37 Струк філософ

Структуралізм, постструктуралізм, постмодернізм.

Від середини ХХ ст. в Німеччині – феноменологія та герменевтика, у США й Англії – аналітична філософія, у Франції – структуралізм, постструктуралізм і постмодернізм.

Структуралізм – позначення в цілому неоднорідної сфери гуманітарних досліджень, що обирають своїм предметом сукупність інваріантних відносин (структур) у динаміці різних систем. Початок формування структуралістської методології датується виходом у світ «Курсу загальної лінгвістики» Фердинанда де Соссюра (1857-1913), у якому утримуються дві інтенції, фундаментальні для наступного розвитку цього методу.

По-перше, розглядаючи мову як упорядковану від найпростіших до складних рівнів систему знаків, Соссюр мислить джерело її здатності позначати і виражати щось – тільки у взаємозв'язку кожного елемента з іншими, включенности елементів у визначену систему відносин. Слово тримує сенс завдяки відмінності від інших слів. Матеріальний знак нічого не вартий, варте відношення. Я українець завдяки тому, що знаходжусь у системі відносин, притаманних Україні. Між знаком і предметом значення не існує природного зв’язку: вибір звуків, буков, слів умовний, довільний. Лінгвіста винна цікавити мова у якості знакової системи у собі самій і для себе. Закономірні зв’язки у мові чисельні: саме вони (їх структури) – предмет аналізу. Тим самим була намічена різка антитеза як позитивістському атомізмові, що намагається виділити "конкретні язикові сутності", елементарні одиниці значення, з яких складається мова; так і еволюційній лінгвістиці, що ігнорує синхронічний аспект вивчення мови на користь діахронічного.

По-друге, у "Курсі" було висунуте стратегічно важливе положення про відсутність субстанції мови: навіть на рівні простих звуків ми зіштовхуємося не з часткою "матерії" мови, а з парами взаємозаперечних елементів, деструктивними фонемами, чистим, без носія, розходженням.

Починаючи з 20-х ідеї Соссюра сприймаються і розвиваються в різних школах структурної лінгвістики: Празьким лінгвістичним гуртком, Копенгагенскою глоссематикою, американською дескриптивною лінгвістикою. Помітний також вплив соссюрианства на гештальт-психологію і російський формалізм. У 1928 виходить "Морфологія казки" В. Проппа, що поклала початок структурному аналізові текстів.

Ідеї Соссюра виявилися плідними і для філософії. У 50-х роботи Леві-Стросса визначають новий етап у розвитку методу – власне структуралізму (наявність філософських імплікацій) або "французького структуралізму". Основні представники: Барт, Фуко, Лакан. Утім, сам Леві-Стросс не зараховує останніх до «автентичного» структуралізму, задум якого складався в переносі конкретно-наукового методу структурної лінгвістики на велике поле культурології (соціокультурні феномени як знакові структури) з метою досягнення в ній строгості й об’єктивності за типом природничих наук.

Леві-Стросс намагається виконати це завдання на матеріалі етнографії, формалізуючи в термінах бінарної опозиції і теорії комунікації системи споріднення примітивних народів: ритуали, міфи тощо. І Фуко, і Барт, і Лакан працюють осторонь від проекту "матеріалізації" гуманітаристики. Фуко виявляє глибинні конфігурації мови різних епох, аналізуючи в синхронічному зрізі області мовознавства, біології і політичної економії. Барт шукає структурно-семіотичні закономірності в "мовах" різних феноменів культури (масових комунікацій, моди тощо), переходячи до опису процесів означення в літературних, переважно модерністських, творах. Лакан, виходячи з гіпотези про аналогії функціонування несвідомого і мови, реформує психоаналіз, пропонуючи зосередитися на аналізі і коректуванні символічних структур мови, терапевтично втручаючись у несвідомі аномалії.

Загалом структуралізм може бути представлений як суперпозиція ряду визначальних для 20 ст. філософських стратегій: 1) десубстанціалізація традиційної метафізики, систематично початої ще Кантом і найбільш драматично продовженої Ніцше. Затверджуючи, що реляційні властивості елементів відрізняються приступністю для гуманітарного пізнання і не меншої, якщо не більшою, гносеологічною цінністю, чим субстанціональні, структуралізм практично залишає за межами уваги кантівську "річ-у-собі". Звідси розуміння власного методу провідними представниками структуралізма як кантіанства без трансцендентального суб'єкта або історичного апріорізму. Ніцшеанські декларації смерті Бога трансформуються в структуралізмі у констатації "кінця Людини", "смерті Автора", неадекватності понять "твір", "творчість" і т.ін.; 2) експлікації внеразумных основ розуму, віхами розвитку якої стали роботи Маркса і Фрейда. Різні понятійні конструкти - "ментальні структури" Леви-Стросса, "эпистема" Фуко, "символічний порядок" Лакана - претендують на формалізацію, розвиток, прояснення поглядів на природу і функції несвідомого; 3) неорационализма, що полемізує з романтичними, интроспекционистски-ми філософськими плинами. Домінантою структуралістського мислення виступає розгляд усієї розмаїтості культурних феноменів крізь призму мови як формотворного принципу й орієнтація на семіотику, що вивчає внутрішню будівлю знака і механізми означения на противагу англо-саксонської семіології, що займається переважно проблемами референції і класифікації знаків (Пірс). У 70-80-і як ззовні, так і зсередини підсилюється критика обмеженості структуралістського методу, обумовлена його аисторичностью, формалізмом, а часом крайніми формами сциентизма. Принципова бесструктурность цілого регіону людського існування стає відправним пунктом так називаної "філософії тіла". Положення "пізнього" Барта, Фуко періоду "генеалогії влади", Дерриды, Эко, Делеза, Бодрийяра й ін. про "відкритість добутку", соціально-політичних контекстах "структур", переносі акцентів аналізу із систем готового значення на процес його виробництва з атрибутивними для них моментами розриву і збою – визначають характер «другої хвилі» структуралізму або постструктурализму.

Леві-Стросс (Levi-Strauss) Клод (р. 1908).

Французький этнолог і соціолог, що поклав початок структуралістським дослідженням в області культурології. Професор університету в Сан-Паулу (1935-1938), зам. директора Антропологічного музею в Парижі (1949-1950), професор Коллеж де Франс (з 1959). Член Французької академії (1973). Основні твори: "Структурна антропологія" (1958), "Міфології. Тт. 1-4" (1964-1971), "Структурна антропологія - 2" (1973), "Структура міфів" (1970), "Чаклун і його магія" (1974).

Незадоволений суб'єктивізмом екзистенціальної філософії, яка панувала у середині 20 століття у Франції, Л.-С. звертається до етнографії й антропології. Його інтерес до вивчення объективированных форм і внесознательных детермінант людської психіки визначили теоретичні установки, з одного боку, Маркса і Фрейда, з іншого боку – Дюркгейма, американської (Боас, Кребер) і англійської (Маліновський, Редкліфф-Браун) шкіл антропології.

Безпосередній методологічний імпульс новаторські вишукування Л.-С. одержали зі структурної лінгвістики (Якобсон і ін.), насамперед у виді фонологічного методу. Значення останнього Л.-С. бачив у: 1) переході від вивчення свідомих явищ до дослідження несвідомого їхнього базису; 2) відмовлення розглядати членів відношення в якості автономних незалежних сутностей і переважному аналізі відносин між ними; 3) уведенні поняття системи; 4) виявлення - уперше - соціальною наукою "необхідних" відносин.

Переборюючи узкоемпирический підхід, Л.-С. робить два базисних допущення: про існування "іншого плану" дійсності, що лежить у підставі реальності, що спостерігається в досвіді, і типологічної подібності феноменів культури і явищ мови. Специфіка концепції універсальної структури, що складається на, цій основі полягає в розумінні несвідомого як формальної матриці (по типі двоичного коду), що елімінує змістовні моменти його класичної психоаналітичної версії, а також у припущенні загальності такої пустотної форми для організації різних рівнів соціального життя. Суспільство, відповідно до цього, розглядається з позицій семіотики і теорії інформації (застосовував як методологічні прийоми), як поліморфна система комунікацій (протилежних статей, имуществ, лінгвістичних знаків), що мають інваріантом фундаментальне, що означається у формі бінарних опозицій. Задачею структурного аналізу, таким чином, є зчитування різноманітних символічних культурних форм (мистецтво, релігія і т.д.) як кодів цієї архетипової мови.

Проблематика кодування зіштовхнулася з новим підходом Л.-С. до оцінки первісного мислення. На відміну від "теорії передлогізму" Леви-Брюля, що выделяли колективної форми мислення архаїчних народів у якості "дологического мислення", Л.-С. думає, що "людина завжди мислила однаково добре". У результаті застосування особливих процедур пошуку і моделювання одиниць міфу ("мифем") Л.-С. робиться висновок про присутність у ньому позитивної логіки у формі структури міфів, що функціонує в режимі медіації (опосередкування) основних життєвих протиріч. Розрив між думкою про предмети і самими предметами, по Л.-С., заповнюється магічним мисленням, що забезпечує злитість почуттєвому і раціонального в досвіді первісного колективу. Тому сам факт звучання слова сприймається "як негайно пропоновану цінність", завдяки чому сама мова на рівних правах включається в обмінні процеси первісного колективу, організму, виступаючи специфічною природною ідеологією. Міфомислення – це колективне несвідоме, відносно незалежне від інших аспектів життя.

Сучасні ж раціональні ідеології виконують функції постачальників почуття безпеки і гармонії для соціальних груп набагато менш ефективно. У підсумку в Л.-С. складається ідеал своєрідного первісного "надраціоналізму" (і концепція ціла). Незважаючи на винятковий вплив на інтелектуальну ситуацію у Франції і за її межами, а також великий внесок у багато конкретно-наукових областей знання роботи Л.-С. одержували дуже неоднозначну оцінку. Піддавалися великій і аргументованій критиці його спроби звести структури людського інтелекту, що виявляються, у ранг універсального пояснювального принципу, комп'ютерна утопія вирахування соціальних закономірностей, обмеженість досліджень закритими і внеисторичными системами стійкого значення.

Барт (Barthes) Ролан (1915-1980) — французький літературознавець, філософ-структураліст. Засновник Центру з вивчення масових комунікацій (1960), професор Практичної школи вищих знань (1962). Незважаючи на значний тематичний розкид і множинність філософських інтересів Б., можна виділити основну тематику не тільки усього його творчості, але і структуралістської традиції в цілому, — принципи і методи обґрунтування знання. Проблема мови при цьому фактично витісняє проблему свідомості в тім виді, у якому свідомість як далі нерозкладений атом, на якому будується будь-яке обґрунтування знання, є присутнім у філософській традиції.

За цими уявленнями мовна діяльність передує будь-яким когітальним або перцептуальним актам пізнання, фіксуванню будь-яких суб'єкт-об'єктних опозицій. Таким чином, мова стає умовою пізнання феноменів "свідомості", "буття" тощо. Фундаментальна для структуралізму тема обґрунтування знання розробляється Б. на матеріалі культурно-історичного змісту. Піддаючи аналізові конкретні історичні "зрізи" цього матеріалу, а таким виступає і сугубо літературна творчість, і системи моди, етикету, різні соціальні структури, Б. намагається виявити загальні механізми породження і функціонування цих систем, причому в такому виді, щоб усі ці явища культури виглядали зв'язаними один з одним через них, як вважає Б., споконвіку знакову природу. Зрозуміло, що семиотический модус того або іншого культурного явища будучи зведений у ранг атрибута ускладнює, а найчастіше і цілком витісняє дослідження інших, не знакових, аспектів цього явища.

Однак, подібна парадигма дослідження, а саме, уявлення розрізнених, зовні не зв'язаних культурних утворень, як транзитивно сполучених через інститут мови, і функціонуючих відповідно до його закономірностей, приводить до побудови якісно нових моделей і постановці таких питань, що фактично не могли виникнути в доструктуралістську епоху. Так, наприклад, по Б. можливе рішення опозиції між соціальною і природною детермінацією суб'єкта в літературній творчості. У своїй першій роботі "Нульовий ступінь письма" Б. розвиває таке розуміння терміну "письмо", що, з одного боку, спирається на самототожну національну мову (тут фактично розчинені типи художніх, наукових, релігійного й інших "мов"), а з іншого боку — на зовсім недиференційовану область індивідуального, особистісного письменницького "стилю", що розуміється як біологічна детермінація no-суті будь-якої суб'єктивної літературної дії. Свою задачу, у цьому випадку, Б. бачить у пошуку тих типів письма, що і визначають специфіку побудови конкретно художнього твору. З того, що письмо саме по собі не представляється до кінця, у всіх своїх формах, актуализируемым у якій-небудь конкретній, одиничній події, випливає, що його частки актуалізації зв'язані з різним набором умов (культурних, соціальних, політичних і т.д.), а це значить, що лист, no-істоті — спосіб реалізації індивідуального в загальному, причому, у такому виді, кожен творчий акт індивіда сприймається соціумом як якесь осмислене зусилля, доступний суспільному розумінню продукт творчості.

Згодом Б. намагається диференціювати свою теорію писемності в термінах різного роду відносин між знаками. Такими відносинами виступають у "Критичних нарисах" синтагматичні, парадигматичні і символічні відносини. І якщо символічне відношення між що означається й означаючим у достатній мері було досліджено в семіотиці, то синтагматичне знакоотношение, трактуемое як специфічна асоціація між знаками повідомлення на рівні означаючого, а також парадигматичне знакоотношение, як асоціація між елементами на рівні що означається, об'єднуючі знаки, родинні за змістом, виникають у цій області знання як зовсім нові методи аналізу самих різних культурних явищ; більш того, Б. закріплює за кожним з цих трьох типів знакових відносин різні види художньої свідомості, і як реалізацію цих типів — різні види художніх творів. Незважаючи на явну потребу в уточненні і розширенні цієї семиотической парадигми на матеріалі конкретно-літературної властивості, Б. у середині 60-х залишає, якоюсь мірою, літературознавчі дослідження, щоб звернутися до соціальної проблематики — аналізові масових комунікацій. Під впливом робіт К. Леви-Стросса Б. приходить до висновку про те, що коли незабаром структурний підхід дозволяє знайти не асоціативні, за аналогією з існуючими, механізми соціальної творчості в різних суспільствах (а в Леви-Стросса це первісні), тобто не випадкові механізми, найчастіше зводяться примітивно до тих або інших соціальних інститутів, а саму кінематику окремої культури — "социо-логику", конкретно-історичну систему духовного виробництва, те цілком правомірне поширення цього методу з аналізу примітивних культур на дослідження сучасних. "Социологіка", таким чином, повинна сприяти вивченню тих моделей культурної творчості, що лежали б в основі не тільки літератури або дизайну, але і детермінували б суспільні відносини конкретного соціуму, а значить минулого б принципами всіляких самоописів і самоідентифікацій цієї культури. Іншими словами, були б смысло-образовательными можливостями культури. Інтерес до нелітературних джерел аналізу привів Б. до дослідження структурних особливостей жіночого одягу в журналах мод 1958-1959. Основний пафос роботи "Система моди" складається у виявленні взаємної конверсії різних типів творчості і виробництва: мови фотографії, мови опису, мови реалій, мови технологій виробництва. Б. намагається знайти специфічну область спілкування цих мов, з'ясовуючи можливості переходу елементів одних мов в інші. Завдяки цій методологічній перспективі Б. удається знайти нерівнозначні залежності між мовами виділених типів, а також ментальну конструкцію, що лежить в основі "семиологического парадокса" — наслідку цієї нерівнозначності. Суть цього парадокса полягає в тому, що суспільство постійне переводячи елементи "реальної мови" — по суті своєї, "речі" в елементи мови, або знаки, намагається додати елементам означения "раціональну" природу. У такий спосіб виникає парадоксальна ситуація перетворення "речей" у зміст і навпаки. Пошук різноманітних смыслопорождающих механізмів того або іншого культурного періоду приводить Б. до визнання рядо-положенности будь-якої теоретичної і практичної діяльності, від эстетической до інженерно-технічної або політичної. Епіцентром дослідницьких інтересів Б. виступає, однак, не сама система знаків і денотативних значень, а виникаюче в процесі комунікації поле "коннотативных" значень, що і дозволяють тому або іншому суспільству дистанціюватися в культурно-історичному плані від інших суспільств, з їх особливими коннотативными змістами. Поставивши проблему "семиологического парадокса", Б. затверджує, що в масовій свідомості відбувається фетишизація мови, а сама свідомість стає пристановищем різноманітних міфів, що кореняться в наділенні язикових конструкцій силою описуваних ними речей і явищ. З іншого боку, речі і явища самі починають претендувати на "раціональність" і наделеность змістом (феномен товарного фетишизму). Основні роботи: "Нульовий ступінь листа" (1953); "Міфології" (1957); "Про Расине" (1963); "Критичні нариси" (1964); "Елементи семіології" (1964); "Критика й істина" (1966); "Система моди" (1967); "S/Z. Досвід дослідження" (1970); "Імперія знаків" (1970); "Сад, Фур'є, Лойола" (1972).

Гольдман (Goldmann) Люсьен (1913-1970).

Французький соціолог і філософ, основоположник генетичного структуралізму. Був керівником Центра національних наукових досліджень у паризькій Вищій практичній школі, Центра соціології літератури при брюссельському Вільному університеті. Основні роботи: "Людська спільність і универсум по Канті" (1945); "Гуманітарні науки і філософія" (1952); "Схований Бог" (1955); "Діалектичні дослідження" (1959); "Про соціологію роману" (1964); "Ментальні структури і культурна творчість" (1970); "Марксизм і гуманітарні науки" (1970); "Культурна творчість у сучасному суспільстві" (1971); "Лукач і Хайдеггер" (незакінчена, изд. у 1973) і ін. Своїми учителями вважав Канта, Маркса, Лукача, Фрейда. Співробітничав з Пиаже. Високо цінував і використовував при розробці своєї концепції роботи Адорно, Маркузе, Хайдеггера, Сартра, Леви-Строса, Р.Барта, Фуко. Одним їх своїх віддалених попередників вважав Паскаля. Ставив перед собою задачу соціологічного синтезу на основі діалектичної (марксистської) корекції структуралізму з метою створення методології, що дозволяє одночасно аналізувати і структуру, і генезис соціальних явищ. Звідси назва його концепції - генетичний структуралізм, що він вважав глобальної й омплексной соціальною теорією. Фактично ж він створив і універсальну теорію культури. Одним з перших Г. знайшов вичерпаність структуралістських підходів до дослідження соціуму і культури. Визначав структуралізм як теорію "формальних трансисторических структур", комбінаторику засобів без інтересу до цілям і цінностям, до людини як суб'єктові. (При цьому Г. був схильний до розширення поняття структуралізму, включаючи в нього і усю феноменологическую філософію, починаючи з Гуссерля). Запропонував розуміння структури як взаємозалежних частин єдиного ансамблю людського поводження ("значима динамічна структура") і змістив інтерес від тексту до контексту (соціалізації), що дозволяє виявити значимість добутків культури ("фактів слова", а не продуктів мови) у соціальних процесах. М. виділяв при цьому три етапи формування генетичного структуралізму: 1) етап Гегеля - Маркса; 2) етап Фрейда; 3) етап власної творчості. Заслугу Фрейда бачив у тім, що він повернув принцип розгляду явища в контексті більш широкої ("глобальної") структури, втрачений у методології після Маркса. Критиці ж піддавалася фрейдовская абсолютизація динаміки індивідуальної психіки, відсутність у нього "колективного суб'єкта" культури. М. вважав, що поставлена задача принципово нерозв'язна засобами психології і психоаналізу, природничонауковими методами дослідження. Заперечуючи наявність колективного підсвідомого, розглядав культуру як адаптаційний механізм, що дає "значиму погодженість" сознаний через включення в процеси творчості, що недосяжно в повсякденному житті і на рівні індивідуальної адаптації. Свідомість трансиндивидуально, підсвідомість індивідуальна, але привноситься людьми в будь-яку "погоджену глобальну структуру", задаючи їй "либидозную сверхдетерминацию" (або деформуючи неї). У психоаналізі немає майбутнього, він звернений у минуле (дитинство), що можливо перебороти тільки з позицій діалектичного марксизму. За подібні недоліки Г. піддані критиці ідеї Франкфуртской школи й екзистенціалізму, що розглядалися їм як иноверсии марксизму (звідси інтерес до зіставлення поглядів Хайдеггера і Лукача). Справжню же філософію діалектичного марксизму створив, згідно Г., Лукач (у Маркса вона не була эксплицитно виражена). Власне ж генетичний структуралізм є рефлексивна діалектична соціологія гуманітарного факту ("фактів слова" як філософських, літературних і т.д. добутків, узятих у социокультурных контекстах). Гуманітарні факти одночасно розуміються і порозуміваються. У зв'язку з цим Г. запропонував свою концепцію розуміння і його співвідношення з объяснителными процедурами. Розуміння - строгий інтелектуальний процес (воно логічно). Його суть - в описі сутнісних зв'язків, що конституюють структуру, і виявленні внутрішньої погодженості текстів. Пояснення ж є пошук індивідуального або колективного суб'єкта, по відношенні до якого ментальна структура, що керує добутком, має функціональний, і, отже, значимий характер. Пояснення - суть розуміння структур більш широких, чим досліджувана приватна структура. Пояснити - значить уключити розуміючий опис факту в охватывающую його значиму динамічну структуру. Розуміння структури, у свою чергу, є пояснення складових її більш дрібних структур. Отже, розуміння і пояснення - супровідні один одного процеси. Схоплювання цього і робить структуралізм діалектичним. Ментальні ж структури виробляються групою, колективним "ми", тобто трансиндивидуальным суб'єктом. Вони лише реифици-руются в безліч індивідів і по-різному виявляються в "реальному" і в "можливому" сознаниях. Категорія "можлива свідомість", вважає Г., була введена Паскалем і в імпліцитному виді є в "Святому сімействі" Маркса і Энгельса, у якому пролетарська свідомість розуміється не як те, що реально думають пролетарі. Можлива свідомість задає граничні границі промысливания соціальної реальності, що соціальна група не може перебороти без трансформації соціуму. Наближення свідомості до цих границь - задача генетичного структуралізму. У культурі до них максимально наближаються творці великих добутків. У залежності від виразності в їхній діяльності творчого початку Г. розбиває всі соціальні групи на три типи: 1) групи, що мають метою поліпшення власного положення в даній значимій структурі ("соціальної тотальности" у цілому) і вырабатывающие "ідеологічне" колективна свідомість; 2) "привілейовані" творчі групи, орієнтовані на реорганізацію різних рівнів "тотальности" і вырабатывающие "бачення світу" (на основі визначених ідеалів); 3) "нові творчі групи" (еліти), що мають метою вироблення нових "глобальних людських бачень" світу. "Бачення світу" (категорія введена німецькими романтиками, використовувалася в неокантіанстві) полягає в доданні значимої (осмисленої) і погодженої (гармонічної), тобто "когерентної" структури поводженню, почуттям і думкам діючих суб'єктів, що забезпечує максимальне-досяжне в даних умовах наближення до можливої свідомості. Найбільше повно ця задача реалізована в мистецтві і літературі. М. у зв'язку із соціологічним аналізом останніх висунув гіпотезу гомології структур економіки і добутків духовної культури, а також гіпотезу "конвергетного дії" чотирьох факторів гомології (найбільш уразливі для критики положення генетичного структуралізму). З іншого боку, вона може бути реалізована тільки "значимими співтовариствами", орієнтованими на гуманістичні цінності свободи особи. М. розрізняє "волю від" (індивідуальна воля) обмежень і "волю для" (колективна воля) - створення передумов для забезпечення волі від". Прогрес забезпечується насамперед розвитком колективної волі, тому що індивідуальна воля зв'язана з визначеними культурно-історичними умовами європейської цивілізації. М. вважає, що індустріальне суспільство придушує індивідуальну волю. Він розділяє тезу Рисмена про чинений перехід від суспільства, регульованого зсередини, до суспільства, регульованому ззовні. У цьому зв'язку Г. пропонує утопію "удосконаленого" ("гуманизированного") соціалізму як відродження втраченого "справжнього" (автентичного) взаємини людей зі світом речей і друг і з другом. Погляди Г. одержали широке поширення серед соціологів культури, особливо соціологів літератури. Свої версії генетичного структуралізму запропонували Ж. Ленхардт, М. Зерафф, Р. Ескарпі.

Постструктуралізм – сукупне позначення ряду підходів у соціогуманітарному пізнанні 70-80-х 20 ст., зв'язаних з переглядом структуралістської парадигми й отримавших розвиток спочатку у Франції, а потім у США. Постструктуралізм звичайно зв'язують із іменами Дерріда, Делеза і Гваттарі, Бодрийяра, Кристєвой, Льотара, К. Касториадіса, "пізнього" Барта, Фуко, а також ряду інших дослідників. Постструктуралізм успадкував від структуралізму певну спільність проблемного поля та відсутність власної цільної програми. Іноді постструктуралізм характеризують як спробу здійснити те, що не удалося зробити на першому етапі, і, отже, як закономірний розвиток структуралізму, виявлення його апорій і парадоксів. Виявляється взаємна доповнюваність структуралізму та постструктуралізму. Останній, так чи інакше, спирається на концепцію знаку як єдності означаючого і що означається й особливий інтерес до проблем мови. В наявності подвійна проблематичність: 1) епістемологічна проблема: є П. простою трансформацією ("траєкторією переміщення, а не відмови", згідно Барту), мутацією або радикальним переворотом? 2) "географічна" проблема визначення границь: якщо хронологічний рубіж датується 1968, то теоретично постструктуралізм перетинається з семіотичною теорією, постмодернізмом, ліворадикальними течіями, різними літературними практиками (наприклад, з американським деконструктивізмом, для якого деконструкция не більш, ніж методика аналізу текстів). Утім, постструктуралісти самі наполягають на відносності всяких границь (між що означається й означаючої, філософією і літературою, літературою і критикою), що, зокрема, характеризує їхній аксиологические орієнтації. З огляду на всю розмаїтість постструктуралистских практик і їхня термінологічна незвичайність, що утрудняють інтерпретацію (у загальноприйнятому розумінні цього слова), проте можна експлікувати ряд основних задач, висунутих П.: 1) критика західноєвропейської метафізики з її логоцентризмом, проблема кризи репрезентації; 2) демистификация, викриття, фіксація виникаючих на всіх рівнях вогнищ влади стратегій примуса, прихованих під оболонкою несвідомого; 3) пошук зон волі - маргінальних, що знаходяться за межами структури, але оказывающихся в результаті в якості граничної, реальності, що далі нерозчленовується, не контрольованої силами влади (бажання, історія, "хаос-мос", афекти, тіло, жест і т.д.). Потрібно мати на увазі, що "поза текстом" для П. немає нічого, реальність для нього - це по перевазі язикова реальність (текстуализованный світ). Постструктуралисты, аналізуючи європейську метафізичну традицію, убачають головну її особливість у логоцентризме (Деррида). Поняття Істини (у П. - "Трансцендентальне Означа") - це породження логоцентри-ческого свідомості, що прагне в усьому знайти порядок і зміст, відшукати першопричину, а точніше - нав'язати їхній усьому, на що спрямовано думку людини, але при цьому не здатного осягти і виразити алогічну сутність світу, що накладає в силу своєї відсталості заборона на будь-які вільні інтерпретації. Порочна практика, по оцінці П., насильницького оволодіння текстом (спрямована на пошук Істини) восходит до гуманістів, для яких зрозуміти текст значило "привласнити" його собі, підкоривши значеннєвим стереотипам, що панували в їхній свідомості. Нав'язування текстові його форми здійснюється " Суб'єктом, щоговорить,", картезіанським "cogito", що віддається ілюзії про незалежність, автономність своєї свідомості. Це і є той "класичний центр", що, користуючись привілеєм керування, структурування, сам у той же час залишається поза структурним полем. Руйнування цього центра багато в чому обумовлено деконструкцией соссюрианского знака. Постструктуралисты підривають представлення про референції, про буття як присутності. Претензії на репрезентацію, на співвіднесення текстів культури з реальністю неспроможні, що означається не існує, воно - усього лише ілюзія. По Бодийяру, сучасність характеризується скраданням розходження між реальністю і її представленням, залишаються одні лише "симулякры", що не володіють ніякими референтами, що мають відношення тільки до власної уявлюваної реальності. Означаюче утрачає свій безпосередній зв'язок з означа внаслідок "відстрочки", відкладання в майбутнє представлення про явище, що означається. Знак позначає скоріше "відсутність" предмета, а, у кінцевому рахунку, і принципова відмінність від самого себе. П. затверджує необхідність ігрового відношення до змісту взагалі, висуває принцип "диссеминации" (Деррида), тобто розсіювання, дисперсії будь-якого змісту серед безлічі диференційованих його відтінків, ідея "розходження" повинна поступитися місцем ідеї "розрізнення", що означає кінець влади одних змістів над іншими. Відсутність граничного значення відкриває необмежений простір для руху означаючих, що фіксується в понятті "гено-текст" Кристевой. Погляд на світ тільки через призму означаючих знімає проблеми об'єктивності, методу, істини, знецінює наукове знання. Але це відбувається ще і тому, що "науці визначене насильство", вона зв'язана з визнанням порядку, що визначається владними відносинами (М. Серр). Постструктуралисты намагаються знайти за всіма культурними феноменами дискурс влади, що всепроникає здатність якої дозволяє їй "перетинати", "координувати", "переривати" будь-які соціальні структури і встановлення, що дає можливість Делезу говорити про "древоподобности" влади. Мова, що символізує собою будь-які форми примусової влади, функціонує як такого роду древоподобная структура. Як можна зруйнувати цю владну машину мови і протистояти примусовій силі тотальної бинаризации звий культури? Таку жадану зону волі, де закони сили, панування і підпорядкування не діють, являє собою Текст - авансцена боротьби безлічі сил, рівноправних дискурсов, що є одночасно об'єктами боротьби за владу, але також і сильними владними позиціями. Власне кажучи, це "интертекст", що припускає відповідну "революційну" процедуру читання (Ф. Соллерс) і елімінуючий традиційну фігуру Автора (Барт, Фуко). Головне призначення тексту – увернутися від влади. Пошук "глибинного, підривного значення", "щирого рівня мови" (Дерріда), не підвладних загальноприйнятим кодам і структурам, виявляє значимість елементів внесистемных, маргінальних, асоціальних. Можливо, саме вони є онтологической основою граничної, нескороченої реальності ("рівень буття бажання"). Прорисовується "виворіт" структури, розмиваються границі внутрішньому і зовнішнього в скривленому просторі сучасної культури. Своєрідність П. полягає в тому, що він легітимізував перегляд багатьох класичних філософських понять, позначив нову картографію культурного простору.