбі з ним. У середні віки боротьба з піратством регламентувалася здебільшого національним правом. Наприклад, у Великобританії першим законом, який надав суду повноваження розглядати справи про морське піратство, був Адміралтейський закон про юрисдикцію 1391 року. У кінці кінців правові моделі цього злочину все ж знайшли своє відображення в універсальних міжнародних договорах.

Який же зміст вкладає сучасне міжнародне право у поняття морського піратства? Визнання суверенітету прибережних держав на внутрішні води і територіальне море означає, що піратськими можуть визначатися лише дії, які здійснюються за межами територіального моря, тобто на міжнародній території. Вперше це було закріплено у Конвенції ООН про відкрите море 1958 року (надалі - Конвенція 1958 р.). У відповідності з Конвенцією ООН по морському праву 1982 року (надалі - Конвенція 1982 р.) встановлені фундаментальні засади та норми, які регулюють питання боротьби з цим неправомірним злочином. Так, піратством визнається будь-яке з перерахованих нижче дій:

будь-який неправомірний акт насильства, затримання або будь-який грабіж, які вчинені з особистими цілями екіпажом чи пасажирами будь-якого судна чи повітряного апарату, які знаходяться у приватній власності, якщо такі дії спрямовані:

• у відкритому морі проти іншого судна або повітряного апарату або проти осіб чи майна, що перебувають на їх борту;

• проти будь-якого судна або повітряного апарату, осіб або майна у місці поза юрисдикцією будь-якої держави;

• будь-який акт добровільної участі у використанні будь-якого судна або повітряного апарату, здійснений зі знанням справи;

• будь-яке діяння, яке є підбурюванням або свідомим сприянням вчинення дій.

У відповідності з положеннями ст.103 Конвенції 1982 р. піратським визнається морське чи повітряне судно, якщо вони використовується особами, які мають над ними владу, для здійснення будь-якої із дій, які підпадають під поняття піратства. Таким чином, як стверджує А.Н. Шемякін, для визнання судна чи повітряного апарату піратськими важливим є не факт вчинення особами, які на ньому знаходяться, діянь, що визнаються піратськими, а факт того, що морське чи повітряне судно призначені для таких дій. Визначення піратства у відповідності з Конвенціями 1958 та 1982 року визнане більшістю країн світу і знайшло своє відображення у кримінальному законодавстві багатьох країн, у тому числі і в Україні.

Конвенція 1982 року також зобов’язує усі держави співробітничати у питанні попередження піратства у відкритому морі або в будь-якому місці за межами юрисдикції якої-небудь держави. Певні кроки на цьому шляху зроблені. У грудні минулого року Рада Безпеки ООН одноголосно прийняла вже третю резолюцію № 1816, якою санкціоноване застосування сили проти піратів на морі та зроблена спроба створити міжнародний механізм по координації боротьби з морським розбоєм, зокрема заснований регіональний центр для обміну інформацією щодо піратства. Рада Безпеки ООН дозволила вибіркову інтервенцію навіть в межах територіальних вод Сомалі за дозволом Перехідного федерального уряду цієї країни, однак на сьогодні не так вже й багато держав звернулись за таким дозволом. Навіть попри те, що в цей час у водах поблизу Сомалі знаходяться більше двох десятків військових кораблів НАТО, Росії, Китаю, Індії та деяких інших країн, напади піратів не припиняються, більше того, вони поширилися не лише на при­бережний район Сомалі та Аденську затоку, але й на всю західну частину Індійського океану.

Одним з чинників, які знижують ефективність силових дій проти піратів, є те, що в міжнародному праві не визначено, що робити з самими міжнародними злочинцями, під юрисдикцію якої держави вони мають підпадати, як їх судити та де вони мають відбувати покарання. Серед урядів окремих держав, зокрема США та Великобританії, є побоювання того, що такі особи можуть отримати підстави для звернення за наданням статусу біженців в державах, де їх будуть утримувати. У травні цього року на засідання представників країн «великої вісімки» прозвучали пропозиції створити за допомогою Ради Безпеки ООН механізм міжнародного правосуддя щодо цього міжнародного злочину шляхом створення міжнародного антипіратського трибуналу. Незрозуміло тільки чому міжнародна спільнота не може поширити на піратство, як міжнародний злочин, юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Суд наділений юрисдикцією у відношенні самих серйозних міжнародних злочинів, які викликають тривогу всього світового співтовариства, до яких сьогодні з повною мірою можна віднести морське піратство. Тим більше, що Статут суду зазначає, що юрисдикція суду повинна бути заснована на конкретних міжнародних договорах.

У боротьбі з піратством виростає значення співробітництва держав, яке здійснюється в рамках міжнародних міжурядових організацій, таких як Міжнародна морська організація, яка є спеціалізованою установою ООН. У 2004 році організацією був прийнятий міжнародно-правовий акт, який регулює окремі питання попередження актів піратства - Міжнародний кодекс по охороні суден та портових споруд (ISPS Code). Кодекс встановлює уніфіковані стандарти безпеки, у тому числі щодо несанкціонованого проникнення сторонніх осіб на судно. Міжнародна морська організація неодноразово приймала циркуляри для держав-членів цієї організації з питань піратства (Циркуляр Комітета по безпеці мореплавства ММО від 22.06.1993 р. № 662 «Піратство та розбій по відношенню до суден»). Тією ж організацією були розроблені декілька рекомендацій з метою боротьби з піратством та грабунками суден. Однак зміст цих рекомендацій мало в чому може практично допомогти морякам у боротьбі зі злочинцями. Адже використання водяних струменів пожежних шлангів суден, забезпечення посилених вахт за надводною обстановкою та маневрування з метою запобігання проникнення піратів на борт судна не є ефективними засобами проти озброєних вогнепальною зброєю, вододіючих високошвидкісними катерами піратів. Це змушує моряків застосовувати власні, інколи не зовсім законні заходи попередження піратських атак. Наприклад, на власному досвіді автор переконався у доцільності використання у небезпечних з точки зору піратства районах Світового океану прийомів світломаскування, відомих ще з часів світових воєн, коли в темну частину доби на судні виключалися навіть навігаційні вогні з тим, щоб пірати не змогли помітити судно. Морякам відомо, наскільки це небезпечно в районах інтенсивного судноплавства і такі дії є прямим порушенням Міжнародних правил попередження зіткнень суден в морі 1972 року, однак це те зло, яке є меншим.

Останнім часом неодноразово висловлювалися пропозиції стосовно необхідності озброєння екіпажів вогнепальною зброєю для відбиття атак піратів. На думку моряків, це не є доцільним в сучасних умовах, адже вимагає спеціальної підготовки членів екіпажів, які є цивільними працівниками, може привести до жертв серед членів екіпажів під час піратських атак, тягне за собою ризики виникнення інцидентів зі зброєю на борту судна.

Таким чином, в Конвенціях 1958 року та 1982 року була закладена основа міжнародно-правового співробітництва для боротьби з піратством у відкритому морі. Однак конкретного ефективного механізму реалізації положень міжнародного права поки що не створено. Пірати певною мірою ніби знаходяться під дахом юридичного вакууму. Наприклад, стаття 110 Конвенції ООН 1982 року забороняє військовим кораблям відразу відкривати вогонь по передбачуваним піратам і вимагає спочатку відправити оглядову команду і з’ясувати, чи дійсно вони є піратами. Якщо підозри виявляться необгрунтованими, то держава прапора військового корабля повинна відшкодувати будь-які збитки, пов’язані з таким оглядом. Ці норми, які є цілком виправданими за нормальних умов, у сомалійських водах лише стримують можливості ефективних силових дій проти піратів, які саме й ховаються під виглядом мирних рибальських суден.

Аналіз стану злочинності на морі свідчить про те, що вона досягла безпрецедентних масштабів і становить реальну загрозу морському судноплавству в цілому. Тому забезпечення безпеки судноплавства вимагає консолідації зусиль на міжнародному рівні, усунення підґрунтя для такого протиправного діяння, вироблення комплексу заходів для попередження тероризму. У короткостроковій перспективі вбачається необхідним посилити військово-морську присутність у регіоні та забезпечити патрулювання вздовж так званих «безпечних коридорів» основних морських шляхів.

У довгостроковій перспективі необхідно створити ефективне міжнародно-правове поле для унеможливлення здійснення актів піратства, яким би охоплювалися наступні питання:

• створення регіональної берегової охорони в районі Африканського Рогу, що виключило б можливість злочинцям безкарно діяти з таких піратських гнізд, одним з яких є сомалійський порт Ейл;

• діяльність ефективної інформаційної системи безпеки мореплавства, як це уже зроблено в районі Малакської протоки; обладнання усіх без виключення місцевих суден, у тому числі і рибальських, автоматизованими ідентифікаційними станціями (АІС), якими сьогодні у обов’язковому порядку мають бути обладнані усі торговельні судна валовою місткістю більше 500 реєстрових тонн;

• укладення нового міжнародного договору, який містив би дієві міжнародні норми щодо попередження та припинення актів піратства проти торговельного судноплавства;

• поширення юрисдикції Міжнародного кримінального суду на піратство як на один із найбільш небезпечних міжнародних злочинів.

Піратство у східноафриканських водах перестало бути дрібним подразником - тепер це серйозна загроза торговельному судноплавству, а відтак - і економічній безпеці міжнародного співтовариства, життю і здоров’ю моряків. Радикальні зміни у міжнародному морському праві та механізмах - це те, що міжнародна спільнота може протиставити цій загрозі.