Робочі визначення до понять курсу культурології:

1. Людина – загальний термін для позначення особливого виду живих істот Homo Sapiens, субстрат всіх вимірів цієї істоти: анатомічно-фізіологічного, психологічного, духовно-особистісного, індивідно-екземплярного й індивідно-унікального або індивідуального. Людина – загальний (“родовий”) суб’єкт культури.

Під субстратом будемо розуміти утворювача й носія основних властивостей культури, а під суб’єктом – активний початок у відносинах з будь-чим і будь-ким.

2. Суспільство – система безпосередніх чи опосередкованих контактів у взаємозв’язках і взаємодії людей у великих спільнотах. Опосередковані контакти (спілкування) здійснюються за допомогою соціальних інститутів і комунікативних засобів. Взаємообмін діяльністю та її результатами – одна з важливих функцій культури, її головна умова. Суспільство – важлива умова і суб’єкт культури (як і окремі його елементи – спільноти, товариства, особи тощо).

3. Цивілізація – ступінь розвитку суспільства, на якому головними регуляторами (нормативами, регламентами) стають соціальні інститути: державно-політичні, правові (юридичні), церковно-релігійні, сімейно-шлюбні. Культура була й до цивілізації, на попередніх ступенях розвитку, але цивілізація не виникає поза культурою.

4. Світ – осмислення зовнішньої і внутрішньої реальності людського буття в просторово-часовому континуумі, проекція людини в загальність і складність смислового горизонту дійсності. Кожна культурна епоха має справу з особливими світами, зі своєрідною моделлю світобудови. Континуум – щільність наповнення в часово-просторовій моделі світу. Просторово-часову наповненість літературного твору називають хронотоп (хронос – час, звідки – хронографія; топос – місце, місцевість, звідки – топографія).

Світ – знаки людської діяльності та спілкування, що характеризують у духовному житті просвітлення темного, вже освоєну реальність. Світ не є щось стабільне, підручно-належне: це реальність, що з небуття виринає, туди ж і втопає, він здійснюється, просторуючись і часуючись. Тому світ – знак чекання – це також духовне життя. Як і мовчання, велика безмовність. Лише в добре освітленому й проговореному світі – „мовчання – золото”. Українці зберегли це поняття окремо від позначення общини, спільноти. Росіяни кажуть: „Появился на белом свете”. Але у них є й термін «мир» – позначення світу, спільності людей, стану спокою між війнами. Порівняйте: Квирін (мир) і Марс (війна) у римлян.

5. Універсум – світ як єдність пов’язаних і взаємодіючих явищ, подій, процесів. Цілісність світу, в якій ми усвідомили диференційованість (внутрішню подільність, структурність, взаємний зв’язок). Актуальна й потенційна повнота сущого.

6. Ойкумена – ближній культурний світ (ойкос – домівка, менс – думка, сенс), рідна домівка, осмислений простір. Елліни називали ойкуменою коло земель, окультурених їхньою ментальністю, звільнених від варварства. Від ойкос утворені й інші звичні для нас поняття: економіка (ойкономос – закони дому, домашнє господарювання); екологія (логос дому, вчення про домівку-природу, гармонійне відношення з нею).

7. Світогляд – більш-менш систематичне і найзагальніше усвідомлення людиною світу як її просторово-часового смислового горизонту, як реальності, в якій буття виходить за межі звичного, звичайного світу в світ надзвичайний, "потойбічний" (трансцендентний). Це усвідомлення охоплює уявлення, погляди, переконання людини відносно дійсності і її власного місця в ній, відносно зв’язку внутрішнього і зовнішнього світів. Світогляд – інтегральна основа єдності всіх аспектів і всіх явищ культури.

8. Етнос – створений природою на засадах оригінального стереотипу поведінки колектив (спільнота) людей, який існує як енергосистема, що протиставляє себе іншим спільностям, виходячи з відчуття компліментарності (протиставлення за бінарною опозицією "свої" – "чужі"). Етнос утворився від тваринної популяції (природотворний, „фюзисний”), але саме він є субстратом культури. Етнос принципово антиентропійний (тяжіє до забезпечення внутрішньої динамічної рівноваги), чого не скажеш про суспільство: надто багатоетнічні, особливо паритетні, суспільства – небезпечно нестабільні. Етноси залишаються зі своєю культурою й тоді, коли гинуть цивілізації.

9. Менталітет – духовна якість того чи іншого етносу («дух народу»), його характерний цілісний вияв у різних формах і явищах (етнопсихологічні риси, "національні особливості", етнографічна самобутність, різниця емоційних реакцій, домінантний темперамент, мовна ідеоматика тощо). Коли до уваги приймається духовно-мислена якість, частіше кажуть ментальність. Український етнос характеризується антеїзмом (прив’язаністю до землі).

Головна визначальна сила менталітету – архетип: ментальна визначеність етносу при його виникненні, яка стійко утримується протягом багатьох століть. Архетип – це стабілізатор етноментальності при всіх змінах культурно-історичних типів. Лише з втратою самого етносу (його асиміляцією) гине архетип.

10. Сакральне – одухотворення надзвичайного (трансцендентного) світу, піднесення його до святості (святині), священства, чарівного, містичного. Це результат подвоєння світогляду: виділення у світі моментів звичайного й надзвичайного. Засобом поєднання цих світів є звичаї, які оформляються у вигляді певних обрядів і ритуалів. Джерелом сакралізіції є певні вірування, а потім релігійна свідомість.

Культуру будемо визначати лише як робоче поняття в прийнятому нами аспекті цілісно-світоглядного (сенсово-онтологічному) розгляду. Універсального її визначення принципово не може існувати: лише аспектне або функціонально-описове. Залежить визначення також від мети і методології дослідження. Інтуїтивно сенсова місткість поняття культура, при достатньому досвіді вивчення її явищ, розмірковувань над ними, осягається. У сучасній культурології є поділ визначень на аналітичні (за предметним змістом – інтерпретація культури як системи цінностей, норм, інститутів; за функціональним моментом – культура як процес розвитку сутнісних сил людини в ході усвідомлення діяльності) й синтетичні (увага на тому, що культура – складний суспільний феномен, який охоплює різні боки духовної життєдіяльності суспільства з його системою цінностей і творчої самореалізації особистості. Звідси й дві конкуруючи між собою дослідницькі програми: на діяльнісному й ціннісному підході. Обидві вони обертаються навколо галузі „символічного” (засобу реалізації цінностей і сенсів культури). Їх легше досліджувати емпірично. В категорії культури фіксується специфічний зміст сумісної життєдіяльності людей, пов’язаний з штучним (біологічно неспадковим) середовищем їх існування (предметні форми культури) і самореалізацією (особистісна культура). В ній відбивається також джерело надприродної регуляції взаємодії й поведінки людей.

11. Культура – система інтегральних життєвих сенсів людини (як представника певних спільнот, перш за все етносу), які реалізуються у засобах та результатах її діяльності й спілкування. Культура – не фізична предметність, не фізичний результат, а самоствердження людини в предметних результатах і засобах, людська якість предметного світу.

Тому засоби та результати мають відношення до культури тільки з точки зору перетворення світу у світ людського буття, у світ самотворення людини. Тому то речі й не поділяються на культурні та некультурні самі по собі. Поділяється їх значимість, цінність для людини. Культура не матеріальна й не духовна – це щось третє (цінність, оформленість, смислова значимість), що приховується за їх складним відношенням. Цінності пов’язують тимчасове з вічним, фрагменти з загальним, утилітарне з ідеальним, одухотворюють предметно-чуттєвий світ. Життєвість сенсів означає, що культура – сфера не тільки загального й не тільки одиничного, а саме особливого, екзистенційне укоріненого в живі початки буття людини. Людина не відноситься до культури, вона живе у світі й світлі (культ Ура) культури.

Культура одного порядку не з суспільством, не з предметно-речовим космосом, а з цілісним Універсумом. Вона – діалог на рівних людини з усім Світом, з усім людством, вона принципово діалогічна. Тому й головне питання культури – питання про відношення Світу й Людини, про людське світовідношення. Буття культури можливе лише у людей, що забезпечується особливим способом ставлення людини до світу. «Я вважаю, що люди взагалі помиляються, коли лише повсякденне сприймають як реальне, а все інше як ірреальне. У широкому сенсі пристрасті, ідеї, припущення такі ж реальні, як факти повсякдення. Я впевнений, що всі філософи світу впливають на повсякденне життя». (Х. Борхес). Отже, культура – специфічна реальність людського буття, яка й робить саме її існування унікальним. У культурі долається відстань між буттям і значенням, між фактом і сенсом. Реальність постає як втілена раціональність вищих цілей, ідеалів та цінностей людського буття багатьох поколінь. І це завдяки тому, що культура реалізує не тільки й не стільки гносеологічне, скільки духовно-практичне, соціалізоване відношення до дійсності. Тому в ній можливі переходи суб’єктивного в об’єктивне і навпаки.

Свас’ян К.А.: Культура – це людина як «світ людини», взятий у всьому потенціалі осмислених звершень; вона – культ (точніше, культивація) людського буття, болісна й довготривала возгонка цього буття від даності матеріалу до осліплюючої художньої форми, й, творячи людину, вона одночасно творить себе, бо ж «творчість – в чому б вона не виявлялась – є завжди самотворчість; інакше вона – ніщо, кімвал брязкаючий, ідол у масці ідеалу, пусте заняття, витончений самообман». «Створюючи культуру, людина творить себе».

ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:

Введение в культурологию: Учебное пособие для вузов. – М., 1996, с.3-79.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури. –Львів, 1994, р. І.

Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х.-К., 1999, лекція 1 (феномен культури)

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. – К., 1992, р. І.

Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник./За ред. М. Заковича. – К., 2000.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

Арнольдов А.М. Введение в культурологию. – М.: Народная Академия культуры, 1993.

Бытие человека в культуре. Опыт онтологического подхода. – К., 1992. 176 с.

Гуревич П.С. Философия культуры: Учеб. пособ. для гуман. – М.: Аспект-Пресс, 1995, 288 с.

Деятельность: теория, методология, проблемы. – М.: Политиздат, 1990, 368 с.

Ильенков Э.В. Философия и культура. – М, 1991.

Історія української і зарубіжної культури. – К., 1999, І розділ.

Каган М.С. К вопросу о понимании культуры.//Философские науки, 1989, № 5.

Кертман Л.Е. История культуры стран Европы и Америки. – М., 1987, гл. І.

Кленов Л.А. К проблеме сущностных противоречий культуры.//Филос. науки, 1986, №3, с.37-44

Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации.//Вопр. филос., 1992, № 11

Лосєв І. Духовний суверенітет і культуротворча активність етносу.//Етика, естетика і теорія культури. – К., 1992, вип.. 37, с. 20-28.

Ортега-и-Гассет Х. Положение науки и исторический разум.//Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия. – М.: Наука, 1991, с.192-209.

Осмысление духовной целостности: Сб. статей. – Екатеринбург, 1992, вып. 3.

Проблемы теории культуры: Сборник. – М., 2002. Труды НИИ культуры, № 91, 181 с.

Проблемы философии культуры./Под ред. В.Ж. Келле. – М.: Мысль, 1984. 325 с.

Пролеев С.В. Духовное и бытие человека. – К., 1992.

Світогляд і духовна культура. – К., 1993. – 176 с.

Симонов П., Ершов П., Вяземский Ю. Происхождение духовности. – М., 1989.

Соболь П.П. Українська духовність.//Вересень: науково-методичний, інформаційно-освітній журнал. – Миколаїв, 2002, № 2-3, 1,5 д.а.

Табачковський В.Г. Критика буржуазного раціоналізму та проблема людської особистості. – К.: Наукова думка, 1974, 160 с.

Федотова В.Г. Душевное и духовное.//Философские науки, 1988, № 7.