Інші політичні партії.

В великих містах України діяла Партія Народної свободи -конституційних демократів. Це була ліберальна, буржуазна партія, що об’єднувала вищий прошарок інтелігенції - професорів, адвокатів, лікарів, прогресивної промислової буржуазії. Ідеалом кадетів була конституційна, парламентська монархія, до якої треба йти шляхом поміркованих реформ. Найбільш відомим серед «українських» кадетів був В. Вернадський, який один з небагатьох розумів вагу «української проблеми» для нормального політичного розвитку Росії.

Серед діючих, найбільш реакційними були монархічні партії. Сама відома - «Союз руського народу». Партія діяла в багатьох населених пунктах всіх губерній України. Основною метою таких організацій було збереження самодержавства, тому в більшості своїй вони об’єднували реакційне дворянство та духовенство. Але монархісти намагались залучати в організації неосвічене селянство та робітництво, міщанство. Цими партіями, за сприянням влади створювались бойові дружини -»Чорні сотні», які очолювали погроми, влаштовували вбивства політичних діячів.

Серйозною політичною силою в Україні, особливо в її південних районах, став анархічний рух. Анархізм в Україні мав свої особливі риси і відрізнявся ширшою соціальною базою, діючи серед робітництва і селянства, більшою організованістю, налагодженими взаємозв’язками, а також екстремістським терористичним характером.

Українське питання та загальноросійський рух.

Національне питання в історії Російської імперії було чи не найголовнішим. Адже до її складу входило більш ніж 200 народів, народностей, етнічних груп. Ці народи стояли на різних рівнях культурного, економічного, політичного розвитку. Проблема стояла в рівномірності їх розвитку, в задоволенні чисельних інтересів цих народів.

Загальноросійські демократичні сили визнавали існування «польського, фінського, кавказького питання» як проблеми національного розвитку, але вони не могли і не хотіли збагнути, і відкидали існування «українського питання». Всі ці сили розглядали українців що найбільше, як «малоросів», як гілку єдиного «руського» народу, а національний рух - як сепаратизм, направлений на підрив імперії.

Разом з тим були і деякі особливості у розумінні національного питання. Чорносотенці виступали за «єдину і неподільну» Росію, а «російській народності» віддавали найперше значення у державному розвитку і державному устрої. Кадети - обмежувались різко негативним ставленням до справедливих вимог українського народу з національного питання. Щодо України їх програма обмежувалась культурною автономією, а згодом - обласною. Навіть коли Центральна Рада в липні 1917р. визнавалась Тимчасовим Урядом крайовою владою в межах п’яти губерній, кадети вимагали відміни цього рішення, не визнавали Раду національним парламентом, відмовились працювати в ній і вийшли з Тимчасового Уряду, спровокувавши урядову кризу. Російські соціал-демократи (і більшовики, і меншовики) проголосили право націй «на самовизначення, аж до відокремлення і створення своїх держав». Але у використанні цього гасла щодо України вони не були послідовні. Так меншовики виступили з гострою критикою діяльності Центральної Ради і пізніших українських державних утворень, а Перший Універсал було розцінено як « зраду революції». Діяльність меншовиків та

есерів, які займали аналогічну позицію, в Центральній Раді, була вимушена. Головною метою цих партій була боротьба з українським « сепаратизмом «, а не вирішення національного питання. Ось чому есери і меншовики голосували проти 4 Універсала, який проголосив незалежність України. Ще більшою непослідовністю відрізнялись більшовики. Хоча Ленін підтримував право на самовизначення, він виступав проти розколу великих держав на національні. Цим самим, гасло право на самовизначення виконувало лише пропагандистські функції і на практиці було обмежено визнанням незалежності Польщі та Фінляндії. Щодо України, керівники більшовиків підтримали боротьбу Центральної Ради проти Тимчасового Уряду, місцеві ж організації виступали проти національного руху. Ситуація докорінно змінилась після перемоги більшовиків в Петрограді, і проголошення УНР та влади Центральної Ради на Україні. Формально, визнавши владу Центральної Ради радянська влада виставила такі ультимативні вимоги, що їх виконання означало б занепад Центральної Ради та її відмову від керівництва національним рухом. Відмова Центральної Ради виконати ультиматум призвела до збройної боротьби з більшовиками. Але недооцінка більшовиками національних особливостей України була однією з причин їх слабкості. Лише під тиском національного руху більшовики вимушені були, хоча б формально, створити окрему комуністичну партію - КП(б)У, визнати « незалежну « Радянську Україну, її уряд, керівні органи, і хоча б формально підписати « міждержавну « угоду про утворення СРСР.

Політичнийрух в СРСР.

Політичний рух в умовах радянської влади був неможливий, через жорстокий контроль з боку партійних органів держбезпеки. Для досягнення ідейно-політичної єдності було розгорнуто безпрецедентний терор в суспільстві і навіть в самій комуністичній партії. Під час перебудови, інтелігенція не спромоглась на створення загальносоюзної

політичної організації яка стала б в опозицію до КПРС і яка б змогла перебрати владу з рук комуністів. З 1987/88 р. в республіках було створено місцеві національні політичні організації, спочатку у вигляді т.зв. « народних фронтів «, а потім і партій. Ці організації проголосили своєю метою більший суверенітет республік, а згодом і їх вихід з СРСР.

Розділ 2.

Особливості українського політичного руху.

Розвиваючись в умовах загальноросійського політичного руху та під його впливом, український рух мав свої особливості. На відміну від російського, національний рух не мав стійких історичних традицій. Це призвело до обмеженості політико-ідеологічних, організаційних основ руху. Так наприклад, політичний український рух не мав прошарку професійних революціонерів, які б повністю присвоїли себе політичній діяльності. Слід відзначити молодість учасників національного руху, а значить недостатність життєвого і політичного досвіду. Так В.Винниченко народився в 1880 р., С.Петлюра в 1879 р, М.Шрагу, що замінив М Грушевського на посаді голови Центральної ради було 22 роки, М. Ковалевському - керівнику найбільшої української партії соціалістів-революціонерів - 25 років. Тому відчувався брак компетентних людей для політичної діяльності, а згодом і до державницької.

Слід вказати на певну ізольованість східноукраїнського руху від західноєвропейського, негативне ставлення російських партій до українців призвело до обмеженості ідеологічних доктрин, до механічного перенесення західноєвропейських політичних доктрин на український гру ні.

Не випадково майже півстоліття політичних рух на Наддніпрянській Україні обмежувався культурницькою програмою - започаткування шкіл, книгарень, бібліотек, вивчення української мови, історії, культури і т. д.

Національний рух розвивався в умовах обмеженої соціальної бази. Національна соціал-демократія не могла знайти опори в національному робітництві. Цього робітництва було надто мало, воно зосереджувалося в тих галузях економіки, які не відігравали вирішального значення в політичній боротьбі - це сільське господарство, харчова промисловість. Більша частина робітництва була поросійщена, розчинялась в масі руського, польського, єврейського робітництва, яке було домінуючим в добувній, металургійній, машинобудівній промисловості. Саме ці національності складали більшість населення промислових центрів України.

Український ліберально-консервативний рух теж не мав соціальної бази, за відсутністю великого прошарку національної фінансово-промислової буржуазії. Більшість національної буржуазії зосереджувалась в сільському господарстві, переробній промисловості, дрібній торгівлі. Вирішальні галузі промисловості були у власності франко-бельгійського, російською. єврейського капіталу. Таким чином, українські політики не. могли користуватись фінансовими можливостями, які мали російські партії: від чорносотенців до більшовиків.

Єдиним прошарком, що становив базу українського політичного руху залишалось селянство. Але для опанування селянської стихії вимагались великі професійні, організаційні, ідеологічні сили, яких не мала нечисленна українська інтелігенція. Потрібен був і історичний час, але його, як відомо, не вистачало.

Національний рух жорстко переслідувався царатом. Ці репресії були направлені в більшій мірі не проти його демократичної революційності, а проти т. зв. малоросійського сепаратизм.

Певні відмінності мав західноукраїнський рух. Політичні реформи в Австро-Угорщині, що почалися на два десятиліття раніше, ніж в Росії, сприяли більшому динамізму, більшим успіхам західноукраїнського політичного руху. Так австрійський уряд час від часу використовував діяльність українців на противагу полякам, надаючи їм певних поступок. Великий вплив в Галичині мали церковні діячі. Західні українці також мали право вибору орієнтації свого руху між Австрією, Росією, а згодом і Польщею.

Формування східних і західних політиків в різних умовах з різними впливами призвели згодом, в 1919-1920рр., до фатальних наслідків через непорозуміння в головних питаннях державного будівництва.

Культурницький етап українського руху на Східній Україні в І 9 столітті.

Як вже зазначалось, українці на початку 19 ст. приймали участь в російських та польських таємних організаціях. Діяльність українців ще не вирізнилась в окремий чинник політичного руху Таким вона стає з середини 19 ст. з появою різночинської інтелігенції і виробленням нею свого розуміння національної ідеї.

В 1846-1847 рр. в Києві засновується і діє таємне «Кирило-Мефодіївське товариство». На його чолі стояли професор історії М. Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і вчитель кадетського корпусу В. Бєлозерський, Пізніше до них приєднались П. Куліш та Т. Шевченко. Товариство охоплювало 12 постійних членів та приблизно сто співчуваючих - вчителів, викладачів, чиновників, студентів. Програма товариства викладена в праці М. Костомарова «Закон Божий. Книга буття українського народу». В ній проголошувались антикріпосницькі, антицаристьські ідеї, необхідність створення всеслов’янської федерації з вільних слов’янських народів та національного визволення України. Товариству не вдалось розгорнути свою діяльність. Вона обмежилась кількома зборами, де обговорювались різноманітні проблеми, спробою розповсюдження своїх теорій, вироблення проекту про заснування сільських шкіл. Скоро товариство було викрито, а його діячі зазнали репресій.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства свідчила про зростання національної самосвідомості, про початок національного руху, який перебував ще в межах культурно-просвітницької програми.

Важливим кроком у розвитку національного руху стала діяльність Громад - напівлегальних товариств ліберально-демократичної інтелігенції. Перша така Громада створена В. Антоновичем, діяла на початку 60-х рр. в Києві. За її зразком почалось створення таких товариств в інших містах України. Метою громадівського руху був розвиток українського культурного життя в усіх його вимірах - видавнича діяльність, народна освіта, літературна діяльність і т. д. Деякі з Громад, переживши репресії царату проти українства (Валуєвський-1863р. та Омський-1876р. укази), зміцнили внутрішню структуру і склад учасників, збереглись до 90-х рр. 19 ст. Самою відомою стала діяльність т. зв. Київської «Старої громади». Її очолив В. Антонович, а до складу входили такі відомі представники української інтелегенції як М. Зібер, М. Драгоманов, П Житецький, О. Кистяківський, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Старицький.

Навіть обмежена культурно-просвітницька діяльність і програма українофілів розглядалась імперським режимом як політичний сепаратизм - тобто спроба відірвати Україну від Росії. Таким чином, український рух опинився на роздоріжжі - культурництво не давало ніяких наслідків, а ідеї політичного руху лякали національну інтелігенцію.

Одним з перших, хто проголосив необхідність вести політичну боротьбу. став Михайло Драгоманов (1841-1885). Вимушений залишити батьківщину, М. Драгоманов в Женеві починає видавати перший український соціально-політичний часопис «Громада». В часописі друкуються матеріали, присвячені вирішенню національного питання, розвитку України в складі Росії, необхідності вироблення політичної програми національного руху. Разом з М. Зібером, С. Подолинським Драгоманов звертається до західноєвропейської політичної думки - до соціалізму та марксизму. Намагаючись пристосувати ці доктрини до української дійсності, він відкидає ідеї радикальної боротьби та централізму, натомість пропагуючи т. зв. етичний соціалізм, громадівський соціалізм». Не знайшовши підтримки серед старшого покоління українофілів, М. Драгоманов вимушений був припинити свою активну політичну діяльність за кордоном.

Таким чином, суспільний рух на Наддніпрянській Україні в другій половині 19 ст. обмежувався культурно-просвітницькими вимогами. Лише її 90-х роках українська студентська молодь прилучається до політичної боротьби через створення таємних студентських політичних гуртків в Києві, Харкові, Петербурзі. Дерптії створення Братства Тарасовців.

Західноукраїнський політичний рух в 19 столітті.

Революція 1848р в Австро-Угорщині, проголошення конституційної, парламентської монархії, початок економічних реформ створили більш сприятливі умови для політичної активності західних українців.

В умовах революції 1848р. у Львові утворився представницький політичний орган українців в Галичині - Головна Руська Рада. До неї входили представники нечисленної національної інтелегенції і духовенства. Руська Рада представляла інтереси українців на слов’янському конгресі в Празі, очолила вибори українців до парламенту у Відні, створила мережу місцевих комітетів, розгорнула культурно-просвітній рух. Головною метою організації стала боротьба за відокремлення Української (східної)

Галичини від Польської (західної), та створення на землях першої національної автономії у складі Австро-Угорщини. Але надії українців на імперську адміністрацію виявились марними, почався період контрреформ і боротьби проти любих виявів національної самостійності. Опинившись перед тиском уряду Головна Руська Рада саморозпустилась в 1851р.

Друга половина 19 ст. в Західній Україні пройшла у боротьбі москвофілів, народовців і радикалів.

Москвофіли здебільш об’єднували консервативну інтелігенцію та духовенство старшого покоління, яке розчарувалось у австрійській орієнтації, у змозі австрійців вирішити українську проблему Тому вони звернули свої погляди до правлячих кіл Росії, сподіваючись на її допомогу. Але отримуючи фінансову та моральну підтримку з іншого боку треба було поступитись і відійти від своїх поглядів. Що і було зроблено. Москвофіли проголосили існування єдиного, т. зв. «панруського» народу від Карпат до Камчатки, відмовили в існуванні українській мові, натомість проголосили єдність «великоруського» народу. Західним українцям відмовлено в їх греки-католицькій вірі, пропоновано перехід у православ’я. Критикуючи цю течію, разом з тим, треба зрозуміти, що це була розпачлива відповідь західноукраїнської інтелегенції на процеси полонізації, онімечення, румунізації та мадяризації.

Але молодь не поділяла таких поглядів. Вона виступила з їх критикою і розпочала активну діяльність в культурно-просвітній сфері. Головним аспектом діяльності стала пропаганда української мови, орієнтація на культурні потреби народу. Ось чому прихильники цієї течії обрали назву народовців. Завдяки зусиллям народовців були засновані товариство «Просвіта» (1868р.), Товариство ім. Шевченка (1873), велику кількість народних бібліотек Таким чином діяльність народовців нагадувала культурно-просвітню діяльність східно-українських Громад Звичайно, що наступним кроком суспільної о руху в Галичині стало відокремлення з народовців радикальної течії, що звернулась до створення політичної організації. У 1890 була проголошена Русько-Українська Радикальна Партія на чолі з І. Франко та М. Павликом. Програма партії включала в себе боротьбу за громадські та національні права, вимоги економічні та освітні. Політичні вимоги базувались на основі боротьби за автономію, яка б «поєднувала силу монархії з найкращим культурним та національним розвитком народів». Партія стала в опозицію до уряду і боролась проти «угодовської» політики народовців з поляками та австрійцями у суспільному житті. Русько-Українська Радикальна Партія стала зародком нових політичних організацій. В 1899 частина партії стала на соціалістичні позиції і заснувала Українську Соціал-Демократичну Партію на чолі з М. Ганкевичем.

Інша, ліберально-демократична частина оформилась в Національно-демократичну Партію. Вона стала найбільш впливовою та представницькою силою західних українців. Програмою максимум була незалежна, об’єднана Україна. Найближчою метою проголошувалось створення української автономії на землях Галичини та Буковини.

Таким чином, наприкінці 19-20ст. невелика Галичина виступила як «український П’ємонт» - база національного відродження, являючи собою приклад політичного руху і боротьби для східних українців.