Онтологія. Роздуми про унікальність категорії буття.

Буття в мисленні як поетичний настрій в поезії: саме слово ми не так вимовляємо як більшість інших. Щось у ньому є сакральне, естетичне, орієнтовне („сенс буття” – не стан, а горизонт самовизначення людини).

Це особливий рівень міркувань – рівень найуніверсальнішої взаємної пов’язаності всіх явищ і процесів світу (все „взагалі”). Тому буття: життєва безжиттєвість, пуста повнота, без-сутнісна суттєвість.

Дискретні „єйності”, взяті самі по собі, – це не буття, а бування (в гостях, метро, на природі, в театрі ми буваємо, а на роботі, у себе дома ми є – стійкий суттєвий контекст стосунків). Можна, звичайно, не бути у себе й дома, і бути у себе – в театрі, казино (заядлі).

Наша мова – наскрізне буттєво-бувальна. Мовні форми „змоделювали” логіку зв’язності буття.

Сучасна філософія бачить в абсолютизації поняття Буття одну з причин "смерті філософії" у сучасній культурі й акцентує увагу на альтернативах – поняттях Ніщо, Розрізнення, Критики.

Ідеальне – філософське поняття, сенс якого оформляється в опозиції "ідеальне – матеріальне". В ідеалізмі мислиться у якості категорії для фіксації специфічної субстанції – субстанції духу, самодостатньої реальності поза простором і часом. У межах традиції матеріалізму трактується як специфічний спосіб буття об'єкта (або його фіксації), який знаходить вираз в психічному світі і життєдіяльності суб'єкта.

Проблема "ідеального” стала актуальною й очевидною з ряду причин. Основою виступив стабільний дослідницький інтерес до знання, а через нього – до людини. В об'єктивістському (науковому) підході до свідомості переважає констатація зв'язків розумової активності зі спеціалізованим нейродинамічним процесом у мозку (фізіологія вищої нервової діяльності). Тут ідеальне інтерпретується як інформація, як стан свідомості окремої особистості, як суб'єктивно пережиті людиною матеріальні стани його власного мозку. У культурологічному аспекті субстратом ідеального є також матеріалізована (здійснена) різноманітність ідей, творчих задумів, сама жива мова та інші знакові системи. У цьому підході акцент ставиться на діяльнісній, суспільній природі свідомості. Хоча не варто вважати ідеальне генетичним продуктом і формою людської праці, цілеспрямованого перетворення природного матеріалу і суспільних відносин, однак не слід відкидати надзвичайно важливу їхню роль у розвитку ідеального. „Ідеальне є тільки там, де є індивід, що робить свою діяльність у формах, заданих йому попереднім розвитком людства" (Ільєнков). Навколишню людину мир придбав до 20 сторіччя зовсім інше, чим до даного етапу його діяльнісної активності, стан. Це вже не стільки природна система, скільки пронизана ідеєю, творчістю середовище, у рамках якої И. відіграє істотну роль. Булигін А.В. розглядав (природничо-науковий аналіз проблеми) ідеальне як продукт кодування й декодування сенсорної інформації – надлишку чуттєвої діяльності.

Єство, єстєство – натуральна визначеність буття („фюзис, природа”). „Самоочевидність” буття Абсолюту стала зв’язкою у мові й логіці („Є”), все інше відносне, невимовний бо Абсолют.

Люди легковажать „самоочевидністю” Абсолюту заради більшої переконливості мови: „Я тобі абсолютну правду кажу”, „Я абсолютно переконаний”. Але ж Абсолют „самоочевидна неочевидність” – більше всякого іншого буття це надчуттєва данність, хоча так „зримо” ховається у чуттєвості. Платон ухопив геніально думкою: самостійне буття можливе лише у ідей.

Звідки така впевненість у людей, що ми були, є й будемо?

Чому така напруга в роздумах про Буття, особливо майбуття. Екоцид, кліоцид, ноосфера безсмертя душі соціальні ідеали доля культури?

Що гірше може смерті бути? Як це можливість буття у питанні про смерть?

Що важливіше від життя? – лише осмислене життя (буття).

Буття й небуття. У повсякденній мові слово «буття» означає життя, існування. У філософії поняттю буття надається максимально узагальнений і універсальний характер. Замість цього поняття філософи нерідко використають поняття Универсума, під яким розуміють єдине самодостатнє ціле, що не залишає нічого поза собою. Коли говорять про буття (универсуме), те розуміють усе, що є у світі як реальність, як наявна даність. Філософа цікавить вся сукупність існуючі. Це й речі з їхніми властивостями й відносинами, і численні явища свідомості, розуму, духу. При цьому всі загальні й не загальні властивості й характеристики конкретних явищ матеріальної й духовної реальності як би виносяться за дужки їхнього розгляду. Про будь-яку річ, про будь-який процес, про будь-яку властивість і відношення, про будь-яку думку й переживання можна сказати, що воно (він, вона) існує.

На рівні гранично абстрактного поняття буття протилежність матеріальн і духовного не виділяється, тому що думка, дух, ідеальне беруться в єдності з матеріальними речами на тім підставі, що те й інше є в наявності, існують. І щодо цього свідомість, ідеї не менш реальні, чим речі. Вірогідність, наприклад, зубного болю як реальності та ж, що й вірогідність самого хворого зуба.

Поняття буття – найбільш абстрактне й тому найбідніше за змістом, але по обсягу – найбагатше, тому що під нього підпадає все, що існує у Всесвіті, у тому числі й сам Всесвіт як окремо взяте суще.

Буття є не кожної з наявних речей, а тільки тим, що в кожній речі універсально й тому виступає лише однією стороною будь-якої речі. Використовуючи поняття буття, людина як би фіксує наявність того, що є в його цілокупності. Хоча такого роду фіксація й констатація необхідні, вони самі по собі не є кінцевою метою пізнання. Установлюючи вірогідність якого-небудь явища, ми робимо його для себе відомим. Однак «те, що відомо, - писав Гегель, - ще не є, тому пізнане». Колись людина не знала, що до складу буття треба включати електромагнітне поле, «чорні діри» (колапси), кварки й т.д. Коли факти їхньої наявності були встановлені, приступилися до головного – вивчення їхньої природи. У цьому зв'язку філософський аналіз буття не може бути зведений лише до узагальненого опису різних типів наявної реальності – будь-то нежива природа від мікросвіту до мегасвіту, жива природа від живої клітини до біосфери, суспільство в системі всіх його складних елементів, людина й ноосфера, людська пізнання у всіх його формах прояву.

До того ж завдання опису різних видів реальності й покликання їх у якості певного наявного буття може бути вирішена лише в рамках окремо взятих наук і виникаючої в результаті узагальнення їх сумарних даних наукової картини миру. У центрі ж філософського аналізу буття перебуває розкриття його внутрішньої природи й універсальних зв'язків всіх його елементів. І першим питанням виступає питання про саме поняття буття як однієї із загальних абстракцій людського розуму. З перших кроків філософської думки, що зароджувалася, ідея буття служила логічним засобам подання миру як цілісного утворення. З її допомогою перші філософи стародавності абстрагувалися у своєму розумі від усього нескінченного різноманіття речей і процесів по засобах уявної фіксації тієї їхньої подібності, що всім їм властивий статус існуючого, реальності. Тим самим визнавалося, що мир єдиний, оскільки всі його елементи тотожні по ознаці існування, наявної даності. Бути - це загальна характеристика миру, властива всьому, що входить у його склад. Що б не відбувалося у світі, він був, є й буде існувати незалежно від волі й свідомості людей. Аналіз філософського поняття буття припускає, насамперед, не виявлення різних видів дійсного буття, в основі якого лежить перехід думки від загального до частки, а розкриття різних аспектів змісту цього поняття. Таких аспектів два: предметний і динамічний; вони легко виявляються вже в значеннєвих відтінках слова «є». Коли говорять «роза є рослину», те під цим розуміють, з одного боку, той факт, що роза є рослиною, тобто являє собою якусь предметну реальність, а з інше-те, що роза існує, тобто триває в часі. Перший значеннєвий відтінок слова «є» виражає предметний аспект буття, другий - динамічний. У предметному аспекті поняття буття відбивається наявна даність якісної визначеності всього, що існує. Динамічний аспект буття полягає в тім, що всяке буття – це не тільки якийсь наявне даний предмет, але й існування цього предмета як процес зміни його станів і його реалізація.

Поняття «ніщо» і «небуття» в історії філософії нерідко ототожнювалися й розглядалися як абстракції, що позначають відсутність буття взагалі. Таке їхнє визначення здається ясним, очевидним і саме собою зрозумілим до такого ступеня, що в більшості людей не виникає ніякого бажання уточнювати, що значить словосполучення «відсутність буття». Коли ж запитують про це, то у відповідь або виражають здивування із приводу самої можливості нерозуміння того, що й так ясно, або обходяться жартівливою тавтологією: відсутність буття – це абсолютна відсутність усякої присутності, такий стан, коли нічого немає.

Ми можемо уявити відсутність якогось часткового буття або частки буття. Однак ніхто з нас не може уявити повну відсутність буття взагалі. Адже в цьому випадку необхідно уявити те, що не є реальністю взагалі. А чи може наша думка вийти за межі реальності як такої? Якби їй це вдалося, вона втратила б свій предметний зміст, а тим самим припинила б своє існування. Якщо нам чогось не дано, нам і в голову не прийде міркувати про це.

Безпредметних думок немає й не може бути. Уже античні софісти це добре усвідомили й навіть використали в побудові наступного софізму «Брехати – говорити про те, чого немає. Але про те, чого не існує, нічого сказати не можна. Отже, ніхто не може брехати». У цьому парадоксальному умовиводі неправда невірно розглядається в якості не предметного змісту, що має, висловлення. Але вірно те, що всяке безпредметне судження в принципі неможливо, тому що не може бути безпредметного мислення.

Із цього треба, що навіть такі поняття нашого мислення, як «ніщо» і «небуття» не можуть бути безпредметними, інакше кажучи, не можуть бути вилучені, еліміновані з відношення до реальності. Розуміє під ними непросто чиста відсутність взагалі, а відсутність буття, ми тим самим опосередковано зв'язуємо їхній зміст із буттям. Відсутність буття не є якась абсолютна порожнеча, а є процес заперечення буття, що являє собою не що інше, як переходить в інше, становлення для себе іншим. Раціональне розуміння ніщо й небуття можливо тільки лише як заперечення, що є необхідним моментом буття.

Як перехід в інше заперечення в самім бутті здійснюється або у вигляді відносини одного певного буття (щось) до іншому, або у вигляді процесу зміни, преходіння налично даного буття, узятого самого по собі. Перше заперечення у філософії осмислюється посредствам співвідношення понять «буття» (щось) і «ніщо»{ друге - посредствам співвідношення понять «буття» і «небуття». Це й служить підставою для розрізнення понять «ніщо» і «небуття». Протилежністю ніщо виступає буття як певне щось, а протилежністю буття є буття як процес пізнання, зміни станів, зміни. Якщо за допомогою понять «щось» і ніщо» осмислюється заперечення на рівні предметного аспекту буття, то посредствам понять «буття» і «небуття» відбивається заперечення як процес переходу в інше на рівні динамічного аспекту буття. Розглянемо заперечення буття у формі співвідношення щось і щось. На рівні предметного буття заперечення реалізується у вигляді відносин розходження й протилежності. Мир, що розуміє як буття взагалі, з'являється перед нами як єдине ціле. Разом з тим він є нескінченну безліч часток существований. Розходження - одна із загальних характеристик усього сущого у світі.

Будь-яка річ, узята в сукупності своїх властивостей, є наявне суще, тобто щось, що володіє якісною й кількісною визначеністю й автономним буттям. У границях свого буття річ (щось) є самототожною й повністю самостійною реальністю, що розгортається на паритетних засадах з іншими речами, так що її буття не може бути ні запозичене, ні передане іншими речами. Після свого виникнення все певне суще як би приречено на буття у відповідних межах. Буття будь-якої речі в принципі неможливо продовжити за рахунок додатка буття, узятого в іншої речі. Кожна річ існує лише в границях свого буття. Так, людина може жити лише своїм життям. У неї немає можливості взяти хоча б мить буття іншої людини й за рахунок цього прожити більше чим йому відведено. Вираження «жити життям іншого» містить у собі інший зміст, а саме: відтворювати зміст життя іншого в змісті своєї свідомості й діяльності. У цьому плані будь-яка людина живе

життям своєї близької й знайомих і маси інших людей, життям яких він цікавиться, незалежно тому, чи є вони його сучасниками або ставляться до минулих поколінь. Однак він, таким чином, лише відбиває у своєму житті життя інших людей, залишаючись при цьому повністю в границях свого індивідуального існування, нічого не додаючи й не зменшуючи від свого буття, тому що як реальність він залишається тим же самим. На відміну від об'єктів зовнішнього миру людина як істота, що володіє свідомістю й волею, може припинити своє людське (соціальне й біологічне) існування, однак і він не має сил припинити своє фізичне буття як об'єкти матеріального світу.

Маючи автономне буття, рівністю із самої собою і якісною визначеністю, усяка дана річ (щось) щодо всіх інших виступає їхнім запереченням уже в силу тільки лише своєї відмінності від них. Спіноза цю думку виразив в афоризмі: «усяке визначення є заперечення». Усе, що існує за межами буття даної певної речі, є іншим буттям. Це теж щось, але таке, котре виступає іншим, а не тим же самим, і тому містить у собі заперечення буття даної речі. У світі немає абсолютно однакових речей. Оскільки ж у бутті кожної даної речі відсутнє буття іншої, оскільки кожне дане щось є ніщо іншого щось. Ніщо в реальній дійсності, таким чином, являє собою факт існування відносини розходження між кінцевими й одиничними щось. Коли встановлюється, що дана річ є не зовсім те або зовсім не те, що являє собою інша річ, те перша у відношенні до другого є ніщо останньої, і навпаки. Більше того, при розгляді взаємних відносин речей кожна з них починає виступати одночасно в якості щось і ніщо: вона є певне наявне суще й тому не є те, чим є інші речі.

Питання про співвідношення буття й небуття виникає в процесі осмислення природи кінцевого й перехідного існування речей реального миру. Уже античні філософи стали замислюватися над тим, є чи що - або за кордоном усього нескінченного різноманіття безпосереднього буття й що відбувається з речами після того, як вони зникають, тобто припиняють своє існування. При цьому буття ототожнювалося з безпосереднім існуванням одиничних реальностей, а небуття - з тим, що виходить за межі одиничного буття й тим самим саме по собі вже не могло бути чим - те одиничним і навіть який - те безпосередньою реальністю. З поняттям небуття в античній філософії зв'язувалося поняття сутності, єдиним і загального, тому що самим змістом цього одиничного буття, даного нам у формах нашого почуттєвого сприйняття. Тоді представлялося, що аналіз небуття є шлях до розкриття сутності буття. Збагнення ж цієї сутності розглядалося кінцевої цілю філософського осмислення миру. Звідси зрозуміло наступне висловлення Платона: «Ті, хто справді відданий філософії, зайняті, по суті речей, тільки одним - умиранням і смертю».

Перехід буття в небуття й небуття в буття реалізується в процесі зміни речей. Чистою формою цього переходу є час, тобто зміна минулого (того, чого вже немає) сьогоденням (тим, що є), а сьогодення майбутнім (тим, чого ще немає). У цьому плані всяке одиничне існування розгортається у вигляді переходу від небуття, якого вже ні, небуттю, якого ще ні, так що актуально дане конкретне буття містить у собі в знятому виді небуття в цих двох його аспектах.

Підсумовуючи розгляд співвідношення буття (щось) і ніщо, буття й небуття, варто вказати, що філософська категорія буття не може бути у всій повноті й глибині осмислена без зіставлення її з категорією заперечення. З визначення буття як реальності, границі якої задаються її власним запереченням, з необхідністю випливає розуміння ніщо й небуття в позитивному плані, тобто як інобуття. Якщо ніщо являє собою вираження відносин розходження й протилежності у світі безпосередньо даних часток існувань, то небуття – своє рідне вираження зміни станів, проходження, переходу в інше того або іншого конкретного й безпосереднього сущого. Ніщо й небуття – це різні аспекти заперечення буття, пов'язані із подвійністю предметно-динамічної структури буття. Вони настільки ж реальні, як і саме буття. Саме так ніщо й небуття осмислювалися в продовж всього історичного розвитку філософії. Чисто негативне їхнє розуміння, що зв'язує з ними якась абсолютна відсутність, ірраціональне й тому непродуктивне у філософському збагненні природи буття.